Голоси в українській пустелі

Частина І

Пообіді 1 січня 2018 року я поверталася з Києва, де святкувала Новий рік із друзями, в село на Київщині, де мешкаю. Раптом на півшляху додому, на околиці села Демидів, моя маршрутка різко пригальмувала. Я відхилила синю занавіску з жовтими китицями в салоні, протерла долонею запотілу шибку й визирнула назовні. Попереду крізь сизу мряку, що висіла в повітрі, й густий туман, який встилав землю замість снігу, проглядався міст, до якого ми повільно тягнулися в каравані авто. Місцевість праворуч від переїзду через річку була оперезана біло-червоною огороджувальною стрічкою, а узбіччя поруч виявилися заставлені поліцейськими авто.

— О! Знайшли-таки… — долинув до мене приглушений жіночий голос із сидінь позаду.

— Втопили, мабуть, — почувся шепіт у відповідь.

Всі прикипіли до вікон, а я, не розуміючи, про що мова, взялася за телефон. За хвилину ґуґління я дізналася про зниклу місцеву жінку. Коли кілька днів тому вона не повернулася додому й перестала відповідати на дзвінки, її батьки та донька занепокоїлися й одразу почали бити на сполох. Ось тепер її відшукали. Мертвою.

Доки ця історія була на слуху — доти я уважно за нею стежила. Та з часом про неї згадували все менше й менше, і я — напевно, як і більшість — забула…

Двома з половиною роками пізніше, на одній із акцій протесту під Шевченківським районним судом міста Києва, де розглядалася справа про самозахист Сергія Стерненка, серед натовпу молоді я помітила стареньку бабусю в траурній хустині та з двома портретними світлинами в руках. Її обличчя видалося мені знайомим, але я не пам’ятала, звідкіля. Щойно вона наблизилася і я отримала змогу роздивитися фото, які вона тримала, на одному з них я миттєво впізнала кілька років тому зниклу і знайдену в річці демидівчанку. Друга світлина належала її рідній сестрі, яка загинула ще раніше від неї. Бабуся в чорному — мати цих двох жінок Катерина Дуняк — бродила серед протестувальників, ловлячи поглядом хоча б когось, хто був би готовий вислухати її горе.

“Невже ця трагедія досі нічим не закінчилася?” — збентежено здивувалася я.

Відтоді ця історія глибоко запала в мої думки. Вона — про двох убитих сестер і родину, що роками боролася й продовжує боротьбу за справедливе покарання для їхніх душогубів. Бо, як виявляється, в Україні відправити за ґрати реальних убивць значно важче, ніж людину, яка, захищаючи власне життя під час чергового замаху, ненавмисно смертельно поранила свого нападника. Хоча не скажу, що це для мене новина.

Станом на сьогодні щодо обидвох злочинів, в результаті яких загинули мої землячки з Київської області, вже ухвалені вироки. Проте, коли з першим убивством все цілком ясно й зрозуміло, то з другим — значно складніше. Дотепер ніхто достеменно не знає, як саме загинула жертва й чи на лаві підсудних опинилася правильна людина. Та чи непокоїть це ще когось, окрім родичів цих загиблих жінок?

Породжена двома світовими війнами та зведена до рівня культу в колишньому Совєцькому Союзі, анонімність смерті — з її безіменними полеглими чи пропалими безвісти солдатами, нез’ясованими обставинами загибелі чи зникнення й колективним безособовим винуватцем — зіграла злий жарт із українцями, ставши нормою нашого цивільного життя, за якої ми не ставимо зайвих питань, не докопуємося до суті, не знаємо або не наважуємося називати вголос імена конкретних злочинців й не вимагаємо для них заслуженого покарання.

Демидів розташований за 40 кілометрів на північ від Києва. Родина Катерини Дуняк проживала тут на вулиці Сонячній, яка раніше звалася Совєцькою. Невеликий будинок із жовтої цегли, під червоною металевою покрівлею, обгороджений зеленим парканом, його мешканці жартуючи між собою кликали “рукавичкою”. Адже в ньому одночасно жило три покоління цієї сім’ї: Ірина Ноздровська з донькою Настею, яку після розлучення жінка виховувала самотужки; її молодша сестра Світлана Сапатінська з чоловіком Максимом і сином Матвієм; а також батьки цих двох жінок — власне, господарі цього обійстя.

Пенсіонери Катерина і Сергій Дуняки мешкають тут і досі, проте тепер лише вдвох. Часом — два-три рази на місяць — на вихідні до бабусі з дідусем приїжджає онука, що тепер живе та працює в столиці.

Ще донедавна нікому незнане село Демидів — нині відоме багатьом. Бо в лютому 2022 року врятувало Київ від окупації. На другий день після повномасштабного російського вторгнення в Україну, щоби зупинити просування безкінечних колон військової техніки загарбників, що сунули з Білорусі, українські військові підірвали тут міст через річку Ірпінь, а згодом і греблю, зведену ще за совєтів у тому місці, де річка впадає у Київське водосховище. Детонація 500 кілограм вибухівки 25 лютого та додатково ще тонни 5 березня — і нестримний потік води, що ринув на прилеглі території, став серйозною завадою для реалізації планів “втарой арміі міра” підкорити Україну за лічені дні.

Поблизу Київського водосховища в Ірпінь вливається ще одна річка. “Козка”, — повідомляє синій дорожній вказівник. “Кізка”, — із вартою поваги впертістю дерусифіковує її назву хтось невідомий, вже не перший раз виправляючи літеру “О” на “І” за допомогою балончика з білою фарбою. Якщо поглянути на ґуґл-мапс, обидві річки огортають Демидів своїми руслами, ніби тримаючи його в обіймах, а мости через них позначають його межі: початок і кінець, якщо рухатися по трасі Р–02, яка з’єднує Київ із Овручем — одним із пропускних пунктів на українсько-білоруському кордоні.

