БУЛО ПОМИЛКОЮ СПОДІВАТИСЯ, що таксі виявиться доступним у День подяки у Сполучених Штатах, навіть після того, як я дотримався поради, наданої конс’єржем мерілендського готелю, і замовив авто за кілька годин наперед. Минула година після очікуваного приїзду, а потім ще 30 хвилин, перш ніж я нарешті здався і завантажив додаток Uber — щось, від чого я утримувався через страхи щодо збору та продажу даних тим, хто захоче їх придбати. Чорно-біла іконка зʼявилася на моєму мобільному телефоні, прямо поруч із додатком автобусів Peter Pan, який я також встановив, обмінюючи свою конфіденційність на зручність — небажаний quid pro quo, — подорожуючи східним узбережжям від Род Айленду, де я був тиждень тому на похоронах у родині, через Нью Йорк і на південь до Вашинґтону, де я сів у метро, щоби дістатися до готелю, найближчого до моєї точки призначення в штаті Меріленді.
Було холодно, сіро і дощило, і люди на вулиці були вбрані в парки, що спонукало мене усміхатися всередині. Я приїхав сюди з Вінніпеґу, де сніг і температура нижче нуля приходять вчасно на Геловін, і будь-які гарбузи, залишені надворі, до третього тижня листопада втрачають свою форму. Але тут, нижче від межі Мейсон-Діксон, що ділить півкулі США, тримати гарбузи цілими на веранді не було проблемою. Формально я був на півдні, але флора, здається, була переважно знайомою; те, що я десь інде, мені показала летюча фауна: дятли, розміром із канадських великих воронів, і найкрасивіші сині та помаранчеві птахи (тут, у Балтиморі, блакитні сойки з Торонто мирно співіснують із їхніми суперниками в цьому куточку штату — іволгами).1
Водій Uber заїхав до комплексу кондомініумів, просторого і витягнутого, схожого на величезний мотель, що складається з триповерхових будівель, передній фасад кожної з яких увінчували балкони, — продукт шаблонної архітектури, що позбавлена місцевих акцентів і могла б розташовуватися будь-де в Північній Америці. Проте я легко впізнав своє місце дестинації — це був найзеленіший з усієї групи блок. Серед голих дерев, які зливалися з тлом тьмяно-бежевої цегли, яскраві вибухові барви рослин на балконі кричали: “Тут живуть українці!”. Передні двері були трохи привідчиненими в очікуванні мого приходу, але двері з москітною сіткою — зачинені, щоби захистити малюків, включно з тодлером, усередині, який міг розігнатися від нуля до 60 за одну мить, як це буває.
Вона підійшла до входу, жінка-вартова, не для того, щоби заборонити увійти, а для того, щоби переконатися, що малюк не втрапить у небезпеку. Ґлорія Единак відчинила двері і тепло привітала мене у своєму домі. Ми декілька разів розмовляли по телефону, і вона доброзичливо запросила мене відсвяткувати День подяки разом із її сімʼєю в США. Попереднього місяця ми вже відзначали День подяки в Канаді, але мені не було важко перенаправити свого внутрішнього Гоббіта; як україно-канадець я виріс, святкуючи два Різдва і два Великодня, тому “другий День подяки” був так само зрозумілим, як “другий сніданок” для героїв фентезі Толкіна.
Я приніс із собою пляшку просекко і упаковку з шести пляшок місцевого крафтового пива, купленого, бо на етикетці було написано слово “Перемога”, і я знав, що мої господарі розділять цей сентимент. Перемога була чимось найбажанішим у який-би-там-не-був-день повномасштабного вторгнення Росії в Україну — на той час, це був восьмий місяць ескалації війни, яку Росія розпочала в лютому 2014 року і яка нарешті досягла точки, набувши повномасштабних обсягів, після якої світ визнав її існування.
Цей візит був повʼязаний з історією (приквелом до війни) настільки ж, як і з її геноцидною природою, хоча я б ніколи не купив пиво під назвою “Геноцид”, незважаючи на те, що існують безліч солодових напоїв зі смертельною загрозою та руйнуванням у їхніх назвах.
“Перемога” — набагато приємніша концепція, і крім позитивного, патріотичного та життєствердного повідомлення в контексті війни, що триває, я також сподівався, що цей візит допоможе мені перемогти в ще одній битві, яку я зараз веду: дізнатися, хто або що стоїть за передчасною смертю американця, з яким я познайомився і якого полюбив (у платонічному сенсі цього слова) в Україні.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Будучи за пів світу від України, де історія була (і є) буквально в процесі творення, і розуміючи, що історія — це процес, я усвідомив, що Україну найбільш інтимно можна пізнати, живучи там, чого і намагався досягти Джеймс Мейс 30 років тому.
“Ваші мертві вибрали мене”, — скаже Мейс українцям набагато пізніше, пояснюючи, що відбувається з тим, хто занурюється в геноцид іншого народу. “Як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напів євреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напів українцем. Я втратив над цією роботою достатньо років, щоб Україна стала більшою частиною мого життя. Зрештою, словами Мартіна Лютера, тут я стою, бо інакше не можу”.
Це було справді особливою честю відсвяткувати американське свято, повʼязане зі збором урожаю, з Ґлорією, першою дружиною мого друга Джеймса Мейса, його сином Віллом та онуками — Маркіяном і Софією.
Я бачив Джеймса в усіх трьох, але непомильно — у його сині Віллі: у нього був той самий жартівливий блиск в очах і та ж напів постійна усмішка, яку я вперше помітив чверть сторіччя тому в Посольстві Канади в Києві, де експати щомісяця збиралися, щоби пити канадське пиво і їсти піцу з “Везувіо”, що також була власністю канадця. Ці вечори в Посольстві Канади були оазами дому на відстані в пів світу, і саме там я вперше зустрів Джеймса в 1998 році, через 5 років після того, як він переїхав до Києва.
Ми курили багато цигарок і пили багато коньяку, коли зустрічалися разом. Мейс удосконалив артикульований видих диму через ніздрі. Його голос був і хрипким, і ніжним, а обличчя — настільки круглим, що це змушувало мене гадати, а чи має він хоч якесь українське коріння. Він був людиною-плюшевим ведмедиком, якого хотілося взяти в обійми в його твідовому піджаку. Для мене він був живою легендою, ветераном із передової боротьби за історичну правду та справедливість. І в Києві наприкінці 1990-х років він мав ту роботу мрії, яку я сподівався мати: писати та редагувати англомовну газету у вільній столиці України.
Мало хто насправді у Вашинґтоні часів Рейґана знав, що Мейс уже тоді навчився співати “Ще не вмерла Україна”…
Джеймс Ернест Мейс народився в Маскоґі, штат Оклагома, у 1952 році, там він виростав і навчався до здобуття рівня бакалавра в Університеті Оклагоми. Післяуніверситетські студії привели його на північ — до Енн Арбора в Мічиґані, куди він прибув як довговолосий гіппі, що виступав проти війни у Вʼєтнамі.
“Захоплюючись радикалізмом і марксизмом серед багатьох інших, я вирішив вивчити російську мову і подав заявку на вступ до аспірантури, щоб вивчати російську історію. Зрештою, я подумав, аспірантура заодно зможе продовжити мою відстрочку від призову до війська, а університетська атмосфера мені сподобалась настільки, що я не міг уявити іншої професії, окрім викладання в університеті”, — писав Мейс декілька років потому у власній колонці, що виходила в щотижневій англомовній дайджест-версії газети “День” у Києві.
Мейс володів чудовим тенором і був не проти його використання, співаючи пісні, такі як “Okie from Muskogee” від легендарного кантрі-музиканта Каліфорнії Мерла Гаґґарда. Випущена в 1969 році, за рік до того, як Мейсу виповнилося 18 років, ця пісня була тією, яку він виконував на своєму весіллі — під час святкування одруження з господинею дому, де я гостював, україно-американкою Ґлорією Единак — у 1983 році.
У цій гітовій пісні окі2 описані як такі, що не “курять марихуану в Маскоґі”, не “вживають ЛСД”, не “палять свої повістки на Мейн-стріт”, не “влаштувують вечірок-кохання”, не “відрощують довге і кудлате волосся”, а Маскоґі зображено як місце, де окі і навіть “негульвіси веселяться” і де американські прапори “Давня слава” все ще здіймаються у середмісті.
Інформація про життя Мейса як студента Університету Оклагоми обмежується його резюме, фотографією з випуску та його власними записами про організацію протесту проти війни, яку він не підтримував з ідеологічних підстав, але також і з практичної причини: він не хотів відправитися воювати у Вʼєтнамській війні (1955–1975). Джим, як кликали його друзі, був русофілом з лівацькими поглядами, який шукав спосіб відстрочити свій призов і зробив це, вступивши до аспірантури Університету Мічиґану наприкінці 1970-х років, де він осягнув досвід, що перевернув його життя, — знайомство з українцями і вивчення їхньої мови на шляху до здобуття ступеню доктора наук. Його дисертація “Комунізм та дилеми національного визволення. Націонал-комунізм у совєцькій Україні 1918–1933 років” була опублікована того ж року, коли він одружився з Ґлорією, — у 1983-му. Саме в Університеті Мічиґану Джеймс вперше зустрів професора Романа Шпорлюка, який познайомив його зі страченим літературним відродженням України — “розстріляним відродженням” — та письменниками, як-от Микола Хвильовий (1893–1933) — український поет-большевик і прозаїк з Харківщини, який поєднував революційне завзяття до соціальної справедливості і прагнення національного визволення, закликаючи відійти якнайдалі від московського врядування й обрати натомість Європу.
У вересні 1984 року за Резолюцією Сенату S2458 (98-е скликання Конґресу) була створена Комісія США з питань Голодомору в Україні. Це був “гібридний тип комісії, подібний до конґресового комітету”, як пояснював Мейс українцям через багато років, оскільки до її складу входили представники президентської адміністрації, приватні особи (з української громади у США) та законодавці обох палат.
Мейс почав працювати виконавчим директором Комісії у 1986 році, частково обраний через його експертизу і частково через те, що він не був українцем. Велике значення надавалося індіанському корінню Мейса, оскільки істеблішмент вважав, що Комісією повинен керувати будь-хто, тільки не українець. Мало хто насправді у Вашинґтоні часів Рейґана знав, що Мейс уже тоді навчився співати “Ще не вмерла Україна” — український національний гімн, який був заборонений у Совєцькому Союзі. Комісія надала свій заключний звіт до Конґресу у квітні 1988 року, засудивши Сталіна та його оточення за вчинення геноциду проти українців у 1932–1933 роках.
До того як очолити роботу Комісії США з питань Голодомору, Джеймс Мейс працював науковим співробітником та асистентом Роберта Конквеста в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Книга Конквеста “Жнива скорботи” про Голодомор (голод-терор) в Україні була опублікована в 1986 році, і це була перша велика книга англійською мовою на цю тему. Так Мейс завдав численних ударів тим, хто заперечував і придушував правду про Голодомор як на політичній, так і на академічній та літературній аренах. І хоча робота над розповсюдженням правди суттєво змінила ситуацію в Совєцькій Україні, західна академія залишилася зануреною у брехню і відкинула Мейса. Подібно до Мартіна Лютера, Джеймс Мейс символічно прибив свої тези на двері американського академічного світу. Він просто не міг учинити інакше, ніж як назвати лайном те, що писали люди, які заперечували штучний характер голоду 1932–1933 років у західних політичних, культурних, академічних і медійних колах. Це коштувало йому карʼєри, і в 1993 році, через 5 років після того, як Комісія подала звіт Конґресу, він покинув Сполучені Штати, свою дружину та пʼяти- чи шестирічного сина й вирушив в Україну.
