Воює Цезар Францію, і скрізь — Наукою та зброєю своєю; Але в руці — перо, а в другій — спис, — Він красномовством скорить і Цирцею. І Сципіон, що меч в руках затис, Однак шанує мужність та ідею. Гомер і Александр, як рідні, теж, Бо мудрим їх думкам немає меж.
—Луїш де Камойнш, “Лузіади”
Чорні жарти про “одного австрійського художника”, політична кар’єра якого спричинила такі тектонічні зсуви на міжнародній арені, що ми й досі живемо під їхнім впливом, не втрачають популярності вже багато десятиліть поспіль — спробуйте от знайти людину, яка за життя не проронила і звуку сміху на якусь з їх варіацій. А от стати свідком вдумливого обговорення того, про що насправді свідчить який-не-який потяг до Прекрасного одного із наймасовіших убивць у світовій історії — це вже задача із зірочкою. Невдалий вступ австрійського юнака до Віденської художньої академії зазвичай стає приводом для (беззаперечно, заслужених) кпинів, та за цією, здавалося б, анекдотичною історією ховається значно тривожніше питання: як формується зв’язок між Владою та Красою — і що стається із суспільством, коли цей союз набуває сили.
Американський теоретик мистецтва Джон Раскін ще в 19 сторіччі висловив ідею Культури, що веде за собою Імперію, зазначивши, що справжня сила держави не обмежується лише військовою потужністю та економічними ресурсами, а напряму випливає з якості культури — виховання, мистецтва, праці та етики. Цей висновок, що особливо муляє тим, чиє око не здатне втриматися від нервового тріпання при згадці про наявність будь-яких звʼязків між мистецтвом та політикою, породив традицію, що не переривалася усю знайому нам історію: від найдавніших фараонів та імператорів і аж до королів — сучасників ядерної бомби. Ідеться, звичайно, про традицію підгодовування придворних поетів.
Нікуди не ділася ця звичка й тоді, коли тирани минулого сторіччя навчилися ховати свої імперські апетити під штукатуркою республіки, перетворюючи оди Шиллера з опозиційних маніфестів на знаряддя промивання мізків. Представник Франкфуртської школи філософії, Теодор Адорно, міг стверджувати, що після трагедії у Хірошімі поезія перестала бути актуальною, але це зауваження аж ніяк не стосувалося її придворного різновиду. Відмінною стала лише форма: уособленням престижу, який досягається в обмін на прислужництво, ставали спілки письменників, що прийшли на зміну королівському двору.
Король рятує Поета
Як ми уявляємо собі середньостатистичного поета, особливо якщо мова заходить про часи, коли індустріальна революція ще навіть не нависла в повітрі? Зазвичай наша фантазія малює бідного голодранця, який, попри своє скрутне становище, пустий шлунок і протерті речі, залишається вільним. Він повсякчас пересувається від однієї авдиторії до іншої, терпить знущання естетично невишуканої публіки, голод, холод та сум невизнання.
Здебільшого так воно й було, через що середній вік їхнього життя був передбачувано невеликим. Тягар становища настільки виснажував поетів фізично та психологічно, що часто перед своєю тілесною смертю вони спершу приносили в жертву власне мистецтво. Не важко розчаруватися в Красі (та й навіть взагалі — засумніватися в її існуванні), коли генеральний план улюбленого міста створюють без лінійки, а зголодніла травна система, котра те й робить, що ганяє шлунковий сік, змушена перебиватися лише пародією на щось придатне до споживання.
Хоч як би нам було звично та приємно укріплювати власне уявлення про постійну та послідовну опозиційність літераторів, — а особливо поетів — для Поета було за щастя дістати бажаний знак уваги від Короля. Навіть знаменитий вільнодумець Франсуа Війон пише про французького короля Людовика ХІ не інакше, як “добрий король Луї”. Цей нахаба та авантюрист, неперевершений сатирик та палкий антиклерикал все-таки був зобов’язаний життям Королю, який мав таку саму владу над життям Поета, як і над майном та земними днями його численних неприятелів.
Поезія — це не завжди про опозиційність, хоча дуже часто про конкретну політичну позицію. Поет цілком може бути П’єром Ґренґуаром із “Собору Паризької Богоматері” Віктора Ґюґо, який взагалі не перетинається із сучасними для нього політичними реаліями. Жодному Людовіку особливо не заважає такий Ґренґуар чи навіть цілком історичний Рютбеф, сатиричні стріли якого ніколи не звернені до монаршої особи. Поет може бути Шотою Руставелі, безнадійно закоханим у грузинську царицю Тамару. Чи небезпечно це? Кожна така Тамара потребує свого Руставелі, доки той виконуватиме її завдання на прийнятних умовах, себто, доки той знає своє місце та бере тільки належну йому за статусом винагороду. Іншими словами, на прикладі взаємин поезії з владою можна зробити висновок, що її соціальна функція може прочитуватися не тільки як об’єднання людей для боротьби за справедливість, але і як “промивання мізків” із безпосереднім підпорядкуванням Королю вчинків та свідомості Поета.
