Біла ворона в музеї совєцьких цінностей

Раз на місяць стіни київських музеїв здригаються, а картини на них ходять ходором...

Ілюстраторка

Ірина Лисенко
Біла ворона в музеї совєцьких цінностей

На основі реальних подій

— О, ЦЕ ДО нас, навєрно!

Почувши металевий брязкіт ключів, що прокотився ехом із першого поверху, дві жінки старшого віку почали підводитися зі сходів, де досі сиділи й розводили теревені. Про що саме йшлося — я не встигла вловити, але це завжди розмови про щось своє, буденне. Городи, що чекали їх на дачах. Нелюбих невісток, які споганили життя їхнім дорогим синочкам. Нікчемну пенсію, що змусила на старості років шукати заробітків, абощо.

Вони вставали поволі, одна — притримуючись за двохсотлітню стіну музею, інша — спираючись шорсткими натрудженими руками на швабру.

За мить із напівтемряви старого вестибюлю до них винирнула я. На годиннику — за 6 хвилин 8:00, на фітнес-браслеті — всього лише дві тисячі шістсот сорок сім кроків. Хутенько скинувши пальто на стійку гардероба й залишивши поряд куплений по дорозі флет вайт, я жваво долала сходинку за сходинкою, поспішаючи відкрити експозицію для вранішнього прибирання.

Дві тисячі шістсот сорок вісім… сорок дев’ять… п’ятдесят… Мої кроки були майже нечутні. Вони тонули в кошлатому темно-зеленому килимі, що вів мене на другий поверх музею.  

— Так це ти сьогодні чергова? А я думала, шо Марина з фондів, та вже й розслабилася… — прибиральниця Ніна розпізнала мене завдяки світлу, що ледь-ледь пробивалося крізь різньокольорові вітражі зі стіни навпроти й підсвічувало мій шлях нагору.
— Так, Ніно, це я. Доброго ранку! Доброго ранку, Світлано! — на останніх сходинках я трохи не навпомацки пробиралася до дверей музейних залів, намагаючись маневрувати поміж робочого причандалля прибиральниць. Збоку це, напевно, нагадувало проходження естафети з перепонами.

Клац, клац, клац — і ось я, майже як Прометей, принесла людям вогонь світло. Світло, яке вони могли б увімкнути самостійно, але чомусь сиділи в потемках і чекали, поки це зробить хтось за них…

Раптом би в музей прокрався грабіжник — полюючи, припустімо, за якимось старовинним і суперцінним експонатом — тут, за всіма канонами фільмів, на нього чекала б перша лінія справжньої оборони. Цей нещасний обов’язково спіткнувся б об віник; падаючи, розвернув би воду й, кумедно плазуючи сходами, намагався б зловити порожні відра, що — б’ючись одне об одне — з глухим гуркотом колитися б донизу; а на додачу до всього цього — ще наступив би на швабру і другим кінцем її руків’я дістав би величезний синець під оком…

Я усміхнулася власній фантазії, але далі вона не пішла, адже Ніна знову заговорила.

— Ця дєвочька всігда воврємя приходить, хоть і живе дальше всіх, — ховаючи волосся під хусткою, констатувала вона до своєї колежанки Свєти, яка мовчки схилилася над відром. — Тільки от забула, де… Откуда ти добираєшся, дєточька?
— З Броварів, — озвалася я, нишпорячи руками по гладенькій стіні в пошуках електричного щитка. Довелося присвітити мобільним, щоби знайти потрібні перемикачі. Клац, клац, клац — і ось я, майже як Прометей, принесла людям вогонь світло. Світло, яке вони могли б увімкнути самостійно, але чомусь сиділи в потемках і чекали, поки це зробить хтось за них.
— Ага, я ж помню, шо ти не з Києва. Ті, шо з Києва, приїжджають обичьно в свинячі голоси. А ти тоді як хочєш, так і вспівай, щоб віздє помить до одкритія… — продовжувала говірлива прибиральниця.

Тепер уже обидві жінки хлюпали ганчірками у воді.

— А сьогодні ж ще й день важкий буде… Це ж безплатний вход сьогодні, правильно? — включилася в смол ток Свєта, й не дочекавшись відповіді, полегшено зронила: — Слава Богу, шо остаюся не я…

Один раз на місяць кожен музей Києва влаштовує своєрідний день відкритих дверей, коли всі вхідні квитки — безкоштовні. У такий день відвідувачів у сім, вісім, навіть десять разів більше, аніж у будь-який інший. Тому ця хвала небесному спасителю чується на кожному кроці.