Мейс писав про те, що сталося з ним, у третій особі:
“Через приблизно 10 років, коли Комісія з Голодомору закінчувала свою роботу, його повідомили, що стипендію, яку йому запропонували на академічний рік, урізали до одного семестру. Не маючи жодних альтернатив, він погодився і на це. “Ми чекали, що він відмовиться, але він погодився”, — сказали його колезі. Наступного року його запросили на рік до Іллінойського університету. Українсько-американський фонд готовий був пожертвувати мільйон доларів, щоб цій людині надали катедру. Проте тамтешні викладачі російської і східноєвропейської історії дали йому зрозуміти, що, хоч гроші вони з радістю візьмуть, катедри йому не бачити”.
Мейсу сказали, що він “фальсифікував історію та недостойно використовував докази”, і тому “кожні двері, що, здавалося, привідчинялися, раптово захлопувалися без попередження”. Професійно навчений американський історик, який більше 10 років вивчав Голодомор 1932–1933 років і підготував звіт про це для уряду США, переїхав в Україну “в стані повної професійної поразки”.
***
МЕЙС ПІДТРИМУВАВ ЗВʼЯЗОК з усіма, хто читав англійською серед дипломатів та експатів, які жили в Києві, а також з усіма, у кого був доступ до інтернету. З 1998 по 2003 рік він писав щотижневі колонки та статті до газети “День”, англомовні дайджести якої були доступні в газетних кіосках щосереди вранці.
Редагування та писання для газети були однією з багатьох робіт Мейса в Києві: він також викладав у Києво-Могилянській академії, наполегливо працював над темами Голодомору та його наслідків, над інституціоналізацією його вивчення і національною памʼяттю, а також над документуванням щоденних битв за демократію та права людини в постсовєцькій Україні в останні роки “дитинства” української незалежності.
Після парламентських виборів 1998 року в Україні Мейс описав святкування, що супроводжувало голосування в країні, де систему, за якої влада перебувала ексклюзивно в руках однієї політичної партії, було відправлено на смітник історії в 1991 році. “Українці можуть перетворити практично будь-що в свято”, — писав Мейс для київської газети “День”. “У день виборів моя дружина, Наталя, яка виросла на заході України, сказала: “Я не можу голосувати за тих клоунів повністю твереза. Ходімо зі мною. У них завжди є дешева їжа та напої на дільницях”.
Виконавши свій громадянський обовʼязок, ми замовили по 100 грамів місцевої горілки в еквіваленті 35 центів за чарку, декілька закусок і вирішили, що це так смачно, що гріх не повторити. Потім поруч із нами підсіла пара, яка розмовляла українською (рідкісне явище в російськомовному Києві) і почала сваритися через те, за кого вони проголосували. Чоловік, очевидно, запальний українець, проголосував за “Рух”, а дружина — за місцеву коаліцію “Ми”, яку очолював кандидат у мери Сергій Головатий. Очевидно, це був наш тип людей, і Наталя вже не могла себе стримати.
“Заходьте до нас у гості. У нас більше плову, ніж ми можемо взагалі зʼїсти, і завжди нізвідки зʼявляється пляшка”.
Поки жінки підігрівали плов, ми, чоловіки, пішли по пляшку, і продавець зустрів нас урочистим: “І як вам свято?”. І тоді до мене дійшло: День виборів — свято тут, такий же хороший привід для празникування, як і будь-який інший.
Ми так чудово проводили час, лаючи комуністів і корумпованих політиків, що, коли одна пляшка спорожнялася, інша займала її місце як щось само собою зрозуміле. Нарешті, наші гості дещо похитуючись вирушили додому, і ми пішли спати. Демократія була відзначена і відсвяткована, і всі чудово провели час”.
Гіршим за їхнє похмілля наступного ранку були хіба результати виборів, де комуністи отримали третину від загальної кількості голосів. “Чи не страждає більше третини країни від історичної амнезії?” — запитав Мейс у своїй наступній колонці для газети “День”, англомовний дайджест якої він редагував щотижня.
Того ж самого 1998 року я познайомився з Джеймсом на вечірніх посиденьках у Посольстві Канади. Кожен відвідувач “пабу” отримував картку розміром з візитку, на якій були квадратики, і щоразу, коли хтось хотів пива, вина чи шматок піци, — персонал ставив штамп на одному з них. Канадці ретельно піклувалися про те, щоби завжди був великий вибір золотого нектару з “Великої Білої Півночі”. Трохи музики “The Tragically Hip” на задньому тлі — єдине, чого не вистачало, щоби завершити ментальну подорож назад до магазину сувенірів, яким є Канада, на контрасті з непривабливою сірістю тогочасного Києва, де ви відчували себе більше як у Ресторані-Наприкінці-Всесвіту, ніж як на вершині канадських Скелястих гір.
Кажуть: “Ніколи не довіряйте чоловікові, який не пʼє”, — і я міг бачити, що Джеймсові можна було довіряти. Я припускаю, що він побачив те саме в мені, тому що ми одразу знайшли спільну мову, і я все дивувався, як всесвіт поєднав два переслідувані народи та їхні битви в цій одній людині.
При нашій першій зустрічі я дізнався, що Джим — не лише відомий оповідач правди про Голодомор, про якого я так багато чув, а що на додачу до крові тих, хто прибув з Європи до США через Плімут Рок, у його жилах також тече кров черокі. Джеймс уособлював битву проти будь-якого поневолення: пригноблених, які боролися проти гноблення своїх товаришів по нещастю, і корінного народу, який протистояв вторгненню імперської сили, таким чином подвійно освячуючи виклики та боротьбу цих народів.
Упродовж наступних кількох років я краще познайомився з Джеймсом Мейсом, навідуючись до його квартири (технічно квартири його другої дружини, українки Наталі) на вулиці Оноре де Бальзака на межі Троєщини, що буквально розташовувалася в останньому багатоквартирному будинку поруч із… ну нічим, крім полів і дерев. Троєщина колись була селищем на лівому березі річки Дніпро, яке з часом адміністративно поглинуло міське розростання Києва; фактично вона була ближче до міста Бровари в Київській області, ніж до центру столиці. Сполучення метрополітеном з центром міста не існувало, це було настільки віддалене та ізольоване місце, що про Джеймса можна було правдиво зауважити, що він мешкає “там, де дідько “добраніч” каже”, як говорить стара українська приказка. І саме тут, через 5 років після нашої зустрічі в 1998-му, до Джеймса прийшов чорт побажати йому “доброго ранку”.
Тоді тротуари по всьому Києву, а не лише на Троєщині, були поцятковані шмарклями від традиції місцевих мачо висякати ніздрі по черзі з достатньою силою, щоби носовий слиз прилип до землі, видаючи при цьому звук, протилежний пирханню. Ця вправа особистої гігієни в публічних місцях шокувала людей, незнайомих із такою практикою. Шмарклі змішувалися з калом собак і соняшниковим лушпинням, ймовірно, виплюнутим із вуст тих же шмаркачів, адже лущення насіння та спльовування додолу його відходів було розвагою, якою насолоджувалися всі, хто міг дозволити собі насіння, загорнуте в газетний конус. Принаймні це було здоровіше, ніж куріння.
Плювання соняшникового насіння — те, що дрібний хуліган міг робити, чекаючи своєї наступної жертви; для нього люди були просто ще одним ресурсом, з якого можна видобути гроші або будь-що цінне, як-от нову зимову шапку, рукавички чи портфель — усе це відібрали в Джеймса, коли він мандрував туди-сюди з найвіддаленішого кута Троєщини. І саме ця кримінальна культура, з якою зіткнувся Мейс, врешті дорого йому обійшлася.
Репутація Троєщини як суворого київського кварталу справді виправдовувала себе. Погана околиця вимірюється спектром, і Троєщина була одним із найгірших районів у загалом бідній країні. Урбанізована культура, що постала в багатьох містах після розпаду Совєцького Союзу, возвеличила безжалісну злочинність. Падіння моралі надало бандиту можливість жити “своїм життям” без ускладнень, розбудовуючи свій особистий ґанґстерський рай. Кримінальне підпілля романтизували, грабіжників і хуліганів прославляли, трилогію фільмів “Хрещений батько” розглядали як навчальні відео, бандитів і ґанґстерів боготворили на телебаченні та в кіно — усе це сприяло глорифікації злочинного світу. Це та сама культура, що в підсумку породила франшизу ресторанів “Мафія” в Україні. Цей світ убивств, злодійства, расизму і мізогінії сформував культурне підґрунтя, на якому був збудований “рускій мір”. Політтехнологи, маркетологи, медіапродюсери (включно з багатьма, які навчались на Заході) маскували цей “рускій мір” під альтернативну цивілізацію, хоча насправді це був імперський порив, аби стерти й асимілювати цілі народи, подібно до того, що ми спостерігаємо сьогодні у вигляді війни Росії проти України.
Банди чоловіків із поголеними головами, золотими ланцюжками навколо шиї та в спортивних костюмах, які слідували “панятіям” кримінального світу (їхньому власному розумінню правил поведінки), були такими ж могутніми, як і недалекими, їх часто було видно та чутно за милю. Підхопивши спалах стилю, але зазнавши невдачі у відділі змісту, ці звірі володіли невгамовним апетитом, однак їхню нелюдяність толерували і нормалізували.
Чесно кажучи, я подумав, що “рускій мір” переміг, коли російський кримінальний фільм “Брат 2” (2000) набув популярності в Україні, незважаючи на його відверту проросійську та антиукраїнську (і антиамериканську) оповідь. Герої стрічки — двоє російських братів, які подорожують до Чикаґо і вбивають з морально виправданою безкарністю, зокрема розстрілюють українського мафіозі, якого кличуть “сукой бандєровской” і погрожують: “Ви мнє єщьо за Сєвастополь атвєтітє!”. “Ось і все, — подумав я. — Москва перемогла”. Здавалося, що цей “рускій мір” завоював серця та розуми навіть національно свідомих українців зі Львова, які нібито мали сильніший імунітет до крємлівського культурного вірусу. Фільму вдалося видати себе за прийнятне поєднання російської вищості та романтизації вбивства ворога Росії, і це фашистське зерно впало на родючий ґрунт.
Саме в цій Україні ми з Джеймсом жили і працювали. У своїй статті, яка включала наступну пояснювальну записку про те, як економіка України функціонувала в ті часи, він описав обставини, що склалися тут, як трагедію:
“Трагедія незалежної України у тому, що домінантною силою стала не національна, але територіальна еліта, представники якої зберігають всі звички традиційної номенклатури, такі, як: думай одне, кажи друге і зроби третє. Фактична модель української економіки залишається трикутником, який було видно вже у 70-х роках: номенклатурники–цеховики–кримінальні структури. Тільки тоді натомість з цеховиків стають підприємці, які залишаються більш політиками, ніж бізнесменами. І завжди можуть використовувати інші сторони трикутника, щоб задушити більш продуктивних конкурентів, і через те ми бідні. Це фактично так само, як в Росії. І поки така ситуація залишається, ці фрази про європейський вибір України залишаються просто балаканиною, тому що Євросоюз перш за все економічна організація, та сама суть; як працює наша економіка — це модель абсолютно протилежна до європейської. Так само всі ці прекрасні фрази про злагоду фактично маскують відсутність будь-якого національного змісту більшості можновладців країни”.
Мейс описував “постсовєцьку” юрбу “Какая разніца?”, що підтримувала ідею, що все буде добре, якщо ми живемо в злагоді.
