Deus ex Ucraina: Загублені

Якийсь цей підкидьок занадто… безстрашний? Бунтівливий? Вільнолюбний?

Deus ex Ucraina: Загублені

— ДОБ-РИЙ ДЕНЬ, У-ЧИ-ТЕЛЬ-КО! — виструнчившись кожен біля своєї парти, хором, але трохи в різнобій, привіталися учні з дебелою жінкою в коричневій сукні на запах та з акуратною гулею, яку міцно тримали на потилиці дві схрещені бамбукові спиці‑шпильки. Вона з’явилася у дверях класу, щойно пролунав шкільний дзвінок.

— Сідайте, — холодно озвалася Мао у відповідь. Вона прошкутильгала, спираючись на патерицю, до вчительського столу, стала обабіч і обвела прискіпливим поглядом шість паралельних рядів одномісних парт, за якими саме вмощувалися другокласники після перерви. — Сподіваюся, всі вимкнули свої електронні девайси й склали їх на місце? — поцікавилася жінка після п’ятисекундної паузи, погладжуючи пальцями чорне, як вороняче крило, волосся на лівому виску, де біля коренів крізь фарбу зрадливо пробивалася сивина. — Ви прекрасно знаєте, що смартфонам, планшетам, смарт-годинникам і тому подібним діджитал-витребенькам не місце на моїх уроках… — Мао ще не встигла завершити речення, як зі стільців у різних кутках просторої кімнати зірвалося семеро 8-річних забудьків, наввипередки поспішаючи до тумби, що стояла одразу біля дерев’яної дошки. Три із чотирьох її шухляд були доверху набиті різноманітними “діджитал-витребеньками”. Нижня навіть добре не зачинялася через це, і дівчинка, що добігла останньою, так і залишила її напів відкритою.

Незадоволено вдихнувши й видихнувши так, щоби почули навіть на гальорці, Мао розвернулася й підійшла до дошки. Стоячи спиною до школярів, жінка переклала патерицю з правої руки в ліву, висунула верхню шухляду з тумби, вийняла звідти шматочок крейди й взялася виводити на темно-зеленому тлі білі цифри. В одному стовпчику — приклади: 41 + 18; 48 : 3; 93 – 46; 37 + 38; 29 + 54; 14 × 4; 78 – 69… а в іншому, що навпроти, — їхній розв’язок, але в довільному порядку, щоби учень, якого вона викличе відповідати, з’єднав їх стрілочками. 

Серед другокласників запала гробова мовчанка, яку ніхто не наважився б порушити. Ні, тільки не на занятті пані Мао. Якщо інші вчителі час від часу закривали очі на невинні дитячі пустощі, то вона була послідовно нетерпимою до дитячих бешкетувань у будь-якій формі. Про це з першої ж зустрічі попереджало її обличчя — насуплене, з глибокими складками між бровами, без жодного натяку на усмішку, але не всі діти однаково добре зчитували невербальні сигнали. Втім, минуло всього кілька уроків після початку нового 2024-го навчального року, й переважна більшість засвоїла, що навіть сопіти при закладеному носі в присутності пані Мао — це грубе порушення дисципліни, злісний вияв неповаги. Тепер же, майже на завершення другого семестру, видресувані нею школярики поводилися, як шовкові. Навчені гірким досвідом прицільного метання крейди їм у голови, вони принишкли, мов мишенята, слухняно чекаючи, поки вчителька допише для них приклади. Тишу переривало лише жалісливе скрипіння дошки під натиском її важкої руки. 

Вона не повинна була б проводити уроки. Як директорка зразкового інтернату № 1 та голова Асоціації шкіл інтернатного типу, що одна за одною запрацювали в китайській зоні окупації Москви з осені 2023 року, Лі Мао мала достатньо обов’язків, які потребували її уваги. Керувати закладом, де навчаються й проживають 2 647 вихованців, не так вже й просто. Координувати ще шість таких — тим більше. До того ж ідеться не про безрідних сиріт, до яких нікому немає діла, а під її щоденною опікою діти зовсім нерядових військових, аналітиків, економістів, фінансистів, інженерів, власників будівельних фірм, лікарів, харчових технологів тощо, які вже 9 травня 2023 року, на другий день після оголошення рішень Смоленської конференції, вилетіли з Пекіна в колишню столицю Російської Федерації, щоби взяти під контроль та налагодити життєдіяльність у їхній зоні відповідальності. Так, це не можна було вважати рівноцінною компенсацією за анексований американцями Тайвань, але новоздобуті російські території — теж непоганий шанс захистити інтереси китайських робітників. 

Мао писала завдання лише у верхній частині дошки. Якщо когось вік згинає пополам, позбавляючи можливості рівно розправити спину, то її спіткала протилежна напасть: так заклинило поперек, що жінка ледве могла нахилятися. Здавалося, це ще один аргумент на користь того, щоби знизити своє робоче навантаження. Все-таки вона вже 6 років, як розміняла восьмий десяток. Але зовсім завершувати з учителюванням, залишившись тільки на адміністративній посаді, Лі Мао не згоджувалася. Ні, тільки не зараз, коли вона досягла піку своєї кар’єри. Вона не викаже своєї слабкості, чого б це їй не вартувало. Нізащо не дозволить похитнутися авторитету, який так довго й сумлінно завойовувала. Саме через це у всіх класних кімнатах, де навчалися учні початкової школи, у яких Мао вела уроки, з’явилися високі табурети з трьома сходинками. Щоби дітвора, яка ростом заледве сягала жінці до пояса, мала хоч якийсь шанс дотягнутися до прикладів із математики. 

Коли з перших парт до неї долинув ледь чутний шурхіт паперу, рука Мао застигла. Вона чула, як котрийсь із школярів вирвав аркуші із зошита й тепер, очевидно, щось із них майстрував. Кілька дітей тихенько захихотіли.

Тільки‑но жінка зібралася обрушити на порушника дисципліни весь свій гнів, як у її очах потемніло, класна кімната завертілася, наче вихор, патериця випала з рук, а слідом за нею важко повалилася на підлогу й сама Мао…

— Ану, припиніть базар! — вдавано спокійним, але безапеляційним тоном озвалася Мао. Отримавши перше попередження, учні вмить затихли, а вона продовжила своє. 

Дитячої витримки, втім, вистачило не більше ніж на 30 секунд. Вона чула, як за її спиною рипнув стільчик, неначе хтось заліз на нього ногами. Навіть не оглядаючись, Мао вже знала, хто винуватець цих пустощів. Лише Гектор наважився б продовжувати витівку після вчительського зауваження. Інші учні капітулювали моментально й до кінця уроку зазвичай трималися тихіше води та нижче трави. 

“Даремно я дала тоді слабину. Тепер він думає, що з мене можна мотузки вити. Треба сьогодні ж збільшити йому дозування! Неможливо далі терпіти ці вибрики. Ніхто більше не дозволяє собі так поводитися з вчителями… Зі мною!” — встигла подумати вона. Аж тут між партами хвилею пронеслося неспокійне вовтузіння. Неподалік знову зашарудів папір — і хтось один у кінці класу, не стримавшись, пирснув зі сміху. Далі захихикав ще один дитячий голосок, і ще один, і ще — і за якусь мить реготом заливалися майже всі. 

Перервав ці заразливі веселощі неочікуваний гуркіт: це патериця Мао тяжко опустилася на порожній табурет зі сходинками обабіч неї. 

— Безкультурні нахаби! — обернувшись, гримала вона на другокласників, не шкодуючи голосових зв’язок. — Як ви смієте проявляти таку непошану? Я обов’язково врахую вашу негідну поведінку при виставленні річних оцінок через 2 тижні! І повірте: кожну хвилину, яку ми втратили на початку через вашу неорганізованість і втрачаємо зараз на ваші хіхоньки-хахоньки, обов’язково надолужимо на перерві!

У цей момент 63 пари маленьких дитячих очей німо прикипіли поглядом до її обличчя. Деякі перелякано затулилися долонями й підглядали в шпаринки поміж пальцями, хтось спантеличено чухав потилицю, а були й такі, що просто розгублено завмерли з відкритими ротами.

— А ти, малий негідник, — погрозливо махаючи вказівним пальцем, вона зробила кілька кроків у напрямку до Гектора, який досі височів над другою партою біля вікна, — ти в мене ще пошкодуєш! 

Стоячи в гарячих обіймах полуденного сонця, дрібний школярик, який статурою мало відрізнявся від решти однокласників, хоча й був старший від них на 2 роки, знічено вертів у руках паперову фігурку панди, одягнену в коричневий халат. Остання підозріливо нагадувала собою його огрядну, вайлувату, на перший погляд, учительку математики. 

— Он чого всі зубоскалили! Теж мені клоун знайшовся! Постривай-но ж, я тебе зараз навчу, як треба поважати старших! — Мао замахнулася на нього патерицею, але той навіть не спробував відхилитися. Просто закляк каменем, ніби щойно зустрівся поглядом із горгоною Медузою. “Злякався, нарешті”, — мелькнуло в її голові. Тільки‑но жінка зібралася обрушити на порушника дисципліни весь свій гнів, як у її очах потемніло, класна кімната завертілася, наче вихор, патериця випала з рук, а слідом за нею важко повалилася на підлогу й сама Мао.



Вона не помилилася: Гектор справді злякався. Як і решта його однокласників. Але не праведної люті вчительки, яка ледь-ледь його не побила, а її нерозбірливих каракуль на дошці, безладного мукання й перекошеного виразу обличчя, права половина якого ніби сповзла донизу. Під час падіння від удару об плитку в Мао відвалився накладний палець, за допомогою якого жінка приховувала нестачу двох фаланг на лівому мізинці. Не знаючи, що це протез, хлопчик із широко розплющеними очима спостерігав, як палець учительки повільно котиться по підлозі аж до батареї. Це стало останньою краплею. Вражений страхітливою картиною хлопчик упав ничком поруч із Мао. 

Жінка отямилася, коли четверо чоловіків — фельдшер і медбрат, які приїхали на виклик, та двоє вчителів з інтернату — перекладали її на каталку. Поруч стояла лікарка Цай Ай зі шкільної санчастини, тримаючи за руку Тан Мейлінг — ученицю, яка здогадалася натиснути на тривожну кнопку. Такі були в кожному класі, під стільницею вчительської парти. 

— Невдячний хлопчисько! Таки довів мене до удару. А я стільки для нього зробила… — Лі Мао дуже чітко мислила в умі, але звуки, що виходили з її вуст, зовсім не складалися в слова. “Н…дя…й хл…ськ… ки… вів… уд… я …тіль… нго… бил…” — чула натомість бригада швидкої допомоги, везучи жінку коридорами в напрямку виходу, де припаркувалася їхня карета.
— Не намагайтеся говорити. У вас, напевно, стався інсульт. Він спровокував моторну афазію… Заспокойтеся, ми вам допоможемо. До речі, хлопчика теж уже госпіталізували. Хвилину тому його забрала інша швидка… — спроба медбрата втихомирити Мао мала протилежний ефект. Вона продовжувала неспокійно смикатися з боку в бік, силуючись видавити із себе: “Що? Що сталося з Гектором? Чому його повезли в лікарню?” — але безуспішно. Зрештою, жінка покинула свої намагання, бо раптом в очах задвоїлося, рот наповнився слиною з гірко-солоним присмаком і знову нахлинуло відчуття, що її ніби засмоктує в морський коловорот. 

