Грецький герой розмовляє з рибою на узбережжі. Ілюстрація.

Апорія

Story in English

Автор Кадм

Ілюстраторка Марина Луцик

І.

Антична філософія.

Запитайте у Зенона…

— Чи зможе Ахіллес наздогнати черепаху? — питав Зенон.

— Звичайно, що зможе! — відповідали греки.

Всі в Стародавній Греції прекрасно знали, що Ахіллес — найшвидший із героїв. Куди там тій черепасі! Чого греки не знали — так це того, що в фільмі “Троя” його зіграє Бред Пітт. Хоча можу закластися на десять баксів, що в спринті Бред Пітт також має більше шансів за черепаху.

Але чого не варто робити — так це закладатися на десять баксів (чи на десять драхм) із Зеноном. Бо шансів ні у мене, ні у греків не було. Зенон казав: наприклад, черепаха проповзла якусь відстань, нехай це буде п’ятдесят метрів. Коли Ахіллес подолає ці п’ятдесят метрів, черепаха проповзе ще якийсь відрізок шляху. І поки наш герой бігтиме ще цю дистанцію, черепаха знову здолає якусь, хай і мікроскопічну, відстань. За умови, що ми можемо ділити відстань на безкінечно малу кількість відрізків, Ахіллес ніколи не наздожене черепаху. В тих само умовах навіть Бред Пітт не наздожене черепаху — і це при всіх можливостях Голлівуду.

Інша задача Зенона стосувалася стрільби з лука. Філософ наполягав на тому, що випущена з лука стріла, насправді, не рухається. Якщо поділити час на відтинки, то в кожен окремий момент стріла займає певний відрізок простору. Тобто не рухається. І наче все правильно. До тієї миті, поки хтось не випустить стрілу вам у макітру. Тоді рух дивовижним чином з’являється, бо його наслідки-таки відчутні.

Розмови Зенона з греками є прикладом “апорій”. Так вони називаються грецькою. Перекладається це мудре слово як “відсутність проходу”. Філософ використовував свої задачі, щоби довести: рух — це лише ілюзія, а не істина. І йому це блискуче вдалося. Апорія про Ахіллеса та черепаху була вирішена тільки в 19 сторіччі, з винайденням математичного аналізу. Такі філософські парадокси досить просто сформулювати, принаймні так здається, але водночас — дуже важко вирішити.

Зенон, як і велика кількість античних філософів, були надокучливими дядьками. Вони хапалися за ваші ж слова чи життєвий досвід — і доводили сказане чи прожите вами до абсурду. Іншого шляху, як погодитися з тим, що ви помилялися, не лишалося. Потім досить часто вони доводили, що ви не мали рацію, коли думали, що не маєте рацію. Коротше кажучи: не було ради на тих філософів.

Але чим цінний для нас Зенон: він показав важливий інструмент для переконання людини, який фактично доводить її до почуття невизначеності. З одного боку, є життєвий досвід, із іншого боку — арґументи, що повністю його заперечують. “Для чого?” — спитаєте ви. Щоби почати рух у зворотному напрямку — до визначеності. Або від неістинного до істинного.

Античні греки уявляли світ у бінарних опозиціях. Тобто чорне — біле, світло — темрява, добро — зло. Ще однією парою з цих водночас споріднених і протилежних понятійних дуетів були космос (впорядковане/визначене) — хаос (невпорядковане/невизначене). Така контрастність світосприйняття греків відобразилася навіть у їхньому посуді. Оскільки вони розмальовували свою кераміку чорним лаком, то вона переважно була двокольоровою. В “чоловічому” розумінні кольорів — червоно-чорною (червоний був, звичайно, теракотового відтінку).

Ахіллес намагається наздогнати черепаху. Ілюстрація.

Однак, не варто думати, що у греків було тільки два типи людей: або добрі, або погані. Світ знаходився в балансі між двома опозиціями. Чимось негативним було якраз його порушення. Крайнощі породжували одна одну. Саме з вічного хаосу народилося на світі все те, що можна назвати космосом.