Продовжувач “Роману про Троянду” Жан де Мен дозволив собі немало критики церковних порядків: дісталося і папському двору, і чернечим орденам, і єпископам, і звичайним священникам тощо. Однак як не шукай, а в його гострих творах не знайдеш закидів своєму другу — королю Філіпу IV Красивому. Авжеж, де Мен був людиною не лише визнаною, а й забезпеченою, але якщо ти залежиш від Короля своїм майном і життям, — тим паче, якщо ця залежність зацементована дружніми узами, — то як Поет ти навряд схочеш висловлювати йому якісь зауваження. Навіть якщо це потрібно, то не тобі, а комусь іншому. Зрештою, у таких випадках завжди можна сказати, що це — не твоя справа, чи не так?
Звісно, часом і Поет може не впоратися із поставленою йому “зверху” задачею: згадаймо незавершену поему П’єра де Ронсара “Франсіада”, придворного поета французького короля Карла ІХ, що від початку створювалася з конкретним ідеологічним завданням. Яку силу мав задум епічного твору з оспівуванням легенди про троянське походження французької знаті! Вражає аж до моменту знайомства зі збереженими чернетками “Франсіади”. Мимоволі хочеться лише подякувати Ронсару за те, що йому вистачило самокритичності та поетичного хисту, аби не продовжувати погано розпочату справу.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Подібне завдання Верґілію давав Октавіан Авґуст, а Камойншеві — португальський король Себаштіан. Можна сказати, що обидва поети чудово впоралися з дорученням, адже їхні твори увійшли до канону світової літератури, а ідеї звідти продовжують відлунюватися в умах читачів. “Енеїда” може й досі не переконує нас у правдивості троянського походження римлян, але залишається символом величі вже давно загиблої імперії, змушує постійно звертатися до її образу з метою власного самовизначення. “Лузіади” — це і сьогодні визначальна поема для португальської національної свідомості, що неабияк доклалася до позитивного міту будівництва імперії, закріплення європоцентризму та уявлення “синів Луза” про власну виключність. Водночас, попри такі політичні мотиви, йдеться про твори, що порушують вічно присутні в літературі філософські проблеми — добро і зло, щасливе та невзаємне кохання, дружбу і ненависть, вибір між домашнім затишком та пошуком щастя деінде тощо. Як бачимо, поети в таких випадках аж ніяк не забули про найважливіші завдання свого ремесла.
Король справді міг врятувати Поета, подарувавши йому відносно безбідне й безтурботне життя, однак аж ніяк не задарма…
А втім, поет зі статусом придворного не мусить створювати самі лише панегірики. Ронсар не постраждав через невдачу із “Франсіадою” якраз тому, що створив безліч інших чудових на свій час творів. Хоч він і був сучасником гуґенотських воєн, не всі з них мали бодай якусь політичну чи релігійну спрямованість. Для Карла ІХ, перш за все, мав значення сам факт створення цих шедеврів його придворним поетом. Навіть неважливо, як часто сам король був згаданий там — шедевр, написаний дружнім до влади митцем на будь-яку нейтральну тему, лише самим своїм існуванням сприяє престижу та величі відповідного монарха. Ґай Цільній Меценат фінансував Верґілія зовсім не тільки заради “Енеїди”, де оспівування Октавіана проглядається в самій ідеї поеми. Римський імператор був величним вже тому, що наближений до нього поет створив “Буколіки” та “Георгіки”. У байках Лафонтена ми не знайдемо згадок ані про Ніколя Фуке, ані про Людовіка XIV, але кожен з них небезпідставно мав на меті зміцнити власну репутацію завдяки підгодовуванню великого байкаря.
Проте король не диктував Лафонтену правильні рими або яку мораль треба закласти в байку про зачумлених звірів. Людовік лише замовив у Мольєра висміювання турецьких звичаїв, але не забороняв на основі цього побудувати сатиру про грошовитих скоробагатьків-вискочок, чий новий майновий статус ніяк не відповідає їхньому інтелектуальному рівню. Октавіан і Меценат не розповідали Верґілію про гекзаметри і не вчили Горація правильно писати оди. Карл ІХ, хоч і дозволив братам де Ґізам та своїй матері організувати масову різанину гуґенотів у Парижі, проте не забороняв Ронсару іронічно вдавати із себе язичника у окремих творах. Усе це можливо тільки тоді, коли Король та Поет під час союзу залишаються фізично відокремленими одне від одного особистостями.
Безперечно, далеко не завжди така співпраця залишає для Поета свободу, адже історія пам’ятає тиранії різного рівня жорсткості. Поет може бути не тільки гострословом на кшталт Рютбефа чи Франсуа Війона, але й Павлом Тичиною. Автор, як ми пам’ятаємо, був змушений піти на компроміс із тираном та придушити свій талант заради збереження життя. Він постає трагічним прикладом фізичного збереження людини, що водночас поєднується із творчим суїцидом. Тичина пізнього зразка, “соцреалістичний” в найгірших сенсах цього слова, є взірцем ідеально дистильованого владою Поета. Біжіть геть від критика, коли той знайде пізні вірші Тичини бодай якось співставними за літературним значенням з його ранніми працями. Такий критик, імовірно, також має свою справу з владою.
Переваги “взаємовигідних” відносин тирана і митця відкрито описав у одній із своїх праць ще один, на жаль, добревідомий українцям автор — Міхаіл Булгаков. Маючи хоча б крихту знань щодо його поглядів на Україну, зовсім не дивує, що у художній біографії Мольєра Булгаков захоплювався відносинами комедіографа з королем Людовіком XIV та навіть описував їх як метафору бажаних для нього взаємин із чинним вождьом — Іосіфом Сталіним.