По дорозі до інсультного центру, куди під голосне завивання сирени везла її швидка, погляд жінки часом прояснювався, а часом затуманювався знову, хоча повністю свідомості вона все ж не втрачала. Такою безпомічною Мао ще не почувалася ніколи. Навіть у миті просвітлення, коли жінка виринала з безодні, здавалося, ніби вона — ніщо інше як одномісний парусник, що, втративши під час шторму вітрила і весла, безладно дрейфує десь посеред безмежної водної гладі без будь-якої надії на порятунок. У розпачі жінка судомно намагалася нащупати під руками відсутню патерицю — свою опору, рятівне коло, та марно — тіло зовсім її не слухалося. Приреченим поглядом Мао втупилася в білу стелю кабіни, де одразу над нею з періодичністю в секунду-дві яскраво червоним кольором блимала лапма…

НАХИЛИВШИСЬ ДО МІКРОФОНА, встановленого одразу перед ним на столі, поряд із табличкою “Німеччина” лисуватий чоловік у чорному костюмі із синьо-білою краваткою натиснув на перемикач на стійці й, переконавшись, що світлодіодне кільце загорілося червоним, заговорив: 

Колеги, ми зібралися в Смоленську, щоб ухвалити історичне рішення… За 6 днів дуже довгих і місцями гарячих дискусій ми, на жаль, так і не дійшли згоди щодо того, звідки ростуть ноги теперішньої обстановки в Російській Федерації, яку інакше як хаосом не назвати…
— Сподіваюся, це не чергова спроба західноєвропейських колег повісити всіх собак на Україну, — рішуче перебив промовця інший учасник конференції, один із дванадцяти присутніх у переговорній залі, єдиний у футболці та штанах кольору хакі. — Бо я повторюю вам ще раз, якщо попередніх заяв було недостатньо: ми, на відміну від Росії, не займаємося тероризмом! І всі наші дії продиктовані інтересами національної безпеки, — так само різко, як включився в розмову, чоловік вимкнув свій мікрофон і відкинувся на спинку крісла. 

Двоє його сусідів праворуч — із табличками “Естонія” та “Латвія” — схвально закивали головами, а той, що ліворуч, із табличкою “Литва”, — простягнув руку й легенько потис його плече.

— Як би там не було, — примирливо продовжив промовець після короткої паузи, — ми змушені констатувати, що нині в Російській Федерації немає такої сили, що могла б стабілізувати ситуацію, — чоловік дістав із внутрішньої кишені білу хустинку й змахнув нею крапельки поту, що виступили на лобі. Зранку в просторій залі, де з міркувань безпеки не було вікон, вийшла з ладу система кондиціонування. Через задуху деякі учасники послабили свої краватки й розстібнули комірці, двоє навіть скинули піджаки, повісивши їх на спинки крісел, але представник Німеччини тримався за протокол до останнього. — Ми всі також стали свідками того, чим може обернутися такий вакуум державної влади. Відлуння Кризової зими так чи інакше зачепило кожного…
— То, може, перейдімо до голосування? — втрутився ще один учасник переговорів, м’яко, але наполегливо перебивши промовця вдруге. — Скільки можна маринуватися? Ми ж уже узгодили попередньо межі відповідальності… — із посмішкою на вустах, що імітувала впевненість і розслаблення, хоча насправді він переживав неабияку внутрішню напруженість, чоловік обвів усіх питальним поглядом. На табличці навпроти нього було написано “Китай”.

Сі Цзіньпін підганяв це збіговисько не випадково. Він не хотів більше зволікати. Раптом учасники Смоленської конференції передумають і відмовляться взяти Китайську Народну Республіку в долю, ділячи такий ласий і давно бажаний пиріг — Російську Федерацію. 

Він був дуже задоволений, адже повертався додому тріумфатором, приростивши до Китаю величезні простори з дорогоцінними природними ресурсами. Значно більші, ніж позбулася династія Цін…

Йому дуже пощастило, що на цей момент ні в кого з них — ані в українців із балтами, ані в європейців — так і не виявилося на руках очевидних доказів китайсько-російської співпраці під час війни в Україні 2022–2023 років. Самі лише підозри, що “хтось” “десь” “якось” “нібито” допомагав Путіну, а потім і його недовговічному наступнику обходити санкції західних країн. Але, по суті, то просто пусті балачки. Їхнє слово проти слова Сі Цзіньпіна. Це розуміли всі, а тому, врешті, вимушені були згодитися на окупацію китайцями Далекого Сходу, а також колишніх північної, північно-східної, східної, південно-східної й південної округ Москви. Не останню роль, звісно, зіграв аргумент із Новим шовковим шляхом. “Ви тільки-но уявіть, як скоротиться маршрут і наскільки швидше відбуватиметься доставка китайських товарів до Європи тепер, коли більше не потрібно буде оминати російську територію”, — по-лисячому шкірячись, шепотів президент КНР президентам Франції, Німеччини, Італії за кулісами офіційних переговорів. І ті охоче заковтнути цю приманку. 

— Ці європейці такі передбачувані, — зауважив Сі Цзіньпін своєму помічникові, підіймаючи келих білого вина на приватному борті, що піднявся в небо пізно ввечері 8 травня 2023 року, вилітаючи зі Смоленська до Пекіна. Він був дуже задоволений, адже повертався додому тріумфатором, приростивши до Китаю величезні простори з дорогоцінними природними ресурсами. Значно більші, ніж позбулася династія Цін за Айгунським та Пекінським договорами.

МАО ЗУПИНИЛАСЯ ПЕРЕД пішохідним переходом, чекаючи на зелений сигнал світлофора. За півтори хвилини, які вона встигла простояти на місці, обабіч і позаду неї зібралося вже людей зо 30. Переважно молодь, одягнена по-діловому та з портфелями в руках. Хтось легенько пританцьовував на місці, слухаючи в навушниках улюблену музику. Дехто допивав ранкову каву, паралельно читаючи щось у смартфоні. Струнка, як жердина, дівчина з кислотно-синім пасмом у каштановому волоссі, одразу поруч із Мао, витягла з зовнішньої бічної кишені портфеля дзеркальце та гребінець і взялася причісувати своє каре. Більшість же пішоходів просто нервово переминалася з ноги на ногу, пильнуючи час на смарт-годинниках чи фітнес-браслетах.

Щойно з’явилося жовте світло, як натовп навколо жінки з патерицею зірвався з місця й ринув через дорогу, ледь не волочачи її за собою. 

— Бісові діти! Вам що повилазило? — сварилася їм навздогін Мао, марно намагаючись розгладити лівою рукою блакитну блузку, що до штовханини на переході була ідеально випрасуваною, а тепер прим’ялася. Бурмочучи собі під ніс прокляття всім білим комірцям, які, запізнюючись вранці на роботу, готові змести будь-якого на своєму шляху, жінка дошкандибала останні 15 метрів до свого місця призначення — дев’ятиповерхової будівлі, облицьованої світло-сірою плиткою, з великими панорамними вікнами.

Мао пройшла крізь скляні карусельні двері в голл, отримала перепустку біля пункту охорони й ліфтом піднялася на другий поверх.

— Лі Мао до пана міністра, — пропустивши вітання, звернулася вона до юнака на ресепшені, що розташовувався одразу навпроти виходу з ліфта. Той навіть не встиг відкрити рота. — На 9:15 в нас призначена зустріч, — тон, яким були сказані ці кілька слів, і гордо піднята голова свідчили, що жінка дуже пишається собою. 
— Доброго ранку! Проходьте, будь ласка, вас чекають, — хлопчина вказав рукою на двері, метрів за 4 ліворуч від Мао. У ту ж мить він обігнув стійку, де було його робоче місце, й, випередивши на два кроки жінку з патерицею, рушив уперед, щоби відчинити перед нею двері.

…Останні десятиріччя ваше ім’я жодного разу не зникало з переліку національних зразкових вчителів, а їх відбирали з десятків тисяч претендентів по всій країні…

Шкутильгаючи в кабінет міністра, боковим зором Мао зауважила якийсь рух праворуч. У приймальні біля вікна була облаштована зона очікування: навколо овального столика зі стільницею з гартованого скла напівколом стояли чотири жовті м’які крісла з високими спинками. Одне з них було кимось зайняте, але ким — жінка не побачила, бо воно було обернене до вікна. Їй лише здалося, що там мелькнуло щось синє. У цей час перед нею широко розчахнулися двері, тож роздивлятися навколо, щоби задовольнити свою цікавість, уже не було часу.

— Вітаю, пане міністре! — натягнувши на обличчя приторну штучну посмішку, Мао легко вклонилася чоловіку років 50, що й не подумав піднятися назустріч своїй гості. 
— Сідайте, будь ласка, — кивнув він на один із двох стільців, які стояли поряд із його столом. — У вас вражаюче резюме, пані Мао, — поки жінка вмощувалася сама і прилаштовувала по сусідству свою патерицю, він вийняв із теки кільканадцять аркушів із друкованим текстом і віялом розклав їх перед собою. — Вища освіта. Майже 40 років педагогічного стажу. Жодного проваленого іспиту на підтвердження кваліфікації вчителя. Останні десятиріччя ваше ім’я жодного разу не зникало з переліку національних зразкових вчителів, а їх відбирали з десятків тисяч претендентів по всій країні… Правильно?
— Так, пане міністре, — Мао сиділа прямо, склавши долоні в замок на колінах, ніби зразкова учениця. 
— І втрата дитини не стала для вас перепоною… — відкинувши делікатність, чоловік уп’явся очима прямісінько в очі навпроти.
— Як і втрата чоловіка, — витримавши його погляд, холодно зауважила жінка. Вона навіть не ворухнулася, усім своїм виглядом показуючи, що провокація не вдалася.

На мить між ними запала незручна пауза. Міністр першим опустив очі, фактично прийнявши цей м’який ляпас. Він узяв до рук один із розкладених аркушів, щось у ньому шукаючи:

— На початку 1990-х ви 2 роки стажувалися в Університеті дружби народів імені Патріса Лумумби, ґдє ізучілі рускій язик… — тепер він знову дивився прямо на жінку і його брови запитально вигнулися.
Всьо правільна, ґаспадін міністр, — вслід за ним перейшла на російську Мао. 
Нє зря, как відітє, старалісь. Прішло врємя васпользоваца етім знанієм. Мноґіє рускіє, правда, збєжалі. Далєко нє всє, к сожалєнію… — міністр зробив невеличку паузу. Випустивши з пальців папірець, він пришпилив його зверху важкою розчепіреною долонею. — Та ми не можемо дозволити собі зволікати, як це роблять інші. Потрібно освоюватися на нових територіях. З 9 травня в Москві вже працюють тисячі наших переміщених фахівців. Враховуючи, що це справа не одного дня, президент дозволив їм перевезти із собою сім’ї… Ваш заклад буде закритого типу, з цілодобовим наглядом із понеділка до суботи, щоби батьки не відволікалися від поставлених перед ними завдань. Будівництво стартує із червня, відкриття — 1 вересня. Ви вилітаєте через тиждень, 30 травня, спостерігатимете за процесом, починаючи з першої закладеної цеглини. Потягнете? 