Повертаючись до Зенона: він власне й намагався розбалансувати систему, щоби від хибного прийти до істинного. Тобто баланс, насправді, продовжується цим постійним рухом. Іронічно, що надокучливий грецький філософ, не дивлячись на видатні когнітивні здібності, не розумів масштабу інструмента, відкритого чи, можливо, лише показаного ним. Мова — про невизначеність. Про те, як вона впливає на життя, та про важливість того, хто її насправді контролює.

Принцип апорії можна розтлумачити як поширення невизначеності. Він широко використовується в риториці та арґументації. Замість того, щоби доводити свою думку чи позицію, ви сієте сумніви в правоті опонента. Цей принцип добре розкритий Голлівудом, зокрема через антагоніста Бетмена — Джокера. Його найпотужнішою зброєю, що дає можливість контролювати хаос у Ґотем-сіті, є саме доведення всіх до почуття невизначеності. Джокеру вдалося спровокувати деяку непевність щодо правильності своїх дій навіть у самого Бетмена!

ІІ.

Церква.

Запитайте у Папи…

Є сфера, що повністю контролюється інструментом невизначеності. Це — релігія. Тут, із одного боку, все дуже просто. Головною людською невизначеністю є смерть. Ніхто не знає, що насправді відбувається після. На відміну від Бреда Пітта та черепахи тут у вас не може бути власного досвіду. Поки що ніхто з того світу не повертався, навіть якщо так і говорить. Приклади ж клінічної смерті можна упустити, оскільки це надзвичайно невеликий відсоток випадків. Отже, ця найбільша невизначеність породжує найсильніший страх нашого життя — страх смерті.

Релігія у своїй ідеї створена саме для того, щоби зменшити невизначеність. Її головне завдання — сказати: “Людино, все в порядку, нема чого переживати. Після смерті не буде хаосу, буде космос! Там все визначено, Бог чи боги подбали про все. Якщо будеш вести себе так-то й так — буде те-то й те-то. Допомагав бідним, любив дружину та дітей, чесно працював — ось тобі, будь ласка, рай із прекрасним садом. Крав, убивав, слухав російський реп із портативної колонки на вулиці — варись у каструлі на повільному вогні з такими ж, як сам”.

Невизначеність смерті стала шляхом до визначеності життя. Все рухалося від хаосу до космосу. Погодьтеся, якщо є щось, що стримує людей від убивства одне одного, — це не так і погано.

І, мабуть, все так і лишалося б, якби не той факт, що в результаті інституціоналізації релігії контроль над нею прибрали до своїх рук люди. Тобто фактично група осіб здобула й утримує монополію на невизначеність. Ще й таку як потойбічне життя.

Найкраще змогла використати цей інструмент Християнська Церква. З маленької секти в Палестині християнство перетворилося на світову релігію. Язичницькі вірування в Римській імперії не давали людині особливих перспектив. Загробне життя не було визначене тим, як ти жив земне. Ви, звичайно, можете запитати: “А як же, наприклад, Сізіф, який катав каменюку знизу догори? Він же робив це явно не задля фану, а через покарання”. Так, але нагрішив він лише тим, що намагався обдурити смерть. Тобто насправді його провина була перед богами. Усі ті, кого ми знаємо з міфів, страждали в Аїді лише в тому випадку, коли кинули виклик або завинили перед богами — не перед людьми. Для античних вірувань важливо відношення людини до бога, а не людини до людини. Те, що ви вкрали сусідського козла, Зевса не цікавить. Інша справа, якщо ви не принесли жертву, коли різали цього козла. Ось тут-то вже можуть виникнути проблеми.

Античне язичництво сприяло, щоби людина любила життя тут і зараз, а не колись там опісля. Очевидно, саме тому греки та римляни любили спорт, видовища, бенкети, багато хто обожнював розкіш абощо. Допоки не з’явилися християни. Вони намагалися продемонструвати, що такий спосіб життя не має визначеного майбутнього потім, після смерті. Спочатку це не сприймалося ні широким загалом, ані владою. Деякі імператори влаштовували гоніння на християн. Доходило аж до того, що людей віддавали на розтерзання диким звірам у Колізеї під задоволені крики римського натовпу.

