“Жертва Богові — дух розбитий;
серцем скорботним і смиренним Ти, Боже, не погордуєш”
Псалом 50
Грюкіт книжок і конспектів об підлогу мікроавтобуса вихопив її із солодкого, але завжди короткого студентського сну. Млявим поглядом дівчина одразу впізнала свій старанний почерк. Ребра нили від двох незручних сидінь, на яких вона хазяйнувато розвалилася. Нудотний, майже похмільний головний біль тиснув на скроні. Студентка протерла очі, позіхнула й піднялася, щоб перевірити, чи не проїхала свою зупинку. Вона із самого ранку прямувала додому, де на неї ніхто не чекав. Мікроавтобус стояв. Довкола панувала тиша. Дівчина визирнула у вікно — ліс, схожий на той, де вона ще маленькою гуляла з мамою.
Як же мені зле
Тільки не блюй, Фіалко
Вона ліниво потягнулася. Зібрала студентське приладдя. М’якою долонею гидливо витерла від бруду. Дістала старий “Xiaomi” — розряджений. Тонкі брови шмигнули догори. Перед поїздкою вона завжди повністю його заряджала.
Кляті китайські смартфони!
Бо дешеві, Фіалко
Порожній салон “Мерседеса Спринтера” викликав млосне відчуття, а запах дизельного пального обпік шлунок. Вона намацала в кишені плеєр, схожий на флешку. Гладкий пластик трохи заспокоїв. Підскочила до водійського сидіння — нікого. Заплющила очі та плюхнулася на крісло поруч. Згадка про двох подруг-однокурсниць заятрили тривогу. Вони зникли безвісти. Спочатку одна, потім друга.
А зараз третя?
Не накручуй себе, Фіалко!
Тремтячими руками встромила навушники, щоб зупинити панічну атаку, яка дерлася від кінчиків пальців ніг до стиснутого горла. Старий плеєр мав у запасі ще одну поділку батареї! Такими давно вже не користуються, хіба якщо це найдорожча серцю річ.
Музика улюбленого гурту діяла краще, ніж “Гідазепам”, від якого вона довго відвикала.
Can
Anybody find me somebody to love?
Вирівняла дихання.
Each morning I get up, I die a little
Can barely stand on my feet (take a look at yourself)
Грайлива мелодія тиснула на паніку, заштовхуючи її назад до пальців ніг.
Дівчина хитала хворою головою в такт.
Дякую Фредді
Ти молодець, Фіалко
Розплющила очі. Глянула крізь лобове вікно. Перед нею виріс пригірок, на якому стирчав триповерховий будинок із чорної цегли, наче сторожова вежа з гострим дахом. Зовсім нетиповий для Харківщини, яку дівчина обʼїздила на студентських екскурсіях. Впритул до будівлі нависав оголений дуб, обіймаючи її гіллям та корінням. Безсумнівно, ця вежа жадібно ввібрала всі життєві соки дерева. На шпилі нервово крутився іржавий флюгер-заєць із дірками замість очей.
Паніка повернулася, збивши дихання.
Знову!
Слухай музику, Фіалко!
I just gotta get out of this prison cell
Someday I’m gonna be free, Lord
“Клац”.
Відчинила двері мікроавтобуса й стрибнула на багряне листя. Дім стирчав гнилим осиновим кілком, що пройшов крізь спину Землі, провокуючи кровотечу щоосені.
Жовтневий вітер обдав вологим холодом її щоки, роздуваючи пальто, яке так пасувало осінньому небу. Вже сутеніло. Студентка чимчикувала вгору до чорної будівлі, хлюпаючи по кривавому листю.
Find me, find me, find me love
Пісня закінчилася. Панічну атаку переможено. Можна знімати навушники.
Трухлявий ґанок болісно заскрипів — з будинку вийшла жінка із залізним тазиком білизни. Брудний дірявий фартух майже репався на її опасистому тілі. Коса рідкого безбарвного волосся діставала попереку.
— Я перепрошую. Прошу вибачення! Мене звати Віола. Ви не знаєте…
Металевий таз вислизнув з рук жінки просто їй на ліву ногу.
— Йой! — вона скривилася від болю та зігнулася, нагадуючи бульбашку, що ось-ось лусне.
