Я ЗАЛЕДВЕ ВМІСТИВСЯ зі своїми 188 сантиметрами зросту на твердому дивані в кімнаті, де минуло моє дитинство. На цьому дивані карбувався мій дух переможця в запеклих баталіях на “Sony PlayStation 2”, тут я заривався носом у подушку, намагаючись угамувати біль від буденних принижень, і на ньому ж я вперше мав із дівчиною щось віддалено схоже на сексуальний контакт. На противагу дивану, сама кімната була доволі простора навіть для мене 26-річного з купую одягу, що постійно поповнюється після традиційних походеньок миколаївськими секондами. Але головне — їй стало місця, щоби вмістити половину мого життя.
Я лежав і все ніяк не міг заснути. Це була одна з тих ночей, коли подушка здається незручною, а голова не вкладається, як ти її не поклади. Коли я довго не можу заснути, то скидаю подушку на підлогу, лягаю на живіт, підібгавши одну з ніг під себе, і кладу голову або на руку, або просто на диван. Зазвичай це дивним чином допомагає мені викинути з неї зайве, та цієї ночі зробити це було набагато складніше. Завтра, а точніше сьогодні, мав настати важливий день, і думка про його важливість лише відтягувала те, що мало рано чи пізно трапитися.
Завтрашній день і справді мав бути важливий. Бувають просто важливі дні, котрі прийнято вважати такими, як-от випускні або дні народження, та цей день був важливим не через суспільний договір. Рівень важливості дня, якому я невпевнено, спотикаючись об спогади, крокував назустріч, лежачи на своєму дивані, був невимірюваним. А втім, якби ви попросили мене все-таки дати якусь точнішу характеристику рівню важливості цього дня, я використав би префікс над- (тобто сказав би, що цей день буде НАДважливим), але про себе я розумів би, що жодного префікса не вистачить, аби описати справжній рівень важливості цього важливого дня. І от я (сам собою не надто важливий) лежу в його тіні і навіть не знаю, чи то страшно мені, чи радісно? Мені би просто заснути й не розбиратися з тим усім.
Але замість цього невгамовний я крутився туди-сюди, і від мого вертіння за допомогою сили тертя, що була відома ще нашим пращурам, розгорілося вогнище різноманітних міркувань, і хоча вовняна ковдра зовсім вилізла з підковдри, цей вогонь не давав мені замерзнути.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
“02:12”, — каже мені електронний годинник, що яскраво світиться жовтим, а це означає, що спати залишилося всього 5 годин. І тут би провалитися в сон, але я лише глибше провалювався в дірку посеред дивану. Може, хтось скаже, що 5 годин сну — це цілком достатньо, щоби виспатися, та я розсміюся йому в обличчя, розвернуся й рушу собі від нього геть, не обертаючись упродовж години.
Спочатку простуватиму повільно, ніби нічого дивного не відбувається (я не хочу привертати до себе зайвої уваги), а коли відчую спиною, що ВІН залишився позаду принаймні на 900 метрів, я поправлю свій шопер із квітковим принтом, аби той не зіслизнув із мого плеча, і пришвидшу крок. Поверну праворуч, потім ліворуч, пройду трохи вперед, повз безглуздий паркан, котрий захищає ніщо від нічого, і прослизну в двір, схожий на будь-який інший двір. У ньому будуть п’ятиповерхівки, білизна, сміття, дерева, щурі, автівки, бите скло, тінь і незаконно збудовані гаражі, котрим, чесно кажучи, вже давно тут не місце. З прочинених вікон плинутиме запах їжі, і жінка, перехилившись через підвіконня, покличе додому сина. Той зробить вигляд, що невдовзі прийде, але ми ж розуміємо, що це не так. Тут у нього набагато цікавіші справи, ніж вєрмєшель із сосискою, навіть якщо вєрмєшель твьордих сортов, посипана зверху пармезаном, а замість сосиски — стейк із яловичини. Взагалі-то він любить і вєрмєшель, і пармезан, і стейк, і навіть дешеві сосиски, у котрих навряд чи колись було щось схоже на м’ясо. Проте як навіть на улюблену їжу можна проміняти ще 5 хвилин на вулиці у літній вечір, якщо вже через 5 років ці 5 хвилин ти, відповідальна людина, муситимеш витрати на навчання або роботу, або когось, хто й секунди не протягне без твоєї уваги?
Мама каже йому, щоби він був уважніший, коли пише диктанти, а батько вчить, що треба вміти захистити себе й гіпотетичну дівчину, з котрою він повертається гіпотетичного вечора з гіпотетичної прогулянки від гіпотетичної банди хуліганів-головорізів у шкіряних куртках, з ланцюгами в руках і татуюваннями черепів та кісток на них же. Мама хоче, аби він був охайнішим і краще доглядав за собою, а батько — аби на нього можна було покластися.
— Ну што ти (збережена мова оригіналу), нє відіш? Он же будєт, как Вітькін Нікіта, єслі ти нє пєрєстанєш єво жалєть, — каже тато мамі, коли думає, що син міцно спить у своєму ліжку.
Літній вечір. Вулицею розноситься запах смажених котлєт із часником, а захід сонця пошепки лягає на білосніжну білизну. Вона ж практично застигла на місці. Ще 5 хвилин не будуть зайвими. Я пройду повз імпровізоване футбольне поле, де замість воріт стоять дві цеглинки, і в голові промайне патосна цитата про те, що таке дитинство. У ній буде щось про розбиті коліна й перекис, та я не братимуся переказувати її повністю, тому що тоді обов’язково здамся вам банальним. І взагалі щось я далеко забрід у свої демонстрації незгоди з тими, хто не цінує сон так, як я. Ніби не находився за минулий день так, що ноги гудуть.
Мене до сказу лякають люди, котрі не люблять сон. Не подумайте — я також можу встати раніше, якщо треба, або поспати всього 5 годин (чи навіть 2). Але я ніколи не скажу, що мені цього достатньо. Чи можу я довіряти людині, котра намагається обманути природу? О, ніт!
Утім, якщо вам цікаво, я і сам із тих людей, із котрими найкращі речі стаються вночі. Знаєте це відчуття, коли навколо все завмирає і ти залишаєшся сам на сам зі стінами, зі стелею, з підлогою і попільничкою, клавіатурою свого ноутбука і картиною, котру купив у Закарпатті, коли тобі було 11? Повітря ніби стає чистіше, простір навколо позбавляється зайвого — зайвої напруги та зайвих слів — і розмахувати руками та хитати головою відтепер набагато легше. Очі швидко звикають до темряви, а ще швидше звикає ніс. Ніч — це час вільний від запахів, бо ніхто не їздить, ніхто не косить траву, ніхто не готує і нічия сеча не ллється водостоками до каналізації. Ніч — це час, вільний від звуків. Навіть тиша перестає існувати вночі, а залишається тільки далеке відлуння примарних спогадів і подій, що колись мали або матимуть місце. Принаймні такою я собі її уявляю і принаймні такою вона для мене була завжди.
Проте сьогодні, перед важливим днем, щось мало піти не так. Я чую звуки, які зазвичай не долітають до моїх вух, і відчуваю запахи, які зазвичай не торкаються мого носа. І серед цих звуків, запахів і примарних спогадів лежу я один і не можу заснути, а з моєї стелі мені ледве мерехтять зірки, віддаючи світло, що назбирали впродовж дня.
Батько розвів руками й ми пішли далі рипіти снігом. А мені так хотілось, аби він також бачив НЛО! Я ладен був вистрибнути зі штанів, залізти на найвище дерево, злетіти з його верхівки й потягнути його за собою, щоби показати… Та він не бачив, хоча варто було лише поглянути…
Одного вечора ми з батьком ледве-ледве човгали зимовою вулицею, і сніг рипів у нас під ногами. Попереду біг наш пес, розкидаючи навколо густі білі платки й розмахуючи сірою бородою (якщо бути точним, не зовсім “сірою”, правильніше буде назвати цей колір “перець із сіллю”). Мої черевики застрягали в кучугурах із кожним кроком, сніг завалювався в шкарпетки — і потоки електричного струму пробігали по моїм щиколоткам. Ступні пекло від крижаної жижі. Ми йшли, і я гепався носом об натягнуте колюче зимове повітря.
Це був прозорий січневий вечір. Скляне небо вкривали тисячі сяючих цяток. Зненацька одна з них блимнула й засвітилася червоним кольором. Потім вогників стало декілька і вона почали змінювати кольори: з червоного на зелений, із зеленого на синій, із синього на жовтий.
— Тату, дивись, там НЛО! — прикрикнув я захоплено, тицяючи пальцем у небо.
— Де?! — запитав у мене батько.
— Та ось там, — я взяв його руку і навів пальцем на літальний об’єкт. — Дивись, летить, блимає червоним і зеленим.
Ми стояли обидвоє, закинувши голову, і вдивлялися в нічне небо.
— Я не бачу, — сказав він. — Он то?
Він показав на супутник, котрий був схожий на зірку, що рухається.
— Да ні! Я ж сказав, блимає червоним і зеленим, — я намагався пояснити, як міг. — А тепер синім і жовтим.
— Ні, не бачу, — без особливої зацікавленості відповів батько.
— Та як ти можеш не бачити? — приголомшено запитав я і спробував підказати точніше. — Он там, біля Великої Ведмедиці.
Цятка закрутилась і різко рвонула вперед. Простір навколо неї стиснувся і виплюнув її у далечінь. Вона ще раз блимнула різнокольоровими вогниками і зникла.
— Все, воно зникло, — сумно сказав я.
Батько розвів руками й ми пішли далі рипіти снігом. А мені так хотілось, аби він також бачив НЛО! Я ладен був вистрибнути зі штанів, залізти на найвище дерево, злетіти з його верхівки й потягнути його за собою, щоби показати… Та він не бачив, хоча варто було лише поглянути.
Так, я все ще тут, на своєму дивані, і все марно. Намагаюся уявити річку (іноді це допомагало пірнути в сон). Широку, темну, таку, що на горизонті ледве-ледве видніються маленькі цятки безсонного порту. Річкою пливе танкер і від нього плесом розходяться бурхливі хвилі. Спочатку вони стрімко біжать поверхнею води, та врешті поступово втрачають свою силу. Річка заспокоються. Ця річка — це я. Я поступово заспокоюся…
…Ех, на секунду мені навіть здалося, що сон близько, проте це була лише прикра ілюзія, хибний слід. Я пішов за ним, і єдине, на що натрапив, — це провалля в моєму шлунку, котрий потроху прокидається, коли не можу заснути я. Я лежу та слухаю, як дзюрчить мій шлунок. Це також чує літня сусідка за стіною, батьки, які сплять у сусідній кімнаті, та чоловік на шостому поверсі, що схопився з ліжка і йде дивитися у ванну, чи не сталося щось із трубами.
А ще я чую, як гуде порт, як скриплять крани, як потяг везе зерно, як воно висипається і зернина за зерниною лягає одна на одну — і давить вагою тисячі тонн на мої скроні. Я чую річку, її хвилі та буксир, що стояв затопленний багато років і служив ледь не найважливішою атракцією серед місцевих, поки його навіщось не вирішили дістати. Чую, як чайки цюкають дзьобами об воду й витягують зневірену рибу ближче до місячного сяйва. Чую, як їжак шурхотить в упаковці з-під чипсів і, виловивши звідти крихти, притьмом ниряє в траву. І чую п’яних сусідів, що лементують одне на одного п’яними голосами, зірваними вщент. Вони кажуть одне одному п’яні слова і, ймовірно, лупцюють одне одного п’яними кулаками, що є сили.
— ПАШОЛ НАХУЙ, АРаОРАПНГОАИА! — кричить вона.
— ТИ ПАШЛА НАХУЙ, АДАРАШЛОАДАЗАЗА! — волає він.
— ТИ ПАШОЛ НАХУЙ! — наполягає вона.
— ТИ ПАШЛА, СУКА! — ще гучніше гримає він.
Тут діалог різко припиняється й до мене доноситься: “Гууууп! Гууууп! Гууууп!”. Мені не звикати до цього. Оксанка (саме так я знав її все життя, бо так її називали сусіди) переїхала до нашого будинку, коли мені було 10, а їй було близько 30. Поруч із нею завжди були волоцюги, п’яниці й мудаки. Я пам’ятаю її обличчя. За ці 16 років вона ніби зовсім не змінилася, тільки щічки трохи припухли й мішки під очима стали більшими, наче десятки літрів дешевого спирту забальзамували її тіло, виїли її серце й зупинили її вік.
Відтоді, коли я вперше її побачив, я зрозумів, що, якщо до тебе приходить зелений змій і питає: “Чи готовий ти віддати мені душу за ніч несправжнього щастя?” — ти чемно посміхаєшся і кажеш: “Так, але тільки два рази на місяць, по п’ятницям”. На жаль, Оксанка не знала цього простого правила і грала в ці ігри частіше, ніж варто було. Під час нашої першої зустрічі вона ще не була закінченою п’яницею, але її грубий хрипкий голос і те, як різко та хамовито вона розганяла дітей, що ображали її доньку, натякали мені, що ця жінка любить випити зайвого.
Оксанкину доньку звали Свєта, вона була моєю ровесницею. У Свєти були очі кольору ромашок і пахла вона весняним степом. Але характером вдалася в маму. Іноді дівчата б’ють хлопців, коли залицяються, — вона ж била, щоби захистити свою честь. Я закохався в неї з першого погляду. У 10 років вона виглядала, як дівчина з пабліка “Вконтактє” типу “Шлюхі Красноярска”, і водночас була невинним і сентиментальним створінням.
Ми познайомилися і декілька днів не відходили одне від одного, багато мовчали, та я відчував, що ми — одне ціле. Дві незалежні 10-річні особистості, кожен зі своєю драмою (її драма, звичайно, була значно більшою), ніби два паверрейнджера, блукали холодною землею і зустрілися одне одному в найбільш необхідний для того момент. Це була романтична історія про двох дітей, котрі могли взяти пару рюкзаків, пачку горішків із клоуном на упаковці, буханку хліба та пляшку безалкогольного пива і втекти так далеко, що міліції було б лінь їх шукати, але не зробили цього.
Після наших перших зустрічей ми не бачились упродовж 13 днів (ми поїхали навідати родичів), і кожної з 13 ночей, проведених у розлуці, вона мені снилася. Напевно, то була перша любов, і відчувалася вона, як ніколи серйозно. Мене крутило, рвало на частини, болів живіт і колотило в грудях. Я пітнів, не хотів їсти і не міг знайти собі місце. А навколо була Харківська область, село Липці, сосновий ліс і суворий чоловік, чиїм сином я точно не хотів би бути. Я пам’ятаю небагато. Лише те, що він був моїм двоюрідним дядьком, грав на гітарі бардівські пісні й не любив, коли люди помиляються, особливо якщо це хлопчики. Бо хлопчик має бути “таким” і “сяким”, і якщо ти не “такий” і не “сякий”, то вижити в цьому світі в тебе не вийде. А я був не “такий” і не “сякий”, а швидше “такий собі”, “ні то, ні сьо”, тож у мене не особливо вийшло завоювати його повагу.
Перед моїм від’їздом ми зі Свєтою стояли на запльованому прогоні сьомого поверху, втомлені від цілого дня на вулиці, і довго мовчали. Я відчував, що маю щось зробити, але поцілунки для 10-річного хлопчика — це занадто. Було відчуття, що вона також чекає від мене дій. Вона, певно, звикла, що хлопчики поводять себе більш настирливо, бо біля неї крутилися старші за мене, уже практично сформовані 14-річні юнаки. І як я міг конкурувати з ними, якщо їхні члени вже, певніше за все, також були сформовані й досягли омріяного мінімуму 15 сантиметрів, а мій ледь-ледь доходив до 10?
Утім Свєта була не одна така. Більшість дворових дівчат, котрих я знав, робили те, з чим варто було почекати, занадто рано. І вже через декілька років деяких із них я бачив із великими животами або колясками. Вчорашні миколаївські діти виростали занадто рано. Це — картина мого міста, написана спермою. Я дивлюсь навколо — і всюди вони, мої вчорашні знайомі і друзі, згорблені і сумні, з блідою полущеною шкірою і похнюпленими носами, штовхають коляски по тим самим асфальтам, де ще нещодавно грали в масковскіє пряткі.
Вони штовхають коляски нагору, а ті вже біля самої вершини по-зрадницьки скочуються назад, тож вони спускаються вниз і починають свій шлях, що не має сенсу, заново. Вони живуть у тих самих квартирах, де жили завжди, тільки тепер можуть курити відкрито, на балконі, не ховаючись від батьків за бойлєркою, — і, ймовірно, це найбільше досягнення в їхньому житті. Вони жадібно ковтають цигарковий дим і порожніми очима дивляться на двір, де замість галявини, на котрій ми грали у футбол, зараз запарковані добрі два десятки автівок. Я дивлюся навколо — і вони, скрючені і похмурі, з каптурами на головах, повільно йдуть у нікуди, ледь відриваючи ноги від асфальту, об який ще нещодавно вщент розбивали коліна. Цей звук глухого шаркання ніг об асфальт — усюди. Його чути за сотні кілометрів. Що ближче ти до маленьких міст, до віддалених від центру дворів, до облуплених 9-поверхівок, то гучнішим він стає. Іноді все, що я чую, — це “ших, ших, ших”.
Совєцька махіна розвалилася на шматки, і величезні уламки ще довго падали на голови і спини тих, кому пощастило менше. Ми росли, і під кульбабами, котрі ми зривали, аби загадати бажання і здмухнути пух, лежали шприци, а в них була кров тих, хто вже втратив надію. Я дивлюся навколо — і друзі мого дитинства всюди, проте вони не бачать мене. Вони повільно бредуть, бубнячи щось собі під ніс, але я не чую їхніх слів. Усе, що я чую, — це “шик, шик, шик”. Так звучать кроки тих, хто більше не має надії. Гравітація і спогади дитинства тягнуть шкіру під їхніми очима донизу, і вони стають ще ближче до того асфальту, по якому влітку ми всі разом бігали босі.
Придивись уважніше до своєї милої бабусі, чи не підсипає вона сумніви в твій компот? Прослідкуй за своїм мудрим дідом, чи разом із іменним годинником не дарує він тобі докори сумлінь? Хижаки всюди, і після зустрічі з ними ти вступиш до університету, який не хотів, народиш дітей, яких не чекав, і поїдеш відпочивати абсолютно не туди, куди мріяв…
Однак серед тих, хто втратив надію, є не тільки загублені і слабкі. Деякі з них зберегли сили, харчуючись бажанням помсти. Хижаки живуть серед нас. Темно вночі вони нишпорять вулицями наших міст, полюючи на одиноких і загублених. Вони можуть заробляти багато грошей, мати чудову сім’ю, великий світлий будинок і повагу з боку колег, батьків і друзів, але їм цього мало. Розпач виїв їхні мрії, але бажання помсти всьому живому смикає за нитки — і вони продовжують рух. Ти не помітиш їх, якщо озирнешся навколо, бо за роки еволюції вони привчилися маскуватися. Можливо, це двірник у дворі твоєї бабусі або власник кафешки, у якій ти щодня п’єш каву, або найкращий друг твого дитинства.
Хижаки ховаються в пітьмі та чекають моменту, коли ти втратиш пильність. Їхні чорні від злості очі бачать твої сумніви, їхні носи відчувають твій страх. І вони походжають нічним містом, непомітні, ледь торкаючись землі, навшпиньках, а від їхніх білосніжних зубів відбивається місячне світло. Їм не потрібен твій гаманець, та й твоє тіло їм ні до чого. Але щойно ти даси привід, аж ось і вони — з вимитими начисто руками і фартухом на шиї, готові впитися в твої набухлі вени й випити твою гарячу кров, виїсти твоє минуле, вкрасти твоє майбутнє і забрати твої слова. Вони знають своє діло добре та виконують свою роботу вміло, подекуди не залишаючи ні слідів, ані шрамів, і з боку не завжди зрозуміло, що людина мала справу з хижаком. Та й жертва не завжди відразу розуміє, що сталося.
Хижаки всюди. За суворими підборіддями, налакованим волоссям, напомадженими вустами і білосніжною усмішкою ховаються їхні ікла. Хижаки мають довгі язики, на яких живуть гострі слова, і цими язиками, поки ти спиш, вони залізуть до твого вуха, заливши в нього ядовиту слину. Придивись уважніше до своєї милої бабусі, чи не підсипає вона сумніви в твій компот? Прослідкуй за своїм мудрим дідом, чи разом із іменним годинником не дарує він тобі докори сумлінь? Хижаки всюди, і після зустрічі з ними ти вступиш до університету, який не хотів, народиш дітей, яких не чекав, і поїдеш відпочивати абсолютно не туди, куди мріяв.
У тому під’їзді, де ми стусали м’яч, оббивали штукатурку і спускалися донизу просто по перилам, не ступаючи на сходи (тобто робили всі ті дитячі речі, котрі мають робити діти), я збирався зробити щось доросле. І я зізнався Свєті в тому, що вона мені подобається. Я не пам’ятаю точного формулювання, але пам’ятаю, що проговорив це швидко й голосом ледь-ледь чутним і м’яким. Вона сказала, що я їй також, — і ми розійшлися.
Через 2 тижні ми знову зустрілися і вона зробила вигляд, ніби між нами нічого не сталося, або я просто не знав, що треба робити далі в такій ситуації. Думка про якісь стосунки жахала мене до сказу. Я завжди шукав почуттів, шукав закоханості та коли справа доходила до можливо продовження, я тікав, ховався, ходив по вулиці озираючись, аби не зустріти людину, котрій встиг зізнатися в коханні. Так ще довго я використовував людей у своїх цілях, аби отримати це прекрасне відчуття, коли все тіло тремтить і думати ні про що інше ти не можеш.
Хтось у 10 років починав пити пиво, хтось їв “триган-де” (Свєта робила і те, і інше), а я шукав закоханості всюди, де тільки бував — у школі, на морі, у санаторії, на карате. Одночасно я міг мати декілька муз, але не завжди справа доходила до зізнання. Закоханість була моїм найбільшим наркотиком і ніякі амфетаміни, уже коли мені було за 20, не могли зрівнятися з можливістю когось покохати. Іноді вони поєднувались у жахливу суміш і я влипав у стосунки, котрих не прагнув, на рік чи на два. Але Свєта…
Свєта все-таки була чимось іншим. Я справді кохав її, як може кохати дитина 10 років. І те незрозуміло порожнє НІЧОГО, що з’явилося між нами, коли ми зустрілися знову, різало моє серце. Я заливав його сухариками з холодцем і хріном — дитячим еквівалентом горілки, поки її мати пила справжню горілку в місцевому барі біля трамвайної зупинки з якимсь слобідським ханижкою, а потім поверталася додому й била Свєту паском із бляхою з такою силою, що в неї залишалися рани. Так вони й жили ще дуже довго — Свєта, Оксана і якісь п’янчуги.
Свєта нікому не показувала свої рани, та одного разу влітку я випадково їх побачив. Свєта мала таємниці, за дверима її квартири відбувалися загадкові та лячні речі, і мимоволі я ставав свідком цих речей щоночі. Я чув багато, але небагато міг розібрати, проте про її таємниці я точно знав більше, ніж сусіди з шостого чи п’ятого поверхів. Скільки ще таких зачинених дверей із порваною підкладкою приховані в наших містах і скільки ще секретів надійно заховані за прошарком скловати під гіпсокартоном у стінах?
Скільки пам’ятаю себе — стільки пам’ятаю родину, що живе на четвертому поверсі. У тієї родини є два сини: один із них — молодший і трохи нижчий, а другий — старший і трохи вищий, обидвоє значно старші за мене. Якби не різниця в рості, можна було б припустити, що це близнята — в них однакові носи картоплею, однакові витягнуті вуха і однакові овальні голови. Вони мало часу проводили у дворі і я ніколи не мав із ними прямого контакту. Майже.
Одного разу ми з моїм найкращим другом виходили з під’їзду і зустріли старшого з них — Ігоря. Збуджений і нахабний, своїми худими пальцями він тримав телефон біля витягнутого, ніби з пластиліну виліпленого вуха і щось говорив, насупивши свій червоний картопляний ніс. Його голос був здавлено-високий і звучав, як зламана скрипка, ніби йшов не з глибин живота, грудей чи навіть горла, а з піднебіння. Я не міг розібрати ні слова: це було схоже на іншу мову, якої ні я, ні мій друг до цього не чули. Поки Ігор вперто намагався донести свою думку по телефону, його ноги кружляли, не зупиняючись ні на секунду: крок вправо, вигнути гомілкостоп, присісти, встати на носок, крок вліво, вигнути гомілкостоп, присісти, встати на носок, раз–два–три, раз–два–три…
Він танцював свій танок на маленькому ґанку під під’їздом, відбиваючи чудернацькі ритми підборами своїх запилених туфель, і цьому дивному танку акомпанував його скрипучий голос. Згодом я ще не один раз побачу цей танок. Тепер-то я знаю: він — ритуальний і має особливе призначення. Зазвичай, його танцюють біля кущів, парапетів, перил і поштових скриньок, якщо рука з першої спроби не змогла намацати омріяний пакунок у синій ізоленті. Ігор танцював, а з-під його ніг летіло каміння. І без того побитий ґанок руйнувався від цих ударів ще більше. А мій сусід знизу танцював і співав пісню, слів котрої я не міг розібрати. Та, можливо, я просто не хотів.
Його мама здавалася приємною жінкою, мала м’які риси обличчя і середньої довжини русе волосся. Вона завжди чемно віталася. Його батько постійно їздив на велосипеді і був трохи лисуватий. Вузенькі губи видавали його сувору натуру. Двері в їхню квартиру були металевими й ховали таємниці надійніше, ніж Свєтині. Вони не були бідною сім’єю і виглядали загалом нормально: вони нормально розмовляли, від них нормально пахло, вони носили нормальний одяг і нормально ходили на роботу щоранку. І заробляли також нормально. Та тепер, роки потому, я бачу, що їхні металеві двері приховують неабияку трагедію. Трагедію сина, що втратив надію, а разом із нею — практично всі зуби, і трагедію батьків, що втратили сина.
Вони залишають будь-які видимі сліди ядерних іспитів усередині полігону й тільки мікрочастинки страху на їхніх віях видають нам гірку правду. Однак лише одиниці бачать той біль, сором і страх. Бо лише одиниці по-справжньому зазирають людям в очі…
Та найбільшим секретом за металевими дверима на четвертому поверсі було те, чому все сталося саме так. Детектив Єгор Базовкін і його хлопці (мої нейрони) починають власне розслідування цієї заплутаної справи. Ще з дитинства мені подобалося розгадувати загадки, діставатися до правди, під якими брудними завалами, перешкодами з невідомого й шарами ґрунту вона не була б захованою. Зокрема за свою кар’єру приватного детектива (без зайвого патосу я віддаю перевагу визначенню “першокласний слідопит”) я розкрив не один глухар і в моїх навичок є справжні прихильники: десятки людей досі пишуть мені листи з подяками за якісну роботу, виявлені професіоналізм, непересічну відвагу й відданість справі. Серед розкритих мною безнадійних злочинів були такі суспільно важливі кейси, як-от “Справа захованого шнура від приставки” або “Відьма у підвалі бабусі. Міт чи реальність?”.
За свої послуги я, як справжній професіонал, окрім суспільного визнання і обожнювання, отримував немалі гонорари. Наприклад, після одного успішного розслідування я був щедро нагороджений кількаденною забороною на перегляд мультиків через карколомний злам дверей у підвальне приміщення. Це була далеко не єдина нагорода, яку я справедливо отримав за виконання своїх прямих обов’язків. Звісно, все, що я робив, я робив не заради грошей, призів або уваги, а тому що повинен був, тому що відчував це своїм боргом перед суспільством. А коли мені пропонували золоті гори, авто і квартири, я скромно відмовлявся і, одягнувши чорні спортивні окуляри, казав: “Приберіть свої гроші. Я тут заради світлого майбутнього наших дітей. Тільки заради цього”.
Колись Ігор був дитиною й, напевно, колись у нього світилися очі. Його суворий батько, певно, хотів, аби хлопець не був нюнєю, умів відтискатись і постояти за себе. Мені легко уявити, як він кричить на сина, а мама захищає його, закриваючи грудьми. Він із тих татусів, які мало розмовляють, але завжди залишають останнє слово за собою, чекаючи на підходящий момент зі стиснутими зубами, стримуючи себе до останнього. А коли момент приходить, то краще не знаходитися поруч, бо це буде вибух гігантського масштабу, що здатний стерти в попіл людські кістки. Напевно, для того їм і потрібні металеві двері, щоби захистити всіх інших від радіації і приховати сліди таємних випробувань. І це їм вдається.
Я жив на три поверхи вище, але навіть ті, хто жив поруч, ніколи не чули нічого особливого (одним із моїх методів роботи є опитування свідків). Уся сім’я налягає на товстелезні двері, ті повільно зачиняються зі скрипом, потім: “КЛАЦ!” — один замок, “КЛАЦ!” — другий замок, “КЛАЦ!” — третій замок, і так стільки разів, поки всі замки не будуть замкнені, усі засуви не будуть опущені і максимальний захист від навколишнього світу не буде встановлений. Ніхто, крім найближчих родичів і, можливо, деяких друзів, не має доступу до цього надсекретного і гіпернебезпечного полігону, а коли спеціально відібрані гості все ж таки приходять на відвідини до забороненої зони, то вони не просто телефонують у дзвінок, а вистукують азбукою Морзе по металевих дверях спеціальний код і називають пароль перед тим, як почують: “КЛАЦ!” — відкрився перший замок, “КЛАЦ!”… Удома вони ходять у білих резинових захисних костюмах, одягають протигази типу ГП–9, аби зменшити вплив забруднення на власне здоров’я, проте якщо придивитися уважніше до їхніх очей, там можна помітити біль і сором. Вони залишають будь-які видимі сліди ядерних іспитів усередині полігону й тільки мікрочастинки страху на їхніх віях видають нам гірку правду. Однак лише одиниці бачать той біль, сором і страх. Бо лише одиниці по-справжньому зазирають людям в очі.
“Гуууп!”, “Бам!”, “Гуупп!” — хтось падає на підлогу. Боротьба. Пристрасть. Потім крик і звуки пронизливого ридання. Сльози. Слина. Кров. Я намагаюся перекласти це більш зрозумілою для мене мовою, бо мені, людині з пристойної сім’ї, де не п’ють, не курять і не лаються матом, важко осягнути жахіття і трагедію людей, що загубили себе. Виходить щось на кшталт:
— Мені неприємно те, як ти вчинив, — каже вона.
І він відповідає:
— Так, я розумію, мила. Вибач.
— Добре, коханий, я вибачаю тебе, — і далі вони мають злитися в палкому поцілунку. Потім він зніме з неї кофтину, розстібне ґудзики на сорочці, оближе грудну клітку, пробіжить язиком по персам… Вона запалає, проведе руками по його мужній спині, нижче, до спортивної, але м’якої попи, і в кінці схопить його за гарячий прутень, стягнувши труси зубами… А далі ви все і так знаєте.
Я тихенько відчинив двері кімнати і навшпиньках прошмигнув на кухню, щоби випити трохи води. Переді мною було вікно, а за ним місто, котрому залишалося спати ще пару годин. Темні п’ятиповерхівки ховаються одна за одною і лише іноді блимають очима, натякаючи на те, що невдовзі надійде ранок. Десь там, далі, за пару годин проїде перший трамвай і під його колесами завібрує замерзла земля. Люди вивалять на прохолодну вулицю і повільно розбредуться кожен по своїм справам, наступаючи одне одному на п’яти, падаючи одне на одного в переповненому вагоні, де пахне потом, старістю і новим днем. На останньому, задньому сидінні, притулившись головою до поцарапаного вікна, хропітиме чолов’яга в камуфляжній куртці з вудкою в руках; він їхатиме так до кінцевої, аж поки водій не розбудить його. Біля нього дві жінки поважного віку посваряться за право зайняте останнє вільне у трамваї місце:
— Я старша! — казатиме одна іншій.
— А в мене ноги болять! — відповідатиме їй друга.
Сварка триватиме, поки одна з них не вийде на перехресті, щоби пересісти в бік Центрального ринку. Люди наб’ються в той трамвай і будуть сидіти на плечах одне в одного. А в тих, хто вже сидить на плечах, також на плечах сидітимуть інші люди. У кожного з них у руках буде великий чорний пакет BMW, у якому вони везтимуть свої сміх і сльози. Старий ржавий компостер розкриє крокодилячу пащу і вкусить за довгі вуха лисого парубка з худим обличчям і вилупленими очима. Він зарепетує, і від його репету здригнувшись на секунду прокинеться той чолов’яга з вудкою. Разом із ним здригнеться мідне грузило на кінці волосіні. Спросоння він озирнеться навсібіч і з його язика злетить вічне питання:
— Що? Клює? — зрозумівши, що поки ні, він знову підіпре головою холодне скло і заплющить очі. Навколо розливатиметься гомін, бо у трамваях завжди гомін, навіть якщо всі мовчать. І серед усього цього їхатиме хлопчик у бордовому піджаку з гігантським рюкзаком на спині. Він стоятиме, спершись на пластиковий поручень, і дивитиметься у заднє вікно. А там рельси, автівки і місто, що тільки-но розплющило очі і, позіхаючи, ліниво вилазить із теплого ліжка. Таким хлопчиком був я.
Я бачу місто, що, незграбно спотикаючись, прямує в майбутнє. Я беру моє місто під руку й поруч з нами, висунувши язики, біжать бродячі пси, проводжаючи нас своїм гавкотом.
Поки ж люди сплять і не підозрюють, що перші помаранчеві плями вже проступили на темному небі. Я бачу перед собою місто, отруєне зневірою, але живе. Воно дихає, набираючи повні груди морського повітря, і його грудна клітка здіймається так високо, що антени моєї дев’ятиповерхівки краєчком чіпляють місяць і на ньому з’являється новий кратер.
Моє місто дихає, і я дихаю разом із ним. Я бачу перед собою місто, що сумує за тими, хто їде з нього, ніколи більше не згадує і ніколи не пише. Я бачу місто, воно тягне до мене свої руки-дороги й обіймає мене, притуляючи до себе. Шершавий асфальт треться об мою шкіру, камінці разом із маленькими уламками скла з-під пивних пляшок сипляться мені за комір і липнуть до спини, як морський пісок. Навколо мене закручуються високовольтні мережі і я зависаю на них, як висів на вишні під моїм будинком, коли мені було 9, витягнувши ноги і поклавши спину на одну з гілок. Вони тріщать мені під вухом, як цвіркуни літньої південної ночі. У їхньому тріскотінні я можу розібрати ледь помітні слова: місто каже, що не покине мене, ким би я не був. Я відчуваю, як його жовті сухі пасма-комиші лоскочуть моє підборіддя і мої щоки. Я усміхаюсь йому, як усміхався, коли був дитиною, і у його теплих обіймах я знову відчуваю себе маленьким. Я бачу, як трипільські коні-крани скачуть галопом і тихі двори здригаються під їхніми величезними копитами. Я і сотні схожих на мене сідлаємо їх і застрибуємо в повноводний Буг. Довкола розлітаються бризки, лягаючи росою на перші весняні квіти. Ми скачемо верхи назустріч розжареній помаранчевій кулі, що встає за Диким Садом, перестрибуючи пониклі мости. Перед величчю наших скакунів розступається степ, під їхніми кроками тріщить асфальт, із тих тріщин пробиваються невпевнені паростки нового дня. Я бачу місто, що, незграбно спотикаючись, прямує в майбутнє. Я беру моє місто під руку й поруч з нами, висунувши язики, біжать бродячі пси, проводжаючи нас своїм гавкотом.
На дванадцятий день народження Свєті подарували пса. Спритний і сповнений енергії, він був уже не зовсім цуциком, мав довгу шию, чорну шерстку й добру вдачу. На вигляд йому було років 2 і поводився він як песик-підліток. Тобто був допитливим і, як усі підлітки, не особливо звертав увагу на будь-які небезпеки та не надто слухався господарів. Він таскав Свєту, куди йому заманеться, не звертаючи уваги на повідок, зачеплений на його довгій шиї.
Формою своєї шиї і тим, як на ній прилаштувалася маленька голова з витягнутою мордою, цей пес нагадував мені сейсмозавра, тільки значно зменшеного в розмірах. Шия в нього була доволі сильна, тож, коли до його чорного шершавого носа потрапляв запах жирної домашньої їжі, він упевнено біг назустріч тим запахам. Зупинити його було практично неможливо, як сильно ти не тягни. До того ж, ані Свєта, ні, тим паче, її мама не були експертами-кінологами й не мали ні належних знань, ані релевантного досвіду у сфері виховання собак-підлітків.
Джек, так назвала його Свєта, бо він був чорний і солодкий, як наша улюблена вафля, котру ми купували в місцевому магазині через дорогу, крім свого впертого норову й веселого характеру, мав ще гучний низький голос (що не надто поєднувався з розмірами його тіла, як це нерідко буває у підлітків) і схильність до використання його у всіх влучних і невлучних ситуаціях. Гавкав він удень, коли залишався сам, поки Свєта була у школі, а її мама Оксанка — на одній зі своїх чергових тимчасових робіт; гавкав він уночі, коли мама, зриваючи голос, сварилася з одним із нових співмешканців, а Свєта намагалася спати у своїй маленькій кімнаті, 3 на 3 метри, де ледь-ледь вміщалося ліжко; і гавкав у будь-який інший час, коли був незадоволений або, навпаки, коли чув гавкання вуличних собацюр або коли голуби сідали на карнизи вікон Свєтиної квартири. Намагався засинати під гучні “гав, гав, гав” і я.
Свєта, наскільки це було можливо, робила все, щоби бути відповідальною господинею пса-підлітка: вона годувала Джека по розкладу, гуляла з ним тричі на день (а іноді й більше, якщо потрібно було) і виділяла час на вечірні ігри. Щовечора Джек приносив Свєті в зубах свою улюблену ганчірку, котра колись була її футболкою. На футболці великими рукописними літерами було написано “LOVE U”, а під словами красувалося рожеве серце, всіяне блискучим глітером. Після ігор Джека вона вже мало нагадувала футболку, котру пам’ятав я: гострі зуби залишили на ній не одну дірку. Гра полягала в тому, що Свєта (або будь-хто інший, але бажано саме вона) мала тягнути за футболку у свій бік, а Джек впирався лапами в і без того подертий килим, ричав і тягнув її на себе. Коли Свєта видирала футболку з його зубів, він сердився і скакав на неї, дряпаючи її своїми довгими кігтиками, тож Свєта змушена була повернути йому футболку, після чого гра розпочиналася знову. Джеку було достатньо 10–15 хвилин такої гри, щоби стомитися (Свєті вистачало півтори); задоволений собою, він врешті відпускав ганчірку і, випрямивши спину та гордо задравши чорний хвіст догори, йшов до своєї миски, натякаючи, що вже взагалі-то настав час його годувати. Годувала Свєта його сухим кормом далеко не найвищого ґатунку, але мало собак на світі були щасливіші за Джека в той момент, коли він отримував омріяну порцію їжі.
Це був звичайний ранок вихідного дня. Джек прокинувся раніше за всіх і ліз до Свєти в ліжко, зіштовхуючи носом ковдру і залишки сну з її тендітних плечей. Вона довго не хотіла прокидатися, проте пес був налаштований серйозно і використовував усі свої вокальні здібності, щоби впевнитися, що господиня більше не засне.
Джек рвався побігти куди бачать очі, мотиляючи необрізаним хвостом, а Свєта, спотикаючись та перебираючи повідок із руки в руку, ледь втримувала його…
Дівчина неохоче встала з ліжка, вскочила в короткі джинсові шорти (настільки короткі, що було видно частини її дитячої попи) і легеньку майку, одягла на Джека повідок і вони сходами побігли надвір. Вісім поверхів, тобто всього шістнадцять прогонів, залитих світлом, відділяли Джека від омріяної вулиці. Спускаючись, обидвоє мружили очі, бо літнє миколаївське сонце, якщо береться за справу, не залишає тобі жодного шансу.
Свєта з Джеком вийшли з під’їзду на ранішню вулицю, де сонце світило так сильно, що збивало з ніг. Зі скошеної трави, землі і асфальту випаровувалися залишки вологи, що встигли накопичитися за ніч: земля віддавала літу все, що мала. На вулиці стояв густий липень, і сором’язлива свіжість ранку невдовзі мала поступитися пекучій настирливості дня. Запах свіжого хліба просочився у двір і осів на асфальті. Набухлі соковиті темно-червоні вишні тягнули гілки дерев донизу і по одній падали на землю.
Крім вишень, двір був засипаний перестиглими абрикосами, кислуватими сливами і шовковицею. Ми пірнали в те фруктово-ягідне море, як аквалангісти, занурюючись дедалі глибше. По нашим шиям, щокам і язикам текла сахароза, солодкий нектар півдня, і пальці злипалися один з одним цукровими перепонками, перетворюючи наші кінцівки на ласти. А ми гребли далі, через той щільний кисіль, злизуючи його зі шкіри, допоки життєдайна м’якоть не забивалася нам до очей та носів і допоки не густішала наша кров. Своїми ластами-ногами ми торкалися дна з кісточок, поруч пропливали косяки жуків, а рої бджіл дзижчали над нашими вухами, вітаючи нас у цьому підводному царстві, у якому щоліта ми ставали своїми. Набивши животи під зав’язок, ми виринали на поверхню, усі липкі, медові, і лежали на спині, ніжачись на сонці. А воно усміхалося нам, і ледь помітні хвилі розхитували наші ситі, задоволені тіла.
Навколо котельні, без кепок на головах (діти на півдні вірять, що мають імунітет до прямого потрапляння сонячних променів у голову) бігали хлопці з палками й іграшковими пістолетами.
— Трататат! — викрикнув один із них, вистрибнувши з-за закутка. У руках він тримав дерев’янку, до якої знизу, перпендикулярно, були прибиті дві інші дерев’янки, що імітували магазин і ручку автомата.
— Убілі, — піднявши чорнющі, вимазані засмагою, пилюкою та бозна-чим іще, руки догори, сумно промовив білявий хлопчик, якому невидимі кулі щойно пошкодили життєво важливі органи.
Джек рвався побігти куди бачать очі, мотиляючи необрізаним хвостом, а Свєта, спотикаючись та перебираючи повідок із руки в руку, ледь втримувала його. Їхня стандартна прогулянка виглядала так: Джек тягнув Свєту до свого улюбленого скверу, що був через дорогу від двора, на шляху обгавкуючи місцевих котів, які поважно засідали на горіхах, підвальних парапетах і бетонних парканах біля доглянутих бабусями і жіночками середнього віку клумб. Навряд чи коти боялися Джека по-справжньому: найімовірніше, для них це був привід зайвий зараз розім’яти м’язи і пробігтися своїми володіннями. Та й песик не мав наміру їх калічити — лише слідував за невинним видовим інстинктом, що закріпився у прадавні часи, ще задовго до нас з вами, коли президентом був Кучма, а долар був по 2 гривні.
Тільки-но Свєта і Джек спустилися з ґанку, пес (традиційно для себе) запримітив котика, що сидів на нещодавно пофарбованому білим парапеті. Цей котик, сірого кольору, невеликий і худорлявий, судячи з усього, уже зустрічався з такими, як Джек, адже його праве вушко було трохи подерте, а на хвості не вистачало клаптика шерсті. Він теж помітив Джека і, зрозумівши, до чого йде справа, рвонув у бік скверу. Джек смикнувся сильніше звичайного — і цього разу Свєта не змогла його втримати. Повідок поволікся по землі і Джек, закинувши рожевого слюнявого язика на плечі, зник із поля зору господині десь у провулку. Свєта одразу побігла за ним, вигукуючи: “Стій, Джек! Стій!” — але пес не збирався слухатися. Щойно дівчина вибігла з-за рогу, як у її собаку, норовливу та таку життєрадісну, на повній швидкості врізалися червоні “жигулі”.
Джек відлетів на пару метрів і прокотився асфальтом, залишаючи на ньому сліди крові. Машина об’їхала собаку, що жалібно скавучала, і рушила далі. Свєта підбігла до нього. Джек лежав на сірому асфальті з розплющеними очима. Він ще дихав. Зі сльозами на помаранчевих очах, дихаючи тяжко і відривчасто, дівчина підняла його на руки та віднесла до скверу, поклавши на підсохлу липневу траву. Джек стогнав і ледве сопів. До них підійшла жінка, років 35, і знервовано запитала, чи потрібна якась допомога. Розгублена Свєта, схилившись на коліна до Джека і притулившись до нього головою, попросила її викликати швидку.
Деякий час Джек ще лежав так, відважно борючись за своє життя. Від життєрадісної, енергійної собаки не залишилося й сліду: перед Свєтою була тварина, що швидко втрачала сили і ледве могла ворухнутись. Джек припідняв голову й подивився господині прямо в очі.
— Тримайся, Джек! Тримайся! — благала його Свєта, погладжуючи долонею його скривавлену спину з поламаними ребрами. — Будь ласка, не помирай, — просила вона Джека тремтливим голосом. Дівчина підклала руку під його голову і Джек звалився на неї своєю маленькою чорною головою з витягнутою мордою. Маленькі очі-ґудзики пса заплющилися. Свєта приклала іншу руку до його шершавого носа: він більше не дихав.
Драма Свєти була значно більшою за мою драму або драми інших наших однолітків, котрі траплялися на моєму шляху. До 12 років вона втратила батька, який пішов із сім’ї, маму, котру більше цікавили посиденьки в портовому слобідському трактирі, де замість рому наливали бадяжний спирт, а тепер червоні “жигулі” забрали в неї і Джека. Такими були 2000-ні, і дехто відчував їхній тиск на собі сильніше. Свєта відчувала їхній тиск значно сильніше за мене і просто сильніше за багатьох інших. Мені ще довго здавалося, що я чую гавкіт Джека.
Я повернувся до кімнати. Блакитні шпалери моєї дитячої кімнати, на яких, нагадуючи детальки “Лего”, виступають різнокольорові геометричні елементи, все ще були вкриті ніччю. За диваном, біля облупленої батареї одиноко стояв перекошений від часу і власної ваги торшер. Я приніс із кухні наповнену по вінця склянку з водою та поставив її на порожній стіл. Від цього контакту вода в посудині здригнулася. Перелившись за край, вона тонкими струмками покотилася стінкою склянки і впала на стіл, порожній навіть від пилу, зібравшись докупи.
Важливість дня, що приходив, не полегшувала завдання, що стояло переді мною. Я був на таємній місії і мав чітку ціль: за якомога коротший строк дістатися будівлі з кодовою назвою “СОН”. До цього моменту місія йшла шкереберть. Супротивник закидував мене мінами-думками і градами спогадів, тож мені залишалося лежати в окопі й молитися, щоби снаряд не влучив прямісінько в мене й щоби мені не довелося пролежати там ще годину або дві, згадуючи, як загубився на ринку або як на морі мене у праве стегно сильно вжалила гігантська медуза. Коли чужі ракети розривалися поруч, мене закидувало уламками й засипало піском, а той шкрябав мої очі й забивався до рота. Поранений я короткими перебіжками, між обстрілів, прямував до своєї цілі, ховаючись за обгорілими деревами, аби не наразитися на підступну кулю ворога. Висунувши голову з-за стовбура, я дивився крізь бінокль за горизонт, аби не збитися зі свого шляху. Кінцеву ціль було легко помітити, але щоразу, коли я, здавалося, наближався до неї, вона змінювала свою позицію.
Я добрів до дивана, вткнувся носом у подушку і знову спробував заснути. Але що саме мені заважає? Незручна подушка? Яскравий годинник, на якому мерехтить “04:35”? Можливо, місячне сяйво, що пролізає в кімнату крізь нещільно закриті жалюзі? Так, це точно воно! Це ж очевидно: я не можу заснути, бо в кімнаті занадто світло! Тож я сповзаю з дивана і штовхаю змученого себе на балкон, аби трохи опустити жалюзі. Ті зі скрипом з’їжджають униз. На балконі, посеред мотлоху, котрий встигли за декілька років моєї відсутності нашкребти звідусіль батьки, я наткнувся на свій шкільний рюкзак. “І навіщо вони його зберегли?” — заводжуся я, повертаючись до дивана.
Одного разу я повертався додому зі школи з тим самим рюкзаком. Усі школярі до 13 років ходили однаково — волочачи портфель по землі, бо немає сили його нести, і застрибуючи на кожен бордюр, що зустрічається їм на шляху. Моя школа знаходилася приблизно за 4 кілометри, іти треба було немало, а під’їхати так, аби значно скоротити відстань, було особливо нічим. Я мав декілька улюблених маршрутів, котрі відрізнялися один від одного лише тим, через який двір я піду саме сьогодні. Двори теж практично не відрізнялися між собою, лише в деяких трохи менше смерділо сміттям, паркувалися трохи дорожчі автівки і ями в асфальті були трохи мілкіші.
Я йшов одним зі звичних маршрутів і, як зазвичай, не надто пильно дивився собі під ноги, фантазуючи про літальний апарат кубічної форми, який я зібрав би з купи металолому. Я йшов не дуже швидко, насолоджуючись травневим днем, коли зграя собак раптово вибігла з-за воріт покинутого будинку. Широко роззявляючи пащі й демонструючи гострі ікла, шестеро величезних монстрів загавкали на мене. Я позадкував і спробував їх відігнати, невпевнено крикнувши: “ФУ!”. Але ті не замовкаючи наближалися до мене, формуючи коло. Я ще раз гримнув: “ФУ!” — хоча цього разу вдалося гучніше, та знову не принесло особливої користі. Мій вигук швидше звучав як крик останньої надії, ніж як погроза. Білий пес із рудими плямами на животі кинувся на мене, щоби вкусити, але я встиг зорієнтуватися і стукнув його по морді рюкзаком. Ситуація загострювалася. Раптом я почув чоловічий голос:
— АНУ ВІДІЙШЛИ! — загорлав хлопець, який проходив повз, і пожбурив шматок цегли, який щойно підняв із асфальту, у зграю псів. Ті кинулися вбік. Сміливий перехожий побіг на розлючених псюр, розмахуючи товстою палицею в іншій руці навсібіч. Приголомшені нападники почали тікати через дорогу, іноді обертаючись, аби погавкати на прощання.
— Фууух… Дякую! Ти мене врятував. Я ніби звик до всіх цих собак, але їх було занадто багато, — сказав я, переводячи подих. — Як тебе звуть?
— Андрій, — відповів мені він. — А тебе?
Андрій — одне з тих імен, котре ти часто зустрічаєш в дитинстві, але потім всі Андрії кудись зникають.
— Я — Єгор, — відповів йому я.
Він також був школярем, але, судячи з усього, на декілька років старшим. Ми були практично одного зросту, але його плечі були ширшими, а голос грубішим. Я зі своїм водночас хриплим і писклявим голосом на його фоні здавався ще більшою дитиною, ніж був насправді. У восьмому класі в більшості хлопців, він (голос) вже починає ламатися, навіть з’являється перше волосся на обличчі, але я був не з них. Андрію було близько 16 років. Його голос уже був майже остаточно зламаний, а замість туфель на ногах він мав кросівки, що свідчило про силу його характеру, бо тільки сміливці могли одягати кросівки до школи, де все суворо з формою. На ньому був бордовий піджак, на якому, сповзаючи з плечей, висіла вітровка.
Я ховав від них голову в телефон і тільки червоні вуха стирчали назовні. Так і стояв кожну перерву: голова в телефоні, руки притиснуті до тіла (там було не повернутися), а зад піднятий догори — і всі, кому не лінь, давали мені копняка…
Бордовий піджак означав, що він вчиться у Миколаївському муніципальному колегіумі (там же вчився і я), а вітровка, що ледь трималася, аби не впасти додолу, і два розстібнутих ґудзика на білосніжній сорочці — про те, що він засмажився на травневому сонці, але сильний вітер, який зривався в ті дні, не давав роздягнутися йому повністю.
Вітер дув так, що з вишень злітало рожеве вбрання і вони, тендітні, залишалися стовбичити без кофтинок і нижньої білизни, залиті теплим сонцем. Він то ніжно пестив їх, то безцеремонно хапав за всі виступи, і вони мліли від його дотиків, вигинаючись в усі боки, і солодка камедь витікала з-під їхньої кори. Рожеві пелюстки кружляли навколо, здіймались догори й ніжно врізалися в обличчя перехожих.
Люди дивилися на вітер, дивилися на пелюстки, дивилися на вишні — і, я Богом клянуся, один чоловік 47 років, сидячи у своїй “ладі”, навіть почав торкатися себе там, де не варто, коли навколо тебе люди.
Не думаю, що мама Андрія була б задоволена, якби побачила його розстібнуті ґудзики. Проте Андрій був не з тих, кого хвилювали такі дрібниці, як-от що думають батьки про його зовнішній вигляд або чоловік, який мастурбує на очах у всіх у своєму авто посеред білого дня.
— Кльові кросівки, — сказав я.
І це була правда, а не просто бажання закрутити розмову. Мені дійсно сподобалися його кросівки. Вони були різнокольорові й мали незвичну округлу форму. На носку — чорний і фіолетовий кольори, а по бокам жовті смуги межували з чорною основою кросівок. У них “заходили” вузькі джинси (у 2013 році вони ще були чимось hot).
Втомлений від ваги рюкзака, я намагався розім’яти спину, нахиляючись до землі, підіймаючи плечі та обертаючи поперек, і моя сорочка, що до того міцно сиділа у штанах, у деяких місцях вилізла назовні.
Андрій дістав цигарку й закурив.
— Чому я тебе не бачив у школі? — запитав у нього я, відганяючи руками від себе густий вишневий дим.
— Не знаю, — відповів мені Андрій, витягши тонку коричневу цигарку з рота. — Я теж тебе не бачив.
І це було недивно. У той період життя я відчував себе найнепомітнішою людиною в школі. Водночас мені здавалося, що я є центром усіх можливих глузувань. Від задушливого піджака я пітнів, як після спортзалу, а синтетичні брюки, у котрих замість пояса був мій сором, залишали почервоніння на моїх стегнах. Вони були трохи більші за розміром і сором ледь-ледь тримав їх на стегнах. У шкільних коридорах я бачив лише вказівні пальці, що тикали мені в носа, і широкі губи, що розпливалися в посмішках при зустрічі зі мною.
Я ховав від них голову в телефон і тільки червоні вуха стирчали назовні. Так і стояв кожну перерву: голова в телефоні, руки притиснуті до тіла (там було не повернутися), а зад піднятий догори — і всі, кому не лінь, давали мені копняка. Я це терпів, як міг, стиснувши обидві півкулі заду і зуби, бо знав, що головне не те, що відбувається з моїм тілом, а те, аби вони не бачили моїх очей.
Занурившись з головою в телефон, я уявляв собі ситуації, де я рятував усіх, і кожен, хто колись насміхався наді мною, усвідомлював, як сильно помилявся. В одній із моїх фантазій нашу школу захоплювала жорстока терористична організація. Її члени діяли швидко і злагоджено: використовуючи димові гранати й мінімум фізичної сили, швидко згрібали всіх, кого могли знайти на території школи, до спортзали. Налякані діти, вирвані з уроків, в повній невизначеності сиділи на холодній підлозі й тремтіли від жаху. Терористи доволі чемно поводили себе з дітьми, які слухняно виконували їхні накази. Проте до вчителів їхнє ставлення було не таке миле — хтось був підстрілений, директора зв’язали в його кабінеті, а фізрука і вчителя праці жорстоко побили в нерівній сутичці.
Від фантазії до фантазії мета нападників, котрі називали себе то “Пірати правосуддя”, то “Ліга справедливості”, зазнавала значних змін, а з нею змінювалися й умови, за яких вони погоджувалися відпустити всіх і піти собі геть у невідомому напрямку. То вони вимагали перевиборів мера в нашому місті й заборони всіх партій, пов’язаних із місцевими бандюками (у цьому я цілком підтримував товаришів-терористів); то прагнули, щоби з Великої Коринихи прибрали сміттєзвалище, що знаходилося надзвичайно близько до населеного пункту та річки, у яку при розкладанні потрапляли токсичні відходи, а також через те, що птахи в пошуках їжі, разом із залишками запліснявілого хліба, ковтали пакети й падали замертво прямо там, на цьому звалищі, посеред гарячого миколаївського степу (з доцільністю цих вимог також було складно не погодитися).
Однак, не зважаючи на певне ідеологічне однодумство з дядечками-терористами, я не міг залишатися осторонь і спостерігати, як страждають інші люди, адже завжди вважав, що досягати своїх цілей, навіть найпозитивніших, треба, не шкодячи іншим. Тому, поки терористи обшуковували класи, аби зігнати всіх дітей у полон, я виліз у вікно з учительського туалету, спустився пожежними сходами до підвального приміщення, де зазвичай лежав прибиральний інвентар, і там перечікував безпосередню небезпеку разом зі швабрами, відрами й віниками.
Запах від ганчірок, я вам скажу, не дуже. Та в той момент я керувався благородними намірами і, звісно, заради них можна було й перетерпіти таку дрібницю.
Це було досить приховане місце, про яке навіть не всі вчителі знали, а без знання помітити його було непросто, тому представники терористичної організації ні в одній із варіацій моєї фантазії не мали змоги мене відшукати. Щоправда, одного разу котрийсь із них наблизився до мене впритул і навіть спробував відчинити двері, але я заблокував їх держаком від швабри, тож він не зміг до мене втрапити та пішов собі геть. Я не сказав би, що це халатність із його боку, адже яка ймовірність того, що дитина заховається в невеликому складському приміщенні? А навіть якщо й так, які можуть бути проблеми від однієї маленької дитини?
Коли небезпека минала і крізь тонку шпарину в серцевині замка я більше не бачив терористів у шкільному дворі, я проповзав вентиляційною шахтою до шкільного тиру, брав пневматичну рушницю і вдосталь патронів до неї та обережно рушав на свою місію. Я знав, що в мене не буде багато шансів, адже терористи перед захопленням школи вивчали детальний план території і розставляли своїх представників на кожному розі й біля кожного вікна, аби бути готовими відбивати атаку поліцейських нарядів, що вже прямували до місця злочину, щоби визволяти заручників. Та поки ті ще не прибули, я знав, що вартові поводитимуться розслаблено, а отже, я завжди мав у розпорядженні хвилин 7. Необхідно було діяти швидко.