“Слава Богу, я не чергова прибиральниця”.
“Слава Богу, не моя зміна на поліцейському посту”.
“Слава Богу, я помінявся робочими днями з іншим пожежником”.
“Алілуя, що в мене захрипло горло й не доведеться впрягатися в цей безкінечний конвеєр екскурсій”.

Трохи більше, ніж за пів року роботи, я відкрила для себе, що опинилася в колективі, де більшість співробітників — перші в черзі, щоб отримати премію, але останні — щоби виконувати свою роботу.

Особливо це відчувалося, коли намагалися знайти чергового наукового на день безкоштовного входу. Пошуки волонтера нагадували гру в гарячі стільці, яку дуже любили в моєму дитячому садку. Це коли діти бігають навколо стільців під музику й тільки-но вона зупиняється, потрібно не проґавити й швиденько зайняти найближчий стілець, бо на всіх їх не вистачає.

Тільки от на відміну від моїх друзів по садочку, де кожен вистрибував зі штанів, аби перемогти, ніхто з моїх колег із музею — а в штаті близько пів сотні наукових співробітників — не хотів сісти в крісло чергового. І тільки я як біла ворона завжди каркала погоджувалася: “Окей, почергую”.

“Йобнута”, — шепталися про мене за спиною.

Власне, саме чергуванням я й займалася тут і зараз, поруч із Ніною та Свєтою.

Обидві прибиральниці вже одягли мокрі ганчірки на швабри й чекали, поки я — дєвочька, імені якої вони все ще не спромоглися запам’ятати — підбирала ключ до перших дверей. Знайшовши потрібний, всунула його в замкову щілину й на мить затамувала подих…

Відчинити ці двері без проблем — насправді велика удача. Практично, як виграти в лотерею. Кожен у музеї знає про несправний замок — і кожен передає це таємне знання наступному, хто чергує по графіку, зі сподіванням, що його врешті відремонтують.

Але дзуськи!

Минають дні, тижні, місяць чи півтора — і той самий черговий знову стовбичить перед тими самими дверима з тим самим несправним замком. І знову сподівається на везіння. А без нього — ніяк. Адже з цього залу відкривається вся експозиція, що побудована по колу. Не відчиниш ці двері — не зможеш відчинити й наступні п’ятнадцять, що приховані за ними. Що довше з цим копирсаєшся, то менше часу для прибирання, яке потрібно встигнути до перших відвідувачів. Словом, це — чєпе, за яке по голівці не погладять.

“А може, з несправним замком — це так спеціально задумано? Така собі антикрадіжна система, що працює в комплексі з відрами і швабрами?” — думала я про себе.

— Вчьора Каріночька просила охранніка, шоби поміг із цими дверима. Але сьогодні на зміні Вадім. З ним далеко не заїдеш, — завела мову Ніна.

Переминаючись із ноги на ногу, прибиральниці розмовляли між собою так, наче мене тут і не було.

— Даааа, цей лишній раз п’яту точьку од стула не одірве, — згодилася з нею товаришка, зазираючи до мене через плече.
— Якшо шо, можна ще пожарніка позвать…
— Та не каркай, мо, всьо й так обійдеться… Мо, в неї рука легка…

Не втручаючись у словесний пінґ-понґ у мене за спиною, я — клац-клац! — двічі прокрутила ключа, натисла на ручку й переможно штовхнула двері вперед: “Хух!”— видихнула з полегшенням і переступила поріг.

Є якась невловима магія в тому, аби бродити залами музею зранку, до того, як туди увірветься натовп відвідувачів. Прочиняєш двері. Вмикаєш світло. Розкриваєш фіранки на вікнах. Перевіряєш, чи всі експонати на своєму місці, затримуєшся на мить біля свого улюбленого — портрета вродливої незнайомки в темно-синій сукні з золотисто-прозорим шаликом на плечах, кажеш їй: “Доброго ранку, люба” — й переходиш до наступного залу. Під ногами рипить старий паркет і кожен крок відлунює ехом. У ці хвилини ти сам-на-сам із історією. Пробуджуєш її від сну. Поступово, тихо й спокійно, як колись мама будила тебе зранку спочатку в садок, а потім і в школу.

— Антоніііна!

