Порожня кімната

Костянтин

Ти сильний.

Ти обчислюєш коефіцієнти кореляції та дисперсію на роботі.

Ти дивишся комедії і готуєш плов.

Ти добре спиш. Тобі нічого не сниться.

Ти любиш кросівки, міцну каву й не зносиш лате.

Ти їси пластівці з молоком на сніданок і ходиш у тренажерний зал ввечері.

Ти бережеш фото з другом, бо знаєш — можливо, ви більше ніколи не зустрінетеся.

Ти обожнюєш холодний душ і співати в караоке.

Ти сильний. Ти усміхаєшся. У тебе все чудово. Ти — чудовий.

А тепер уяви, що ти в порожній кімнаті. Без кави-пластівців-душу-кросівок. Без комедій-роботи-фотографій. Без друзів-родичів-сусідів. Без.

Ти в порожній кімнаті.

Тут немає ані шпалер, ані меблів, ані освітлення, ані вікон. Тут немає нічого, окрім тебе та твого дихання.

Питання лоскоче горло нудотою.

Що б ти робив?

Що б ти робив? Що б ти робив?!

Кричав би? Дряпав стіни? Чи просто спостерігав за тим, як секунди течуть крізь твої тремтливі пальці?

Але свідомість і далі малювала каміння.

Костянтин думав про це постійно. Він осліп на ліве око після шістдесяти, і весь світ моментально звузився. Щоби розширити його, чоловік часто прислухався до ледь відчутного шурхотіння, швидких кроків і голосів, але свідомість малювала хіба що каміння. Каміння. Каміння.

Ось Ніна, його божевільна дружина, гримить каструлями — у квартирі їхньої померлої доньки. Їхньої доброї, розумної та взагалі — найкращої дівчинки Дари. Ось звідти ж гавкає доньчин пес Юсик. “Дідько лисий!” — лається на сходовому майданчику сусід Віт — 28-річний хлопець, який тільки й уміє, що викурювати по пачці цигарок на день і розводити тарганів.

А ось Костянтин. З його кімнати не долинає жодного звуку.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Ніна навіщось переїхала у квартиру доньки — на їхньому ж четвертому поверсі, через стіну. В них було дзеркальне планування: з одного боку на тісній кухні сидів Костянтин, а з іншого — брязкала посудом Ніна. Дурна, переконала себе, що Дара жива. Перебирала її речі. Вишукувала доньку на моторошних чорно-білих картинах з непропорційними жіночими силуетами. Дара колекціонувала їх та розвішувала по всій квартирі. Костянтин заздрив Ніні. Якби йому запропонували вибір — поступово божеволіти, вірячи, що Дара не померла або все розуміти — він би обрав перше.

День у день Ніна намагалася довести чоловікові — це Дара гримить каструлями. Це Дара дивиться на телевізор. Це Дара готує плов.

Костянтин познайомився з Ніною 40 років тому, у книгарні. Їй не вистачало грошей на подарункове видання “Буремного перевалу”, і Костянтин заплатив замість неї. Трохи пізніше, вже зустрічаючись, вони провели безліч вечорів за обговоренням Гіткліфа та Кетрін, вивчили цей роман напам’ять і цитували при кожній нагоді.

Костянтин дарував Ніні квіти щочетверга. Казав, що йде по хліб, і приносив разом із маленьким пакетиком ароматної випічки троянди. Або ромашки, гладіолуси, тюльпани… Найбільше Ніні подобалися тюльпани.

А потім Костянтин почав сліпнути. Він усвідомлював, що колись це станеться, але хотів впоратися без лікарів. Йому здавалося, що в невіданні можна все виправити. Ночами, при тьмяному світлі приліжкової лампи, він знову і знову читав Ніні історію Кетрін. З часом сторінки в книжці пожовкли, кутики обкладинки обшарпалися, та це її не псувало. Навпаки, вона ніби оживала в руках Костянтина і тепер розгорталася сама на улюблених місцях, між якими досі лежали висушені пелюстки квітів.

“З чого б не були створені наші душі, його душа та моя — однакові”, — читав він в окулярах, щулячись до сліз.

Навіть якби Костянтин повністю осліп, то не зупинився б. Він говорив би по пам’яті й по пам’яті перегортав сторінки.

Костянтин не вірив у знаки й тим більше — у потойбічні сили, але навіть йому стало моторошно…

Бо “Буремний перевал” змушував очі Ніни сяяти, а його самого — бодай на вечір перестати боятися темряви. Бо Костянтин боявся залишати Ніну в порожній кімнаті. Це було гірше за каву-комедії-пластівці. Гірше за сліпоту та каміння.

Після трагедії Ніна дуже змінилася. Полюбила мовчання і самотність, стала уникати чоловіка і днювала у квартирі Дари. А невдовзі — й узагалі туди переїхала. Створила власний світ, де всі були щасливі. Костянтин сердився, ревнував її до цього світу і, аби остаточно не з’їхати з глузду, почав шукати докази того, що його реальність — справжня. Щодня він приносив додому каміння. Величезні цеглини та дрібні уламки. Напевно, хтось вирішив би, що чоловік збожеволів, але що таке божевілля, коли ти один у порожній кімнаті?

Дряпаючи руки, він будував із каміння фортецю просто на власній кухні, щоби захиститися від думок-чудовиськ, які без кінця торочили: “Ти не вберіг доньку, ти втратив дружину і невдовзі втратиш себе”. Вони не давали Костянтину спокою та мучили спогадами про Дару, про Ніну, про “Буремний перевал”. Про тюльпани. Лише фортеця його відволікала.

Костянтин ховав під камінням минуле, а разом із ним — і себе.

Чудовиська в голові кишіли осами, комарами, тарганами, черв’яками, попелицями. Це вони забирали в Костянтина зір і розум. Вони змушували його колекціонувати каміння. Вони розлучили їх із Ніною та вбили Дару.

Вони.

***
Сорок днів по тому

Якби Костянтин мав 100-відсотковий зір, він би давно замінив телевізор на величезний камінь. Очистив би кухню від чужих голосів. За 60 років він до них так і не звик: навіть встиг зненавидіти серіали та реклами з ідеальними людьми.

Вони їдять найсмачніші у світі чипси. Миють тіло дорогими гелями. Сяють білосніжними усмішками. Їздять на швидкісних автівках. Танцюють ча-ча-ча.

Купи сукню із зимової колекції — купи щастя.

Онови телефон — онови себе.