Король справді міг врятувати Поета, подарувавши йому відносно безбідне й безтурботне життя, однак аж ніяк не задарма. Першочергове завдання Поета — побачити Красу та спробувати описати її мовою, відмінною від нашої повсякденної. Тож Король береться за утримання Поета, аби той побачив Красу у його Владі. Далі формула стає на диво простою: лише той Король володіє по-справжньому абсолютною Владою, Поет якого по-справжньому талановитий.
Октавіан Авґуст ніколи не став би одним з найвідоміших та найвеличніших імператорів, якби за ним не стояли Верґілій і Горацій. Королева Єлизавета, попри своє тривале правління та розбиту Непереможну армаду, уславлена у віках саме завдяки творчості Шейкспіра. Її іспанські колеги по цеху не цінували поезію Сервантеса, не підтримували його драматургічні проби і не дали драматургу свого “Глобуса”. Тож коли він без сторонньої допомоги дозрів до того, щоб створити свого “Дон Кіхота”, байдужа влада не отримала у подарунок такої омріяної величі.
Мистецтво, що має таку силу, не може не вабити. Тож часом правителі, наділені манією величі небачених масштабів, приходять до думки, що здатні творити не гірше за будь-якого Поета. У такому випадку жоден митець більше не здається Королю вартим навіть його сандалів, а отже про який союз тоді може йти мова? Chaqu’un pour soi!1
Навіть об’єднання обов’язків консула, верховного жерця і народного трибуна для когось може бути недостатнім. Дійсно абсолютною влада стає тоді, коли до цього переліку Король наважується додати привілеї та зобов’язання придворного поета.
Поезія деспотизму
З величних сходів, що піднімають його над усім мирським, на нас величаво поглядає постать, яка була демонізованою політично заангажованими римськими істориками, але яку навряд можна назвати найгіршою, згадавши Каліґулу, Каракаллу чи Геліоґабала. Цілком можливо, що втраченої поеми про Трою, натхненням до створення якої начебто був навмисний підпал Риму, ніколи й не існувало. Проте навіть якщо ця історія вигадана від початку до кінця, у дечому все одно скидається на правдоподібну. Цей імператор дійсно був Поетом і навіть перед смертю ідентифікував себе передусім як митця. Щонайменше Марк Анней Лукан мав загинути саме тому, що вважався обдарованішим за нього у складанні віршів, — сумнівна причетність до змови Пізона, що мала привести до загибелі імператора, була тільки приводом. Подібно до багатьох Королів-Поетів, Нерон — а йдеться саме про нього — справді бачив Красу в своїй Владі над життям та смертю інших.
Завдяки своїй популярності в масовій культурі, його образ дійшов до нас в абсолютно викривленому відображенні. Жодної суперечності тут немає: коли ми говоримо про Нерона, то маємо на увазі не так описаного Светонієм чи Тацитом імператора, а радше Нерон-ейдос — форму, котру надано певному виробу в розумінні Арістотеля. Не така вже й велика різниця між тим, як польський прозаїк Генрик Сенкевич пише про цього імператора свій magnum opus чи оскарносний аніматор студії Warner Brothers Фріз Фрілініґ робить з нього противника для Баґса Банні в короткометражній стрічці “Римський легіон: Заєць”. В обох випадках ідеться про те, як історична постать перетворюється на ідею, до якої зрідка звертається той чи інший митець, аби втілити свій задум. Наскільки зразок відповідає наслідуваному результату, якщо вірити Сенеці, не має великого значення — іронічно, що для цієї розмови довелося звернутися до конспекту естетичних поглядів античності, створеного Нероновим вихователем.
Здоровий глузд
Томас Пейн
Здоровий глузд
Томас Пейн
Памфлет, що сколихнув Америку, обʼєднавши її мешканців у час найбільших випробувань — боротьби за незалежність…
Найвідоміший вихованець Сенеки зумів прославитися навіки саме завдяки своєму поетичному обдаруванню. Ні, його твори не увійшли до західного канону і вже навряд чи туди потраплять, та і чогось виняткового у Нероновій жорстокості, зрештою, також не було: він, як і багато інших тиранів, переборщив з підозрілістю до найближчого оточення і отримував неймовірне задоволення від самого процесу приниження власних підданих. Проте самої наявності відповідного хисту (а також чимало впертості на додачу) вистачило для того, щоб наступні покоління митців зацікавилися цим тираном. Менш артистичні натури з подібними звірячими інстинктами видавалися численним письменникам, художникам та режисерам банальнішими й недостатньо випуклими для того, щоб реінкарнувати цей образ у нових творах мистецтва. Грубий кремезний неотеса з невинним гобі вряди-годи кидати когось на пожирання левам не справляє на нас жодного враження впершу чергу своєю банальністю. Тоді як рудоволосий і кволий молодик з любов’ю до поезії і театральності, який поділяє аналогічну криваву розвагу, все ж таки наводить жах. А разом з тим — цікавість.