Я вже збігала сходами донизу, коли почула грізний голос охоронця, який гукав мене з першого поверху. Таким само тоном колись кликав тато, помітивши в моєму щоденнику “незадовільно” від класного керівника за поведінку в школі.

— Вадиме, відчиніть, будь ласка, ворота. Це таки до нас приїхали…
— По-твоєму, я схожий на дворєцкого? — не відриваючи погляд від танчиків, які саме йшли на когось в атаку, запитав охоронець…

“Ну, чому? Чому з чотирьох поліцейських, які позмінно охороняють музей, мені пощастило чергувати саме з цим? Гірше й бути не може”, — крутилося в голові, коли вигулькнула перед ним у голлі.

— Я тут!
— Біля воріт вантажна машина, привезла шось на завтрашній захід… — спілкуватися з Вадимом — це як грати в російську рулетку: ніколи не знаєш, коли револьвер біля твоєї скроні вистрілить. — Мене ніхто не попереджав вобщє-то… — наді мною навис двометровий чолов’яга у бронежилеті поверх поліцейської форми, з табельною зброєю на поясі та претензією в голосі. — Пускать? — додав він після невеликої паузи, коли я вже підготувалася відхопити кулю в голову.
— Мене теж. Не знаю, — прозвучав звідкілясь знизу чийсь розгублений голос.“МІЙ?”. Під його пильним поглядом я, здавалося, змаліла до розмірів Дюймовочки й, задерши голову, знічено дивилася на Еверест, яким видавався мені охоронець.

Пригадавши, що на столі чергового має бути музейна програма на весь тиждень, я знову виросла до свого 1 метра 68 сантиметрів.“Ага! Журнал відкриття й закриття експозиції, журнал обліку екскурсій, журнал обліку робочого часу, журнал передачі чергування… О! Ну нарешті!” — найнеобхідніше завжди заникане під стосом всякого непотребу.

Накинувши на плечі пальто й на ходу гортаючи перелік заходів, я рушила до водія вантажівки, який курив біля в’їзду на музейну парковку:

— Доброго ранку! Ви від дитячого архітектурного фестивалю? — гукнула ще за пару метрів.
— Здрастє! — чоловік дочекався, поки я підійду ближче, й видихнув сигаретний дим прямо мені в обличчя. — Навєрно. Я точьно не знаю… Но єслі у вас так записано, то так. Мені дали адрєс, сказали приїхать зранку і вигрузить, больше ніяких цеу не поступало… — незворушно продовжував він, поки я викашлювала з себе легені. — То ви пустите на тєріторію чи як? — кинувши недопалок додолу, пожовклими від нікотину пальцями він потягнувся до дверей авто.
— Покуріть ще, уточню, — відрізала я, розвернулася й пішла геть, малюючи в уяві, як змушую цього водія з’їсти всі його цигарки, включно з тисячами недопалків, які знайдуться в тридцятиметровому радіусі навколо музею.

Ніхто не любить дзвінків чи повідомлень спозаранку, але в мене не було вибору.

“@Артем, сьогодні має приїхати обладнання на архітектурний фест? Бо під музеєм чекає вантажівка”, — написала я в робочий чат у надії, що в спільній переписці начальник не відправить мене лісом, якщо моє повідомлення його все-таки розбудило.

Обіпершись на перило на музейному ґанку, я щотридцять секунд перевіряла телефон. “Звісно ж, це тільки я повинна миттю відповідати”, — обурювалася про себе. Час тягнувся так повільно, що, здавалося, можна було б з’їздити до Артемового дому на Позняках і повернутися назад із готовою відповіддю на своє запитання.

— Ну так шо? — підганяв мене в спину водій. Він встиг збігати за еКспресо і викурити ще зо дві цигарки, поки Артем, нарешті, відписав: “Да. Забил тєбє сказать, ізвіні”.

Зібравши сміливість у кулак, я заглянула в комірчину півтора на півтора метра, що слугувала за поліцейський пост:

