Голоси в українській пустелі

Частина ІІ

2018 рік

Зафіксувавши заяву про зникнення Ірини, вишгородські поліціянти, проте, не поспішали з пошуками. Першими організувалися друзі й знайомі зниклої, встановивши за сигналом мобільного телефона, що шукати потрібно десь у селі.

У понеділок, 1 січня 2018 року, об 11-й годині ранку кількадесят небайдужих людей зібралися в Демидові, щоби вирушити на обстеження села й прочісування прилеглих територій. Не минуло й години, як один із місцевих жителів зателефонував до поліції й повідомив про тіло, яке він випадково виявив під час прогулянки з собакою. Це була Ірина Ноздровська. Її впізнав батько Сергій Дуняк. Він знову, як і трохи більше 2 років тому, першим із родини опинився на місці подій.

Ірину знайшли майже повністю оголеною. На північній околиці села, в мілководній, порослій чагарниками річці Кізка, що тоді не замерзла, адже наприкінці 2017–на початку 2018 років трималася дощова туманна погода й температура повітря на Київщині не опускалася нижче 0°C. На тілі жінки, крім синців і саден, нарахували сімнадцять ножових поранень, більшість із них прийшлися на обличчя та шию. Було встановлено, що смерть настала близько 2–3 днів тому, тобто в той самий день, коли Ірина зникла. Згодом судово-медична експертиза показала, що вона померла від великої втрати крові внаслідок перерізання сонної артерії та яремної вени, травмування трахеї, потрапляння крові в дихальні шляхи та розвитку шоку. Ймовірно, що після таких ран вона майже одразу втратила свідомість і залишалася живою не більше кількох хвилин. Інші виявлені на тілі пошкодження були завдані невідомим тупим предметом.

У заявах, оприлюднених на фейсбук-сторінках Вишгородського районного управління поліції та поліції Київської області 1 січня, йшлося, що розслідування цієї смерті взяв під особистий контроль начальник поліції Київщини Дмитро Ценов.

“Я можу всім вам порадити, якщо раптом зникає ваш знайомий чи близька людина, йдіть до поліції і не виходьте звідти, доки вас не опитають про всі обставини зникнення, не внесуть інформацію у ЄРДР та не розпочнуть шукати. Бо, як раз, перші години і перша доба — визначальні для пошуків”, — зауважила експертка-кримінологиня Ганна Мазур, коментуючи свій візит до Вишгородського райвідділу поліції, пов’язаний із убивством вже другої доньки в родині Катерини та Сергія Дуняків. А ще додала: хоча “пошуки Ірини почались не одразу”, після виявлення її тіла “поліція робить дуже багато… Цікаво, що місцеві люди відмовляються допомагати поліції. Це може бути через дві причини — або вони не довіряють поліції і просто бояться бодай щось сказати, або в них досить неоднозначне ставлення до загиблої і вони у такий спосіб це ставлення демонструють”.

Новина про смерть жінки миттєво поширилася соціальними мережами, відгукнувшись серед пересічних українців великим співчуттям і обуренням. 2 січня 2018 року в Києві біля будівлі Головного управління Національної поліції України в Київській області, що на Володимирській, 15, відбувся мітинґ. Близько двохсот людей, що зібралися, вимагали зустрічі з генеральним прокурором Юрієм Луценком, відставки міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, яким до цього вже були незадоволені через корупційний скандал із закупівлею втридорога рюкзаків для бійців Антитерористичної операції та відсутність прогресу в розслідуванні вбивства журналіста Павла Шеремета, а також — якнайшвидшого пошуку та покарання вбивці Ірини Ноздровської.

Присутні переважно сходилися на тому, що її смерть — це результат вендети з боку родини Россошанських. Однак, чи не більше звинувачень лунало саме на рахунок поліції й прокуратури. Які палець об палець не вдарили впродовж тих 2 років, коли Ірина боролася за справедливість у справі сестри, ба більше — покривали злочинні дії своїх співробітників. Які ігнорували її звернення про постійні погрози фізичної розправи, що надходили від Дмитра, його друзів і родичів. Які не хотіли розпочинати пошуки жінки одразу, коли донька повідомила про її зникнення.

“Або ми збудуємо чесні правила гри, або нас знищать” та “No investigation, no justice=total crime, no state”, — проголошували плакати мітинґарів. Вийшовши поспілкуватися до натовпу, начальник поліції Київської області Дмитро Ценов підкреслив, що Ірина Ноздровська не зверталася до правоохоронних органів із повідомленнями про погрози. Тобто навіть зазнавши гучного провалу у виконанні чи не найголовнішого свого завдання — охорони невід’ємного права людини на життя, поліція не спромоглася публічно визнати свою невдачу, вкотре давши підставу українцям задуматися: чи справді розпочата в 2017 році реформа мала за собою якісь глибокі системні зміни? Бо за оновленим фасадом і блискучою вивіскою “нової поліції” неозброєним оком проглядалася стара добра міліція, золоте правило якої можна було б сформулювати наступний чином: “нізащо не видай свого товариша по службі, якщо хочеш, щоби колись згодом він прикрив тебе”.

Щоби знизити градус протесту, Ценов запропонував присутнім сформувати ініціативну групу для громадського контролю над ходом розслідування. Її учасники добилися від поліції обіцянки, що до батьків і доньки вбитої Ірини приставлять державну охорону, на яку потерпілі мають право згідно з законом “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”. Крім того, головний поліціянт Київщини публічно дав обіцянку піти у відставку, якщо за 2 тижні слідство не дасть жодних результатів.