Спробуй нашу каву — спробуй життя.

Але тепер Костянтину начхати. Тепер він бачить замість реклами розмиту пляму, бо без окулярів зряче око мало на що здатне. Тепер він будує фортецю на кухні, як хлопчисько на пляжі — замок із піску.

Цок-цок-цок — стукає камінням чоловік. Цок-цок-цок — гримить каструлями у квартирі доньки Ніна. Цок-цок-цок — клацає запальничкою на сходовому майданчику Віт.

Нічого не змінюється.

Костянтин будує та слухає рекламу.

Спробуй наш біль — спробуй життя.

Спробуй наш відчай — спробуй життя.

Спробуй наш плов — спробуй життя.

Минуло 40 днів, відколи Дара загинула. Влітку їй мало виповнитися двадцять вісім.

Костянтин чекав на гостей. Тинявся квартирою, гортав “Буремний перевал”, відволікався на рекламу — що завгодно, аби не застилати стіл скатертиною та не діставати з холодильника запечену курку. Не нарізати салати, не готувати пюре та пиріг. Дара так любила пироги Ніни…

Цок-цок-цок.

Костянтин склав усе каміння, що знайшов сьогодні, в одну купу.

Цок-цок-цок.

Здається, він зачепив гострим краєм пальці. Боляче-прикро-мокро — але до біса. Коли перед очима — розмиті плями, рани сприймаються легше. Їх немає. Є лише каміння.

Минуло 960 годин. Ніна остаточно розчинилася у квартирі доньки і — у власному божевіллі. Спочатку чоловік намагався з нею поговорити, повернути її додому, але потім вирішив будувати фортецю. Камінь за каменем. Камінь за каменем.

Ніна живе думкою, що з Дарою все гаразд, Костянтин — фортецею.

Цок-цок-цок.

За версією поліції, з Дарою стався нещасний випадок. Напередодні вона захворіла. У неї була температура, тому вона послизнулася у ванній та розбила скроню. Все просто. Але Костянтин не вірив поліції. Не вірив, що навесні так легко можна померти.

Спробуй нашу скорботу — спробуй життя.

Спробуй нашу зневіру — спробуй життя.

Він запросив друзів Дари — Віта й Тіну — та ще 2 літні пари, що мешкали по сусідству. У цій гнилій 5-поверхівці крім них майже нікого не лишилося. Люди виїжджали, відчуваючи, що нещасних випадків вистачить на всіх.

Ласкаво прошу. Почувайтесь як вдома. Смачного. Сподіваюся, вам сподобаються бутерброди із крапельками моєї крові. І салат із дохлою мухою — теж…

Будинок стояв на околиці Камʼянського — такий собі кривий зуб мудрості, що вмирав від карієсу, останній вцілілий посеред пустки. За ним розливався Дніпро, а далі — широчів ліс. Сірий фасад, з якого обвалилася плитка, темні вікна покинутих квартир, запах сечі на сходах, чорні сліди від запальничок на стінах, похмурі та самотні люди — навіть влітку тут хотілося одягтися тепліше. Здавалося, холод йшов від самого будинку.

Ніна теж була запрошена, але Костянтин знав, що вона не прийде. Навіть якщо в її голові щось проясниться… Не любить вона, коли ось так, як на Новий рік чи на день народження.

Чоловік приховав гору каменів під клейонкою, прибрав пісок, сходив у душ та вдягнув костюм. Дістав із холодильника курку і порізав хліб.

Невдовзі рекламу по телевізору змінили новини. А отже, була майже чотирнадцята. От-от мали з’явитися на порозі гості.

“Першими, звісно, прийдуть Закревські”, — міркував Костянтин. “Наші співчуття, — зітхнуть вони. — Нам шкода”. Чоловік і дружина — ідеальна сім’я в ідеально чистому одязі. Вони не будуть багато розмовляти, та і взагалі — навряд чи їстимуть. Коли хтось за столом чхне, вони подивляться на бідолаху такими самими поглядами, якими дивилися на Костянтина. “Наші співчуття. Нам шкода”.

А потім прийдуть Міщенки. Вони розкажуть Костянтину про дачу в Балівці, селі неподалік від Камʼянського, яку мріють купити, і про те, як їм подобається вирощувати пеларгонії на підвіконні. Як вони полюбляють готувати тістечка з заварним кремом та про ремонт у під’їзді. Вони зроблять усе, щоби відвернути увагу чоловіка… і все, щоби його зламати. Їхні розмови нагадуватимуть йому шарлотку — фірмовий пиріг Ніни, теплий та м’який. Тільки от біда — у цей пиріг заповзли черв’яки. От біда — Костянтин завдяки тонким стінам день у день чує, як Міщенки сваряться.

Але, звичайно, усе це неважливо. Звичайно, вони кохають одне одного. Мріють про дачу та вирощують квіти. Будь ласка, не сумнівайтеся.

Останніми прийдуть Віт і Тіна. Похмурий хлопець й така сама похмура дівчина. Віт довго виправдовуватиметься за тремтливі руки та схлипи Тіни. За крихти хліба на її спідниці та за краплі вина на скатертині. “Вибачте. Вона не при собі. Вона пережила величезний стрес через смерть Дари”.

А далі — процідить крізь зуби, нахилившись до неї: “Та заспокойся ти, дурепо”.

Усі вони їстимуть салати Костянтина й мовчатимуть про його біль. Усі ці кляті люди.

Чоловік пересунув курку до середини столу й перевірив, щоб ніде не було видно каміння.

Впорався. Він впорався!

Поранені пальці давно вкрилися гнійниками та боліли, але Костянтин не поспішав їх обробляти. Він взагалі вже нікуди не поспішав.

Скатертина. Закуски. Дохла муха в салаті, яку Костянтин не помітив.

Костянтин сів на табуретку. Ножі й тарілки сяяли в денному світлі. На порозі стояло 6 пар капців. Чоловік купив їх спеціально. Гостинність — ось, до чого він звик за свої шістдесят.

Ласкаво прошу. Почувайтесь як вдома. Смачного. Сподіваюся, вам сподобаються бутерброди із крапельками моєї крові. І салат із дохлою мухою — теж.

Костянтин додав гучності на телевізорі. Правило просте й банальне: дозволяєш статися тиші — потрапляєш у минуле. Але цього разу навіть новини не допомогли.

Перед очима з’явилася Дара. Його тендітна дівчинка, яка не боялася ані дохлих мух, ані божевільних сусідів.