— Вадиме, відчиніть, будь ласка, ворота. Це таки до нас приїхали…
— По-твоєму, я схожий на дворєцкого? — не відриваючи погляд від танчиків, які саме йшли на когось в атаку, запитав охоронець.
— Ні, звісно. Але у вас є пульт від музейних воріт, а в мене немає, — його удавана байдужість не ввела мене в оману. Я неначе знову опинилася під прицілом револьвера. По тілу пробіг холодок.
— Це не мої проблєми. Скажіть дірєктору, щоби видав черговому пульт, — Вадим натис на паузу в грі й обернувся до мене.
— Ок, тільки впустити авто мені потрібно зараз, а директор буде в музеї через 2 години, — я практично чула, як зводився курок, і вхопилася за одвірок, щоби певніше стояти на ватних ногах.
В мене немає копії наказу, що сьогодні має хтось заїжджати.
— Тут нема моєї провини. Впевнена, що секретарка відправила факс у поліцію й просто забула зробити копію для вас.
— Мене не цікавлять ці дєталі. Я тобі щє раз повторяю: нема наказу…
— Нумо! Я ж всього-навсього намагаюся розгребти ситуацію, що вже склалася.
— Раптом шо, отвєчать будеш ти, — буркнув чоловік і, діставши з шухляди пульт, кинув його мені, як копійчану милостиню жебрачці, що ув’язалася слідом за ним і ніяк не відстане.
— Дякую, — процідила я крізь зуби, а про себе додала: “Козел!”. Озвучити це вголос у мене не хватило духу. Та й день тільки-но розпочався: не час злити того, до кого, може, ще доведеться звертатися за допомогою.

Зрештою, я ж таки вийшла від Вадима — жива та ще й з пультом! Юхху!

“Ви знаєте, який оклад на цій посаді? Вдвічі менший, ніж у наукового! Де я знайду вам нормальну людину на такі гроші?” — виправдовувався директор щоразу, коли вигулькував якийсь казус із чергуванням…

Я відчинила ворота, впустила на парковку авто, показала водієві місце, де складати привезені речі, й повернулася в музейний голл.

Сьогодні моє робоче місце тут.

Сьогодні я — черговий науковий співробітник. Я відчиняю і зачиняю експозицію. Я зустрічаю і комунікую з відвідувачами. Я координую всіх екскурсоводів. Я — Повелителька Муууузееею!..

Зазвичай таку роботу виконує постійний адміністратор. Але не в моєму музеї. У моєму музеї це роблять наукові співробітники. По графіку. Тому завтра на цьому місці буде друга людина, післязавтра — третя, а після-післязавтра — четверта.

Тут кожен — Президент, Повелитель Музею адміністратор.

Це означає, що завтра черговий чи чергова зустріне й проведе відвідувачів з усмішкою, порадить, яку екскурсію замовити, і розкаже про всі музейні заходи, що відбудуться на найближчому тижні. Післязавтра — балакаючи з кумою по телефону, він чи вона відмахнеться від відвідувача, як від набридливої мухи, а після-післязавтра — зачитавшись детективом Донцової, навіть не помітить його присутності в музеї.

Що поробиш — людський фактор.

“Ви знаєте, який оклад на цій посаді? Вдвічі менший, ніж у наукового! Де я знайду вам нормальну людину на такі гроші?” — виправдовувався директор щоразу, коли вигулькував якийсь казус із чергуванням. “Хіба можу з вас надбавки познімати”,— продовжував він, і після такого аргументу вже ніхто не піднімав питання про постійного адміністратора.

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Я присіла за стіл чергового. На годиннику — 08:37, на фітнес-браслеті — чотири тисячі двісті двадцять сім кроків.

Сьорбаючи вже холодну каву, про яку успішно забула, я проглядала перелік замовлених екскурсій. Двадцять вісім! Починаючи з самого відкриття о 10-й годині і до 16:10, коли записана остання група. Проміжки між ними заледве 15 хвилин — це в кращому випадку. Бо між групами одного класу — п’ять.

“Оооо, свято наближається!”— іронізував мій мозок, водночас малюючи сцену з “Хороброго серця”, де назустріч жменьці шотландських селян із вилами і сокирами в руках з-за пагорбів випливало незліченне англійське військо — важкоозброєна кіннота й піхота.

Тільки в моїй уяві на місці армії короля Едуарда І Довгоногого були школярі. Солянка з п’ятого, одинадцятого, другого, третього, дев’ятого, сьомого класів.

Я чула брязкання зброї об захисні обладунки, відчувала, як гуде і стогне земля під копитами коней та кроком професійних солдат, і… вагалася, чи правильним був мій вибір вступити в цей бій. 

Коли вони розведені в просторі й часі — все окей, але раптом сотня дітей зійдеться докупи в обмеженому просторі — тримайтеся! Від них тремтять стіни, що пережили революції й війни, а картини на них ходять ходором. 

