Голоси в українській пустелі

ПООБІДІ 1 СІЧНЯ 2018 року я поверталася з Києва, де святкувала Новий рік із друзями, у село на Київщині, де мешкаю. Раптом на пів шляху додому, на околиці села Демидів, моя маршрутка різко пригальмувала. Я відхилила синю занавіску з жовтими китицями в салоні, протерла долонею запотілу шибку й визирнула назовні. Попереду крізь сизу мряку, що висіла в повітрі, й густий туман, який встилав землю замість снігу, проглядався міст, до якого ми повільно тягнулися в каравані авто. Місцевість праворуч від переїзду через річку була оперезана біло‑червоною огороджувальною стрічкою, а узбіччя поруч виявилися заставлені поліцейськими авто. 

— О! Знайшли‑таки… — долинув до мене приглушений жіночий голос із сидінь позаду.
— Втопили, мабуть, — почувся шепіт у відповідь. 

Усі прикипіли до вікон, а я, не розуміючи, про що мова, взялася за телефон. За хвилину ґуґління я дізналася про зниклу місцеву жінку. Коли кілька днів тому вона не повернулася додому й перестала відповідати на дзвінки, її батьки та донька занепокоїлися й одразу почали бити на сполох. Ось тепер її відшукали. Мертвою.

Доки ця історія була на слуху — доти я уважно за нею стежила. Та із часом про неї згадували все менше й менше, і я — напевно, як і більшість, — забула…

Двома з половиною роками пізніше, на одній з акцій протесту під Шевченківським районним судом міста Києва, де розглядалася справа про самозахист Сергія Стерненка, серед натовпу молоді я помітила стареньку бабусю в траурній хустині та з двома портретними світлинами в руках. Її обличчя видалося мені знайомим, але я не пам’ятала, звідкіля. Щойно вона наблизилася і я отримала змогу роздивитися фото, які вона тримала, на одному з них я миттєво впізнала кілька років тому зниклу й знайдену в річці демидівчанку. Друга світлина належала її рідній сестрі, яка загинула ще раніше від неї. Бабуся в чорному — мати цих двох жінок Катерина Дуняк — бродила серед протестувальників, ловлячи поглядом хоча б когось, хто був би готовий вислухати її горе. 

“Невже ця трагедія досі нічим не закінчилася?” — збентежено здивувалася я. 

Відтоді ця історія глибоко запала в мої думки. Вона — про двох убитих сестер і родину, що роками боролася й продовжує боротьбу за справедливе покарання для їхніх душогубів. Бо, як виявляється, в Україні відправити за ґрати реальних убивць значно важче, ніж людину, яка, захищаючи власне життя під час чергового замаху, ненавмисно смертельно поранила свого нападника. Хоча не скажу, що це для мене новина.

Станом на сьогодні щодо обидвох злочинів, у результаті яких загинули мої землячки з Київської області, уже ухвалено вироки. Проте, коли з першим убивством усе цілком ясно й зрозуміло, то з другим — значно складніше. Дотепер ніхто достеменно не знає, як саме загинула жертва й чи на лаві підсудних опинилася правильна людина. Та чи непокоїть це ще когось, окрім родичів цих загиблих жінок? 

Породжена двома світовими війнами та зведена до рівня культу в колишньому Совєцькому Союзі анонімність смерті — з її безіменними полеглими чи пропалими безвісти солдатами, нез’ясованими обставинами загибелі чи зникнення й колективним безособовим винуватцем — зіграла злий жарт з українцями, ставши нормою нашого цивільного життя, за якої ми не ставимо зайвих запитань, не докопуємося до суті, не знаємо або не наважуємося називати вголос імена конкретних злочинців і не вимагаємо для них заслуженого покарання. 

***

ДЕМИДІВ РОЗТАШОВАНИЙ ЗА 40 кілометрів на північ від Києва. Родина Катерини Дуняк проживала тут на вулиці Сонячній, яка раніше звалася Совєцькою. Невеликий будинок із жовтої цегли, під червоною металевою покрівлею, обгороджений зеленим парканом, його мешканці, жартуючи між собою, кликали “рукавичкою”, адже в ньому одночасно жило 3 покоління цієї сім’ї: Ірина Ноздровська з донькою Настею, яку після розлучення жінка виховувала самотужки; її молодша сестра Світлана Сапатінська із чоловіком Максимом і сином Матвієм, а також батьки цих двох жінок — власне, господарі цього обійстя. 

Пенсіонери Катерина і Сергій Дуняки мешкають тут і досі, проте тепер лише вдвох. Часом — двічі‑тричі на місяць — на вихідні до бабусі з дідусем приїжджає онука, що тепер живе та працює в столиці. 

Ще донедавна нікому незнане село Демидів — нині відоме багатьом, бо в лютому 2022 року врятувало Київ від окупації. На другий день після повномасштабного російського вторгнення в Україну, щоби зупинити просування безкінечних колон військової техніки загарбників, що сунули з Білорусі, українські військові підірвали тут міст через річку Ірпінь, а згодом і греблю, зведену ще за совєтів у тому місці, де річка впадає в Київське водосховище. Детонація 500 кілограм вибухівки 25 лютого та додатково ще тонни 5 березня — і нестримний потік води, що ринув на прилеглі території, став серйозною завадою для реалізації планів “втарой арміі міра” підкорити Україну за лічені дні.

Поблизу Київського водосховища в Ірпінь вливається ще одна річка. “Козка”, — повідомляє синій дорожній вказівник. “Кізка” — із вартою поваги впертістю дерусифіковує її назву хтось невідомий, уже не перший раз виправляючи літеру “О” на “І” за допомогою балончика з білою фарбою. Якщо поглянути на ґуґл‑мапс, обидві річки огортають Демидів своїми руслами, ніби тримаючи його в обіймах, а мости через них позначають його межі: початок і кінець, якщо рухатися по трасі Р‑02, яка з’єднує Київ з Овручем — одним із пропускних пунктів на українсько‑білоруському кордоні. 

Після підриву греблі село виявилося підтоплене з трьох боків. Вийшла з берегів і розлилася на подвір’я й городи місцевих мешканців Кізка, що в останні десятиріччя була нічим іншим, як вузеньким, неглибоким (до пів метра), зарослим чагарниками і порізаним численними порогами потічком, який ніколи й ніхто не чистив. Заплава Ірпеня, який у цьому місці теж, чесно кажучи, більше нагадував канаву, ніж повноводну річку, й сьогодні, через рік після деокупації Київщини, виглядає, ніби море. 