Фокус із замиренням спрацював — протестувальники розійшлися по домівкам і більше жодного разу не зібралися. А Дмитро Ценов подав рапорт про відставку 3 червня 2019 року. Це сталося після того, як патрульні поліцейські, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, стріляли по порожнім бляшанкам у приватному секторі міста Переяслав-Хмельницький і смертельно поранили п’ятирічного Кирила Тлявова. Після цього колишній начальник поліції Київської області очолив поліцейські сили в зоні проведення Операції Об’єднаних сил. Багато людей були спантеличені таким призначенням, адже щоби воно не означало: нагороду підвищенням чи покарання засланням — з погляду моралі це зусібіч виглядало дуже сумнівно.

У перший тиждень нового року матеріали про вбивство Ірини Ноздровської зробили всі великі медіа. Звучали думки про те, що ця справа — переломний момент у відносинах між післямайданною владою й українцями, які виходили на Євромайдан. Прогнозували навіть, що вона може виявитися точкою зворотного відліку для Порошенка, подібно як справа Гонгадзе стала початком кінця для Кучми, а справа врадіївських ґвалтівників — для Януковича.

Ажіотаж довкола смерті Ірини Ноздровської був підігрітий новиною про чергове ДТП на Київщині, скоєне не абиким, а суддею Києво-Святошинського районного суду Київської області. 3 січня 2018 року Дмитро Усатов, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, виїхав на зустрічну смугу біля повороту до села Білогородка й спричинив аварію. Водія авто, з яким зіткнулася машина судді, госпіталізували з травмами хребта, а Усатов намагався втекти з місця події на швидкій (1 березня 2019 року суддя Печерського районного суду міста Києва Олег Білоцерківець закрив провадження проти Усатова, бо сплив термін притягнення до адміністративної відповідальності. Рішення про його звільнення Вища рада правосуддя ухвалила в липні 2021 року, через 3 з половиною роки після аварії, й то лише внаслідок наполегливої адвокації з боку Фундації DEJURE).

З легкої руки українських журналістів, які нерідко грішать прикрашанням дійсності заради яскравого сюжету, а часом — передруковують інформацію, нехтуючи елементарним фактчекінґом, Ірина Ноздровська стала знаною адвокаткою і правозахисницею — майже іконою, що ледь не все життя присвятила боротьбі з несправедливою правоохоронною системою.

Однак, роздутий навколо вбитої “культ особистості” насправді не зовсім відповідає дійсності. Ірина ніколи не займалася адвокатською діяльністю. Якийсь час вона працювала за своєю першою освітою — вчила дітей музиці. Згодом із колишнім чоловіком мали невеликий бізнес — тримали кафе. Після розлучення, коли жінка з маленькою донькою на руках ледь зводили кінці з кінцями, Ірина прийняла рішення здобути більш перспективну спеціальність — і пішла вчитися на юриста в Національну академію внутрішніх справ. (Як і більшість в Україні, другу освіту вона здобувала заочно. Заочна форма навчання — совєцька абракадабра, що до сих пір практикується українськими університетами. Для них — це джерело заробітку, адже заочна освіта переважно платна, для студентів — можливість отримати омріяний диплом, не відриваючись від роботи та не докладаючи особливих зусиль. Хоча в цій закономірності можуть бути й винятки. Можливо, Ірина Ноздровська була одним із них.) Першим її місцем роботи за новим фахом стала Тендерна палата України — спілка громадських об’єднань, що займалася організацією закупівель різних товарів і послуг за державні кошти. Діяльність цієї спілки сьогодні вважається однією з найбільших українських корупційних схем, яку очолював колишній регіонал, а нині — позафракційний народний депутат Антон Яценко.

Водночас, поки одні інформресурси поспішали сакралізувати Ірину, інші — переважно проросійські “помийки” з сумнівною репутацією, але великою на той момент авдиторією — шукали будь-яких приводів, щоби дискредитувати жінку. Пригадали участь у шоу “Слідство ведуть екстрасенси”, підняли старі відео й записали нові, на яких односельчани скаржилися на родину, що нібито тероризувала весь Демидів. Все для того, аби постсовєцька, але все ще ментально окупована українська публіка зробила такий зручний для більшості висновок: убита жінка сама винна в своїй смерті. Хтозна, чи до кінця усвідомлюючи, що звинувачення жертви є напівкроком до виправдання злочинця, проте дехто таки прийшов до цього умовиводу. Ба більше, не полінувався зайти на фейсбук-сторінку вже покійної жінки, щоби залишити там коментар: “Шкода… але ця Ірина Ноздровська явно була несповна розуму… Від ненависті та зневаги… до її такої страшної смерті усього один шаг… а далі… ад, з якого вже не повертаються… Це Божий Бумеранг зпрацював у її житті… Шкода…”.

Розголос у ЗМІ, заяви українських політиків, які ледь не наввипередки коментували справу, увага з боку Посольства США, що висловило співчуття родині Ірини у твіттері, — все це тиснуло на правоохоронців. Першопочатково у слідства було чотири версії того, що сталося. Серед них розглядалися професійна діяльність жертви, пов’язана з останньою роботою, хуліганство і спроба зґвалтування, однак від них напрочуд швидко відмовилися. Зацікавлені в оперативному закритті справи, що привернула до себе занадто багато суспільної уваги, поліціянти зосередили увагу на версії, до якої найбільше схилялася громадськість, замість того, аби розслідувати правду, — ще один симптом хворої української культури.

Підозрюваного в убивстві затримали 8 січня, в переддень поховання Ірини. Це був шістдесятитрирічний батько Дмитра Россошанського Юрій.