— Ой, вибачте.
— Дитино, звідкіля ти тут? — викрививши обличчя та розтираючи ногу, видавила жінка. — ПАВЛЕ, Павлику! Ти подиви, хто тут у нас. Така красна дівчина.
З чорної будівлі спочатку викотилося пузо з підтяжками, потім виповзли вуса, а тоді зʼявився й сам чоловік.
Водій!
Точно, Фіалко
Примруженими очима він повільно роздягав Віолу поглядом. Зупинився на її грудях і промовив:
— Проспала зупинку, певно? Таке буває. Старанні студентки завжди недосипають. Вчать свої науки, а про сон забувають. — Його вуса, схожі на жменю білих черв’яків, що звисали донизу, діставали аж до нижньої губи. Вони жваво вібрували від низького голосу.
Голова Віоли, яка досі боліла, мимовільно втягувалася у плечі.
Очі геть! Будь ласка, клятий нахабо
Не соромся, Фіалко
— Так. Вибачте. Не знаю, як таке сталося. Ви не знаєте…
— Бачу, шо сумлінна учениця. Не нервуй уто так, дитино! — жінка взялася розвішувати одяг.
— Ви не знаєте, як мені дістатися до свого міста? Я їхала додому…
— Я пам’ятаю тебе. Ти запригнула у мою карету на “Студентській”, певно?
— Так. Саме так.
— Той ранок зовсім проблемним був. Стільки пригод із каретою. Чудом дому дістався. А перед домом узагалі заглохла й не заводиться. Я ж…
— Де ми зараз?
— Ми на околиці села Жахівці. Точніше, напряму лісом до них кілометрів так… ну, багатенько, а по дорозі — то й ще більше. — Тепер водій дивився їй просто у вічі.
Як же мені дістатися додому?
Ти знайдеш спосіб, Фіалко!
Перевісила важкий рюкзак на інше плече.
Жінка взялася порпатися в тазику. Вона хапала, обтрушувала, нюхала й чіпляла білизну. Переставляла посудину й повторювала. Кректала, але всміхалася; охкала, але продовжувала. Остання річ — дівоча сукня кольору листя під їхніми ногами.
— ГОСПОДИ мій милосердний! Павле! Вибачаємось, дитино, за таке гостеприїмство. Ми якраз сідали вечеряти, бо вже час. Мені до шостої треба вспіть, бо дієта, бо жирна я.
Дієта не допоможе
Тільки спортзал, Фіалко
— Дякую, але я хочу до…
— Це неможливо, — Павло ляснув підтяжками. — Поки шо.
Додому
Скоро дістанешся, Фіалко
— Треба чинить. Якась хєрня з електронікою, певно. Як було тоді…
— Павле, перестань виражатися. Таз лучше забери! Ходімо, Віоло, до хати, там погуторимо.
Жінка поклала важку руку на вільне плече студентки та підштовхнула до чорного кам’яного будинку з гострим дахом і написом при вході “ХРИСТОС У ЦЬОМУ ДОМІ”.
Три свічки бовваніли на чималому дубовому столі з трухлявими кутами та вирізьбленими трояндами на ніжках. Вони освітлювали черствий хліб у плетеному кошику.
Не люблю запах плісняви!
Головне — нічого тут не їсти, Фіалко
Інші три свічки біля печі підсвічували незліченну кількість тарілок і склянок, розкиданих по всіх поверхнях. Майже на кожній леліло павутиння та шмигали тіні крихітних тварин.
Холод дубового стільця легко проходив крізь фланелеву картату спідницю й колготки, облизуючи її молоду шкіру.
— Чи можу я звідкись… звідкись зателефонувати рідним? Вони хвилюватимуться. Або хоча б телефон зарядити?
— Не можеш, дитино. Тутка ми без зв’язку та світла. Ті падлюки не схотіли електрику тягти аж сюди.
— Навіть не знаю, коли свою карету до ладу приведу. З нею стільки клопотів. Ось взять хоча б той ранок…
— Сьогодні ніяк? Не зможете полагодити? Я не поїду додому? Я допоможу. Я заплачу подвійний тариф, якщо треба, — пищала Віола, мов те налякане мишеня, що гасало десь серед посуду. Дівчина по черзі переводила переляканий погляд із водія на жінку, які ввижалися схожими одне на одного.