Сьогодні, через понад 30 років із часу розпаду Совєцького Союзу, немає особливого сенсу використовувати прикметник “постсовєцький”, пишучи про Україну, Грузію, Казахстан чи інші країни, але Мейс використовував його в той час, коли це мало сенс, і це було не в якості принизливого терміну. Він використовував слово “постсовєцький” як загальний вислів для опису поведінки колишніх республік СССР, що, ніби діти, сховалися від зовнішнього світу. Це був вдалий опис нездужання, що відчували люди, стикаючись із економічним безладом, успадкованим після провалу соціалістичної командної економічної моделі, що спричинила десятиріччя смертей і нещасть для мільйонів людей на всьому колишньому совєцькому просторі. Тому самому просторі, над яким Москва нині претендує здобути гегемонію, називаючи його своїм “рускім міром”.
У такому просторі жив цей сердечний, але гострий на язик американець, чия наукова робота привела його до висновку, що в Україні насправді стався геноцид. І після десятирічного проживання в Україні Мейс мав унікальне становище, щоби спостерігати наслідки геноциду з перших рук. Він використовував точний прикметник, щоб описати суспільство в країні, яка стала його домом і місцем останнього спочинку: “постгеноцидне”.
“Проблеми сучасної України, — писав Мейс у 2000 році, — є проблемами країни, у якої ще залишились психологічні і фізичні шрами геноциду: не тільки на людях, які пережили страшенне зло сталінізму, але на всій нації, яка була настільки покалічена, що коли здобула незалежність, єдиними наявними структурами державності у країні були ті, що сформувались протягом післясталінського періоду. Кадри цих структур призначались людьми, які були одночасно продуктами і жертвами цієї системи”.
Якщо ви випадково належите до народу, який пережив геноцид (або спробу геноциду, інакше вас фактично не існувало б, якби геноцид був успішним), і визнали себе як представника “постгеноцидного” народу, усвідомлення, яке Мейс заохочує вас зробити, полягає в тому, що ті, хто вижив, і їхні діти стають одночасно жертвами та продуктами самозбережної геноцидальної системи. Іншими словами, жертвами були ті, кого вбили геноцидом, а їхні діти й ті, хто вижив, були інкорпоровані до системи геноциду, примушені працювати в ній і таким чином увічнювати її.
В Україні для опису тих, хто служить ворогові, широко використовується термін “яничар”. Спочатку назва “яничари” стосувалася елітних військ Османської імперії, що складалися з європейських дітей-християн, захоплених як рабів, вивезених до Туреччини, змушених прийняти іслам, навчених бути солдатами, а потім відправлених назад воювати проти власного народу. Турки розпустили яничарів у 19 сторіччі, але практика викрадення дітей і налаштування їх проти власного народу є живою і здоровою в нинішній Росії, де тисячі викрадених українських дітей виховуються державою, щоби ненавидіти та, можливо, одного дня вбивати своїх співвітчизників.
Джеймс запропонував українцям подивитися на тих, хто вижив під час голоду і марширував у лавах Красної армії, коли вона вторглася в Польщу у 1939 році, через 6 років після Голодомору, як на людей, які пережили геноцид, стали частиною самої геноцидальної системи і врешті служили їй.
Історія Мейса переплітається з подорожжю, яку довелося пройти слову “геноцид”, аби вживатися для опису слова “Голодомор”. Поняття “геноцид” було винайдене Рафалем Лемкіним — білоруським новатором правової думки єврейського походження, який вивчав право у Львові і втратив чотири десятки родичів під час Голокосту. Лемкін вважав, що термін “геноцид”, який він вигадав після Другої світової війни, точно описує те, що совєцька влада зробила з українцями, відмінно змальовуючи цей злочин за допомогою аналогії з тілом і душею людини: передусім совєцька влада відтяла “національний мозок” України (інтелігенцію), тоді позбавила її “душі” (Церкви), а потім розітнула решту її “тіла” (“землеробів, велику кількість незалежних селян, які є вмістилищем традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу”). На думку Лемкіна, четвертий крок до геноциду складався з витіснення українців, що робилося за допомогою Голодомору та примушення їх до втечі в Західну Європу, а потім заселення знелюднених регіонів України “чужинцями”. Іншими словами, це була колонізація. Дуже подібно до того, чим сьогодні займається Росія на українському Кримському півострові, на Донбасі і в південних регіонах України.
Мейс не винайшов термін “Голодомор”. Це слово можна знайти в друкованій пресі, починаючи з 1920-х років, відтоді як Лєнін уперше вепонізував їжу в імʼя пролетарської революції, яку він очолив, і коли постановив “негайно вивезти зерно та метали на схід” у своїх інструкціях до большевиків під час їхньої першої окупації України в 1917–1918 роках.
Совєти знали, як ламати людей і сімʼї, і навіть заохочували такі приклади, коли б дитина виказувала власних батьків за антисовєтщину, як ілюструє вигадана історія про тринадцятирічного “мученика” Павліка Морозова, який нібито був убитий своєю селянською родиною за те, що видав батька політичній поліції большевиків через його антисовєцькі погляди та опір колективізації. Ця традиція того, що члени сімʼї доносять один на одного, схоже, залишилася живою і процвітає в путінській Росії сьогодні, зокрема серед членів сімей, які виступають проти війни, що триває, або не хочуть йти і воювати в ній.
Після десятиріч заперечення Голодомору останнім бастіоном захисту української нації від геноциду була група письменників і поетів, які творили українською мовою — мовою, що не могла бути знищена, але була успішно відкинута на узбіччя суспільства, яке зазнало “русифікації” з боку Москви та її імперських слуг в Україні під личиною “інтернаціоналізму”, як це означив дисидент із Донбасу Іван Дзюба (1931–2022).
Так, слово “Голодомор” набуло популярності в сучасній Україні після того, як його публічно виголосив поет Іван Драч (1936–2018) під час свого виступу на зборах Спілки письменників у 1986 році, а потім воно вийшло в друці з-під пера письменника Олекси Мусієнка (1935–2002) у 1988 році на сторінках газети “Літературна Україна”. Тема правди щодо подій 1932–1933 років (і раніше, 1921-го, а потім 1946–1947 років) була зрештою піднята політичним керівництвом Української Совєцької Соціалістичної Республіки напередодні її краху.
Коли я жив і працював в Україні на початку 2000-х років, то мав нагоду запитати про Голодомор першого президента України Леоніда Кравчука (1934–2022). Він не відчув його на власному досвіді, народившись через рік після штучного голоду в селі, що в Рівненській області, яка тоді входила до складу міжвоєнної Польщі. Проте він з перших рук знав про зусилля, докладені совєтами, щоби протидіяти і дискредитувати інформаційні кампанії щодо Голодомору, які в 1980-х роках вела на Заході українська діаспора. Правда про Голодомор, можливо, допомогла йому стати першим президентом незалежної України, коли 1 грудня 1991 року одночасно відбулися референдум щодо незалежності та президентські вибори. У вечір перед голосуванням державне телебачення України показало для національної аудиторії фільм Олександра Янчука “Голод-33” (1991) — у час, коли існував лише один телеканал.
У своїй автобіографії “Маємо те, що маємо”, яку Леонід Кравчук видав у 2002 році, він детально описав своє зіткнення з правдою про Голодомор:
“На початку вісімдесятих, у зв’язку з півстолітніми роковинами штучного голоду в Україні, в західній пресі почало з’являтися багато публікацій, присвячених одній з найстрашніших трагедій в історії нашого народу… Була задіяна контрпропагандистська машина, одним з “коліщаток” якої був тоді я. Саме в ті часи, здається у 1984 році, я вперше отримав змогу ознайомитися з невеликою кількістю архівних матеріалів. Те, шо я прочитав і побачив, мене просто вразило. Це був суцільний жах, і я постійно відганяв від себе думку проте, що цих нещасних людей могли приректи на подібні тортури свідомо. Розуміння того, що це правда, з’явилося кількома роками пізніше. […]
Але невдовзі з’ясувалося, що не тільки Івашко [Володимир Івашко, ідеолог Комуністичної партії — примітка автора], а й навіть я (начебто трохи обізнаний з цими матеріалами) не міг собі уявити узагальненої картини того лиха. Отримавши можливість ретельно ознайомитися з матеріалами, я відчув повторний шок, набагато страшніший від того, що я зазнав у 84-му. Злочин виглядав настільки страшним, а відповідальність Компартії настільки очевидною, що я на деякий час втратив можливість думати про щось інше. Я завжди відзначався вмінням міцно спати, незважаючи на будь-які несприятливі обставини. Але тоді я вперше познайомився з безсонням: обличчя загиблих від голоду дітей постійно стояли у мене перед очима. До того ж мене мучили докори сумління — я починав розуміти, що є членом організації, яку з повним на те правом можна вважати злочинною…
Підібрані матеріали та фотографії (здається, півтори тисячі) були передані першому секретареві. Невдовзі Івашко зателефонував мені. Голос Володимира Антоновича тремтів: “Цього не може бути!”. Він відмовлявся вірити, і я його розумів. Він заявив: оприлюднювати це не можна, допоки не знайдуться достеменні докази того, що голод не був штучним. Івашко вимагав, аби я пересвідчився, що в ті роки в Україні не було посухи. Я звернувся до республіканського Гідрометцентру [державного гідрометеорологічного центру Совєцької України], але виявилося, що там подібних відомостей не збереглося. Довелося звертатися до відповідних служб у Москві, де надали дуже докладну інформацію. З неї випливало, що опади в ті роки не були нижчими за допустиму норму”.
Правда звільнила Україну в прямому сенсі, але що це була за “контрпропагандистська машина”, “коліщатком” якої був Кравчук? Деякі з цих подробиць з’явилися після того, як Україна почала розсекречення документів КҐБ (відкритий доступ до таємних архівів є дуже важливою відмінністю між Україною та Росією і причиною, чому вони різні). Володимир В’ятрович, який керував архівом Служби безпеки України в 2008–2010 роках, до того, як був звільнений начальником СБУ Валерієм Хорошковським, ставлеником президента Віктора Януковича, невдовзі після першого приходу Януковича до влади (що показово, це був один із перших указів його урядування), розкрив деякі деталі на цю тему у своїй статті “КҐБ проти правди про Голодомор” з серії “Історія з грифом “Секретно”. КҐБ дізнався про підготовку діаспори до відзначення 50-х роковин Голодомору в 1983 році. Через свою агентурну мережу КҐБ почав доповідати про плани діаспорян тодішньому секретарю Комуністичної партії Української ССР, послідовнику жорсткої лінії Володимиру Щербицькому.
Розколовши підмурок совєцької стіни брехні, облуди та заперечення, що оточувала штучний голод, а також інші совєцькі злочини масового знищення людства, Мейс був серед тих, хто забезпечив обвал цієї стіни…
“У 1985 році лобістська кампанія української діаспори в США увінчалася успіхом — Конґрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої призначено Джеймса Мейса. Наступного, 1986 року з друку виходить книга всесвітньо відомого британського історика Роберта Конквеста “Жнива скорботи. Совєцька колективізація і терор голодом”, яка стала потужним аргументом у науковій дискусії щодо суті Голодомору.
Аби протиставитися інформаційному наступу, керівництво Комуністичної партії створює власну “антикомісію”, яка мала спростувати “вигадки про штучний Голод”.