Подібного персонажа можна легко віднайти і серед знаменитої франкської королівської династії Меровінґів. Григорій Турський — один із чільних церковних істориків того часу — дещо згущує фарби, коли надмірно критикує Хільперика через безпринципність та жорстокість (особливо не до душі батьку французької історіографії прийшлись його політика стосовно церковних земель та снобізм щодо духовенства). Проте за цими критеріями він взагалі не вирізнявся на тлі своїх братів чи дядьків. Що насправді виділяло Хільперика серед величних родичів, так це його потяг до Прекрасного, як і у випадку з Нероном.
У своєму захопленні король франкців намагався, до прикладу, наслідувати латиномовного поета 5 сторіччя Целія Седулія. Ці старання, звісно ж, не були особливо талановитими, але яке це мало значення? Хільперик був Королем, який висловлював радість з приводу результатів своїх вчинків так, як мав би робити це Поет.
Звичайно, коли ти маєш скіпетр у лівій руці, зобовʼязання дотримуватися слів, які ти надряпав стилосом, що тримав у правій — стає не таким нагальним…
Дві Хільперикові книги поезій були перш за все спробою монарха досягти тріумфу, уславити власне ім’я. Релігійна спрямованість не мала при цьому анінайменшого значення. Оспіваний у них Бог, не був, як у поезіях Седулія, Богом християнським. Попри релігійну тематику, Богом цих поезій був сам Хільперик. Григорій Турський у своїй критиці порівнював цього діяча з Іродом, проте, коли крізь хрусткі сторінки дійти до первинної мотивації цих поетичних спроб, здається важко знайти влучніше прізвисько, аніж “другий Нерон”.
Однак не всім честолюбам так не щастить, як майже невідомому нині Хільперику. Німецький імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен також, як подейкують, римував. Із Нероном його порівнюють не надто часто, бо він згадується переважно у зв’язку з підтримкою освіти та культури в своїх італійських володіннях або через анекдотичність Шостого хрестового походу. Їй-богу, не всякому вдавалося вирушити в таку дорогу через папську анафему, купити у місцевого владики право для християн безперешкодно рушати до Гробу Господнього і викликати цим таке сильне обурення в папи, що той, зрештою, повторно відлучив імператора від церкви. Проте Фрідріх також був і достатньо ексцентричною особою: ідеться не так про мусульман при дворі чи інші прояви інтересу до орієнтальної “екзотики”, як про його легендарні природознавчі експерименти.
Звичайно, найбільші знання в області анатомії тоді ще чекали на своє відкриття, але небагато хто до Фрідріха додумався досліджувати травлення, розпорюючи для цього животи двом відгодованим в’язням, одного з яких змусили перед цим заснути, а іншого — заганяли до “операційної” собаками. Та навіть цього ще було замало: звичайно ж, така допитлива і цинічна людина, яка до того ж відчувала себе особливо обдарованою, знаходила задоволення у тому, аби натхненно цитувати власні вірші під час скоєння не надто етичних вчинків.
Не має бути секретом, що Річард І Левове Серце дістав своє прізвисько не так за сміливість, якої в нього направду не бракувало, як за проявлені ним жорстокість та садизм у різноманітних воєнних кампаніях. Передбачувано, що і тут під шкірою брутального лицаря заховався не позбавлений марнославства поет.
Збережені сірвента й кансона, написані Річардом старофранцузькою мовою, і неозброєним оком дозволяють дійти висновку, що основною темою творчості англійського короля був він сам. Поезія Річарда хоча й далека від геніальної, проте не зовсім вже й кепська: ліричний герой не приховує свого королівського титулу, але постійно акцентує увагу на нерозумінні з боку баронів, рицарів, ворогів тощо. Про одних він нарікає: “не люблять мене більш”, іншим — закидає, що вони “борються проти мене”, а деякі просто “не вірні” нашому герою. Попри не такий вже й поганий за своєю головною тональністю стиль, це — типові “автопанегірики”, si j’ose dire.2
Поетична спадщина Левового Серця була однією з ключових підстав для пізнішої романтизації цього доволі бездарного правителя. Були забуті чвари з королем Генріхом ІІ — Річардовим батьком, котрий ним же був зведений в могилу шляхом фізичного і морального виснаження. Відійшли в небуття спогади й про інші не надто доброчесні вчинки короля: як, наприклад, те, що одного зі своїх найбільших ворогів — французького короля Філіпа ІІ Авґуста — він використовував як друга, аби той допоміг йому підважити владу батька.
Протистояння Річарда й Філіпа доволі показове: обидва цинічні, жорстокі, підступні та безпринципні, але якщо образ першого є важливою складовою англійської масової культури, то другий навіть наближено не відіграє побідної ролі у французькій свідомості. І це попри те, що саме він є однією з ключових фігур у політичній та державотворчій історії Франції. Спогади про здобутки Філіпа ІІ змиваються з плином часу, історія забуває, що як управлінець він зробив для своєї країни більше, ніж Річард І для Англії. Хоча Левове Серце й перебував на теренах Туманного Альбіону всього лиш кілька місяців упродовж свого правління, він використав свій поетичний талант так, аби його власна бурхлива біографія розквітла романтичним іміджем, що притягуватиме увагу нащадків. Англія мало важила для Річарда, але англійська корона символізувала для нього ту Владу, Красу якої дозволяла унаочнити створена королем поезія.