…Ми не можемо згаяти можливості, що нині відкриваються перед Китаєм. Ми планували це ще з 2014-го, коли ніхто ще не припускав, що в результаті війни з Україною Росія може розвалитися… 

— Це велика честь для мене, пане міністре, — Мао, трішки привставши з місця, знову відвісила йому легкий поклін. — Я докладу всіх можливих і неможливих зусиль, щоби моя служба принесла користь партії та республіці.
— Ціную ваше прагнення. Думаю, кращої кандидатури нам, мабуть, і не знайти… Єдине, що мене трохи бентежить, — чоловік відкинувся на спинку крісла й поклав руки на бильця, зосередивши на своїй візаві пильний погляд, — це ваші тайванські зв’язки…
— Про це нема причин переживати. Я запевняю вас, пане міністре, жодних зв’язків не існує. Вони обірвалися, не встигши сформуватися, ще 1949-му, — Мао відповідала повільно, наголошуючи кожне слово. Вона вся похолола всередині, переживаючи, що найважливіше призначення в її кар’єрі може бути під загрозою. Неприродня усмішка, що все ще трималася на її обличчі, стала більше схожою на оскал. 
— Я сподівався почути це від вас, пані директорко, але ми все одно триматимемо руку на пульсі, — зауважив чоловік, піднімаючись із крісла і згрібаючи до теки аркуші з її біографічною довідкою. Засунувши папку під ліву пахву, міністр вийшов із-за столу й подав правицю Мао, що встала слідом за ним. — Бо ми не можемо згаяти можливості, що нині відкриваються перед Китаєм. Ми планували це ще з 2014-го, коли ніхто ще не припускав, що в результаті війни з Україною Росія може розвалитися… 

Останні два речення міністр освіти КНР говорив уже на ходу, проводжаючи Мао до дверей. 

— Триматимемо зв’язок, — кинув він навздогін жінці, зупинившись на порозі свого кабінету. Мао була на напів дорозі до ресепшена, коли почула за спиною: — Яньфень! Ось, стане в пригоді.

Мао злегка повернула голову й боковим зором побачила у віконному відображенні, як міністр передає теку молодій дівчині в білій блузці та чорному брючному костюмі, що вскочила з крісла, щойно почула звертання до себе. За віком та годилася б їй щонайменше у внучки, а її загалом офіційно-діловий вигляд розбавляло синє пасмо у волоссі.

МИНУЛО КІЛЬКА МІСЯЦІВ, перш ніж в неї дійшли руки розпакувати коробки з особистими речами. З ООНівської зони окупації Москви саме долинали відголоски “Carol of the Bells” та інших різдвяних пісень, коли Мао, попросивши, щоб її не турбували хоча б пів години, взялася облаштовувати свій робочий кабінет. У центрі стіни, що праворуч від її письмового столу, уже висіло два рівновеликі олійні портрети: найпершого голови Китайської Народної Республіки та чинного президента й генерального секретаря Комуністичної партії Китаю. Обидва — не менше метра заввишки, у масивних рамах із червоного дерева. Та лише другий із них був любовно оповитий прозоро-білим шаликом із китицями на кінцях. 

Ближче до кута кімнати, на шанобливій відстані від зображення Сі Дада, чи то пак “дядька Сі”, жінка розвішувала свої дипломи: один — про закінчення математичного факультету Нанкінського університету, другий — про здобуття спеціальності “менеджмент освіти” в Південнокитайському педагогічному, що в провінції Ґуандун. На стільниці перед нею, чекаючи своєї черги, лежали розкладені нагороди від Китайського фонду розвитку вчителів.

Мао саме примірялася до стіни з грамотою “Національний передовий працівник освіти”, як за стіною, у приймальні, пролунав дзвінок.

— Зразковий інтернат № 1. Мене звати У Яньфень, чим я можу вам допомогти? — піднявши слухавку, автоматично відрекомендувалася її секретарка й зробила паузу, даючи співрозмовнику висловитися. — Чекайте-но, будь ласка, зараз перевірю, — знову озвалася молода дівчина на глухий чоловічий голос по той бік телефону. — Так, можемо, — відповіла вона за мить, клікнувши пару разів по клавіатурі, після чого на її екрані відкрилася ексель-таблиця з безліччю цифр у різнокольорових комірках. — Добре. Стартую, — Яньфень натисла на круглу зелену кнопку на чорному прямокутнику. 

Про що йшлося, Мао залишалося тільки здогадуватися. Але по гучному тріскоту з сусідньої кімнати директорка зрозуміла, що секретарка приймає факс. Допотопний апарат, несамовито стогнучи, ніби страждалець, якого за руки й ноги розтягують на дибі, — по кілька міліметрів за секунду почав вичавлювати із себе аркуш із чорно-білим зображенням. 

Через 2 хвилини у двері обережно постукали, а тоді ледь-ледь прочинили:

— Дуже перепрошую, директорко, — з вузької щілини почувся невпевнений голос Яньфень, — але тут невідкладна справа…
— Заходь, — розпорядилася Мао. Помітивши в підлеглої картонну теку, у якій зазвичай їй подавали документи на підпис, жінка поклала на стіл перед собою рамку з грамотою й вичікувально простягла вперед праву руку. 

Щойно тека опинилася в директорки, секретарка ніби випарувалася з її кабінету. Всередині лежав аркуш паперу з розмитими обрисами дитини. Короткий текст під фото повідомляв, що під час обстеження покинутих будівель у колишньому південно-східному окрузі Москви патруль виявив хлопчика років 6–7 європеоїдної зовнішності. Голодного, зневодненого, з невеликими обмороженнями кінцівок. Міліціонери так і не добилися від нього жодного звуку. Під час обшуку хлопчика у внутрішній кишені його пошарпаної куртки було знайдено згорнутий учетверо аркуш із комбінаціями цифр, написаними в стовпчик від руки, та кількома словами навпроти кожної. Імовірно, то була російська, але напевно стверджувати не можна, адже папірець випадково втратили. Особливих прикмет, окрім татуювання на правій кисті у вигляді хрестика, дитина не мала. 

Мао роздратовано пожбурила факс на стіл, а тоді рішуче потягнула до себе телефон і, схопивши слухавку, почала швидко, не роздумуючи, тицяти своїм коротким пухлим вказівним пальцем по клавішам, нещадно втоптуючи їх усередину, аж поки не почулися протяжні гудки виклику. 

— Мій заклад не для підкидьків! — ринулася жінка в бій щойно, як почула “алло!”. — Тут навчаються діти поважних, корисних для суспільства людей! Ви знаєте мою категоричну позицію із цього приводу, але все одно не покидаєте спроб збагрити мені свої випадкові знахідки на вулицях… — від праведного гніву в неї запульсувала вена на шиї і щоки миттєво налилися нездоровим рум’янцем.
— Пані Мао, я розумію ваше обурення, але зараз у нас справді немає іншого виходу. Серпневий атентат на патріарха Кіріла, главу Російської церкви, спровокував нову хвилю переміщення росіян у Зону 5. Мова, щоби ви розуміли, про десятки тисяч людей, які стрімголов ринули за Урал. І контролювати цей процес поки не вдається. Усі московські притулки, що опинилися під нашої опікою, переповнені на 50, а то й більше відсотків, бо до сиріт війни додалися ще й загублені чи покинуті (хто тих росіян знає?) діти, — незворушно озвався на її тираду той самий чоловічий голос, який 2 хвилини тому просив У Яньфень прийняти факс. — Цього разу я вашої відмови не прийму. Тим більше, ваша секретарка підтвердила, що місця в інтернаті є. Та якщо ви все-таки наполягаєте, мені доведеться звернутися до…
— Але цей хлопчик навіть не китаєць. Навіщо на нього так витрачатися? — спробувала заперечити директорка інтернату, але вже з меншим ентузіазмом, розуміючи, що, можливо, перегнула палицю. Ніколи не знаєш напевно, чим це може обійтися в майбутньому. Часом треба втихомирювати свою гарячковість і проявляти гнучкість. У роки Культурної революції Мао добре це засвоїла, інакше не досягла б свого теперішнього статусу.
— Так, не китаєць, — погодився її співрозмовник, і в Мао було зажевріла надія, що вона нащупала той важіль, який допоможе їй позбутися небажаного тягаря. Але надія згасла, щойно він продовжив, уже з відчутним натиском у голосі: — Так зробіть із нього китайця! Хіба не цим займається ваш інтернат? Судячи з товариства, у якому його застукали, початкову перепідготовку він уже пройшов. За вами — решта. А тоді, якщо ваш експеримент удасться, обговоримо впровадження програми з перевиховання на всіх новоздобутих територіях. Зараз дуже вдалий момент: навряд чи хтось буде здіймати такий галас, як то було довкола уйгурів чи тибетців. Не згайте цей шанс! 

Не чекаючи відповіді, чоловік повісив слухавку. Від несподіванки Мао ще 20 секунд стояла над столом, вслухаючись у короткі переривчасті телефонні гудки, які розривали тишу її кабінету. Зрештою, поклавши й собі слухавку на місце, жінка повільно опустилася в крісло й потяглася до сумочки, де тримала мініаптечку з особистими ліками. 

Виколупавши пігулку з блістера, директорка натисла на телефоні кнопку голосового зв’язку з приймальною:

— Слухаю, директорко, — озвалася секретарка.
— Води мені. Швидко! — наказала Мао Яньфень. Через хвилину, підносячи до рота принесену дівчиною склянку води, вона на мить зупинилась і, не стримуючи злості, випалила: — Розпатякала про вільні місця? То тепер і розгрібай. Цей підкидьок — твій клопіт, роби з ним, що хочеш… Геть із-перед очей, дурепо! 

У МОЛОЧНІЙ ДУБЛЯНЦІ з екошкіри, чорних чоботях до колін, блакитних хутряних навушниках і рукавицях на яскраво освітлених ліхтарями сходинках, що перед парадним входом до зразкового інтернату № 1, тупцяла У Яньфень. 

“Ох і завданнячко мені перепало. Ніхто не позаздрить”, — хекаючи в долоні, щоби зігрітися, дозволила собі в умі трішки понарікати молода дівчина. Може, вона продовжила б і далі, та її думки перервало приглушене гудіння мотору, що ставало дедалі гучніше, швидко наближаючись до неї. 

За мить із сірості вечірніх сутінків, що починалися одразу за рогом будівлі, під світло ліхтарів викотилося міліцейське авто, зі скрипом підминаючи під себе вкритий ожеледицею сніг. Щойно воно зупинилося, двері з боку водія відчинилися й звідти винирнув чоловік років 35 в темно-зеленій формі, на ходу одягаючи на голову такого ж кольору кашкет. Мовчки зробивши крок до задніх дверей, він різко смикнув їх за ручку, відчинивши навстіж, нахилився всередину й силоміць виволік звідти свого дрібного пасажира.