Паралельно із цим КҐБ УССР у співпраці із союзним Комітетом розпочинає розгортання окремої операції під назвою “Фарисеї”. У звіті на імʼя Щербицького від 14 березня 1987 року зазначаються певні успіхи у реалізації цієї операції, зокрема появу публікації в тижневику “New York Times Book Review”, яка критикує книгу Конквеста як тенденційну і оперту на доказах, “навʼязаних українськими націоналістами”. Згадуються вигідні для комітету публікації у канадській “The Globe and Mail”, що містять критику фільму “Жнива розпачу”.
Проте ці скромні успіхи були далеко не достатніми для того, аби протиставитися чи, принаймні, призупинити розгорнуту українцями кампанію. У повідомленні від 5 травня 1987 року КҐБ інформувало Щербицького: у квітні відбулося підсумкове засідання Конґресу США, яке затвердило доповідь про результати розслідування, що підтверджували штучний характер голоду… Зважаючи на це, КҐБ рекомендував “враховувати викладену інформацію при підготовці до виїздів за кордон, насамперед представників наукової і творчої інтелігенції, для вчинення аргументованої протидії підривним діям супротивника”.
Саме 1987 рік можна вважати часом остаточного перелому в інформаційному протистоянні між КҐБ та української діаспорою. Каґебістська кампанія з тріском провалилася. 25 грудня цього року Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю створення УССР, вже згадав про факт голоду”.
Хоча 1980-ті роки засвідчили визнання Голодомору на Заході, були численні зусилля, щоби застерегти світ від правди про колективізацію та штучний голод в Україні, як це відбувалося під час першої сталінської пʼятирічки у 1928–1933 роках. Канадська журналістка єврейського походження Рія Клайман (1904–1981) повідомила про голодування в Харкові в 1932 році газеті “Toronto Telegram”, що призвело до її вигнання з Совєцького Союзу за наказом із Москви.
Роками пізніше один із чоловіків, причетних до втілення колективізації, розповів решті світу правду про неї, а також про чистки Сталіна, ҐУЛАҐ та совєцько-нацистський пакт 1939 року. Це сталося в 1944 році у Вашинґтоні, куди його відправили в складі совєцької закупівельної комісії, а він перейшов на бік Заходу. Його звали Віктор Кравченко (1905–1966), він народився в Єкатеринославі (сьогодні — Дніпро) й був ідеалістично налаштованим членом Комуністичної партії, коли приєднався до неї наприкінці 1929-го. Але досвід 1930-х років показав йому справжні реалії совєцького правління. Перейшовши на бік Заходу, він написав про те, як у сільського населення вилучали їжу. Ця книга називалася “Я вибрав свободу. Особисте політичне життя совєцького посадовця” і була вперше опублікована в 1946 році (видана англійською, французькою, німецькою, іспанською та українською мовами). Вона стала бестселером, викликавши гнів Сталіна, а відтак, і Комуністичного інтернаціоналу.
Після того як французька комуністична газета “Les Lettres Francaises” атакувала Кравченка на своїх сторінках, у 1949 році він подав на них позов до французького суду за наклеп. Щоби довести, що він розповідав правду, Кравченко звернувся до біженців, які після Другої світової війни втекли з Совєцького Союзу й потрапили до таборів “переміщених осіб” (ПО) в Західній Європі, з проханням надати свідчення для “судового процесу сторіччя”, як його прозвали, ймовірно, через те, що його викриття неймовірно шокували західний світ. Було зібрано десятки розповідей ПО, які підтверджували розкриту Кравченком правду про життя під управлінням Сталіна, якого ті, хто після війни жив на землі “дядька Сема”, називали “дядьком Джо”. Кравченко, ймовірно, зібрав би набагато більше доказів, аніж він зробив, якби не положення Угоди Ялтинської конференції 1945 року, які дали зелене світло кампанії Сталіна з репатріації “совєцьких громадян”, які втекли від його режиму, так званих “переміщених осіб” в Європі. Черчилль і Рузвельт поступилися вимогам Сталіна, відправивши тисячі людей, які вижили після Голодомору, в увʼязнення або на смерть, і таким чином надаючи Сталіну можливість позбутися доказів, приховавши або ж убивши свідків цього злочину.
Попри десятиріччя заперечень рукотворного характеру і архітектури голоду, відкидання його як обману, фашизму та вигадок, породжених уявою антисемітів, неонацистів і католиків, прихильники “рускава міра” і більшість “совєтологів” поливали брудом тих, хто говорив чи писав про геноцид українців. Однак ці атаки зрештою зазнали поразки завдяки зусиллям таких людей, як Джеймс Мейс. Шукачі правди залишалися вірними своїм принципам і сприяли розумінню цілеспрямованої природи совєцької урядової політики голоду в Українській ССР у 1932–1933 роках. Розколовши підмурок совєцької стіни брехні, облуди та заперечення, що оточувала штучний голод, а також інші совєцькі злочини масового знищення людства, Мейс був серед тих, хто забезпечив обвал цієї стіни, коли наприкінці 1980-х років, завдяки діяльності громадських організацій, як-от “Меморіал” в Україні та в Росії, було відкрито історичні архіви Української ССР та Російської СФСР. Процес аналізу істориками та іншими, хто заскочив на цей борт, досліджуючи антигуманістичну політику совєцького режиму крізь призму історії, розпочався лише наприкінці 1980-х років і триває дотепер. Ці зусилля були підважені контрзусиллями з боку Москви та її лакеїв в Україні, спрямованими на здобуття контролю над національним діалогом, що обернулося тим, що хранителі сталінської канонічної версії історії відкинули вичерпні висновки як ревізіоністські.
Хоча Україна просунулась уперед із науковими дослідженнями Голодомору, наративи совєцької дезінформації добре збереглися в русофільських капсулах часу західної академічної спільноти, які прагнуть видавати російську пропаганду як щось прогресивне.
“Мабуть, головною причиною, чому я опинився тут [в Україні], — міркував пізніше Мейс, — є те, що 10 років тому інституція, що займалися совєцькими студіями в США, вирішила, що ця робота “контроверсійна” і буквально вигнала мене з обраної професії”.
Наратив про “голод, обман і фашизм” закріпився на Заході, де його поширювали медіа і академічні кола, та водночас відбувався процес, більш важливий для українців. Для українського суспільства важливіше було дійти згоди зі своєю історією і назвати Голодомор геноцидом.
Та національна амнезія, яку Мейс означив після виборів 1998 року, виявилася тимчасовою, а не постійною, а національна памʼять України — здатною до зміцнення, як свідчили наступні парламентські вибори 2002 року. У цьому парламенті дебютував із політичним виступом прозахідний блок “Наша Україна” Віктора Ющенка, який у підсумку виграв 113 місць у Верховній Раді — більше, ніж будь-яка інша партія. Партія “За єдину Україну”, лояльна до тодішнього президента Леоніда Кучми (який притримувався “багатовекторного” підходу в зовнішній політиці після того, як Вашинґтон відхилив його прохання про приєднання до НАТО), отримала 101 місце в 450-місному парламенті. Це скликання Верховної Ради, третє після здобуття Україною незалежності, також включало Комуністичну партію з 64 мандатами, Блок “газової принцеси” Юлії Тимошенко (22 мандати), “лайтових комуністів” — Соціалістичну партію (23 мандати) та Соціал-демократичну партію України (обʼєднану) (24 мандати), якою керував споріднена кеґебістська душа Путіна Віктор Медведчук. Ще 94 депутати були “безпартійними” і грали в “музичні стільці”, продаючи свою політичну лояльність і голоси покупцеві, що запропонує найвищу ціну. Спікером парламенту став сивочолий Володимир Литвин, який до того був головою президентської адміністрації Кучми.
Пожертвуй на Креативний фонд The Arc
Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць
Мейс зіткнеться з цим конгломератом партій під час парламентських слухань 12 лютого 2003 року, коли вперше запропонує українському парламенту визнати Голодомор 1932–1933 років геноцидом, як 15 років тому про це вже виснувала Комісія США з питань Голодомору.
Це було за кілька місяців до парламентських слухань, у найкоротші та найтемніші дні грудня 2002 року, коли Джеймс вийшов із квартири, щоби купити цигарки в кіоску біля свого житлового будинку на околиці Києва.
Його дружина Наталя тимчасом була вдома, про що згадувала в телеінтервʼю 2012 року з Василем Герасимʼюком, ведучим програми “Діалог” на каналі “Культура”.3 Герасимʼюк спонукав Наталю, попри її небажання, поділитися деталями, які вона розповіла йому до цього інтервʼю.
Можливо, це був його акцент, можливо, його зовнішній вигляд, а може, нападник чекав саме його. Наталя почула крики і вибігла на вулицю, де побачила, як Джима бʼє чоловік, який називався підполковником міліції.
“Він не просто бʼє, він його бʼє по-звірячому, — згадувала Наталія, — настільки, що була б ще хвилина, він переламав би йому хребет. При чому він кричав, що “крові хочу!”.
Наталя почала бити нападника, а він все продовжував кричати “Я крові хачю!” прямо їй в обличчя. “Джеймс тікав від нього, а цей за ним гнався і забрав у нього… ну, звичайно, пограбував, як же наша рідна міліція без цього?..”.
Наталя надала додаткові подробиці про зловмисника та напад у наступному інтервʼю 2014 року,4 ґрунтуючись на своїх спогадах того, що розповів їй Джеймс: він був лисий і представився Ніколаєм, він був пʼяним і хотів грошей, щоби продовжити пити. Так що Джеймс купив йому пиво. Але він хотів крові, бо це він кричав, коли Наталя вибігла надвір. Зловмисник забрав всі Джимові гроші та обручку і рушив за ними до їхньої квартири. Вони вже були в безпеці всередині, коли нападник стукав у двері, волаючи: “Відкривай! Міліція!”. Наталія пригадала, що наступного дня хтось підпалив їхні двері.
Після нападу Наталя написала заяву про інцидент та принесла її до місцевого відділку міліції, щоб ініціювати розслідування, але прийняти її відмовилися. Вона розповіла, що їй сказали: “Мало з ким там ваш чоловік чого не поділив…”. Наталя повернулася до відділку вдруге, але її знову прогнали. Втретє вона не пробувала, оскільки її пріоритети змістилися на турботу про Джеймса. Його селезінка і печінка зазнали пошкоджень від побиття, тож йому довелося перенести чотири операції, під час однієї з яких, як сказала Наталя, він пережив клінічну смерть.
Наталі довелося шукати донорів крові, необхідної Мейсу, щоби залишитися живим. Українська система охорони здоровʼя, що на папері була загальнодоступною та безкоштовною, насправді вимагала від пацієнтів та їхніх родин самостійного забезпечення базовими речами.
“Але прийшли баби українські, прийшли бухгалтери з газети“День” [де працював Джеймс]… Прийшли наші міцні українські жінки, і всі дружніми рядами стали… поздавали йому кров. Потім він дивився на цих наклейках… етикетки на капсулах із кровʼю… і, ледве там язиком шепелявить, каже: “Бач, Наталю, я нарешті вже став стопроцентним українцем: у мене вісімдесят процентів української крові, вісімнадцять процентів… москальської крові і там скільки-то процентів єврейської крові. Значить, я вже сто процентів українець”, — згадувала вона, усміхаючись.
Заохочена своїм інтервʼюером, вона продовжила: “Я тобі розповідала, що Юлія Латиніна з “Еха Москви” говорить про те, що…”
“…його вбили за наказом російських спецслужб”, — додав Герасимʼюк, завершивши її речення.
“…Але якщо тверезо мислити, — рефлексивно промовила Наталія, — і не шукати чорну кішку в темній кімнаті, то я не знаю… дуже багатьох речей”.