“Жена, дочь, внукі, син Діма, я вас любіл всю жизнь і за вас ґатов атдать сваю жизнь… Пусть лучче вінят мєня. Хатя я етава нє савершал. Прєступлєніє савєршила сама Ноздровская, так как сільна мноґа знала о дєпутатах, прєдвибарних дєньґах дєпутатов єщьо с 2012 ґода. Вот ані єйо і заказалі…” — встиг написати чоловік у записці, адресованій дружині Ользі. Знайшовши цей папірець у своєму робочому кабінеті в “Київобленерго”, де обидвоє з подружжя працювали, жінка переповіла її зміст газеті “Факти”.

“Убійства Іріни Ноздровской раскрита. Прафесіальна, бєз істєрік і в сжатиє срокі”, — ввечері того ж дня оголосив у фейсбуку народний депутат та секретар парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Антон Геращенко (в минулому — позаштатний радник Авакова і один із офіційних голосів МВС України). Й не забув підкреслити: “Прєступлєнія раскривают нє народ, нє піар-актівісти і нє народниє дєпутати. Прєступлєнія раскривают прастиє украінскіє паліцейскіє — апєратівнікі уґаловнава розиска, развєдчікі-“топтуни”, сатруднікі інформационна-аналітічєскіх служб, пракурори. Паліциі нада памаґать, а нє мєшать…”.

9 січня 2018 року близько двохсот людей прийшли до будинку Дуняків у Демидові, щоби попрощатися з жінкою й провести її в останню дорогу. Побоюючись можливих конфліктів, поліція на всякий випадок перегородила вулицю Сонячну на підході до дому Россошанських. Подальший шлях сумної процесії, що супроводжувала катафалк із закритою труною до сільського кладовища, де Ірину мали поховати поруч із могилою меншої сестри, пролягав вулицею Вербовою.

— Тварюки, вбили двох моїх дочок! Як їх земля тримає… — розпачливо вигукнув весь чорний від горя Сергій Дуняк, зупинившись на декілька митей там, де на узбіччі, за півтора метра від проїжджої частини, лежала пофарбована у синій колір автомобільна шина. Всередині червоним, жовтим і бузковим пишно буяв букет із пластикових квітів.

Того ж дня, коли відбувався похорон, заступник голови Національної поліції В’ячеслав Аброськін повідомив у фейсбуку, що підозрюваний у вбивстві Ірини в скоєному не кається, але зібрані проти нього докази — “бездоганні”. Те саме посадовець доповів також президенту та секретарю Ради національної безпеки і оборони, запевняючи їх, що проти арештованого “є докази”, вони “дуже впливові й дуже серйозні”.

— Швидка реакція і ефективні дії з пошуку і затримки підозрюваного є знаком якості роботи Національної поліції, з чим я вас вітаю, — підсумував зустріч із правоохоронцями Петро Порошенко.

Згідно з зізнанням Юрія Россошанського, отриманим поліцією після арешту, він випадково зустрів Ірину на зупинці, що на вулиці Вербовій у Демидові, коли та виходила з маршрутки, а він блукав поруч, виглядаючи неподалік свого свата Віктора Манченка (батька синової дружини), з яким вони незадовго до того разом випивали. Жінка кинулася на нього з криками “Вбивця!” — ось чоловік і взявся за ножа, що нібито випадково виявився в кишені. Вдарив двічі чи тричі, точно не пам’ятав. Після цього закинув на плече, відніс до річки й кинув тіло під мостом. Одяг забрав додому й спалив у грубці в літній кухні.

— Єслі би ета Ноздровска нє приґала, живи билі би всє, всьо било би нармальна… Діма может вишел би… — відзначив Юрій Россошанський у розмові зі слідчими, що була записана та заслуховувалася згодом на суді. Уривки цієї бесіди подав “Судовий репортер” — одне з небагатьох медіа в Україні, що спеціалізується на судовій журналістиці, та фактично єдине, що систематично впродовж років висвітлювало процес у справі Ірини Ноздровської. — Ва всьом вінавата власть, нєсправєдлівиє суди, пракурори… Апеляционний суд, Абухавскій суд — ета двє паскудниє інстанциі. Вся ета лож, ґрязь, свідєтєлі лєвиє, клєвєта… — голосом підозрюваного говорила притаманна багатьом українцям інфантильність, що спонукає перекладати провину за будь-що — від обписаних лайкою під’їздів до убивства — на кого-завгодно, крім себе. Навіть тоді, коли тебе застали з балончиком фарби (чи то пак ножем) у руках, у цьому обов’язково винен сусід, ЖЕК або президент.

На підставі зібраних доказів Вишгородський районний суд обрав запобіжний захід для Юрія Россошанського — тримання під вартою без права внесення застави. Невдовзі після цього розслідування передали до обласної поліції й, відповідно, до іншого суду. Головна причина — потерпілі не довіряли ні вишгородським слідчим, ані суду. З огляду на все пережите цією родиною — це зовсім недивно.

Норма про те, що “рівень довіри населення до поліції є основним критерієм оцінки ефективності діяльності органів і підрозділів поліції” з’явилася в українському законодавстві відносно нещодавно, в 2015 році. До цього моменту для оцінки роботи правоохоронців використовувалася виключно внутрішня статистика — кількість зафіксованих і розкритих злочинів. До цих показників часто апелюють і досі. Зрозуміло, адже вони показують поліцію в дуже вигідному світлі, тоді як оцінка ефективності роботи поліції очима пересічних громадян — псує красиву картинку.

