Розвідка

Відкритий лист до Аркадія Островського

Мантри про російське “занепокоєння безпекою” — це операція з когнітивного відбілювання...

Автор

Віктор Рудь

Ілюстраторка

Антоніна Семенова
Відкритий лист до Аркадія Островського
Twitter Twitter copy copy Threads Threads Facebook Facebook

Відкритий лист
до Аркадія Островського,
журналіста The Economist,
від Віктора Рудя1

Пане Островський!

Я отримав вашу відповідь на мій електронний лист, адресований головній редакторці The Economist, пані Мінтон Беддоуз, і редактору рубрики “Запрошені автори”, пану Метью Валенсії. У своєму відписі ви хибно витлумачили мою думку, а також суперечите власним попереднім публікаціям.

Це питання надто важливе, щоб залишити його без відповіді, тому я пишу цей лист для протоколу. Копію також надсилаю пані Мінтон Беддоуз, пану Валенсії, вашому заступнику головного редактора — пану Едварду Карру, та кореспонденту The Economist в Україні Оліверу Керроллу. Нижче наведено текст мого першого електронного листа, а після нього — вашу відповідь. Копію цього листування також додаю.

Я не стверджую, що The Economist свідомо поширював наративи Крємля. Проте есе Мєльнічєнка2 відображає одну з найвитонченіших методик російського впливу, з якими мені доводилося стикатися в медіапросторі за останні десятиріччя. Ви подали це есе як роздуми впливового російського “індустріаліста”, чиї погляди заслуговують на ретельний розгляд. У центрі вашої уваги опинився сам Мєльнічєнко та його послання. Водночас ви не зрозуміли справжньої суті цього послання й не розпізнали маніпуляції, поданої в її найдосконалішій формі.

Ви теж стали частиною цієї історії. І, звісно, справа не лише в медійному впливі. У 1920-х роках Москва взялася за російських емігрантів — противників большевицького режиму, створивши цілком вигадану підпільну антисовєцьку організацію в СССР, щоб виманити їх назад до Совєцького Союзу. Це спрацювало. Операція отримала назву “Трест”. Її головною зброєю були… слова.

Згодом Москва досягла успіху, приховавши правду про геноцид українців: штучний голод, що його влаштував Сталін у 1930-х роках. Волтер Дюранті, московський кореспондент The New York Times і очільник московського журналістського корпусу, заперечував голодомор у своїх публікаціях. За рік до отримання Пулітцерівської премії він сказав співробітнику посольства США в Берліні, що його матеріали були написані “за погодженням із The New York Times і совєцькою владою” та відображали офіційну позицію Москви, а не його власну. Попри це, премію йому все одно присудили.

Перенесімося до авторської колонки Фіони Гілл, опублікованої в The New York Times у 2004 році, про яку я вже згадував. На щастя, відтоді вона краще розібралася в матеріалі. Але так буває не завжди — і навіть не часто. А шкоди вже було завдано. До цих подій, між ними й після них відбулося безліч інших подібних операцій.

Як каже давнє прислівʼя, жар краще загрібати чужими руками — а ще краще, коли людина, чиїми руками це коять, переконана, що зробила щось гідне похвали. Всесвітньо відомий британський історик, нині покійний професор Роберт Конквест, влучно назвав наслідок цього явища “знищенням свідомості” (mind slaughter).

Есе Мєльнічєнка та його публікація в The Economist є незрівнянно витонченішим прикладом такого впливу. Воно ретельно вивірене, стримане, обʼєктивне — це непомітна, майже підсвідома підміна реальності, подана без патосу. Читачів спонукають боятися наслідків притягнення Росії до повної відповідальності за найтяжчі злочини міжнародного характеру, зокрема — хоча про це прямо не сказано, але це мається на увазі — за її дедалі ширшу агресію в інших країнах Європи.

Це не есе про бізнес. Це аргумент щодо зовнішньої політики, який виклала людина, що має очевидну зацікавленість у його результаті…

Мета полягає не в тому, щоб переконати, ніби Росія невинна. Мета — переконати, що вимагати притягнення її до відповідальності надто небезпечно; що Росія лише обороняється, а її “інтереси безпеки” необхідно поважати, інакше станеться щось погане. Відповідальність відходить на другий план, а на перший виходять наслідки. Агресію починають називати нестабільністю. Справедливість — нерозважливістю. Притягнення до відповідальності поступається місцем управлінню ризиками. Але все може скластися добре, якщо тільки Захід відступить.