Це не вперше, коли Джеймс вийшов сам уранці до місцевого кіоску за цигарками. У матеріалі, опублікованому в листопаді 2002 року під назвою “Пристрелити собаку”, Мейс писав про те, як пішов до того ж кіоску купити цигарки, — і це також завершилося конфронтацією, але словесною. Ця стаття торкала проблеми мовної політики та реалій в Україні.
“Хоча офіційною мовою України є українська, — писав Мейс, — це, як і багато іншого тут, лишається лише на папері. Україна справді вживає три мови: собачу російську, потьомкінськосільську українську та англійську піджин”.
Мейс достатньо добре, з виразним південно-західним американським акцентом, розмовляв українською, щоби запитати ціну на новий компʼютер в одному магазині, придбати апельсиновий сік в іншому та попросити пачку цигарок у кіоску. Проте в усіх трьох випадках йому доводилося перемикатися на російську (яку він теж знав), щоби отримати те, що він хотів:
“Будь ласка, мені дві пачки червоного “Мальборо”, — попрохав я продавця в кіоску. І вона негайно простягла мені “Лайтс”. Я почав гніватися й навіть підвищив голос.
Нарешті дівчина подала мені бажані “ракові палички” й спитала: “А яка це була мова? Польська?”.
Коли я повернувся додому, до нас зайшли в гості мої падчерки зі своїм цуценям, якого вони завели декілька місяців тому. Собаку навчили виконувати сім основних команд — звичайно, лише російською. Потім я ввімкнув телевізор, щоб послухати про те, що загрожує російськомовному населенню в Україні, якщо російську не буде оголошено державною мовою нарівні з українською — в країні, де навіть із собаками доводиться говорити російською. Але по телевізору йшов кліп Джорджа Майкла “Я вб’ю собаку”. На щастя для тварини, яку дівчата назвали “Good Puppy Brad”, пістолета в мене ніколи не було”.
Мейс ніколи не писав про напад у грудні 2002 року у своїй колонці, і його газета ніколи не повідомляла про це. Двадцять років потому правда про цей інцидент залишається надто незручною, щоби говорити про неї публічно. Так само як про вбивство Георгія Гонгадзе чи отруєння Віктора Ющенка. Те, що правда “десь там існує”, залишає простір для спекуляцій і фантазій a la “Секретні матеріали”. Проте українці, здається, задоволені або принаймні звикли жити у шредінґерівському стані фактичного незнання. Це схоже на реальність, яку пережила моя сімʼя у звʼязку з убивством мого діда Степана Бандери: подробиці того, що саме сталося 15 жовтня 1959 року, ніколи не стали б відомі, якби сам убивця не визнав скоєного і не мав особистого інтересу зізнатися в злочині. Інакше, ймовірно, це все було б представлено, як і прагнула Москва, як історію про те, як українці вбивають українців.
Є краще слово для розуміння життя Джеймса Мейса: “місія”. Джеймс був людиною з місією.
У грудні 2002 року Мейс пережив напад і вийшов з лікарні з відновленим кишечником, але без апендикса та селезінки. У синцях і з перевʼязками, у лютому 2003 року Мейс усе ще відновлювався після кількох операцій, але знайшов у собі сили виступити перед парламентом. Йому надали перше слово в обговоренні після урядових і парламентських доповідачів, і він дотримався відведених йому 5 хвилин. Мейс резюмував висновки Комісії США з питань Голодомору, які були подані до Конґресу в 1986 році і де зазначалося, що “у 1932–1933 роках Іосіф Сталін та наближені до нього особи вчинили геноцид проти українців”. Мейс завершив виступ своїм знаменитим закликом:
“Хочу висловити в українському парламенті свою заповітну мрію про встановлення памʼятника жертвам Голодомору, і щоб усі прості українці запалили в цей день у вікнах свічки. Свічка у вікні стане поминальною свічкою за батьками, дідами, прадідами і маленьким вогником‚ який освітлює майбутнє без жертв, без насильства‚ без жахів”.
Комуністи освистали його, викрикуючи: “Янкі, йди додому!” та “Повертайся до своїх індіанців!”, — але він звик до лайливих словесних образ, які кидали в його бік як зі сторінок преси, так із телестудій упродовж 10 років життя та роботи в Україні.
Ще 2 місяці після тих парламентських слухань знадобилося Верховній Раді, щоб ухвалити постанову зі зверненням до українського народу, де вперше для опису Голодомору було використано слово “геноцид”: “Ми, учасники спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року, чинимо це сьогодні, визнаючи Голодомор 1932–1933 років актом геноциду українського народу за диявольським задумом сталінського режиму”. Голосування за схвалення звернення відбулося наступного дня, 15 травня 2003 року, воно було прийняте парламентом із найменшою перевагою — в один голос: у 450-місній Раді резолюцію підтримали 226 депутатів.
Це вперше, коли парламент “постгеноцидної” України визнав, що геноцид справді відбувся в історії нашої країни. Для Мейса це голосування було символом тріумфу справи, яку він відстоював у Сполучених Штатах. Було б катастрофою, якби Верховна Рада України, законодавчий орган країни, де стався геноцид, не визнала цього.
Після побиття і операцій Джим отримав нове черево і… новий вогонь, що спонукав до дій. Останні 18 місяців свого життя він провів у подорожах Сполученими Штатами, Францією та Італією, не покидаючи діяльності в Києві. Він виступив в Організації Обʼєднаних Націй, щоб аргументувати визнання геноциду, що стало можливим лише після того, як сама Україна визнала його. Однак, зрештою, міжнародне визнання та глобальний консенсус є вторинними у примиренні постгеноцидного суспільства з власною історією і усвідомленні того, що воно є водночас жертвою і продуктом тієї самої системи, яка реалізовувала Голодомор, здійснений за вказівками з Москви.
У липні 2003 року Мейс став голосом кампанії за відкликання Пулітцерівської премії репортера “The New York Times” Волтера Дюранті. Згідно зі звітом Комісії США з питань Голодомору, Дюранті був одним із двох американських кореспондентів, які “взялися заперечувати [існування], незважаючи на дедалі більшу кількість незаперечних доказів, лютого голоду в Україні”. Другим був Луїс Фішер із видання “The Nation”, але Фішер не отримав Пулітцерівської премії.
Для тих, хто вижив після Голодомору, та їхніх нащадків цинізм “The New York Times” та Ради Пулітцерівської премії щодо нагородження Дюранті — це продовження його безсоромної брехні часів голоду-геноциду. Чи можете ви уявити, щоби людина, яка вижила після Голокосту, висловилася за збереження Пулітцерівської премії репортером, який заперечував існування нацистських газових камер, адже його репортажі про нацистську Німеччину та Гітлера також охоплювали період до початку Голокосту? Цього репортера “скасують” за ньюйоркську наносекунду, і мало хто протестуватиме. Невідкликання Пулітцерівської премії, незасудження, відсутність вибачень, мовчання і неробіння нічого значущого з брехнею Дюранті — ось що ранить найбільше. Це є байдужість у найкращому прояві та зловмисність у найгіршому.
Дюранті відкидав повідомлення про голод як “фейкові новини” (що є прикладом того, як заява про фальшивку сама є фальшивою). Мейс включив корисне резюме побрехеньок Дюранті до звіту Комісії США з питань Голодомору в Україні:
“Наприкінці літа 1932 року… Дюранті став підводити під ці події такі пояснення як “біль росту”, наслідки апатії селян у деяких регіонах, “відчутне зниження рівня життя великої кількості селян”. В середині листопада він наголошував, що не існує “ні голоду, ні голодування”, є “незручні” проблеми, але вони не “катастрофічні”. Два дні потому він визнав, що в повідомленнях про нестачу харчів є “елемент правди”, але проблема “не викликає занепокоєння, а тим паче розпачу”. Він припускав, що совєцькі люди, можливо, харчуються не так добре, як раніше, але “немає ні голоду, ні голодування, і не схоже на те, що вони насуваються”. “Нестачу харчів, — пояснював Дюранті 26 листопада, — слід розцінювати як результат опору селян соціалізації села”.
Ніби брехні було недостатньо, Дюранті також робив усе можливе, щоби спростувати правдиві повідомлення інших журналістів про те, що голод дійсно лютував. Але читаючи далі звіт Комісії США з питань Голодомору, маємо розуміння, що проблема з повідомленням правди була набагато більшою за проблему Дюранті-брехуна. Він був лише інструментом.
Цей важливий факт виявили в “депеші Ґордона”, що носить імʼя Джорджа А. Ґордона (1885–1959) — тимчасового повіреного у справах США в Берліні, чиє повідомлення датоване 5 червня 1931 року.5 Він надіслав до Вашинґтона (і копію до Риги) меморандум, написаний Альфредом В. Кліфортом (1889–1969), якого Ґордон представив у своїх записах “членом нашого посольства”. Кліфорт раніше як капітан Армії США відбував службу в Росії під час Першої світової війни, а згодом працював у Державному департаменті США у Вашинґтоні та займав посаду генерального консула в Берліні, Кельні, Вінніпезі та Оттаві.
“Депеша Ґордона” чітко показує, що Пулітцерівську премію Дюранті виграв за його репортажі 1931 року, “які відображали офіційну думку совєцького режиму”. Рада Пулітцерівської премії нагородила Дюранті за повідомлення новин, які по суті повторювали думку Сталіна.
Отже, наступного разу, коли “The New York Times” помилково назве Ігоря Ґіркіна “критиком” Путіна чи знехтує згадкою про те, що його заочно визнали винним у збитті рейсу MH17, це не повинно нас дивувати, оскільки любовні стосунки “леді Ґрей” із будь-ким, хто перебуває при владі в Москві, набагато давніші та глибші, ніж просто захоплення лівацькою культурою. “The New York Times”, яка колись мала слоган “Всі новини, варті друку”, уклала угоду зі сталінською Москвою Сталіна щонайменше в 1931 році.
Повідомлення Дюранті в стилі “все добре, тут немає нічого цікавого” легко засвоювалися США часів Франкліна Д. Рузвельта, який поспішав офіційно визнати СССР, що робилося частково для того, аби підняти економіку після Великої депресії 1929 року. Сполучені Штати розірвали дипломатичні відносини з Росією незабаром після захоплення влади большевиками в 1917 році, але Рузвельт визначив їх відновлення як пріоритет, щойно посівши президентську посаду в 1933 році. США були останньою великою державою у світі, що ще не визнала СССР, але це змінилося 16 листопада 1933 року. Мор українців не завадив американським інтересам (вони все одно не були громадянами США), а мільйони жертв сталінських чисток (що почалися через рік після встановлення дипломатичних відносин) не сповільнили США на шляху до економічного відновлення.
***
ДЖЕЙМС МЕЙС ПРОЖИВ достатньо довго, щоби побачити, як парламент України визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом, однак він помер у травні 2004 року, за пів року до Помаранчевої революції і за 2 роки до того, як Верховна Рада України ухвалила “закон про Голодомор” у 2006 році.
В інтервʼю, опублікованому через 40 днів після його смерті,6 всюдисущий російськомовний таблоїд “Факти” запитав дружину Джеймса Наталю, чи правда, що на Мейса нападали неодноразово. “Так, — вона відповіла, — але я не думаю, що це повʼязано з політикою”, — і нагадала історію про кровожерливого нападника. У передмові до своєї збірки поезій “День холодного сонця” Наталя згадала “абсолютно злочинну атмосферу” на Троєщині, про те, що Джеймс, крім побиття, пережив пограбування, пожежу та затоплення у квартирах, де він мешкав.