Попри збитки, місцеві жителі з розумінням сприйняли рішення українських військових. У голосах багатьох вчувається навіть гордість за ту справді вирішальну роль, яку затоплення Демидова відіграло в захисті столиці. Повернення до нормального життя після вигнання російських загарбників, звісно, повільне й складне, проте за плечима тутешніх — великий історичний досвід їхніх предків. “Одне з найдавніших сіл України”, як згадує про Демидів “Вікіпедія”, уже не раз відроджувалося ледь не з нуля — і після монгольської навали 1240 року, і після татарського набігу 1576 року, і після нацистської окупації, що тривала з 24 серпня 1941‑го до 4 листопада 1943‑го. 

Тут, у селі Демидові, що на Київщині, у 2015 році розпочалася історія, що розбурхала тихе й розмірене життя його мешканців…

“Одне з найдавніших сіл” — це, дійсно, не порожні слова. На початку 1970‑х років археологи з Академії наук, обстежуючи пам’ятки Правобережної України, зафіксували на північно‑східній околиці Демидова — там, де об’єднуються Кізка та Ірпінь — залишки валів давньоруського городища. Про його існування було відомо ще з кінця 19 сторіччя. Певний час побутувало припущення, що це може бути літописний Городець, що неодноразово був місцем зустрічей і переговорів князів. Однак, поки дійшли руки до дослідження, науковцям залишалося лише скрушно пожати плечима: за останні 10 років воно було повністю зруйноване. 

У той час територія, де розташовувалося городище, належала совхозу (тобто совєцькому хозяйству) імені Васильєва. 

Цей Васильєв — його повного імені сьогодні ніхто й не згадає — був директором місцевої школи й водночас активістом колгоспного руху. На одній із сільських сходок навесні 1931 року, розписуючи односельцям переваги совєцької колективізації, він зненацька для себе й членів тутешньої партєчєйкі (більшовицького партійного осередку) відхопив дві кулі. Подейкували, замах на нього був справою рук “куркулів”, які відчайдушно опиралися усуспільненню совєтами їхнього приватного майна. Невдовзі від отриманих поранень завзятий соратник комуністів Васильєв помер. Щоби зберегти пам’ять про цей “жертовний подвиг”, його прізвищем назвали демидівський колгосп, який до цього моменту звався “Перемогою”.

Наприкінці 1950‑х колгосп вирішили офіційно одержавити. Так виник совхоз, або ж радгосп — як часто українізують цю назву, імені Васильєва. На його базі створили дослідно‑показове господарство, що спеціалізувалося на картоплі, інших овочах та молоці. Його земельний фонд складав понад 3 000 гектарів, зокрема — й за рахунок освоєння заплавних територій між Ірпенем і Кізкою, які після Другої світової війни з’єднали мережею каналів. Згідно з похвальними одами укладачів “Історії міст і сіл Української ССР” (1971), тут вироблялося до 5 000 тонн овочів щорічно. Крім цього, у совхозі тримали близько 1 500 голів великої рогатої худоби. Іншими словами, роботи вистачало для всіх мешканців, яких на той час у селі загалом нараховувалося 3 210. 

Чи не єдине нагадування про це сєлообразующєє підприємство нині — дві іржаві металеві арки з написом “РА*О*П *м ВАС**ЬЄВА”, що впадають в око, коли прямуєш Київською — центральною вулицею Демидова (зірочками позначені порожнини на місці тих літер, які давно відвалилися), занедбані совхозні приміщення, приховані в глибині села, й пориті канавами поля, що зустрічали при в’їзді й проводжали при виїзді з нього до того, як були затоплені в лютому 2022‑го.

Сьогодні в Демидові проживає близько 3 700 жителів. Значна частина з них працює в місті. Це стосувалося також жінок із родини Дуняків. Благо, до Києва тут майже рукою подати — до пів години їзди, якщо на авто, або трохи довше, якщо маршруткою. Втім, це далеко не найгірший варіант, адже є люди, які щоранку їдуть до столиці з Чернігова, Житомира чи Черкас.

Тут, у селі Демидові, що на Київщині, у 2015 році розпочалася історія, що розбурхала тихе й розмірене життя його мешканців та, можливо, коштувала життя зниклій за кілька днів до завершення 2017 року Ірині Ноздровській. Це її тіло виявили на околиці села, неподалік від мосту, через який пролягав мій шлях у перший день нового 2018 року. 

2016 рік

ОБСТАВИНИ ЗАГИБЕЛІ СВІТЛАНИ Сапатінської розслідували 7 місяців перед тим, як навесні 2016 року передали до суду обвинувальний акт. Село Демидів входить до Вишгородського району, тож від початку ця справа знаходилася в юрисдикції Вишгородського управління поліції та Вишгородського суду. 

До роботи обидвох цих правоохоронних інституцій родина Дуняків, зрештою, мала претензії.

Перше, що насторожило й обурило потерпілих, — неквапливість місцевої поліції, адже оперативно‑слідча група прибула на місце події лише опівдні 30 вересня 2015 року, тобто через 4 години після смертельного наїзду на молоду жінку, хоча дорога з районного центру в Демидів займає не більше 30 хвилин. Українське законодавство передбачає, що в разі ДТП, де є загиблі чи травмовані, обов’язково проводиться огляд водія на стан сп’яніння. І не просто поліціянтами, які приїхали на виклик, а лікарем у закладі охорони здоров’я, куди водій має бути доставлений не пізніше ніж через 2 години після аварії. Убивцю ж Світлани Сапатінської спромоглися відправити здати кров на експертизу, аби перевірити її на вміст алкоголю чи наркотиків, через… 8 годин. 

Чим пояснити таке кардинальне відхилення від протоколу? Пам’ятаючи про репутацію горе‑водія, рідні загиблої почали підозрювати, що запізнілий приїзд на місце злочину й відкладені слідчі дії — не прикра випадковість, зумовлена, наприклад, великим робочим навантаженням вишгородських правоохоронців, а швидше закономірність. Навмисна спланована акція, щоби вкотре вигородити винуватця. 

— Нам люди стали говорить, що ви нічого не доб’єтеся. У цього Россошанського Дмитрія… багато злочинів і він ні за що не відповідав… — згадував батько Світлани Сергій Дуняк в інтерв’ю ютюб‑каналу “Правда громади” 3 червня 2019 року. 

На жаль, доброчесність не є сильною стороною української судової системи. У ній до останнього працювали, ба більше — пустили коріння, заснувавши родинні династії, ті, хто в совєцький час, підтримуючи планове судочинство, на замовлення КҐБ виносили обвинувальні вироки щодо дисидентів чи борців за свободу України. Як, наприклад, суддя Апеляційного суду Волинської області Борис Плахтій, який у жовтні 1987 року — з нагоди відзначення 70‑річчя Актябрьскоі рєволюциі — засудив до смертної кари вояка УПА Івана Гончарука (його розстріляли в Києві 12 липня 1989 року). Коли Окружний адміністративний суд міста Києва за гроші чи інші дивіденди для свого голови Павла Вовка штампує політично вмотивовані рішення, а непотизм процвітає навіть у Конституційному Суді України, де судді не червоніючи призначають собі за помічників близьких родичів своїх колег, дотримання етики від інших вже якось і не очікується. Хіба ж така система, що ґрунтується на хибних моральних принципах і авторитетах, здатна забезпечувати справедливість? Ні. Вона швидше захищатиме тих, кого мала б карати, й навпаки — каратиме тих, хто потребує захисту. 