— Добрий вечір, дівчино! Приймете малолітнього кримінальника? — випроставшись, спробував пожартувати чоловік. Над козирком його головного убору виблиснула кокарда Народної озброєної міліції КНР: всередині оздобленого рисовим і пшеничним колоссям щита — герб Китаю, що височіє над Великою китайською стіною. Ліворуч від чоловіка нервово переминався з ноги на ногу патлатий кароокий хлопчик, із-під лоба кидаючи похмурі погляди на свого вартового, який міцно стискав його плече біля основи шиї. 
— Добрий, — буркнула Янфень, не оцінивши гумору міліціянта. — На вашому місці я б утрималася від навішування на дитину ярликів одразу з порогу. Тим більше в її присутності… — взялася вичитувати дівчина гостя. Її перебили вибухи феєрверків, що десь відносно неподалік ритмічно злітали в небо й розфарбовували темряву тисячами відтінків червоного, синього та зеленого. 

Дитина, що досі слухала коментарі чоловіка, опустивши очі на сніг, тепер підвела несміливий погляд на дівчину… Повагавшись пару секунд, він, урешті, зробив крок уперед, висмикуючись із лаписьк міліціянта, і подав праву долоньку Яньфень…

Щойно почулося перше бахкання, Гектор мимоволі напружився і кинув насторожений погляд у той бік, звідки долинав звук. Зрозумівши його природу, хлопчик одразу втратив інтерес. Натомість обидвоє дорослих, відволікшись від об’єкта своєї розмови, заворожено вдивлялися в різнокольорові потемки. Молода дівчина спустилася на кілька сходинок донизу, щоби краще бачити вогні, а чоловік напів обернувся в бік хлопчика, трішки послабивши свою хватку. У цей момент маленький арештант різко смикнувся, намагаючись вирватися із чіпких лещат міліціянта, та намарно.

— Бачте, який трюкач, — повертаючись знову до Яньфень, зауважив чоловік. — Все норовить утікти. Хоч бери й кайданки на нього одягай… 
— Ви зараз серйозно? — обурилася дівчина. Із сердитого її погляд змінився на співчутливий, щойно ковзнувши із самовдоволеного міліціянта на набурмосеного хлопчика у вимазаній обтріпаній куртці із закороткими рукавами, подертих де-не-де штанях, що навпаки були більші, ніж потрібно, на кілька розмірів, і черевиках, що вже не перший день просять їсти. 
— Цілком, — грубо відрубав чоловік, кидаючи спроби завести приємну світську бесіду з привабливою панянкою. — Враховуючи райончик, де ми його знайшли, та його забитих із ніг до голови татуюваннями товаришів, які накивали п’ятами, то зайвим не буде, — говорячи, міліціянт виставив хлопчика перед собою, ніби щит, і тепер вже міцно тримав його за плечі з обох боків. — Придивіться уважніше, на ньому все ж написано! — він добряче струснув дитину, яку й без того трохи підтрушувало на морозі. 
— Годі! — підвищивши голос, зупинила його дівчина. Вона швидко збігла донизу рештою сходів і присіла перед хлопчиком: — Прівєт, малиш. Я — Яньфєнь. А как тєбя завут? — зблизька вона помітила невеликий рубець над його лівою бровою, жовтизну від майже зійшовших синців справа на вилиці та на підборідді, збиті, із чорним брудом під нігтями, пальчики рук і хрестик на правій кисті, про який повідомлялося у факсі.
— Він і китайську розуміє. Просто прикидається, що ні, — відреагував міліціянт, почувши, що його візаві перейшла на російську. — Готовий побитися об заклад, що він немало корисних навичок встиг перейняти на тих вулицях. Інакше він просто не вижив би…
— Дякую, товарише всезнайко! — процідила крізь зуби Яньфень, дивлячись на міліціянта знизу. А тоді різко піднялася і простягла до хлопчика ліву руку: — Ходімо зі мною. Вже пізно, давно пора бути в ліжечку, — дитина, що досі слухала коментарі чоловіка, опустивши очі на сніг, тепер підвела несміливий погляд на дівчину, тоді перевела його на свого вартового, тоді знову на дівчину. Повагавшись пару секунд, він, урешті, зробив крок уперед, висмикуючись із лаписьк міліціянта, і подав праву долоньку Яньфень.

Вони здолали вже майже всі сходинки нагору, коли дівчина обернулася через плече й крикнула чоловікові, який уже зібрався сідати в машину:

— Гей! А ви хоч спробували зателефонувати за тими номерами?
— Якими номерами? — вдаючи здивування, відгукнувся міліціянт.
— З аркуша, що знайшли під час обшуку, — уточнила Яньфень.
— Не було там нічого, саме сміття! — відрубав чоловік, заліз в авто й хлопнув дверима.
— Зрозуміло… — пробубніла дівчина, звертаючись уже сама до себе. Вона легенько стисла долоньку, що тримала в лівій руці, й рушила далі, до парадного входу в інтернат. 

Коли Яньфень відчинила двері, пропускаючи хлопчика вперед, він на мить зупинився, заглянув їй у вічі й ледь чутно прошепотів своїй захисниці: 

— Гектор, — і стиснув її руку у відповідь. — Гектор Харабетс.

Ведучи дитину лабіринтами інтернату до спального корпусу, у кімнату, де Яньфень встигла підготувати для нього місце, вони випадково зустріли директорку Мао, що шкутильгала до своїх апартаментів.

— Директорко, ось наш новенький, — дівчина ніжно підштовхнула хлопчика, щоби він вийшов із її тіні. Але та, до кого вона зверталася, навіть не повернула голову в їхній бік. 

“Треба порозпитувати колежанок про Мао”, — міркувала того ж самого вечора Яньфень, лежачи в ліжку в очікуванні, поки її здолає сон. Дівчина намагалася скласти пазл, який усе ніяк не хотів складатися: “Навіщо обирати собі заняття, яке постійно нагадуватиме про втрату? Це про дивну схильність отримувати задоволення від болю чи вона просто аж настільки нечула мегера?”.

Л-Л-ЛЕЕЕЙ, С-С-Я-О-Б-Б-БО, Т-Т-Т-ТІН-Ф-ФЕНҐ… — схлипував на плечі в Яньфень її маленький підопічний, коли над Москвою бахкали феєрверки вже з нагоди Китайського нового року. Міцно обхопивши шию дівчини обома руками й щільно притулившись до неї своїм тремтливим тільцем, хлопчик перелічував імена своїх кривдників. 

Пів години тому, майже опівночі, потерпаючи від безсоння через гучні фестивалі за вікном, Яньфень вирішила навідатися в кімнату, де разом із дев’ятьма іншими дітлахами мешкав Гектор. Вона робила так час від часу, переживаючи про те, як він адаптується на новому місці. Але нині ліжечко хлопчика виявилося порожнім. Насторожена його відсутністю, дівчина понеслася вздовж коридора, освітлюючи шлях ліхтариком зі смартфону. Вона зупинялася навпроти кожної дитячої спальні й прикладала вухо до дверей, прислухаючись, чи не доноситься, бува, зсередини якийсь підозрілий шум.

Раптом її вухо вловило глухе монотонне гупання. Дівчина простежила за звуком і, врешті, опинилася біля хлопчачої вбиральні. Секунду повагалася, чи входити, але розпачливі ридання, що несподівано почулися звідти, переконали, що варто. Яньфень рішуче штовхнула двері вперед і, за три кроки минувши “передбанник” із дзеркалами та умивальниками, влетіла до кімнати, де по один бік вишикувалися пісуари, а по другий — туалетні кабінки. Плачі долинали з останньої, що зовні була забарикадована шваброю та кількома стільцями, складеними один поверх іншого.

— Це ти, Гекторе? — пошепки запитала Яньфень. Вимкнувши ліхтарик, вона поклала телефон у кишеню халата й почала розбирати барикаду. Бо хто б там насправді не був — його все одно необхідно визволити. 

Голосіння в кабінці на мить стихло. 

Да… Так! — почула дівчина слізну відповідь, а тоді човгання тапок по плитці — це хлопчик схопився на ноги й совав їх туди-сюди, бо вони затерпли від сидіння на підлозі. — Яньфень! — тільки й вигукнув туалетний бранець, коли двері відчинилися, та з плачами кинувся їй на шию. 

Дівчина обійняла його однією рукою, а іншою втішаюче погладжувала по спині, зауваживши на ньому піжаму з пандами — подарунок від неї на свята.

— Давай-но вмиємося прохолодною водичкою, тобі стане легше, — запропонувала вона хлопчику, коли той трішки заспокоївся, й повела до умивальників. Періодично підставляючи свою правицю під сенсорний кран, щоби змочити заново, Яньфень взялася витирати його заплакані очі та щоки, а тоді випитала імена кривдників.
Це через твою кострубату китайську? — припустила дівчина. Тепер вони вже сиділи біч-о-біч на підлозі вбиральні, навпроти раковин, спираючись спинами об стіну.
— Н-н-ні. В-вони вир-ріши-ли, що я… п-рєс-ступнік, тому моє місце за ґратами… 
— Твій хрестик? — Яньфень обережно, щоби не сполохати Гектора, взяла його праву руку й великим пальцем ніжно погладила злополучну відмітку. Хлопчик мовчки кивнув “так” і вирвав від неї свою руку. — Звідкіля він у тебе? Расскажеш мнє?

Сповнена жалю до хлопчика і вражена власною безсердечністю, вона не знала, як далі вести цю розмову…

Гектор принишк. Дівчина вже подумала, що він не довіриться, коли раптом почула його шепіт:

— М-ми з м-мамою були в… лаґ-ґєрє. Ч-чекали багато-багато д-днів, бо було м-море людей… 
— А де цей табір знаходився? 
— Б-біля школи. 
— Біля школи в якому місті?
— Н-не пам’ятаю… Десь неподалік від Марі-у-поля, — відповідаючи на запитання, хлопчик потирав праве зап’ястя.
— І там тобі поставили цей хрестик?

Гектор сховав руку в кишені піжамних штанів.

— А де твій тато був? — продовжила Яньфень.
— Всіх зав-вантажили в авто-буси й ми поїхали. У вікні весь час було море… — голос хлопчика поступово вирівнявся й він більше не схлипував. — А потім ми пересіли на потяг. 
— І куди він прямував? — продовжила обережно розплутувати клубок дівчина. — Куда он вас павьоз? 

Гектор нахмурив лоба.

В Твєрь! — вигукнув він після короткої паузи, задоволений собою, що цього разу пригадав. Але тут же спохмурнів знову. — Мама поїхала в Твєрь, а я залишився тут…
— А як так сталося? 
— Я спав у мами на руках і раптом хтось мене схопив, щоби забрати. Я прокинувся. Мама кричала й не відпускала, — з гіркотою згадував хлопчик. З кожним словом його голос дедалі більше втрачав гучність. — Тоді той… виродок боляче вдарив її по обличчю, — у кутиках його очей знову забриніли сльози, тому Яньфень вирішила пропустити повз вуха його лайку, — розвернувся і поніс мене з вагона… Я пробував, але не зміг вирватися, — прошепотів він винувато й узявся витирати рукавами піжами патьоки, що полилися по щокам. 
— Ти не винен, — дівчина гладила Гектора по голові. — Чуєш мене, панденятко? Не винен… А тата не було з вами?
Нєт, — із незрозумілим Яньфень роздратуванням буркнув хлопчик і різко відвернувся, коли вона збиралася вдруге торкнутися його волосся. Після хвилини мовчання він додав: — Те здоровило сказало, що в мене тепер інша сім’я. Що я… вєзунчік, бо мене всиновили москвичі… Но я ім нє нужен бил, — тепер у його голосі навіть учувалася злість.
— Ті люди погано до тебе ставилися? Били?