Костянтин стиснув кулаки. Щоби позбутися болю, потрібно ним насолодитися.

Коли поряд — нікого, складно собі брехати. Вона мертва. Якби Костянтин знав — якби тільки знав! — він би нізащо не пішов того ранку по хліб та тюльпани. Він би замкнув її в кімнаті. Посадив би під домашній арешт і поставив у куток.

Не можна падати у ванній, чуєш? Не можна.

Пролунав дзвінок. Костянтин вимкнув телевізор.

На порозі стояли Віт із Тіною, мовчки співчували йому.

— Ми перші? — за кілька нескінченних секунд поцікавився Віт.
— Перші.

Вони так і не взули капці. Костянтин запросив їх до столу. Щосили відводячи погляд від схованої під клейонкою фортеці, вони присіли.

Тіна важко дихала. Вона була низенька та худа, фарбувала короткі кучері в яскраво-синій та носила барвисті сорочки, і тому тут, у квартирі Костянтина, мала безпорадний вигляд. Це як зі сном. Звикли засинати під гуркіт трамваїв? Ви не заснете в тиші.

Віт і Тіна все робили синхронно — брали серветки, хмурилися, кусали губи. Але водночас — наче не збігалися. Якби вони були клавішами піаніно, то, безперечно, розташовувалися б у різних октавах.

Тіна ніяково усміхнулася і, заправивши кучері за вуха, уточнила:

— Хтось ще прийде?
— Міщенки та Закревські, — відповів Костянтин, накладаючи гостям салат. Стало зовсім важко: голос Тіни ніби збільшував вагу овочів, руки затремтіли.
— Можете на них не чекати, — Віт вирішив допомогти та забрав в нього тарілку. — Вони з’їхали минулого тижня. Закревські — до онуків, Міщенки — до іншого міста. Усі тікають із цієї діри.

Костянтин лише кивнув. Вони не попередили його — просто зникли, як і більшість у цій 5-поверхівці.

Віт намагався підтримати розмову з Костянтином, розпитував про самопочуття, про Ніну, про бозна-що ще. Розповідав про їхню компанію і плани на літо. Тіна ж, навпаки, мовчала.

— Гей, ти чого? — раз у раз звертався до неї Віт, шарпаючи її за коліно під столом.

Спробуй наше “Гей, ти чого” — спробуй життя.

Що далі, то сильніше вона блідла, зіщулювалася та ніби втрачала яскравість. “Гей, ти чого?” давило на неї скриплячими шафами, ламповим телевізором та куркою із рум’яною скоринкою.

— Смачного, — сказав Костянтин, коли стало зовсім нестерпно.

У його вухах і досі дзвеніло кляте “цок-цок-цок”.

І вони, ці дивні люди, забряжчали ножами.

Курку їли довго. Віт і далі щось розповідав, до розмови навіть доєдналася Тіна, але Костянтин їх не слухав. Він наклав собі салату та скуштував його. Щось маленьке й шкарубке потрапило на язик, і Костянтин сплюнув. Здається, на підлогу.

Забувши надіти окуляри, він впав навколішки. Хлібні крихти вп’ялися в долоні.

— Що сталося?
— Допомогти?
— Вам погано?

Питання гостей змішалися, перетворилися на какофонію. Костянтин хотів відмахнутися від них, мов від надокучливих мошок, та наступної миті намацав це маленьке й шерехке і глянув на нього стомленим оком. Доторкнувся до крилець і лапок. Муха. Дохла муха.

Костянтина ледь не знудило, і все, що він зміг зробити, — це лягти на живіт. Розтягнутися на брудній підлозі та стиснути між пораненими пальцями, з яких почало щось сочитися, муху.

Тіна і Віт схилилися над ним, і питання раптом обірвалися. Костянтин не бачив облич гостей, лише обриси, але уява вправно домалювала огиду та співчуття в їхніх очах. Він врешті-решт відмахнувся від них і, не витримавши цієї тиші, вперше за 40 днів розплакався.

Без сумніву — його дочку вбили. Хтось розчавив її так само, як він щойно розчавив муху.

Костянтин лежав і навіть не здогадувався, що наступною мухою стане Тіна.

Спробуй наш салат — спробуй життя.

Спробуй нашу помсту — спробуй життя.

Спробуй нашу ненависть — спробуй життя.

***

Віт і Тіна стояли на порозі вітальні, навпроти відчиненого вікна. Хтось розбив комп’ютер, на якому вони писали гру. Материнська плата, процесор, блок живлення — все валялося по кімнаті.

Звичайно, насамперед Віт перевірив, чи на місці банківські картки. Але вандали їх не взяли. Вони взагалі нічого не взяли. Та й за гру Віт не переймався — він завжди зберігав робочі файли в хмарному сховищі.

Тіна розгублено дивилася на розтрощений комп’ютер і, коли Віт із полегшенням підсумував, що гроші та решта техніки не вкрадені, прошепотіла:

— Це нова сусідка. Ти просто не бачив її очі, коли я сказала, що ми кодимо гру про попелиць. Ти просто не бачив!..

***

Коли Дара померла, Віт був у супермаркеті. Купував локшину та лимонад. Про те, що сталося, йому повідомила Тіна — телефоном. І реальність раптом закостеніла. Перетворилася на змазану світлину.

Віт розрахувався, вилетів на вулицю і закурив.

Вдалині їздили автівки, над будинками кричали птахи, свистів вітер. Світ не розсипався в пил і не зник. Цей ранок нічим не відрізнявся ані від учорашнього, ані від ранку місячної давності.

Тоді Віт викурив пів пачки — тільки б не йти додому. Біля магазину не було доказів того, що Дара розбилася.

Смерть сусіда в автобусі та його долоня, яку приніс Юсик, відійшли на другий план, хоча Віт і досі не міг викинути з голови прохання Дари:

— Будь ласка, нікому не кажіть. Я точно пам’ятаю, що цей хлопець мав таке татуювання. З’являться питання — і в поліції, і в сусідів… Звідки, чи все гаразд із собакою… Віте, Тіно, будь ласка!

Його починало нудити від самої лише думки про те, як вони загорнули руку в пакет для сміття і закопали вночі між гаражами.

Потім померла жінка з першого поверху.

А тепер Дара.

Ніна цілий день не виходила зі своєї кімнати, тому Костянтину довелося взяти всю організацію поховання на себе.