Для цього не потрібно вдаватися до фальсифікації фактів. Читачі переконані, що ознайомилися зі стриманою, виваженою аргументацією, хоча насправді їх непомітно підвели до іншої ієрархії стратегічних і моральних пріоритетів. Стратегічні побоювання агресора стають стратегічними побоюваннями самих читачів. Запитання: “Що станеться, якщо Росія переможе?” тихо й непомітно підміняється запитанням: “Що станеться, якщо Росія програє?”.

Проблема

Росія веде найбільшу, найдовшу і найкривавішу загарбницьку війну з часів Другої світової — війну, в якій, як і Гітлер колись, вона поставила собі за мету завоювання й колонізацію України. Україна заплатила найвищу ціну серед усіх держав за становлення заснованого на правилах міжнародного порядку, що сформувався після війни. Росія зруйнувала цей порядок і водночас вимагає для себе винятків, прикриваючись “суверенітетом” — одним із його основоположних принципів, — тоді як сама веде відкрито проголошену геноцидну війну проти української нації. Ба більше, ще десятки років тому Росія стверджувала, що її метою є руйнування цього міжнародного порядку, а Україна має стати важелем для досягнення цієї мети. У липні 2022 року Путін заявив: “Ця [спеціальна військова] операція означає початок докорінного руйнування світового порядку американського зразка”.

Де у ваших матеріалах визнання того, що війна почалася не у 2022 році, а тривала 8 років до цього, і про що це нам говорить? Менш ніж через 2 роки після отримання статусу країни з режимом найбільшого сприяння та членства у Світовій організації торгівлі (СОТ), Росія вторглася до українського Кримського півострова й анексувала його — а це територія, більша за Ізраїль, — приблизно дорівнює двом третинам площі Тайваню й майже така сама за розмірами, як Бельгія. Росія вторглася на схід України “на запрошення”, змусивши мільйони людей залишити свої домівки та вбивши, викравши й піддавши тортурам незліченну кількість українців. Росія вбила 298 невинних людей, збивши рейс Malaysia Airlines MH17; закрила Керченську протоку; заблокувала українські порти в Азовському морі; атакувала Військово-морські сили України; захопила українські газовидобувні платформи, а також територіальні води й виключну економічну зону України, площа якої дорівнює території Південної Кореї. Вона зруйнувала принцип свободи судноплавства та підірвала дію міжнародного морського права. І весь цей час Росія просто… брехала. І тепер — занепокоєння щодо “міжнародного порядку, заснованого на правилах”? А як щодо агресивних дій Росії в Європі?

Розпливчастість — це не страх, а спосіб приховати справжній сенс…

Проте в есе відповідальність просто перекладають на Захід і Україну, стверджуючи, що подальший тиск на Росію — її поразка, ізоляція чи розпад, як зрештою розпадаються всі імперії, — обернеться катастрофою. Підсумковий посил цілком однозначний: “Світ опинився перед вибором… між двома варіантами майбутнього: першим, у якому великі держави знову навчаться поважати суверенітет одна одної, та другим, у якому кожна з них намагатиметься перетворити інших на обʼєкти управління… Найважливіше — відступити від краю прірви”.

Це не есе про бізнес. Це аргумент щодо зовнішньої політики, який виклала людина, що має очевидну зацікавленість у його результаті, та замаскований під неупереджений аналіз. У цьому й полягає майстерність. Якби Мєльнічєнко справді прагнув міжнародного порядку, — достатньо міцного, щоб захистити і його власні активи, — він мав би закликати до повернення до status quo ante 2014.

Довіра до Мєльнічєнка

Есе представлене як “винятково важлива думка людини зсередини, яка живе в Москві й усвідомлює ризики публічних висловлювань у Росії Владіміра Путіна”. У своїх анонсах ви неодноразово підносите Мєльнічєнка як “людину, яка змінить Росію”, стверджуєте, що “зміни, яких він прагне, означатимуть кінець одноосібному правлінню”, а також, що “фактично він хоче, щоби пан Путін відмовився від одноосібної влади”. Якщо він справді боїться, то чому ви так наполегливо приписуєте йому наміри, які можуть коштувати йому життя?