Гектор заперечно похитав головою й знову взявся чухати кисть, де свербів хрестик:

— Зачиняли. В комірчині. Без світла.
— Тому ти від них утік? — з кожним словом хлопчика дівчина відчувала, як в її горлі наростає давлячий клубок і що незабаром ридать буде вже вона.
— Ні. Вони втекли, а мене… — Гектор, що досі торкався своїм плечем плеча Яньфень, відсунувся в бік і зажав руки між колінами. 

Дивлячись на ці пів метра, що розверзлися між ними проваллям, дівчина вже не могла стримувати сльози. 

— Я буду поруч, я тєбя нє брошу, — прошепотіла вона, намагаючись перекинути між ними місточок, але хлопчик ніяк не відреагував на її слова. — Може, ти пам’ятаєш номер когось зі своїх рідних? Мамин? — Гектор різко схопився з підлоги.
— Все було на папірці, — дивлячись на Яньфень згори, схвильовано затараторив Гектор. — Мама написала, поки ми чекали своєї черги в лаґ… таборі. Сказала: “Будь уважним і не загуби!”.
Нумо зателефонуємо мамі! — дівчина теж вскочила на ноги. Змахнувши сльози, вона взялася шарити руками по халату, намацуючи, в якій саме кишені лежить її смартфон. Хлопчик відступив від неї ще на крок. — Що не так? Ти не хочеш?
— Вони теж обіцяли, що дозволять подзвонити…
— Я тебе не обманюю, — перебила Яньфень хлопця. — Глянь ось, — діставши з лівої кишені смартфон, вона простягнула його Гектору, але той навіть не ворухнувся.
— …але нас накрила міліція, — намагався він завершити думку.
— Панденятко, ми можемо негайно набрати маму, у цю саму хвилину, — не вгавала насідати на нього дівчина замість того, щоби дослухатися до дитини. — Хоча вже й пізно, але вона точно буде рада тебе почути!
Да! Будєт! — хлопчик щосили копнув правою ногою відро для сміття, що стояло біля умивальників, під тримачем із серветками. — Толька вот міліцейскій, каторий мєня прівьоз сюда, бумажку с номєрамі сожмакал і вибрасіл! — відро з глухим гуркотом заходило ходором, але не перевернулося. 

Яньфень застигла на місці. Її рука, що тримала телефон, приречено опустилася. Сповнена жалю до хлопчика і вражена власною безсердечністю, вона не знала, як далі вести цю розмову. 

Мама встигла ще щось тобі сказати? — наважилася вона запитати, порушуючи чергову мовчанку між ними.
Так. Що дуже любить мене. І щоб я розмовляв лише російською…
Тільки російською? — спантеличено перепитала дівчина. А ти ще якусь мову знаєш?
— Бабуся навчила…

“ВІН НЕ ТАКИЙ, як усі”, — міркувала Мао, спираючись на патерицю навпроти панорамного вікна в широкому світлому коридорі, який по периметру оперізував просторий внутрішній двір інтернату. Жінка спостерігала за юрбою першачків, які бавилися там на перерві між уроками. Хтось із дітей катався на гойдалках, вправлявся в лазінні по канатах чи намагався підкорити скеледроми, частина невтомно гецала на батутах чи стрімголов з’їжджала з гірок, інші копали м’ячі чи просто ганялися одне за одним. Усі в білих сорочках із коротким рукавом, червоними хустинками, незмінно зав’язаними навколо комірця, та в чорно-сірих картатих спідницях і шортах. Директорка інтернату була твердо переконана, що форма — один із дієвих інструментів, який дисциплінує школярів, тому впровадила її від самого початку функціонування закладу. 

Аж ось краєм ока Мао помітила Гектора. Затаївшись від навколишньої метушні під спуском однієї з гірок, він грався на самоті, будуючи з коротких дерев’яних брусочків для дженґи якусь вигадливу вежу. 

Минуло вже понад 5 місяців, як цього підкидька прилаштували в її інтернат, а налагодити з ним контакт — що персоналу, що дітям — досі дуже складно. Єдина людина, яку він підпустив до себе, — це її секретарка. “Шпигунка Яньфень”, — презирливо скривилися губи Мао. 

Повернувшись у напівоберта, директорка різко виставила вперед свою чіпку клешню і схопила за руку, трохи вище ліктя, рандомного вихованця, на вигляд п’ятикласника, що саме проходив повз, теревенячи з друзями. 

— Поклич-но мені У Яньфень із приймальні. Терміново, — наказала Мао хлопчині, який звів на неї наполоханий погляд. 

Коли той німо кивнув, сигналізуючи, що почув і зрозумів директорку, вона розціпила свою залізну хватку, залишивши бліді відбитки своїх пальців на його плечі. П’ятикласник одразу ж дременув виконувати доручення, а жінка знову, ще пильніше, прикипіла поглядом до вікна. 

Вони бачать, що він інакший і ще недостатньо володіє мовою…

— Я не бачу суттєвого прогресу в Гектора, — відчеканила директорка Мао молодій дівчині, яка за мить до цього зупинилася поруч із нею. — Здається, ви погано справляєтеся з покладеними на вас обов’язками.
— Дуже перепрошую, шановна пані Мао, але в хлопчика є певні зрушення, — тремтливим голосом намагалася виправдатися Яньфень. — Хоч сам він ще не говорить, але вже достатньо орієнтується, коли звертаються до нього, — секретарка завела руки за спину й зціпила їх у замок, щоби хоч якось підтримати себе в хвилину слабкості. Вони обоє дивилися на Гектора, який у цю саму мить відволікся від складання брусочків, щоби почухати праву кисть. — Просто Гектору необхідно більше часу. Якщо чесно, я дещо хвилююся за нього. Здається, він пережив якийсь глибоко травмуючий досвід…
— Хм, — Мао скептично скривилася, від чого й без того глибокі зморшки на її обличчі перетворилися на справдешні рови. “Як канали Дуцзян’яню”, — мелькнуло в голові Яньфень. — Хіба він один такий “унікальний”? — уїдливість директорського тону підказала дівчині, що це було риторичне запитання, на яке навіть не треба намагатися відповісти.

Між ними запала мовчанка. Янфень спостерігала, як один з однокласників Гектора, Сяобо, стоячи посеред гурту, метрів за 15 від гірки, і показуючи на самотнього хлопчика пальцем, однозначно підбурював своїх товаришів якось позбиткуватися над відлюдьком. 

“Та що ви, народжені у 21 сторіччі, взагалі можете знати про травмуючий досвід!” — обурювалася в цей час Мао, але вже подумки. 

З віддалених закутків пам’яті, куди жінка воліла б ніколи не заглядати, виринули й калейдоскопом пронеслися перед очима спогади з минулого. Убогий сиротинець в окрузі Яньчен, де батько покинув її немовлям, у 1949 році втікаючи з армією Чан Кайші на Тайвань. Безкінечні насмішки з боку тамтешніх дітей через її вроджену фізичну ваду, що припинялися лише тоді, коли їм треба було списати розв’язок задач із математики. Тільки-но вона, здавалося, стала на ноги, як грянула Культурна революція. “Ціна людини — 28 юанів”, — беззвучно ворушачи губами, пригадала Мао популярну приказку тих часів. Вона сповна відчула на собі її значення, бо була однією з тих, хто відстояв довжелезну чергу до ритуальної служби Нанкіна, щоб оплатити кремацію свого чоловіка, забитого до смерті хунвейбінами. Та найдужчий удар ще чекав її попереду. Вона досі проклинає той день, коли дозволила 7-річному сину поїхати на ту екскурсію… 

— Можливо, Гектор прогресував би швидше, якби в нього з’явилися друзі, — обережна репліка Яньфень повернула Мао до реальності. — Але інші школярі… Вони бачать, що він інакший і ще недостатньо володіє мовою… Я майже щотижня визволяю його з вбиральні. Востаннє він просидів там ледь не пів ночі.

Поки секретарка зважувала кожне слово, сказане директорці, однокласники Гектора перейшли від обговорення капостей до їхньої реалізації. Обступивши гірку, вони за секунду зруйнували вежу, яку він так старанно вибудовував останні 15 хвилин.

“Бідолашне панденятко”, — подумала Янфень і миттєво сіпнулася в бік дверей, що вели до внутрішнього дворика. Дівчина збиралася зупинити кривдників свого підопічного, але Мао її зупинила, загородивши дорогу патерицею.

— Гектор не принесе жодної користі республіці та китайському народу, якщо постійно ростиме під вашою парасолькою! Хай вчиться самостійно вирішувати свої проблеми. Інакше в дорослому житті він зламається при першій же перешкоді, а в нас слиньків і так вистачає. Чи ви забули головну мету нашого закладу? — процідила директорка крізь зуби. 

Секретарка, яка від першого ж робочого дня відчувала на собі немилість Мао, не наважилася відкрито проявити непослух і застигла на місці. Крізь панорамне вікно обидві спостерігали, як Гектор, ледь стримуючи сльози, почав було згрібати докупи “уламки” своєї вежі, але малі халамидники навколо, не проявляючи жодної пощади, взялися розкидати його дерев’яні брусочки по всьому майданчику. Останнім у збиткування включився лідер гурту Сяобо. Та щойно він наблизився до Гектора, той прогнав пелену сліз із очей і, зціпивши руки в кулаки, кинув йому якусь фразу. Що це були за слова, Мао і Яньфень не почули, але спостерігли, як розбишаки раптово зблідли, глузливі усмішки зникли з їхніх облич і вони повільно позадкували геть.

 — Хм, — задоволено хмикнула директорка. — А підкидьок не зовсім пропащий… 

НЕ БЛАЗНЮЙ! — ЯНЬФЕНЬ зробила зауваження Гектору.

Вони сиділи на свіжоскошеному газоні, застеливши його смугастою чорно-білою ковдрою для пікніка, у тіні старого гіллястого ясена. Дівчина в блакитному віскозному комбінезоні з квадратним декольте, вузькими бретельками та ґудзиками на грудях, спершись спиною об неохопний стовбур дерева, тримала в руках набір карток із картинками, словами та фразами, за допомогою яких підтягувала китайську Гектора впродовж останніх півтора місяця, поки тривали літні канікули. Інтернат практично повністю спорожнів, бо більшість батьків порозбирали своїх дітлахів по домівках. Навантаження Яньфень теж зменшилося, й вона змогла більше часу приділяти хлопчикові. 

Її підопічний — у бейсболці, білому поло та шортах — сидів навпроти, склавши ноги навхрест, і дуркував. Його візаві показувала йому картку із зображенням чашки чаю та глечика молока й озвучила російською прохання, яке він мав повторити китайською. “Додайте, будь ласка, мені пива в чай!” — видав їй Гектор натомість і тепер заливався сміхом, задоволений своїм кумедним жартом.