Таке буває тільки раз на місяць — в останній робочий вівторок, коли в музеї передбачено безкоштовний вхід і школярі прибувають автобус за автобусом. Одні тільки входять у музей, інші саме виходять із експозиції після екскурсії — і всі зустрічаються в голлі, де й починається битва не на життя, а на смерть.

Саме через це охочих чергувати в такий день годі й шукати. “Це просто треба пережити”, — як мантру повторювали колеги, а мені — натомість — вчувалося: “Три сотні важкої кавалерії! В нас жодного шансу… ”, “Так багато! Виходить, я битимуся, щоб у дворян було ще більше землі, а я на них працював?”, “Це не для мене! Все, хлопці! Я за них не битимуся! Ходімо додому!.. ”

“Так не піде!” — прокинулась у мені полум’яна сміливість Вільяма Воллеса. “Навіть до кінця світу можна приготуватися”, — я викинула в смітник стакан із-під допитої кави й рушила за ключами від дитячого центру. “Варіантів небагато, але… ” — оцінивши досить скромний потенціал того, що в музеї було прийнято називати “центром”, я вже знала, що можна зробити. Через 3 хвилини стояла під дверима в комірчину пожежників.

Так-так, пожежників.

У музеї без жодного адміністратора їх було четверо. Головна їхня функція зводилася до спостереження за пожежним пультом, куди найперше надходив сигнал у випадку чєпе. З’ясувавши, чи це реальна тривога, чи хибна, вони мали віддзвонитися в районне управління еменес і підтвердити або скасувати виклик пожежної бригади.

На моїй пам’яті пожежна сигналізація в музеї спрацьовувала тільки раз. Без вогню — що тішить, та вимкнути її завивання дяді Колі-пожежнику ніяк не вдавалося і — віу-віу-віу! — вона марно горланила з пів години.“Ну шо ти од мене хочеш?! Госпаді помилуй!”— розмахуючи руками, кричав на пульт немолодий опасистий чоловік із червоним, як у рака, обличчям. Очевидно, після всесвітнього потопу, який йому вдалося пережити, він більше не очікував від Бога подібних челенджів.

А втім, більшість часу пожежники проводили за слуханням шансону, розкладанням пасьянсів і розпиванням горілки.

— Тільки не кажи, що ти теж заразився вірусом неробства. Розумію, тут складно від нього вберегтися…

Тук-тук! — мовчанка. Ще одне “тук-тук”, але голосніше — все одно без результату. Тук-тук-тук-тук-тук-тук! — я щосили затарабанила у двері комірчини. На пошук союзників, піднесення їхнього бойового духу натхненними промовами й підготовку до відбиття атаки залишилося обмаль часу. З того боку щось заскрипіло-зарипіло, двері прочинилися й звідти виглянуло пом’яте обличчя дяді Колі.

— Доброго ранку! Мені дуже потрібна ваша допомога, — затараторила я. І продовжила б так і далі, але помітила, що мій співрозмовник ще недостатньо навів різкість.
— Здрастє… — у мій бік повіяло міксом із поту, варених яєць, цибулі і бражки.
— Дядь Коль, я сьогодні чергова, в нас очікується повно відвідувачів, допоможіть мені, будь ласка… — довелося зробити крок назад, аби аромат, який вирвався з комірчини, достроково не вивів зі строю єдине хоробре серце, що збиралося організувати оборону музею.
— А шо робить треба? — з нульовим ентузіазмом запитав чоловік, позіхаючи й чешучи ріпу. Ще один мій крок подалі.
— Столи перенести. Ну, й кілька банкеток у голлі доставити…
— Ееее! То ж у мене спинаааа…
— Розумію, але ж ви не самі все носитимете.
— А хто сьогодні на посту?
— Вадим.
— Тю… Так, а хто ж мені поможе?
— Я!
— Ну, ладно, дай мені 5 минут, я спущуся в голл…
— Я вобщє-то не нанімався сюди носільщіком меблів, — хапаючись вже за четвертий стіл, який треба було винести з дитячого центру в голл, бідкався пожежник мені в потилицю.
— Я теж думала, що посада наукового співробітника передбачає проведення наукових досліджень. Але ж ми обоє розуміємо, що в штатному розписі музею навряд чи знайдеться окреме місце для “носільщіка”, — я вказувала маршрут, тримаючи передній край столу.  — Прийшли. Ставимо.
— Все?
— Ні, дядь Коль. Ще стільців, штук із двадцять, винесіть сюди…
— Та ти іздіваєшся! — кип’ятився немолодий чоловік, розминаючи руками поперек.
— Ну, будь ласка! Я б сама принесла, але мені ще треба перевірити, чи ліфти працюють. І чи в туалетах чисто, і чи є там папір. І ще витребеньки для дітей розставити… А скоро вже доглядачі прийдуть, їх розвести треба…
— Ладно, вговорила. Зроблю, але лише тому, що ти нагадуєш мені Вірочку, внучку… В неї таке ж шило в дупі… — останні слова він сказав уже собі під ніс, човгаючи назад до дитячого центру.
— Дякую! — кинула я пожежнику, повертаючи в бік адміністративної частини, де розташовані всі музейні відділи, зокрема й виставковий, де був мій командно-спостережний пункт.