І сама назва: “Чому розвал Росії — це погано для світу” (Why a broken Russia is bad for the world).

Не “Чому ця війна є злочинною”. Не “Чому Росія має вивести свої війська”. Не “Росія, як і нацистська Німеччина, має покаятися”. Мєльнічєнко чудово знає, яку ціну йому довелося б заплатити за будь-який із таких заголовків.

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів.

Придбати за 395 ₴Дізнатися більше

Ви зводите мої заперечення до звичайного “скептицизму”, пояснюючи “розпливчастість” есе тим, що Мєльнічєнко добре розуміє “репресивну природу” російського режиму. Але розпливчастість — це не страх, а спосіб приховати справжній сенс. Після 2022 року він повернув свій капітал і свою родину до Росії. Він примирився із системою і тепер обстоює її позицію на сторінках видання, якому Захід досі довіряє, — робить це, комфортно перебуваючи всередині системи, а не всупереч їй.

В одному з попередніх інтервʼю для Financial Times Мєльнічєнко сказав: “Намагатися зʼясувати, хто винуватий, а хто ні, — дуже небезпечно”. “Немає значення, хто це почав”. Відкрито проголошена Росією винищувальна війна проти України зводиться до “глобальної помилки”. Його твердження, що “немає сенсу говорити про добро і зло”, забезпечує йому поблажливість Крємля, а не стукіт у двері.

Редакційне обрамлення

Ви пропонуєте читачам замислитися, чи може Мєльнічєнко стати “архітектором змін”, чи є він представником нового покоління російських прагматиків, чи “наважився висунутися на передову”. Це редакційні судження, а не фактичні помилки. Але саме вони формують те, як читач сприйме есе ще до того, як той почне знайомитися з його аргументами.

Якби The Economist представив це есе як приклад застосування російської методології впливу — того, як ретельно вивірені замовчування, пасивні конструкції, апеляції до стабільності та вибіркові історичні аналогії спрямовують моральну оцінку в потрібний бік, не вдаючись до жодної відвертої неправди, — видання справді зробило б суспільно корисну справу. Натомість редакційне обрамлення забезпечує автора довірою ще до початку читання і заздалегідь закладає засновки, від яких читачеві пропонують відштовхуватися у своїх міркуваннях.

Це есе не зʼявилося саме собою. Його 3 000 слів супроводжували ще 8 550 слів редакційних матеріалів, анонсовані 60 годин інтервʼю, подкаст і додаткові відеоматеріали, у яких автора послідовно представляли не як підсанкційного олігарха, що наживається на війні, а як “прагматичного індустріаліста”. Це не є нейтральним висвітленням. Це просування й теплий прийом — інтелектуальне продовження червоної доріжки, яку йому розстелили на Алясці.

У всіх сценаріях “післявоєнної Росії”, які змальовує Мєльнічєнко, будь-які накладені на Москву обмеження подаються як несправедливість, за яку Захід має спокутувати провину…

Ви написали, що заклик Мєльнічєнка “може знайти відгук у країні, де війни, що завершилися невдачею… призводили до кампаній індустріалістів за політичні зміни”. Ця країна — Росія. Але The Economist — не російське видання, і ви пишете не для російської авдиторії. Для цього Мєльнічєнку ви не потрібні. Ваша цільова авдиторія, як і цільова авдиторія Москви — західні представники бізнесу та політичних кіл. Повідомлення, яке The Economist надсилає Росії, лише підтверджує її уявлення про довірливість Заходу.

Перекручування історичних фактів

У цьому есе головною темою стає нібито потреба Росії в “суверенітеті”, хоча саме поняття суверенітету Росія для себе роздула до краю, водночас руйнуючи його всюди, де лише може. Саме ним вона виправдовує свої дії. Згадайте Алєксандра Літвінєнка й застосування на вашій території мініатюрної ядерної зброї.3 Постійне повторення тих самих тез притуплює сприйняття, глибоко закарбовує їх у свідомості й відсуває незручні запитання на другий план.