“Можна?..” — благально запитав хлопчик і, отримавши у відповідь легку усмішку, почав змійкою петляти по галявині між “фонтанами”, що били з-під землі…

— Слово “молоко” ти, значить, не можеш запам’ятати, а брутальну вуличну лайку легко, — дорікнула йому Яньфень, пригадавши випадок на майданчику, коли Гектор однією фразою розлякав усіх своїх кривдників. Обережно порозпитувавши школярів про той інцидент, вона дізналася, що то були за слова. Буквальне значення їх зводилося до “чому б тобі не впасти мертвим” — дууууже грубий вислів, аби послати когось до біса. Та головне: дуже популярний серед членів китайських тріад. 

Веселощі Гектора як вітром здуло. Він опустив очі додолу, мовчки пересмикнув плечима й склав руки на грудях. “Що було, то було. Нічого із цим не вдієш”, — промовисто свідчили замість хлопчика рухи його тіла. 

— Ти повинен менше кривлятися і докладати більше зусиль. Наступної весни всі другокласники поїдуть до Китаю на екскурсію “Стежками Сі Цзіньпіна”, а ти там нічого не зрозумієш. Бо екскурсія буде літературною китайською, а не твоєю блатною! — ласкаво, але наполегливо продовжувала насідати на дитину Яньфень, відкладаючи картки в бік. “І директорка Мао спустить із мене шкуру”, — подумала вона далі, але не сказала вголос. — Та й тут невдовзі майже нікого не залишиться, хто розмовляв би російською. Старайся, якщо не хочеш у Зону 5 до своїх москвичів…

Тираду дівчини перервали звуки ксилофону, що долинали з її торби, яка лежала на відстані витягнутої руки. Яньфень потягнулася до неї, видобула звідти смартфон, свайпнула по екрану та натисла зелену іконку “WeChat”. “Що нового?” — запитав її невідомий номер. “Виконую роботу Мао”, — після двосекундної паузи відповіла вона й одразу видалила розмову. 

— Дощ! — раптом заволав Гектор, відчувши на спині прохолодні краплі води, і не на жарт сполохав Яньфень. Схопившись на ноги і роззирнувшись навколо, хлопчик зрозумів, що його тривога була хибна: то ввімкнулися автоматичні розприскувачі для поливу трави. — Можна?.. — благально запитав хлопчик і, отримавши у відповідь легку усмішку, почав змійкою петляти по галявині між “фонтанами”, що били з-під землі…

“МАТЕМАТИКА — КОРОЛЕВА ВСІХ наук”, — постійно наголошувала Мао своїм учням. А після, за давньою звичкою, додавала: “А я — королева математики”, — але вже не вголос, а про себе. І це не були порожні хвастощі. Ще з початкових класів тоді ще маленька тендітна дівчинка, названа охоронцем притулку на честь переможця громадянської війни — “червоного сонця” і “мудрого голови” багатомільйонного китайського народу — Мао Цзедона, займала перші місця на різноманітних олімпіадах і конкурсах в окрузі Яньчен та провінції Цзянсу. Непересічні математичні здібності, що в силу власних можливостей старався розвивати її старенький, уже давно покійний, учитель Чжан Лім, зрештою, стали тією суперсилою, що допомогла Мао побудувати власну оборону і вправно давати відкоша озлобленим і жорстоким одноліткам, поруч із якими вона зростала й які не нехтували жодною нагодою, щоби позбиткуватися з неї через недорозвинутий лівий мізинець. Ще довгі роки по тому, уже будучи дорослою жінкою, вона рефлексивно ховала ту руку в кишеню щоразу, як потрапляла між люди. Щоби не довелося ловити на собі грубі витрішки або, ще гірше, відповідати на геть недоречні репліки цілковитих незнайомців на кшталт: “А що сталося? Це алігатор у тебе пальця відхопив чи панда відгризла? Аааа, від народження… Ой, бідося! Та не переймайся ти так, виглядає не дуже потворно!”. 

Математика побудована на зрозумілих алгоритмах і чіткій логіці, покрокове слідування яким обов’язково приводить людину до кінцевої цілі, конкретного результату. Розв’язування задач давало колишній вихованці дитячого притулку хоча б мінімальне відчуття контролю над власним життям, упевненості, стабільності. Тому Мао щиро й віддано любила цю науку. Так, як ніколи не любила жодної живої душі. Крім її маленького Вея, звісно… І це було другою причиною (хтозна, може, навіть більш визначальною) для рішення директорки інтернату не відмовлятися повністю від учителювання й усе-таки залишити за собою хоча б мінімальну кількість годин. До того ж Мао мала із цього й більш практичний зиск: виразне розуміння, хто серед її вихованців чого вартий і що від кого можна очікувати й вимагати. 

— Учителько, чому в мене “добре” за останню контрольну? — запитав Гектор, дочекавшись своєї черги для індивідуальної бесіди після уроків. 

Мао в суньятсенівці синього кольору з глухим комірцем і чотирма зовнішніми кишенями, ледь утиснувши свої немаленькі габарити в крісло, перевіряла за столом домашні завдання своїх підопічних. Хлопчик, підстрижений “під горщик” і в шкільній формі, як передбачали правила закладу, у цей час сидів поруч на високому як для його зросту стільці й від нетерплячки бовтав ногами. Його китайська значно покращилася, а з нею — і соціальні навички, що для директорки інтернату було позитивним сигналом. Отже, цілком імовірно зліпити з нього китайця. З нього і з решти російських дітей, що дозволить Китайській Народній Республіці зміцнити вплив у своїй зоні окупації Москви.

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Якщо в перший рік функціонування зразкового інтернату № 1 у китайській зоні окупації Москви тут було чотири паралельні другі класи, то нині — сім. У кожному з них навчаються в середньому 60 учнів, серед них — по одному-двоє некитайців. З 1 вересня 2024 року директорка обрала собі лише два класи, а решту — доручила іншим педагогам. Як і вона, ці вчителі математики нині займалися обов’язковою позаурочною роботою: готували методичні розробки, давали додаткові пояснення окремим учням щодо проблемних завдань, писали відгуки на відкриті заняття колег тощо — кожен за відведеним саме для нього столом.

Коли Гектор подав голос, Мао нещадно креслила неправильні розв’язки прикладів у зошиті одного з його однокласників. Не відриваючи очей від дитячих каракуль перед собою, жінка мовчки вказала ручкою на стіну. Простеживши за її рухом, Гектор втупився в… ніщо. На рівні його очей було порожньо, але вище — хлопчик задрав голову — у ряд висіло 7 чоловічих портретів. 

Відкривали галерею два бородані: один повністю білий із розкуйовдженою гривою, інший — із невеликою сивиною й акуратно зачесаним догори волоссям; обидвоє в костюмах європейського фасону. Ще один — майже повністю лисий, яйцеголовий, з козлиною борідкою та червоною краваткою. Поряд — вусатий брюнет у військовому кітелі — чомусь скидався хлопчикові на бридкого чорного таргана. Гектор аж пересмикнув плечима від відрази. Він бачив таких повно в тому підвалі, де вони ховалися з мамою від обстрілів росіян. А з наступних плакатів йому лукаво, по-лисячи, посміхалися троє китайців: двоє в одязі, подібному до директорки Мао, а останній і єдиний із цього товариства, кого він знав, — Сі Дада — знову в європейському костюмі. 

Ще вище, над портретами, на кнопках, які от-от норовили випасти зі стіни, теліпався транспарант, де білим по червоному писалося: “Вчитися і не думати — марно, думати і не вчитися — небезпечно”. Гектор нарешті второпав, на що саме вказувала йому вчителька.

— Але ж я думав… І вчився, — несміливо запротестував хлопчик. Від переживання, сам того не усвідомлюючи, він круговими рухами великого пальця розтирав хрестик на правій руці. — І не допустив жодної помилки! 
— І, очевидно, дуже собою пишаєшся? — вкрадливим тоном уточнила Мао, відсовуючи зошит у бік, до інших, що рівненько, з педантичною акуратністю, були складені в стопку. “Надмірна увага Яньфень розбалувала хлопця, — подумала вона. — Або ця стукачка навмисно налаштовує його проти мене…”. Жінка неквапливо розвернулася в кріслі, глянула прямо на дитину й узялася за патерицю, ніби збираючись встати. — Вважаєш, що я несправедливо занизила тобі оцінку?
— Так! — схвильовано вигукнув Гектор і смикнувся вперед, до вчительського столу, вхопившись за його край обома руками. — Це нечесно! Я краще всіх у класі розв’язую задачі!
— Краще всіх розв’язую задачі я! — гримнула Мао і, не шкодуючи сил, лупнула патерицею по дрібним дитячим пальчикам. — Ці діти абсолютно нічого не знають про скромність і покірливість, — біснувалася вона, вже височіючи над хлопчиком і особливо не пильнуючи, куди саме приходяться її удари. — О, я навчу тебе, як поважати вчителя! — Гектор згрупувався в клубочок, прикриваючи ліктями голову, і гепнувся зі стільчика додолу. — Нахаба! Підкидьок! Скільки можна повторювати: треба цінувати й бути вдячним за те, що маєш! — жінка кружляла над ним, ніби коршун, і продовжувала клювати, незважаючи ані на зойки, ні на сльози хлопчика.

Ось вона й виховувала. Здебільшого — вимахуючи батогом…

Ніхто з присутніх не спробував вступитися за нього. Вчителі вже не раз були свідками приступів гніву директорки Мао й, урешті, зійшлися на тому, що найкраща тактика — перечекати і перетерпіти. Зазвичай вони стихали так само раптово, як і спалахували.

Тим більше, йшлося не про абикого, а про Гектора. Підлеглі Мао давно зауважити, що її ставлення саме до цієї дитини якесь особливе, інакше. Вона прискіпувалася до нього сильніше, ніж до будь-якого іншого школяра. Це нагадувало підхід “бий своїх, щоби чужі боялися”. І працював він дуже добре.

Але треба визнати, що цей підкидьок таки був не схожим на решту. Китайським дітям варто було раз, ну максимум двічі, показати дерев’яну лопатку, яка лежала на кожному вчительському столі спеціально для покарання непослухів, і вони втихомирювалися надовго. А цей все ніяк не засвоював урок. Часом педагоги перешіптувалися між собою, намагаючись підібрати для Гектора влучну характеристику: якийсь він занадто… вільнолюбний? Бунтівливий? Безстрашний? Чи, може, просто наївний? Або, незважаючи на обдарованість у математиці, тугодум? 

Хай там як, та він найчастіше виступав із самокритичними промовами перед однокласниками, залишався прибирати в класі та відгрібав лопаткою по долоням. Хоча тілесні покарання та словесні образи в школах і були заборонені в Китайській Народній Республіці ще у 2021 році, Мао на це особливо не зважала. Зрештою, в “Положенні про роботу класних керівників початкової та середньої школи” сказано, що директор має право критикувати й відповідним чином виховувати учнів. Ось вона й виховувала. Здебільшого — вимахуючи батогом. І зовсім нечасто — частуючи пряником. 