09:14 і шість тисяч одинадцять кроків.

Як на зло, принтер у кабінеті кректав і рипів, вперто відмовляючись друкувати розмальовки для дітей. Мій план оборони опинився під загрозою зриву.

— Тільки не кажи, що ти теж заразився вірусом неробства. Розумію, тут складно від нього вберегтися… Ну, будь ласка, будь ласка, будь ласочка! — я танцювала навколо нього, припрошуючи, наче живу людину.

Коли після третього перезавантаження системи апарат все одно показував збій, я на мить заплющила очі й глибоко вдихнула. Втім, нехитра вправа для самозаспокоєння не спрацювала. В уяві проносилося, як я спересердя замахуюся на нього сокирою, б’ю, рубаю й трощу цей марний шматок пластику — і не можу зупинитися.

Уже рознесла б на друзки, але мою екзекуцію над принтером перервав дзвінок стаціонарного телефона:

— Ало, — знервовано озвалася я.
— Тонічька?
— Так.
— Тонічька, ми вже всі зібралися в голлі й чекаєм тільки на ТЕБЕ, — долинув зі слухавки солодкаво-підступний голос старшої доглядачки. Раніше вона працювала завучкою в школі й за 30 років роботи так звиклася командувати людьми, що не покинула цього й досі. За це в музеї її називали “шальной імпєратріцей”.
— Біжу, Оксано Юріївно, вже біжу! — спохватившись від фантазій, я зробила ще одну спробу ввімкнути принтер.

Врешті, зреагувавши чи то на мої благання, чи то на погрози розправи, шайтан-машина аркуш за аркушем почала випльовувати з себе потрібні файли.

Один, другий, третій… Коли тобі щось дуже треба, аж горить, все навколо, наче навмисно, починає працювати зі швидкістю равлика.

Я виставила ще 120 копій на друк, натисла “Enter” і понеслася, немов ужалена, назад у голл.

Настав час розвести по експозиції музейних бабусь. Це ті, які пильнують, аби відвідувачі не сідали на меблі 18 сторіччя, не торкалися пальцями живопису і не розбили лобами скляні вітрини. Це ще один ранковий ритуал, який здійснює черговий науковий. Знову підіймається в експозицію і під підпис передає кожен зал доглядачці, яка цього дня за ним закріплена.

— Доброго ранку! Ви сьогодні в першому, ось розпишіться, — я простягла журнал відкриття і закриття експозиції, дала ручку, показала клітинку, де потрібно залишити автограф. — Дякую! Гарного вам дня! — повторила це п’ятнадцять разів (з поправкою на номер залу) і стільки ж разів почула у відповідь: — А тобі вдалого чергування!

“Так і буде, якщо ви не хапатимете дітей за руки і не будете перебивати екскурсовода власними доповненнями”, — крутилося в мене на язиці.

“Ви досягнули поставленої цілі: вісім тисяч кроків”, — провібрував фітнес-браслет на руці. 

На двох столах — розмальовки, на третьому — “Меморі”, на четвертому — пазли за мотивами найпопулярніших картин із музейної колекції. Я зібрала все, що дозволить роздробити вороже військо розвести по різні кути дітвору й стримати бешкетування, поки вона чекатиме на свою екскурсію.

Залишився останній штрих: підстругати штук із двісті різнокольорових олівців. Цим я й займалася, сидячи над смітником, коли до воріт під’їхали перші два автобуси зі школярами.