Та, врешті-решт, християнство перемогло. Поворотним моментом став Міланський едикт, ухвалений у 313 році римським імператором Костянтином. Сам він прийняв хрещення на смертному одрі. Обіцянка вічного життя виявилася привабливою. Оскільки земне життя коротше, ніж вічність, Церква отримала монополію над майбутнім кожного. Користуючись хаосом, вона могла формувати космос, фактично визначаючи, як буде жити людина. Церква як інституція на тисячоліття стала найвпливовішою та найбагатшою організацією на землі. Зараз спосіб життя навіть тих людей, які вважають себе атеїстами, багато в чому визначений релігією.

У торгівлі невизначеним найбільшої майстерності досягли Римські Папи. Вони зрозуміли, що монополія, коли вона належить тобі, — це благо як в прямому, так і переносному сенсі. І почали встановлювати своє виключне право буквально у всіх сферах людського життя. Найбільш важлива, мабуть, — це управління часом. Церква контролювала календар. Людство досі живе за християнським літочисленням, де глобально є дві епохи: до Різдва Христового та після. Навіть такі відомі ентузіасти зміни світового ладу як комуністи не змогли переломити цей поділ. Тільки перейменували. В Україні всупереч світовій традиції ми дотепер користуємося абревіатурами “до н.е.” і “н.е.” (до нашої ери та нашої ери). Хоч і не зрозуміло, коли Ісус став “своїм” для комуністів. Річний же календар, який ми використовуємо, називається григоріанським — на честь Папи Григорія ХІІІ.

Але не календарем єдиним. Католицька Церква була всеосяжним монополістом. Народження — хрестини, одруження — вінчання, смерть — відспівування. Працюєте шість днів — на сьомий ідете до храму. Такий порядок життя довгий час навіть гальмував економічне зростання Європи. В епоху Середньовіччя Церква не дуже вітала такий вид господарських відносин як надання кредитів. Бо ж кредитор отримував прибуток, навіть відвідуючи недільну месу. Тобто заробляв у призначений тільки для Бога час. Разом із тим Церква не цуралася сторіччями акумулювали кошти, збираючи десятину. В сучасному світі, мабуть, тільки технологічні корпорації, як-то Google чи Facebook, можуть похвалитися тим, що отримують прибуток практично з усіх. Іронічно й те, що Церква сторіччями збирала персональні дані. Й мова тут — не тільки про церковно-приходські книги, але й про сповідь.

Монополія на знання теж належала Церкві. Всі книги зберігалися та переписувалися в монастирях. Віками будь-яка інтелектуальна діяльність опиралась на Святе Письмо, що слугувало своєрідним фундаментом як для науки, так і для філософії. Біблія — така собі аксіома для всіх знань. Яким би прогресивним не було, до прикладу, книгодрукування, першими книгами, що вийшли з-під пресів, були саме Біблія або різноманітна духовна література, як-то “Апостол” Федоровича, тощо. Становленню літературних європейських мов значно посприяли переклади Біблії з латини на народні мови. Так це сталося, наприклад, із німецькою після перекладу Мартіном Лютером Старого та Нового Заповітів у першій половині 16 сторіччя.

Римська Церква добре ладнала з чинною соціальною рівновагою. Вона ніколи не заперечувала світської ієрархії та не закликала до її перебудови. “Важливі” для суспільства люди користувалися в храмі особливими почестями. Іноді — просто дрібничками, на кшталт наближеності до алтаря під час церковної служби. Водночас перед Богом — всі рівні: селянин, ремісник, лорд чи навіть король — всі проходили через одні й ті ж самі обряди. Головне: ніхто не може не рахуватися з Римською Церквою. Отримавши раз монополію на невизначене, християнство змогло перебудувати порядок життя по-своєму.

Папа Римський отримує гроші за індульгенцію. Ілюстрація.

Однак, із необмеженою владою, як із львівським пляцком, — важко відмовитися від ще однієї порції. Тож, урешті, справа дійшла до абсурду: Римська Курія почала просто торгувати індульгенціями. Зазіхнули на чиєсь майно або життя, вскочили в гречку або тільки-но збираєтеся зробити щось не за заповідями, заплатіть гроші — і на тому світі вас чекатиме рай. Навіть якщо ти — сто разів грішник, Папа поговорить із Богом. Це була межа, яку Церкві переходити не варто було. Індульгенції відкололи від католицького світу протестантів. Однак, не дивлячись на кризи, світові релігії продовжують своє існування.

Доки люди не почали повертатися з потойбіччя і розказувати, що там і як, — доти буде існувати ця невизначеність. І доти існуватимуть релігії. Вони, як і тисячі років перед цим, зберігатимуть за собою можливість формувати ландшафт визначеного та багато в чому диктуватимуть, як людям жити далі.

ІІІ.

Війна.

Запитайте у солдата…

Але буває й так, що невизначеність не є інструментом у чиїхось руках. Мова — про війну. За сучасних умов її ведення це завжди лотерея для її учасників. Звичайно, що тренований солдат із гарним досвідом має більше шансів вижити. Але гинуть навіть супертреновані професіонали. Так чи інакше всі, хто відправляється на війну, сідають грати зі смертю в кості. В них, до речі, також випадає частіше сімка. Але лише частіше. Один і шість, два і пʼять, три і чотири — для сімки більше шансів математично. Навряд чи вас задовольнив би цей факт, якби на кону було життя. Коротше кажучи, невизначеність на війні — її основна складова, її головний сенс.

На відміну від релігії невизначеність на війні не контролюється якимись конкретними людьми. Ви, звичайно, можете мені заперечити. Сказати: “Ну як? Це ж не відірвана від життя абстракція!” Так, війни починаються людьми, зазвичай, політиками, і завершуються людьми, зазвичай, генералами. Потім знову приходять політики, щось підписують — і життя продовжується. Хоча, правду кажучи, воно й не зупинялося… Але в процесі війни невизначеність у кожного своя. Дуже індивідуальна. Контрольована тільки щасливою зіркою або випадковістю.

Політики та генерали грають у кості масштабно. Там невизначеність трохи інша: чи будуть жити тисячі або навіть мільйони людей і чи існуватимуть цілі держави? Цей принцип гарно показано в голлівудському фільмі “Гра в імітацію”. Кінострічка заснована на реальних подіях. Видатний математик Алан Тюрінг, якого грає Бенедикт Камбербетч, зламує німецьку шифрувальну машину “Енігму”. Всім, хто працює у його команді, відомо, де та коли нацистські підводні човни нанесуть наступний удар. Коли один із них намагається сповістити морський конвой про напад, Алан розбиває телефон. Їм довелося пожертвувати сотнями життів, бо німці швидко зрозуміли б, що їхні шифри розгадали, і просто змінили б їх. З одного боку, команда математиків змогла продертися крізь морок невизначеності. Їм стало відомо про плани німців. Цього було достатньо, щоби врятувати сотні людей. Із іншого боку — для того, щоби врятувати мільйони, потрібно самим користуватися невизначеністю.

Породжена війною невизначеність формує реальність причетних до неї людей. Тут, на краю прірви, люди готові діяти. Готові на вчинки, на які ніколи не наважилися б у цивільному житті. Ще одним важливим елементом, що народився з війни, є загострене почуття справедливості: якщо немає чого втрачати — то немає причин поступатися гідністю. Це офісний планктон може дозволити собі реверанси перед босом. А на фронті чим ближче лінія зіткнення, тим меншими стають авторитети. Там і генерала можуть нахуй послати, якщо того вимагає ситуація. За це, звичайно, поплатяться, але потім — десь на полігоні чи в пункті постійної дислокації. Приїде перевірка з штабу і повідомить, що труба буржуйки (піч, що отоплює армійські намети) стоїть нерівно, відхиляючись на градус від “положеного” за керівними документами кута.

Війна як особлива, виключна форма людської взаємодії добре демонструє, що людина прагне визначення. Все, чим ти зайнятий, направлено на те, щоби припинити невизначеність. У чистому полі під час обстрілів немає шансів, то треба викопати окоп. Є окоп — треба його перекрити та побудувати бліндаж. Побудували бліндаж — тоді можна першими знищити рускіх, поки ті не напилися і не почали стріляти. Ну і цибульку посадити, звичайно. Вся активність направлена виключно на те, щоби збудувати визначеність. Свій маленький космос, хоч і в масштабах окремого опорного пункту.

Війна породжує для учасників нову реальність, а близькість смерті наповнює життя сенсом. Навіть прості речі здаються більш змістовними, ніж були в цивільному житті. Немає нічого смачнішого за зелений борщ, зварений на кропиві, яку назбирали в посадці, де розставлені розтяжки.

Баланс між невизначеним та визначеним формує у солдат ту реальність, із якою їм потім важко вживатися у цивільному житті. Багато тих, хто йде з війська та проклинає армійську систему (правду кажучи, є за що!), знову повертаються на службу після демобілізації чи закінчення контракту.

Українські військові варять борщ з кропивою в Зоні проведення Антитерористичної операції. Ілюстрація.

Повернення додому означає нову невизначеність. Куди йти працювати, з ким із друзів зустрітися, як поводити себе з близькими, від яких відвикли та віддалилися? Порівняно з проблемами, які доводилося вирішувати на фронті, подібні питання, на перший погляд, видаються геть мізерними та незначущими. Такими, що не варті докладення ваших зусиль. Ось ви стоїте, фарбуєте паркан і думаєте, що фарба якась тьмяна, та й сенсу в тому, що ви робите, немає. Інша справа — натягнути танкову гуску. Всі щось крутять, матюкаються, луплять ломом. Сенсу теж мало, але ви робите це для країни. Та й зелений борщ із щавлем, який виріс на городі біля хати, смакує геть по-іншому.

“Ти чого, друже?” — питають колишніх солдат, які знову повертаються в армію. — “Ти ж службу сварив і в хвіст, і в гриву!” Ті ж відповідають, що їм не вистачає сенсу. В цивільному житті нічого не зрозуміло. Куди йти? Що робити? Невизначеність схована тут у дрібничках. Її ніби немає і водночас вона — всюди. Це дезорієнтує. Людина, яка, незважаючи на страх, дивилася смерті прямо в очі, тут раптом втрачає орієнтири. Вона — як корабель, якому дують усі вітри одразу, але він не знає правильного напрямку. Все в цивільному житті здається якимось незначним, тьмяним, позбавленим ідеї. А на позиціях і трава якась зеленіша. Тут навіть бездіяльність якась змістовніша, наповнена життям.

Повертаються, звичайно, не всі. Комусь дурість армійського життя вже стає нестерпною, а хтось просто втомився та й здоров’я почало підводити. Але всі відчувають ностальгію. Дехто по-тихому від дружини переглядає фото зі служби. Інший ходить у пікселі та берцях на рибалку. Кожен хотів би іноді влаштувати канікули та гайнути на місяць-другий до свого підрозділу. Без особливої мети, просто зловити дзен та відпочити головою. Всіх тягне назад. Хто каже протилежне — бреше!

ІV.

Запитайте у царя…

То наскільки важлива невизначеність для нашого буття? Вона — той первинний хаос життя, що породжує наш космос, наповнює та визначає його зміст. Після наведених арґументів навряд чи хтось захоче віддавати цей важливий інструмент у невідомо чиї руки. Невже якась людина забажала б бути псом, що сам приносить свій повідок?