Підготовку до похорону Віт пам’ятав спалахами. Відчинені навстіж двері, незвично тиха Тіна, скиглення Юсика… Один із тих спалахів ще довго блимав у нього перед очима: вони з Тіною стояли в спальні, Дара лежала на дивані. Люди з картин уважно спостерігати за нею, Юсик — за ними.

Ніщо не викривало лиха, крім червоної скроні та малюнка, що виглядав з-під рукава сукні Дари. Попелиця. Ледь помітні чорні лінії на фарфоровій шкірі.

Дара не мала татуювань, інакше б розповіла.

Чи було татуювання в жінки з першого поверху? Віт нічого про неї не знав, узагалі бачив кілька разів за весь час, але кляті попелиці не давали йому спокою — ані в реальності, ані уві сні.

Він сидів у старенькому автомобілі на узбіччі біля лісу й переконував себе, що сьогодні нарешті переможе попелиць, мов головний герой гри…

Після сповнених жахіть ночей його постійно нудило. Чому це відбувалося? Хто розбив їхній комп’ютер? Що сталося з Дарою?..

— Я на хвилинку, — прошепотів він Тіні та, вийшовши на сходовий майданчик, несподівано відчув, ніби потрапив до іншого будинку — будинку, де живуть попелиці, а не люди. Перед очима попливло. Облущена фарба на поруччях, брудні вікна, іржавий сміттєпровід, з якого раз у раз вибігали таргани, — усе змішалося. Віт сам не зрозумів, як опинився на п’ятому поверсі та щосили гупнув у двері дивної дівчини.

Десь на майданчику запищали щурі, а у квартирі сусідки зашурхотіли капці. Клацнув замок.

— Привіт, — вона натягнуто усміхнулася.

За останній тиждень дівчина змінилася — обрізала коси до плечей, схудла, почала сутулитися. Залишився лише погляд — такий, що Віт залюбки перетворився б на пил і більше ніколи не траплявся б їй на очі.

— Салют, — прохрипів. — Можна увійти? — намагаючись бути доброзичливим, він навіть усміхнувся їй у відповідь.
— Ні, — вона стиснула ручку та вже хотіла зачинити двері, але Віт, схопившись за них, мовив:
— Слухай, я… Я просто маю знати. Що за мутки цими попелицями?
— З якими попелицями? — від усмішки сусідки не лишилося й сліду.

Віту раптом здалося, що він дійсно збожеволів.

— Ну, татуювання, наприклад. Або наш з Тіною проєкт.
— Ота ваша гра? І що? Не розумію.

Віт зціпив зуби й кинув кулак у стіну. Що як попелиці йому примарилися? Що як насправді їх немає?

Проковтнувши всі ці нескінченні питання, він вилаявся і підняв руки.

— Дідько. Окей, нехай. Запиши мій номер телефону, я зачекаю.

Дівчина на диво погодилася. Дістала з тумби стареньку розкладачку, зберегла контакт, зателефонувала Віту, щоб у нього теж зберігся її номер.

— Ти не один, — зізналася. — Я сама їх боюсь.

***

Два тижні по тому

Вранці до Віта завітала дивна сусідка. Дзвінок застав його зненацька. Поки він стояв посеред кімнати та міркував, хто б це міг бути, скрипнули двері. Певно, забув їх зачинити.

Сусідка завмерла на порозі з букетом тюльпанів і, окинувши оком кімнату, стривожено глянула на нього. Віту від її уваги стало ніяково, він опустив погляд на порожні пляшки.

— Я звільнився, — мовив. — Ігри про попелиць — у минулому.

Ще вчора він помітив на руці татуювання, та йому було однаково. Він взагалі більше нічого не відчував.

— Не знаєш, звідки воно взялося? — присів на підлогу, сперся долонею на пляшку і ледь не впав. — Я теж.

Здається, Віта знудило. Здається, сусідка спитала, коли воно зʼявилося, і він навіть щось відповів. Здається, вона побігла на кухню та повернулася зі склянкою води. Віт не памʼятав. В голові паморочилося.

“Вона мене вбʼє”, — стукало в скронях. Чи він сказав це вголос? Руки тремтіли, і коли він взяв склянку, вода розлилася по підлозі.

— Ні, — прошепотіла сусідка.

Отже, вголос.

Вона стояла зовсім поряд, але Віт бачив лише темний силует. Знову почало нудити.

— Не вб’ю, тільки візьми тюльпани, — продовжила сусідка.
— Та забий, — Віт підвівся і спробував сфокусувати зір бодай на чомусь. Під ногами лежали квіти. — Вбивай, мені не шкода.
— Я не монстр.

Віт сперечатися не став. І то ще пів біди, але після того, як сусідка пішла, він провалився в надто реалістичний кошмар.

Було літо. Він сидів у старенькому автомобілі на узбіччі біля лісу й переконував себе, що сьогодні нарешті переможе попелиць, мов головний герой гри. Хто б міг подумати, що мисливцем виявиться аж ніяк не піксельний хлопчик.

Сховавши за пояс джинсів ніж, який чомусь лежав на торпеді, Віт вийшов з автомобіля.

Ось він, ліс. Витріщається на нього осиками та березами. Шипить зміями. Захищає її.

Віт знав, де шукати цю відьму. Знав, що під її слідами в’яне трава і квіти. Тільки не розумів — чому? Чому попелиці? Чому їхній будинок? Чому Тіна та Дара? Їй подобалося слухати приглушені ридання сусідів? Або подобалося змішувати людей із землею?

Того дня по Тіні повзали мурахи.

Мурахи, чорт забирай!

Віт рухався різко та швидко. Не спотикався, хоч і йшов не стежкою, а засохлою травою. Вони з новою сусідкою ніби були пов’язані колючим дротом. Втекти не вдасться. Забути — теж.

Та і як таке забути, коли Ніна щоночі нагадує про те, що сталося? Криками. Каструлями. Битим посудом.

Ліс шелестів. Він не зрадів гостю, але й вигнати не намагався.

Кілька хвилин — і дерева розступилися. Віт опинився на галявині, де закінчувалася суха трава.

Дівчина сиділа на пласкій брилі й накручувала на мізинець пасмо волосся.

Перед нею розкинувся глибокий вузький яр, вигнутий усмішкою. З боку Віта він наче сумував. З боку дівчини — радів.

— Привіт, — помахала йому рукою дівчина. — Я чекала на тебе.

Бліда, наче порцелянова лялька, дівчина повторювала всі її рухи. Ні, це не вона. Не вона…

Віт завмер перед урвищем і стиснув кулаки.