Умить моє почуття готовності зустрітися з навалою дітей змінилося панікою. За 7 хвилин 10:00. Перші відвідувачі вже на порозі, а в музеї досі — ні касира, щоби видати безкоштовні квитки й взяти оплату за екскурсії, ні гардеробниці, ні екскурсоводів. “Хіба, може, я когось пропустила, поки була в експозиції?” — подумала я, набираючи номер екскурсійного відділу. Слухавку підняли з першого гудка, але від розмови мені не надто полегшало:

— Аліно? О, супер! Рада, що ви є! Можете виходити, ваша група вже приїхала…
— Добре. Але ж екскурсія на 10-ту, то я о 10-й і вийду.
— Але мені б стала в пригоді ваша допомога. Касир і гардеробниця трохи запізнюються…
— Це не мої проблеми, — а далі — гудки в слухавці.

Підіймаючи щелепу з підлоги, я краєм ока вловила захекану касирку, яка, закинувши язика на плечі, намагалася обігнати школярів, що вивалили з автобусів.

— Доброго ранку! Вітаю вас у музеї! Оплачуйте, будь ласка, екскурсії в касі, а діти поки що хай роздягаються ось тут, — я вітала вчительок із-за гардеробної стійки, махаючи руками, наче регулювальник руху на перехресті.
— Куртки, шапки, рюкзаки, воду — хлопці й дівчата, це все залишаємо тут. Номерки не губимо. Вбиральня вниз сходами… Хто одразу готовий іти на екскурсію — руку догори! Один, два, три… п’ятнадцять — перша група готова. Ось ваш гід — Аліна Олегівна! Піднімайтеся з нею нагору! Там і познайомитеся ближче.

— Пам’ятаєш приказку: лучче всєх в калхозє работала лошадь, но прєдсєдатєлєм калхоза ана так і нє стала? — сміючись відкоментувала ще одна доброзичливиця.…

Найважче в такому водовороті виявилося добитися, аби діти тебе почули. Здебільшого організувати школярів допомагають учителі, хоч і не завжди. Тим вдячнішою я була сьогоднішнім супроводжуючим. Вони спрацювали швидко, скерувавши кожну групу до трьох різних активностей на столах.

— Не треба було давати номерки! Вони ж їх погублять, — із порогу випалила гардеробниця Лариса, яка на 10 хвилин запізнилася на роботу й навіть не думала ні перепросити, ні подякувати.

Думками я була на напівшляху до сокири, яку залишила біля принтера.

— Антоніно, чому в голлі так брудно? — замість “доброго ранку” прилетіла мені ще одна претензія. Цього разу від Ольги Вікторівни — заступниці директора.
— Зараз покличу прибиральницю. Це діти принесли з собою багнюку з вулиці.
— Сподіваюся, ви вдягли їх у бахіли й вони не понесли її далі в експозицію?
— Їх видає касирка.
— Так, але ви — чергова. Ви за це відповідальні!

“Відповідальна за бахіли! Яке неймовірне кар’єрне зростання!” — тіпало мене всередині. Та легше було одягти бахіли на 45 третьокласників, які поки що малювали або складали пазли в голлі, ніж сперечатися. Головне — стриматися й не запхати їх у горлянку заступниці директора.

— Навіщо ти так надриваєшся, Тоню? Тут одна така завзята до тебе вже розум стратила… — з удаваною турботою зауважила одна з старших колежанок і байдуже пропливла повз, коли я вже валилася з ніг. Сумний досвід із Юлею, яку 4 роки тому з маренням, галюцинаціями та дезорієнтацією в просторі госпіталізовували в психдиспансер прямо з крісла чергового наукового, не додав працівникам музею емпатії. Хіба ще більше ствердив переконання, що сумлінна праця до добра не приведе.

Між потоком екскурсійних груп інколи видавалися перерви в 10–15 хвилин. У цей час я метушилася навколо столів. Розкладала чисті розмальовки. Сортувала розкидані олівці та підточувала зламані. Збирала долі розірвані в шмаття бахіли, які діти не донесли до смітника. А ще ж, не забуваймо — впускала і випускала з парковки шкільні автобуси. Чого тільки не зробиш, аби не відволікати охоронця від захопливої комп’ютерної гри.

— Пам’ятаєш приказку: лучче всєх в калхозє работала лошадь, но прєдсєдатєлєм калхоза ана так і нє стала? — сміючись відкоментувала ще одна доброзичливиця.

11:47 і майже дванадцять тисяч кроків. Позаду сто двадцять дітлахів і перший видимий наслідок безкоштовного дня — нервовий тік лівого ока.

“Відвідувач — це клієнт музею. З ним потрібно поводитися ввічливо та усміхатися”. Коли я тільки-но влаштувалася на роботу, то не розуміла, навіщо прописувати в посадовій інструкції те, що й так передбачається за замовчуванням.