Після підриву греблі село виявилося підтоплене з трьох боків. Вийшла з берегів і розлилася на подвір’я й городи місцевих мешканців Кізка, що в останні десятиріччя була нічим іншим, як вузеньким, неглибоким (до пів метра), зарослим чагарниками і порізаним численними порогами потічком, який ніколи й ніхто не чистив. Заплава Ірпеня, який в цьому місці теж, чесно кажучи, більше нагадував канаву, ніж повноводну річку, й сьогодні, через рік після деокупації Київщини, виглядає, ніби море.

Попри збитки, місцеві жителі з розумінням сприйняли рішення українських військових. У голосах багатьох вчувається навіть гордість за ту справді вирішальну роль, яку затоплення Демидова відіграло в захисті столиці. Повернення до нормального життя після вигнання російських загарбників, звісно, повільне й складне, проте за плечима тутешніх — великий історичний досвід їхніх предків. “Одне з найдавніших сіл України”, як згадує про Демидів “Вікіпедія”, вже не раз відроджувалося ледь не з нуля: і після монгольської навали 1240 року, і після татарського набігу 1576 року, і після нацистської окупації, що тривала з 24 серпня 1941-го до 4 листопада 1943-го.

“Одне з найдавніших сіл” — це, дійсно, не порожні слова. На початку 1970-х років археологи з Академії наук, обстежуючи пам’ятки Правобережної України, зафіксували на північно-східній околиці Демидова — там, де об’єднуються Кізка та Ірпінь — залишки валів давньоруського городища. Про його існування було відомо ще з кінця 19 сторіччя. Певний час побутувало припущення, що це може бути літописний Городець, що неодноразово був місцем зустрічей і переговорів князів. Однак, поки дійшли руки до дослідження, науковцям залишалося лише скрушно пожати плечима: за останні 10 років воно було повністю зруйноване.

У той час територія, де розташовувалося городище, належала совхозу (тобто совєцькому хозяйству) імені Васильєва.

Цей Васильєв — його повного імені сьогодні ніхто й не згадає — був директором місцевої школи й водночас активістом колгоспного руху. На одній із сільських сходок навесні 1931 року, розписуючи односельцям переваги совєцької колективізації, він зненацька для себе й членів тутешньої партєчєйкі (більшовицького партійного осередку) відхопив дві кулі. Подейкували, замах на нього був справою рук “куркулів”, які відчайдушно опиралися усуспільненню совєтами їхнього приватного майна. Невдовзі від отриманих поранень завзятий соратник комуністів Васильєв помер. Щоби зберегти пам’ять про цей “жертовний подвиг”, його прізвищем назвали демидівський колгосп, який до цього моменту звався “Перемогою”.

Наприкінці 1950-х колгосп вирішили офіційно одержавити. Так виник совхоз, або ж радгосп — як часто українізують цю назву, імені Васильєва. На його базі створили дослідно-показове господарство, що спеціалізувалося на картоплі, інших овочах та молоці. Його земельний фонд складав понад 3 000 гектарів, зокрема — й за рахунок освоєння заплавних територій між Ірпенем і Кізкою, які після Другої світової війни з’єднали мережею каналів. Згідно з похвальними одами укладачів “Історії міст і сіл Української ССР” (1971), тут вироблялося до 5 000 тонн овочів щорічно. Крім цього, в совхозі тримали близько 1 500 голів великої рогатої худоби. Іншими словами: роботи вистачало для всіх мешканців, яких на той час у селі загалом нараховувалося 3 210.

Чи не єдине нагадування про це сєлообразующєє підприємство нині — дві іржаві металеві арки з написом “РА*О*П *м ВАС**ЬЄВА”, що впадають в око, коли прямуєш Київською — центральною вулицею Демидова (зірочками позначені порожнини на місці тих літер, які давно відвалилися); занедбані совхозні приміщення, приховані в глибині села; й пориті канавами поля, що зустрічали при в’їзді й проводжали при виїзді з нього до того, як були затоплені в лютому 2022-го.

Сьогодні в Демидові проживає близько 3 700 жителів. Значна частина з них працює в місті. Це стосувалося також жінок із родини Дуняків. Благо, до Києва тут майже рукою подати — до пів години їзди, якщо на авто, або трохи довше, якщо маршруткою. Втім, це далеко не найгірший варіант, адже є люди, які щоранку їдуть до столиці з Чернігова, Житомира чи Черкас.

Тут, у селі Демидів, що на Київщині, у 2015 році розпочалася історія, що розбурхала тихе й розмірене життя його мешканців та, можливо, коштувала життя зниклій за кілька днів до завершення 2017 року Ірині Ноздровській. Це її тіло виявили на околиці села, неподалік від мосту, через який пролягав мій шлях у перший день нового 2018 року.

2015 рік

У середу, 30 вересня 2015 року, близько 8-ї години ранку, двадцятишестирічна Світлана Сапатінська, накинувши на плечі яскраво червоне напівпальто та попрощавшись із чоловіком Максимом і маленьким сином Матвієм, вийшла з дому, щоби вирушити на роботу в Київ. Довговолоса білявка з широкою білосніжною посмішкою, що завжди світилася щирістю й добротою, працювала діловодом на кондитерській фабриці “Рошен”. На найближчому перехресті жінка звернула праворуч — із вулиці Сонячної на Вербову. Звідси до найближчої зупинки громадського транспорту, що над трасою Р–02, одразу після в’їзду в село через річку Кізка, було 800 метрів або 12–15 хвилин ходу.

Світлана безпечно минула розташовані обабіч будинки односельців, але це була лише чверть необхідної дистанції. Далі вулиця вела її крізь незабудоване, порите канавами й поросле чагарниками поле, яке розтинала асфальтована дорога, обрамлена деревами та кущами. Подекуди ця жива стіна з тополь і кленів перепліталася своїми кронами, формуючи високо над головою своєрідні арки й тунелі, які затіняли шосе від вранішнього сонця. Жінка крокувала по узбіччю проїжджої частини, адже тротуар закінчився тоді ж, коли й будинки.