Щоб продовжити список правителів, ідеальний образ яких розбивається ущент під час ретельнішого аналізу їхнього психологічного портрету, маємо зазирнути до Португалії. Тамтешній король Дініш був покровителем трубадурів та сам любив римувати в їхньому стилі. Його і нині вважають одним з найвидатніших поетів країни, і йдеться тут не про банальне підлабузництво монаршій особі, хай навіть давно мертвій. Дініш — дійсно один з найплідніших португальських поетів свого часу, який зібрав при своєму дворі майже всіх колег по літературному ремеслу. Його творчість, не менше ніж законодавчі ініціативи, сприяла зміцненню статусу португальської мови в королівстві. Тематика поезії Дініша особливо не вирізнялася від того, про що писали усі інші трубадури: здебільшого, він любив оспівувати прекрасну даму, яка має такий унікальний набір чеснот, що шановному пану нічого не залишається, окрім як відчувати до неї суміш пристрасті й покори. З огляду на те, що вихователь короля був з Аквітанії, подібний вплив південнофранцузької культурної обстановки на португальського монарха здається цілком природним.
Літературна спадщина Дініша, разом із його освітньою політикою і централізацією країни, змусили численних хроністів та істориків витворити з нього ледь не святого. Як палко й пристрасно пише про цього короля Камойнш у своїх знаменитих “Лузіадах”! Начебто “сам Аполлон в це місто переніс” все те, що “так подобалось в Афінах”! Дініш у Камойнша — це уособленння доброти й сміливості, при якому “розвинулись освіта і закон” та “на землю світло ллють з усіх сторон”.
Та, здається, чим солодші дифірамби обгортають історичну постать карамелізованою кіркою, тим гіркіший присмак очікує на того, хто наважиться під неї заглянути. Звичайно ж, романтичний Король-Поет, який помістив палке захоплення жінкою у центр своєї творчості, насправді був самою жорстокістю стосовно власної дружини, а також — втіленням безпринципності щодо власного сина.
Як могла почувати себе законна дружина, чоловік якої доручав їй виховання дітей від своїх коханок? Про що думав законний нащадок, коли у розпалі громадянської війни батько-Король нехтував ним та, звісно, цитуючи власні вірші, ставав на підтримку свого бастарда? Ці запитання залишилися поза увагою Дініша.
Ось де відповідь на запитання, чому чоловіки, як зараз подейкують, надміру часто думають про Римську імперію…
Звичайно, коли ти маєш скіпетр у лівій руці, зобовʼязання дотримуватися слів, які ти надряпав стилосом, що тримав у правій — стає не таким нагальним. Зрештою, знамените завоювання Константинополя 1453 року також здійснив поет.
Мегмед ІІ Завойовник був високоосвіченою та культурною людиною: він писав вірші перською, оскільки це була мова культури в тогочасній Османській імперії, але також був знайомий з давньогрецькою спадщиною і не обходився без алюзій на Гомера та Гесіода в своїй творчості. Він намагався підтримувати статус освіченого правителя, утримуючи при дворі численних науковців та поетів, а втім, варто пам’ятати, що поет Мегмед і султан, який знищує частину давньої візантійської столиці під час штурму, — це одна і та сама людина.
Так і Бабур, кабульський емір та перший імператор Великих Моголів, який цілком у буквальному сенсі насолоджувався видовищем гір, утворених із черепів своїх ворогів, мав й іншу сторону своєї особистості, яка полюбляла акомпанувати цьому пейзажу поетичними рядками власного виробництва. З одного боку, це був типовий мусульманський інтелектуал, чия поезія досі не втрачає привабливості та манить численних читачів, — тут і туга за батьківщиною, і питання про сенс життя, і чиста, природна любов до тварин та квітів. З іншого боку, тонка натура поета в ньому змішалася із генами Тамерлана. Бабур любив та цінував Прекрасне, але чи так вже дивним для нас має бути те, що прекрасною в його очах могла бути й прогулянка трупами противників?
Парадигму мислення китайського тирана Мао Цзедуна багато в чому визначила традиційна конфуціанська освіта. Він був не лише масовим убивцею та маніяком, який заклав фундамент сучасного політичного режиму в Китайській Народній Республіці, а й очільником країни, де не може вважатися освіченою людина, яка не тямить у поезії. У зв’язку із цим Мао цілком свідомо йшов на те, аби вбирати зміст своєї політичної програми у форму китайських класичних віршів. Головний китайський комуніст взявся за поезію не тільки через прагматичні міркування (зрештою, так часто згадуваний поруч із ним крємлівський горець особисто римуванням не займався), Мао прагнув увічнити себе як Поета настільки ж сильно, як і Короля.
Ще один деспот із сусідньої азійської країни, покійний Кім Чен Ір, у Корейській Народно-Демократичній Республіці вважається чудовим оперним композитором, а приписанійому критичні праці про літературу та кіномистецтво вже стали класичними. Про свою романтичну репутацію поета й композитора всіляко дбав і популістичний президент та прем’єр-міністр Буркіна-Фасо Тома Санкара. Більш знайомий старшому та середньому поколінню українців гєнсєк Лєонід Брєжнєв у совєцькі часи вважався автором кількох безнадійних з художньої точки зору соцреалістичних халтур.
Взаємодія мистецтва з політикою подекуди виглядає занадто буквально і навіть огидно, якщо, ясна річ, не виховувати з дитинства психологічну потребу плакати на похороні вождя. Та всяка тиранія бачить у цьому одну зі своїх величних цілей.
Звичайно, можна згадати і про те, що загалом на памʼяті людства не бракує правителів, чия репутація упродовж тривалого часу була більш або менш справедливо пов’язаною із надмірною жорстокістю — Цінь Ши Хуан-ді, Каліґула, Каракалла, Влад ІІІ Цепеш, Людовік ХІ, Іван IV Грозний тощо. Навіть попри те, що майже будь-яка сторінка світової історії забризкана кров’ю, деякі правителі вирізнялися нею “понаднормово” — то чи не вартує розмова про це більше, аніж розтин проблеми графоманії поміж правителів?
Справді, something is rotten in the state of Denmark,3 якщо монарх полюбляє скидати на арени підданих для пожирання левами, штовхати їх в ущелини, кип’ятити в живому окропі чи відрізати носи. Однак це й так зрозуміло будь-якій психічно здоровій людині, на відміну від того, які ж механізми, крім очевидної гордині, змушують руки тиранів тягнутися до пера?
Краса Влади
Небагато політичних теоретиків чесно визнавали своє прагнення розгледіти Красу в політичній Владі. Хтось може звинуватити мене у фашизмі, хоча до першої половини 21 сторіччя це слово повністю втратило будь-яке смислове значення з огляду на його надто часте вжиття не там, де треба, замість випадків, де це мало бути необхідним. Проте від цього не зміниться одна важлива деталь: людям подобається влада.
Ось де відповідь на запитання, чому чоловіки, як зараз подейкують, надміру часто думають про Римську імперію. Ось чому найпопулярніші військові форми серед любителів антикваріату — це або німецька часів Другої світової, або французька доби Наполеона, або та ж таки римська. Всі вони уособлюють собою Владу, а їхній дизайн було виготовлено найкращими на той час фахівцями з естетичних питань — тими, хто відчував і розумів Красу.
Деякі з мислителів минулого були переконані, що саме ознайомлення з прекрасним здатне зробити людину морально досконалою. Звичайно, якби це справді було б так, і сам лише дотик до Краси міг втілити цю магічну зміну, то перетворити її на знаряддя пропаганди було б не такою вже й простою задачею. Хоча, можливо, якраз прагнення до моральної досконалості й псує людину, яка замість цього могла б просто дотримуватися бодай елементарних етичних норм? Можливо, Шиллер помилявся у своїх “Листах про естетичне виховання”, коли вважав, що людину можна морально вдосконалити завдяки знайомству з прекрасним? За 2 тисячі років людство дійшло висновку, що Сенека був у чомусь не правий як вихователь, але хоча б хтось зрозумів, у чому саме? Існування Короля-Поета доводить, що утопічним є не тільки ідеал “освіченого монарха”, але й безпосередня зміна людської особистості під впливом літератури.
Умберто Еко свого часу слушно зазначив, що хороший поет відрізняється від графомана тим, що спалює свої перші проби пера замість їхньої публікації. Шлях до одного гарно написаного тексту пролягає через знищення будь-яких слідів кількох десятків, а то навіть сотень зовсім вже кепських та недолугих каракуль. Чим більше спалених перших спроб, тим кращими виходять наступні. Самокритика — першочергова вимога до будь-якого автора.
Пожертвуй на Креативний фонд The Arc
Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць
Проте Король-Поет до подібного не вдається. Як сказав свого часу впливовий радник французьких королів абат Сюжер: “Si veut le Roi, si veut la Loi”.4 Якщо за твої порушення елементарної дисципліни відповідає спеціальний хлопчик для биття, ти не навчишся творчої самоорганізації. Якщо тебе вчать не сприймати будь-яку критику подальших державних рішень, ти не звикнеш рвати на шматки аркуші з невдалими віршами. Не можна бути розпещеним в одній справі й водночас відповідальним і організованим в іншій. Зіпсованість ніколи не буває тільки частковою. Малолітній майбутній монарх, травматичне виховання якого породжує самозакоханого нарциса і зарозумілого егоцентриста, залишаючи при цьому виражений комплекс неповноцінності, не зможе стати таким Поетом, що буде проводити довгі дні та ночі, відточуючи свій талант до досконалості. Якщо Король стає Поетом, то якраз тому, що вже знає, як і що слід писати. Лукан, який вміє робити це краще, не має права вказувати на помилки у складанні ямбів та хореїв. Всілякий розумник, що посміє навчати Короля-Поета літературному мистецтву, не заслуговує на життя.
Усякого іншого правителя, котрий не наважився проявити свої творчі здібності в поезії чи іншому роді мистецтва, Король-Поет вважає нездарою на штиб графа Коллоредо, який, займавши посаду архієпископа Зальцбурзького, не зумів привабити самого Моцарта як роботодавець.
Проте видається можливим і те, що Нерон та інші його колеги намагалися втілити союз Влади та Краси в одній особі ще й тому, що сумнівалися, у який спосіб їм удасться вплинути на світ більше — як поети чи як королі. Хто більше впливає на історію — діячі культури чи полководці та правителі? Це запитання з дещо іншим формулюванням хвилювало, мабуть, ще перших інтелектуалів сивої давнини.
Король-Поет — це такий Цахес, який використовує поезію як замінник подарунку від феї Рожі-Гожої…
За кожною перемогою Александра, як казав свого часу де Голль, ми завжди знаходимо Арістотеля. За кожним дивацтвом Нерона ми бачимо недопрацювання педагога Сенеки. Державні та культурні лідери діють на різних майданчиках, займаються різними речами, тому наслідки їхньої діяльності можуть сприйматися по-різному. Що змінило світ більше — написання комедій Арістофаном чи рішення Перікла впровадити фіксовану плату для державних службовців? Не так вже й просто відповісти собі на таке запитання, адже в повсякденному житті ми стикаємося з прямими чи опосередкованими наслідками і того, й іншого. У такому разі нічого й дивуватися, що, попри свою мегаломанію, Королі-Поети могли сумніватися, що зможуть досягти омріяних висот, зупинившись лише на одній ролі.
Усякий Король, який додатково бере на себе функції Поета, ставить собі те саме запитання, яке свого часу наважився озвучити Євген Маланюк: “Стилет чи стилос?”. Часом критики недооцінюють глобальність зачепленої українським поетом тематики в однойменній поезії, де йшлося не тільки про те, чи аполітичними мають бути митці поневоленого народу, чи все ж таки їм належить всіляко декламувати свою політичну позицію. “Стилет чи стилос?” — це одна з тих ключових дилем, які пронизують всю світову історію, супроводжують людину впродовж усього її життя, переслідують та наздоганяють під час найменшої спроби втечі. Що змінює світ більше — меч чи перо? Що саме заклало фундамент сучасної Європи на руїнах Римської імперії — меч Карла Великого супроти саксів чи академія при його дворі? Король-Поет виникає тоді, коли честолюбна монарша особа починає мучитися під час подібних роздумів.
Поет, який ставить собі запитання “стилет чи стилос?”, переважно не має шансів, здібностей чи відваги взятися за стилет. Королю значно легше взятися за стилос, бо за ним стоять кремезні гвардійці зі стилетами, та й військове виховання він теж отримує. Звідси починаються його спроби змінити світ.
Революціонери із численних країн світу — США, Франції, Греції — свого часу гукали різними мовами “Свобода або смерть!”, при цьому часто вибірково підходячи до питання про те, чию саме свободу вони мають на увазі. Король-Поет завжди послівно гукає “Свобода та смерть!” — його власна абсолютна свобода та смерть усім, хто спробує її якось обмежити.
Відома ще одна вагома сила, здатна як підтримати нашого керманича, так і посіяти сумніви щодо нього в народу. Церква здавна посідає особливе місце в державі, а щодо її вмінь направляти думки своїх прихожан у певному напрямку годі й сумніватися. Існують 2 основні стратегії співіснування короля із цією загрозою: він може стати на бік панівної релігії свого часу, кинути єретиків на арену з левами, оголосити хрестовий похід, розпочати священну війну, виділити значні кошти на розбудову нових монастирів тощо. Або ж навпаки: підтримати скептиків, повстати проти Церкви, й тоді на арену до великих кішок відправляться вже самі служителі культу, а святині, збудовані попередниками, будуть зрівняні із землею або змінять своє призначення. У кращому випадку собори та каплиці перетворяться на школи, в гіршому — на складські приміщення або ж пункт прийому склотари. Приклади цього ми спостерігали не так давно, коли над нашими головами розвіювалися червоні прапори.
На відміну від звичайних правителів, Король-Поет має ще один шлях, адже поезія може зазвучати сильніше для тих, хто не ходить регулярно сповідатися ксьондзу чи відмовляється приносити бика в жертву Юпітеру. Король може стати Поетом заради збереження своєї влади над тими, на кого лавровий вінок справляє більше враження, ніж золота корона.
Така тактика — це воістину вища форма посилення релігійної влади. Генріх VIII Тюдор очолив церкву заради швидшого оформлення розлучення і в підсумку став всього лише посміховиськом в англійській масовій культурі. Річард І Левове Серце став Поетом і завдяки цьому його образ навіть за кілька сторіч після смерті досі володіє умами мільйонів людей.
Усі честолюбці страждають від думки про свою можливу смерть, невдовзі після якої пам’ять про них щезає швидше, ніж встигають розкладатися їхні останки. Певною мірою усі раніше згадані правителі поєднували монарші обов’язки з літературною нивою також через жагу уславитися таким способом, щоб їхнє ім’я жило довше за фізичне тіло.
Політика впливає на літературу тоді, коли Нерон захоплено складає поему про Трою, намагаючись увійти в історію не лише як імператор…
Такий собі Герострат спалив храм Артеміди в рідному Ефесі із цією метою. Хоч нині небагато хто знає, що це місто розташовувалося на турецькій території, цей давньогрецький честолюбець досяг свого наміру. Герострат заплатив за це доволі огидну й ницу ціну, але немає такого нарциса, який би не зрозумів його в глибині душі. Король-Поет також розуміє Герострата, і з такою ж метою віддається написанню віршів, натхнений горами трупів своїх уявних та справжніх ворогів. Реальність противників для тирана не має значення так само, як і для Герострата небагато важила культурна цінність храму Артеміди.