Ця невмируща звичка — звертатися виключно до статистичних даних — родом із совєцької міліції, де були важливими цифри й неважливими — люди, їхні побажання й почуття. Та хіба можна було очікувати чогось іншого, коли українське МВД, формально маючи подвійне союзно-республіканське підпорядкування, насправді неухильно виконувало розпорядження Москви, в прямому й переносному сенсі тримаючи всю країну у в’язниці? Тут ніколи не було, й не передбачалося в майбутньому, навіть мови про довіру, бо вона може існувати лише в рівноправних відносинах і аж ніяк — у стосунках між всевладними тюремниками й безправними бранцями.

У 2017 році, коли Ірина Ноздровська зникла й була вбита, в Київській області зареєстрували 94 убивства. За звітом місцевої поліції, 82 з них були розкриті (87,2 відсотка). Загалом же в межах усієї України йшлося про 1 551 убивство, розкрили — 1 387 (89,4 відсотка). У той самий час, поки статистика свідчить про надзвичайно успішну роботу поліції, проведене Київським міжнародним інститутом соціології опитування населення показало: у 2017 році Національній поліції довіряли лише 23 відсотки українців.

Обвинувальний акт у справі Ірини Ноздровської передали до суду через 7 із половиною місяців. Юрію Россошанському висунули підозру за статтею 115 Кримінального кодексу України — “умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю”, що передбачає позбавлення волі на строк від 10 до 15 років, а можливо — навіть довічне. Розгляд по суті розпочався в листопаді 2018 року. За проханням батьків Ірини та її доньки Анастасії судочинство здійснював Шевченківський районний суд міста Києва. За клопотанням адвоката обвинуваченого справу розглядав суд присяжних, що складався з двох професійних суддів та трьох звичайних громадян, рандомно обраних виконувати обов’язки присяжних. Головував на процесі Павло Слободянюк — суддя, який запам’ятався тим, що в 2013 році виніс обвинувальні вироки з умовним покаранням п’ятьом українцям, які 30 червня 2009 року кувалдою відбили носа й ліву руку пам’ятнику Владіміру Лєніну на Бессарабській площі в Києві. А під час Революції Гідності він був одним із “суддів Майдану”, ухвалюючи рішення про покарання автомайданівців за поїздку до Межигір’я, де знаходилася дача Віктора Януковича.

Паралельно з розслідуванням убивства Ірини 5 лютого 2018 року в Обухівському районному суді стартували повторні слухання щодо загибелі її молодшої сестри Світлани. Цього разу Дмитро Россошанський свою провину визнав. Зауважив, що просить вибачення в потерпілих, і підкреслив, що повністю компенсував спричинену шкоду чоловікові загиблої. Втім, суддю його слова не переконали. В обвинувальному вироку, виголошеному за 9 місяців, 24 жовтня 2018 року, йшлося про те, поведінка обвинуваченого на засіданнях не свідчила про його щире каяття, а розписка чоловіка покійної Світлани, Максима Сапатінського, вказувала лише на відсутність грошових претензій у цього потерпілого. Водночас обтяжувальні обставини, визнання яких домагалася родина Дуняків вже самостійно, без Ірини, також не були доведені. Твердження потерпілих та свідків із їхнього боку суд розцінив як суб’єктивне оцінювання ситуації, припущення, а не факти, тож нове рішення щодо Дмитра Россошанського нічим не відрізнялося від попереднього: 7 років позбавлення волі та 3 роки без права керувати авто. В задоволенні клопотання про амністію йому було відмовлено.

2022 рік

Справа щодо вбивства Ірини Ноздровської тяглася в суді майже 4 роки. Резонансні увага й розголос, якими вона супроводжувалася на початках, із часом стихли. На зміну великим спецматеріалам і ефірам із голосними заголовками в ЗМІ прийшли куці три-чотири речення в загальній новинній стрічці.

Поступове згасання інтересу медіа й громадськості — річ, насправді, закономірна. Проте усвідомити й прийняти це родині покійної було дуже складно. Особливо через побоювання, що без підтримки преси зло має великі шанси залишитися непокараним.

Аби нагадати, що крапка в цій історії досі ще не поставлена, мати двох убитих сестер Катерина Дуняк не раз зважувалася на відчайдушні кроки. Наприклад, 10 жовтня 2019 року прорвалася на пресмаратон до Володимира Зеленського з проханням прийняти й вислухати її біду.

— У вівторок на Банковій я з вами зустрінуся, — запевнив тоді президент у присутності кількадесят свідків. Але обіцянку, дану публічно, не виконав.

У червні 2020-го вона блукала під Шевченківським районним судом, де відбувалися сутички між правоохоронцями та протестувальниками у справі Сергія Стерненка (і де її помітила я), а ще за кілька місяців, у вересні, — пікетувала Офіс Президента. “Я голодую. Материнське горе влада не бачить і не чує”, — промовляв плакат, що висів над головою Катерини Дуняк, на флагштоці, на який вона спиралася плечем. Але нікого так і не зворушила згорьована літня жінка в чорній хустині, що одиноко сиділа на холодному кам’яному бордюрі, підмостивши під себе картату ковдру.

17 січня 2022 року Катерина Дуняк прийшла під Печерський районний суд міста Києва, де мали обирати запобіжний захід для Петра Порошенка в справі про постачання вугілля з окупованих територій. Її метою було добитися від експрезидента, який хвалився успішною реформою поліції й швидким розкриттям убивства її старшої доньки, відповіді на одне-єдине запитання: “Де вбивця моєї дитини?”.