Якби керівник Thyssenkrupp — одного з німецьких промислових гігантів, що забезпечували нацистську воєнну машину, — назвав “єврейське питання” питанням німецької “безпеки”, чи надали б ви йому можливість звернутися з такими аргументами до ваших читачів, ще й супроводивши це широкою редакційною підтримкою? Такі “індустріалісти” опинялися на лаві підсудних у Нюрнберзі, а декого з них стратили.

Після війни ніхто не публікував есе німецького індустріаліста, який би стверджував, що найбільше світ потребує німецького “суверенітету” і “передбачуваності”, водночас не згадуючи про воєнні злочини. А тепер уявімо, що сьогодні (за аналогією з Росією) колишній офіцер ґестапо осів у Берліні, відродив Німеччину як державу, що знову набирає сили, повернув свастику, почав звеличувати Гітлера й нацистське минуле та вторгся до Данії, Нідерландів або Чехії, заявляючи, що вони становлять “загрозу”.

Мєльнічєнко вивертає цю аналогію. Він наводить Німеччину та Японію як приклади для реінтеграції Росії, але мовчить про те, що саме передувало їхньому поверненню до міжнародної спільноти: справжнє осмислення й визнання власної відповідальності за скоєне. Обмеження суверенітету держави-агресорки: конституційна реформа, притягнення до суду за воєнні злочини, виплата репарацій, обмеження озброєнь — ніколи не були порушенням післявоєнного міжнародного порядку. Вони й були невіддільною частиною цього порядку та способом реагування на державу, яка намагалася його зруйнувати. Суверенітет став наслідком відповідальності, а не її заміною. Цієї принципової різниці немає ні в есе Мєльнічєнка, ні у вашому редакційному супроводі.

У всіх сценаріях “післявоєнної Росії”, які змальовує Мєльнічєнко, будь-які накладені на Москву обмеження подаються як несправедливість, за яку Захід має спокутувати провину, а не як закономірна й історично послідовна плата за розвʼязання загарбницької війни. Він закликає Захід надати Росії результат спокути, яку вона навіть не пройшла і досі відмовляється прийняти її необхідні умови.

Україна зникає

Мєльнічєнко точно й компетентно пише про економіку, санкції та теорію систем. Але щойно мова заходить про відповідальність Росії, його виклад стає пасивним і абстрактним — звірства не заперечуються, їх просто перейменовують доти, доки вони перестають сприйматися як звірства. За винятком єдиного слова — що Росія “діяла” — у тексті немає жодного дієслова, яке прямо називало б її дії. Наприклад, “вторглася”. Він говорить про “післявоєнну Росію” так, ніби карту вже перекроєно, а новий стан речей остаточно закріплено.

У відповідь на моє попереднє зауваження ви цитуєте його слова: “Український суверенітет беззаперечний”. Але це не поступка, а лише підводка: одразу після цього російський і український суверенітети подаються як однаково вразливі… у війні, яку розпочала Росія. Далі розмова переходить до суверенітету Росії, майбутнього Росії, можливого розвалу Росії, місця Росії в міжнародній системі, передбачуваності Росії, безпеки Росії, реінтеграції Росії. Замість замислитися над тим, чого саме після акту агресії вимагають справедливість і міжнародний порядок, читача непомітно підводять до іншого питання: чого в інтересах розсудливості потребує Росія. Україна зникає, і читач майже не помічає цієї підміни. Таке обережне відведення уваги від України — не випадковість. Це одне з головних досягнень цього есе. Вас ніколи не турбують глобальні наслідки нерішучості Заходу чи його подальших поступок російському ядерному шантажу. Бізнес є тією піснею сирени, яка постійно звучить на тлі.

Те, що Росія захоплює українські землі та поневолює її населення — території, що за площею приблизно дорівнюють Південній Кореї або Австрії та Швейцарії разом, — легко приймається як fait accompli, як уже доконаний факт, оформлений одним бюрократичним рішенням апаратника. Це навіть інтегровано до російської так званої конституції. Це не суверенітет жертви.