Не дійшовши до місця свого призначення, вона потрапила під колеса оливкового “део ланоса”.

Слідів екстреного гальмування на місці події не виявили. Водій не втікав, але зупинився далі. В авто розбилася права фара, погнувся капот і в кількох місцях тріснуло лобове скло. Зі слів рідних загиблої, ні він, ані пасажирка, що сиділа поруч із ним у авто, не намагалися викликати ані швидку, ні поліцію, чи хоча б спробувати надати першу допомогу самостійно. Його перший дзвінок був до свого батька, її — на роботу.

Згідно з висновком судмедекспертизи, удар від зіткнення з авто був настільки сильним, що від отриманих травм — розрив правої нирки, надрив селезінки, крововиливи в голові та в районі легень і, головним чином, пошкодження шиї і спинного мозку — молода жінка померла прямо на місці аварії.

Першим із родини опинився поруч Сергій Дуняк. Хтось із сусідів помилково повідомив чоловіку, що збили його дружину. Катерина Дуняк, що працювала санітаркою в одній із київських лікарень, саме мала б повертатися додому з робочої зміни. На щастя, тіло на узбіччі належало не їй. На превеликий жаль, чоловік впізнав у загиблій жінці свою молодшу доньку Світлану.

Статистика показує, що впродовж 2015 року на українських дорогах відбулося 138 538 дорожньо-транспортних пригод (ДТП). У результаті 4 003 людей загинуло, 31 600 — були травмовані. Близько третини серед загиблих становили пішоходи. З року в рік Київ і Київська область займають одні з перших місць у сумному рейтинґу найбільш аварійних регіонів України. За інформацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, на сьогодні ДТП є головною причиною смерті людей у віці від 5 до 29 років.

Винуватцем смертельного аварії, яка сталася в Демидові восени 2015 року, виявився хоч і не уродженець села, але й не зовсім чужинець серед місцевих. Дмитро Россошанський мешкав у Києві, але часто приїздив у село — в гості до своїх батьків Ольги та Юрія. Вони за декілька років до злощасної події переселилися зі столиці в передмістя, успадкувавши тут будинок від Дмитрової бабусі. Доля розпорядилася таким чином, що Россошанські стали сусідами Дуняків. Їхні подвір’я на вулиці Сонячній розділяють всього кількасот метрів. Однак, якихось особливих відносин між родинами не склалося: жили собі неподалік — та й годі.

— В нас конфлікту з їми не було ніякого. Все було тіпа нормально. Но він [Дмитро Россошанський — примітка авторки] льотав тут по вулиці… Люди, як він їде, то попід забори ховалися. От… А конфлікт почався після того, як він вбив мою дитину… — зауважував батько Світлани Сергій Дуняк в інтерв’ю для програми “Поліцейський резонанс”, що вийшла на офіційному ютюб-каналі Міністерства внутрішніх справ України 16 січня 2018 року.

Із матеріалів суду відомо, що на момент скоєння злочину Дмитро не мав офіційного місця роботи й джерела доходів. Водночас у селі за ним тяглася сумна слава любителя добре провести час за випивкою і з наркотиками. Хтозна, скільки в цьому правди.

Серед демидівчан також ходили плітки, що Дмитро — завдяки трикутним залисинам на чолі та насторожено-хмурому погляду з-під чорних насуплених брів він скидається на Мефістофеля у виконанні Фьодара Шаляпіна (тільки без козлиної борідки) — неодноразово встрягав у халепи з порушенням закону. Втім, йому якось щастило постійно виходити сухим із води.

За пів року до трагічної загибелі Світлани, наприклад, чоловіка притягали до відповідальності за керування автом — тим самим “део ланосом” — у стані наркотичного сп’яніння. Щоправда, тоді за рішенням Оболонського районного суду міста Києва, де розглядалася його справа, Дмитро Россошанський відбувся просто штрафом. Те, що тоді його не позбавили водійських прав, — чи не найбільше шкодування родини Дуняків, яка досі не може оговтатися від утрати їхнього “Сонечка”, що своєю посмішкою розводило найпохмуріші хмари над головою.

Інформацію про останній інцидент, а також про інші правопорушення, які раніше Дмитру сходили з рук — як от крадіжка авто у 2005-му (в стані алкогольного сп’яніння) чи груповий грабіж у поєднанні з насильством у 2010-му, вже згодом розкопала старша на 10 років сестра загиблої Ірина — світловолоса, тендітної статури жінка, з не менш привітною, ніж у Світлани, посмішкою, що, однак, після згаданої аварії надовго покинула її обличчя.

Добитися справедливого покарання для вбивці чи не найріднішої для неї людини стало головною метою життя Ірини Ноздровської. На той момент вона працювала в Головному територіальному управлінні юстиції в місті Києва, але невдовзі звільнилася, зрозумівши, що хід розслідування треба пильно контролювати, а поєднувати це з фултайм-зайнятістю — дуже складно й виснажливо. У нагоді жінці стали здобута юридична освіта, визубрений майже напам’ять Кримінальний процесуальний кодекс України та тверде переконання, що злочинець має бути покараним.

2016 рік

Обставини загибелі Світлани Сапатінської розслідували 7 місяців перед тим, як навесні 2016 року передали до суду обвинувальний акт. Село Демидів входить до Вишгородського району, тож від початку ця справа знаходилася в юрисдикції Вишгородського управління поліції та Вишгородського суду.

До роботи обидвох цих правоохоронних інституцій родина Дуняків, зрештою, мала претензії.

