ТОВ “Клептократи обʼєднані”

ПРО “КЛЕПТОКРАТІЮ” РІДКО можна почути в контексті України, натомість слово “корупція” вживають так часто, що воно стало майже всюдисущим. Клептократія — це форма управління, політична чи корпоративна, за якої керівництво використовує своє становище для привласнення фінансів і ресурсів своїх підвладних або інвесторів, щоб отримати статус і особисту вигоду. По суті — це країна (чи компанія), якою керують злодії. Вперше термін з’явився 1819 року в статті про Іспанію “Злодії, стародавні та сучасні” британського письменника Лі Ганта (1784–1859), що була опублікована у журналі “The Indicator”. Слово походить від грецького “klepto” — “крадіжка” і “kratía”, пов’язаного з дієсловом “krátos”, що значить “міць”, а в цьому випадку інтерпретується як “влада”.

Після Гантового есею концепція припадала пилом. Однак упродовж останніх 20 років слово почало набувати популярності, коли разом з глобалізацією фінансових транзакцій і західними законами про приватність постала сучасна форма клептократії. Ціла клептократична система виникла на завершальному етапі комунізму, після падіння “залізної завіси”, та під час вакууму лідерства, який супроводжував крах державних інституцій. Розграбування національних ресурсів уможливило швидке зростання нового класу олігархів, які з часом почали шукати місця, де б відмити та зберігати свої новонабуті багатства.

Привласнення грошей з національних бюджетів стало лише першим кроком у цій новій глобальній клептократичній системі. У книзі “Грошокрай: чому злодії та шахраї керують світом” Олівер Булло пояснює, як клептократичні еліти шляхом триетапного процесу легітимізують свої накрадені багатства: “вкрасти-сховати-витратити”. Крадіжка вчиняється в їхній країні, тоді як другий і третій етапи, котрі зазвичай відбуваються в Європі, Сполученому Королівстві та Сполучених Штатах, попри всю свою неетичність та хижацьку природу, насправді можуть бути цілком законними.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Країни, якими правлять клептократи, організовані без систем стримування і противаг, практично без інституційного моніторингу витрат, з підконтрольною, слабкою або відсутньою судовою владою та придушеним громадянським суспільством. На відміну від “захоплення елітами”, коли державні кошти спрямовуються кільком впливовим особам, котрі використовують свій вищий соціальний статус, клептократи зазвичай захоплюють державні підприємства для себе або сім’ї та друзів і використовують політичну владу задля збагачення. Тоді система стає залежною від клептократа. Саме такою клептократією є путінська Росія.

Розпад Совєцького Союзу створив сучасну форму клептократичної держави і прищепив її керівництву відповідні поведінкові патерни та культуру (хоча клептократія характерна не лише для Росії). Як передбачуваний ненавмисний наслідок глобалізації фінансів після Холодної війни, з’явилися різноманітні інструменти та способи відмивання і приховування нечесно набутих, неправомірних прибутків. Завдяки цьому, а також своїм колосальним багатствам, клептократи отримали можливість здійснювати надмірний вплив на розвиток політичних систем. Росія показала чудовий приклад для наслідування іншим клептократам.

Олігархія — це схоже явище, з одним застереженням: невелика група дуже впливових людей контролює уряд або суспільство та при цьому збагачується, але вони не конче займають політичні посади. Існування олігархів не є суто постсовєцьким явищем. Первинне визначення належить Арістотелю, який майже 2400 років тому писав таке: “Там, де влада — чи більшості, чи меншості — спирається на багатство, ми називаємо її олігархією”. Джон Адамс, один з батьків-засновників Америки, не боявся повернення тиранічного короля, але страшився появи олігархії, яку він називав аристократією. У 1787 році, коли було ухвалено Конституцію США, він писав Томасу Джефферсону: “Ви боїтеся одного, я — кількох… Ви остерігаєтеся монархії, я — аристократії”. Філософи застерігали лідерів стосовно грошей у політиці відтоді, як люди почали накопичувати багатство.

Проте не всяка багата людина, яка займається бізнесом, є олігархом. Вирішальним є те, чи має вона політичну владу. Згідно з законом України про деолігархізацію, олігархом вважається особа, яка відповідає принаймні трьом із чотирьох ознак: значний вплив на медіа; участь у політичному житті; бенефіціарне володіння компанією-монополістом і статки, що в 1 мільйон разів перевищують офіційний прожитковий мінімум.

…Українці не стали розуміти краще, де починається і де закінчується корупція. Багато хто сприймає повсякденне хабарництво і підкуп як звичайний спосіб розв’язування питань… 

Назва книги Кейсі Мішеля “Клептократія по-американськи”, щойно видана українською мовою завдяки співпраці Rogue Umbrella Ltd. та АРК.ЮЕЙ, інтригує, натякаючи, що клептократія — це більше, ніж корупція. Вважалося, що Сполучені Штати — бастіон свободи та стримування влади — мають імунітет до клептократії чи олігархії. Але дослідження Мішеля малює іншу картину і навіть змушує поставити питання: а чи існує таке поняття, як клептократія по-українськи?

“Україна — одна з найкорумпованіших країн Європи”, — лунає з медіа, від українського населення, від політиків (як правило, опозиційних до чинної влади), від громадських організацій, місія яких полягає у боротьбі з корупцією, а також від коментаторів або влогерів на теле- чи ютуб-каналах. Емоційно забарвлений термін “корупція” є узагальненням для опису політики в Україні та країни загалом. Західні медіа та урядовці також часто таврують цим означенням Україну, створюючи уявлення, що оскільки вона є корумпованою, то її варто сторонитися, як непотребу. Такі настрої можна пов’язати зі щорічним звітом Transparency International “Індекс сприйняття корупції” (ІСК), який не вимірює фактичний рівень корупції, а ґрунтується на сприйнятті корупції, відображеному в опитуваннях громадської думки, анкетуванні бізнесу та міркуваннях експертів. Однак така сильна орієнтація на індивідуальне сприйняття робить індекс залежним від припущень, чуток, упереджень і впливу медіа, а не об’єктивним показником корупційних практик.

Звідки взялася ідея “корумпованої України”? Успадкувавши зламану та неефективну совєцько-російську систему державного та приватного управління, український уряд за 22 роки, що передували Революції Гідності, мало що зробив для викорінення ендемічної корупції. Від рутинної, повсякденної практики відкупу від міліції, коли вас зупиняли за порушення правил дорожнього руху, до олігархів, які скуповували задешево і контролювали цілі галузі економіки, такі як постачання електроенергії чи виробництво сталі, державні та правоохоронні органи мало що робили, аби зупинити збагачення можновладців шляхом грабунку простих громадян чи державного бюджету. Як і в інших постсовєцьких країнах, закони не виконувалися й притягнення до відповідальності не відбувалося. Щоби закрити справу, можна було підкупити суддю або ж навіть заплатити родині жертви злочину, щоби зняти звинувачення. Голоси на місцевих і національних виборах купувалися за гречку або 400 гривень. Політики ставали знаменитостями, як і навпаки: знаменитості балотувалися на політичні посади.

Культура “державного сектору, на який не можна покластися”, міцно закріпилася серед пересічних українців, які вважають, що, як і за часів совєтів, вони самі за себе, а відтак — сприймають державу радше як визискувача, аніж гаранта їхніх прав. Коли ви сторіччями живете під російською окупацією — чи то імперською, чи то совєцькою — важко сприймати можновладців інакше, аніж за гнобителів. Обертові двері, що стояли на вході до політичної влади, створили можливість для заміни колишнього партійного керівника комсомольцем, а того своєю чергою — функціонером Комуністичної партії. Зрозуміло, українці дійшли висновку, що будь-яке нове керівництво навряд чи діятиме інакше в адміністративній системі (від місцевих муніципалітетів до національних державних інституцій), саме існування якої вимагало корупційних практик.

Водночас українці погано розуміли (і не стали розуміти краще досі), де починається і де закінчується корупція. Багато хто сприймає повсякденне хабарництво і підкуп як звичайний спосіб розв’язування питань. Вони засуджують урядовців, коли ті закуповують яйця для військових дорожче, аніж в супермаркеті, але схвалюють встановлення набагато вищих цін для іноземців на оренду квартир чи послуги таксі, вважаючи це розумним рішенням. Для підприємств (як приватних, так і державних) було звичайною практикою звітувати перед податковими органами про те, що вони платять своїм працівникам мінімальну заробітну плату, та доповнювати її готівкою в білих конвертах. Насправді багато працівників навіть вимагали такої форми оплати праці. Як наслідок, коли післямайданна влада ухвалила нові закони, що зобов’язували державних службовців офіційно декларувати свої статки, переважна більшість українців поставилася до цих декларацій без особливої підозри. Українці тільки позіхнули, коли було оголошено про наявність у парламенті готівки, еквівалентної кільком мільйонам доларів, адже вони й самі тримають вдома готівку, хоча і значно менші суми. В такому середовищі корупція стає естетичною відмінністю, а не етичною проблемою.

У книзі “Алгебра совісті”, яка побачила світ у 1982 році, Владімір Лефевр висунув гіпотезу про існування двох принципово різних етичних систем: однієї — на Заході, іншої — в Совєцькому Союзі. Він попросив своїх респондентів погодитися чи заперечити такі твердження: (1) “лікар повинен приховати від пацієнта, що в того рак, аби полегшити його страждання”; (2) “можна дати неправдиві свідчення, щоб допомогти невинній людині уникнути в’язниці”, і (3) “можна надіслати шпаргалку під час конкурсного іспиту близькому другові”. Більшість американців (8%, 20% і 8% відповідно) не погодилися з цими твердженнями, тоді як у Совєцькому Союзі більшість відповіла ствердно (89%, 65%, 62% відповідно).

Така етична система знаходить своє відображення і в сучасній Україні, де: (1) суспільство переконують у тому, що немає причин для занепокоєння, коли російська армія зосереджується вздовж українського кордону, щоби “не сіяти паніку”; (2) батько в Демидові визнає себе єдиним виконавцем вбивства, хоча всі докази вказують на те, що він діяв не наодинці; (3) ти допомагаєш своєму другу чи родичу виграти державний тендер на постачання рюкзаків для Національної гвардії.

Усі ці повсякденні приклади не виходять за рамки норм совєцької етичної системи, що збереглася донині.

Ще більшу проблему становить те, що термін “корупція” має різні значення для різних людей. І в різних суспільствах. У США, наприклад, вузьке визначення корупції передбачає порушення закону: наприклад, коли урядовець зловживає владою заради особистої вигоди. Як-от у випадку з губернатором штату Іллінойс Родом Благоєвичем, якому спочатку оголосили імпічмент, а згодом, у 2011 році, федеральний суд засудив його до 14 років ув’язнення за вимагання хабаря в обмін на призначення кандидата до Сенату на місце Барака Обами, який подав у відставку після обрання президентом США. З іншого боку, корпорації та багатії мають законне право жертвувати необмежені суми грошей комітетам політичної дії (PAC або SuperPAC), які технічно не пов’язані безпосередньо з кампанією певного політичного кандидата, але можуть організовувати заходи на підтримку його обрання. До 2010 року ці пожертви були заборонені, доки Верховний суд США не ухвалив рішення 5-4 у справі “Citizens United”, захистивши їх Першою поправкою до Конституції США, котра забороняє Конгресу обмежувати свободу слова. Фактично гроші прирівняли до слова, що уможливило однобоку систему, яка надає тим, у кого багато грошей, більше свободи слова. Ілон Маск створив Super PAC під назвою The America PAC для підтримки президентської кампанії Дональда Трампа у 2024 році та пожертвував 118 мільйонів доларів організації, що використала ці гроші для фінансування агітації і реклами на користь Трампа у хитких штатах.

Часто недооцінюваним, але надзвичайно важливим елементом зниження рівня корупції є зміцнення соціальних та культурних антикорупційних норм. Потрібні стійкі зміни в культурі… 

Тепер, коли політики або купують, або створюють власні соціальні мережі, США, схоже, скочуються до системи політичного фінансування, подібно до тієї хаотичної системи, що функціонує в Україні — без законів чи правил, які регулюють діяльність нібито не пов’язаних між собою громадських об’єднань або окремих осіб, які агітують за чи проти кандидата. У 2018 році телеканал “1+1”, що належить Ігорю Коломойському, перед новорічним зверненням президента Петра Порошенка (традиція, започаткована ще за часів Совєцького Союзу) пустив виступ Володимира Зеленського, який оголосив про свою участь у президентських перегонах, опісля ж — повторно показав серіал “Слуга народу” (перший і другий сезони), в якому Зеленський зіграв головну роль. На цьому ж каналі відбулася прем’єра третього сезону серіалу під час передвиборчої кампанії в березні та квітні 2019 року. Білборди з рекламою серіалу, вочевидь, мали подвійну мету. Проте це не вважалося прямим сприянням передвиборчій кампанії Зеленського. Це залишається яскравим прикладом того, як шоубізнес став посіпакою політики в Україні.

Створення індексу корупції, що ґрунтується на сприйнятті, а не на об’єктивних показниках, нагнітає моральну паніку. Тим часом на сприйняття може суттєво впливати російська дезінформація, повідомлення медіа про сенсаційні історії, пов’язані з корупцією, кампанії з підвищення обізнаності громадськості, які привертають увагу до корупційних практик, а також коментарі громадських діячів, які іноді використовують як quid pro quo послуга за послугу, щоби зашкодити опозиції та ізолювати голоси меншості. Ці зусилля допомогли створити, наприклад, українську систему публічних “декларацій” — одну з найсуворіших вимог до звітності про доходи та активи державних службовців та урядовців у світі.

Але таке постійне зосередження на корупції створює враження, що вона є повсюдною — і потрібен час, аби це сприйняття змінилося. “В Україні, де існують вільні та критичні медіа, випадки корупції займають помітне місце в інформаційному просторі порівняно з багатьма іншими країнами. Можливо, саме тому вимірювання сприйняття створює враження, що рівень корупції вищий, аніж він є насправді”, — пояснює голова Антикорупційної ініціативи ЄС Аллан Паг Крістенсен.

Безперервна увага до корупційних дій української влади породжує всеохопне відчуття недовіри до керівництва країни та її інституцій, що, зі свого боку, підриває впевненість в ефективності просування заявки України на членство в ЄС і НАТО. Вона є добривом для недовіри, яка в результаті послаблює державні інституції. Російська дезінформація одночасно націлена як на внутрішню, так і на зовнішню авдиторію, змальовуючи Україну недолугою і приреченою на те, що Захід відвернеться від неї через нібито провал демократії та європейської інтеграції. Росія також намагається посіяти серед українців почуття безнадії, зображуючи уряд країни невиправно корумпованим. Українці починають воювати та нападати самі на себе, як при автоімунному захворюванні, коли сили організму, які мають боротися проти чужорідних тіл, обертаються проти нього самого, призводячи до виснажливих хвороб, як-от розсіяний склероз.

Та навіть в умовах цих викликів і повномасштабного вторгнення Росії Україна отримала 36 балів зі 100 можливих (де 100 означає майже нульовий рівень корупції) у 2023 році, що стало найкращим показником за останнє десятиріччя. Росія отримала 26 балів. За підсумками року Україна опинилася серед 17 країн, які досягли значних успіхів у боротьбі з корупцією.

Зусилля з викорінення корупції тривають: у травні 2023 року українська влада відкрила кримінальне провадження проти Дмитра Фірташа — олігарха, якого через корупцію також оголосили в розшук США — за звинуваченням у тому, що його група привласнила 484 мільйони доларів з української державної скарбниці за допомогою схем, пов’язаних з оплатою транзиту газу. У вересні 2023 року українська влада заарештувала Ігоря Коломойського за широким спектром кримінальних звинувачень, серед яких підробка документів і шахрайство в особливо великих розмірах. Той факт, що за останні 2 роки не з’явилося жодних доказів значних зловживань західною військовою допомогою — попри систематичні зусилля Крємля та його симпатиків на Заході з дискредитації України — сам собою є обнадійливим знаком. Україна фактично розробила низку програм, спрямованих на перехід від клептократії до ліберальної демократії. Втім, попереду ще багато роботи.

Зниження рівня корупції залежить від обмеження дискреційних повноважень за допомогою системи стримувань і противаг в уряді, скорочення доступу до державних ресурсів з одночасним підвищенням прозорості та законодавчого посилення правових обмежень. Дещо з цього вже запроваджено після Революції Гідності. Наприклад, у 2015 році Верховна Рада ухвалила закон, який вивів закупівлю ліків з-під дискреційних повноважень Міністерства охорони здоров’я і передав міжнародним організаціям, таким як Crown Agents та ЮНІСЕФ, що зменшило корупційний компонент і дозволило заощадити 40% коштів, а отже — закупити більше ліків. Наразі Національна агенція “Медичні закупівлі України” продовжує закуповувати високоякісні ліки безпосередньо у виробників, забезпечуючи ширший доступ до більшої кількості медичних препаратів та виробів медичного призначення, що дозволяє покращити результати лікування пацієнтів.

Часто недооцінюваним, але надзвичайно важливим елементом зниження рівня корупції є зміцнення соціальних та культурних антикорупційних норм. Потрібні стійкі зміни в культурі, і в короткостроковій перспективі відповідальні медіа можуть стати таким само важливим засобом запобігання корупції, як і суди. Пригадаймо, як викриття журналіста-розслідувача Юрія Бутусова у листопаді 2024 року про постачання бракованих 120-мм мін українського виробництва змусило Міністерство оборони відкликати понад 100 000 мінометних мін та розпочати розслідування.

Також є питання про стандарти, які встановлюють для України. Очевидні політичні клептократи та президенти-олігархи, зокрема Путін, не обмежуються власною країною, маючи верховну владу в прийнятті рішень, і впливають на геополітику, брязкаючи своєю ядерною зброєю щоразу, коли їм загрожують. З іншого боку, найбагатші власники соціальних мереж, як-от Ілон Маск (Х) і Марк Цукерберґ (Facebook), та оператори пошукових систем, як Ларрі Пейдж (Google), діють підступніше, маючи контроль над інформацією, яку споживають мільярди людей, впливаючи на політичний ландшафт багатьох країн. Треті формують громадську думку, фінансуючи провідні медіа (Джефф Безос і “The Washington Post”), аналітичні центри (брати Кох та Інститут Катона) і університети (Лен Блаватнік та Гарвард). Всі вони є олігархами за українським визначенням. Альберт Айнштайн зауважив: “Олігархію приватного капіталу не може ефективно контролювати навіть демократично організоване політичне суспільство, оскільки за наявних умов приватні капіталісти неминуче контролюють, прямо чи опосередковано, основні джерела інформації”.

Назвисько “Лондонґрад” стало терміном на позначення клептократії по-британськи. Великобританія десятиріччями створювала гостинне середовище для людей, достатньо заможних, аби купити “золоту візу”, завдяки чому російські олігархи повільно, але неухильно проникали до Лондона. Мабуть, найгучнішим прикладом є Євґєній Лєбєдєв — син олігарха і колишнього офіцера КҐБ Алєксандра Лєбєдєва. Алєксандр придбав частку в найбільших газетах “The Evening Standard” і “The Independent”, а також в телевізійній станції ESTV (London Live). Молодший Лєбєдєв отримав британське громадянство у 2010 році, після чого став основним акціонером цих медіа. Згадані газети підтримали тодішнього майбутнього прем’єр-міністра Бориса Джонсона, коли він балотувався на посаду мера Лондона. Євґєній залишився досить близьким до Джонсона, щоб отримати перство у 2020 році й стати “бароном Лєбєдєвим із Гемптона в лондонському Річмонд-на-Темзі та з Сибіру в Російській Федерації”, що робить його довічним членом Палати лордів — верхньої палати Британського парламенту, попри застереження спецслужб щодо ризику для безпеки з огляду на роботу сина російського олігарха в Палаті лордів.

Упродовж десятиріч влада Риму стикається з викликом, який кидають три глобалізовані злочинні організації, що базуються в Італії: калабрійська “Ндрангета”, сицилійська мафія та неаполітанська “Каморра”. Ці три італійські мафії є надзвичайно добре організованими, багатими та впливовими і становлять клептократію по-італійськи. Вони контролюють окремі частини Італії, замінюючи державу в її повноваженнях щодо надання базових послуг. Так, у 2021 році мафії проникли в італійську мережу розповсюдження вакцини проти Covid-19, щоби використовувати її на власну користь. Перший антимафіозний закон в Італії ухвалили у 1965 році, а боротьба за зменшення контролю мафії над державою триває і донині.

Низка інших європейських країн, зокрема деякі члени ЄС — особливо схильні забезпечувати притулки для відмивання та приховування “брудних” грошей олігархів і клептократів. Економічна залежність від офшорного банкінгу чи міжнародних операцій з нерухомістю або культурна чи географічна близькість до клептократичних країн робить їх легкою здобиччю для клептократів, які використовують їхню банківську систему та ринки нерухомості для відмивання грошей перш ніж перевести їх до юрисдикцій з сильними законами, що захищають приватну власність. Постсовєцькі клептократи скупили величезну кількість нерухомості у Відні, на Лазурному узбережжі Франції, італійському озері Комо та латвійському морському курорті Юрмала і використовують ці локації як безпечні місця для захоронення своїх активів.

У “Клептократії по-американськи” Кейсі Мішель розповідає історію таких клептократів, як Теодоро “Теодорін” Нґема Обіанґ Манґе, сина президента маленької центральноафриканської країни Екваторіальної Ґвінеї, який привласнив мільярди доларів з національного бюджету, котрі мали б піти на соціальні програми та будівництво доріг. Значна частина таких “брудних” грошей потрапила до Сполучених Штатів, де перетворилася на легальні активи і втратила будь-які зв’язки з попередніми власниками. Все це можна зробити в США абсолютно законно.

Коли олігархи спрямовують свої ресурси на політиків, корупція гальмує майбутній розвиток — культурний, економічний чи політичний…

Інший приклад, яким Мішель ілюструє наслідки клептократії по-американськи, розповідає про те, як український олігарх Ігор Коломойський скористався анонімними компаніями-оболонками в США для відмивання привласнених у “ПриватБанку” коштів, призвівши до занепаду середмістя Клівленда та численних заводів на Середньому Заході США. Наразі Коломойський перебуває в українській в’язниці та очікує суду за злочини, скоєні в Україні, що дуже зручно ускладнює екстрадицію до США, де його розшукують ФБР і Департамент юстиції.

З падінням “залізної завіси” західний світ мав великі надії на те, що модель ліберальної демократії та справедливої ринкової економіки стане новою нормою в державах, що виникли на території колишнього російського Совєцького Союзу, зокрема і в самій Росії. Інвестиції приватного сектору підкріплювалися державними програмами США, покликаними зменшити ризики невдач, однак непередбачуваним наслідком стала толерантність до порушень прав людини та громадянських прав. До того часу, коли колодязь толерантності до небажаної поведінки вичерпається, авторитаризм уже надійно закріпиться. Якщо нехтувати гігієною, хвороби поширюватимуться швидко.

Коли Росія (та інші постсовєцькі країни, серед яких і Україна) проводили приватизацію державних підприємств у 1990-х роках, створюючи умови для процвітання корупції, дозволяючи тим, хто мав політичні “зв’язки”, швидко і дешево набувати багатства та влади, британські, європейські й американські потурачі клептократії оголошували себе “відкритими для бізнесу”. Quelle surprise! Олігархи не лише відмивали і зберігали свої гроші в охочих догодити західних банках, скуповували нерухомість, яхти та дорогоцінні годинники, але й інвестували в медіа, робили пожертви політичним кандидатам і подарунки університетам та музеям, зміцнюючи таким чином свій вплив на західні уряди так само, як попередньо вони робили у своїх країнах.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році деякі з цих юрисдикцій створили нові правила, що ускладнюють отримання російськими олігархами “золотих віз”, купівлю нерухомості, інвестиції в медіа чи навіть утримання своїх активів, таких як футбольні клуби. Деякі з їхніх коштів навіть заморозили, зробивши їх тимчасово недоступними. Це, безперечно, крок у правильному напрямку.

Однак паростки російської олігархії та клептократії у США починають давати плоди. Межа між бізнесом і політикою розмивається. Найбагатші американці, здебільшого з технологічного чи енергетичного секторів, використовують свої статки для впливу на політичну систему. Джонатан Таплін у новій книзі “Кінець реальності” пише: “Для того, щоби зберегти панування, великим технологіям потрібен політичний глухий кут”. В умовах демократії олігархи, як-то Ілон Маск, часто допомагають політичним кандидатам здобути перемогу на виборах за допомогою (легальних) пожертв. Олігархи допомогли переобрати Боріса Єльцина в 1996 році, і так само американський мільярдер Пітер Тіль допоміг обрати Дональда Трампа у 2016 році та підтримав Джей-Ді Венса, який став сусідом Трампа по виборчому списку у 2024 році. Цей новий клас американських олігархів також формує громадську думку і світогляд, фінансуючи медіа, аналітичні центри та університети. Замість засвоїти урок про небезпеку зосередження політичної влади і впливу в руках кількох заможних чоловіків (а всі вони — чоловіки), американські олігархи та клептократи сіють розбрат, аби перешкодити уряду регулювати їхні галузі (технології та велику нафту) або безпосередньо брати участь в управлінні (через якийсь псевдоурядовий департамент на кшталт DOGE Ілона Маска), водночас отримуючи особисту вигоду від великих державних контрактів.

Українці могли б дати американцям кілька уроків щодо клептократії, олігархії та демократії. Коли олігархи спрямовують свої ресурси на політиків, корупція гальмує майбутній розвиток — культурний, економічний чи політичний. Міцне громадянське суспільство і незалежні медіа зі здоровою медіаграмотністю уможливлюють та підтримують прозорість в уряді — систему, на розвиток якої в українців пішло 10 років. А втім, все ще є ймовірність, що репутація має значення в США. Належна перевірка походження коштів для великих покупок створює культуру чесності.

Арістотель писав, що “у тих демократичних державах, де влада спирається не на закони, з’являються демагоги”. Обрання президентом визнаного винним, але непокараного злочинця в будь-якій країні послабить верховенство права, прискорюючи спіраль падіння в безодню клептократії та олігархії. Книга Кейсі Мішеля “Клептократія по-американськи” — це тривожний дзвінок для нас усіх.

Інші оповіді Уляни Супрун
Інші оповіді, проілюстровані Анною Гільтій