“Війна — природна, буденна справа. Вона йде завжди і крізь. У неї немає початку, немає кінця. Війна — це саме життя. Війна — це відправна точка”. — “Білий тигр”, Мосфільм, 2012
— ВАМ НЄ СТРАШНА? — на борту літака авіакомпанії “Перемога”, що одного безсніжного, ледве морозного січневого дня 2021 року готувався до вильоту з Берліна, русявого блакитноокого чоловіка в зеленій куртці, з попелястим шаликом навколо шиї, блакитною маскою на пів обличчя, невеликою темно-сірою валізою в руках і рюкзаком на плечі ловили у фокус не менше фотокамер, аніж Бреда Пітта на червоній доріжці щорічного “Оскара” чи “Золотого глобуса”. Щойно винуватець ажіотажу разом із дружиною переступили поріг салону, там одразу зчинився багатомовний галас: безупинний шквал запитань російською, німецькою, англійською, які навперебій ставили присутні, хлинув нестримним водоспадом. Більшість із них так і зависли в повітрі без відповіді, адже їхній адресат заледве міг вставити “Здравствуйтє!” в загальному багатоголоссі.
Намагаючись проштовхнутися крізь схвильований натовп до свого місця, що в тринадцятому ряду біля вікна, “той, кого не можна називати” спочатку відповідав на вітання й аплодисменти прихильників стриманими помахами руки, але врешті милостиво здався, зупинившись на декілька митей, аби виголосити на весь літак:
— Я сєводня очєнь, очєнь щаслів!..
Цим щасливцем був Алєксєй Навальний — чи не найвідоміший російський опозиціонер, палкий противник диктаторського режиму Владіміра Путіна і надія багатьох росіян і вестернерів на інакшу, демократичнішу Росію.
— В Ґєрманіі било харашо, но возвращаца дамой всєґда лучше… — зауважив він, пакуючи за допомогою бортпровідниці свої речі в багажний відсік, що над головами пасажирів. І реагуючи на запитання, яке лунало вже не вперше, відколи він зійшов на літак, риторично продовжив: — Чєво мнє баяца в Росіі? Што са мной может плахова случіца в Росіі?
Аби переконати в невідступності намірів Алєксєя повернутися на Родіну не лише присутніх, але й багатотисячну армію його підписників у соцмережах, подружжя Навальних, уже сидячи у своїх кріслах і чекаючи зльоту, для власного інстаґраму політика розіграло кількасекундну мініатюру:
— Мальчік! — пильно, не моргаючи, без жодної тіні усмішки на вустах і зі сталевими нотками в голосі, Юлія звернулася на камеру. — Водачкі нам прінєсі! Ми дамой лєтім…
Навальні пародіювали фінальну сцену з кінострічки “Брат 2”. Озвучену Юлією фразу у фільмі промовляє секс-робітниця Даша, звертаючись до стюарда рейсу “Аерофлоту”, яким вона спільно з головним героєм, своїм рятівником Данілою Баґровим, повертається з прогнилої Америки до осяяної духовністю Росії. Для підсилення ефекту свої слова Даша підкріплює тим, що знімає із себе чорну перуку, виставляючи напоказ спантеличеному проханням-наказом бортпровідникові поголену налисо черепушку. На щастя, Юлія і Алєксєй обмежилися лише тим, що зняли маски з облич.
Інтелектуальний “Новачок” виявився не менш небезпечним і навіть значно смертоноснішим за оригінальний токсин…
Сімнадцяте січня — щасливий день Алєксєя Навального — завершився його затриманням під час проходження паспортного контролю в аеропорту Шерємєтьєво. Наступного дня Хімкінський суд арештував опозиціонера на 30 діб за ухилення від контролю Федеральної служби виконання покарань.1 Це спровокувало хвилю багатотисячних протестів у Росії та за кордоном на підтримку Навального, проте аж ніяк не вплинуло на ситуацію: відтоді й до сьогодні “етотґаспадін” перебуває за ґратами й ризикує там затриматися надовго…
Утім, за час увʼязнення Алєксєй Навальний неабияк примножив свій соціальний капітал: у травні 2021-го “AmnestyInternational” знову надала йому статус “вʼязень сумління”, у жовтні цього ж року він став лауреатом польської премії “Лицар свободи” та отримав Премію Сахарова за свободу думки; крім цього, його номінували на Нобелівську премію миру 2023 року і називають “російським Манделою”, а стрічка “Навальний”, що розповідає, зокрема, і про отруєння політика “Новачком”, після якого він власне й лікувався в Берліні, була відзначена найпрестижнішими світовими кінопреміями BAFTA та Оскар у номінації “Найкращий документальний фільм”.
— Та ладна! Атравлєніє? — у трейлері до фільму борець з авторитарним режимом Путіна, зморщивши лоба, спочатку розводить руками навсібіч, а потім схрещує пальці в замок на столі перед собою: — Сєрйозна?2 — допитується він, і складно зрозуміти, що саме вкладено в ці слова: насмішка, зневага чи виклик?
Насправді Навальному пощастило. Як би господар Крємля не запевняв світ, що в російської влади “нєт такова абичая — каво-та убівать” і всі опоненти Путіна гинули взагалі-то “в разниє момєнти врємєні із-за разлічних прічін, по вінє разних людєй”, залишитися живим, коли так муляєш царю всєя Росії, що він навіть не називає тебе по імені, — велика удача.
Російські спецслужби нерідко використовують проти ворогів Крємля хімічну зброю. Її перевага — у складності виявлення: якщо одразу не провести експертизу, згодом слідів може й не залишитися, тож точну кількість людей, які стали жертвами подібних спецоперацій, знає напевно хіба що сам КҐБ-ФСБ. Водночас отруєння Навального “Новачком” — нервово-паралітичною речовиною, різні варіації якої з 1970‑х років розроблялися в Державному союзному науково-дослідному інституті органічної хімії і технології в рамках таємної програми “Фоліант”, — на сьогодні вже є доконаним фактом, який підтвердили німецькі, французькі та шведські фахівці з незалежних лабораторій, провівши аналізи по гарячим слідам. Однак, пильно стежачи за долею одного дуже відомого росіянина, Захід проґавив, як крємлівські політтехнологи та їхні посіпаки десятиріччями труїли хімічною зброєю масового ураження десятки мільйонів пересічних жителів Російської Федерації.
Інтелектуальний “Новачок” виявився не менш небезпечним і навіть значно смертоноснішим за оригінальний токсин.
***
“БЛИЗЬКЕ МАЙБУТНЄ
Громадянська війна в Україні стала детонатором світової катастрофи, назавжди змінивши карту Європи. Намагаючись врятувати Київську хунту від неминучого краху, Захід спровокував бунти мігрантів у Росії. Спалена Москва лежить у руїнах, а розорена і знекровлена бандерівськими карателями Україна перетворилася на Дике Поле, що кишить незліченними бандами, у яких один закон: стріляй першим!
Як втихомирити цю нову махновщину, що загрожує поглинути і південь Росії? Хто зупинить варварську навалу біснуватого бидла? Кому під силу випалити бандерівську чуму, обʼєднати Рускіймір і прокласти шлях у майбутнє?”, — риторично запитує автор книги “Дике поле 2017. На руїнах України” (2014).
На її обкладинці — запеклий бій. Бойова машина десанту, над якою майорить російський триколор, проривається крізь вогонь і на повній швидкості таранить розкішний позашляховик “мерседес” з емблемою батальйону “Азов” на дверцятах. Звідти в паніці намагаються вистрибнути кремезні чоловіки, на вигляд — природжені бандити. Це — українські націоналісти, котрих нарешті наздогнала помста за спаплюжену Москву та пригноблення росіян.
Ця книга — лише одна з тисяч, що видавалися в Росії останніми роками. Усі вони відверто просували ідею війни, ненависть до сусідів і бризантну комбінацію комплексів меншовартості та величі.
У лютому 2022 року, коли Росія здійснила повномасштабний напад на Україну, типовому російському солдатові було близько 20 років. Він народився за правління Владіміра Путіна, ходив до школи за Владіміра Путіна, був призваний до армії, убивав і ґвалтував людей в Україні, а потім загинув або втратив кінцівки — теж за Владіміра Путіна.
Його командир, лейтенант, — не набагато старший. Тобто, за винятком, може, кількох місяців, також прожив усе життя під владою Путіна. Якщо обидвоє почали читати масову літературу десь у 15 років (стандартний вік для таких читань), то вони потрапили в ідеальний шторм, оскільки з 2014 року, що позначив перше російське вторгнення в Україну, Росію накрила справжня хвиля того, що самі росіяни ідентифікували як жанр “бойової фантастики”.
Інспірований прикладом американських письменників Тома Кленсі та Роберта Ладлема, у Росії цей жанр сягнув особливих висот. З комерційної літератури, що граючи жонглювала гіпотетичними конфліктами, російська бойова фантастика перетворилася на інструмент пропаганди, що служить шовіністичній індоктринації, нормалізуючи нову жахливу реальність глобальної війни Росії проти гаданого світового зла.