Перше, що насторожило й обурило потерпілих, — неквапливість місцевої поліції. Адже оперативно-слідча група прибула на місце події лише опівдні 30 вересня 2015 року, тобто через 4 години після смертельного наїзду на молоду жінку. Хоча дорога з районного центру в Демидів займає не більше 30 хвилин. Українське законодавство передбачає, що у разі ДТП, де є загиблі чи травмовані, обов’язково проводиться огляд водія на стан сп’яніння. Й не просто поліціянтами, які приїхали на виклик, а лікарем у закладі охорони здоров’я, куди водій має бути доставлений не пізніше ніж через 2 години після аварії. Вбивцю ж Світлани Сапатінської спромоглися відправити здати кров на експертизу, аби перевірити її на вміст алкоголю чи наркотиків, через… 8 годин.

Чим пояснити таке кардинальне відхилення від протоколу? Пам’ятаючи про репутацію горе-водія, рідні загиблої почали підозрювати, що запізнілий приїзд на місце злочину й відкладені слідчі дії — не прикра випадковість, зумовлена, наприклад, великим робочим навантаженням вишгородських правоохоронців, а швидше закономірність. Навмисна спланована акція, щоби вкотре вигородити винуватця.

— Нам люди стали говорить, що ви нічого не доб’єтеся. У цього Россошанського Дмитрія… багато злочинів і він ні за що не відповідав… — згадував батько Світлани Сергій Дуняк в інтерв’ю ютюб-каналу “Правда громади” 3 червня 2019 року.

На жаль, доброчесність не є сильною стороною української судової системи. В ній до останнього працювали, ба більше — пустили коріння, заснувавши родинні династії, ті, хто у совєцький час, підтримуючи планове судочинство, на замовлення КҐБ виносили обвинувальні вироки щодо дисидентів чи борців за свободу України. Як, наприклад, суддя Апеляційного суду Волинської області Борис Плахтій, який у жовтні 1987 року — з нагоди відзначення 70-річчя Актябрьскоі рєволюциі — засудив до смертної кари вояка УПА Івана Гончарука (його розстріляли в Києві 12 липня 1989 року). Коли Окружний адміністративний суд міста Києва за гроші чи інші дивіденди для свого голови Павла Вовка штампує політично вмотивовані рішення, а непотизм процвітає навіть у Конституційному Суді України, де судді не червоніючи призначають собі за помічників близьких родичів своїх колег, дотримання етики від інших вже якось і не очікується. Хіба ж така система, що ґрунтується на хибних моральних принципах і авторитетах, здатна забезпечувати справедливість? Ні. Вона швидше захищатиме тих, кого мала б карати, й навпаки — каратиме тих, хто потребує захисту.

Проте, тверезе розуміння української дійсності й невтішні прогнози, що лунали звідусіль, не лише не змусили родину загиблої опустити руки, а навпаки — додали рішучості й наполегливості відстоювати правду. Навіть тоді, коли вони дізналися про впливового покровителя Дмитра Россошанського. Як виявилося, у Вишгородському районному суді близько 20 років працював його двоюрідний дядько. Сергій Купрієнко був то рядовим суддею, то головою цього суду. Підсліпуваті й безпринципні служителі української Феміди не побачили в цих родинних зв’язках жодного конфлікту інтересів. Натомість потерпілим відкрилися очі на те, звідки, ймовірно, росли ноги в безкарності молодого чоловіка за попередні скоєні злочини.

Усвідомлюючи, що попереду — непроста боротьба, а також неписану істину “бєз бумажкі ти букашка, а с бумажкой — чєловєк” (ще один совєцький рудимент, від якого ніяк не позбудеться українське суспільство), Ірина Ноздровська попросилася в помічниці до народної депутатки від “Народного фронту” Тетяни Чорновол. Жінки познайомилися під час Революції Гідності, коли журналістка займалася розслідуванням щодо монополізації ринку державних закупівель народним депутатом від Партії регіонів Антоном Яценком. Тоді Ірина, яка раніше працювала з регіоналом, зголосилася допомогти їй вивести на чисту воду корупційні махінації Яценка. Тож 2 роки потому, коли Ірина звернулася з проханням про послугу, Чорновол також не відмовила жінці:

— Фактично не вона була моєю помічницею, а я була помічником у справі відновлення справедливості по вбивству її сестри, — підкреслила депутатка в коментарі для “Української правди”.

Анастасія Ноздровська, донька Ірини, згодом також підтвердила: посвідчення помічника народного депутата допомагало її мамі стукати в двері, які для пересічних посполитих, зазвичай, наглухо зачинені.

Десятки запитів, заяв, клопотань до поліції, суду, прокуратури, медичних закладів тощо, пошук свідків аварії, сотні годин досліджень відкритих даних, студіювання законів, консультацій із правниками та спілкування з іншими потерпілими, які також утратили своїх рідних внаслідок ДТП, — так Ірина Ноздровська готувалася до майбутнього судового процесу над убивцею своєї сестри. Практично всі докази для нього зібрала вона, помітивши, що слідчі не виявляють особливого ентузіазму (один із поліціянтів, які вели розслідування, був відомий серед людей під прізвиськом “Касир”).

Однієї безсонної ночі, вивчаючи матеріали справи, Ірина помітила: в направленні на здачу крові й медогляд слідчий вказав номер водійського посвідчення, що належало зовсім іншій людині, а не Дмитру Россошанському. В свою чергу у Вишгородській центральній районній лікарні, де відбувалася процедура забору крові на аналізи, у водія не запитали жодного посвідчення особи, встановивши її зі слів. Розуміючи, що негативні результати експертизи могли сфальсифікувати, взявши кров у підставної людини, жінка вимагала від слідчого направлення взятих зразків на аналіз ДНК. Однак, під час їхнього транспортування до Головного бюро судово-медичної експертизи, невідомо хто розпломбував обидва флакони. В одному виявилося не 5 мілілітрів крові, як зазначалося в медичних паперах, а 6…

Якщо досі Ірина та її батьки ще сумнівалися, то після такого відкриття вони вже твердо зміцнилися в думці, що порушення, допущені під час розслідування, — невипадкові. Потерпілі були переконані, що слідчі й окремі прокурори навмисно гальмували розслідування, покриваючи вбивцю.