Девʼять років потому, в інтервʼю 2021 року з нагоди 69-річчя Джеймса Мейса, що вийшло під заголовком “В Україну [його] покликали мертві, але не чули живі”,7 Наталя пообіцяла дописати свої спогади про Мейса, але із наступним застереженням: “Хочу, щоб їх видали вже після моєї смерті. Бо я писатиму всю правду, і для багатьох вона буде неприємною”.
Наталя твердо стоїть на своєму і тримає обітницю мовчання, але вона не єдина: інші американці, які знали його під час його перебування в Україні, не відповіли на запити щодо побиття Мейса у 2002 році та його смерті у 2004 році. Перша дружина та син Джеймса в США були здивовані, дізнавшись про напад на нього у 2002 році; усе, що вони коли-небудь отримували від уряду США, — це фотокопія свідоцтва про смерть Джеймса.
Якою була природа його передчасної смерті? Чи було напад на нього випадковим актом насильства в насильницькому районі міста, чи Мейс був ціллю дуже конкретного меседжу “забирайся звідсіля”?
У суспільствах, де ніхто не винен, винні всі. Україна не змогла зберегти його. Він був одним із “незахищених”, як сказала Наталя в телеінтервʼю 2012 року, так само, як Ліда Коваленко та Володимир Маняк — колеги Мейса, також дослідники Голодомору.
Подружжя письменників, Володимир Маняк (1934–1992) і Ліда Коваленко (1936–1993), які були піонерами дослідження Голодомору в останні роки совєцького врядування, збираючи усні історії, також померли молодими. Наталя, дружина Джеймса Мейса, працювала разом із ними над редакцією книги “33-й: Голод. Народна книга-меморіал”, де представлено 1 000 свідчень очевидців.
Володимир загинув в автокатастрофі 1992 року, у якій постраждала і Ліда. Вона померла від серцевого нападу через 224 дні. Чоловік і дружина робили те саме, що і Джеймс Мейс у Сполучених Штатах десятиріччям раніше: працювали з усними історіями тих, хто вижив після Голодомору; ключовою відмінністю було те, що вони робили це в країні, де стався штучний голод і де правда про це була прихована. Їхня робота могла легко зіткнутися з тими, хто тримав владу ще в совєцькій системі. Чоловік і дружина померли з інтервалом трохи більше ніж 7 місяців. Як і Мейсу, Маняку і Коваленко було за 50, коли вони загинули.
Здавалося, це була справа лише декількох років, поки московський спрут не задушить Україну, повністю охопивши її своїми політичними, фінансовими, економічними, медійними, культурними, релігійними, урядовими та злочинними щупальцями…
Правда про смерті тих, хто допоміг підняти завісу таємниці навколо смертей мільйонів, залишається нерозказаною.
“Містика”, — стверджував Герасимʼюк в інтервʼю 2012 року, припускаючи ймовірну наявність чогось “таємничого”, коли йшлося про життя Мейса в Україні. Наталя виправила його, сказавши, що є краще слово для розуміння життя Джеймса Мейса: “місія”. Джеймс був людиною з місією.
Улюблена історія Мейса була про новенький підводний човен, що рушає на свою першу місію під час Другої світової війни. Незабаром після виходу з порту він потрапляє під вогонь противника, отримує пошкодження і починає тонути. Капітан виходить на палубу, а всі матроси намагаються зійти з корабля. Капітан озирається, але кричати нема на кого. Тож він погрожує кулаком небу, волаючи: “Ми ж ще навіть не почали боротьбу!”. Це була фраза, яку Мейс часто повторював собі та людям навколо, коли справи йшли погано.
Українці прийняли ідею Мейса зі свічкою у вікні як символічний спосіб вшанування памʼяті жертв Голодомору 1932–1933 років. У своїх записах Джеймс розкрив джерело натхнення для цієї ідеї: це був ніхто інший, як національний бард “батько Тарас” Шевченко, чий культовий автопортрет зі свічкою надав Мейсу ідею, яку українці втілюють у життя, коли щороку в четверту суботу листопада вони ставлять свічки у своїх вікнах.
Більшість американців мало знають про роботу Джеймса Мейса в Україні, але його внесок у визнання Голодомору геноцидом було відзначено у звіті Посольства США в Києві, де згадувалися інтриги та закулісні домовленості напередодні знакового голосування в українському парламенті, і цей звіт потрапив до Wikileaks. Це єдиний документ, де я знайшов згадку про Джеймса Мейса, хоча я сподівався, що ці конфіденційні папери можуть надати більше подробиць про напад на нього у грудні 2002 року. Але ні, не надають.
Відсутність Джеймса Мейса в доступній урядовій кореспонденції США — гарне мірило того, яка інформація заслуговує на розголошення, якщо брати до уваги метрику всіх інформаційних зливів.8 У контексті України демаркаційною лінією є розкриття правди. Порівняно з Мейсом, Джуліан Ассанж не може вважатися справжнім викривачем, адже єдина правда, яку він розкрив, полягає в тому, що якщо ви створюєте вебсайт із великою кількістю гакнутих засекречених урядових документів, — очікуйте, що уряд, чию інформацію ви гакнули, прийде за вами. Розкриття прихованої правди про організований державою Голодомор мільйонів важить набагато більше за просту (і безвідповідальну) заяву: “Агов! Погляньте-но, скільки електронних листів я знайшов!”. Мейс розкрив правду про уряд, винний у геноциді, і тих, хто його приховував, тимчасом як Ассанж розкрив противникам і партнерам США лише те, що урядові системи США також можуть бути взламані. Небезпека таких витоків, як ті, що були опубліковані Ассанжем, відчувається найгостріше під час війни, особливо коли йдеться про військове планування, і будь-хто, хто має доступ до засекречених документів і плекає в собі невдоволення, може завдати невідворотної шкоди, що призведе до втрати життів.
“Конфіденційне” повідомлення на Wikileaks, де згадується Мейс, датоване 30 листопада 2006 року. Воно було створене в Посольстві США в Києві і розіслане через мережу Держдепартаменту під назвою “Україна: Голодомор і політика памʼяті: Спадок сталінського голоду 1932–1933 років”. Це звіт із 17 пунктів, що розкриває політичну драму перед історичним голосуванням за Закон України “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”, роль Москви та компроміси, на які довелося піти постгеноцидному суспільству, щоби прийняти правду про свою найбільшу трагедію:
“…3. 73-ті роковини сталінського рукотворного голоду, відомого українською мовою як Голодомор (голод — гостре відчуття потреби в їжі, мор — корінь дієслова, повʼязаного зі смертю, катуваннями, стражданнями), від якого взимку 1932–1933 років загинуло від 5 до 10 мільйонів українців, були вшановані церемоніями по всій країні о 16:00 25 листопада [2006 року]. Президент Ющенко очолив урочисту ходу з Софійської площі до памʼятника Голодомору на Михайлівській площі, приблизно за пів кілометра; тисячі свічок горіли в обох місцях протягом всієї ночі. В урочистостях взяли участь представники духовенства, члени Ради, дипломатичний корпус, включно з Послом [США], та Кабінет Міністрів”.
“4. Прибувши до меморіалу, Ющенко, його дружина та спікер Ради Олександр Мороз очолили церемонію з покладання вінків та запалення свічок біля основи меморіалу, що транслювалася по національному телебаченню; премʼєр-міністр Янукович відзначився відсутністю. Потім представники кожної області поставили свічку біля основи меморіалу, наголосивши, що вся країна постраждала від тривалих наслідків Голодомору, центром якого були нинішні східна та центральна частина України. Новий памʼятник жертвам Голодомору відкрили у Харкові; сама лише Харківська область втратила два мільйони людей у 1932–1933 роках, третину свого населення”.
“5. У натхненній десятихвилинній промові на національному телебаченні Ющенко, чия сімʼя походить із Сумської області, зазначив, що його дід разом із сімʼєю загинули під час Голодомору, що на своєму піку забирав 25 000 жертв щодня. Ющенко заявив: “Ті, хто сьогодні заперечує Голодомор, глибоко і переконано ненавидять Україну. Ненавидять нас, наш дух, наше майбутнє. Вони заперечують не історію. Вони заперечують Українську державність”. Потім він “вимагав”, аби Рада визнала Голодомор геноцидом”.
“6. Напередодні комеморацій 25 листопада Ющенко подав законопроєкт про визнання Голодомору актом геноциду проти українського народу та заборону публічного заперечення штучного голоду. Політичні маневри завадили розгляду законопроєкту до дня вшанування пам’яті, але, коли Рада відновила свою роботу 28 листопада, це питання домінувало, за підтримки спікера Ради [Олександра] Мороза. Ключова драма стосувалася позиції Партії регіонів премʼєр-міністра [Віктора] Януковича, оскільки було відомо, що комуністи виступатимуть проти законопроєкту. Регіонали спочатку внесли альтернативний законопроєкт, в якому Голодомор визнавався “злочином тоталітарного режиму проти людства” та “національною трагедією українського народу”, але не геноцидом. Потім вони адвокатували прийняття законопроєкту Ющенка як декларації, а не закону, і нарешті запропонували визначити геноцид як злочин сталінського режиму проти українського та інших совєцьких народів”.
“7. Компроміс, досягнутий за посередництва Мороза, полягав у зміні слів “українська нація” на “український народ”, із посиланням на конституційне визначення українського народу, яке не базується на етнічних ознаках і охоплює громадян України всіх національностей. Проте основне визначення Голодомору як геноциду залишилося. Компроміс також передбачав упущення запропонованої заборони заперечення Голодомору, після чого Мороз забезпечив прийняття законопроєкту одним читанням — незвичний, але допустимий парламентський маневр. Регіонали все ж таки утрималася від голосування, за винятком двох депутатів — Тараса Чорновола та Анни Герман, які порушили партійну лінію, щоби проголосувати за резолюцію, посилаючись на членів родин, які загинули в центральній Україні під час Голодомору. Вони приєдналися до присутніх депутатів від соціалістів, БЮТ [Блок Юлії Тимошенко] та НУ [партія Ющенка “Наша Україна”], щоби забезпечити більшість у 233 голоси”.
“8. Заступник голови Адміністрації президента Іван Васюник, відповідальний від Ющенка за просування законопроєкту, повідомив Послу [Вільяму Тейлору] 29 листопада, що законопроєкт про Голодомор виявив напругу всередині фракції регіоналів. Васюник весь день 28 листопада провів у Раді і розмовляв з низкою менеджерів регіоналів про законопроєкт. За його словами, за президентський законопроєкт хотіли голосувати більшість депутатів Партії регіонів — близько 150 з 186 членів фракції. Проте фракції, за винятком двох вищезазначених депутатів, навʼязали партійну дисципліну. Як стверджував Васюник, після голосування настрій у фракції регіоналів був дуже напруженим, оскільки багато депутатів, зокрема десятки тих, хто втратив родичів під час Голодомору, були обурені тим, що їх примусили утриматися від голосування всупереч їхнім переконанням”.
“9. Досить цікаво, що Голодомор має потенціал стати об’єднавчою темою в нещодавньому “синьо-помаранчевому” географічному політичному поділі України [синій — це Янукович, помаранчевий — Ющенко], оскільки більшість смертей сталося на сході і в центрі країни, зокрема в Харківській області… Ставши президентом у січні 2005 року, Ющенко послідовно відстоював ідею повного визнання Голодомору геноцидом як частини поточного формування міцнішої національної ідентичності України. (Примітка: Деякі соціологи вважають Україну постгеноцидним суспільством через втрату значного відсотка населення впродовж 12 років, з 1932-го по 1944-й, що охопили Голодомор, Великий терор і Другу світову війну.) Васюник зауважив Послу, що ціллю президента і Мороза під час підтримки цього законопроєкту було обʼєднання українців”.