— Я вас знаю. Але говорити з вами не буду, — так, за словами Катерини Дуняк, озвався до неї Порошенко перед тим, як його охоронці відтіснили стареньку геть.

Левова частина згаданих 4 років була витрачена на те, щоби розібратися з “дуже впливомими”, “дуже серйозними”, а головне — “бездоганними” доказами, зібраними правоохоронцями під час досудового розслідування. Їхнє дослідження супроводжувалося такими перипетіями, що й годі було й уявити, не те що спрогнозувати, чим і коли закінчиться цей процес. Коли ж на горизонті замаячів було довгоочікуваний фінал, суду довелося зробити вимушену паузу через повномасштабний напад Росії на Україну. Слухання відновилися більш ніж через 3 місяці після останнього, яке в свою чергу відбулося 23 лютого 2022 року.

Чи не на кожному засіданні сива-сива, аж біла, Катерина Дуняк, що змаліла під тягарем прожитих літ і непережитих нещасть, які випали на її долю, — з двома світлинами. Обидві перев’язані чорними стрічками в правому нижньому куті. Це портрети молодих і усміхнених білявок — її покійних доньок.

Пліч-о-пліч із бабусею — онука Анастасія. Зажурена, але змужніла. За час, поки тривали слідство та судовий процес, вона встигла завершити навчання в одному з київських університетів і здобути диплом магістра права. Нині двадцятитрирічна дівчина — державний службовець, із лютого 2022 року працює в Міністерстві інфраструктури України.

Майже завжди поруч із дружиною та онукою присутній Сергій Дуняк — також невблаганно побитий сивиною, з лисиною на тім’ї, приземкуватий, в окулярах і з плакатом, де написано “Шановні судді, судіть так, як би ви судили вбивцю вашої дитини”. Хтозна, чи усвідомлював чоловік, що його заклик — не про справедливість, а про помсту, адже жоден суддя апріорі не може ухвалити об’єктивне й неупереджене рішення щодо кривдника своєї дитини, однак, від засідання до засідання батько Ірини Ноздровської незмінно тримав той плакат у руках, аж доки наприкінці 2021 року в нього не загострилися проблеми зі здоров’ям.

За кілька днів до російського вторгнення Сергія вкотре за кілька останніх місяців госпіталізували у районну лікарню. Вранці 24 лютого 2022 року, щоби провідати його, у Вишгород вирушила дружина Катерина й з огляду на ситуацію вирішила там затриматися. А вже наступного дня повертатися додому, в Демидів, не було ні можливості, ні сенсу: міст через річку Ірпінь підірвали, а на підступах до села виднілися колони окупантів. На півтора тижні медзаклад прихистив у своїх стінах обидвох стареньких, а пізніше Дуняки перебралися в Київ, на квартиру до онуки. Анастасія ж, рятуючись від війни, в перший же день нападу Росії виїхала у Львів до хлопця, з яким зустрічається, та вже за 2 місяці повернулася в столицю.

— Нам повезло, — кілька разів повторила Анастасія Ноздровська в розмові зі мною. Від зустрічі з її бабусею на акції протесту минуло понад 2 роки, поки я зважувалася перестати підглядати за розвитком цієї історії крізь віконні занавіски й сконтактувати з потерпілими напряму. — На нашій вулиці [на вулиці Сонячній у Демидові — примітка авторки] взагалі все спокійно було, — дівчина на мить навіть усміхнулася, здавалося, з деяким полегшенням. — В центрі села, розповідали, жесть творилася. Людей виганяли з будинків, забирали все: гроші, золото, все загрібали… А в нас на вулиці… ходили з однієї сторони в іншу. Типу контролювали, що відбувається, але так все — слава Богу — нормально… Ну це лише… там оце затопило село, то воно трохи пішло в підвали, таке. Але в принципі, враховуючи, якого горя людям нанесли, то в нас усе нормально…

Дуняки залишалися в Києві до звільнення Демидова на початку квітня 2022 року й повернулися в село, щойно окупантів звідти прогнали. Катерина знову вийшла на роботу: продовжує доглядати хворих і стежити за чистотою в одній зі столичних лікарень. Онука зауважила, шо бабуся без роботи не зможе. На самоті в колись переповненій, а нині спорожнілій “рукавичці” їй морально важко, а так — хоча б поміж людей. Дідусь Сергій досі важко хворіє.

— Молимося, щоби ще трохи пожив, — стримано додала Анастасія.

Чи не єдина позитивна новина, яскравий просвіток у сім’ї Дуняків, — це відновлення побачень із внуком, сином їхньої покійної молодшої доньки Світлани. Одинадцятирічний Матвій тепер проживає разом із бабусею з боку батька. Наприкінці весни–на початку літа 2022 року колишні свати знову почали спілкуватися між собою, і тепер хлопчику дозволяють навідуватися в гості до дідуся й бабусі в Демидові або до двоюрідної сестри в Києві. Родина радіє, хоча чи це тимчасове перемир’я, чи остаточне примирення — поки що говорити складно.

Так само складно, як і розібратися достеменно, хто винен у смерті Ірини Ноздровської і чи насправді убивця діяв самостійно.

Всупереч офіційній версії злочину, яку оприлюднили слідчі, батьки та донька Ірини були переконані: Юрій Россошанський діяв не сам і, можливо, навіть не з власної ініціативи, хтось допомагав чоловікові скоїти вбивство й приховати його. Втім, ані слідчі, ні прокурори їхню думку не брали до уваги, а поряд із Дуняками та їхньої онукою не виявилося нікого, хто допоміг би її відстояти. За словами Анастасії Ноздровської, на етапі досудового слідства, коли ще в теорії можливо було перекваліфікувати справу, адвокати, які тоді представляли інтереси родини, не написали жодного клопотання. Тому за скляним загородженням на лаві підсудних опинився лише один Юрій Россошанський.

Як наслідок, ледь не від початку в залі Шевченківського районного суду міста Києва склалася дуже незвична ситуація. Замість двох змагальних сторін, як мало б бути, виявилося фактично три: сторона обвинувачення, сторона захисту та — окремо — потерпілі, які через кілька місяців після початку процесу все-таки змінили своїх представників. Й поки прокурори відстоювали версію слідства, інші учасники судового процесу — щоправда, з різних мотивів — ставили запитання, що серйозно її підважували.

На тілі Ірини було виявлено сімнадцять ножових поранень, а Юрій під час слідчого експерименту заявляв, що вдарив її лише два чи три рази. Звідки такі розбіжності? Психіатрична експертиза не підтвердила перебування чоловіка в стані афекту, на що можна було б звернути подібні провали в пам’яті.

Відомо, що жінка померла від значної крововтрати. Чому на місці вбивства, біля зупинки громадського транспорту на вулиці Вербовій, не було знайдено жодної краплі крові? Як сталося, що не виявилося жодного свідка злочину? Адже вбивство відбулося в годину пік, коли люди повертаються додому з роботи, а неподалік знаходиться магазин, у якому у цей час приймали товар.

Від місця, де нібито було скоєно злочин, до місця, де вбивця викинув жертву, — понад 1,5 кілометра шляху. Чи здужав би літній чоловік подолати цю відстань із щонайменше п’ятдесятикілограмовим трупом на плечах, прямуючи по поритому канавами полю? Чи не допомагав йому, бува, хтось позбавитися тіла? Чому під час слідчого експерименту Юрія не змусили пройти весь той шлях із ношею, що мала аналогічну вагу?

За зізнанням підсудного, він кинув тіло Ірини під мостом. А знайшли його за 200 метрів далі по річці. Кізка — надто мілка й майже вся поросла чагарниками, нереально, щоби труп віднесло течією. Чим це пояснюється? Поблизу оперативники зафіксували сліди шин. Можливо, тіло привезли туди на авто?

В день зникнення Ірина була вдягнена в натуральну дублянку й шкіряні чоботи. Чи могли вони згоріти дотла, не залишивши жодного сліду? Де вбивця викинув решту її речей, наприклад, сумочку, яку так і не знайшли?

Під час другого обшуку на обійсті та в будинку Россошанських на одній із внутрішніх стін дому була виявлена пляма крові, що згідно з експертизою належала жертві. Втім, під час першого обшуку, що фільмувався, цієї плями на тому місці не було. Як таке можливо?

Крім усього цього, єдиний прямий доказ, що мав би неспростовно пов’язати убивцю з жертвою, — сліди ДНК підсудного під нігтями правої руки Ірини Ноздровської — не був прийнятий судом через порушення процедури забору зразків у підсудного. Виявилося, що слідчі взяли їх, не маючи постанови прокурора на свої дії. Невже вони перший день на роботі й не знають протоколів? Чи навмисно переступають через них, щоби в обвинуваченого було більше шансів на виправдання?

За 4 роки прозвучало ще багато подібних питань, на які прокурор із невідомих причин не мав ясних відповідей. На думку адвоката Юрія Россошанського, це доводило, що його клієнт невинний. На думку потерпілих, — що підсудний мав співучасників, яких покривав. При цьому обидві протиборчі сторони сходилися в єдиному: слідство провели недобросовісно або навіть сфабрикували.

Шукаючи правди у справі про вбивство старшої доньки, Дуняки були водночас приголомшені неочікуваним розвитком подій у справі про загибель їхньої молодшої доньки.

8 липня 2019 року Київський апеляційний суд підтвердив вирок щодо Дмитра Россошанського, що вже двічі був ухвалений Обухівським районним судом: 7 років позбавлення волі. Водночас фактичний строк відбування покарання йому скоротили. Судді послалися на сумнозвісний “закон Савченко”, згідно з яким 1 день попереднього ув’язнення обвинуваченого прирівняли до 2 днів позбавлення волі.

Закон України “Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання”, відомий як “закон Савченко”, Верховна Рада України ухвалила в листопаді 2015 року. Проте, вже в травні 2017 року скасувала його, адже в результаті на волі опинилося чимало засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Серед них, наприклад, був колишній народний депутат Віктор Лозінський, який влітку 2009 року, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, побив, підстрелив у ногу, а потім наздогнав на авто і збив літнього мешканця села Грушки на Кіровоградщині. Внаслідок усього цього чоловік загинув, а його вбивця переховувався від правосуддя 9 місяців.

Винний у загибелі Світлани Сапатінської відбував покарання у Кагарлицькій виправній колонії № 115. Трохи більше ніж через 4 місяці Кагарлицький районний суд прийняв рішення про його амністію. Прокуратура оскаржила це в Київському апеляційному суді, але без успіху. Дмитро Россошанський був звільнений із в’язниці в січні 2020 року. Загалом він провів за ґратами 3 роки й 5 місяців.

“Герої”, які амністували горе-водія, заслуговують щонайменше на те, аби бути названими на ім’я, проте нині з’ясувати їх неможливо. З початком російсько-української війни доступ до Єдиного державного реєстру судових рішень був спочатку повністю закритий, а тепер — суттєво обмежений. Тисячі судових рішень звідти просто зникли, зокрема й більшість матеріалів, що стосувалися розгляду справ обох убитих сестер. Аргументовано це потенційною загрозою життю та здоров’ю суддів та учасників судового процесу, та правозахисні організації переконані — це ніщо інше як вияв загального тренду закритості української влади й відступ від демократичних цінностей.

Одразу після амністії Дмитра його батько, Юрій Россошанський, від своїх попередніх слів відхрестився й заявив суду присяжних: зізнався в убивстві Ірини Ноздровської під тиском. За те, що він візьме на себе провину, заступник голови Нацполіції України В’ячеслав Аброськін пообіцяв чоловіку звільнити його сина, а Андрій Нєбитов, який тоді займав посаду заступника начальника Київської обласної поліції, — іншу кваліфікацію злочину. Йшлося про статтю 116 Кримінального кодексу України — “умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання”, максимальне покарання за якою — позбавлення волі до 5 років. У протилежному випадку — якби підсудний відмовився — його сину загрожувала б небезпека.

— Я прєдпачьол тюрьму смєрті сина, — наголосив Юрій Россошанський на одному з судових засідань.

Після такого повороту Шевченківський районний суд вирішив дослідити записи, на яких зафіксовані негласні слідчі розшукові дії в цій справі і які, зазвичай, не підлягають розголошенню.

“Я буду ґатовіть дакумєнти на експєртізу псіхіатрічєскую, псіхалаґічєскую. Будемо з’ясовувати стан”, — жіночий голос на аудіофайлі, що заслуховувався на засіданні, належав Лідії Лучинській. Вона очолювала слідчу групу під час досудового розслідування вбивства Ірини Ноздровської.

“В Павловскую бальніцу?” — поцікавився в неї підозрюваний.

“Ні, в Глеваху поїдем”, — відповіла слідча.

“Мєня в наручніках будут так далєко вєзті?” — підупав духом Юрій Россошанський.

“Це недалеко, це стаціонар. Будемо надіятись, що Глеваха вам цей стан афекту підтвердить. І все буде…” — запевнила підозрюваного Лідія Лучинська.

“116-тая?.. Как мнє ґаваріл…” — чоловік затнувся.

“Аброськін”, — підказала слідча.

“І Васільєвіч [В’ячеслав Аброськін — примітка авторки] ґаваріл, і Андрєй Анатольєвіч [Андрій Нєбитов — примітка авторки], што у тєбя тут 100 працентов 116-тая…”.

Хоча цей діалог лише частково підтверджував слова обвинуваченого, суд порахував його достатньою підставою, аби допитати співробітників поліції. На засідання викликали Лідію Лучинську, яка проводила бесіду, та згаданого в ній Андрія Нєбитова, який улітку 2019 року змінив Дмитра Ценова на посаді начальника Головного управління Національної поліції в Київській області. Та чомусь не викликали В’ячеслава Аброськіна, який із жовтня 2019 року став ректором Одеського державного університету внутрішніх справ (звільнений із посади в жовтні 2021 року за систематичне невиконання покладених обов’язків без поважних причин).

Обидвоє — і Лучинська, і Нєбитов — “запрошення” суду всіляко ігнорували, надсилаючи відписки про свою неабияку зайнятість. Доки ж вони шукали “вікна” в щільному робочому графіку, аби прийти на допит, Юрій Россошанський від своїх слів про шантаж із боку працівників поліції відмовився. Заявив, що претензій ні до кого не має, тож і заслуховувати правоохоронців не потрібно. Принагідно додав: скоювати самогубство в камері він не збирається і до завершення процесу не промовить більше ні слова.

Однак, на допиті наполягали потерпілі. Крім всього, їм краяли серце почуті на іншому аудіозаписі слова Андрія Нєбитова, де він зауважує підозрюваному, що того “нікто прєступнікам нє счітаєт”; дає йому поради в стилі “вашим адвакатам нєабхадіма пахадіть па людям, каториє ґатови ґаваріть, што ані [родина Дуняків — примітка авторки] затєрарізіравалі всьо сєло”; а також стверджує, що Анастасія Ноздровська “нєнавідєла страшна” свою матір, озолотилася на її смерті й “тєпєрь у нєйо в жизні всьо в парядкє… ету роль даіґраєт і куда-та с’єдєт”.

Щойно ж донька Ірини анонсувала черговий виклик на засідання Андрія Нєбитова, на неї посипався шквал критики. В коментарі під допис Анастасії на фейсбуку мобілізувалися його підлеглі зі звинуваченнями, що дівчина піариться. “Мати цієї особи перевертається в гробу від того, що витворяє її донька… — написала Людмила Першин, консультантка головного поліціанта Київщини. — …Все із-за брехні та матеріальної зацікавленості… Сморіду розвели на всю країну, бо в особи гроші закінчилися, то вона знайшла тему для хайпу, щоби викликати до себе жалість”.

А в особисті повідомлення з порожнього фейсбук-акаунту, що підписався “Taras Nemtsov”, того ж вечора дівчина отримала наступне:

“Слухай сюди сопля, закрий свій рот і не лізь туди, куди не просять. Для чого ти підіймаєш цю бучу? Тобі мало проблем? Ти хіба не знаєш, за що твою матір вбили? Чи ти хочеш такого же закінчення? То ми тобі влаштуємо. Раджу ввечері з дому не виходити”.

12 липня 2021 року Анастасія Ноздровська повідомила про погрози до Вишгородського управління поліції. Та пам’ятаючи, як правоохоронці постфактум заперечували аналогічні звернення її мами, на всякий випадок оприлюднила фото талону про прийняття заяви. Подальші кількамісячні прохання дівчини надати їй витяг про внесення цієї заяви до Єдиного реєстру досудових розслідувань не знаходили жодного відгуку. Тож разом із адвокатом вона звернулися до суду — й лише після цього поліція відкрила справу. Та чи ведеться якесь розслідування за нею — хтозна.

Коли начальник Головного управління Національної поліції в Київській області все-таки визрів до того, щоби виконати свій обов’язок свідка, то визнав: проводив одну бесіду з Юрієм Россошанським, але заперечив, що обіцяв змінити йому кваліфікацію справи. Також Андрій Нєбитов очікувано заявив, що нічого не знає про фальсифікацію доказів.

Лідія Лучинська ж, яка прийшла на засідання лише після того, як оголосили ухвалу про доставлення її примусово, зі свого боку стверджувала: поліція зробила достатньо, щоби суд присяжних тепер міг прийняти рішення в цій справі.

Останнім на судовому процесі допитували Юрія Россошанського.

— Я нє прізнаю сєбя винним, — зауважив він на пряме запитання судді, стоячи за скляним загородженням. Й вдруге, фактично після річної мовчанки, оголосив: грав роль убивці за сценарієм, який йому надиктувала поліція. Зокрема В’ячеслав Аброськін.

3 серпня 2022 року суд присяжних оголосив свій присуд щодо вбивства Ірини Ноздровської.

— …Керуючись статтями 370–371, 374, 376, 377 КПК України, суд ухвалив… прошу всіх встати, — закликав чоловік у довгій чорній мантії з білим жабо — суддя Павло Слободянюк — і, перш ніж продовжити, сам піднявся з крісла, показуючи приклад усім присутнім у залі. Серед них, до речі, не було нікого з родини підсудного. Як і на всіх попередніх засіданнях, починаючи з першого. — …Россошанського Юрія Вікторовича визнати винуватим у вчиненні злочину, передбаченого пунктом 4 частини 2 статті 115 Кримінального кодексу України, за який призначити йому покарання у виді 15 років позбавлення волі. Запобіжний захід до набрання вироком законної сили у вигляді тримання під вартою залишити без змін.

Своє рішення суд присяжних мотивував тим, що підсудний мав тривалий конфлікт із жертвою та розкрив деякі деталі злочину, які не міг би знати, якби не скоїв його, зокрема описав знаряддя вбивства. Прослухані розмови з досудового розслідування не містили ознак вмовляння чи психологічного тиску на підозрюваного. А версія потерпілих щодо наявності спільників у Юрія Россошанського чи виконання ним убивства на замовлення не знайшла підтвердження доказами, що були зібрані поліцією до передачі справи в суд. Також було враховано, що обвинувачений скоїв убивство в стані алкогольного сп’яніння та не виявив жодного жалю та каяття, навпаки — цілеспрямовано намагався ввести суд в оману.

“Чи справедливе це покарання? Відносно Россошанського так, проте об’єктивно суд мав відправити справу на перерозгляд та знайти й покарати всіх вбивць, наприклад, таких як Нєбитов Андрій, який наразі займає посаду начальника НПУ Київської області”, — так у соцмережах відреагувала на вирок донька Ірини Ноздровської.

Упродовж місяця, який надається на оскарження рішення, до Київського апеляційного суду надійшло чотири скарги: від прокурора, від адвоката обвинуваченого та особисто від Юрія Россошанського, а також від Анастасії Ноздровської.

— Це для галочки, — зауважила дівчина, пояснивши далі, що потрібно пройти всі необхідні судові інстанції в Україні, аби мати можливість позиватися в Європейський суд із прав людини (ЄСПЛ). На українське правосуддя в неї надій немає. — Хто має гроші — за тим і правда. Ну скільки ще часу пройде, щоб ця система змінилася? Я не знаю. Але поки що це все не працює абсолютно, — безпорадно знизала плечима Анастасія…

Замість прогресувати, ми — крок за кроком і справа за справою — відкочуємося назад. До часів, коли теперішнього Демидова — одного з найдавніших сіл України — ще не існувало, й до принципів таліону, що діяли на київських землях до ухвалення “Руської правди”.

Подібно до “Салічної правди”, “Лангобардської правди” та інших варварських правд, цей збірник законів, укладений князем Ярославом Мудрим, його наступниками Ярославичами та Володимиром Мономахом, став важливою цивілізаційною віхою в розвитку Київської Русі. Він замінив кровну помсту грошовими штрафами і, таким чином, поклав початки державної системи судочинства і законодавчого врегулювання кримінальних справ на землях, які сторіччями опісля склали територію незалежної України.

У той же час, Москва, яка наполегливо претендує на києворуську спадщину і дотепер збирає під свій імперський чобіт “ісконно рускіє зємлі”, була не чим іншим, як лісистим болотом на берегах однойменної річки. “Руська правда”, прийнята близько тисячі років тому, — це те, що відрізняє Україну від “рускава міра” сьогодні.

Проте, подвійна трагедія Катерини й Сергій Дуняків — пересічної родини з Київщини, що восьмий рік борсається в трясовині під назвою “правоохоронна система України”, наглядно демонструє: внутрішня окупація є не менш небезпечною для держави, ніж зовнішня. Й чи не найбільша її загроза полягає в тому, що на зміну писаним законам, які не працюють, а отже — не гарантують справедливого правосуддя, зрештою, може прийти звичаєве право. Око за око. Зуб за зуб. Сім’я на сім’ю.