Проте, тверезе розуміння української дійсності й невтішні прогнози, що лунали звідусіль, не лише не змусили родину загиблої опустити руки, а навпаки — додали рішучості й наполегливості відстоювати правду. Навіть тоді, коли вони дізналися про впливового покровителя Дмитра Россошанського. Як виявилося, у Вишгородському районному суді близько 20 років працював його двоюрідний дядько. Сергій Купрієнко був то рядовим суддею, то головою цього суду. Підсліпуваті й безпринципні служителі української Феміди не побачили в цих родинних зв’язках жодного конфлікту інтересів. Натомість потерпілим відкрилися очі на те, звідки, ймовірно, росли ноги в безкарності молодого чоловіка за попередні скоєні злочини.

Усвідомлюючи, що попереду — непроста боротьба, а також неписану істину “бєз бумажкі ти — букашка, а с бумажкой — чєловєк” (ще один совєцький рудимент, від якого ніяк не позбудеться українське суспільство), Ірина Ноздровська попросилася в помічниці до народної депутатки від “Народного фронту” Тетяни Чорновол. Жінки познайомилися під час Революції Гідності, коли журналістка займалася розслідуванням щодо монополізації ринку державних закупівель народним депутатом від Партії регіонів Антоном Яценком. Тоді Ірина, яка раніше працювала з регіоналом, зголосилася допомогти їй вивести на чисту воду корупційні махінації Яценка. Тож 2 роки по тому, коли Ірина звернулася з проханням про послугу, Чорновол також не відмовила жінці:

— Фактично не вона була моєю помічницею, а я була помічником у справі відновлення справедливості по вбивству її сестри, — підкреслила депутатка в коментарі для “Української правди”. 

Анастасія Ноздровська, донька Ірини, згодом також підтвердила: посвідчення помічника народного депутата допомагало її мамі стукати у двері, які для пересічних посполитих зазвичай наглухо зачинені. 

Десятки запитів, заяв, клопотань до поліції, суду, прокуратури, медичних закладів тощо, пошук свідків аварії, сотні годин досліджень відкритих даних, студіювання законів, консультацій із правниками та спілкування з іншими потерпілими, які також утратили своїх рідних внаслідок ДТП, — так Ірина Ноздровська готувалася до майбутнього судового процесу над убивцею своєї сестри. Практично всі докази для нього зібрала вона, помітивши, що слідчі не виявляють особливого ентузіазму (один із поліціянтів, які вели розслідування, був відомий серед людей під прізвиськом “Касир”). 

Однієї безсонної ночі, вивчаючи матеріали справи, Ірина помітила: у направленні на здачу крові й медогляд слідчий вказав номер водійського посвідчення, що належало зовсім іншій людині, а не Дмитру Россошанському. У свою чергу у Вишгородській центральній районній лікарні, де відбувалася процедура забору крові на аналізи, у водія не запитали жодного посвідчення особи, встановивши її зі слів. Розуміючи, що негативні результати експертизи могли сфальсифікувати, взявши кров у підставної людини, жінка вимагала від слідчого направлення взятих зразків на аналіз ДНК. Однак, під час їхнього транспортування до Головного бюро судово‑медичної експертизи, невідомо хто розпломбував обидва флакони. В одному виявилося не 5 мілілітрів крові, як зазначалося в медичних паперах, а 6… 

Якщо досі Ірина та її батьки ще сумнівалися, то після такого відкриття вони вже твердо зміцнилися в думці, що порушення, допущені під час розслідування, — невипадкові. Потерпілі були переконані, що слідчі й окремі прокурори навмисно гальмували розслідування, покриваючи вбивцю. 

Люди, які знали Ірину Ноздровську особисто, відзначали: вона була справжнім бійцем… Крім заслуженого покарання для винуватця смерті сестри, вона також добивалася покарання для щонайменше несумлінних правоохоронців…

Дмитро Россошанський своєї провини не визнав. На засіданнях суду свідчив: бачив людину десь за 150 метрів попереду, яка йшла узбіччям у попутному напрямку, однак при наближенні до неї він швидкості не зменшував. А потім незчувся, як “людина різко впала на його капот”. Жодного злого наміру він не мав. Припускав, що жінка могла випадково спіткнутися об щось на дорозі, а тому просив виправдати його, врахувавши проблеми зі здоров’ям і сімейний стан (27 лютого 2016 року чоловік одружився з демидівчанкою Анастасією Манченко, з якою зустрічався та планував весілля ще до аварії). 

Свідки захисту — пасажирка, яка їхала поруч в авто, й батько підсудного, який розмовляв із ним по телефону одразу після аварії, — в один голос повторювали: Дмитра, напевно, засліпило сонце.

Аби Дмитро Россошанський і цього разу не уникнув відповідальності, Ірина намагалася заручитися підтримкою преси: активно давала інтерв’ю, ходила на всі можливі прямі телеетери, запрошувала представників медіа на засідання суду. Пізніше жінка пригадувала: якби не увага з боку журналістів, справу однозначно поховали б. 

Люди, які знали Ірину Ноздровську особисто, відзначали: вона була справжнім бійцем, її небайдужість, затятість і стійкість вражали. Усупереч усім перешкодам вона сунула вперед, як танк, одночасно ведучи боротьбу на декількох фронтах. Бо, крім як заслуженого покарання для винуватця смерті сестри, вона також добивалася покарання для щонайменше несумлінних правоохоронців. Втім, на її скарги не реагували, знову й знову випихаючи за двері.

— Треба падати на коліна і все одно не допоможе!.. Доки ви будете кришувати беззаконня?! Доки ви будете покривати цих людей?! А потім ви будете мене неадекватною називати! Та в мене вже терпіння нема від цього безглуздя, від цього беззаконня! Скільки люди ще будуть бігати?! — Ірина із чорною пов’язкою навколо голови зірвалася на крик, коли вкотре принесла заяву про правопорушення посадових осіб, задіяних у досудовому слідстві, і вимагала внесення цих відомостей у Єдиний реєстр досудових розслідувань (ЄРДР), як це передбачено українським законодавством. — Прокуратура не бачить і не чує, вона грошима закрила очі й уші! Скільки народ до вас буде стукатись?! Скільки народ до вас буде звертатися?! Скільки це беззаконня й свавілля триватиме в Україні?! Ви гірші, ніж Януковичі! Гірші!..