“12. …Регіонали, які загалом виграли більшість політичних сутичок з минулого літа, очевидно продемонстрували амбівалентність у дні перед голосуванням, не впевнені, як позиціонувати себе щодо питання, яке є менш важливим для їхньої східної та південної електоральної бази (вересневе опитування засвідчило, що лише 33 відсотки східних і 45 відсотків південних респондентів вважали, що Голодомор був спричинений навмисними діями влади) і яке однозначно дратує Москву. Заступник лідера регіоналів Володимир Макеєнко, один із десяти “батогів” партії, 30 листопада повідомив нам, що регіонали спочатку планували, що 30 депутатів проголосують за фінальний варіант, щоби продемонструвати часткову підтримку, але лідери партії пізніше змінили цю позицію, наказавши всім не підтримувати законопроєкт. Хоча Макеєнко особисто вболівав за такий варіант, але боявся втратити свою посаду голови комітету з питань бюджету, якби він порушив партійну дисципліну, передбачаючи, що Чорновіл і Герман зрештою будуть покарані за недотримання партійної лінії”.
“15. Примітка: Українські медіа повідомили, що 29 листопада три активісти російських націоналістичних груп — Національного большевицького фронту (НБФ) і Євразійського союзу молоді (ЄСМ) — відзначили прийняття Радою законопроєкту, закидавши петардами Посольство України в Москві. Представники НБФ та ЄСМ заявили пресі, що ця акція була протестом проти законопроєкту, який був образливим для вічної дружби “великоросійського” та “малоросійського” народів. Останній термін, “Малоросія”, використовувався росіянами, які намагалися заперечити існування незалежної української ідентичності, замість назви “Україна” впродовж 18–20 сторіч”.
І насамкінець конфіденційна дипломатична телеграма відзначила внесок Джима та Сполучених Штатів:
“16. Примітка: Протягом останніх 20 років Конґрес США відіграв важливу роль у промоції усвідомлення Голодомору. Конґресова Комісія США з питань Голодомору в Україні, створена в 1985 році та очолювана істориком Джеймсом Мейсом, провела революційні архівні та усноісторичні дослідження, які дали змогу виснувати у заключному звіті 1988 року: “У 1932–1933 роках Іосіф Сталін та наближені до нього особи вчинили геноцид проти українців”. Дослідження Мейса лягли в основу фундаментальної книги Роберта Конквеста “Жнива скорботи” 1986 року, і Мейс до сьогодні залишається героєм для багатьох українців. У 1993 році, до 60-х роковин Голодомору, Комісія Конґресу передала новоствореному незалежному українському уряду 4 томи розшуканих даних, 10 томів архівних матеріалів та 200 касет із записами усноісторичних свідчень тих, хто пережив Голодомор…”.
Автор (чи автори) конфіденційного комюніке Посольства США в Києві визнає Мейса “героєм для багатьох українців” і, що не менш важливо, ілюструє роль політики памʼяті в Україні, коли Москва тягне за ниточки своїх маріонеток в українському уряді та парламенті. Принаймні Джеймс отримав почесну згадку, що не так погано для звіту, написаного про події, що відбулися за понад 2 роки після його смерті.
Проте “закон про Голодомор” був лише кроком на шляху до вирішення проблеми геноциду. Після його ухвалення у 2006 році Україна порушила кримінальну справу і в 2009–2010 роках визнала Сталіна та шістьох його большевицьких поплічників винними в геноциді.
***
“ОСЬ ТАК”, — ЗНОВУ подумав я у 2010 році, після того як майбутній керівник виборчої кампанії Трампа допоміг обрати президентом України Віктора Януковича. — “Тепер Москва точно перемогла”. Злий жарт тоді полягав у тому, що альтернативний кандидат, Юлія Тимошенко, також була в кишені Крємля. Ці вибори були безпрограшні для Крємля в обох випадках, головне, аби без Віктора Ющенка в президентському кріслі.
Російські державні банки росли в столиці, як гриби після дощу, попкультура була на 95 відсотків російськомовною, українськомовні розважальні програми було відкинуто на периферію. Здавалося, це була справа лише декількох років, поки московський спрут не задушить Україну, повністю охопивши її своїми політичними, фінансовими, економічними, медійними, культурними, релігійними, урядовими та злочинними щупальцями та затягнувши її в “сірі зони”, які він створює і в яких функціонує. Московські зони впливу сірі через те, що упевненість щодо речей, які переважно — чорно-білі, як добро і зло, правильне і неправильне, законне і незаконне, втрачається в “руском мірє”.
Хоча Мейс чітко розумів, що українці живуть у “постгеноцидному” суспільстві, та, можливо, він не цілком усвідомлював, що Москва не покінчила з Україною або що на зорі нового тисячоріччя до влади в Крємлі прийшов ще один геноцидальний маніяк.
Наївні мислителі та політикотворці у Вашинґтоні, думаючи, що ведення справ із Путіним зробить із нього демократа, породили й поширили забуття. Незалежно від того, наскільки приємним Путін став для більшості західних лідерів, загорнувшись у костюми Armani, він зрештою не зміг приховати свій намір розвʼязати ще один геноцид проти українців. Він оголив його у своєму есе “про історичну єдність” українців і росіян, що було опубліковане за 6 місяців до 24 лютого 2022 року і де прозвучало нібито ідеологічне виправдання для масштабування вторгнення, яке він розпочав у 2014 році. Це есе, багате маніпуляціями та відвертими брехнями, допомогло його режиму утримати російський народ увʼязненим у крємлях їхніх власних розумів.
Росія, справді, повністю керується як виправна колонія, де вʼязні в повному блаженстві не підозрюють про власне увʼязнення фашистським режимом, що ним управляють нащадки чекістів, оригінального КҐБ, які увʼязнили, а потім вбили свою власну російську царську сімʼю, включно з пʼятьма дітьми, перш ніж Лєнін, Троцький та Сталін запустили масові вбивства за 20 років до Гітлера, створивши “воровской мір”. Організоване злочинне угруповання, що виникло в результаті злиття таємної політичної поліції та злочинного світу, є втіленням режиму Путіна та його фасаду — цивілізаційної пропозиції під назвою “рускій мір”, що складається з убивць і злодіїв: об’єднання двох мафій (КҐБ та організованої злочинності) у державі, якою керують бандити з ядерною зброєю у своєму розпорядженні, терористи щодо власної держави.
Проте трьох десятиріч “мʼякої” сили “рускава міра” було недостатньо для перемоги Москви. Якби вона вела довгу та терплячу гру, то могла б завоювати Україну, вбити її, як ту жабу, яка не розуміє, що її варить живцем психопат-садист, який поступово й терпляче підвищує температуру води, залишаючи жабу несвідомою того факту, що її вбивають.
Натомість повномасштабне вторгнення Москви у 2022 році консолідувало українську національну державу у самовизначенні не лише з погляду, чим вона не є, тобто Україна — не Росія (як стверджували Бжезинський і Кучма), або анти-Росія (як стверджують Путін та Мєдвєдєв), але й з погляду, чим Україна є, адже нова, постсовєцька генерація виходить на поле бою, всотуючи українську мову, культуру та історію так, як ця країна ще ніколи не бачила. Українці показали, що вони відкидають владу Москви, і більше 600 днів повномасштабного нападу продемонстрували, що Україна — це європейська національна держава, здатна захистити ліберальну демократію та західну цивілізацію і перемогти фашистську і геноцидальну Росію (дуже сподіваюсь, але тільки з рішучою допомогою союзників).
Путін любить повторювати фразу зі своєї юності, проведеної на негостинних вулицях Ленінґрада, яка, на його думку, має глибокий психологічний зміст і є російськомовним еквівалентом відповіді на дражнилку десь на шкільному подвірʼї: “Хто як обзивається, той так і називається”. Це ключ до розуміння його в напів іронічний, фройдівський спосіб. Він чітко окреслює засоби, які мають бути застосовані до постпутінського російського суспільства: денацифікація, денуклеаризація, демілітаризація — ці речі, які повинні відбутися в Росії, викладені в “плані” Москви щодо України.
Цими думками я поділився б з Джимом Мейсом, якби він був сьогодні поруч; він мав би свої власні інсайти для обговорення і багато “я ж тобі казав”-тверджень. Якби він залишався живим, йому було б лише 72 роки у 2023 році, і він міг би побачити, як люди, що живуть в “постгеноцидній” країні, яку він обрав своїм домом, ведуть війну проти ворога, що будь-якою ціною намагається стерти українців з лиця землі раз і назавжди. Я б посперечався з Мейсом і запитав би його, а чи є прикметник “постгеноцидний” точним, адже зараз йде геноцидна війна, і чи це не продовження насправді геноциду 1932–1933 років, якому Путін просто додав геноцидального імпульсу?
Якби він мав соціальні медіа, Мейс був би плідним дописувачем і коментатором, оскільки він працював на компʼютерах протягом чотирьох десятиріч, а кількість бебі-бумерів, які сьогодні активно користуються соцмережами, є доказом того, що люди старшого віру гарно і успішно використовують інтернет для спілкування. У липні 2023 року Джим, дописуючи в соцмережі, коментував би те, як Москва знову вепонізуєзерно і їжу, поширюючи перспективу голоду.
Мейс добре усвідомлював біблійні масштаби впливу совєцької влади на українську землю та її народ, тому він, безумовно, розпізнав би екзистенційну природу нинішньої війни для українців. Він із огидою похитав би головою на Москву, яка стверджує, що ця війна — це боротьба за виживання найбільшої країни світу, тоді як насправді за своє життя бореться чекістсько-воровський режим. Він посміявся б над невдалим припущенням багатьох жителів Заходу, що Україна не дасть відсічі, Київ упаде за тиждень, а політичні лідери України втечуть — поширена думка, яку важко заперечити, враховуючи історію втечі українських лідерів під час вторгнення росіян на початку 20 сторіччя. Він надзвичайно пишався б тим, що лідер країни вперше тримав стрій і залишився в Києві у 2022 році, коли український народ згуртував Володимира Зеленського.
Так, Мейс не дожив до моменту, щоби стати свідком того, як 24 лютого 2022 року путінська Росія розкрила свою справжню природу всьому світові, — він покинув його 2004 року. Але Мейс прожив достатньо довго, щоби побачити, як після 10 років укорінення в незалежній Україні починає проростати ліберальна демократія. Він побачив, наскільки цінні справжні демократичні вибори були для людей, які ніколи їх не проводили.
На світовій арені, станом на липень 2023 року, Голодомор 1932–1933 років було визнано геноцидом 33 країнами та Європейським Союзом (ЄС); поштовхом до процесу визнання став відкрито оголошений геноцид, який триває проти України та українців з 24 лютого 2022 року. Вісімнадцять країн: Бельгія, Бразилія, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Франція, Німеччина, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Молдова, Нідерланди, Румунія, Словаччина, Словенія та Сполучене Королівство, а також ЄС визнали Голодомор геноцидом саме після повномасштабного вторгнення Росії. Коли люди стають свідками скоєння геноциду в реальному часі, напевно, їм стає легше розпізнати геноцид дев’яносторічної давнини.