Тут варто піти шляхом київських таксистів: поузагальнювати про політику. Питання, хто контролює наше життя, звісно, гарне. Але чи не краще запитати, хто контролює нашу невизначеність?

Відповідь навряд чи прийдеться до вподоби українцям. Це — Росія. Кремль, можливо, несвідомо, але послідовно йшов шляхом Зенона. Російська інформаційна політика доволі системна, на всіх рівнях, і головне в ній — це сіяти сумнів. Основним інструментом тут, звичайно, є війна, хід якої навмисно обмежувався останні вісім років. До 24 лютого 2022 року ми не знали, чи не буде завтра більшої кількості російських військ, обстрілів тощо.

Хаос невизначеності породжував химери неймінгу, коли одні сини нації відсиджували чергову ніч під безперервною стріляниною в окопах, а інші — ламали списи в коментарях у Facebook, сперечаючись, чи буде війна. Хтось зауважував, що війна і так вже йде. Ще один ініціював обговорення, чи переросте “мала” війна в “велику” абощо. А солдати тим часом прокидалися зі сну ближче до обіду, бо вночі добряче гепало, заварювали каву з згущонкою та все ніяк не могли второпати, про що ці джентльмени в соцмережах говорять. І оскільки на то не було ради, йшли копати. Бо копання — це основна діяльність із облаштування кращого всесвіту. Минуло всього-на-всього декілька місяців повномасштабної війни — і ми вже забули, як воно було до того.

Самі рускі — згідно з доктриною їхнього начальника генерального штабу Ґєрасімова —  визначають, що військовий компонент співвідноситься до невійськового як один до чотирьох. Набагато важливішими є інформаційна та політична складові. Саме тому наше з рускіми протистояння краще всього описується терміном “війна в сірій зоні”. Це те, до чого вони прагнули, коли не було зрозуміло, що і до чого. Ця стратегія була дуже розумною з їхнього боку, бо на тривалі військові дії їхня економіка не здатна.

Росія — колос на глиняних ногах. Будь-які тривалі військові дії високої інтенсивності швидше за все призведуть до економічної кризи в країні. Й ніхто, насправді, не знає напевне, чи все це не спричинить вихід із федерації національних республік. Бо, з одного боку, виглядає так, що Росія — багатоетнічна держава, де всі народності нібито влилися в загальноросійську націю. З іншого боку, таке ж можна було сказати і про Совєцький Союз. Але війна в Афганістані спровокувала там серйозну кризу та відчутно прискорила відцентрові тенденції. І це в СССР ще Чеченської республіки не було, що фактично живе за своїми законами, визнаючи лише політичну першість Москви.

Однією з важливих складових тієї “малої” війни було визначення сторін конфлікту. Термін “російсько-українська війна” не вживався — ні тут, у нас, ані в світі. Це свідома політика Кремля. Але наскільки це було свідоме рішення з нашого боку?

Мотиви рускіх зрозумілі. Їм треба було нав’язати всім думку про те, що це — випадковий інцидент. Навіщо світу допомагати Україні в громадянському конфлікті? Навіщо українцям гинути через випадковість? “Ви ж не захищаєтеся від Росії, а лише воюєте з сепаратистами”. А війна не закінчується не тому, що українці виграти не можуть, а через те, що дехто має з неї зиск. “Ви ж погоджуєтеся, що хтось на ній заробляє? Значить, це комусь-таки й вигідно? А як погоджуєтесь, то чому з нас питаєте? Питайте з тих, кому вигідно”.

Інший термін — “сепаратисти” —  настільки ввійшов у вжиток із початком війни, що навіть українські військові часто-густо називають своїх візаві “сєпарами”. Причому — незалежно від того, паспорт якої країни в кишені кітеля. Вони ж іноді — то тут, то там — називають “сєпарами” рускіх. Оригінальне значення настільки розмилося, що ледве не в кожному нашому підрозділі є боєць із позивним “Сєпар”. Він же — просто виходець із Донбасу. А починалось все з чого? “Ну да, керують рускі. Але ж рядовий склад — місцеві? Місцеві ж пішли воювати? Значить, вони сепаратисти? Так в чому проблема? Давайте й казати “сепаратисти”.