— Не хвилюйся так, дитино. Зараз пожремо, зігріємося — усе буде в порядку. Місця в хаті стане на всіх.
Не хочу, будь ласка, хочу додому
Не хнич, Фіалко
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Груди Віоли напиналися повітрям усе глибше й частіше. Це помітив водій і злегка облизав губу.
Господиня стукнула глиняним тарелем у центрі столу. У ньому калачиком лежало та парувало щось чорне.
Запах часнику ошпарив слизову оболонку носа Віоли — дівчина скривилася.
— Дитино, не любиш кров’янку? Не придумуй. Ті люди, які не люблять кров’янку, просто не пробували мою, і ти скоро полюбиш.
Зараз вирву
Є чим, Фіалко?
— А де наш хлопчик шляється, люба?
Віола зиркнула на ще один порожній й стілець праворуч від неї, намагаючись дихати ротом. Вона міцно стискала правицею плеєр.
— Певно, знов десь по лісу бігає, пастки ставить. Хто це буде робити, якшо не він? Утож.
— Молодець, мій син, весь у мене! — Павло встромив алюмінієву виделку в кров’янку, і та приснула жиром.
Сьогодні виїхати не вдасться, отже, доведеться залишитися
Вдих — довгий видих, вдих — довгий видих
Тримайся, Фіалко!
— Та дочекайся ж ти Любомирчика, Павле! Ну шо за виховання. І НЕ ПЛЯМКАЙ!
— Тоді хоча б… — водій посміхнувся так широко, що вуса нагадали черв’якове віяло.
Господиня кивнула, і Павло з ентузіазмом дістав з-під столу пляшку мутної рідини, відкоркував, глитнув шість разів, скривився й відригнув.
— У вас цікавий будинок. Схожий на сторожову вежу, — спробувала відволіктися Віола, роздивляючись усе, чого торкалося мерехтіння свічок, — думаю… це ваша спадщина. Цікава архітектура.
Водій та господиня застигли з роззявленими ротами.
— Боже мій милосердний! Дитино, яка ж ти вумна. Нарешті нам попалася розумна дитина!
Нарешті?
Ти це чула, Фіалко?
— Так, це наш спадок, — вишкірилася кривими зубами жінка. — Ми нащадки славних московських князів. Це усе, шо зосталося після комуняк. Усе до останнього камня покрали. Навіть фундамент повисмикували. А колись був здоровезний замок. Історія роду та його продовження цінні для нашої сім’ї.
Позаду Віоли розчахнулися двері. Почулися м’які кроки.
— Любомирчику! Мама вже тебе заждалася. Гайда жерти та гуторити. Глянь, кого ми тобі привезли.
Тобі привезли?
Ти зрозуміла, Фіалко!
Щось м’яке гупнуло позаду на підлогу.
— Молодець Любомирчику! Мисливець! Зайчатинка нам якраз нам не помішає. Я у твоєму віці точно ось так і робив. Ходив, капкани різні ставив і полював. Це, кстаті, я його навчив, — гордливо глипнув на Віолу, яка стояла непорушно, — якшо тобі цікаво…
— Дитино, знайомся. Це наш хлопчик, наш синочок, наша гордість — Любомирчик.
Хлопчина на ім’я Любомир присів праворуч від Віоли, важко сапаючи. Потовий сморід перебив вже звичний запах часнику.
Боковим зором дівчина розгледіла невелику постать, яку боязко осяювало мерехтіння свічок.
Ще дужче стиснула плеєр.
Тепер усі четверо сиділи за столом, нагадуючи хрест своїм розташуванням.
— Добрий… вечір, — привіталася Віола.
Тиша.
Не можу…
Подивися на нього, Фіалко!
— Любомирчику всього-на-всього дванадцять, але який вже хлопчина вимахав!
Дівчина наважилася поглянути. Різко, наче пластир відірвала. Перше, що привернуло увагу, — нижня щелепа, висунута вперед, наче грошова шухляда в касовому апараті.
— Любомирчик спокійний, добрий, хороший хлопчина, смишльоний.
Його голова здавалася більшою за нормальну. Довге рідке безбарвне волосся недоладними пасмами розсіювалося по скальпу.