Не минуло й кількох місяців, як відповідь прийшла сама собою. Прописувати потрібно ВСЕ. Наприклад, що черговий має вітатися й прощатися з кожним гостем музею. Що не можна повчати відвідувачів, підвищувати голос, ставитися зверхньо й грубити. Що негарно запитувати людину з інвалідністю: “Чи відкрити вам туалет для інвалідів?”. Адже якщо чогось із цього немає в офіційному документі — звісно ж, із підписом директора і мокрою печаткою — ніхто й пальцем не поворухне.

Впродовж того дня я склала власний розстрільний список.

Першою в ньому опинилася колежанка, що гордо заявила мені: “Я — старший науковий співробітник, а не дитячий аніматор із ТРЦ! Я не зобов’язана розважати школярів, поки вони чекають на екскурсію. Та й взагалі: музей — не місце для дітей”.

“Екскурсія замовлена на 14:30? То хай чекають! Не моя вина, що вони не вміють розраховувати час і приїхали раніше”, — необачно відповіла мені по телефону друга, й потрапила туди ж.

А третя просто добила мене фразою: “Хто сказав, що саме Я маю йти на незамовлену екскурсію? Більше нема кому? Я що — сама молодша? Викликай когось іншого”.

Після кожної з таких натхненних розмов усміхатися ставало дедалі важче. Від усвідомлення, що на одній хвилі з тобою — троє, п’ять, ну, максимум, десять людей із понад сотні працівників у колективі, опускаються руки і поступово в голові зароджуються сумніви. Мозок транслює слайдами раніше почуте:

“Ніхто не оцінить і не подякує”,
“Як платять — так і працюю”,
“Це не входить у мої обов’язки…”,
“Премію ж все одно не випишуть”,
“Мені що — найбільше всіх треба?”.

На годиннику — 15:45, на фітнес-браслеті — дев’ятнадцять тисяч вісімсот чотирнадцять кроків.

Я, мов темна хмара, рахую хвилини до кінця чергування. Погода, здається, синхронізувалася з моїм настроєм. Знявся вітер. Небо затягнуло сіро-чорним полотном. По шибках затарабанив дощ і загрожував перерости в зливу.

“Тільки цього не вистачало”, — відреагувала б я в якийсь інший день, але не сьогодні. Сьогодні дощ трохи пригасив пожежу, що палала всередині мене.

У цей час рипнули двері. З адмінчастини вийшов директор і рушив у бік експозиції. З даху прямо йому на голову впала крапля.

— Тоня! Зроби з цим щось! — він і не здогадувався, що щойно підлив бензину у вогонь.
— Що ви пропонуєте? Провести магічний обряд і зупинити дощ? Дати вам серветку, щоби витерти лисину? — бубніла я собі під ніс, хоча вже несла прозоре пластикове відро до того місця, де нахабна крапля води здійснила замах на директора.

І ще одне відро до іншої точки постійного протікання.

І ще одне. І ще одне.

І ще одне.

Музейний дах нагадував решето вже кільканадцять років, а його так і не спромоглися поремонтувати. Натомість склали карту протікання і закупили багато відер. Добре, що не дерев’яних чи металевих — хоча б якийсь прогрес у вирішенні проблеми. Хоча від зливи, що розігралася, вони не допомагали. Не минуло й 5 хвилин, як музей перетворився на водоспад.

Стоячи по кісточки у воді, я телефонувала в кожен із відділів, аби колеги виходили рятувати ситуацію:

— А що, вас там заливає?
— Так, заливає. Тільки не вас, а нас. НАС усіх заливає. Не хочеться розвіювати ваші ілюзії, але ви працюєте в тому ж музеї, що і я. Тож шукайте якусь ганчірку і я запрошую вас вичерпувати воду з нашого спільного човна, — гримала я на колегу, вже не вгамовуючи злості в голосі.

Гримала, але, чесно кажучи, не сподівалася, що це подіє. Адже спеціальної інструкції “Що робити під час потопу в музеї” не існувало. А я вже добре засвоїла, що це означало на практиці.

Виливаючи воду з відра в музейному туалеті, я безсило присіла на унітаз, криво всміхнулася й… розреготалася на все горло.

Інші оповіді Вікторії Антоненко
Інші оповіді, ілюстровані Іриною Лисенко

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

Януш Буґайський

Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.

Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом.