І. Згарище
ЦЬОГО РАЗУ ЙОМУ, напевно, не пробачать. Виключать зі школи. Змусять і далі марнувати своє життя в цій ґлубінкє. Але це точно не зійде йому з рук.
Іґнату Ємєл’янову прощали бійки з однокласниками з 11-А, грубощі на адресу старших і навіть зневагу до Бога. Адже він, Іґнат, для них корисний. Односельці воліють не помічати справжнього “я” хлопця, хоча він і всіляко натякає на нього вчинками.
Священник із сусіднього села вдавав, що не бачить, як майже двометровий рудоволосий Іґнат краде пожертви із церковної скриньки. Хоча, може, таки просік і це тому його вигнали з патріотичного гуртка при церкві?
Та сьогодні він, безперечно, перетнув межу.
Люди почали збігатися майже одразу, коли перші язики полумʼя показалися з різьблених старовинних віконниць сільського клубу в дєрєвні Сюзьвякі. Непроглядна нічна темрява, що більш ніж годину тому огорнула це невелике село в Пєрмском краю, була незвично порушена блиском вогню. Руда собака Найда пильно споглядала навколо, чи, бува, не йде хто чужий.
Першою прибігла Марфа Івановна — бабця років 80, яка жила в похиленому деревʼяному будинку навпроти. Ідучи на пожежу, вона натягнула на голову звичну картату хустину червоно-білих кольорів, акуратно завʼязавши її на підборідді. Кілька разів на тиждень Іґнат допомагав їй глядіти за коровою Кармєлітой, за що старенька пригощала його свіжими растєґаямі. Корові було вже майже 20, молока давала мало, але забити худобу було шкода.
Наступним, із-за повороту, на світло від пожежі виліз дєд Макар. У потертій куртці — одній і на осінь, і на зиму, і на літо — він незграбно переставляв ноги, намагаючись не спіткнутись і не розбити напів порожню пляшку із самогоном, що тримав у лівій руці. Дєд Макар давно пропив усю худобу, хіба що лишилось зо 5 худих рябих курей, до яких теж регулярно навідувався Іґнат. Погодувавши птахів, йому було дозволено брати половину знайдених яєць. Щоправда, старий ніколи їх сам не рахував.
— Ох і горечко, — Марфа Івановна обхопила руками голову й ритмічно мотиляла нею в обидва боки. Полумʼя розігралося не на жарт, лише за кілька хвилин охопивши одноповерхову будівлю повністю. Деревʼяні дошки, потемнілі та трухляві від віку, спалахували одна за одною прямо на очах. Напис “КЛУБ”, роздрукований на чотирьох папірцях А4, зник майже миттєво.
…Сьогодні Іґнат Ємєл’янов осяяв свою малу батьківщину. Приніс, мовби Прометей, вогник у душі своїх апатичних односельців…
Дєд Макар, похитуючись, відсьорбнув із пляшки своє питво і став пильно, наскільки дозволяв його стан, розглядати сільський клуб, що горів. Ще за хвилину підтягнулися Фєдор Васіл’євічь, сільський голова, його дружина Васіліса та собака Яша, що плутався в них під ногами. Вони мали найбагатше господарство Сюзьвяк: 3 корови, кінь, кози, кури… Та були чи не єдиними, хто не потребував допомоги Іґната, адже з усім давали раду самостійно разом із двома синами і їхніми дружинами.
— Фєдоррръ, — проревів дєд Макар, зробивши крок вперед і ледь не втративши рівновагу, — зроби щось!
— А що я можу вдіяти? — виправдовувався Фєдор Васільєвічь.
— Пожежникам дзвони, — не вгавав старий алкоголік. — Хай їдуть гасити сарайку!
— Олух старий, — втрутилася Марфа Івановна, штурхнувши дєда Макара в плече. Той не втримався на непевних ногах і похилився вперед — від падіння його врятували лише руки, якими він уперся об сирий ґрунт. — Хіба це сарайка?
— Та й не приїде ніхто, — захищала чоловіка Васіліса, кивнувши головою на драбину, що стояла прямо посеред вулиці. Коли були проблеми зі звʼязком, то односельці могли зловити його, лише видершись на найвищу сходинку. — Звʼязку вже тиждень навіть там немає.
— Правда? — здивувалася Марфа Івановна. — А я-то думаю, чого ж онук із Саранска давно не телефонував. В університеті вчиться…
Іґнат ледь стримував посмішку. Найда притислася ближче до його ніг — Яша був удвічі більший і завжди лякав собаку Іґната. Хлопець чекав, чи люди зрозуміють, хто вчинив підпал. А він же тут, поруч, стоїть у тіні. Але спочатку треба дочекатися Іґнатового сусіда із західної околиці села — Пєтровіча. Він обовʼязково прийде.
Тим часом підходили й інші односельці. Тут була й баба Прасков’я, що тримала козу Вєрку, і дєд Іван, який теж давно спився і дивним чином не пішов сьогодні на риболовлю до річки Обви. Були й інші. За 10 хвилин пожежі підбігло зо 3 десятки людей, які були на місці й не пішли на службу до церкви в сусідній Козьмодєм’янск.
Дєд Іван прийшов із відром і спробував зарадити сільському клубу, виливши на нього воду, але це було безглуздо — будівля палала повністю і вже ніщо не могло її загасити.
Сільський клуб дєрєвні Сюзьвякі був єдиною громадською установою, що досі працював. Щоправда, нечасто — лише на Новий Рік, Дєнь Пабєди і Пасху тут збиралися люди, щоби разом випити й потанцювати. Школу “тимчасово” закрили 3 роки тому, тож усі діти мусили ходити хащами 8,5 кілометрів до Козьмодєм’янска. Автобус сюди пускати не було сенсу, адже розбитою трасою 57К-1504 шлях займав би майже 50 кілометрів і кілька годин.
У Сюзьвяках нічого не відбувалося. І от сьогодні Іґнат Ємєл’янов осяяв свою малу батьківщину. Приніс, мовби Прометей, вогник у душі своїх апатичних односельців. Вони, може, злитимуться на нього, але він обʼєднав їх проти спільної біди — і зрештою, усі будуть йому вдячні. У новому клубі — коли разом відбудують його. Люди юрмилися навколо будівлі, у їхніх яскраво освітлених обличчях читалася розгубленість і проступали сльози. Іґнат уявляв, що вони, як індіанці, біля багаття. Дєд Макар сів, знесилений, на сиру жовтневу землю та сперся на похилений паркан будинку Марфи Івановни. “Перекосиш же!” — крикнула йому бабця.
Тріск висохлої деревини розносився луною аж до навколишніх ялицевих лісів, у яких працював ще пів року тому, до початку “спєциальнай ваєннай опєрациі”, батько Іґната — Владімір Ємєл’янов. До того, як чоловіка мобілізували у Росґвардію. Його всі вважали героєм, прикладом для наступних поколінь. “Він служить Росії”, — з гордістю повторював кожному Іґнат.
Будівля вже втратила колишні чіткі обриси, а хлопець досі уважно вдивлявся в обличчя у натовпі. Долоні Іґната спітніли, коли він стиснув їх у кулаки. Пєтровіча все ще не було. Як і матері хлопця, яка, напевно, пропадала в церкві або пошепки молилася, шкандибаючи дорогою додому. Тим часом натовп односельців тихо спостерігав за видовищем, лише зрідка обмінюючись короткими фразами. Іґнат починав нервувати. Йому на мить здалося, що їм байдуже, хто це зробив. Досі ніхто навіть не поцікавився цим.
“Та ні, — подумав він. — Вони просто занадто шоковані”.
Першою пішла додому, поправивши хустину, що покосилася, Марфа Івановна. Махнувши рукою, вслід за нею в темряву почимчикував дєд Іван. Сільський клуб уже вигорів до останку — ліниво дотлівали лише окремі осередки. Будівля, якій було майже 100 років, перетворилася на згарище менше ніж за чверть години.
— І що тепер? — запитала у Фєдора Васільєвіча баба Прасков’я.
— Листа губернатору напишу, може, допоможе чимось… — знизав плечима сільський голова. — Щоправда, він сволота… А що ще робити? Хіба Путіну жалітися…
Люди поволі розходилися, мовчки прийнявши власну долю. Серце Іґната калатало, він зовсім не чекав подібної реакції. Ніхто не звернув увагу на те, що він першим був на місці події. Ніхто не запитав, як так сталося, що в цей холодний, вогкий вечір зайнялася будівля. Іґнат зробив крок уперед, пориваючись зупинити людей, пояснити їм усе. Розповісти, що він зробив.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Уже коли хлопець розтулив рота, його перебила Найда, що, зрештою, вирішила вилаятися вслід ненависному Яші. “Ні, вчинки мають говорити самі за себе, без слів”, — згадалася Іґнату заповідь Пєтровіча, яку він постійно повторював. Значить, недостатньо він попрацював. Погано спланував. Наступного разу він зробить щось по-справжньому особливе. Ступить іще далі. І вже точно подбає, щоби помітили саме його.
— Фашист не пройде! — із задуми Іґната вирвав вигук дєда Макара, який на мить прокинувся з хмільного сну. Хлопець, згорбившись, почимчикував темною вулицею додому. Найда побігла слідом.
Йому знову пробачили.