Жінка як у воду дивилася. Через емоції, які вже несила було стримувати, на неї почали накидати реноме неадекватної, нестримної, агресивної скандалістки. “Настоящих буйних мало… Іра була настоящою”, — не полінувався хтось залишити коментар на її фейсбук‑сторінці вже посмертно.

— Ірина терпіти не могла несправедливість у всіх її проявах. Коли вона бачила несправедливість, у неї емоції вирували, бо вона розуміла: маючи гарну освіту, великі знання, оперуючи законом, вона не може добитися справедливості, — пригадував журналіст Володимир Тимофійчук, який найбільш послідовно висвітлював розвиток історії зі смертельним ДТП у Демидові.

Усі перипетії судових процесів Ірина висвітлювала на особистій сторінці у фейсбуці… Часом це відгукувалося нічним терором: телефонними дзвінками з прокляттями на рахунок усієї їхньої родини або вибухами петард, що ними час від часу закидали їхнє подвір’я… 

Про те, що на неупередженість Вишгородського районного суду, де працював дядько Дмитра Россошанського, сподіватися не варто, Ірина Ноздровська зрозуміла після перших же засідань у травні 2016 року. Обираючи запобіжний захід для підсудного, попри факти тиску на свідків, погрози родині загиблої та викрадення зі штраф‑майданчику авто, яке було доказом у справі, суддя Марина Баличева (до 27 грудня 2014 року — суддя Краснодонського міськрайонного суду Луганської області) зробила вибір на користь домашнього арешту. Проте, “скандалістка” не здавалася. Зрештою, через 2 місяці вона домоглася, щоби справу передали на розгляд в інший, Обухівський районний суд, який переглянув рішення Вишгородського районного суду на тримання під вартою. Обвинувачений Дмитро Россошанський намагався оскаржити зміну запобіжного заходу в Апеляційному суді Київської області, але марно: йому відмовили у відкритті апеляційного провадження, адже це не передбачено Кримінальним кодексом України. Тож із липня 2016 року водій, який збив на смерть Світлану Сапатінську, утримувався в Київському слідчому ізоляторі.

На тлі цього скандалу, у вересні 2016 року, Сергій Купрієнко подав у відставку з посади судді Вишгородського районного суду. Вища рада правосуддя задовольнила його прохання в травні 2017‑го. Напередодні звільнення він задекларував 81,6 тисячі гривень вихідної допомоги судді і 3 щойно зареєстровані земельні ділянки в селі Демидів, загальною площею 2,47 гектара. Крім цього, довічне утримання судді Купрієнка обходиться українцям у 147 807 гривень щомісяця.

Така важлива, хоч і проміжна, перемога у справі сестри стимулювала Ірину продовжувати боротьбу. Та в українців є дуже промовисте народне напуття: не кажи гоп, поки не перескочиш. Чоловік покійної Світлани, Максим Сапатінський, який виступав одним із чотирьох потерпілих, на першому ж судовому засіданні ошелешив присутніх своєю заявою: він не має жодних вимог до обвинуваченого. 

— Підкупили… — гірко зітхали батьки і сестра загиблої, поглядаючи в бік зятя. 

Про це, на їхню думку, свідчила розписка Максима від 25 лютого 2016 року: “підтверджую відшкодування та відсутність будь‑яких матеріальних та моральних претензій до Россошанського Дмитра Юрійовича…”. “Підтверджую достовірність даної розписки, яка написана моїм сином — Сапатінським Максимом Анатолійовичем”, — зазначила внизу на цьому ж папірці сваха Дуняків Марина Савенок. Ще красномовнішим доказом на користь припущення про підкуп було місце, яке вдівець обрав у залі суду: біля батьків обвинуваченого — Ольги та Юрія Россошанських, а не поруч із ріднею покійної дружини. 

Дотепер Катерина та Сергій Дуняки, як і їхня старша донька Ірина, ламали голови, чому ж Максим покинув будинок на Сонячній, щойно дізнавшись про аварію. Нарешті, все стало на свої місця: їхній зять, який досі на жодній роботі не затримувався довше 2–3 місяців, спокусився на легкі гроші… Та найприкріше в цій ситуації було те, що чоловік поїхав не один, а прихопивши з собою спільного зі Світланою сина — 4‑річного Матвія. Відтоді бабуся, дідусь і тітка доступу до хлопчика, який виростав на їхніх руках, не мали. За можливість спілкуватися з онуком і племінником довелося навіть судитися. Невдовзі Максим Сапатінський переїхав в інше село — Старі Петрівці, де одружився вдруге, й на хлопчика вже встигла оформити опікунство нова “мама”. Рішення ж суду, що давав дозвіл рідні Світлани бачитися з її дитиною двічі на тиждень, їхній колишній зять виконувати не поспішав. 

Усі перипетії судових процесів Ірина висвітлювала на особистій сторінці у фейсбуці. Убивцю сестри — Дмитра Россошанського — при цьому завжди називала не інакше як “виродок” і “тварюка”, а її колишнього чоловіка Максима Сапатінського та його сім’ю — “іудами”. Зрозуміло, що це подобалося не всім. Її дописи збирали багато підтримуючих коментарів, як‑от: “Наснаги Вам, дорогенька… Нехай Бог помагає… А ми будемо тримати за Вас кулачки та молитимемося…”. Але, бувало, відгукувалися нічним терором: телефонними дзвінками з прокляттями на рахунок усієї їхньої родини або вибухами петард, що ними час від часу закидали їхнє подвір’я. 

Небо над вулицею Сонячною заступила безпросвітна темрява.

“16‑РІЧНА НАСТЯ Ноздровська з села Демидів, Київської області, пів року назад втратила спокій і здоровий сон. Дівчинку стали доводити до божевілля нічні кошмари. Родичі стривожені! Їх лякає те, що описує їм Настя. Згодом через нічні кошмари у Насті все частіше стали виникати панічні атаки. А потім з дівчиною ледь не сталася біда… “Мене хочуть забрати на той світ”, — впевнено говорила дівчина і відчайдушно просила допомоги…”.

З таким анонсом у 2016 році на українському телебаченні вийшли 2 епізоди проєкту “Слідство ведуть екстрасенси” — псевдонаукового, проте суперпопулярного шоу, “детективи” якого — мавки, перевертні, вампіри, домовики ясновидці та відьми — завдяки своїм гаданим надзвичайним здібностям нібито допомагають розкривати злочини, у яких поліція виявилася безсилою. Чи не найсприйнятливіша авдиторія подібних телевізійних програм — мешканці українських сіл і містечок. Особливо, хоча й не обов’язково, вони ловлять на свій гачок людей старшого віку, які однією ногою застрягли в традиційному суспільстві, а тому більше схильні покладатися на народні вірування й забобони — тобто мислити магічно, а не критично.

— Давай напишемо або подзвонимо їм, щоби приїхали. Може, вони нам допоможуть, може, щось скажуть, — ледь не благаючи, вмовляла Катерина Дуняк старшу доньку після перегляду чергового постановного слідства на каналі “СТБ”. Ірина довго відмовлялася, та врешті через наполягання матері, яка після загибелі Світлани не знаходила собі місця від горя й відчайдушно шукала будь‑якої допомоги — навіть “надприродної”, здалася й заповнила‑таки на сайті каналу заявку на участь.

Знімальна група гостювала на вулиці Сонячній у Демидові впродовж 2–3 днів. Кожного із членів сім’ї докладно інтерв’ювали поодинці й, випитавши найдрібніші подробиці смерті молодшої доньки Дуняків, повернулися в студію монтувати матеріал свого викривального розслідування. 

Сьогодні випуски, у яких знялася родина покійної Світлани Сапатінської, мають на ютюбі сукупно понад 1,5 мільйона переглядів. Утім, назвати їх якось інакше, ніж ведмежою послугою потерпілим, — язик не повертається. Адже це шоу — яскравий приклад того, як заради фінансової вигоди медійна система не лише затуманює здоровий глузд глядачів, але й паразитує на болі сім’ї, що назавжди втратила рідну людину. 

— Коли вже вийшли програми й ми подивилися, то… трохи в шоці були, — згадувала 6 років по тому в розмові зі мною Анастасія Ноздровська, якій випала чи не головна роль у цьому шоу. 

Причину її нічних страхіть “ясновидиця” Олена Курилова й “відьма” Жанна Шулакова (обидві є переможницями “Битви екстрасенсів” — ще одного містифікаційного шоу, що прийшло на наші телеекрани з російських, аби вимивати мізки українцям) “визначили” швидко й безпомилково. Це трагедія з близькою Насті молодою жінкою, що сталася зовсім недавно. Розібратися ж із тим, як саме загинула її тітка Світлана, було значно складніше.

Почалося шоу з обговорення ймовірного самогубства Світлани Сапатінської. Незвичайні “слідчі” припустили, що вона нібито сама кинулася під авто. На диво, цей здогад повторював свідчення водія, що спричинив смертельне ДТП. Як пояснили далі, наважитися на такий крок жінка могла через подружню зраду з боку чоловіка. Родичі підтвердили, що за кілька днів до своєї загибелі Світлана застала Максима з іншою, коли ті “свідданнічали”, й нібито була засмучена із цього приводу. 

Наступною в програмі прозвучала версія про нещасний випадок. Так, зокрема, трактував смертельну аварію захист Дмитра Россошанського. За “видінням” екстрасенсів, водій не побачив людину на своєму шляху, бо його засліпило вранішнє сонце. “І па славам вадітєля, каторий сбіл Свєтлану, і па славам пасажира, каторий нахаділся ва врємя ДТП в автамабілє, Свєтлану, ідущюю па абочінє, оні в етот дєнь нє відєлі”, — наголосила ведуча.

Далі слово взяла відьма Жанна: “Сєм’я Свєтлани послє ґібєлі дєвушкі начала буквальна нєнавідєть всєх вакруг. Ат ніх ідут праклятія, пажеланія смєрті вадітєлю, свідєтєлям ДТП і мноґім друґім людям, каториє сачюствуют вадітєлю, каторий случайна стал убійцай”. На підтвердження їхньої агресивної поведінки в шоу включили анонімне відео, де Катерина Дуняк та Ірина Ноздровська злісно сваряться з кимось із місцевих, і показали стареньку бабулю, що на останніх хвилинах першого епізоду виголосила: “Я боюся. Я вже сокиру у веранді положила, бо, думаю, як прийде, то стукну ото…”. (Хтозна, яке походження цих відео: зроблені вони на замовлення за винагороду чи просто вдалося підловити влучний момент. Проте, важко позбавитися думки, що знімали це мобілізовані проти правди люди.) 

Дехто щиро повірив, що в ДТП винне сонце, а не водій, який, ймовірно, був під дією наркотичних речовин…

“Абіду нужна атпустіть”, — поділилася з Іриною своєю мудрою порадою відьма. І, закотивши рукави, продовжила разом із колежанкою‑ясновидицею шукати “справжню” причину аварії. Як виявилося в підсумку, родині “поробила” бабуся, що жила неподалік і незадовго до зйомок шоу померла. Про це йшлося вже в другому епізоді “Слідство ведуть екстрасенси”. 

Старенька сусідка Дуняків нібито за допомогою чорної магії повінчала загиблу Світлану зі своїм покійним внуком, який раніше був закоханий у дівчину, а вона не відповідала йому взаємністю. Навіть знайшли неспростовні “докази” цього: нічийні ікони, перев’язані весільними рушниками, робочу книгу із закляттями (із закладкою в потрібному місці) та виделку з іменним гравіюванням. Весь цей магічний набір сусідка, що наклала чари, підкинула в машину Світланиному чоловікові Максиму Сапатінському, а вже він приніс у дім на вулицю Сонячну, таким чином ненавмисно посприявши смерті дружини. 

“Розкривши” злочин, який виявився не по зубах професійним слідчим із Вишгородського відділу поліції, екстрасенси вирішили позбутися підкинутих речей. Магічну книгу, зокрема, порвали на шматки й пустили річкою Кізка на околиці села — недалеко від місця, де сталася аварія, у якій загинула Світлана. Це, на їхню “компетентну” думку, мало б покласти кінець стражданням родини Дуняків і убезпечити їх від подальших загроз у майбутньому.

До виходу цієї програми жителі Демидова й так уже були розділені на два табори: тих, хто підтримував рідних жертви, й тих, хто співчував винуватцю аварії. Шоу ж докинуло хмизу в жар. Частина місцевих пристала на версію про самогубство Світлани. Дехто щиро повірив, що в ДТП винне сонце, а не водій, який, ймовірно, був під дією наркотичних речовин. Когось обурило, що провину за загибель молодої жінки повісили на покійну сусідку, яку посмертно затаврували відьмою. Хтось був переконаний, що Дуняки вирішили заробити грошей на смерті доньки. Інші взагалі засумнівалися, чи є здоровий глузд у родини, якщо вони звернулися за допомогою до екстрасенсів. У підсумку — сім’я загиблої більше втратила, ніж здобула. 

2018 рік

ЗАФІКСУВАВШИ ЗАЯВУ ПРО зникнення Ірини, вишгородські поліціянти, проте, не поспішали з пошуками. Першими організувалися друзі й знайомі зниклої, встановивши за сигналом мобільного телефону, що шукати потрібно десь у селі.

У понеділок, 1 січня 2018 року, об одинадцятій годині ранку кількадесят небайдужих людей зібралися в Демидові, щоби вирушити на обстеження села й прочісування прилеглих територій. Не минуло й години, як один із місцевих жителів зателефонував до поліції й повідомив про тіло, яке він випадково виявив під час прогулянки із собакою. Це була Ірина Ноздровська. Її впізнав батько Сергій Дуняк. Він знову, як і трохи більше 2 років тому, першим із родини опинився на місці подій. 

Ірину знайшли майже повністю оголеною. На північній околиці села, у мілководній, порослій чагарниками річці Кізка, що тоді не замерзла, адже наприкінці 2017 – на початку 2018 років трималася дощова туманна погода й температура повітря на Київщині не опускалася нижче 0°C. На тілі жінки, крім синців і саден, нарахували 17 ножових поранень, більшість із яких прийшлися на обличчя та шию. Було встановлено, що смерть настала близько 2–3 днів тому, тобто в той самий день, коли Ірина зникла. Згодом судово‑медична експертиза показала, що вона померла від великої втрати крові внаслідок перерізання сонної артерії та яремної вени, травмування трахеї, потрапляння крові в дихальні шляхи та розвитку шоку. Ймовірно, що після таких ран вона майже одразу втратила свідомість і залишалася живою не більше кількох хвилин. Інші виявлені на тілі пошкодження були завдані невідомим тупим предметом. 

У заявах, оприлюднених на фейсбук‑сторінках Вишгородського районного управління поліції та поліції Київської області 1 січня, йшлося, що розслідування цієї смерті взяв під особистий контроль начальник поліції Київщини Дмитро Ценов. 

“Я можу всім вам порадити, якщо раптом зникає ваш знайомий чи близька людина, йдіть до поліції і не виходьте звідти, доки вас не опитають про всі обставини зникнення, не внесуть інформацію у ЄРДР та не розпочнуть шукати. Бо, якраз, перші години і перша доба — визначальні для пошуків”, — зауважила експертка‑кримінологиня Ганна Мазур, коментуючи свій візит до Вишгородського райвідділу поліції, пов’язаний із убивством уже другої доньки в родині Катерини та Сергія Дуняків. А ще додала: хоча “пошуки Ірини почались не одразу”, після виявлення її тіла “поліція робить дуже багато… Цікаво, що місцеві люди відмовляються допомагати поліції. Це може бути через дві причини — або вони не довіряють поліції і просто бояться бодай щось сказати, або в них досить неоднозначне ставлення до загиблої і вони в такий спосіб це ставлення демонструють”.

Новина про смерть жінки миттєво поширилася соціальними мережами, відгукнувшись серед пересічних українців великим співчуттям і обуренням. 2 січня 2018 року в Києві біля будівлі Головного управління Національної поліції України в Київській області, що на Володимирській, 15, відбувся мітинґ. Близько 200 людей, що зібралися, вимагали зустрічі з генеральним прокурором Юрієм Луценком, відставки міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, яким до цього вже були незадоволені через корупційний скандал із закупівлею втридорога рюкзаків для бійців Антитерористичної операції та відсутність прогресу в розслідуванні вбивства журналіста Павла Шеремета, а також — якнайшвидшого пошуку та покарання вбивці Ірини Ноздровської. 

Присутні переважно сходилися на тому, що її смерть — це результат вендети з боку родини Россошанських. Однак, чи не більше звинувачень лунало саме на рахунок поліції й прокуратури, які палець об палець не вдарили впродовж тих 2 років, коли Ірина боролася за справедливість у справі сестри, ба більше — покривали злочинні дії своїх співробітників. Які ігнорували її звернення про постійні погрози фізичної розправи, що надходили від Дмитра, його друзів і родичів. Які не хотіли розпочинати пошуки жінки одразу, коли донька повідомила про її зникнення. 

“Або ми збудуємо чесні правила гри, або нас знищать” та “No investigation, no justice=total crime, no state”, — проголошували плакати мітинґарів. Вийшовши поспілкуватися до натовпу, начальник поліції Київської області Дмитро Ценов підкреслив, що Ірина Ноздровська не зверталася до правоохоронних органів із повідомленнями про погрози. Тобто навіть зазнавши гучного провалу у виконанні чи не найголовнішого свого завдання — охорони невід’ємного права людини на життя, поліція не спромоглася публічно визнати свою невдачу, вкотре давши підставу українцям задуматися: чи справді розпочата у 2017 році реформа мала за собою якісь глибокі системні зміни? Бо за оновленим фасадом і блискучою вивіскою “нової поліції” неозброєним оком проглядалася стара добра міліція, золоте правило якої можна було б сформулювати наступний чином: “нізащо не видай свого товариша по службі, якщо хочеш, щоби колись згодом він прикрив тебе”. 

Щоби знизити градус протесту, Ценов запропонував присутнім сформувати ініціативну групу для громадського контролю над ходом розслідування. Її учасники добилися від поліції обіцянки, що до батьків і доньки вбитої Ірини приставлять державну охорону, на яку потерпілі мають право згідно із законом “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”. Крім того, головний поліціянт Київщини публічно дав обіцянку піти у відставку, якщо за 2 тижні слідство не дасть жодних результатів. 

Фокус із замиренням спрацював — протестувальники розійшлися по домівкам і більше жодного разу не зібралися, а Дмитро Ценов подав рапорт про відставку 3 червня 2019 року. Це сталося після того, як патрульні поліцейські, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, стріляли по порожнім бляшанкам у приватному секторі міста Переяслав‑Хмельницький і смертельно поранили п’ятирічного Кирила Тлявова. Після цього колишній начальник поліції Київської області очолив поліцейські сили в зоні проведення Операції Об’єднаних сил. Багато людей були спантеличені таким призначенням, адже щоби воно не означало: нагороду підвищенням чи покарання засланням — з погляду моралі це зусібіч виглядало дуже сумнівно. 

У перший тиждень нового року матеріали про вбивство Ірини Ноздровської зробили всі великі медіа. Звучали думки про те, що ця справа — переломний момент у відносинах між післямайданною владою й українцями, які виходили на Євромайдан. Прогнозували навіть, що вона може виявитися точкою зворотного відліку для Порошенка, подібно як справа Гонгадзе стала початком кінця для Кучми, а справа врадіївських ґвалтівників — для Януковича. 

Ажіотаж довкола смерті Ірини Ноздровської був підігрітий новиною про чергове ДТП на Київщині, скоєне не абиким, а суддею Києво‑Святошинського районного суду Київської області. Третього січня 2018 року Дмитро Усатов, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, виїхав на зустрічну смугу біля повороту до села Білогородка й спричинив аварію. Водія авто, з яким зіткнулася машина судді, госпіталізували з травмами хребта, а Усатов намагався втекти з місця події на швидкій (1 березня 2019 року суддя Печерського районного суду міста Києва Олег Білоцерківець закрив провадження проти Усатова, бо сплив термін притягнення до адміністративної відповідальності. Рішення про його звільнення Вища рада правосуддя ухвалила в липні 2021 року, через 3 з половиною роки після аварії, й то лише внаслідок наполегливої адвокації з боку Фундації DEJURE).

З легкої руки українських журналістів, які нерідко грішать прикрашанням дійсності заради яскравого сюжету, а часом — передруковують інформацію, нехтуючи елементарним фактчекінґом, Ірина Ноздровська стала знаною адвокаткою і правозахисницею — майже іконою, що ледь не все життя присвятила боротьбі з несправедливою правоохоронною системою. 

Однак, роздутий навколо вбитої “культ особистості” насправді не зовсім відповідає дійсності. Ірина ніколи не займалася адвокатською діяльністю. Якийсь час вона працювала за своєю першою освітою — вчила дітей музиці. Згодом із колишнім чоловіком мали невеликий бізнес — тримали кафе. Після розлучення, коли жінка з маленькою донькою на руках ледь зводили кінці з кінцями, Ірина прийняла рішення здобути більш перспективну спеціальність — і пішла вчитися на юриста в Національну академію внутрішніх справ. (Як і більшість в Україні, другу освіту вона здобувала заочно. Заочна форма навчання — совєцька абракадабра, що досі практикується українськими університетами. Для них — це джерело заробітку, адже заочна освіта переважно платна, для студентів — можливість отримати омріяний диплом, не відриваючись від роботи та не докладаючи особливих зусиль. Хоча в цій закономірності можуть бути й винятки. Можливо, Ірина Ноздровська була одним із них.) Першим її місцем роботи за новим фахом стала Тендерна палата України — спілка громадських об’єднань, що займалася організацією закупівель різних товарів і послуг за державні кошти. Діяльність цієї спілки сьогодні вважається однією з найбільших українських корупційних схем, яку очолював колишній регіонал, а нині — позафракційний народний депутат Антон Яценко.

Водночас, поки одні інформресурси поспішали сакралізувати Ірину, інші — переважно проросійські “помийки” із сумнівною репутацією, але великою на той момент авдиторією — шукали будь‑яких приводів, щоби дискредитувати жінку. Пригадали участь у шоу “Слідство ведуть екстрасенси”, підняли старі відео й записали нові, на яких односельчани скаржилися на родину, що нібито тероризувала весь Демидів. Усе для того, аби постсовєцька, але все ще ментально окупована українська публіка зробила такий зручний для більшості висновок: убита жінка сама винна у своїй смерті. Хтозна, чи до кінця усвідомлюючи, що звинувачення жертви є напівкроком до виправдання злочинця, проте дехто таки прийшов до цього умовиводу. Ба більше, не полінувався зайти на фейсбук‑сторінку вже покійної жінки, щоби залишити там коментар: “Шкода… але ця Ірина Ноздровська явно була несповна розуму… Від ненависті та зневаги… до її такої страшної смерті усього один шаг… а далі… ад, з якого вже не повертаються… Це Божий Бумеранг спрацював у її житті… Шкода…”.

Та хіба можна було очікувати чогось іншого, коли українське МВД… неухильно виконувало розпорядження Москви, у прямому й переносному сенсі тримаючи всю країну у в’язниці?..

Розголос у медіа, заяви українських політиків, які ледь не наввипередки коментували справу, увага з боку Посольства США, що висловило співчуття родині Ірини у твіттері, — усе це тиснуло на правоохоронців. Першопочатково в слідства було 4 версії того, що сталося. Серед них розглядалися професійна діяльність жертви, пов’язана з останньою роботою, хуліганство і спроба зґвалтування, однак від них напрочуд швидко відмовилися. Зацікавлені в оперативному закритті справи, що привернула до себе занадто багато суспільної уваги, поліціянти зосередили увагу на версії, до якої найбільше схилялася громадськість, замість того, аби розслідувати правду, — ще один симптом хворої української культури.

Підозрюваного в убивстві затримали 8 січня, у переддень поховання Ірини. Це був 63‑річний батько Дмитра Россошанського Юрій. 

“Жена, дочь, внукі, син Діма, я вас любіл всю жизнь і за вас ґатов атдать сваю жизнь… Пусть лучче вінят мєня. Хатя я етава нє савершал. Прєступлєніє савєршила сама Ноздровская, так как сільна мноґа знала о дєпутатах, прєдвибарних дєньґах дєпутатов єщьо с 2012 ґода. Вот ані єйо і заказалі…” — встиг написати чоловік у записці, адресованій дружині Ользі. Знайшовши цей папірець у своєму робочому кабінеті в “Київобленерго”, де обидвоє з подружжя працювали, жінка переповіла її зміст газеті “Факти”.

“Убійства Іріни Ноздровской раскрита. Прафесіальна, бєз істєрік і в сжатиє срокі”, — ввечері того ж дня оголосив у фейсбуці народний депутат і секретар парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Антон Геращенко (у минулому — позаштатний радник Авакова й один з офіційних голосів МВС України) й не забув підкреслити: “Прєступлєнія раскривают нє народ, нє піар‑актівісти і нє народниє дєпутати. Прєступлєнія раскривают прастиє украінскіє паліцейскіє — апєратівнікі уґаловнава розиска, развєдчікі‑“топтуни”, сатруднікі інформационна‑аналітічєскіх служб, пракурори. Паліциі нада памаґать, а нє мєшать…”.

Дев’ятого січня 2018 року близько 200 людей прийшли до будинку Дуняків у Демидові, щоби попрощатися з жінкою й провести її в останню дорогу. Побоюючись можливих конфліктів, поліція на всякий випадок перегородила вулицю Сонячну на підході до дому Россошанських. Подальший шлях сумної процесії, що супроводжувала катафалк із закритою труною до сільського кладовища, де Ірину мали поховати поруч із могилою меншої сестри, пролягав вулицею Вербовою. 

— Тварюки, вбили двох моїх дочок! Як їх земля тримає… — розпачливо вигукнув весь чорний від горя Сергій Дуняк, зупинившись на декілька митей там, де на узбіччі, за півтора метра від проїжджої частини, лежала пофарбована в синій колір автомобільна шина. Усередині червоним, жовтим і бузковим пишно буяв букет із пластикових квітів. 