Ти ж сильний. Перестрибни. Ну-бо.

— Іноді я приходжу сюди, щоби не забувати, хто ми. Щоби пам’ятати, звідки ті попелиці летять, — вона підвелася, і дерева раптом заскрипіли. Ліс був на її боці.
— Я тебе ненавиджу.

Вдих-видих. Охолонь. Порахуй до десяти.

Ти не вб’єш її, правда ж?

— Пробач, Віте.
— За що? — серце билося десь у горлі, дихати ставало дедалі важче. Віт почав хапати ротом повітря.
— Я… — вона схлипнула. — Я не можу контролювати це. Ми з нею пов’язані. Розумієш, вона ховається від мене за дзеркалом. Я не шукаю з нею зустрічі, та вона шукає зустрічі зі мною, — дівчина закусила губу й подивилася на Віта — уважно та водночас — скрізь. Так само як дивилися люди з картин у квартирі Дари. — Скажи мені, хто ховається за дзеркалом в тебе?
— Та пішла ти.

Віт опустив очі — на дні яру лежали сухі гілки, крізь них проростали жовтенькі квіти.

— Хочеш вдарити мене? — дівчина знову схлипнула. — Ладно. Тільки спочатку перестрибни урвище. Ти ж боїшся висоти, еге ж? Чому не розказував про це Тіні?.. Мовчи! Я і без тебе знаю. Ти слабак.

“Слабак-слабак-слабак” — розлетілося лісом.

“Слабкий-слабак-слабак” — підхопили птахи.

“Слабкий-слабак-слабак” — зашелестіла кров у скронях Віта.

— Та пішла ти! — повторив він.

І — стрибнув. Тієї миті він не боявся. Усе його єство заполонило бажання зробити дівчині боляче.

Вдих — приземлився. Здається, здер шкіру на долонях.

Земля та кров.

Земля та мурахи.

Земля та засохлі квіти.

Вдих — здійнявся вітер, десь зашипіла змія.

Віт намацав ніж і сказав:

— Роздягайся.

Уві сні на дівчині була така ж мереживна сукня, як і на Тіні — в її останній день народження. Тоді вони з Вітом їли черешню та до пізньої ночі гуляли містом. Говорили про новинки кіно, мови програмування та глобальне потепління.

А вранці — купили дартс. Тіна грала вперше, але метала дротики так влучно, що обійшла Віта.

“Нічого, люба, — подумки запевнив її він. — Сьогодні я відіграюся — на дівчині з п’ятого поверху”.

А вголос загорланив:

— Знімай сукню! Це її сукня!

Дівчина здригнулася всім тілом, але слухняно почала розстібати ґудзики. Раз, два, три — Віт рахував, аби не збожеволіти.

— Віте…
— Швидше!

Сукня впала. Дівчина завмерла перед ним у спідній білизні й щось прошепотіла. По білій, майже прозорій шкірі розповзлися тіні дерев.

— Смикнешся — тобі ж гірше буде, зрозуміла?

Віт послав до біса спогади і, не тямлячи себе від люті, кинувся на неї.

За кілька секунд вона вже лежала на животі та повторювала, що шкодує. Але Віт не чув. Він дряпав ножем на її лопатках найправдивіше ім’я.

Вбивця.

Ната

Що б вона зробила, якби лишилася в порожній кімнаті?

Скільки попелиць прилетіло б до неї, якби вона дозволила собі дихати на повні груди?

Хто б збожеволів? Усі ці люди? Вона сама?

Ната не знала відповіді на жодне з питань.

Вона стояла у ванній і дивилася в дзеркало, але бачила не себе. Бліда, наче порцелянова лялька, дівчина повторювала всі її рухи. Ні, це не вона. Не вона.

Порожній погляд, біла сорочка, ідеальна, мов тонка крига, шкіра — їх поєднували хіба що довгі чорні коси. Але Наті було достатньо й цього. Вона пообіцяла собі викоренити будь-яку схожість. Довести всьому світу — чудовисько в дзеркалі не має з нею, Натою, нічого спільного.

Вона намацала в шухляді під умивальником старі іржаві ножиці та, замружившись, піднесла їх до волосся. Клац — ліва коса впала на кахель. Клац — права.

Ната розплющила очі. Чудовисько зникло. Тепер у відображенні була лише вона — звичайна дівчина у звичайній нічній сорочці зі звичайною зачіскою і звичайною шкірою — сухою, усіяною родимками.

Ната приїхала до Кам’янського, щоби розпочати нове життя та стати бухгалтером. Принаймні так вона сказала мачусі.

Вступила до університету з першої спроби. І все якось закрутилося. Ната знайшла друзів, записалася на танці та вигадала ще мільйон справ — тільки б не почуватися так самотньо. Вона не хотіла розлучатися із сестрами та мачухою. Не хотіла змінювати побут. Та якби визнала це, просто не наважилася б поїхати. А забобони мачухи давили на неї дедалі сильніше. Вона боялася, що одного дня повірить в них так само сліпо, як вірила її родина.

У мачухи боліло за кожну з сестер. Вона вдочерила дівчаток, коли тим не було й року, а їй діагностували безпліддя. Спершу вони тулилися у 2-кімнатній квартирі на околиці міста, потім — взяли іпотеку та оселилися в лісі, у величезному будинку. Найдобріша у світі жінка та 12 сестер.

Їхню ділянку оточували дерева — дуби, клени, ясени. Високі й міцні, вони здавалися мачусі надійним захистом від сусіднього міста. А разом з ним — і від лиха. За її словами, зло йшло за сестрами крок у крок від народження — чиїсь батьки загинули, чиїсь — зникли безвісти. Вона вдочеряла дівчат по одній, щомісяця, доки їх не стало дванадцять.

Ната чула цю історію мільйон разів, але й досі не могла стримати сліз.

На знак подяки вона носила срібний кулон у формі тюльпана — крихітний, почорнілий від часу. Не розлучалася з ним, скільки себе пам’ятала. Це був подарунок від мачухи. “Він береже від лиха”, — любила повторювати та. Але Ната не вірила. Після історії з Мотькою вона не мала на це права.

Кішка померла 5 років тому. Уже традиційно восени Ната захворіла на грип. У лікарні на флюорографії її змусили зняти кулон, і вона забула його забрати. Мачуха тоді дуже розізлилася.

— Ти маєш носити кулон! — кричала вона, навертаючи кола кімнатою Нати. — Маєш бути пильною, Навіє!