А потім десь на міжнародних перемовинах: “Росіяни, забирайтеся з України!” — “Ми? А чого ми? Погляньте, вони ж їх “сєпарами” називають! Ну так а де тут ми? Вони он навіть говорять, що є українці, яким війна вигідна”. І поки тривала війна арґументів, ми продовжували жити в тій реальності, що в нас є. Вона хоча і не була втіленням усіх мрій Кремля, але все одно диктувалася тими, хто населяє його вежі.

Через те, що ми не визначили, що “сєпар” — це колаборант у класичному сенсі цього слова, всі вісім років війни було надзвичайно складно пояснити іноземцю, який не цікавиться політикою, хто з ким воює на нашому Донбасі. Це був справжнісінький квест! І саме тому для багатьох у світі 24 лютого 2022 року стало першим днем, коли рускі вторглися в Україну. Така невизначеність дозволяла Москві тиснути на нас політично, примушуючи визнавати свої проксі-сили стороною конфлікту. Це давало можливість Кремлю погасити негативні політичні та моральні наслідки своїх аґресивних дій.

Путін зрозумів, що сіяти невизначеність в нього добре вдається, та зробив це основним інструментом своєї політики. Можливо, саме тому в нього все так добре ладнається з Російською православною церквою. Вони з патріархом — колеги. Поки один сіє сумніви щодо того, чи буде у вас земне майбутнє, інший сіє сумніви, чи буде у вас небесне майбутнє. З цього погляду, отримання томосу — як дивно це не виглядає у сучасному світі — дійсно, було гарною новиною. Мабуть, кращою могло би бути тільки злиття українських церков в єдину помісну церкву. Дует солодкої пари Владіміра Путіна та патріарха Кіріла завжди був доволі токсичним для України.

Російський двоголовий орел падає поранений стрілою. Ілюстрація.

Не варто сприймати Путіна як інфернальне зло. Однак, чинити з ним треба саме так, як чинять із таким видом зла. Він чудово розуміє, що незалежна Україна — це також невизначеність для рускіх. Демократична, успішна держава поруч викликає запитання. Очевидно, що життя без ґебні, без наскрізь клептократичного режиму, без фальсифікацій на виборах, без царя, врешті-решт, можливе. Це вже буде не той хаос, яким Путін засіває ввесь світ. Це буде хаос, що направлений проти нього. Він спонукає до дії й може сформувати геть нову реальність. Невизначеність — це лише інструмент. Вона не належить Зенону Елейському чи Зенону Московському. Її можна направити і проти них же самих.

У війну в сірій зоні ми вміємо погано. Хоча Владімір Путін — далеко не Зенон, наш Ахіллес за попередні вісім років так і не спромігся наздогнати російську черепаху. Проте тепер цар прорахувався. Кинувши 24 лютого 2022 року на нас всі свої БТГри, Кремль, із одного боку, роздув нашу невизначеність до максимального масштабу. Всі памʼятають хаос першого дня. Але, з іншого боку, пожбурена на межу виживання нація зрозуміла, що треба робити. Звичайно, що здолати російську армаду не просто. Це потребує напруження величезних, іноді — навіть надлюдських зусиль. Проте, як виявилося, українці на це здатні.

Нині світ із подивом спостерігає, як на кордоні диких степів, що сторіччями приносили в Європу лише темряву хаосу, пробивається яскраве світло нової зірки. Її сяйво віщує, що на місці російського хаосу буде український космос, а Ахіллес, нарешті, обжене ту кляту черепаху.

Інші оповіді Кадма

Інші оповіді, ілюстровані Мариною Луцик

Логотип The Arc

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №4:

Провал віри

Після того, як в Європі запанувала тотальна справедливість, Авраам більше ніколи не бачив сонця на вулицях Парижа…