Часто правителі, які наважуються брати до рук пензель, не мають ані видатного талану, ані хоча б скількись виразного мистецького бачення, як той самий вусатий політик. А втім, якщо тиран захоплюється самою ідею Краси, він має безліч варіантів того, як цю Красу обернути на свою користь.
Сучасні люди не живуть у казковій повісті Гофмана, тому не всякому Цахесу щастить на золоті волосинки, що можуть зробити його кращим на вигляд і приписати усі невластиві чесноти й заслуги. Король-Поет — це такий Цахес, який використовує поезію як замінник подарунку від феї Рожі-Гожої. Стати найздібнішим придворним поетом найкращого з-поміж імператорів, які досі були! Додати до обов’язків верховного жерця, народного трибуна і консула ще й поетичні! Якщо вже й шукати безсмертя, то чи можливий якийсь певніший шлях? Невже хто-небудь поставить під сумнів Неронів талант? Невже й справді може знайтися інший Поет, який заслужив би на таку честь — оспівати Нашу Величність? Бути такого не може! C’est impossible!5 Non-sens!6 Bzdura!7
***
Основоположник українського футуризму Михайль Семенко свого часу слушно зауважив: “Там, де є культ, немає мистецтва”. Король-Поет перетворює поезію на культ своєї Влади, що неминуче анігілює рештки самокритики. Сп’янілий від свого таланту, він існує поза всякою конкуренцією та досягає вершин, силоміць поскидавши в прірву усіх, хто наважився хоча б замислитись про сусідство на пʼєдесталі. Він не вправляється в ремеслі, адже знає, що вже став досконалим. Ба більше, Король-Поет переконаний, що завжди таким був. Не дивно, що всякий Лукан не має права плутатися під ногами, якщо нагадує оточенню про можливість бути кращим за Короля-Поета. Лукан має померти. Як казав Шиллер: “Der Mohr hat seine Arbeit getan, der Mohr kann gehen”.8
Лояльний до Короля читач ніколи не матиме змоги чесно оцінити його як Поета. У цьому, власне, і полягає вся простота задуму: пускаючи пил в очі Король-Поет намагається сховатися за фасадом власних ілюзій, що будуть зруйнованими вщент у разі справдження одного з найбільших його кошмарів — якщо він виглядатиме смішним. У зв’язку із цим він ніколи не вдасться до будь-яких інших засобів комічного, не створить сатири, адже сатира — це передусім критика недоліків людини, створеного нею суспільства та інших похідних інституцій з усіма притаманними їм проблемами. Король-Поет не має потреби критикувати вади суспільства, оскільки він паразитує на них. До того ж, він комфортно почуває себе у стані тотального засліплення щодо власної персони та свого оточення, а зафіксувавши зажмурені очі на жовтогарячому сонці, легко не розгледіти бруду під ногами.
Разом з тим, Король-Поет цілком природно може здаватися чудовим і геніальним для своїх підданих та зацікавлених іноземців, бо такою, властиво, є його мета. Cаме позірна безневинність союзу Влади і Краси — головна запорука успіху такого об’єднання. Хоча потяг до Прекрасного само собою не робить людину морально чистішою, але по-новому визначає межі її інтелекту та свідомості. Образ, що наш мозок малює на основі цих стереотипів, легко перетворює звичайнісінького неробу в загадкового барда, а кровожерливого тирана — в романтичного персонажа. Відволікшись на потік метафор, легко не помітити, як швидко в такому разі беруть гору найжахливіші наслідки з можливих — всеохопність та всеосяжність Влади. Так і справджується найголовніша мета цього поєднання — легітимізація спраглого до уваги керманича.
Єдині ліки від цих чарів полягають у послідовній деконструкції надбудов, зведених довкола цих вже майже мітичних постатей. Розчищаючи шар за шаром яскравої фарби, що видає бажане за дійсне, зрештою можна розгледіти, що потяг до Прекрасного у диктаторів завжди походить із тих самих комплексів, що й бажання знищувати людей. Вони пишуть вірші та віддають накази про страту, бо інакше не можуть наважитися глянути на своє відображення в дзеркалі. Королі-Поети далеко не однакові між собою як за рівнем художньої цінності залишених ними творів, так і за кількістю крові на руках, а все ж їх об’єднують подібні страхи й надії, схожі сумніви та однаковий спосіб вирішення проблем.
Політика впливає на літературу тоді, коли Нерон захоплено складає поему про Трою, намагаючись увійти в історію не лише як імператор. Вона звучить у рядках Бабура, який після перемоги під Паніпатом цитує власні вірші, перетворюючи поле бою на декорацію для авторського міту. Вона ж проступає у римах Річарда I Левового Серця, що народжуються в австрійському полоні — там, де поезія стає не лише розрадою, а й способом зберегти велич образу.
Найсильнішим цей вплив стає саме тоді, коли, зачаровані римами, ми перестаємо ставити просте, але незручне запитання: хто говорить — поет чи володар, і яку саме історію він намагається залишити після себе?
“У наших силах почати світ заново”, — чверть тисячоліття тому, на зорі Американської революції, написав Томас Пейн. Його памфлет “Здоровий глузд” допоміг розпалити в серцях американців іскру боротьби за свободу та справедливість, ставши першим бестселером на теренах Сполучених Штатів.