Вона завжди називала так доньку, коли сердилася. У ці миті її голос змінювався — холоднішав та починав тремтіти. Спина Нати вкривалася сиротами, коли лунало це моторошне “Навія”, усе всередині стискалося.

Коли вони повернулися з лікарні, Ната пообіцяла мачусі, що поїде за прикрасою наступного дня, але того ж вечора сталося дещо жахливе.

Фінал незмінний — воно зникне й обов’язково забере із собою того, кого вже не треба пригощати тістечками…

У Нати була кішка Мотька. Пухнаста, тепла, лагідна — вона завжди спала поряд. Огортала Нату в’язким мурчанням, наче медом.

На столику біля ліжка Нати холов чай. Бергамотом не пахло. У кімнатах сестер взагалі нічим не пахло. Жодна з них не вміла доглядати за квітами — усі рослини в їхньому домі швидко перетворювалися на гербарій та навіть дерева навколо будинку поступово висихали. Мачуху це неабияк тривожило. Листя падало цілий рік, доки гілки не лишилися голими. Ліс біля дому поринув у вічну осінь і вже не здавався мачусі таким надійним та безпечним.

Вона завітала до Нати близько опівночі. Довго сиділа на краю ліжка, гладила доньку по руці. Наті це не подобалося. У такі моменти вона відчувала себе невдахою. Як у шкільному диктанті — одразу зрозуміло, що сьогодні не твій день. Хоч старайся, хоч не старайся — марно. Три помарки дорівнюють одній помилці.

Ната сховала руку під ковдру.

— Ти вибач, доню, що накричала на тебе, — зітхнула мачуха. Відповіді не дочекалася, додала: — Кулон — це важливо, — мовчання. — Твої сестри вже заснули, тож… Відпочивай, — мовчання. — А я завтра поїду до лікарні й заберу його.

Ната ледь стримувала сльози. Мачуха не дивилася на неї — кусала губи, хмурилася, чіплялася кістлявими пальцями за ковдру.

У кімнату зайшла кішка. Потягнулася, позіхнула, застрибнула на підвіконня.

— Моть-ка… — несподівано навіть для себе прохрипіла Ната. По щоках все ж потекли сльози. — Моть-ка…

Мачуха здригнулася і вперше за весь вечір поглянула на неї.

Моть-ка.

Не ім’я, а жуйка. Несмачна. Скам’яніла. Ната проковтнула її і сказала:

— Мотька скоро вмре.

Звідки взялися ці слова? Вона не розуміла, але готова була присягнутися, що відчула улюблену кішку зсередини. Температуру м’язів, швидкість, з якою текла кров. А ще — попелицю, що билася у її серці.

Ната бгала в долоні краєчок ковдри — сором’язливо, нервово, ніби говорила про двійку в щоденнику, а не про тепле створіння, що сиділо на підвіконні — поряд із засохлими фіалками. Це було дивно. За все своє маленьке життя вона жодного разу не бачила смерті.

А тепер кляте “скоро помре” відокремило її від зовнішнього світу. Десь там, вдалині, шелестіли дерева, ревли автомобілі та кричали птахи. Десь там свистів вітер. Десь там, але не в них. У домі сестер панувала тиша. Монстр на ім’я “скоро” не дозволяв шуміти — навіть Наті.

— Моть-ка. Моть-ка. Моть-ка, — майже беззвучно повторювала вона.

Відтінок її шкіри в тьмяному світлі лампи міг би позмагатися в сірості із відтінком брудного розбитого асфальту. Ната боялася себе. Слова злітали з її губ, але належали не їй, а величезному монстру. Це він змушував Нату ворушити губами. Це він керував її тілом.

— Добраніч, — прошепотіла мачуха і, підвівшись, узяла Мотьку на руки.

Кішка дряпала її обличчя та шию, але мачусі було однаково. Їй хотілося сховати Мотьку. Далі, якомога далі від моторошної Нати. Якомога далі від отруйних слів та попелиці, яка раптом з’явилася над ліжком.

Добраніч, Нато. Ми більше не прийдемо, чуєш?

Ми більше не прийдемо.

***

Ната була найстаршою із сестер та першою, хто поїхав. А все через забобони мачухи. Що далі, то швидше вона перетворювалася на фанатика. Перед від’їздом доньки знову кричала про лихо, про кулон, про саму Нату, а коли зрозуміла, що її слова не сприймають серйозно, поклала в валізу лист і підписала: “Прочитай, інакше це погано скінчиться”. Її віра в надприродне та моторошне душила й прив’язувала до будинку, змушувала боятися себе та весь світ, і Ната втекла. Вступила до університету. Спочатку оселилася в гуртожитку, але потім влаштувалася офіціанткою в кафе, отримала зарплатню та орендувала невеличку квартиру на околиці міста. Листа так і не прочитала, кинула його на полиці у вітальні. 

Тиха, усіма забута 5-поверхівка — вона нагадувала Наті про родину, яка жила так само відокремлено, десь в глушині, як і її нові сусіди у своїх квартирах. Хіба що замість шелесту листя — скрипучі двері, а замість землі — напівзруйновані сходинки. Станеться щось жахливе — ось що відчувала Ната, проходячи повз квартири сусідів. І ніякий кулон не допоможе.

Чому мачуха так вірила в його силу? Ната була впевнена — її слова того вечора можна пояснити в рази простіше. Наприклад, лихоманкою.

Після переїзду Нату почали мучити кошмари.

Будинок ніби гіпнозував її скрипучими меблями, тріснутими дзеркалами, засохлими кактусами на підвіконнях. І чекав-чекав-чекав чогось, зціпивши замки-зуби.

Невдовзі Наті наснилося, що вона проникла до квартири сусідки та розбила її комп’ютер — через попелиць, які застрягли десь всередині цієї залізяки. Сон був таким реалістичним, що Ната плакала весь наступний день.

— Нічний кошмар. Це лише нічний кошмар, — переконувала вона себе, навіть не здогадуючись, що до підошви її черевиків пристали уламки пластику.

Поступово Ната звикла до нової квартири. Мачусі та сестрам тепер телефонувала рідко й за це дуже собі докоряла. Вони наче залишилися в минулому — там, де їй немає місця. І більше не буде.

На початку березня, щоби хоч якось піднести собі настрій, Ната купила тюльпани і, повернувшись додому, зустріла на сходовому майданчику хлопця. Однією рукою він тримав цигарку, іншою — гітару — глянцеву, білу.

— Не буде огоньку? — запитала Ната.

