— ДОБ-РИЙ ДЕНЬ, У-ЧИ-ТЕЛЬ-КО! — виструнчившись кожен біля своєї парти, хором, але трохи в різнобій, привіталися учні з дебелою жінкою в коричневій сукні на запах та з акуратною гулею, яку міцно тримали на потилиці дві схрещені бамбукові спиці‑шпильки. Вона з’явилася у дверях класу, щойно пролунав шкільний дзвінок.
— Сідайте, — холодно озвалася Мао у відповідь. Вона прошкутильгала, спираючись на патерицю, до вчительського столу, стала обабіч і обвела прискіпливим поглядом шість паралельних рядів одномісних парт, за якими саме вмощувалися другокласники після перерви. — Сподіваюся, всі вимкнули свої електронні девайси й склали їх на місце? — поцікавилася жінка після п’ятисекундної паузи, погладжуючи пальцями чорне, як вороняче крило, волосся на лівому виску, де біля коренів крізь фарбу зрадливо пробивалася сивина. — Ви прекрасно знаєте, що смартфонам, планшетам, смарт-годинникам і тому подібним діджитал-витребенькам не місце на моїх уроках… — Мао ще не встигла завершити речення, як зі стільців у різних кутках просторої кімнати зірвалося семеро 8-річних забудьків, наввипередки поспішаючи до тумби, що стояла одразу біля дерев’яної дошки. Три із чотирьох її шухляд були доверху набиті різноманітними “діджитал-витребеньками”. Нижня навіть добре не зачинялася через це, і дівчинка, що добігла останньою, так і залишила її напів відкритою.
Незадоволено вдихнувши й видихнувши так, щоби почули навіть на гальорці, Мао розвернулася й підійшла до дошки. Стоячи спиною до школярів, жінка переклала патерицю з правої руки в ліву, висунула верхню шухляду з тумби, вийняла звідти шматочок крейди й взялася виводити на темно-зеленому тлі білі цифри. В одному стовпчику — приклади: 41 + 18; 48 : 3; 93 – 46; 37 + 38; 29 + 54; 14 × 4; 78 – 69… а в іншому, що навпроти, — їхній розв’язок, але в довільному порядку, щоби учень, якого вона викличе відповідати, з’єднав їх стрілочками.
Серед другокласників запала гробова мовчанка, яку ніхто не наважився б порушити. Ні, тільки не на занятті пані Мао. Якщо інші вчителі час від часу закривали очі на невинні дитячі пустощі, то вона була послідовно нетерпимою до дитячих бешкетувань у будь-якій формі. Про це з першої ж зустрічі попереджало її обличчя — насуплене, з глибокими складками між бровами, без жодного натяку на усмішку, але не всі діти однаково добре зчитували невербальні сигнали. Втім, минуло всього кілька уроків після початку нового 2024-го навчального року, й переважна більшість засвоїла, що навіть сопіти при закладеному носі в присутності пані Мао — це грубе порушення дисципліни, злісний вияв неповаги. Тепер же, майже на завершення другого семестру, видресувані нею школярики поводилися, як шовкові. Навчені гірким досвідом прицільного метання крейди їм у голови, вони принишкли, мов мишенята, слухняно чекаючи, поки вчителька допише для них приклади. Тишу переривало лише жалісливе скрипіння дошки під натиском її важкої руки.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Вона не повинна була б проводити уроки. Як директорка зразкового інтернату № 1 та голова Асоціації шкіл інтернатного типу, що одна за одною запрацювали в китайській зоні окупації Москви з осені 2023 року, Лі Мао мала достатньо обов’язків, які потребували її уваги. Керувати закладом, де навчаються й проживають 2 647 вихованців, не так вже й просто. Координувати ще шість таких — тим більше. До того ж ідеться не про безрідних сиріт, до яких нікому немає діла, а під її щоденною опікою діти зовсім нерядових військових, аналітиків, економістів, фінансистів, інженерів, власників будівельних фірм, лікарів, харчових технологів тощо, які вже 9 травня 2023 року, на другий день після оголошення рішень Смоленської конференції, вилетіли з Пекіна в колишню столицю Російської Федерації, щоби взяти під контроль та налагодити життєдіяльність у їхній зоні відповідальності. Так, це не можна було вважати рівноцінною компенсацією за анексований американцями Тайвань, але новоздобуті російські території — теж непоганий шанс захистити інтереси китайських робітників.
Мао писала завдання лише у верхній частині дошки. Якщо когось вік згинає пополам, позбавляючи можливості рівно розправити спину, то її спіткала протилежна напасть: так заклинило поперек, що жінка ледве могла нахилятися. Здавалося, це ще один аргумент на користь того, щоби знизити своє робоче навантаження. Все-таки вона вже 6 років, як розміняла восьмий десяток. Але зовсім завершувати з учителюванням, залишившись тільки на адміністративній посаді, Лі Мао не згоджувалася. Ні, тільки не зараз, коли вона досягла піку своєї кар’єри. Вона не викаже своєї слабкості, чого б це їй не вартувало. Нізащо не дозволить похитнутися авторитету, який так довго й сумлінно завойовувала. Саме через це у всіх класних кімнатах, де навчалися учні початкової школи, у яких Мао вела уроки, з’явилися високі табурети з трьома сходинками. Щоби дітвора, яка ростом заледве сягала жінці до пояса, мала хоч якийсь шанс дотягнутися до прикладів із математики.
Коли з перших парт до неї долинув ледь чутний шурхіт паперу, рука Мао застигла. Вона чула, як котрийсь із школярів вирвав аркуші із зошита й тепер, очевидно, щось із них майстрував. Кілька дітей тихенько захихотіли.
Тільки‑но жінка зібралася обрушити на порушника дисципліни весь свій гнів, як у її очах потемніло, класна кімната завертілася, наче вихор, патериця випала з рук, а слідом за нею важко повалилася на підлогу й сама Мао…
— Ану, припиніть базар! — вдавано спокійним, але безапеляційним тоном озвалася Мао. Отримавши перше попередження, учні вмить затихли, а вона продовжила своє.
Дитячої витримки, втім, вистачило не більше ніж на 30 секунд. Вона чула, як за її спиною рипнув стільчик, неначе хтось заліз на нього ногами. Навіть не оглядаючись, Мао вже знала, хто винуватець цих пустощів. Лише Гектор наважився б продовжувати витівку після вчительського зауваження. Інші учні капітулювали моментально й до кінця уроку зазвичай трималися тихіше води та нижче трави.
“Даремно я дала тоді слабину. Тепер він думає, що з мене можна мотузки вити. Треба сьогодні ж збільшити йому дозування! Неможливо далі терпіти ці вибрики. Ніхто більше не дозволяє собі так поводитися з вчителями… Зі мною!” — встигла подумати вона. Аж тут між партами хвилею пронеслося неспокійне вовтузіння. Неподалік знову зашарудів папір — і хтось один у кінці класу, не стримавшись, пирснув зі сміху. Далі захихикав ще один дитячий голосок, і ще один, і ще — і за якусь мить реготом заливалися майже всі.
Перервав ці заразливі веселощі неочікуваний гуркіт: це патериця Мао тяжко опустилася на порожній табурет зі сходинками обабіч неї.
— Безкультурні нахаби! — обернувшись, гримала вона на другокласників, не шкодуючи голосових зв’язок. — Як ви смієте проявляти таку непошану? Я обов’язково врахую вашу негідну поведінку при виставленні річних оцінок через 2 тижні! І повірте: кожну хвилину, яку ми втратили на початку через вашу неорганізованість і втрачаємо зараз на ваші хіхоньки-хахоньки, обов’язково надолужимо на перерві!
У цей момент 63 пари маленьких дитячих очей німо прикипіли поглядом до її обличчя. Деякі перелякано затулилися долонями й підглядали в шпаринки поміж пальцями, хтось спантеличено чухав потилицю, а були й такі, що просто розгублено завмерли з відкритими ротами.
— А ти, малий негідник, — погрозливо махаючи вказівним пальцем, вона зробила кілька кроків у напрямку до Гектора, який досі височів над другою партою біля вікна, — ти в мене ще пошкодуєш!
Стоячи в гарячих обіймах полуденного сонця, дрібний школярик, який статурою мало відрізнявся від решти однокласників, хоча й був старший від них на 2 роки, знічено вертів у руках паперову фігурку панди, одягнену в коричневий халат. Остання підозріливо нагадувала собою його огрядну, вайлувату, на перший погляд, учительку математики.
— Он чого всі зубоскалили! Теж мені клоун знайшовся! Постривай-но ж, я тебе зараз навчу, як треба поважати старших! — Мао замахнулася на нього патерицею, але той навіть не спробував відхилитися. Просто закляк каменем, ніби щойно зустрівся поглядом із горгоною Медузою. “Злякався, нарешті”, — мелькнуло в її голові. Тільки‑но жінка зібралася обрушити на порушника дисципліни весь свій гнів, як у її очах потемніло, класна кімната завертілася, наче вихор, патериця випала з рук, а слідом за нею важко повалилася на підлогу й сама Мао.
Вона не помилилася: Гектор справді злякався. Як і решта його однокласників. Але не праведної люті вчительки, яка ледь-ледь його не побила, а її нерозбірливих каракуль на дошці, безладного мукання й перекошеного виразу обличчя, права половина якого ніби сповзла донизу. Під час падіння від удару об плитку в Мао відвалився накладний палець, за допомогою якого жінка приховувала нестачу двох фаланг на лівому мізинці. Не знаючи, що це протез, хлопчик із широко розплющеними очима спостерігав, як палець учительки повільно котиться по підлозі аж до батареї. Це стало останньою краплею. Вражений страхітливою картиною хлопчик упав ничком поруч із Мао.
Жінка отямилася, коли четверо чоловіків — фельдшер і медбрат, які приїхали на виклик, та двоє вчителів з інтернату — перекладали її на каталку. Поруч стояла лікарка Цай Ай зі шкільної санчастини, тримаючи за руку Тан Мейлінг — ученицю, яка здогадалася натиснути на тривожну кнопку. Такі були в кожному класі, під стільницею вчительської парти.
— Невдячний хлопчисько! Таки довів мене до удару. А я стільки для нього зробила… — Лі Мао дуже чітко мислила в умі, але звуки, що виходили з її вуст, зовсім не складалися в слова. “Н…дя…й хл…ськ… ки… вів… уд… я …тіль… нго… бил…” — чула натомість бригада швидкої допомоги, везучи жінку коридорами в напрямку виходу, де припаркувалася їхня карета.
— Не намагайтеся говорити. У вас, напевно, стався інсульт. Він спровокував моторну афазію… Заспокойтеся, ми вам допоможемо. До речі, хлопчика теж уже госпіталізували. Хвилину тому його забрала інша швидка… — спроба медбрата втихомирити Мао мала протилежний ефект. Вона продовжувала неспокійно смикатися з боку в бік, силуючись видавити із себе: “Що? Що сталося з Гектором? Чому його повезли в лікарню?” — але безуспішно. Зрештою, жінка покинула свої намагання, бо раптом в очах задвоїлося, рот наповнився слиною з гірко-солоним присмаком і знову нахлинуло відчуття, що її ніби засмоктує в морський коловорот.
По дорозі до інсультного центру, куди під голосне завивання сирени везла її швидка, погляд жінки часом прояснювався, а часом затуманювався знову, хоча повністю свідомості вона все ж не втрачала. Такою безпомічною Мао ще не почувалася ніколи. Навіть у миті просвітлення, коли жінка виринала з безодні, здавалося, ніби вона — ніщо інше як одномісний парусник, що, втративши під час шторму вітрила і весла, безладно дрейфує десь посеред безмежної водної гладі без будь-якої надії на порятунок. У розпачі жінка судомно намагалася нащупати під руками відсутню патерицю — свою опору, рятівне коло, та марно — тіло зовсім її не слухалося. Приреченим поглядом Мао втупилася в білу стелю кабіни, де одразу над нею з періодичністю в секунду-дві яскраво червоним кольором блимала лапма…