Ось іще одна реклама-анотація з російських книжкових онлайн-магазинів:
“Прийдешня війна на Україні очима її учасника… Київська хунта за наказом своїх американських господарів розвʼязує на південному сході України геноцид проти російського населення. Новоросія стікає кровʼю, проте не здається. Не в силах здолати ополченців, нацистськікарателізакликають на підмогу війська НАТО. США йдуть на пряме військове втручання на Україні. Сили занадто нерівні, без допомоги ззовні Донбас приречений на знищення. І вся надія тепер на Росію, яка одна може зупинити бандерівський геноцид…” — переконує автор книги “Україна в крові. Бандерівський геноцид” (2014).
І ще одна:
“2010 рік. Спровокувавши масові заворушення, “помаранчеві” нацисти розвʼязують на Україні громадянську війну. За допомогою “миротворчого контингенту” НАТО, під прикриттям американської авіації та бронетехніки західноукраїнські карателі з тризубом на погонах починають винищувати російськомовне населення, стираючи з лиця землі цілі міста. Гине у вогні Полтава, зруйнований вщент Дніпропетровськ. Усе Лівобережжя, Крим і Новоросія піднімаються проти окупантів. Росія допомагає бійцям Опору новітнім озброєнням, добровольцями та військовими радниками… Вони зламають клятий бандерівський тризуб! Вони покажуть натовським “яструбам” кузькінумать! Поле битви — Україна! Це — наш останній і рішучий бій!” (“Поле бою — Україна. Зламаний тризуб” (2014).
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Доповнюють картину інші фоліанти з не менш промовистими назвами й обкладинками — наприклад, “Українське пекло. Це наша війна!” (2014), де російський солдат бере в полон американського пілота, або “Український фронт. Красні зірки над Майданом” (2014), де в повітряному бою зазнають краху американські літаки. Як видно, більшість подібної літератури мала схожий наратив: ворожа нація українців діє як позбавлена суб’єктності маріонетка Заходу. США мріють знищити Росію, і спочатку навіть досягають певного успіху, але росіяни зважуються на повномасштабну війну, тому що вони не бояться зіткнення і усвідомлюють власну силу й могутність. Їхню перемогу віншують російські танки на Хрещатику та спалена дотла американська техніка (останнє є головним елементом “справжньої” перемоги над Заходом).
Потрапивши на очі західного спостерігача, подібні книги викликали широкий спектр емоцій: від подиву до огиди. Але нікому й на думку не спадало сприймати їх як ознаку якоїсь масштабної небезпечної тенденції. Вони просто ігнорувалися цивілізованим світом — очевидно, як “занадто дикі”, а тому “несерйозні”, — попри те, що друкувалися велетенськими накладами, а російські книгарні з 2014 року, коли Росія розпочала війну проти України, поступово перетворювалися на пропагандистські центри. Зокрема, у травні 2015 року найбільша московська книгарня “Бібліо-Глобус”, що розташована перед головним офісом ФСБ на Лубʼянці, вітала відвідувачів передусім не книгами, а воєнною атрибутикою: шоломами та іншою військовою амуніцією. А власне мілітаристська література займала чільне місце на її книжкових полицях, виставлена в такій кількості, що важко було повірити, що це має економічний сенс. Найімовірніше, яскраві обкладинки бойової фантастики виконували функцію рекламних плакатів, просуваючи радикальні наративи навіть тим, хто не збирався її купувати.
“Чи були ці книги чимось новим у 2014 році?” — поцікавитеся ви. “Насправді ні”, — відповім я.
Не можна сказати, що просування на державному рівні антиукраїнських наративів у Росії стартувало тільки-но у 2010-х роках, — у низовому стихійному русі індустрії розваг вони були присутні щонайменше з початку 1990-х. Так, у 1992 році молодий московський програміст Вадім Башуров розробив декілька компʼютерних ігор, що завдяки піратству розповсюджувалися фактично безкоштовно, лише за славу автора. Одна з них отримала назву “Бій на Чорному морі” та, по суті, була цифровою версією “Морського бою”, де російський флот виступав проти українського. Гра складалася з ланцюжка партій за окремі порти, а перемогу здобувала та сторона, що захоплювала всі порти противника. Цікаво, що гравець міг воювати лише на боці російського флоту, при цьому територією Росії були позначені не тільки дійсно суверенні російські порти Новоросійськ та Сочі, але також і грузинський Батумі, що був записаний за російською транскрипцією як “Батум”. Про рівень поваги розробника гри до України свідчив перевернутий догори дриґом український прапор, де жовта частина розташовувалася зверху, домінуючи над синьою.
“Бій на Чорному морі” був досить популярним (хоча б через те, що це була одна з небагатьох ігор, доступних навіть на дуже простих компʼютерах), а сам Вадім Башуров зробив непогану карʼєру, працюючи в московському офісі “Intel”. Зараз він працює, якщо вірити його профайлу на популярному айті-порталі habr.ru, у технопарку “Саров” — військово-ядерному науковому центрі Росії, пишається тим, що свого часу створив першу українофобську компʼютерну гру, та згадує її серед своїх досягнень.
На відміну від авіасимуляторів, дійсно ефективним продуктом масової мілітаристської пропаганди стала онлайн-гра білоруської розробки “WorldofTanks”…
У 1995 році до створення ігор, що нормалізували війну проти України, підключилася одна з найбільших російських айті-компаній “1С”. Нині вона відома завдяки універсальній бухгалтерській програмі “1С бухгалтерія”, що була розроблена відповідно до принципів і норм ведення фінансів на постсовєцькому просторі, яких навіть в Україні дотримувалися аж до кінця 2010-х. Але тоді, у 1995 році, компанія “1С” цікавилась Україною з іншою метою. Випущена нею компʼютерна гра у вигляді детального авіасимулятора винищувача Су-27 пропонувала всім охочим здійснити низку місій у повітряному просторі Кримського півострова в межах умовної війни між Росією та Україною. Упродовж гри пілот підтримував “російськомовних повстанців”, які виступили проти України, виборюючи сецесію Криму, і протидіяв американцям.
У 2008 році “1С” вирішила повторити успіх авіасимулятора Су-27, випустивши симулятор гелікоптера Ка-50, де гравцям пропонувалися місії проти армії Грузії та НАТО, а дії відбувалися на грузинській території аж до Батумі. Провідний російський ігровий часопис “Ігроманія” підкреслював необхідність відсутності моральних обмежень під час виконання завдань: “Тут немає протиставлення “поганий–хороший”. Є ворог і є наказ на його знищення. Це все. А як ви думали? Це армія. Гра не пропонує оцінювати ситуацію чи робити вибір”.3
Географія згаданих ігор розширювалася з кожним релізом, при цьому концентруючись на Чорному морі. Важко сказати, що було первинним двигуном цього інтересу: чи розробники відчували “гарячу” тему, чи російська влада бачила можливість у такий спосіб створювати та тестувати реальні мапи потенційних театрів військових дій. Хай там як, а офіційний вихід гри “Ка-50: Чорна акула”, що передбачала бойові дії в повітряному просторі Грузії, стався у грудні 2008 року — через 4 місяці після російського вторгнення,4а онлайн-форуми російських пілотів високо оцінювали реалістичність як мап Північного Кавказу, так і керування гелікоптером у цій грі. За їхніми словами, розробка симуляторів відбувалася в максимальній взаємодії з тренувальними центрами Міністерства оборони Російської Федерації (РФ).5 Очевидно, що співпраця компанії, що розробляла гру, з російським Міноборони відбувалася й надалі: у 2018 році один із топових розробників гри Олєґ Тіщєнко був заарештований у Грузії і на початку 2019 року екстрадований до США6 за спробу вивезти в Росію таємну документацію на американські літаки Ф-16, Ф-35, Ф-22 та А-10. Того ж року він був засуджений судом штату Юта.7
Хоч і високо реалістичні, проте авіасимулятори все ж таки не могли дати широкого пропагандистського ефекту. На відміну від них, дійсно ефективним продуктом масової мілітаристської пропаганди стала онлайн-гра білоруської розробки “WorldofTanks”.
Ідея зробити компʼютерну гру з максимально реалістичними на вигляд танками, але простим інтерфейсом (заради масовості використання) народилася ще у 2008 році в субкультурі російських істориків-аматорів і мілітаристів, які вели блоги на платформі “LiveJournal”, періодично зустрічалися на пиво та спільно відвідували Центральний музей бронетанкового озброєння і техніки Міністерства оборони Росії, що в Кубінці біля Москви.8 До цієї тусовки належали різні люди: як ліберальний журналіст Роман Моґучій (зареєстрований на порталі як pantherclaw; серед місць роботи — “Московський кореспондент”, “Сноб”, “Медуза”), телеоглядач Сєрґєй Варшавчік (warsh; “Московський кореспондент”, державна агенція “РІАНовасті” та “Lenta.ru”), модератор спільноти ru_politics і журналіст телеканалу “Москва24” Алєксєй Байков (haeldar), топ-менеджер страхової компанії “МАКС” Алєксєй Володяєв (hetzer) і воєнний оглядач “Lenta.ru” Ілʼя Крамнік (legatus_minor; згодом працював у “Ізвєстіях”, звідки його звільнили за критику міністра оборони Росії Шойґу).