***

— ДОБРИЙ ДЕНЬ! ВІТАЮ вас у Лянцзяхе — селі, куди Сі Цзіньпін, наш народний лідер, приїхав наприкінці 1960-х років і де в тяжкій і сумлінній праці провів 7 років своєї юності. Мене звати Тан Юнхуа. Сьогодні я буду вашим екскурсоводом, — перед сотнею другокласників із Москви та п’ятьма їхніми супроводжуючими стояла тендітна дівчина років 20 у грубій вовняній спідниці та піджаку, ніби із чужого плеча, але в босоніжках на підборах і з парасолею від сонця в руках. 
— Ви приїхали до нас у дуже гарячий час. Давайте-но відійдемо трохи в бік, — молода гідеса відступила з неширокого тротуару на 5 кроків назад, на добре втоптану ґрунтовку, щоби дати дорогу іншим візитерам, і група школярів слухняно посунулася за нею. — У нас щороку в період святкування Дня створення КНР, дня народження Сі Дада або Дня праці, як-от зараз, величезні напливи відвідувачів. Але ми не жаліємося! — позаду Юнхуа прибите до кам’яної стіни висіло панно не менше 4 метрів завдовжки і 1,5 метри завширшки, що зображувало молодого Сі Цзіньпіна в колі однолітків-членів Комуністичної партії КНР. — Це ж так чудово, що молоде покоління з такою цікавістю тягнеться до своєї історії та культури, — вуста дівчини розтягнулися в широкій привітній усмішці. Вона простягнула руку вперед і розчулено скуйовдила акуратно зачесаного “горщика” на голові в найближчого до неї хлопчика. — А звідки ви до нас приїхали? — звернулася дівчина до дітей, намагаючись налагодити контакт перед екскурсією.
— Здалеку, — грубо відрізала їй Мао, не даючи школярам жодного шансу заприятелювати з випадковою знайомою. — І ми, до речі, не для того летіли 13 годин, а потім ще чортзна скільки пхалися автобусом по горах, щоби полюбуватися вашими кривими зубами! Давайте ближче до суті! — далека дорога в незмінно сидячому положенні не сприяла хорошому настрою жінки, яка весь час потерпала від болів у попереку, і тепер вона кидалася на всіх навколо.

“Ліпше б ми поїхали в якийсь парк атракціонів, — досадно подумав Гектор. — Там точно було б веселіше!”…

Щойно Мао почала бризкати отрутою, дівчина сховала усмішку з обличчя й виструнчилася перед групою, ніби її вичитали за неурочисту поставу під час виконання державного гімну.

— “Я навіки син тих жовтих земель. Моє серце залишилося в Лянцзяхе. Це село мене створило”. Це слова, які Сі Цзіньпін часто повторює у своїх інтерв’ю, коли його запитують про витоки його поглядів та ідеалів… — пафосно прорекла гідеса. Тепер ані в її вигляді, ані в голосі не було жодного натяку на доброзичливість і жвавість. 

Ведучи екскурсію далі, Юнхуа швидше нагадувала робота. Діти кидали на неї похмурі нерозуміючі погляди з-під лоба, Мао ж при цьому схвально кивала обидвома своїми підборіддями.

— Справжньою реліквією для нашого села, безперечно, є яодун — будинок-печера, у якій мешкав Сі Цзіньпін у роки Культурної революції. Ми бережемо її як зіницю ока. Там трохи тісно, тож усі й одразу не зможуть увійти. Розбийтеся, будь ласка, на групи по 15 осіб і проходьте всередину по черзі, — зауважила Юнхуа й, склавши парасольку, крізь відчинені дерев’яні двері шмигнула в приміщення з напів круглим склепінням. Школярі, які весь цей час трималися найближче до гідеси, ринули слідом, ніби й не чувши її прохання.
— Не ганьбіть мене! — закричала Мао, побачивши, що її вихованці зараз рознесуть на друзки священне житло Великого керманича. — А ви, ґави, куди дивитеся? — жінка махнула патерицею в бік Яньфень і трьох учительок, які приїхали разом із нею. — Досить зівати! Ну ж бо, організуйте цих нетям! 

Одна з тих, до кого зверталася Мао, сунулася у двері печери й, хапаючи другокласників за вуха, почала виводити зайвих із печери. Інші троє розійшлися по різним куткам, і кожна зазивала учнів до себе, а ті, особливо не вслухаючись у слова вчительок, лишень бігали від однієї до іншої, не даючи сформувати групи… 

У цей час дітвора, що першою забігла всередину, розгублено оглядалася в напівпітьмі. У їхній уяві це мали б бути світлі просторі пишні покої, натомість вони опинилися в продовгуватій кімнаті, що нагадувала тунель. Попри наявність двох одиноких лампочок, які звисали зі стелі, єдиним джерелом світла в той момент були лише розташовані поруч із дверима вікна, але й ті чомусь від підвіконня до стелі були заліплені газетами. Стіна навпроти, як і долівка, була земляна. Інші дві стіни, які перетікали одна в одну, формуючи арку над головою, були поштукатурені глиною. Білі розводи на них натякали, що колись, можливо, їх навіть білили вапном. 

На обличчях школярів читалося розчарування. “Ліпше б ми поїхали в якийсь парк атракціонів, — досадно подумав Гектор. — Там точно було б веселіше!”.

Справа, від входу й до середини кімнати, тяглося підвищення — мурована з каменю та глини лежанка, що дорослій людині сягала б до пояса, а присутнім другокласникам була по плече. На ній були простелено 5 тоненьких ряднин, які, напевно, слугували за матраци. В узголів’ї цих ліжок лежали акуратно складені ковдри й циліндроподібної форми подушки. Поверхня, у яку впиралося це підвищення, була також обклеєна пожовклими від часу вирізками з китайської преси. Єдиною кольоровою плямою на ній був плакат із зображенням Мао Цзедона, одягненого у військову форму. На ньому покійний вождь КНР, стоячи в багряних променях світанкової заграви, спрямовував натовп послідовників із червоними прапорами до наполегливої праці в народних комунах.

— Друга зліва лежанка належала нашому великому Сі Цзіньпіну… — розповідала Юнхуа невідомо кому, бо школярі насправді її зовсім не слухали. — Мао Цзедон відрядив його сюди з Пекіна, щоби юнак на власному досвіді пізнав труднощі життя бідних фермерів. Сам Мао також жив у подібних печерах у Яньані. Це припало на кінець 1930-х–початок 1940-х, коли місто було центром Китайської комуністичної революції… Стій! — раптом наполохано викрикнула дівчина, перервавши свою розповідь. Вона зверталася до Гектора, який, підстрибнувши біля мурованого підвищення й ухопившись за матрац, намагався викарабкатися нагору. — Тут заборонено будь-чого торкатися! Що ти собі вигадав? — Юнхуа підлетіла до хлопчика, вхопила за футболку й смикнула донизу. Падаючи з лежанки, той приземлився на коліна. — Геть звідси! — гідеса вказала хлопчику на двері.
— Повний відстій, — пробурмотів собі під носа Гектор, виходячи з яодуна надвір і струшуючи порохи землі з колін. Він зовсім не очікував, що хтось почує його невтішний відгук, але випадково в цей час поруч із ним опинилася Мао.
— Для тебе немає нічого святого! — гримнула на нього жінка. — За таке твій поганий язик годилося б відтяти! — вона потяглася до хлопчика лівою рукою з наміром схопити за плече й витрусити дурниці з його голови. Аж раптом він вирвався і чимдуж побіг геть. 
— Я схожу за ним і заспокою, — визвалася Яньфень. Вона стояла метрів за 3 від входу в печеру в оточенні школярів, які чекали на свою чергу, щоб увійти в яодун. 
— Я сама! Ти вже достатньо постаралася, — гаркнула на секретарку директорка і підтюпцем, наскільки дозволяла хвора спина, рушила за Гектором. — Пильнуй решту! 

МАО ВИЯВИЛА ВТІКАЧА неподалік, щойно завернувши за ріг. Точніше вона побачила лише пів хлопчика: ту його частину, що нижче пояса. Адже Гектор, ставши навшпиньки й перегнувшись навпіл через бетонне кільце, заглядав до колодязя. Відстань між ним і жінкою становила метрів 70–80. Якщо раптом дитина, втративши рівновагу, перекинулася б через край, вона навряд чи встигла б опинитися поряд, щоби його врятувати. 

Мао вся похолола всередині. По старечому тілу мимоволі пробіг мороз, а до горла підступно підкралася нудота. “Ще раз я цього не переживу”, — тьохнуло, а тоді несамовито закалатало в грудях її серце. Жінка зупинилася на місці й спробувала стримати шалене серцебиття глибокими вдихами та видихами, але це не допомагало. Ба більше — ноги стали, ніби ватні, й підгиналися, ледь підтримуючи її дебелу постать. За час, що сплинув від загибелі її сина, Мао встигла переконати себе, що відгорювала достатньо й нині добре контролює свої емоції. Та промовиста реакція її тіла свідчила про інше. 

“Може, мені треба було б відреагувати стриманіше?” — взялася було картатися Мао, безуспішно намагаючись проковтнути клубок, що став їй посеред горла. Непомітно для неї самої очі жінки наповнилися сльозами. Та, зрештою, жодна краплинка так і не скотилася по її щоці. “Нема чого киснути, — спинила себе директорка. — Сам винний. Не провокував би мене, то я і не кричала б…”. 

Відкинувши патерицю вбік, щоби не сполохати Гектора, жінка повільно, крок за кроком, почала наближатися до видовбаної в гірській породі криниці, яку якийсь дурень необачно забувся закрити. “О, я неодмінно напишу їм багато “приємностей” у книгу відгуків! — думала Мао, відганяючи з-перед очей картину з далекого-далекого минулого, коли її маленький Вей під час мандрівки з однокласниками, послизнувшись на мокрому камені, полетів сторч головою з вершини водоспаду. — Так напишу, що сюди ніколи більше жодна шкільна екскурсія не приїде!”.

— Не роби так більше! — майже безшумно підступивши до Гектора, директорка різко схопила його за плечі, обернула обличчям до себе і, скрегочучи зубами, присіла перед ним. — Ти повинен мене слухатися! — чи не вперше жінка дивилася хлопчику прямо в очі, а не височіла над ним горою. Щоправда, бачила вона в цей момент перед собою зовсім не Гекторове обличчя. — Якби за тобою пильно дивилися, ти був би сьогодні живий, — Мао стисла маленькі долоньки у своїх спітнілих холодних руках із непритаманною для неї лагідністю. Досі ніхто і не подумав би, що вона спроможна на щось подібне. 
— Пані директорко, це не Вей, це Гектор, — тихий співчутливий голос Яньфень, що пролунав із-за спини Мао, повернув її до реальності. 

Жінка різко відпустила руки Гектора, який весь цей час дивився на неї квадратними очима, і, тримаючись за спину, почала поволі підводитися. 