— Любомирчику, ну не роби ти такі сумні зінички. Не лякай гостю.
Тепер Віола дивилася йому просто в душу крізь його чорні оченята. Уже вдруге за сьогодні її охопила паніка.
— Хвилиночку. Вибачте. Прошу вибачення!
Віола, сіпаючись, встромила навушники, заплющила очі, й знову заграв плеєр. Приємна мелодія огорнула її.
Pressure, pushing down on me
Pressing down on you no man ask for
Вдих — довгий видих, вдих — довгий видих
Слухай музику, Фіалко
Віола злегка хитала головою в такт. Паніка відступала. Троє людей витріщалися на неї, порозкривавши роти.
Pray tomorrow gets me higher
Pressure on people, people on the streets
Правий навушник хтось висмикнув.
Вона розплющила очі. Любомирчик. Невисокий хлопець тримав навушник брудною долонею. Встромив його собі у вухо, заплющив очі.
Скільки ж йому років?
Яка різниця, Фіалко?
Хлопець загойдав головою в такт. Розплющив очі. Тремтяча усмішка, схожа на жахний вишкір, зробила його обличчя дивакувато-добрим.
Under pressure
Pressure
Тобі сподобалося, Любомирчику!
Так тримати, Фіалко!
Чи могла вона відмовити їм у спільній молитві? Закусивши губу, простягнула їм обом вологі долоні у відповідь й відчула два масних, шорстких, теплих дотики.
— Боже мій милосердний. Люди, ви ото подивіться на них. Дякую БОГУ нашому Ісусу Христу, шо ти, дитино, з нами.
— Шо хоч там грає, попса якась, певно? У мою молодість…
— Не гутор із напханим ротом, Павле!
— Це гурт “Queen”.
Обличчя господині спотворилося. Радість, що охопила її кілька секунд тому, розчинилася в затхлому повітрі.
— Любомирчику, ти таке слухати не будеш. Дитино, як ти можеш таке слухати? Там же співак…
— Задньопривідний.
Жінка зиркнула на водія.
Павло наколов ще один шматок кров’янки.
— ГОМОСЕКСУАЛІСТ, прости Господи, — жінка перехрестилася. — Господь ото всьо забороняє!
А кров’янку їсти дозволяє?
Це ж очевидно, Фіалко
— Ти віруюча, дитино?
— У мене є плеєр. Мені його подарувала мама. Вона померла шість років тому… Я завжди ношу його з собою, наче натільний хрест, — Віола виставила долоню з плеєром.
— Прикро. Але ще увіруєш. Шо скажеш, Любомирчику? Увірує вона у Спасителя?
Любомир кивнув, вкинувши шмат кров’яної ковбаси до рота.
Сіре, мов пальто Віоли, обличчя жінки знову подобрішало.
— Усі рано чи пізно увірують у Спасителя нашого Христа. Боже мій милосердний… ми ж помолитися перед їжею проґавили. Господи, прости душі наші грішні.
Водій продовжував плямкати.
— Візьмемось за руки. Давайте, хапайтеся.
Павло ліворуч простягнув свою пухку мозолясту долоню, що блищала від жиру й мастила. Любомир праворуч подав долоньку, вимазану в багнюку та кров.
Віола згадала про мертве зайченя позаду себе біля дверей.
Чи могла вона відмовити їм у спільній молитві? Закусивши губу, простягнула їм обом вологі долоні у відповідь й відчула два масних, шорстких, теплих дотики.
— Господи Ісусе Христе, Сине Божий, — в один голос заговорили водій та жінка. — Ти благословив страви Своїм ученикам, благослови ж і нам поживу цю, бо й ми в Тебе віруємо, надіємось на Тебе. — Любомирчик мовчав. — Тобі молимось і Тебе прославляємо на віки віків. Амінь.
Амінь
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Фіалко
Сім’я накинулася на ковбасу. Вони плямкали, жвакали, цямкали, стогнали, пихтіли, рохкали, муркотіли.
Нестримне бажання знову встромити навушники задряпало в горлі. Долоня Любомирчика вже стирчала перед обличчям Віоли, тримаючи відірваний шматок кров’янки.