Росія скористалася стабільністю, яку їй надав світ, щоб розбудувати армію, яка згодом вторглася в Україну…

Freedom House оцінює рівень свободи на цій території у -1 бал. Для порівняння, Північна Корея має 3 бали. Українців убивають, піддають примусовому перевихованню, катують і насаджують їм вимушену русифікацію. Їхніх дітей незаконно вивозять; у деяких випадках їх навіть виставляли на онлайн-аукціонах, піддавали сексуальному насильству та мілітаризували. За офіційними даними самої Росії, вже близько 700 тисяч людей було депортовано — деяких на відстань до 3 тисяч миль, на Далекий Схід і навіть до Північної Кореї. На решті території України цивільне населення також залишається безпосередньою та постійною мішенню російських атак. Військовополонених жорстоко катують і обезголовлюють. “Ваше завдання — стерти українську націю з лиця землі”, — сказано в памʼятці, яку Російська православна церква видає військовослужбовцям. “Геноцид цих кретинів неминучий і цілком заслужений”. “В Україні не має залишитися жодної живої людини” — саме такий заголовок нещодавно лунав з офіційного рупора Крємля.

Дослідники геноцидів — спільнота, яку навряд чи можна звинуватити в легковажному навішуванні таких ярликів, — вказують, що масові вбивства, поєднання дегуманізаційної державної риторики, систематична депортація дітей і знищення українських громадянських та культурних інституцій відповідають юридичним ознакам геноцидного умислу, а не є лише проявами жорстокості воєнного часу.

Мєльнічєнко ж зводить усе це до слова “трагедія”. Війна, за його описом, відбувається не “проти” України, а лише “в” Україні.

“Інтереси безпеки” як привід

Ви написали мені — подавши це як усталений аналіз, а не як переказ чергової крємлівської відмовки — що Путін “вторгся в Україну, щоби знищити її суверенітет в ім’я безпеки Росії”. Це речення не констатує заявлену Росією неправду — воно її засвоює, і тим самим підтримує вигадку, ніби держава, яка сторіччями розширювалася силою, зненацька винятково лише захищається.

Росії не бракує стратегічної глибини. Це найбільша країна світу, яка розкинулася на третині Азії й охоплює 40% Європи, а її кордон довший за екватор. “Інтерес безпеки” в цьому контексті — не пояснення поведінки Росії, а дозвіл на неї. Кампанія в Україні спрямована проти народу й національної ідентичності, а не проти кордону. Мантри про російське “занепокоєння безпекою” — це операція з когнітивного відбілювання, яка міняє місцями причину й наслідок, перетворює агресора на жертву й маскує завоювання під образу. Дивує не те, що Росія поширює цю мітологію, а те, що її повторюєте ви.

Ключова настанова есе, попри постійні мантри про “суверенітет”, полягає в тому, що Росії треба дозволити робити те, що вона забажає…

Україна відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі в 1994 році — під спільним тиском Росії та Америки. Це сталося в обмін на гарантії безпеки, які сама Росія підписала, а потім відкинула. Росія скористалася стабільністю, яку їй надав світ, щоб розбудувати армію, яка згодом вторглася в Україну. Мєльнічєнко тепер просить світ повторити той самий компроміс, під ту саму риторику неминучої катастрофи. Цей експеримент ми вже проводили.

Можливо, НАТО? “Сьогодні лише одна країна вирішує, чи вступить Україна в НАТО. Це Росія”, — потішався один блогер із Воздушно-космічних сіл Росії.

Ядерний зашморг

Мєльнічєнко не висуває прямої погрози, але аргументація в нього примусова від початку до кінця: “Складна система, яка містить величезну кількість енергії, не пробачає прорахунку чи зверхності”. Занадто сильний тиск на Росію, попереджає він, “спирається на хибне припущення, що складну систему можна підштовхнути до межі й зупинити рівно там, де це політично зручно”. У перекладі: тривалий тиск призводить до незворотних наслідків, а поступки дозволяють світу “відійти від краю прірви”. В есе жодного разу не постає запитання, що стримає Росію від подальшої агресії, щойно ці поступки будуть надані. Воно лише вимагає, щоб читачі сприймали альтернативу як катастрофу. Це ядерний шантаж у лабораторному халаті — і Росія єдина ядерна країна, яка протистоїть західному альянсу трьох держав.