— І без тебе знаю, — голосно зітхнувши, безрадісно зауважила директорка. Вона навіть не обернулася і не подивилася на секретарку, а одразу взялася за Гектора: — Ти повинен бути слухняним. Інакше мені доведеться відіслати тебе в Зону 5, до інших росіян. А там тебе не чекає нічого доброго, — у її словах, як завжди, було мало приємностей, та принаймні цього разу вони були сказані без злості. — Там суцільний полігон для випробовування ядерної зброї… — пробубніла Мао вже швидше до себе, ніж до Гектора.

Усе ще важко дихаючи, вона захлопнула дерев’яну кришку на криниці, перевірила, чи надійно тримається засувка, і почовгала до місця, де покинула свою патерицю. Жінка відчувала, як всю її — від акуратної гульки, що трималася на потилиці завдяки двом схрещеним дерев’яним паличкам, до квадратних носів її чорних, на низькому підборі та з тонким ремінцем через підйом туфлях — підтрушувало від пережитого стресу.

— Ти йдеш? — озирнувшись назад, запитала вона в хлопчика. Її обличчя пашіло таким рум’янцем, що можна було б запалювати сірники. Гектор було застиг на місці, дивуючись, чому Мао його не побила, але щойно вона подала голос — почимчикував слідом за нею. — Подай-но мені палицю, щоби я не нахилялася, — попросила директорка, і він, все ще не оговтавшись від її неочікуваної поведінки, слухняно виконав її прохання. 

Слідом за ними, навмисно відставши на кілька метрів, тінню тягнулася Яньфень. Вражена щойно побаченою картиною, дівчина міркувала, чим саме їй усе це обернеться. Навряд чи Мао так просто пробачить їй те, що вона стала свідком її хвилинної слабкості. 

Коли всі троє повернулися до групи, Юнхуа саме розповідала другокласникам бувальщину про те, як Сі Цзіньпін, отримавши в нагороду за сумлінну працю мотоцикл, відмовився від нього.

— Він поставив суспільні інтереси вище за свої особисті. Натомість для комуни Лянцзяхе придбали дві молотарки для кукурудзи… — продовжувала екскурсію, що мало відрізнялася від агітації, молода гідеса. “Треба зводити Гектора до психіатра. Хай випише йому якісь транквілізатори, бо це не дитина, а вихор”, — міркувала Мао, сперши об свій випуклий живіт патерицю і розминаючи затерплу праву руку, яку чомусь різко ніби відняло.

— ПУСТИ! Я ПЕРШИЙ!
— Ні, я перший!..

Гектор чув сварки і штовханину біля входу до інтернатської їдальні, ще не дійшовши до неї. Коли ж він нарешті завернув за ріг коридору й опинився в голлі з умивальниками та дзеркалами по обидва боки, то побачив там уже добрячий натовп. Зголодніла після сну дітвора вже готова була брати штурмом двері, за якими на них чекав сніданок.

Щойно годинник у голлі показав “08:00”, як замок клацнув, жінка в чорно-червоній поварській формі та високому капелюсі розпахнула обидві стулки дверей і блискавично відскочила в бік, аби орава другокласників, що ринула всередину, не збила її з ніг.

…його природна жвавість і допитливість поступилася місцем млявості, сонливості й ледь не байдужості…

Гектор не ломився в їдальню разом з усіма. Стояв на віддалі, чекаючи, поки юрба трохи розсмокчеться. Усі його думки були на уроці математики, що за розкладом починався опівдні. Сьогодні їх чекає річна контрольна робота. Хлопчик хвилювався і, як часто в таких випадках, розтирав хрестик на руці.

— Твої ліки, Гекторе, — приземлив його голос лікарки Цай Ай. Однією рукою вона простягала хлопчику невеликий прозорий пластиковий стаканчик із блакитною овальною пігулкою на дні, а в другій тримала більший — з водою, щоби він міг запити. Гектор слухняно перехилив спочатку один, а тоді й інший — це стало його щоденним ритуалом після поїздки в Лянцзяхе. 

Директорка Мао переконувала, що це для його ж користі: так він стане більш уважним і зосередженим, швидше й безпомилковіше вирішуватиме задачі. Уже за пару тижнів хлопчик справді відчув у собі зміни, але трохи з іншим ефектом: його природна жвавість і допитливість поступилася місцем млявості, сонливості й ледь не байдужості. Мао запевняла, що це тимчасово й невдовзі минеться. Але Яньфень порадила хитрувати: вдавати, що він справно приймає ліки, а насправді — ховати таблетку під язик чи за щоку, а тоді при нагоді випльовувати. “Головне поводься тихіше і не бешкетуй перед персоналом інтернату. Особливо на уроках у Мао”, — давала хлопчикові настанови молода дівчина, і сьогодні вперше він її послухав.

— Не лізь у мою тарілку! — почув Гектор перепалку з другого кінця довгого столу, за який він присів, щоби поснідати. Хлопчик упізнав голос свого головного кривдника Сяобо й нахилився трішки вперед, щоби переконатися, чи не помилився. Так, це точно він. 
— То поділися хлібом! Ти забрав п’ять шматків, а мені не дісталося жодного! — видавалося, ніби хтось із “банди” Сяобо повстав проти свого лідера.
— На! Вдавися! — із цими словами в школяра, що просив поділитися, полетів не тільки хліб, а й яєшня. Прямо за столом між хлопчаками зчинилася бійка. До неї долучалося все більше й більше учасників. За 2 хвилини вже пів класу Гектора кидалося одне в одного їжею, а хлопчик мовчки відсунувся на самісінький краєчок столу, їв свій сніданок і вдавав, що йому зовсім нецікаво, хто кому всього за кілька метрів видирає чуба й розмазує яєчний жовток по шкільній формі.

ЗНЯВШИ ІЗ СЕБЕ рукавиці, хірургічний халат, шапочку та жбурнувши все це в смітник, лікар Мо Фенг втомлено штовхнув двері з передопераційного блоку й вийшов у коридор. Повідомляти про смерть пацієнта було для нього не в новинку, але до цього все одно важко звикнути. Люди в розпачі реагують по-різному. Часом у сльозах кидаються на шию тому, хто приніс їм погану звістку. Іноді — втрачають свідомість. Хтось впадає в ступор. І єдина втіха, яку він як лікар може запропонувати родичам померлого, — це слова: “Ми зробили все, що могли”. 

Перед входом у залу очікування чоловік на мить зупинився, глибоко вдихнув і лише тоді, натиснувши і потягнувши ручку дверей донизу, переступив поріг.

— Хто чекає новин про стан Лі Мао? — голосно запитав він у людей, які то там, то тут сиділи на кріслах, нервово мнучи руки, але щойно відчинился двері, схвильовано позривалися зі своїх місць. — Чи є родичі Лі Мао? — вдруге перепитав лікар, обвівши присутніх поглядом. — Лі Мао, госпіталізована сьогодні з інсультом… — знову завів Мо Фенг, але ніхто так і не озвався.

“А що з Гектором?” — Яньфень побіліла й, спершись на палицю, затамувала подих, боячись почути ще одну негативну вістку… 

Лікар вийшов, стомлено зітхнув і пішов до сходів, які вели на перший поверх до приймального відділення.

— …Так, Г-е-к-т-о-р Х-а-р-а-б-е-т-с. Ні, не через Г, а через Х. Ось так правильно… А ще Лі Мао… — долинули до чоловіка уривки розмови біля стійки реєстрації. Почувши ім’я своєї пацієнтки він, попри втому, прискорив ходу. Наблизившись, Мо Фенг побачив худорляву молоду дівчину, насправді нічим непримітну, крім синього пасма у волоссі, що тримала в руках дерев’яну ковіньку. — Їх обох привезли до вас сьогодні, десь в обідню пору. З ким я можу поговорити, щоби довідатися про їхній стан? — допитувала Яньфень жінку в блакитному халаті, коли хтось легенько торкнувся її плеча.
— Добрий вечір. Мене звати Мо Фенг, — представився лікар, заводячи руки за спину. — Я випадково почув, ви цікавитеся Лі Мао. Це моя пацієнтка. А хто ви для неї?
— Колега. Секретарка, якщо точніше… — дівчина обернулася й зробила крок назустріч чоловіку. — Але нікого ближчого до неї ви не знайдете, — випалила Яньфень на випередження, розуміючи, куди хилить лікар. — Скажіть, будь ласка, як у неї справи?
— Мені прикро повідомляти, але Лі Мао не перенесла операції… 
— А що з Гектором? — Яньфень побіліла й, спершись на палицю, затамувала подих, боячись почути ще одну негативну вістку. 
— З дитиною все нормально. Він у палаті 227, можете його навідати, — перехилившись через стійку, повідомила працівниця приймального відділення. Яньфень голосно видихнула й навіть усміхнулася.
— Я можу вам показати, де це. Нам по дорозі, — запропонував Мо Фенг, махнувши рукою в потрібному напрямку. Дівчина прийняла запрошення, не вагаючись. Вони разом піднялися на ліфті на другий поверх і повернули в протилежне від кімнати очікування лікарняне крило. — Якщо захочете попрощатися з Лі Мао, — зауважив чоловік, залишаючи Яньфень перед палатою хлопчика, — через пів години, — він дістав із кишені годинник і трішки примружив очі, ніби рахуючи щось в умі, — чи трохи більше, її провозитимуть на каталці голлом, що знаходиться он за тими дверима, — кивнув лікар у кінець коридору.

Через 30 хвилин Яньфень і Гектор чекали у вказаному місці. 

— Як ти? — нахилившись до хлопчика, що сидів у медичному візку, запитала дівчина. 
— Не знаю. Ніяк.
— Упевнений, що витримаєш?
— Так. Мабуть… — у цей час у голлі відчинилися двері вантажного ліфта і двоє санітарів викотили звідти каталку з тілом, повністю накритим світло-блакитним одноразовим простирадлом. 
— Маєте хвилину, — кинув Яньфень один із чоловіків, порівнявшись із нею і хлопчиком. — Відкрити обличчя? — коли у відповідь Гектор чимдуж замотиляв головою “ні”, той тільки пожав плечима та відійшов із напарником до підвіконня.

Між присутніми запала мовчанка. Ніхто з них не зрушив із місця. Врешті, розуміючи, що виділена хвилина майже сплила, дівчина зробила крок до каталки. У цей момент у її лівій кишені завібрував смартфон. Телефонував невідомий номер. Сповіщення на екрані нагадувало, що з нього було вже три пропущені дзвінки. Знервовано скинувши виклик, вона поклала поруч із Мао забуту під час інциденту в інтернаті патерицю: 

— Не забудьте свою опору, пані директорко, — прошептала їй дівчина наостанок. 

Санітари вже готові були котити тіло далі, як раптом Гектор схопився зі свого візка, підбіг до покійниці, забрав від неї патерицю й простягнув її Яньфень.

Інші оповіді Марічки Мельник 
Інші оповіді, ілюстровані Михайлом Александровим

Оповідь, Роберт Маккі

Оповідь

Роберт Маккі

Ця книга — про основоположні принципи оповідного мистецтва та ремесло письменництва, а не черговий збірник рецептів про те, як підігріти залишки голлівудського бенкету. 

Рецепта для написання оповіді, що гарантував би успіх, не існує. Оповідь забагата на загадки, надмірно складна і гнучка, тому її неможливо охопити єдиною формулою. Передусім письменнику слід осягнути форму оповіді.