Скрізь пахло тюльпанами. Скрізь літали попелиці. У якійсь квартирі гавкав величезний собака…

Голос тремтів. Вона ніколи не знайомилася за межами університету та роботи, але цей сонячний хлопець у яскраво-жовтій куртці їй настільки сподобався, що хвилювання відійшло на другий план.

— Буде, — кивнув він, випускаючи дим у відчинене вікно.

Ната поклала тюльпани на підвіконня і затяглася. Свої перші цигарки вона купила у вересні й відтоді викурювала по кілька на день. Ця проста дія ніби ще раз доводила їй — у неї нове життя. Зрозуміле, як у всіх.

— Що граєш? — поцікавилася вона.
— А що б ти хотіла?

Ната знизала плечима. У сучасній музиці вона не розбиралася, слухала здебільшого класику та французький шансон.

— Заспівай те, що нравиться.

І хлопець заспівав.

Засинай.
Закрий свої очі,
Нічого, крім ночі і темряви,
Ти не побачиш…¹

Музика розлилася по будинку. Якась літня жінка визирнула з-за дверей, аби послати хлопця до біса.

Але Наті було однаково. Саме тоді вона зрозуміла, що нарешті знайшла дім. Без магії, без докорів мачухи та без талісманів. Вона слухала спів хлопця і вперше у житті почувалася нормальною, такою як усі. Студенткою, сусідкою, дівчиною зі сходового майданчика, яка попросила у незнайомця запальничку. Ким завгодно — тільки не лихом, про яке так часто торочила мачуха.

Ната зірвала з шиї кулон і викинула його у відчинене вікно.

Усе буде добре.

Усе обов’язково буде добре.

***

Три місяці по тому

Ната повернулася додому пізно, ледве тримаючись на ногах після тяжкої зміни. На полиці у вітальні валявся лист від мачухи, і Ната неохоче його дістала. Минуло 3 місяці відтоді, як помер хлопець із гітарою.

Одинадцять тижнів — відтоді, як сусідка захворіла на грип.

Десять — відтоді, як послизнулася у ванній кімнаті Дара.

Чотирнадцять днів — відтоді, як Тіна впала з даху.

Спершу Ната не вірила. До чого тут попелиці? Чому чужі серця так голосно стукають у її горлі?

Вона безліч разів обходила 5-поверхівку в пошуках кулона. Ні, вона не сподівалася, що крихітна металева квітка допоможе, але їй хотілося зробити бодай щось, аби довести самій собі — це просто збіг.

Ната почала прогулювати лекції та брати додаткові зміни. У людних місцях попелиці зникали. Ставало легше.

“Моть-ка. Моть-ка. Моть-ка”, — досі стукало в її скронях.

І ось, завмерши посеред вітальні, Ната розгорнула лист.

“Будь ласка, Навіє, дочитай до кінця! — було написано нерозбірливим почерком мачухи. — Я знала: рано чи пізно ти виростеш і вирішиш розібратися в собі без моєї допомоги. Це нормально, доки нікому не шкодить. Кулон захищає тебе від твого дару. Знімай його лише за нагальної потреби.

Ви з сестрами — не звичайні діти. Ви маєте дар — могутній, але злий. Він скалічує інших. Чи чула ти про сестер-лихоманок?² Вам під силу нівечити людей. Оглушати, насилати лихоманку, безсоння, жовтяницю… Але ти здатна на більше. Ти вбиваєш, Навіє. Зводиш із розуму і вбиваєш. Благаю, не зачаровуйся попелицями. Бережи кулон. Даруй кожному, кого хочеш врятувати, квіти. Щоразу тобі буде нестерпно боляче бачити цих людей, але вони не помруть.

А потім повертайся додому, Навіє. Ми чекатимемо на тебе…”

Ната заплющила очі та сховала лист в шафу. Мачуха остаточно збожеволіла — єдине, що вона зрозуміла.

Весь цей світ з’їхав із глузду.

І вона, Ната, теж.

***

Ната спробувала сісти. Руки тремтіли, але в грудях більше не кололо. Після зустрічі з Вітом світ здавався підозріло світлим та спокійним. Ната підвелася й потяглася. Ниючий біль розтікся по спині.

Затамувавши подих, Ната підійшла до дзеркала. Розпатлана, бліда, налякана — як же вона собі не подобалася! Їй не личили ці стіни й це місто. Вона б із радістю сховалася в тінях дерев, провалилася пальцями у вологу землю, вмилася в крижаному струмку — тільки б не бачити себе такою… стерильною?

Ната зняла сорочку й кинула її на диван. Ось вона — звичайна дівчина з коротким чорнявим волоссям і родимками на ключицях.

Чудовисько зникло разом із відрізаними косами.

Ната вивернулася перед дзеркалом, аби розгледіти спину — і тихо охнула.

Глибокі порізи-букви тяглися від шиї до попереку.

— Мені здається. Мені здається. Мені здається, — вона доторкнулася до лопатки кінчиками пальців, але нічого не відчула. Гладка шкіра. А отже, і порізів немає.

Але яка різниця, коли букви в дзеркалі реальніші за саму реальність?

“В”.

Ната любила Мотьку. Вони завжди були близькі. Завжди розуміли і приймали одна одну. Вона не хотіла її вбивати. Не хотіла.

“Б”.

Якось Ната взяла в мачухи товсту стару книгу, щоби почитати сестрам. Це був “Буремний перевал”. Нікому не сподобалося, окрім Нати. Роман справив на неї величезне враження.

“И”.

А ще на Нату справив враження хлопець у яскраво-жовтій куртці. Вона із радістю погодилася б випити з ним келих вина. Або сходити в кіно. Або просто погуляти.

“В”.

Вони не встигли познайомитися ближче, але Ната сумувала за ним. Вечорами, засинаючи і згадуючи пісню, що заспівав їй хлопець, вона відчувала в грудях щось тепле, неймовірно легке.

“Ц”.

Після смерті хлопця попелицям терміново знадобилася заміна. Дара, Тіна, Костянтин, Ніна — байдуже. Головне — заповнити порожнечу.

“Я”.

Тепер Ната знає — втративши кулон, вона втратила себе.

Або знайшла.

Вона заплющувала очі й бачила сусідів. Читала їхні страхи.

Віт, напевно, вб’є себе швидше, ніж до нього доберуться демони. Ніна остаточно збожеволіє, а Костянтин помре у своїй фортеці.