Мєльнічєнко для західної ділової авдиторії виконує роль, близьку до тієї, яку Кіріл Дмітрієв відіграє для Стіва Віткоффа: діловий співрозмовник, для якого комерція — це прикриття. Сам Віткофф після переговорів із Дмітрієвим казав про “дуже привабливі комерційні можливості”, які можуть “дати регіону справжню стабільність”. Саме в цьому ключі й пише Мєльнічєнко — рятівна інвестиційна пропозиція замість розмов про кілотонни.

Альтернативи, які він змальовує для Росії, якщо їй не підуть назустріч, — анархія, приниження, підпорядкування Китаю, друга Північна Корея, повна фрагментація — відроджують той самий апоплексичний страх, який охопив Захід перед розпадом СССР. Та імперія просто здулася, щойно Україна відновила незалежність без хаосу, якого так боялися у Вашинґтоні. Імперії — це зло. Вони “дестабілізують”. Бжезінський казав чітко: “Без України Росія перестає бути імперією”. Неважливо, що це було б на краще. The Economist лише надає цій апоплексії більш респектабельного вигляду.

Ключова настанова есе, попри постійні мантри про “суверенітет”, полягає в тому, що Росії треба дозволити робити те, що вона забажає. Винагорода — “передбачуваність”, а не дружба чи справедливість: “Вибір для зовнішніх гравців — не між дружньою Росією і ворожою… Це вибір між Росією, поведінка якої передбачувана, і Росією, чия траєкторія невідома… передбачуваність важливіша за симпатію”. За цією логікою, “передбачувана” Росія — це та, яка утримує українську територію, продовжує війну з меншою інтенсивністю, не постає перед трибуналом і за графіком відновлює армію для наступного раунду.

До чого це все зводиться

Наприкінці свого листа ви зазначаєте, що “війна прийшла додому” в Росію і що це “навряд чи є ударом” для Москви. Перше твердження не доводить другого — це різні речі. Черги на заправках через удари українських безпілотників — це справді проблема для Росії. Але співчутливий, майже без критичних запитань, майданчик у The Economist для російського перекручування причини й наслідку — це стратегічне досягнення для Москви, хоч би яку позицію щодо цього займав сам The Economist.

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

У 1997 році, коли Росія вже подавала сигнали про намір знищити Україну як перешкоду на шляху до руйнування “міжнародного порядку”, Фонд Карнеґі за міжнародний мир (Carnegie Endowment for International Peace) опублікував попередження: реінтеграція постсовєцького простору під проводом Росії значною мірою залежатиме від того, яку роль Україні дозволять — чи змусять — відігравати. До цього застереження не дослухалися протягом цілого покоління — ціною жахливих втрат. І решта світу також заплатить свою ціну, якщо такі “меседжі” й надалі отримуватимуть респектабельний майданчик у виданнях, яким Захід досі довіряє.

Есе було написане на запрошення The Economist, що надало аргументу співавтора вигляду неупередженої, ділової позиції проти подальшого опору Росії. Це — захисна промова на користь хижацької держави, відмита через теорію систем. Якщо The Economist справді не бачив цього, коли готував свою інформаційну кампанію, то це, можливо, навіть свідчить на його користь. Утіхою йому може слугувати й таке: Мєльнічєнко не перехитрив усесвітньо шановану інституцію. Він навіть не сам це написав.

З повагою,
Віктор Рудь

Ця оповідь є перекладом відкритого листа до Аркадія Островського, журналіста The Economist, від Віктора Рудя, що був опублікований в EU Today 27 травня 2026 року.
Публікується з дозволу автора


Інші оповіді Віктора Рудя
Інші оповіді, ілюстровані Антоніною Семеновою
Інші оповіді з категорії “Розвідка”

  1. EU Today. “An Open Letter to Arkady Ostrovsky of The Economist, by Victor Rud”. 27 липня 2026. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/23guscms [Станом на серпень 2026].
    ↩︎
  2. The Economist. “Why a broken Russia is bad for the world”. 9 липня 2026. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/229rh3rm [Станом на серпень 2026]. ↩︎
  3. Йдеться про отруєння Алєксандра Літвінєнка радіоактивною речовиною полоній-210 у Великій Британії. — Прим. пер. ↩︎

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

Януш Буґайський

Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.

Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом. 

Придбати за 395 ₴Дізнатися більше