Дмитро Россошанський своєї провини не визнав. На засіданнях суду свідчив: бачив людину десь за 150 метрів попереду, що йшла узбіччям у попутному напрямку, однак при наближенні до неї він швидкості не зменшував. А потім незчувся, як “людина різко впала на його капот”. Жодного злого наміру він не мав. Припускав, що жінка могла випадково спіткнутися об щось на дорозі, а тому просив виправдати його, врахувши проблеми зі здоров’ям і сімейний стан (27 лютого 2016 року чоловік одружився з демидівчанкою Анастасією Манченко, з якою зустрічався та планував весілля ще до аварії).

Свідки захисту — пасажирка, що їхала поруч у авто, й батько підсудного, який розмовляв із ним по телефону одразу після аварії, — в один голос повторювали: Дмитра, напевно, засліпило сонце.

Аби Дмитро Россошанський і цього разу не уникнув відповідальності, Ірина намагалася заручитися підтримкою преси: активно давала інтерв’ю, ходила на всі можливі прямі телеетери, запрошувала представників ЗМІ на засідання суду. Пізніше жінка пригадувала: якби не увага з боку журналістів, справу однозначно поховали б.

Люди, що знали Ірину Ноздровську особисто, відзначали: вона була справжнім бійцем, її небайдужість, затятість і стійкість вражали. Всупереч усім перешкодам вона сунула вперед, як танк, одночасно ведучи боротьбу на декількох фронтах. Бо, крім як заслуженого покарання для винуватця смерті сестри, вона також добивалася покарання для щонайменше несумлінних правоохоронців. Втім, на її скарги не реагували, знову й знову випихаючи за двері.

— Треба падати на коліна і все одно не допоможе!.. Доки ви будете кришувати беззаконня?! Доки ви будете покривати цих людей?! А потім ви будете мене неадекватною називати! Та в мене вже терпіння нема від цього безглуздя, від цього беззаконня! Скільки люди ще будуть бігати?! — Ірина з чорною пов’язкою навколо голови зірвалася на крик, коли вкотре принесла заяву про правопорушення посадових осіб, задіяних у досудовому слідстві, і вимагала внесення цих відомостей у Єдиний реєстр досудових розслідувань (ЄРДР), як це передбачено українським законодавством. — Прокуратура не бачить і не чує, вона грошима закрила очі й уші! Скільки народ до вас буде стукатись?! Скільки народ до вас буде звертатися?! Скільки це беззаконня й свавілля триватиме в Україні?! Ви гірші, ніж Януковичі! Гірші!..

Жінка як у воду дивилася. Через емоції, які вже несила було стримувати, на неї почали накидати реноме неадекватної, нестримної, агресивної скандалістки. “Настоящих буйних мало… Іра була настоящою”, — не полінувався хтось залишити коментар на її фейсбук-сторінці вже посмертно.

— Ірина терпіти не могла несправедливість у всіх її проявах. Коли вона бачила несправедливість, у неї емоції вирували, бо вона розуміла: маючи гарну освіту, великі знання, оперуючи законом, вона не може добитися справедливості, — пригадував журналіст Володимир Тимофійчук, який найбільш послідовно висвітлював розвиток історії зі смертельним ДТП у Демидові.

Про те, що на неупередженість Вишгородського районного суду, де працював дядько Дмитра Россошанського, сподіватися не варто, Ірина Ноздровська зрозуміла після перших же засідань у травні 2016 року. Обираючи запобіжний захід для підсудного, попри факти тиску на свідків, погрози родині загиблої та викрадення зі штраф-майданчику авта, яке було доказом у справі, суддя Марина Баличева (до 27 грудня 2014 року — суддя Краснодонського міськрайонного суду Луганської області) зробила вибір на користь домашнього арешту. Проте, “скандалістка” не здавалася. Зрештою, через 2 місяці вона домоглася, щоби справу передали на розгляд у інший, Обухівський районний суд, який переглянув рішення Вишгородського районного суду на тримання під вартою. Обвинувачений Дмитро Россошанський намагався оскаржити зміну запобіжного заходу в Апеляційному суді Київської області, але марно: йому відмовили у відкритті апеляційного провадження, адже це не передбачено Кримінальним кодексом України. Тож із липня 2016 року водій, який збив на смерть Світлану Сапатінську, утримувався в Київському слідчому ізоляторі.

На тлі цього скандалу, в вересні 2016 року, Сергій Купрієнко подав у відставку з посади судді Вишгородського районного суду. Вища рада правосуддя задовольнила його прохання в травні 2017-го. Напередодні звільнення він задекларував 81,6 тисячі гривень вихідної допомоги судді і три щойно зареєстровані земельні ділянки в селі Демидів, загальною площею 2,47 гектара. Крім цього, довічне утримання судді Купрієнка обходиться українцям у 147 807 гривень щомісяця.

Така важлива, хоч і проміжна, перемога в справі сестри стимулювала Ірину продовжувати боротьбу. Та в українців є дуже промовисте народне напуття: не кажи гоп, поки не перескочиш. Чоловік покійної Світлани, Максим Сапатінський, який виступав одним із чотирьох потерпілих, на першому ж судовому засіданні ошелешив присутніх своєю заявою: він не має жодних вимог до обвинуваченого.

— Підкупили… — гірко зітхали батьки і сестра загиблої, поглядаючи в бік зятя.

Про це, на їхню думку, свідчила розписка Максима від 25 лютого 2016 року: “підтверджую відшкодування та відсутність будь-яких матеріальних та моральних претензій до Россошанського Дмитра Юрійовича…”. “Підтверджую достовірність даної розписки, яка написана моїм сином — Сапатінським Максимом Анатолійовичем”, — зазначила внизу на цьому ж папірці сваха Дуняків Марина Савенок. Ще красномовнішим доказом на користь припущення про підкуп було місце, яке вдівець обрав у залі суду: біля батьків обвинуваченого — Ольги та Юрія Россошанських, а не поруч із ріднею покійної дружини.

Дотепер Катерина та Сергій Дуняки, як і їхня старша донька Ірина, ламали голови, чому ж Максим покинув будинок на Сонячній, щойно дізнавшись про аварію. Нарешті, все стало на свої місця: їхній зять, який досі на жодній роботі не затримувався довше 2–3 місяців, спокусився на легкі гроші… Та найприкріше в цій ситуації було те, що чоловік поїхав не один, а прихопивши з собою спільного зі Світланою сина — чотирирічного Матвія. З тих пір бабуся, дідусь і тітка доступу до хлопчика, що виростав на їхніх руках, не мали. За можливість спілкуватися з онуком і племінником довелося навіть судитися. Невдовзі Максим Сапатінський переїхав в інше село — Старі Петрівці, де одружився вдруге, й на хлопчика вже встигла оформити опікунство нова “мама”. Рішення ж суду, що давав дозвіл рідні Світлани бачитися з її дитиною двічі на тиждень, їхній колишній зять виконувати не поспішав.

Всі перипетії судових процесів Ірина висвітлювала на особистій сторінці в фейсбуку. Вбивцю сестри — Дмитра Россошанського — при цьому завжди називала не інакше як “виродок” і “тварюка”, а її колишнього чоловіка Максима Сапатінського та його сім’ю — “іудами”. Зрозуміло, що це подобалося не всім. Її дописи збирали багато підтримуючих коментарів на як от: “Наснаги Вам, дорогенька… Нехай Бог помагає… А ми будемо тримати за Вас кулачки та молитимемося…”. Але, бувало, відгукувалися нічним терором: телефонними дзвінками з прокляттями на рахунок усієї їхньої родини або вибухами петард, що ними час від часу закидали їхнє подвір’я.

Небо над вулицею Сонячною заступила безпросвітня темрява.

“16-річна Настя Ноздровська з села Демидів, Київської області, пів року назад втратила спокій і здоровий сон. Дівчинку стали доводити до божевілля нічні кошмари. Родичі стривожені! Їх лякає те, що описує їм Настя. Згодом через нічні кошмари у Насті все частіше стали виникати панічні атаки. А потім з дівчиною ледь не сталася біда… “Мене хочуть забрати на той світ”, — впевнено говорила дівчина і відчайдушно просила допомоги…”.

З таким анонсом у 2016 році на українському телебаченні вийшли два епізоди проєкту “Слідство ведуть екстрасенси” — псевдонаукового, проте суперпопулярного шоу, “детективи” якого — ~~мавки,~~ ~~перевертні,~~ ~~вампіри,~~ ~~домовики~~ ясновидці та відьми — завдяки своїм гаданим надзвичайним здібностям нібито допомагають розкривати злочини, в яких поліція виявилася безсилою. Чи не найсприйнятливіша авдиторія подібних телевізійних програм — мешканці українських сіл і містечок. Особливо, хоча й не обов’язково, вони ловлять на свій гачок людей старшого віку, які однією ногою застрягли в традиційному суспільстві, а тому більше схильні покладатися на народні вірування й забобони — тобто мислити магічно, а не критично.

— Давай напишемо або подзвонимо їм, щоби приїхали. Може, вони нам допоможуть, може, щось скажуть, — ледь не благаючи, вмовляла Катерина Дуняк старшу доньку після перегляду чергового постановного слідства на каналі “СТБ”. Ірина довго відмовлялася, та врешті через наполягання матері, яка після загибелі Світлани не знаходила собі місця від горя й відчайдушно шукала будь-якої допомоги — навіть “надприродної”, здалася й заповнила-таки на сайті каналу заявку на участь.

Знімальна група гостювала на вулиці Сонячній у Демидові впродовж 2–3 днів. Кожного з членів сім’ї докладно інтерв’ювали поодинці й, випитавши найдрібніші подробиці смерті молодшої доньки Дуняків, повернулися в студію монтувати матеріал свого викривального розслідування.

Сьогодні випуски, в яких знялася родина покійної Світлани Сапатінської, мають на ютюбі сукупно понад 1,5 мільйона переглядів. Утім, назвати їх якось інакше, ніж ведмежою послугою потерпілим, — язик не повертається. Адже це шоу — яскравий приклад того, як заради фінансової вигоди медійна система не лише затуманює здоровий глузд глядачів, але й паразитує на болі сім’ї, що назавжди втратила рідну людину.

— Коли вже вийшли програми й ми подивилися, то… трохи в шоці були, — згадувала 6 років потому в розмові зі мною Анастасія Ноздровська, якій випала чи не головна роль у цьому шоу.

Причину її нічних страхіть “ясновидиця” Олена Курилова й “відьма” Жанна Шулакова (обидві є переможницями “Битви екстрасенсів” — ще одного містифікаційного шоу, що прийшло на наші телеекрани з російських, аби вимивати мізки українцям) “визначили” швидко й безпомилково. Це трагедія з близькою Насті молодою жінкою, що сталася зовсім недавно. Розібратися ж із тим, як саме загинула її тітка Світлана, було значно складніше.

Почалося шоу з обговорення ймовірного самогубства Світлани Сапатінської. Незвичайні “слідчі” припустили, що вона нібито сама кинулася під авто. На диво, цей здогад повторював свідчення водія, що спричинив смертельне ДТП. Як пояснили далі, наважитися на такий крок жінка могла через подружню зраду з боку чоловіка. Родичі підтвердили, що за кілька днів до своєї загибелі Світлана застала Максима з іншою, коли ті “свідданнічали”, й нібито була засмучена з цього приводу.

Наступною в програмі прозвучала версія про нещасний випадок. Так, зокрема, трактував смертельну аварію захист Дмитра Россошанського. За “видінням” екстрасенсів, водій не побачив людину на своєму шляху, бо його засліпило вранішнє сонце. “І па славам вадітєля, каторий сбіл Свєтлану, і па славам пасажира, каторий нахаділся ва врємя ДТП в автамабілє, Свєтлану, ідущюю па абочінє, оні в етот дєнь нє відєлі”, — наголосила ведуча.

Далі слово взяла відьма Жанна: “Сєм’я Свєтлани послє ґібєлі дєвушкі начала буквальна нєнавідєть всєх вакруг. Ат ніх ідут праклятія, пажеланія смєрті вадітєлю, свідєтєлям ДТП і мноґім друґім людям, каториє сачюствуют вадітєлю, каторий случайна стал убійцай”. На підтвердження їхньої агресивної поведінки в шоу включили анонімне відео, де Катерина Дуняк та Ірина Ноздровська злісно сваряться з кимось із місцевих, і показали стареньку бабулю, що на останніх хвилинах першого епізоду виголосила: “Я боюся. Я вже сокиру у веранді положила, бо, думаю, як прийде, то стукну ото…”. (Хтозна, яке походження цих відео: зроблені вони на замовлення за винагороду чи просто вдалося підловити влучний момент. Проте, важко позбавитися думки, що знімали це мобілізовані проти правди люди.)

“Абіду нужна атпустіть”, — поділилася з Іриною своєю мудрою порадою відьма. Й закотивши рукави, продовжила разом із колежанкою-ясновидицею шукати “справжню” причину аварії. Як виявилося в підсумку, родині “поробила” бабуся, що жила неподалік і незадовго до зйомок шоу померла. Про це йшлося вже в другому епізоді “Слідство ведуть екстрасенси”.

Старенька сусідка Дуняків нібито за допомогою чорної магії повінчала загиблу Світлану зі своїм покійним внуком, який раніше був закоханий у дівчину, а вона не відповідала йому взаємністю. Навіть знайшли неспростовні “докази” цього: нічийні ікони, перев’язані весільними рушниками, робочу книгу з закляттями (з закладкою у потрібному місці) та виделку з іменним гравіюванням. Весь цей магічний набір сусідка, що наклала чари, підкинула в машину Світланиному чоловікові Максиму Сапатінському, а вже він приніс у дім на вулицю Сонячну, таким чином ненавмисно посприявши смерті дружини.

“Розкривши” злочин, який виявився не по зубах професійним слідчим із Вишгородського відділу поліції, екстрасенси вирішили позбутися підкинутих речей. Магічну книгу, зокрема, порвали на шматки і пустили річкою Кізка на околиці села — недалеко від місця, де сталася аварія, в якій загинула Світлана. Це, на їхню “компетентну” думку, мало б покласти кінець стражданням родини Дуняків і убезпечити їх від подальших загроз у майбутньому.

До виходу цієї програми жителі Демидова й так уже були розділені на два табори: тих, хто підтримував рідних жертви, й тих, хто співчував винуватцю аварії. Шоу ж докинуло хмизу в жар. Частина місцевих пристала на версію про самогубство Світлани. Дехто щиро повірив, що в ДТП винне сонце, а не водій, який, ймовірно, був під дією наркотичних речовин. Когось обурило, що провину за загибель молодої жінки повісили на покійну сусідку, яку посмертно затаврували відьмою. Хтось був переконаний, що Дуняки вирішили заробити грошей на смерті доньки. Інші взагалі засумнівалися, чи є здоровий глузд у родини, якщо вони звернулися за допомогою до екстрасенсів. У підсумку — сім’я загиблої більше втратила, ніж здобула.

2017 рік

Минув рік, упродовж якого відбулося не менше двадцяти судових засідань, поки в травні 2017-го родина Світлани Сапатінської добилася вироку для Дмитра Россошанського. Він був м’якшим, аніж сподівалися члени сім’ї: 7 років позбавлення волі та 3 роки позбавлення права керувати транспортними засобами, хоча вони вимагали максимального покарання. За статтею 286 Кримінального кодексу України, за якою кваліфікувався злочин, для винуватця передбачається 8 років ув’язнення. Однак, потерпілі не змогли довести, що на момент аварії водій перебував під дією алкоголю чи наркотиків, і відповідальність за це Ірина Ноздровська та її батьки покладали на працівників Національної поліції, що здійснювали досудове слідство.

Хоча таке рішення суду не відчувалося як стовідсоткова сатисфакція, все ж воно принесло часткове полегшення, сповнило надією, що потемки, в яких застрягла родина Дуняків, втративши близьку людину, з плином часу поступово розвидніються. В одному з інтерв’ю Ірина відзначала:

— Я до останнього не вірила, що це трапиться. Але судді Обухівського районного суду тримали тверду позицію, і я вдячна їм за це. Вдячна, що вони не зазіхнули на гроші, не звертали уваги на зв’язки вбивці.

На оголошенні вироку ця історія могла б закінчитися. Однак, адвокати Дмитра подали апеляцію. Їхній підзахисний мав право на амністію. Дійсно, згідно з законом “Про амністію у 2016 році”, що набув чинності у вересні 2017 року, особа, визнана винною в необережному злочині, що не є особливо тяжким, за певних умов може бути звільнена від покарання у вигляді позбавлення волі. У цьому конкретному випадку мова йшла про те, що винуватець аварії має неповнолітнього сина (у шлюбі з Анастасією Манченко) і не був позбавлений батьківських прав.

Амністія практикується в незалежній Україні з 1991 року. Відтоді й до сьогодні повне або часткове звільнення від відповідальності або ж відбування покарання деяких категорій засуджених за кримінальними справами злочинців оголошувалося понад 20 разів. На початку — указами Президії Верховної Ради чи Президента, а після появи Конституції та ухвалення Верховною Радою закону “Про застосування амністії в Україні” в 1996 році — окремими законами парламенту. Часом це приурочувалося до якихось визначних дат, як-от 10-ї річниці проголошення незалежності України в 2001 році чи 60-ї річниці перемоги у Вєлікой Атєчєствєнной войнє в 2005 році, часом — ні, але мотивація завжди залишалася незмінною: законодавці апелювали до людяності.

“Керуючись принципом гуманізму”, народні депутати восьмого скликання проголосували, а президент Порошенко, після внесення правок, підписав і останню амністію — 2016 року. Та коли копнути трішечки глибше, заглянути в пояснювальну записку до законопроєкту, підготовлену його ініціаторами — головою комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Андрієм Кожем’якіним та ще сімома парламентарями, проявиться правдива й не така високоморальна, як проголошується назагал, мета таких акцій: розвантаження місць позбавлення волі проводиться для заощадження бюджетних коштів.

Ірина Ноздровська, яка 2 роки свого життя повністю присвятила боротьбі за справедливий вирок для вбивці сестри, жертвуючи роботою та особистими стосунками, не могла змиритися, що в Дмитра Россошанського з’явився цілком законний спосіб ще раз уникнути покарання. (Чи задумувався хтось із тих, хто автоматично переносить формулювання про “гуманізм” із одного закону до наступного, що амністія кримінальних злочинців — антигуманна стосовно їхніх жертв чи родичів цих жертв?). Разом із батьками Ірина також звернулася зі скаргою до Апеляційного суду Київської області. Можливо, це і виявилося її фатальною помилкою.

У своєму зверненні Ірина Ноздровська просила скасувати вирок Обухівського районного суду й ухвалити новий, суворіший, вирок, врахувавши обтяжувальну обставину — перебування підсудного в стані наркотичного сп’яніння. Так, підтвердити це медичною експертизою вже не було можливості, однак на її боці виступало п’ять свідків, які стверджували, що поведінка водія після ДТП була неадекватною і не відповідала ситуації. На простий хлопський розум, цього було достатньо. Проте, в системі з хибною логікою, збудованій, щоби заробляти на соціальних процесах, замість того, щоби захищати чесність, потерпілим залишалося лише безнадійне сподівання.

У цьому новому раунді боротьби знову не обійшлося без зради колишнього чоловіка Світлани. Максим Сапатінський звернувся до суду з проханням залишити без задоволення апеляційну скаргу її батьків і сестри, принагідно зазначивши:

“Доводи інших потерпілих про необхідність визнання обтяжуючою обставиною перебування обвинуваченого в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння є непереконливими… Я ніколи, та ні при яких обставинах не просив застосувати до обвинуваченого Россошанського Д. більш суворе покарання, ніж визначене вироком Обухівського районного суду…”.

— Не писав я нічого… Докажіть, що то я писав. Я не писав там нічого вобщє… — заперечував удівець, коли журналіст Володимир Тимофійчук прямо запитав його про представлену ще в попередньому суді розписку, де йшлося, що він не має претензій до вбивці своєї дружини. Відео їхньої бесіди Ірина виклала в соцмережі 22 жовтня 2018 року.

— Яку міру покарання ви вимагаєте?.. — не вгавав чоловік із мікрофоном телеканалу “2+2” у руках.

— Максимальну, — відрізав Максим Сапатінський, перебираючи пальцями ключі й чекаючи влучного моменту, щоби застрибнути в авто й утікти від набридливого репортера.

— А ви знаєте про те, що він [тобто Дмитро Россошанський — примітка авторки] наркоман? — продовжував допитуватися Тимофійчук.

— Знаю… Те, що він цирознік. Те, що він лікується. Я все це знаю…

З огляду на допущені під час слідства процесуальні порушення, 27 грудня 2017 року Апеляційний суд Київської області залишив Дмитра Россошанського під вартою й призначив новий розгляд справи про загибель Світлани Сапатінської в суді першої інстанції. Юрій Россошанський, батько підсудного, наприкінці того засідання звернувся до Ірини зі словами: “Ти плоха кончіш!”.

Після емоційно виснажливого дня, в ніч із 27-го на 28 грудня, Ірина Ноздровська написала у фейсбуку: “Втомлена, замучена, з синцями під очима від цілодобового недосипання та недоїдання, вже хитаючись від вітру, намагаюсь зібрати думки в купу, щоб висловити свою найщирішу вдячність всім небайдужим людям, які проробили колосальну роботу… Це одне з вкрай рідких справедливих рішень”.

А в п’ятницю, 29 грудня, зникла.

Того вечора Ірина поверталася додому з роботи в Києві. З осені 2016 року жінка працювала юристом в Автобазі Управління справами Апарату Верховної Ради України, а влітку 2017-го влаштувалася в громадську організацію “Рух боротьби з корупцією”, офіс якої розташовувався в урядовому кварталі столиці. Востаннє вона контактувала з мамою Катериною Дуняк. Зателефонувала їй на початку 18-ї й сказала, що проїжджає Нові Петрівці — перше з трьох сіл, що лежать на шляху з Києва до Демидова. Через пів години вона вже не відповідала на дзвінки. Через 2 години її донька Анастасія повідомила в поліцію про її зникнення. 30 грудня 2017 року Національна поліція відкрила кримінальне провадження за статтею 115 Кримінального кодексу України “умисне вбивство” з приміткою “пропала безвісти” та оголосила Ірину Ноздровську в розшук:

“На вигляд 35–40 років, зріст 152 см, середньої статури, волосся світле, до плечей, очі голубі, має родимку над верхньою губою з лівого боку. Жінка була одягнена в дублянку коричневого кольору, черевики зимові чорного кольору, помаранчевий светр, темно-сині штани, при собі мала червону жіночу сумочку”.

Продовження незабаром…

Інші оповіді Марічки Мельник

Інші оповіді, ілюстровані Оленкою Загородник