Усі вони день у день перетворюють Нату на чудовисько, що мріє лише про одне — випити їхні життя.

Пролунав телефонний дзвінок, і букви на спині зникли. Ната з полегшенням видихнула.

— Алло.
— Вибач, якщо розбудив, — прохрипів Віт.

Ната увімкнула гучний зв’язок і вдягла сорочку — білу, чисту, без жодної плями.

— Та ні, не розбудив.
— Гуд, — голос Віта став тихим, ненадійним, мов весняна крига. — Застосуй свою магію, відьмо. Сьогодні о дев’ятій на тебе нападуть.

Наті захотілося втекти — байдуже куди, аби якнайдалі звідси.

Чого вони добиваються? Вона, чорт забирай, навіть змінила зачіску. Ця істота зовсім на неї не схожа. Не схожа.

Ната кинула слухавку. Вона вже знала, чим завершиться їхня історія.

Що вона зробить тут, у порожній кімнаті?

Що вона зробить?

Кінчики пальців налилися чимось важким, розпеченим. Від Нати ніби потяглися ниточки в серця тих, хто жив у цьому будинку.

Вона подивилася в дзеркало — нічого незвичайного. Все та ж дівчина з короткою стрижкою, все ті ж родимки на руках, все та ж хвороблива блідість. Чому увесь світ раптом вирішив, що вона чудовисько?

Десь там, у квартирі, заваленій камінням, човгав капцями вбитий горем Костянтин. Чи думав він колись, що робитиме в порожній кімнаті? Хто він — цей старий? Людина? Монстр?

Ната відчувала його серцебиття аж надто добре.

Але якщо вона чудовисько, то хто всі ці люди?

З іншої квартири лунав тихий спів — це Ніна насвистувала собі під ніс колискову і прала в чавунній ванні одяг Дари. На задньому фоні гавкав Юсик.

У квартирі на першому поверсі лежав Віт. Під вікном досі валялися пляшки. Працював телевізор — на максимальній гучності, але Віт не міг розібрати жодного слова.

На підвіконні лежала книга Емілі Бронте “Буремний перевал”, але тепер це не мало ніякого значення…

Ната закрутила головою. На мить їй здалося, що в дзеркалі знову з’явилася ця істота. Довге заплутане волосся, порцелянова шкіра, тонкі губи… Ната дістала із шафи листа мачухи й порвала його на дрібні шматочки.

Якщо вона і збожеволіла, то точно не через старі легенди. Її звів з розуму будинок. Вечір у вечір, коли вона поверталася з роботи, він дивився на неї чорними очима-вікнами, шепотів голосами сусідів, а коли вона зачинялася у квартирі, раптом ставав аж надто гучним.

Усі ці істоти в людській подобі боялися її, і тому — хотіли вбити. Ната знала, що за п’ять хвилин Ніна розвісить на балконі одяг Дари й піде на кухню за ножем. Знала, що Костянтин сховає в брудний мішок уламки цеглини. Знала, що Віт вкотре нап’ється.

Кожен із них горів у своєму персональному пеклі. Ната вдихала їхні думки та сни. Збирала в легенях їхнє минуле й навіть не намагалася викашляти. Воно осідало тяжкістю та хворобами.

Нату мучила спрага. Без попелиць та чужих снів вона засихала так само швидко, як поряд із нею засихали квіти.

А потім Ніна затихла.

Ната стиснула кулаки і, заплющивши очі, дозволила істоті із дзеркала заволодіти її тілом. Згодом, коли все скінчиться, вона обов’язково з нею домовиться. Але не зараз.

Зараз вона мусить врятувати трьох нещасних людей, які мріють її вбити.

Важкість у пальцях переросла в тупий біль. Щось прокидалося, і Ната вже не могла це зупинити.

За вікном кричали ворони, шумів вітер. “Напевно, піде дощ”, — пронеслося в голові у Нати. Вона не бачила, як змінювалося її відображення в дзеркалі. Не бачила, як з усіх щілин до неї повзли таргани, черв’яки, скарабеї. Усі — окрім попелиць. Вони поспішали до Навії, своєї господині, щоби нарешті нагодувати її. Подарувати їй справжню могутність.

Ната ніби тримала в руках брудну ганчірку і стирала-стирала-стирала всіх цих нещасних людей, мов крейду з дошки. Витягала з них сни та спогади. І вони повзли до Нати стрункими рядами комах — аби залізти до неї у вуха, до рота, в ніс і розчинитись у її силі.

Вона не відчувала страху, коли по ній бігли таргани й коли плуталися у волоссі черв’яки. Не відчувала болю, коли вони пролазили під шкіру.

Навпаки, вона відчувала ейфорію.

Ось зникла Ніна. Вона залишила ніж у ящику й сіла на табурет. Кілька секунд тому вона думала про щось важливе, але це важливе розсипалося в пил. Вона забула, чий одяг висить на балконі, хто вона й чому величезний товстий собака так голосно гавкає.

Ось зник Костянтин. Він стояв посеред кухні, прямо на камінні, і хапав ротом повітря. У який момент його фортеця перетворилася на сльози? Він не зрозумів. На підвіконні лежала книга Емілі Бронте “Буремний перевал”, але тепер це не мало ніякого значення.

Ось зник Віт. Він стискав тремтливими пальцями пляшку горілки й переконував себе, що спогади повернуться. Потрібно лише протверезіти та випити пігулку від головного болю.

А на п’ятому поверсі раптом отямилася Навія. У кімнаті вже не було ані тарганів, ані черв’яків, ані скарабеїв. І тільки всередині у Навії все іскрилося.

Вона усміхнулася дівчині з короткими косами, яка дивилася на неї з дзеркала, і пообіцяла їй, що не стане монстром. Бодай тому, що монстрів вистачає і серед людей.

Усе скінчилося. Час було йти. Навія зібрала речі й покинула будинок, у якому жили ці дивні нещасні люди.

Інші оповіді Марії Брітан
Інші оповіді, ілюстровані Поліною Онищенко
Інші оповіді з категорії “Бачення”

1. Widень — “Засинай” (2008). ↩︎
2. Сестри-лихоманки — у давньослов’янський міфології істоти, що насилають на людей хвороби. Доньки Мари — богині темряви, холоду, зла. ↩︎
3. Богинки — у західних слов’ян жіночі міфологічні персонажі, що крадуть та підміняють дітей.
   ↩︎
4. Лихо однооке — у східнослов’янській міфології злий дух, що уособлює нещастя. ↩︎