Того ж дня, коли відбувався похорон, заступник голови Національної поліції В’ячеслав Аброськін повідомив у фейсбуці, що підозрюваний у вбивстві Ірини в скоєному не кається, але зібрані проти нього докази — “бездоганні”. Те саме посадовець доповів також президенту та секретарю Ради національної безпеки і оборони, запевняючи їх, що проти арештованого “є докази”, вони “дуже впливові й дуже серйозні”. 

— Швидка реакція і ефективні дії з пошуку і затримки підозрюваного є знаком якості роботи Національної поліції, із чим я вас вітаю, — підсумував зустріч із правоохоронцями Петро Порошенко.

Згідно із зізнанням Юрія Россошанського, отриманим поліцією після арешту, він випадково зустрів Ірину на зупинці, що на вулиці Вербовій у Демидові, коли та виходила з маршрутки, а він блукав поруч, виглядаючи неподалік свого свата Віктора Манченка (батька синової дружини), з яким вони незадовго до того разом випивали. Жінка кинулася на нього з криками: “Вбивця!” — ось чоловік і взявся за ножа, що нібито випадково виявився в кишені. Вдарив двічі чи тричі, точно не пам’ятав. Після цього закинув на плече, відніс до річки й кинув тіло під мостом. Одяг забрав додому й спалив у грубці в літній кухні. 

— Єслі би ета Ноздровска нє приґала, живи билі би всє, всьо било би нармальна… Діма может вишел би… — відзначив Юрій Россошанський у розмові зі слідчими, що була записана та заслуховувалася згодом на суді. Уривки цієї бесіди подав “Судовий репортер” — одне з небагатьох медіа в Україні, що спеціалізується на судовій журналістиці, та фактично єдине, що систематично впродовж років висвітлювало процес у справі Ірини Ноздровської. — Ва всьом вінавата власть, нєсправєдлівиє суди, пракурори… Апеляционний суд, Абухавскій суд — ета двє паскудниє інстанциі. Вся ета лож, ґрязь, свідєтєлі лєвиє, клєвєта… — голосом підозрюваного говорила притаманна багатьом українцям інфантильність, що спонукає перекладати провину за будь‑що — від обписаних лайкою під’їздів до убивства — на кого‑завгодно, крім себе. Навіть тоді, коли тебе застали з балончиком фарби (чи то пак ножем) у руках, у цьому обов’язково винен сусід, ЖЕК або президент.

На підставі зібраних доказів Вишгородський районний суд обрав запобіжний захід для Юрія Россошанського — тримання під вартою без права внесення застави. Невдовзі після цього розслідування передали до обласної поліції й, відповідно, до іншого суду. Головна причина — потерпілі не довіряли ні вишгородським слідчим, ані суду. З огляду на все пережите цією родиною — це зовсім недивно.

Норма про те, що “рівень довіри населення до поліції є основним критерієм оцінки ефективності діяльності органів і підрозділів поліції” з’явилася в українському законодавстві відносно нещодавно, у 2015 році. До цього моменту для оцінки роботи правоохоронців використовувалася винятково внутрішня статистика — кількість зафіксованих і розкритих злочинів. До цих показників часто апелюють і досі. Зрозуміло, адже вони показують поліцію в дуже вигідному світлі, тоді як оцінка ефективності роботи поліції очима пересічних громадян псує красиву картинку.

Ця невмируща звичка — звертатися винятково до статистичних даних — родом із совєцької міліції, де були важливими цифри й неважливими — люди, їхні побажання й почуття. Та хіба можна було очікувати чогось іншого, коли українське МВД, формально маючи подвійне союзно‑республіканське підпорядкування, насправді неухильно виконувало розпорядження Москви, у прямому й переносному сенсі тримаючи всю країну у в’язниці? Тут ніколи не було, й не передбачалося в майбутньому, навіть мови про довіру, бо вона може існувати лише в рівноправних відносинах і аж ніяк — у відносинах між всевладними тюремниками й безправними бранцями.

У 2017 році, коли Ірина Ноздровська зникла й була вбита, у Київській області зареєстрували 94 убивства. За звітом місцевої поліції, 82 з них були розкриті (87,2 відсотка). Загалом же в межах усієї України йшлося про 1 551 убивство, розкрили — 1 387 (89,4 відсотків). У той самий час, поки статистика свідчить про надзвичайно успішну роботу поліції, проведене Київським міжнародним інститутом соціології опитування населення показало: у 2017 році Національній поліції довіряли лише 23 відсотки українців.

Обвинувальний акт у справі Ірини Ноздровської передали до суду через 7 із половиною місяців. Юрію Россошанському висунули підозру за статтею 115 Кримінального кодексу України — “умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю”, що передбачає позбавлення волі на строк від 10 до 15 років, а можливо, навіть довічне. Розгляд по суті розпочався в листопаді 2018 року. За проханням батьків Ірини та її доньки Анастасії судочинство здійснював Шевченківський районний суд міста Києва. За клопотанням адвоката обвинуваченого справу розглядав суд присяжних, що складався з двох професійних суддів і трьох звичайних громадян, рандомно обраних виконувати обов’язки присяжних. Головував на процесі Павло Слободянюк — суддя, який запам’ятався тим, що у 2013 році виніс обвинувальні вироки з умовним покаранням 5 українцям, які 30 червня 2009 року кувалдою відбили носа й ліву руку пам’ятнику Владіміру Лєніну на Бессарабській площі в Києві. А під час Революції Гідності він був одним із “суддів Майдану”, ухвалюючи рішення про покарання автомайданівців за поїздку до Межигір’я, де знаходилася дача Віктора Януковича.

Паралельно з розслідуванням убивства Ірини 5 лютого 2018 року в Обухівському районному суді стартували повторні слухання щодо загибелі її молодшої сестри Світлани. Цього разу Дмитро Россошанський свою провину визнав. Зауважив, що просить вибачення в потерпілих, і підкреслив, що повністю компенсував спричинену шкоду чоловікові загиблої. Втім, суддю його слова не переконали. В обвинувальному вироку, виголошеному за 9 місяців, 24 жовтня 2018 року, йшлося про те, поведінка обвинуваченого на засіданнях не свідчила про його щире каяття, а розписка чоловіка покійної Світлани, Максима Сапатінського, вказувала лише на відсутність грошових претензій у цього потерпілого. Водночас обтяжувальні обставини, визнання яких домагалася родина Дуняків уже самостійно, без Ірини, також не були доведені. Твердження потерпілих і свідків із їхнього боку суд розцінив як суб’єктивне оцінювання ситуації, припущення, а не факти, тож нове рішення щодо Дмитра Россошанського нічим не відрізнялося від попереднього: 7 років позбавлення волі та 3 роки без права керувати авто. У задоволенні клопотання про амністію йому було відмовлено.