Незабаром, у 2009 році, білоруська компанія “Wargaming”, що на тей момент розробила декілька простих ігор, представила бета-версію “World of Tanks” — онлайн-гри з декількома гравцями. Її бета-тестувальниками, з-поміж решти, стала згадана група любителів танкової історії, що регулярно навідувалася до Кубінки. Саме вони вплинули на керівництво тамтешнього музею, що зберігав історичні танки переважно для наочного навчання курсантів танкових академій, аби компанія “Wargaming” отримала доступ до музейних експонатів і зробила детальну фотозйомку танків. У такий спосіб розробники досягали унікальної переваги гри — повної візуальної ідентичності ігрових моделей і реальних танків. Зважаючи, що деякі з бойових машин збереглися у світових музеях лише в трьох9 (чи навіть у єдиному)10 екземплярах, це дійсно захоплювало любителів танкової історії.
У 2010 році “World of Tanks” вийшла на відкритий ринок. Уже наступного року в середньостатистичний день у “World of Tank” грало майже 340 000 людей, а загальна кількість гравців сягнула понад 20 мільйонів.11 У 2013 році гра поставила світовий рекорд Книги рекордів Ґіннеса за кількістю гравців, які водночас грають на одному сервері, — 190 000 людей.12
Незважаючи на нібито приватний характер, проєкт “World of Tanks”, очевидно, користувався підтримкою двох держав — Білорусі та Росії. Уже у 2010 і 2011 роках на території танкового музею пройшли перші офіційні свята “World of Tanks”.13 У листопаді 2014 року, через пів року після нападу Росії на Україну, світовий чемпіонат із “World of Tanks” відкрив у Кубінці генерал-лейтенант Алєксандр Шевчєнко — начальник Головного автобронетанкового управління Міністерства оборони Росії.14 Він підтвердив, що Міністерство оборони РФ активно співпрацює із “Wargaming” та бачить у цій грі механізм рекрутинґу перспективних танкістів. У 2015 році ті ж самі думки підтвердив віцепремʼєр Росії та колишній засновник праворадикальної партії “Родіна” Дмітрій Роґозін. “Тєпєрь нам нужни нє танкісти, а іґракі із worldoftanks.ru”, — написав він у своєму твіттері з нагоди чергового чемпіонату.15 У 2016 році державна білоруська авіакомпанія “Белавіа” представила свій новий літак Boeing 737-300 у лівреї “World of Tanks”.16
Якщо дистилювати масові наративи, які згодовують росіянам, усі вони зводяться або до комплексу меншовартості, або до манії величі, і в будь-якому випадку мають реваншистські сентименти…
Тим часом найцікавішою співпрацею між розробниками гри та російською пропагандистською машиною став реліз фільму “Білий тигр” у 2012 році. Режисером стрічки виступив ультрашовіністичний російський режисер Карен Шахназаров, а фінансувалася вона з державного бюджету. За сюжетом, совєцьким танкістам не дає спокою незвичайний і таємничий німецький танк білого кольору. Взаємне полювання совєцького офіцера на Т-34 і “Білого тигра” переходить у містичну сферу, де виявляється, що останній — це квінтесенція європейської ненависті до Росії. Хоча Т-34 і пошкодив “Білого тигра”, той однаково втікає. Як говорить наприкінці протагоніст Іван Найдьонов: “Доки я його [“Білого тигра”] не спалю, війна не завершиться… Він чекає. Чекатиме 20 років, 50, може, й 100. І виповзе. Його треба спалити…”.17
Саме до цього й зводився головний меседж кінострічки: німецько-совєцька війна нібито була глобальною навалою Заходу на Росію та проявом Абсолютного Зла. Саме тому фінальна частина фільму — це довга псевдофілософська розмова Адольфа Гітлера з дияволом у пеклі, де німецький диктатор стверджує, що він лише виконував колективне бажання Європи — знищити Росію, котру європейці ненавидять через її інакшість:
“Занадто добре і давно ми знаємо один одного. Занадто багато нас повʼязує, щоб я приховував від вас свої думки. Війна програна. Я це знаю. Вона не просто програна — Європа розгромлена. Але чи можете ви собі уявити, що буде завтра? Нещасна Німеччина, її звинуватять в усіх смертних гріхах. Німецький народ зроблять винуватцем у всьому. Напишуть тисячі книг. Знайдуть тисячі якихось нісенітних документів. Вигадають сотні спогадів. І ми — я і Німеччина — станемо перед світом як виняткові монстри роду людського, як виплід пекла. А ми просто знайшли мужність здійснити те, про що мріяла Європа!..
Ми сказали: якщо ви про це думаєте — давайте нарешті зробимо це. Це як хірургічна операція — спочатку болить, але потім організм одужує. Чи ми не здійснили таємну мрію кожного європейського мешканця? Чи не в цьому була причина всіх наших перемог? Адже всі знали, що те, про що вони боялися розповідати навіть своїм дружинам, ми оголосили ясно і відкрито, як годиться мужньому і цілісному народу.
Вони завжди не любили євреїв. Все життя вони боялися цієї похмурої країни на Сході, цього кентавра, дикого та чужого для Європи — Росію… Я сказав: просто давайте вирішимо ці дві проблеми, вирішимо їх раз і назавжди… Чи ми вигадали щось нове? Ні. Ми просто прояснили ті питання, щодо яких уся Європа хотіла ясності. Ось і все.
Відтоді як Земля обертається довкола Сонця, поки існує холод і спека, буря та сонячне світло, доти існуватиме і боротьба, зокрема серед людей і народів. Якби люди залишилися жити в раю — вони згнили б. Людство стало тим, ким воно є, завдяки боротьбі! Війна — природна, буденна справа. Вона йде завжди і скрізь. У неї немає початку, немає кінця. Війна — це саме життя. Війна — це відправна точка”.18
***
ТЕМА ВІЧНОЇ, НЕПОЗБУВНОЇ ненависті Заходу до Росії, а значить — необхідності протидіяти йому, бути готовими до війни та, в ідеальному сценарії, напасти самим у той момент, коли ворог слабший за тебе, пронизала російську культуру наскрізь. Якщо дистилювати масові наративи, які згодовують росіянам, усі вони зводяться або до комплексу меншовартості, або до манії величі, і в будь-якому випадку мають реваншистські сентименти.
Починаючи з 1990-х років, фундаментальним бажанням Крємля і його послідовників було відновлення “величної Росії”, що у свою чергу бачилось як можливість завдавати кому завгодно якої завгодно шкоди без жодного обґрунтування причин. Саме цим можна пояснити ренесанс книг, об’єднаних ідеєю відбілювання совєцького диктатора Іосіфа Сталіна, що масово зʼявилися на російських книжкових полицях на межі 2010‑х років. Уже у 2009 році, на тлі світової фінансової кризи, Сталін пропагувався як знавець найкращих рецептів виходу з тенет капіталізму:
“У кінці 1920-х – на початку 1930-х років світ сколихнула страшна криза. Обсяги промислового виробництва скоротилися в різних країнах від 30 до 70 %. Мільйони людей втратили роботу й залишилися без засобів до існування. У той же час економіка СССР не тільки не постраждала від кризи, а й продовжувала розвиватися прискореними темпами. Рівень життя совєцького населення зріс у декілька разів. За даними Гʼюстонського університету та ЦРУ, за 70 років совєцької влади промисловість у СССР розвивалася в шестеро швидше, ніж у решті світу, причому основний ріст був досягнутий за часів Сталіна!” (“Сталін проти кризи”, (2009).)
“Сталінські репресії: Велика брехня 20 сторіччя” (2009), “Настільна книга сталініста” (2010), “Пишатися, а не жалкувати! Правда про сталінську епоху” (2011), “Берія: Найкращий менеджер 20 сторіччя” (2017) — типові назви подібних фоліантів. Більшість їхніх авторів захоплювалася жорстокістю Сталіна, вбачаючи в ній єдиний шлях успіху та приклад для сучасної Росії.
“Чи можна врятувати Росію без врахування безцінного досвіду Сталіна, який одного разу вже відродив країну з попелу і перетворив СССР у наддержаву? Чи можливо модернізувати економіку, не розірвавши кайдани грабіжницького “лібералізму”, не ліквідувавши за прикладом Берії “пʼяту колону” і не посадивши “шахраїв та злодіїв”? Чи буде справжній патріот плазувати перед “вашинґтонським обкомом” та поливати брудом велику сталінську спадщину?” — риторично промовляла до читачів анотація книги “Крємлівські пігмеї проти титана Сталіна” 2013 року.
Хвиля цих хвалебних пісень була настільки стрімкою, що у 2011 році навіть виникла низова ініціатива із закликом “Припиніть видавати сталінські книжки!”. Втім, це було волання в пустелі. Та і як інакше? Адже поява сталінських маніфестів на російському книжковому ринку, що перебував під суворим контролем таємної поліції ФСБ, не могла бути випадковістю. У цьому контексті коментарі російських видавців звучали геть безсоромно. Так, на закиди щодо книжкової серії “Сталініст” гендиректор “Ексмо” Олєґ Новіков заявив, що “щітаєт сєбя абязанним саатвєтствовать вкусам сваіх чітатєлєй, а нє цензуріровать іх”, а на запитання, чи збирається в такому разі видавати “Майн кампф”, відповів, що не бачить “камєрческава потенциала в етой кніґє”.
Сталіністська література була індикатором попиту на ревізію історії, подаючи дуже чіткий, але проґавлений Заходом сигнал: Росія плекає глибоку образу на світ, а також суперечливе, на перший погляд, бажання — заперечувати і водночас повторювати злочини минулого. Ці відчуття активно підживлюються й нині, зокрема книгами популярного російського автора Валєрія Шамбарова з більш ніж промовистими назвами: “Іван Грозний проти пʼятої колони” (2016), “Російський переможний марш Європою” (2016), “Героїчна історія Росії для дітей” (2019), “Великі імперії Давньої Русі” (2021), “Свята Русь проти варварської Європи” (2022), “Фашистська Європа” (2022), “Росія — земля, по якій ходять святі” (2023).
Спроби росіян переписати історію не обмежуються винятково відбіленням сталінських злочинів, вони також просувають ідею щодо покарання колишніх союзних республік. Кожна з подібних книг описує конфлікт за одним і тим самим шаблоном: до влади в сусідній країні приходить “антиросійський режим американських маріонеток”, у боротьбі з яким Росія може або виграти, або зникнути. Як, наприклад, книга “Поле бою — Тбілісі” (2010):
“Серпневий розгром 2009 року (sic!) нічому не навчив тбіліського диктатора та його західних покровителів. Швидко відновивши за допомогою НАТО свій військовий потенціал, грузини розвʼязують нову війну проти Південної Осетії. Сталеві лавини танків “Абрамс” та модернізованих на Україні Т-72 знову йдуть на штурм Цхінвалі. З повітря їх прикривають багатоцільові винищувачі F-16 та бойові вертольоти “Апачі”. На боці загарбників воюють американські льотчики та естонські снайпери, бандерівські бойовики та недобиті чеченські терористи. Що може протиставити цьому інтернаціоналу Росія? Чи здатна наша армія захистити союзників і власні бази? І чи не переросте чергова Кавказька війна у Третю світову?
Найновіші “міги” та “сушки” проти грузинської ППО! Т-90 проти “абрамсів”! Російський спецназ проти натовських командос! Російський ведмідь проти американського орла та грузинського шакала!”.
Не задовольняючись фантазіями про майбутні регіональні перемоги над колишніми колоніями, що вже понад 30 років є незалежними державами, добряче інтоксиковане російське суспільство почало також мріяти про перемоги в минулому.
Небагато країн має таке ставлення до власної історії, як Росія. Ще за часів Совєцького Союзу був популярним жарт, що Росія — це “країна з непередбачуваним минулим”, тобто неможливо вгадати, як вчорашні події будуть пояснюватися там завтра. Важливість історії для державної пропаганди та рівень мілітаризації цієї науки можна зрозуміти хоча б по тому, що президентом Російського історичного товариства є голова російської Служби зовнішньої розвідки (СВР) Сєрґєй Наришкін,а Російського воєнно-історичного товариства — Владімір Мєдінскій, який з 2012 до 2020 року перебував на посаді міністра культури РФ.
Саме Мєдінскій утілив квінтесенцію російського розуміння використання історії. Якщо на початку 1830-х років голова царської таємної поліції генерал Алєксандр Бєнкєндорф сформулював концепт “Минуле Росії було дивовижним, її сьогодення — більш аніж чудове, а щодо майбутнього — то воно понад усе, що може намалювати собі найсміливіша уява”,то “міністр рускава духа” розвинув цю ідею до того рівня, що історія Росії була не просто дивовижною, а дивовижною настільки, що Захід сфальсифікував її через заздрість.
Ще до призначення на посаду Мєдінскій започаткував видавничу серію “Міти про Росію”, у рамках якої у 2010–2011 роках вийшло 13 книг (загальним накладом 170 000 примірників) на зразок: “Про російськое пʼянство, жорстокість і ледачість”, “Про російське рабство, бруд та “вʼязницю народів”, “Про російську демократію, бруд та “вʼязницю народів”, “Про російське злодійство, особливий шлях та довготерпіння”, “Звідки беруться міти та кому вони корисні” тощо. У 2015-му ця серія була перевидана і доповнена додатковими “розвінчаннями мітів”.
У своїх опусах патріот Мєдінскій постійно наголошує: Росія є великою державою, чиї успіхи завжди муляли іноземцям. Його історичний роман “Стіна” (2012) про облогу Смоленська поляками в 17 сторіччі, під час Великої Смути, як зауважив російський літературний критик Роман Арбітман (до речі, звільнений за свій відгук), переслідував єдину ціль — пояснити читачам переваги Московії над Європою:
“Перед тим як загинути смертю хоробрих, Григорій (і автор-оповідач, що приєднався до нього) встигне, проте, патріотично розповісти читачеві про торжество нашого над ненашим. “Ох, вулиці московські! Які ж ви широкі! Удвічі, а то й утричі ширші, ніж у європейських столицях”. Смоленська фортеця — “не лише найкраща в Росії, а й у Європі теж”; “а які ж зубці ці були! Не те, що іграшкові прикраси на італійських палаццо”, “зубці були найміцніші”. Звісно, російські гарматники — “найвправніші в Європі”, “наша ікра — найкраща у світі”, “і хутра наші найкращі у світі”, “і селяни наші грамотніші за їхніх”, а “їхні податки значно вищі за наші данини”.
Ба більше, Мєдінскій відверто зізнавався, що факти нічого не варті, — в історії головне любов до Батьківщини:
“Факти самі по сєбє значат нє очєнь мноґа. Скажу єщьо ґрубєє — в дєлє історічєской міфолоґіі ані вообщє нічєво нє значат. Факти сущєствуют толька в рамках концепциі. Всьо начінаєца нє с фактов, а с інтєрпрєтациі. Єслі ви любітє свою Родіну, свой народ, то історія, каторую ви будєтє пісать, будєт всєґда пазітівна. Всєґда!” — писав він у книзі “Війна. Міти СССР”.
Подібний підхід є природним для московського історіописання. Ще в другій половині 1940‑х років у Совєцькому Союзі була офіційно прийнята концепція “пріоритету совєцької [читайте: російської — примітка автора] науки”, яка передбачала, що будь-які технологічні відкриття — навіть ті, що, без сумніву, сталися на Заході, насправді були зроблені на російських теренах. Так вважалося, що велосипед, паротяг і радіо вигадали саме росіяни — відповідно Єфім Артамонов, Єфім та Мірон Чєрєпанови (батько і син), Алєксандр Попов. У 1956 році пошта СССР випустила марку, присвячену ще одній історичній фальсифікації, — першому у світі польоту на повітряної кулі, який нібито здійснив росіянин Крякутний у 1731 році (сьогодні її можна придбати за близько 3 євро), а у 2018-му в російській Рязані встановили памʼятник цьому фейку як історичному факту.19 У російській мітології всі ці історії — лише чергові та дрібні пазли загального концепту. Багато з тих, хто вчився в російських школах, зокрема й той солдатик, що втратив ноги в Україні, знають його: базовою ідеєю російського сприйняття історії є гостре відчуття вкрадених глобальних перемог та фундаментальної несправедливості світу щодо Росії.
Пожертвуй на Креативний фонд The Arc
Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць
Для того є певні підстави. Російська армія не один раз входила у столиці європейських держав, але рідко залишалася там. Ба більше, досить часто перемоги Росії насправді виявлялися перемогами коаліцій. Однак офіційна російська історіографія, принаймні шкільний курс історії, не акцентує на цьому факті жодної уваги. Саме тому пересічний підданий Крємля впевнений, що наполеонівські війни закінчилися російським маршем по Парижу (те, що це була спільна перемога в союзі з Британією, Пруссією та Австрією, росіяни забувають), і сумує, що Франція не залишилася колонією Росії. Так само російсько-австрійське взяття Берліна в 1760 році та вихід Росії з Семирічної війни в 1762 році залишається в памʼяті як “нечесно вкрадена перемога” разом із багатьма іншими подібними легендами.
Такий фокус уваги плекався ще царськими писаками. Алєксандр Пушкін у листі до “божевільного” Павла Чаадаєва від 19 жовтня 1836 року відзначав: “Ето Россія, ето єйо нєобъятниє пространства паґлатілі монґольскає нашествіє. Татари нє посмєлі перейті наши западниє ґраніци і аставіть нас в тилу. Ані отошлі к своім пустиням, і хрістіанская цивілізация била спасєна… так што нашим мучєнічєством енерґічноє развітіє католічєской Європи било ізбавлєно от всякіх памєх”. Очевидно “великий” російський поет 19 сторіччя повністю поділяв думки сучасних неосвічених росіян про те, що Європа в боргу перед Росією в будь-якому випадку.
Біль від “украдених перемог” не вщухає. У 1995 році, на хвилі російської демократії та максимально відкритого суспільства (за останні 300 років існування Росії), культовим фільмом Росії стає “Гардемарини ІІІ” — продовження фільмів “Гардемарини, вперед” та “Віват, гардемарини”, що були спробою розповісти історію французьких мушкетерів на російський лад: три друга живуть між інтригами, змовами та боротьбою за велич країни. Тільки на відміну від книг Александра Дюма, російські мушкетери-гардемарини набагато більше думають про долю Батьківщини та значно менше — про вино та кохання. Ця очевидність особливо оприявнюється у фінальній сцені фільму, що зроблена нібито для шкільного курсу з патріотизму.
За сюжетом, хоробрі російські офіцери (три гардемарини) переконані, що мають усі шанси виграти битву при Ґрос-Єґерсдорфі (1757), захопити в полон короля Пруссії Фрідріха й так переможно завершити війну. Але дурний російський генерал, що поважає німця Фрідріха більше за власних офіцерів, не вірить у перемогу над своїм кумиром і наказує армії відступати. Герої-гардемарини намагаються протестувати, але одного з них арештовують, і… ось знову росіяни залишилися без перемоги.20
Камера піднімається в небо над брудним полем битви і закадровий оповідач сумним голосом підтверджує: так, перемога була вкрадена в росіян. Ба більше, незважаючи на те, що вони все ж візьмуть Берлін за 3 роки, у 1760-му, ця нова перемога знову буде вкрадена в них, бо Берлін буде повернуто Пруссії. Рожеві мрії Росії про панування над територією від Тихого океану до Північного моря не справдяться. Важко уявити більш чіткий приклад теорії “удару ножем у спину” — концепції підсилення шовінізму, що використали нацисти в 1920‑х роках, розповсюджуючи ідею про те, що німецька армія вийшла з Першої світової війни не переможеною, а зрадженою комуністами та євреями.21
У цьому контексті недивно, що в російській книжковій пропаганді так добре прижилися “випадкові подорожі” (“попаданство”) — прийом, що дає можливість читачам із задоволенням споглядати, як подібні вкрадені перемоги повертаються, історичне полотно приводиться до ладу, а Росія нарешті займає своє законне місце володарки світу — місце, що в Москви та Петербурґа вкрали американці, британці і, звісно, євреї. Для цього лише треба, щоби відважний та кмітливий росіянин (“попаданець”), який розуміє важливість історичного моменту, потрапив із сьогодення в ключове місце і час із минулого й запобіг викраденню перемоги.
З нинішньої Росії в Росію тодішню експортуються не соціальні технології, не права людини або інші принципи й підходи до розбудови ефективного та відкритого суспільства, а винятково примітивні інженерно-військові рішення, що надають їй нібито абсолютну перевагу…
Насправді це не росіяни вигадали літературний прийом, де людина, яка має нетипове знання, вирушає назад крізь роки/сторіччя, переселяється в чиєсь тіло або ж опиняється в нерозвиненому суспільстві й радикально змінює хід історії (чи принаймні досягає інших цікавих результатів). У 1889 році американець Марк Твен написав, здається, перший твір подібного роду — “Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура”, та цей роман — швидше сатиричне висміювання традиційного ієрархічного суспільства, якому протиставлялася винахідливість та егалітарність Сполучених Штатів.22
Подібні контрасти — “знання та наполегливість одинака проти неосвіченості багатьох” — використовувалися й іншими авторами. Наприклад, у 1947 році американський фантаст Едмонд Гамільтон написав перший роман з однойменного циклу оповідей “Зоряні королі”. Там ідеться про ветерана-землянина, нині — мирного банківського клерка, який сумує за викликами війни, що потрапляє в тіло зоряного принца з далекої галактики й веде його народ до перемоги в грандіозній війні.23 У 1964 році інший американський фантаст Гаррі Гаррісон видав книгою оповідь “Етичний інженер”, де чоловік, що потрапив у світ зі штучно обмеженим прогресом, намагається підштовхнути його до поступу й урятуватися з дикої планети.24
Проте на Заході “випадкові подорожі” не набули захмарної популярності. Ще меншою мірою вони були спробою грати з національною психологічною травмою. Тим часом використання цього літературного прийому росіянами набуло абсолютно небачених масштабів, при цьому поєднавши “попаданців” — тих, хто потрапляє в інші тіла і часові виміри, — з мрією про вєлікую і нєдєлімую Росію.
Сюжетні рамки таких оповідей надзвичайно широкі. Російські “попаданці” переселяються в дуже різні тіла. У книзі “Цар з майбутнього” (2013) юнак прокидається в тілі російського імператора Ніколая II, запобігає Російській революції, перемагає Великобританію і завойовує Стамбул за допомогою сучасної зброї. У книзі “Росія, вставай!” (2009) “попаданці” опиняються в тілах Ніколая ІІ, Алєксандра ІІІ та низки російських купців:
“Олег Таруґін, ветеран-афганець, потрапивши в тіло Ніколая II, змінює історію і, звичайно ж, на нашу користь. У цьому йому суттєво допомагає його друг інженер Дмітрій Політов, який тепер став купцем і промисловцем Рукавішніковим. Але про них не забувають і їхні сучасні друзі. Вони приймають рішення прийти на допомогу та зміцнити команду своїми знаннями та досвідом. З такою підтримкою промисловість країни здійснює різкий стрибок уперед. Вершиною моди стають автомобілі з Нижнього Новґорода. Кулемет, розроблений там же, виявляється кращим за зразок самого Гайрема Максіма.
Але дружня команда наших сучасників стикається з дедалі більшим опором. Несподівано російсько-японська війна загрожує спалахнути на 15 років раніше. Крім цього, на імператора Алєксандра III та його родину здійснюють замах. Могутні зовнішні сили, що прагнуть не дати Росії розвинутися і зміцніти, усіма правдами і неправдами намагаються сповільнити або обернути у зворотному напрямку її бурхливий розвиток, сподіваючись поставити історію на колишні рейки. Чи вдасться “Панам із майбутнього” подолати інерцію часу?”.
Цей опис — один із багатьох, які засвідчують, що російське попаданство фокусується переважно на фантазіях насильства. Росіяни сьогодення передають росіянам минулого сучасну зброю, що успішно використовується проти інших держав — і саме так досягається російське домінування у світі. З нинішньої Росії в Росію тодішню експортуються не соціальні технології, не права людини або інші принципи й підходи до розбудови ефективного та відкритого суспільства, а винятково примітивні інженерно-військові рішення, що надають їй нібито абсолютну перевагу.
Не дивує, що хід фантазій авторів подібних книг дуже схожий. Головні вороги Росії — успішні світові імперії: США та Велика Британія, при чому остання навіть частіше. У книзі “Корпорація “РускаяАмеріка” (2018) росіянин опиняється у 18 сторіччі, завойовує американські колонії, руйнує Британську імперію “і припиняє геноцид індіанців”.На обкладинці книги “Лондон має бути зруйнований! Російський десант в Англію” (2014) російські спецпризначенці з автоматичною зброєю під командуванням адмірала Ушакова штурмують британський “HMSVictory” — корабель адмірала Нельсона — у розпал Трафальґарської битви.
Або ось про що “Гвардія “попаданців”: Британію на дно!” (2012):
“…Гвардія “попаданців” бере на абордаж Британську імперію! Наші швидкохідні фрегати лютують на комунікаціях “Володарки морів”. Палають і тонуть у Ла-Манші розстріляні зі швидкострільних гармат англійські військові кораблі. СМЕРШ імператора Павла ліквідує кращих агентів британських спецслужб. Історія Європи лягає на інший галс. У цій альтернативній реальності не повинно бути ні Вітчизняної війни 1812 року, ні Бородінської битви, ні пожежі в Москві. У цьому “світлому минулому” Наполеон стане союзником Росії. У цьому “чудовому новому світі” переможні російсько-французькі війська зіштовхнуть малобритів у море і відправлять Британську імперію на дно історії!”.
Цікаво, що в перемозі Росії над Британією активну участь бере “СМЕРШ” — сталінська терористична спецслужба часів Другої світової війни. Черговий приклад взорування на Совєцький Союз, хоча “попаданець” і стрибає в минуле з часів сучасної Росії. Інша цікавинка криється в тому, що тріумф Росії досягається через союз із наполеонівською Францією проти Британії. Дійсно, подібний альянс двох заклятих ворогів існував певний час, зокрема після Тільзитського миру 1807 року, але як розуміти подібні мрії? Та й узагалі, що думають російські автори про Другу світову війну та взаємодії між іншими заклятими союзниками — Сталіним та Гітлером?
***
НАЙБІЛЬШ ПОТАЄМНО-БРУДНІ МРІЇ росіян викриваються саме в романах про “попаданців”, які діють у часи Другої світової. Дослідник цього феномену Ніколай Кульбака підрахував, що з 2006 до 2022 року в Росії вийшло близько 2 500 попаданських фоліантів. Із близько 1 300 книг, що він зміг проаналізувати, найбільша кількість — 256 — стосуються потрапляння у вир Вєлікой Атєчєствєнной войни 1941–1945 років. На другому місці стоїть Перша світова (33 книги), на третьому — 1917 рік (21 книга).25
В очах росіян Вєлікая Атєчєствєнная война — золотий ключ для злому реальності і досягнення остаточної перемоги. Як війна проти України 2014–2024 років аргументується в риториці Вєлікой Атєчєствєнной, так і мрія про завоювання всього світу базується на цьому історичному моменті.
Одне з найбільших непорозумінь Заходу щодо Росії криється в тому, що тамтешні політикотворці вважають, ніби Росія — антинімецько-нацистська країна. А вона не є такою. Те, що Гітлер розірвав союз зі Сталіним і почав вбивати Совєцький Союз замість того, щоби разом із Совєцьким Союзом вбивати інші народи, глибоко й непоправно травмувало росіян. Їхня рожева мрія — аби союз двох диктаторів продовжувався, а світова війна перейшла у форму, про котру мріяв Сталін — війну проти капіталістичного західного світу.
Кожна зі згаданих книг і десятки, а то й сотні інших, незгаданих фоліантів — це квінтесенція російської мрії про реваншизм і покарання всіх, до кого лишень можна дотягнутися…
Погляньмо на книги, що стоять на полицях російських книгарень. Ось — “Товариш фюрер. Тріумф бліцкригу” (2012):
“Наша людина на чолі Третього Райха! Російський “попаданець” у тілі АдольфаГітлера! Чи вдасться йому розгромити Англію, провівши операцію “Морський лев” — вторгнення на Британські острови? Чи наважиться він очолити військовий переворот, щоб усунути нацистську партію від влади та знищити СС? Чи зможе “товариш фюрер” запобігти зіткненню зі Сталіним, не допустивши самогубної війни Німеччини проти СССР?”.
А ось її продовження — “Товариш Гітлер. Повісити Черчилля” (2013):
“Наш “попаданець”, перенесений у тіло Адольфа Гітлера, змінює історію Другої світової! Яку ціну доведеться заплатити за вторгнення у Британію? Чи вдасться повісити “розпалювача війни” Черчилля за злочини проти людства? Чи сформується союз Райха зі сталінським СССР? Чи зможуть товариш Гітлер разом із товаришем Сталіним завдати поразки США та створити атомну бомбу раніше американців?”.
Неможливо уявити, щоби подібна інтелектуальна отрута з’явилася в центральних книгарнях Росії без санкції Крємля та ФСБ, адже навіть незначні відхилення видавництв від затвердженого державою наративу суворо каралися. Зокрема видавництво “Ультра. Культура”, що намагалося видавати книги з альтернативним поглядом на політичні та соціальні процеси (наприклад про легалізацію марихуани), було змушене знищити наклади своїх книг, не отримувало стенди на ярмарках і в результаті збанкрутувало.26 Тим паче поява на обкладинці книги Адольфа Гітлера, який в уніформі російських десантників спільно зі Сталіним спалює Лондон, нереальна після 2022 року, відколи проста згадка пакту Молотова – Ріббентропа 1939 року для пересічної людини може завершитися кримінальною справою, а для юридичної особи — припиненням діяльності на 90 діб.27
Так само неможливо уявити, що без санкції ФСБ у вільному продажі циркулює книга “На штурм майбутнього!” (2011), на обкладинці якої обіймаються два побратими — російський спецпризначенець і солдат Вермахту:
“…Німеччина виходить із війни та обʼєднується з СССР у Євразійський Союз, який стрімко набирає міць. Не примирившись із втратою світового панування, Альянс Демократичної Атлантики розвʼязує Третю світову війну, а коли американське вторгнення в Європу закінчується повним провалом — застосовує атомну зброю. Сталін відповідає термоядерними ударами по ворожому флоту та “кузні” Атомного проєкту в Лос Аламосі. СССР проти АДА! Російсько-німецьке братерство по зброї проти “зірково-смугастої чуми”! Совєцька Армія в союзі з Вермахтом рушає НА ШТУРМ МАЙБУТНЬОГО та звільняє весь світ!”.
Кожна зі згаданих книг і десятки, а то й сотні інших, незгаданих фоліантів — це квінтесенція російської мрії про реваншизм і покарання всіх, до кого лишень можна дотягнутися. Принципова різниця лише в тому, у якому напрямі та на якому тлі реалізується цей реваншизм і які використовує наративи: совєцькі, більш нові — російські — або їхню суміш.
Ключем для розуміння ядерного коктейлю на основі совєцької попкультури, який використовує сучасна російська пропаганда, є реваншистська пісня “Медаль за місто Вашинґтон”, яка пройшла цікаву еволюцію. У 1945–1946 роках совєцький композитор Матвєй Блантер і совєцький поет Міхаіл Ісаковський написали пісню “Враґі сажґглі радную хату”,28 де змалювали горе солдата, який повертається з Вєлікой Атєчєственной(“Я шол к тєбє четирє ґода, / я трі дєржави покоріл…”), а зустріти його нікому, і медаль “За взяття Будапешта”, що теліпається на грудях, аж ніяк не може розрадити одинокого ветерана, який втратив під час війни сімʼю і домівку.
Спочатку ця пісня була напів заборонена через свій антивоєнний наратив, але згодом стала відомою під назвою “Медаль за місто Будапешт” і використовувалась навіть на офіційних заходах, коли СССР змінив риторику, роблячи акцент на своєму нібито миролюбстві. Ще пізніше на низовому рівні жартів її слова переписали, відтоді вона оспівує нібито самознищення США (і ледь не половини світу) внаслідок пʼяної витівки неграмотного американського президента, який на вечірці “в чєсть Бєндєри” випадково натиснув ядерну кнопку, і знана як “Медаль за місто Вашинґтон”. Сьогодні в інтернеті можна знайти багато модифікованих версій цієї пісні, включно з відеороликами з руїнами Нью Йорка і Вашинґтона29 або відвертими насмішками над Бараком і Мішель Обамами.30
Звісно, кожен із цих окремих фактів сприймався західними спостерігачами як невдалий жарт, відхилення від норми “великокультурної” Росії. Навіть такі людожери як російський автор Захар Прілєпін, який створив власний терористичний батальйон і хвалькувато тішився, що його підрозділ убив в Україні більше людей, аніж будь-який інший,31 купався як сир у маслі в любові німецьких шанувальників російської культури, зокрема й багаторічного директора Фонду імені Гайнріха Бьолля в Росії Йенса Зіґерта, який вважав його найталановитішим російським письменником серед сучасників.32
Те, що здалеку виглядало як екзотичні особливості загадкової Росії, насправді було і є державною пропагандою розлюднення, що грає у всіх реєстрах — від фільмів, книг, компʼютерних ігор до анекдотів і пісень, що масово інтоксикують росіян.
Ще на зорі правління Путіна, у 2001 році (!), на російському телебаченні, в етері музичної програми “5 каналу” “В нашу ґавань заходілі кораблі”, пролунала глузлива пісня — парафраз популярної дитячої пісні “Ґалубой ваґон” із совєцького мультфільму “СтарухаШапокляк” (1974). Замість безневинних слів про плин часу, що спочатку ледве повзе, а потім мчить на всіх парах, як і потяг, що везе крокодила Ґєну, Чєбурашку і Шапокляк у “світле майбутнє”, працівниця цирку Ольґа Родіонова під завзяті оплески залу співала про ядерну атаку на США:
Мєдлєнно ракєта упливаєт вдаль, Встрєчі с ней ти уже нє жді. І хотя Амєрікі нємноґо жаль, У Кітая ето впєрєді.
Скатєртю, скатєртю хлорциан стєлєца І забіраєца под протівоґаз. Каждому, каждому в лучшеє вєрітца. Кажеца, кажеца, я лішился ґлаз.
Может ми абідєлі каво-то зря, Сбросілі 15 мєґатонн. Дибом абґарєлая стаіт зємля Там, ґде бил коґда-то Пєнтаґон.33
За 18 років, у 2019-му, з нагоди Дня защітніка Атєчєства в Ісакіївському соборі (найбільшому в Петербурзі) пісню про бомбардування Америки виконувала вже не невідома маргіналка-любителька караоке, а Концертний хор Санкт-Петербурґа на чолі із заслуженим артистом Росії Владіміром Бєґлєцовим:
На падводнай лодочкє с атомним моторчіком Да с десятком бомбачєк пад сотню мєґатонн Пєрєсьок Атлантіку і заву наводчіка: “Наводі, ґаварю, Пєтров, на ґорад Вашинґтон!”.
Тру-ля-ля, тру-ля-ля, Всє маґу за трі рубля! … Сладка дрємлют в Норфолкє аґанькі по бєрєґу, Спят усталиє іґрушкі, нєґри тіха спят, Ти прасті, Амєріка, харошая Амєріка, Но пять сотєн лєт назад тєбя аткрилі зря.34
Ці рядки було написано в 1980-х роках як безмежну пародію, антисистемний жарт, але так само, як і пісня “Медаль за місто Вашинґтон”, сьогодні використовується російською пропагандою для нормалізації агресивної російської риторики, втіленням якої, зокрема, є і презентація Владіміром Путіним у Крємлі відеоанімації ядерного удару по Флориді у 2018 році.35
Усі ці фільми, що вироблялися державними медіакомпаніями за державні гроші у 2000-х роках, працювали на формування єдиної гіпермілітаризованої культури…
Міт про Вєлікую Атєчєствєнную войну такожактивно використовується російським кінематографом, що можна простежити на сайті “Кінопоіск”. Всього у 2000‑х роках було знято щонайменше 162 фільмів та серіалів на воєнну тематику,36 включно з художніми фільмами, що були присвячені окремим зразкам техніки і називалися відповідно “Т-34” (2018) або “Калашніков” (2020). Ці стрічки знімалися в гармонії з наказом міністра Владіміра Мєдінского, який пояснив свій підхід до совєцького міту про війну так: “Єслі совєтскій міф о войнє устарєл, єво нада атмить, почістіть, атполіровать, наполніть новим садєржанієм… Пазітівная міфолоґія нам савєршенно нєабхадіма”.37
Саме тому в кіноновинках сталінське НКВД щонайменше знаходить ситуативне порозуміння з Російською православною церквою, а подекуди ці дві інституції навіть зливаються в обличчі однієї людини й діють заради єдиної місії, як-от у блокбастері “Марія. Врятувати Москву” (2022), що фінансувався російським урядом: “Зима 1941 року, розпал битви за Москву. Донька священника, яка стала молодшим лейтенантом НКВД, відправляється за лінію фронту, щоби вивезти звідти чудотворну ікону. За легендою, саме ця святиня має врятувати столицю”.
Поєднання містики з ідеєю абсолютної цінності держави, заради якої треба ігнорувати будь-які політичні розбіжності (зазвичай цей аргумент застосовується, щоби ігнорувати тоталітарний характер СССР і совєцькі злочини, які робилися в імʼя держави), стало характерною рисою російського кінематографу щодо Вєлікой Атєчєствєнной войни. І в цей наратив чудово влилися “попаданці”.
Так, російське кіно також активно використовує цей літературний прийом. Ба більше, російські режисери відкрили цю тему для широкої публіки ще до розквіту книжкового ринку про “попаданців”. У 2008 році найбільший російський державний телеканал “Росія” випустив на екрани фільм “Ми з майбутнього”. За сюжетом, четвірка дуже різних за вдачею та уподобаннями друзів (від історика, який скніє в бібліотеках, до праворадикального скінхеда з витатуюваною свастикою на тілі) полюють на давню зброю та інші артефакти в лісах під Лєнінґрадом. Під час пошуків вони ображають літню жінку, яка втратила сина на війні (образ очевидно містичний через свій анахронізм), і через це потрапляють у 1942 рік, коли точаться запеклі бої з Вермахтом. У результаті чотири друга змінюють своє сприйняття історії, перетворюючись на справжніх патріотів, рятують сина випадкової знайомої та повертаються у свій час. Наприкінці стрічки скінхед стирає каменем свастику зі своєї шкіри.
Цьому фільму ми також завдячуємо благоговійним ставленням до державного міту про Вєлікую Атєчєствєнную войну. Звернення до нього без релігійного пієтету відтоді — страшний гріх, що карається майже смертю: телепортацією в минуле (причому в минуле з російських скрижалів), де грішники можуть урятуватися, тільки якщо до кінця та щиро увірують в офіційний історичний наратив Росії. У 2010 році за цим саме принципом було знято фільм “Туман”, у 2012 році — його продовження “Туман 2”.
Інколи до цього невигадливого концепту додавалися додаткові віражі. Наприклад, у стрічці “Ми з майбутнього 2”(2010) просувався наратив неонацистської України: спочатку протагоністи потрапляють на музичний фестиваль, що відбувається в сучасному Львові, де їх провокують українські шанувальники СС; після того ж, як усі вони — і росіяні, і українці — потрапляють у минуле, а саме — у полон до Української повстанської армії, українці трансформуються, приймаючи російський світогляд. Одного з манкуртів, який кається в гріху антиросійськості, зіграв український актор Дмитро Ступка.
Усі ці фільми, що вироблялися державними медіакомпаніями за державні гроші у 2000‑х роках, працювали на формування єдиної гіпермілітаризованої культури. Російська молодь повинна була відчувати, що “Вєлікая Атєчєствєнная война” ніколи не закінчувалася. Вона триває досі, і нове покоління має боротися до кінця, якщо хоче вижити.
Російські політики не цуралися реваншистських заяв, реваншистські фільми ставали блокбастерами, реваншистські книги вільно продавалися, а реваншистські пісні співалися всюди. На жаль, речі, що відбуваються відкрито, привертають до себе менше уваги, ніж варто. Відверті огидні заяви, божевільні сюжетні лінії, безглузді і токсичні куплети — в очах цивілізованої людини все це виглядає як недолугий жарт, несмак і мракобісся, котрі краще ігнорувати. Саме це відбувалося роками з російською пропагандою, що пронизала всі сфери життя й готувала росіян до тотальної війни проти всього світу. Війни за домінацію Росії, за повернення її легітимного місця в геополітиці, що було вкрадене клятими американцями, британцями, євреями, українцями та іншими народами. Тож годі дивуватися з відгуків на кшталт:
“Россія і мір билі би совєршенно друґімі, єслі би хотя би 25% таво, а чьом фантазирует автор, ісполнілось”,
ЖОДЕН ФІЛЬМ ЧИ книга не може всеохопно віддзеркалити культуру, але “Брат 2” наблизився до цього впритул.38
Сюжет цього важливого артефакту сучасної Росії досить простий. Головний герой, юнак Даніла з дитячим обличчям і чуттєвими губами, — ветеран Першої чеченської війни (1994–1996), який шукає себе у квітучій (для декого) Москві кінця 1990-х років. Випадково він дізнається, що його армійський друг, якому він зобовʼязаний життям і який нині працює охоронцем у банку, був убитий своїм же роботодавцем-мафіозі. Виконуючи останню обіцянку, дану другові, допомогти його братові в США, Даніла вирушає до Чикаґо, де зʼясовує, що тамтешнє злочинне угруповання продукує жорстокі порнофільми, для котрих ґвалтують російських дівчат на розвагу американців-педофілів.
На боці мафії стоять українські бандити та темношкірі сутенери, Данілу обманює карикатурний американський єврей, але ніщо не може зупинити російського героя, який відкрив для себе патріотизм і віру в те, що “рускіє сваіх на вайнє нє брасают”. У світі, на погляд Даніли, справді триває постійна війна — між Росією, що сильна правдою, та Америкою, де правлять гроші.
Фільм містить усі маркери сучасного російського націоналізму, включно з демонстративним неприйняттям західної політкоректності. Стріляючи в темношкірого, головний герой весело вживає слово на букву “н” і пояснює: “Да мєня в школє так учілі. В Кітає живут китайци, в Ґєрманіі — нємци, а етом… Ізраілє — євреі, а в Афрікє — нєґри”.
Зрештою, всі вороги Росії зазнають поразки, серед них — і нерозумний український націоналіст, якого вбиває брат Даніли, примовляючи: “Ви мнє, ґади, єщьо за Сєвастополь атвєтітє!”. Спонтанний союзник російського героя — американський реднек-тракер — отримує свою винагороду, а сам Даніла з подругою сідають на літак, що відлітає до Росії, і саме тоді звучить крилата фраза: “Мальчік, ти нє понял… Водачкі нам прінєсі, ми дамой лєтім!”.
Випущений у 2000 році, на світанку правління Путіна, “Брат 2” — не просто блокбастер; це фільм, цитатами з якого Путін регулярно пересипає свої публічні заяви; фільм, головний герой якого став частиною його передвиборчої кампанії 2004 року, коли на рекламних постерах портрет “кандидата в президенти” був підписаний гаслом “Путін — наш президент”, а поруч портрет Сєрґєя Бодрова, який зіграв протагоніста, — “Даніла — наш брат”.39
“Сіла в правдє”, — стверджує Даніла з фільму, водночас погрожуючи американцю зброєю.
“Сіла в правдє”, — запевняє Алєксєй Навальний, виголошуючи останнє слово обвинуваченого в суді в лютому 2021 року перед увʼязненням.40
Цю фразу також максимально широко використовують російські пропагандисти під час повномасштабного вторгнення в Україну: “Парламентська газета”, “ТАСС”, “Sputnik”,“Gazeta.ru” тощо.42 Виявляється, що диктатор Путін та його лакеї, опозиційний лідер, борець із путінською диктатурою Навальний, а з ними — і прості росіяни, об’єднані єдиним культурним кодом — мрією про реванш та необмежене, нестримне насильство.
Інтелектуальний “Новачок” виконав свою місію — інтоксиковані (майже) всі.
Складно сказати, що було головною причиною, чому міріади сигналів розбудови в Росії мілітаристського шовіністського суспільства залишалися без уваги Заходу. У 2019 році я відвідував російський Урал, а саме — окупований Башкортостан. У невеличкому місті Сібай я спостерігав, як сотні дівчат і хлопців на головній площі міста тренувалися ходити парадними коробками, маршируючи максимально професійно. Ці юнаки належали до парамілітарної організації “Юнармія”, що у 2019 році обʼєднувала у своїх лавах до мільйона школярів і школярок (а у 2023 — уже 1,4 млн).43 Очевидно, вони витратили на стройову підготовку декілька сотень годин і вона поставлена дуже фахово. Але я теж памʼятаю: коли намагався переконати в небезпеці побаченого високопосадовця німецького посольства в Києві, я побачив лише скепсис.
Небезпечна суміш невігластва, захоплення Росією, ліні та корупції не давала європейським аналітичним центрам, посольствам і медіа зʼєднати докупи очевидні факти. Багато із західних експертів, які вирушали працювати до Росії, читали Толстого чи Достоєвського, зустрічалися з російськими “лібералами”, і на підставі цього вважали, що знають Росію. Попереджувальні знаки були проігноровані. Вони псували солодку картину економічного співробітництва та концепції “Wandel durch Handel” — “зміни через торгівлю”. Мої попередження ігнорувалися як “занудні”, “занадто скрупульозні”. Можна було почути, що вони “зосереджені на відхиленнях і не враховують глобальну перспективу”, є “перебільшенням” або навіть сповнені “русофобією”.
Можливо, сама думка про те, що у 21 сторіччі країна, яка має всі можливі пропозиції співпраці — G8, G20, Рада НАТО – Росія, Партнерство заради миру, ПАСЄ тощо — може добровільно і з радістю обрати шлях війни, була занадто страшною для багатьох. “Чого ви хочете? Щоби ми припинили будувати “Північний потік”, тому що в Росії видали книгу про хлопця, що потрапив у голову Гітлера, і ще одну про Ніколая II, що запобігає революції за допомогою гранатомета?”.
Формування в Росії тоталітарного суспільства, побудованого на засадах містицизму, шовінізму та бажання тотальної війни, суспільства, що годувалося образою та мрією про реванш, відбулося не просто успішно, а непомітно для майже всіх спостерігачів.
Геноцидальна війна проти України є лише частиною наслідків цього процесу. Як ми памʼятаємо, справжнім ворогом Росії є Захід, включно із США та Великою Британією.
Алєксєй Навальний був засуджений до 3,5 років умовно за справою “Ів Роше”, у звʼязку з якою йому та його братові висунули звинувачення в шахрайстві. ↩︎
Геннадий Вальков. Игромания. “Руководство и прохождение по “Digital Combat Simulator: Black Shark (Ка-50: “Черная акула”)”. 16 квітня 2009. [Online]. Доступно:https://tinyurl.com/yoptp6jh (Станом на січень 2024). ↩︎
Між цим важко собі уявити, що повноцінну компʼютерну гру із купою мап можна було зробити винятково через гарячу тему протягом такого короткого часу. Найімовірніше, це компʼютерна гра була розробленою із затримкою і не встигла до російського вторгнення. ↩︎
Форум вертолетчиков. Ка-50 “Черная акула” (Digital Combat Simulator: Black Shark). [Online]. Доступно:http://surl.li/ppovu (Станом на січень 2024). ↩︎
РИАНовости. “Дело разработчика компьютерных игр Олега Тищенко в США”. 19 червня 2019. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/ymfkuhgp (Станом на січень 2024). ↩︎
Todd Prince. RadioFreeEurope/RadioLiberty. “U.S. Deports Russian Convicted Of Smuggling F-16 Manuals”. 19 червня 2019. [Online]. Доступно: http://surl.li/pkjzf (Станом на січень 2024). ↩︎
LJ.Rossia.org. “Пятница-суббота, Москва-Кубинка”. 22 вересня 2008.[Online]. Доступно:http://surl.li/ppoup (Станом на січень 2024). ↩︎
“Maus”; зберігається в експозиції Воєнного-патріотичного парку культури і відпочинку Збройних сил РФ “Патріот”, що поблизу Кубінки. ↩︎
World of Tanks Active Player Count & Population. Квітень 2011. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/yuqa7kh3 (Станом на січень 2024). ↩︎
World of Tanks stellt einen neuen Guinness Weltrekord auf! 12 березня 2013. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/ymee6zkj (Станом на січень 2024). ↩︎
LiveJournal. “День танкиста…”. 12 вересня 2010. [Online]. Доступно: http://surl.li/pqqwr (Станом на січень 2024).; LiveJournal. “WoT в Кубинке — часть третья”. 27 серпня 2011. [Online]. Доступно: http://surl.li/pqqwx (Станом на січень 2024). ↩︎
РИА Новости. “В Минобороны высоко оценили слаженность игроков World of Tanks”. 14 вересня 2014. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/ypkvulhy (Станом на січень 2024). ↩︎
PlayGround.ru. “Геймеров World of Tanks зовут в танкисты на Т-90”. 12 жовтня 2015. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/yo9alh6q (Станом на січень 2024). ↩︎
LiveJournal. “Белорусы удивили!”. 29 липня 2016. [Online]. Доступно: http://surl.li/pqqxg (Станом на січень 2024). ↩︎
Як і тексти десятків інших фільмів, цей монолог, що обґрунтовував ненависть росіян до Європи, був озвучений людиною з рідною німецькою — найімовірніше, кимось із кореспондентів німецьких медіа, що працювали в цей час у Москві. Додаткові гроші за подібні замовлення були типовими для німецької спільноти експатів у Москві. ↩︎
LiveJournal. “Фальсификатор Сулакадзев и полет дьяка Крякутного”. 24 серпня 2019.[Online]. Доступно: http://surl.li/pqqxx (Станом на січень 2024). ↩︎
Elijah the Prophet. Гардемарины. YouTube, 25 грудня 2011. [Online]. Доступно: http://surl.li/pqqyc (Станом на січень 2024). ↩︎
Дописувачі Вікіпедії. Stab-in-the-back myth [Online]. Англійська Вікіпедія. 21 січня 2024. Доступно: https://tinyurl.com/l4rz3ne (Станом на січень 2024). ↩︎
Дописувачі Вікіпедії. A Connecticut Yankee in King Arthur’s Court [Online]. Англійська Вікіпедія. 11 січня 2024. Доступно: https://tinyurl.com/yaj6yrfl (Станом на січень 2024). ↩︎
Дописувачі Вікіпедії. The Star Kings by Edmond Hamilton [Online]. Англійська Вікіпедія. 15 січня 2024. Доступно: https://tinyurl.com/ys2gvnev (Станом на січень 2024). ↩︎
Дописувачі Вікіпедії. Deathworld [Online]. Англійська Вікіпедія. 9 січня 2024. Доступно: https://tinyurl.com/yajngj26 (Станом на січень 2024). ↩︎
Николай Кульбака. N+1. “Чего хотят попаданцы, или Парадоксы исторической памяти”. 14 жовтня 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/ys3v5356 (Станом на січень 2024). ↩︎
Дописувачі Вікіпедії. Ультра.Культура [Online]. Російська Вікіпедія. 17 грудня 2023. Доступно: https://tinyurl.com/ylad7dpo (Станом на січень 2024). ↩︎
Pravo.ru. “Штрафы за сравнение СССР с нацистской Германией рассмотрят в марте”. 14 лютого 2022. [Online]. Доступно: https://pravo.ru/news/239130/ (Станом на січень 2024). ↩︎
Дописувачі Вікіпедії. Enemies burnt the dear house down [Online]. Англійська Вікіпедія. 18 серпня 2023. Доступно:https://tinyurl.com/ykasjr36 (Станом на січень 2024). ↩︎
Джанго Фетт. Медаль за город Вашингтон. YouTube, 26 січня 2018. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/ykwg4kxl (Станом на січень 2024). ↩︎
Red Cross. Медаль за город Вашингтон. Классная песня. Dzen.ru. [Online]. Доступно: http://surl.li/pptou (Станом на січень 2024). ↩︎
KozaPress. “Нижегородец Прилепин заявил, что его батальон убил больше всего украинских солдат”. 15 серпня 2019. [Online]. Доступно: https://koza.press/media/7797 (Станом на січень 2024). ↩︎
Alexej Grich. Медленно ракета уплывает вдаль Гавань. YouTube, 5 січня 2019. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2xyhekbh (Станом на січень 2024). ↩︎
BBC News–Русская служба. В Исаакиевском соборе спели про атомную бомбардировку США. YouTube, 26 лютого 2019. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/ypt54pj6 (Станом на січень 2024). ↩︎
Обозреватель. “Путин в прямом эфире стер в “ядерный пепел” штат США: видео удара”. 1 березня 2018. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/ynzvoour (Станом на січень 2024). ↩︎
Марк Солонин. “Дурман-трава”. 28 грудня 2011. [Online]. Доступно: http://surl.li/ppttk (Станом на січень 2024). ↩︎
Кинокомпания “СТВ”. “Брат-2” с английскими субтитрами | “Brother-2” with english subtitles”. YouTube, 7 лютого 2020. Доступно: https://tinyurl.com/ydunrjnr (Станом на січень 2024). ↩︎
Николай Ефимович. Комсомольскаяправда. “Майя Плисецкая — на “Прямой линии” в “КП”: Люди же хотят слышать меня, я не могу перестать отвечать на звонки!”. 3 травня 2015. [Online]. Доступно: http://surl.li/pqqyq (Станом на січень 2024). ↩︎
Новая газета. “Сила в правде. Это заповедь блаженных в формате твиттера”. “Последние” слова Навального на суде “два в одном”. 20 лютого 2021. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/ywaszyz6 (Станом на січень 2024). ↩︎
Известия. “Путин заявил, что сила в правде”. 30 вересня 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/yvz3mbk8 (Станом на січень 2024). ↩︎
Андрей Ильницкий, Андрей Школьников. Парламентская газета. “Сила — в правде”. 9 травня 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/yogaa4uj (Станом на січень 2024); Валерий Шарифурин. TACC. “Сила — в правде, задача — в сохранении РФ. О чем Путин говорил с активистами-патриотами”. 2 лютого 2023. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/yl82bgtq (Станом на січень 2024); Кирилл Каллиноков. Радио Sputnik. “В Ноябрьске встретили добровольца, вернувшегося из зоны СВО”. 11 вересня 2023. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/yv96zvoq (Станом на січень 2024); Виталий Аньков. Газета.Ru. “В Москве пройдет рождественская елка для детей военнослужащих”. 4 січня 2024. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/yr8sttvp (Станом на січень 2024). ↩︎
Всероссийское детско-юношеское военно-патриотическое общественное движение “ЮНАРМИЯ”. [Online]. Доступно:https://yunarmy.ru (Станом на січень 2024). ↩︎
Неспроможна держава
Інструкція з розшматування Росії
Януш Буґайський
Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.
Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом.