— Їж, дитино. Любомирчик зазвичай ні з ким уто не ділиться харчами. А тут — на тобі! Гарний знак це, слава Богу, — жінка витерла обличчя рукавом та посміхнулася. Криві зуби прикрашала застрягла ковбаса, мов гірлянда.
Шлунок Віоли запекло та стиснуло, м’язи живота судомно скоротилися, губи розтулилися — і дівчина виблювала повітря.
Любомирчик прибрав руку.
— Тобі зле, дитино?
— Усе добре. Мені важко даються поїздки в автобусах.
— Таких, як ти, багато, — заворушив масними вусами водій. — Постійно хтось блює у моїй кареті, то та, то ця. То я якось навіть…
— Можна водички? Бо я свою в автобусі забула. До речі, це гарна ідея — видавати пляшку “Моршинської” кожному дев’ятому пасажиру безкоштовно.
Любомирчик зачавкав тим шматком, що призначався Віолі.
— Уте все я придумала! Справді гарно, правда ж? Це називається “муркетінг”.
Маркетинг!
Не кажи цього вголос, Фіалко
Жінка підвелася, взяла горнятко зі столу й здула павутиння. Зачерпнула воду з відра, зануривши посудину разом із масною правицею.
— Ось, хлібни та перехрестись. Свята це водичка. Усі уті недуги виліковує. Я сама молитви начитувала. А то ти така худа, одні груди стирчать. Маєш їсти добре, для потомства, — вона глипнула на Любомирчика, який відчужено дожовував останній шматок кров’янки, рухаючи непропорційними щелепами.
— Дякую.
Зберися! Under pressure
Ти зможеш, Фіалко!
Віола зазирнула в посудину, де масні плями плавали на поверхні води, нагадуючи місцевість на мапі. Вона вдивлялася, намагаючись розгледіти дорогу додому. Піднесла горнятко до вуст, перехрестилася та поставила на стіл.
— Мені вже легше, дякую. Тож ви сказали, що нарешті вам трапився хтось розумний і цей хтось — для Любомирчика. Ви шукаєте йому репетитора?
Очі водія спалахнули, а жінка затулила рота долонями.
— Дитино… яка ж ти розумна, — пробубніла, не прибираючи рук. — Нам треба гувернантка. Бо хлопчик у нас — ти й сама бачиш. Не гуторить зовсім. Звичайна школа йому не підходе. Бо бач, яка зовнішність…
Віола зібрала сміливість у кулак, намагаючись не думати про мертву тварину позаду себе, і подивилась на Любомирчика.
— Віктор Франкл казав, — почала Віола, — видатний психотерапевт…
— Так-так, знаю-знаю, — примружила сірі очі господиня.
— Отже… наші недоліки та вади лише й роблять із нас індивідуальності. Ось що важливе. У мене взагалі тонкі губи. Їх майже й немає, але це моя особливість і я це приймаю. Вона й робить мене індивідуальністю.
Господиня витерла сльозу масним рукавом.
— Господи мій милосердний, дякую, шо ти нам надіслав цю дитину. Бо так ніколи уто й не найдем нашому сину гувернантку. А вже як-ніяк п’ятнадцять років. Туди-сюди — і наречену треба шукати. Рід продовжать!
Не дванадцять?
Та йому явно більше, Фіалко
— Ти в якому університеті навчаєшся? — поцікавився водій.
— У педагогічному… Сковороди.
— Я ж там якраз тебе й забрав! Звичайно, вас там таких багато ходить, навчається, а потім і когось навчають. Добре, шо…
— Я б залюбки допомогла, тим паче… бачу, Любомирчик — вправний підліток, — дівчина не наважилася глипнути на тушку позаду. — Але в мене зовсім немає часу на репетиторство. Вибачте… Мені шкода, правда. Навчання в універі забирає геть увесь вільний час.
— Ми бачили твою сторінку на сайті гувернанток, — вишкірилася господиня. — ГУКІ, МУКІ, ПУКІ, чи як його?
— БУКІ! — втрутився водій.
Вони…
Вибирали тебе, Фіалко
— Я… просто…
— Але ти нам не підходиш, дитино. На жаль.
Водій із сином витріщилися на господиню, насупивши брови.
— Любомирчика не можна привчать до музики цих… цих проклятих гомосексуалістів, прости Господи. Вечеря закінчена. Геть зі столу!