***
“НЕ БІЖИ ПОПЕРЕД батька в пекло” — ще одна українська приказка, але наш Джеймс Е. побив ставку свого батька Джеймса П. на 15 років: тато Джима помер у 1972 році у віці 67 років, коли Мейсу виповнилося 20, тоді як Джеймс Е. помер у 2004 році у віці 52 років. Джеймс-старший був похований поруч із донькою Жанетт, яка померла, сягнувши лише трьох років. Жанетт народилася хворою, синюшною дитиною, і хоча батьки відвезли її на лікування до госпіталю Джона Гопкінса в Балтиморі, навіть тамтешні лікарі не змогли її врятувати. У 2005 році, за рік після смерті Джеймса Мейса-молодшого, у Маскоґі на 92-му році життя померла також його мати Ола.
Під час Великої депресії у США Каліфорнію в пошуках роботи заполонили робітники-мігранти, яких називали “окі”. Достеменно невідомо, чи належали до них батьки Мейса (Джеймс П. Мейс народився в штаті Канзас), але ясно, що в 1935 році вони вже жили в місті Маскоґі, де через десяток років народився Джеймс-молодший. Під час перепису 1940 року батько Мейса, Джеймс П., та його дружина Ола Б. вказали літеру “W”9 у колонці “раса чи колір шкіри”. Попри великий розголос, що здобув в Україні факт походження Мейса від черокі, для Леона, його друга дитинства, це було новиною, коли я запитав його про це.
Ґлорія, колишня дружина Джеймса, спростовує чутки, що його мати, Ола, була чистокровною черокі, але згадує її за фото як жінку зі смолясто-чорним волоссям і дуже темними очима, а батька Мейса — як чоловіка з русявим волоссям і блакитними очима.
“Однак існує одна загадкова світлина, — написала Ґлорія в електронному листі, маючи на увазі портрет, який передавався в родині, — із зображенням темноволосого чоловіка 19 сторіччя (на вигляд європейця чи німця) з чистокровною представницею корінного населення, що була в традиційному вбранні і з зачіскою. Немає жодних достовірних даних про походження фото, і сім’я нічого не знає про людей на ньому”.
Повне імʼя Оли — Олавейра, а дівоче прізвище — Нельсон. За даними перепису 1900 року, у місті Маскоґі, справді, не фігурують жодні Нельсони, але там присутні понад 100 людей з таким само прізвищем, які віднесли себе до “народу черокі” і назвали своїм домом навколишні “Індіанські території” (варто зауважити, що Оклагома є частиною США всього лише 116 років; до 1907 року вона була відома як Індіанська територія).
“…Те, що він робив, було важливим. Це не те саме, ніби він просто пішов працювати десь у бар на західному узбережжі. Він робив щось, куди міг внести свій вклад, до чого відчував пристрасть, і це є гідним поваги”.
Джеймс Мейс час від часу писав про черокі і індіанців, живучи в Україні, але лише тоді, коли ця тема актуалізувалася для України, наприклад, під час дискусії про приватизацію землі в країні, де переважній більшості населення ніколи не доводилося купувати та продавати власність:
“Приблизно сто років тому, коли моя рідна Оклагома готувалася стати штатом, індіанцям, що усе ще проживали на цій території, виділили ділянки землі у приватну власність. Це було для індіанців зовсім нове поняття. Намагалися захистити їхнє право на те, чого вони не розуміли, однак згодом термін обмежень на продаж землі минув, і це дало поштовх творчості особливої категорії підприємців, котрі відкрито, часто з гордістю називали себе “рвачами”. Йдеться про людей, які заробляли гроші нечесним шляхом, часто використовуючи зв’язки в політичних колах. Пригадується особливо “яскравий” епізод, коли термін обмежень минув для певної категорії, був відправлений особливий потяг у місця поселення індіанців, і їх привезли в моє рідне місто Маскоґі, тут для них організували вечірку, що тривала всю ніч і де їм запропонували в необмеженій кількості віскі та сигари. У ході цього свята власники земельних ділянок розставалися зі своєю власністю за такі “щедрі” суми, як 10 доларів і навіть менше. В наступні роки багато хто з них були змушені жити з родичами в повній убогості”.
“В Україні сільські жителі провели сім десятиліть в умовах колгоспного феодалізму, тут існує небезпека повторення того, що відбулося в Америці, тому обмеження на продаж землі в цій країні здаються обґрунтованими, у всякому разі на даному етапі”, — так Мейс пояснював причину того, чому вирішив розповісти історію, як дурили індіанців. А далі вів, що рано чи пізно купівлю-продаж землі потрібно дозволити, але “наскільки цей процес буде хворобливим у соціальному плані й успішним з економічної точки зору, залежить від повноти реформ, що відбуваються в Україні”.
Для Вілла, сина Джеймса, питання щодо його походження не стоїть: “Я не бачу, чому б я виріс, вважаючи, що я є черокі, коли я ним не є”, — сказав Вілл. — “Будучи з Оклагоми…”. Вілл, який має чорне, як вороняче крило, волосся і темні очі, планує якось здати тест ДНК, щоби знати напевно, але зараз він має важливіші обов’язки перед двома дітьми.
***
ЦЯ СЦЕНА БУЛА насичена множинним символізмом, який так полюбляють українці, — водночас святкова і урочиста, день подяки і жалоби, радісне святкування багатого врожаю і скорботне вшанування недоїдання, спричиненого конфіскацією їжі за наказами влади. У 2022 році наше святкування Дня подяки в США співпало з відзначенням Дня пам’яті жертв Голодомору в Україні, обидва ці приводи об’єднали молитва і ритуал перед смачною вечерею з різними стравами в колі американської родини Джеймса Мейса.
“Ми вдячні нашій матері землі, яка харчує нас”, — я взявся читати англійською молитву ірокезів до Дня подяки, співзвучну з “Піснею створінь” святого Франциска Ассізького. “Ми вдячні рікам і потокам, які напувають нас. Ми вдячні всім травам, які зцілюють наші болячки. Ми вдячні кукурудзі і її сестрам, бобам і гарбузам, що дають нам життя. Ми вдячні кущам і деревам, які віддають нам свої плоди. Ми вдячні вітру, який, перемішуючи повітря, вигонить усілякі хвороби. Ми вдячні місяцю і зорям, які діляться своїм світлом, коли заходить сонце. Ми вдячні нашому Діду Хено за те, що посилає нам дощ. Ми вдячні сонцю за те, що дивиться на землю благословенним оком. Наостанок ми дякуємо Великому Духу, у якому втілена вся доброта і який керує всім на благо своїх дітей”.
На аркуші паперу з якісною фотокопією молитви ірокезів не було вказано її датування, та вочевидь вона була написана, або принаймні перекладена, в роки після прото-Дня подяки 1621 року, коли колоністи-пілігрими бенкетували разом з індіанцями вампаноаґ біля скелі, де вони вперше висадилися. “Пісня створінь” святого Франциска Ассізького була заспівана італійською мовою за 400 років до цього, вона також містить згадки про небесні обʼєкти та природні стихії як членів родини: про брата Сонце (messor lo frate sole), сестру Місяць (sora luna), брата Вітер (frate vento), сестру Воду (sor’aqua), брата Вогонь (frate focu) та сестру і матір Землю (sora nostra matre terra).
Ми стоїмо навколо столу зі святковою вечерею до Дня подяки, Маркіян закріплений у високому дитячому стільчику, а Соня — в обіймах свого батька. Вона не відпускає його, залишаючись абсолютно тихою і дивлячись широко розплющеними очима, ніби в страху чи то самій відірватися від батькового боку, чи то що він покине її так само, як його власний батько зробив це, коли Віллу було всього 5–6 років.
Вілл гадає, що бачив свого батька щонайменше тричі після того, як Джеймс пішов з його життя. Перед тим як піти, він посадив сина на диван, сказавши Віллу, що йому доводиться їхати в Україну, щоби знайти роботу і продовжити свою карʼєру. Вілл рідко бачився з батьком відтоді, що дитиною, що в дорослому віці, хоча є фотографії, де батько і син спільно займаються боротьбою. “У мене немає поганих спогадів про нього, — сказав Вілл, — але він полюбляв випити. О мій Боже, батько полюбляв випити!”.
Озираючись назад, Вілл йому пробачає. “Це важко для дитини, бо ти хочеш, щоби твоя сімʼя була поруч… Але те, що він робив, було важливим. Це не те саме, ніби він просто пішов працювати десь у бар на західному узбережжі. Він робив щось, куди міг внести свій вклад, до чого відчував пристрасть, і це є гідним поваги”.
Втративши батька, Вілл однаково мав позитивні чоловічі рольові моделі у своєму житті (з материного боку), і ці приклади спрямовували його до війська: його дід працював на бойових кораблях, його двоюрідний дід був військовим стоматологом, а дядько — хірургом “зелених беретів” у Вʼєтнамі. Вілл переймався через те, що не служить в армії, як чоловіки з його родини; ці тривоги розвіялися, коли 11 вересня 2001 року США на власній землі атакували терористи.
“Одинадцятого вересня просто клацнув перемикач. Це було те, що вартувало боротьби, і я відчував це дуже сильно. Це було ніби покликання”, — пояснював Вілл, згадуючи про те, що його спонукало. Він отримав високі бали з тестів на здібності та пройшов шлях служби своїй країні від звичайної піхоти до морської. Завершивши дійсну службу, нині Вілл вивчає американську історію та соціальну роботу в Університеті Меріленду, щоби здобути ступінь бакалавра.
“Історія важлива хоча б тому, що вона має справу з фактами, — пояснив Вілл. — Ви не можете змінити історію і, я думаю, ось що було важливо у випадку з Голодомором [і в тому, як] КҐБ та росіяни намагалися його приховати”.
Перед тим як сісти за вечерю до Дня подяки, мала прозвучати ще одна молитва, адже це була також четверта субота листопада — День памʼяті жертв Голодомору. Вілл Мейс запалив свічку, щоби вшанувати всіх померлих під час Голодомору, саме так, як у 2003 році у своїй промові перед українським парламентом просив зробити це його батько. Ми помʼянули їх, і Джеймса Мейса також, кожен по-своєму, а потім заспівали “Вічную памʼять”.
Тут гра слів: “Blue Jays”, що перекладається з англійської як “блакитні сойки”, — назва бейсбольної команди Торонто, а “Orioles”, тобто “іволги”, — бейсбольна команда Балтимора. ↩︎
Okie — уродженець, житель Оклагоми; зневажливо: робітник-мігрант, що займається сільськогосподарською працею. ↩︎
Василь Герасимʼюк. UA: Культура. Інтервʼю з Наталею Дзюбенко-Мейс. 2012. [Online]. Доступно: http://surl.li/njzln (Станом на листопад 2023). ↩︎
Дмитрий Фионик. Фокус. “Джеймс Мейс: как исследователь Голодомора выживал на Троещине”. 1 грудня 2014. [Online]. Доступно: http://surl.li/njytk (Станом на листопад 2023). ↩︎
“Депеша Ґордона”, 5 червня 1931. [Online]. Доступно: http://surl.li/njyob (Станом на листопад 2023). ↩︎
Факты. Наталья Дзюбенко-Мэйс: “Джим часто говорил мне: “Украину предали. Целый народ погибал на глазах всего мира”. 11 червня 2004. [Online]. Доступно: http://surl.li/njwhd (Станом на листопад 2023). ↩︎
Марія Семенченко. Локальна історія. “В Україну покликали мертві, але не чули живі. Яким був Джеймс Мейс?”. 17 лютого 2021. [Online]. Доступно: http://surl.li/njwjp (Станом на листопад 2023). ↩︎
Законне розголошення інформації на Заході має окремий термін “whistleblowing”, що передбачає розкриття конфіденційних даних у випадку, коли людина вважає, що вони є доказом протиправних дій. Не варто плутати з інформаторами чи донощиками. ↩︎
Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.
Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом.