Всесвітній Потоп

ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП

Ковчег, нацисти і туалетний папір

Частина ІІІ

Частина І

Частина ІІ

Автор Олексій Дубров

Ілюстратор Руслан Вашкевіч

І. Трагедія Ноя

Юй отямився від того, що йому на голову линули відро крижаної води. Він хотів схопитися, але вдалося лише смикнутися — китаєць стояв біля стовпа, прив’язаний до нього за руки й ноги якимось ганчірʼям. Погляд ще не сфокусувався, тож йому було складно розгледіти фігуру, що стовбичила навпроти. Та він не мав сумніву, хто перед ним, завдяки смороду ніколи непраного одягу та тисячолітніх нашарувань поту, що розʼїдав очі.

— Ти зовсім із глузду зʼїхав, — протягнув Юй. — Геть до ручки допився.

— Мені потрібна інструкція до кімнати управління Ковчега, — буркнув Ной, всідаючись верхи на тюки з сіном поряд.

— Ти ж Хранитель. Ти мені скажи, де вона, — байдуже відповів китаєць.

— Не торгуйся тут зі мною! — гаркнув Ной, спробувавши гупнути кулаком по сіну, та рука лише відпружинила з ледь чутним шурхотом. — Я тисячі років до нього не підходив! А ти грався ним постійно, шведняв туди-сюди між світами, приводив сюди заблудлі душі!

— Ти ще й смієш інших грішниками обзивати? — Юй з презирством плюнув прямо під ноги своєму візаві, що нещодавно на нього напав. — Міг врятувати мільйони людей від загибелі, а натомість замкнувся з сімейкою і свинями в кораблі!

— Це було Боже повеління!

— Боже повеління, — перекривляв його Юй. — Я, на відміну від тебе, маю свій мозок і людей рятувати хотів. Щоби повеней у світі більше не було, то й швендяв туди-сюди, вчився.

— То чого ж ти досі тут? — проревів Ной, схопившись за похмільну голову. Та все не припиняла страшенно боліти.

Юй не відповів. Він волів би пояснити, що, нарешті, зумів викликати в Ковчег одночасно людей із трьох світів, щоби синхронізувати їх за своїм задумом і створити на землі рай. Для всіх людей, які на це заслуговували. Але сам залишився тут і не здатен подивитися на власне творіння.

— Нащо ти мене викликав? — після тривалої паузи запитав Юй. — Я взагалі буддист.

— Ти знаєш, — махнув рукою Ной.

— Щоби я працював, поки ти пиячиш? — відповів Юй. — Чому саме мене?

— Бо ти хотів зробити світ кращим. Бо мав амбіції, поки мої одновірці сліпо вірили в якісь там настанови, — Ной підскочив, але ноги підкосилися і він знову упав на сіно. — Ти би знав, скільки смертей було скоєно в імʼя мого Бога. Скільки скоїв я…

— Ми не кращі, — відказав Юй.

— Я можу все виправити, — Ной погладив рукою свою кишеню.

— Тільки золота плата і правильний код… — почав говорити китаєць, коли згадав про попелище. — Ти ж маєш плату, чи не так?

— Це тебе не стосується! — проревів Ной і, непевно підвівшись, попрямував вгору сходами. — Я прийду вранці, щоби сказав мені правильний код!

Ной вийшов із підвалу одноповерхової камʼяниці й опинився у просторій кімнаті, обставленій вздовж стін деревʼяними стелажами з різноманітним побутовим начинням та речами: посудом, одягом, чоботами, плетеними кошиками та пляшками. Чоловік підійшов й оглянув кожну ємність, марно намагаючись віднайти хоча б невеликий ковток алкоголю, що міг би вгамувати його біль. Та всі пляшки виявилися геть порожніми.

— А-а-а! — прокричав Ной у стелю, від чого його голова розболілася ще більше, а зображення в очах розмилось. Він люто схопив найближчу пляшку та кинув її на підлогу — кераміка розлетілася на друзки. Повторив процедуру кілька разів, поки не стало хоча б на краплину легше. Тоді знесилено опустився на стілець поруч зі столом, що займав добрячу частину кімнати посередині.

Ной мусить за будь-яку ціну це зробити. Врятувати себе, якщо випав такий шанс. Він — той, що все життя сліпо корився Богу, що вижив заради Нього. Той, що врятував людство, дозволивши захлинутися у муках мільйонам людей. Той, що, зрештою, погодився відпустити всіх рідних на землю плодити благочестивих нащадків, аби самому залишитися стерегти їхнє майбутнє. Бо Бог так захотів.

Та його робота втратила сенс, коли Бог, нібито йому в допомогу, створив центр управління — автоматизовану систему керування трьома світами. По одному на кожного з трьох синів Ноєвих. Нова машина виправляла всі найдрібніші відхилення, щоби світи розвивалися однаково, — і Ной фактично припинив існування. Дні злилися в один єдиний потік — бурштиновий струмінь пива з мідного крану його затхлої таверни. Але ж дідько! Він просив у Бога вино! Чому саме він має слухати Його, а не навпаки!

Ной вийшов на подвірʼя. Сонце поволі хилилося до заходу. Будинок, у який він доволочив свого вʼязня, знаходився на окраїні безлюдного поселення, де колись жила його велика сімʼя. Лише за кількасот метрів лісу знаходилось озеро, на березі якого розміщувалася машина управління. Він має змусити китайця поділитися втраченим для Ноя знанням, інакше нічого для нього не матиме сенсу. 

Раптом він відчув, ніби хтось дихає йому у спину.

Юй, що тихо підкрався позаду, різким стрибком опинився прямо на Ноєвій шиї. Кістляві, але спритні руки китайця обхопили величезне тіло суперника, намагаючись повалити його на землю. Ной незграбними рухами хотів відкинути від себе причепу, та товсті пальці погано слухалися старого пропитого мозку. Хитання бороданя нагадували радше барахтання потопельника, що марно намагається випливти, здаючись могутній силі води. Зрештою, він не втримав рівновагу та впав — на горе нападника, прямо на нього, своєю спиною прибивши Юя до холодної землі.

Важко зітхаючи, Ной запитав:

— Як ти розвʼязався?

— Ти ще й забув, як в’язати вузли, — вичавив із себе Юй. — Встань із мене!

Спершись на руки, Ной повільно підвівся, простягаючи руку китайцеві. Та той лише зневажливо відмахнувся та зіпʼявся на ноги самостійно, тримаючись за стіну. Мʼязи на руках Юя ще досі не розслабилися від хватки і неприємно сіпалися.

— Ми все одно не можемо померти тут, — махнув він рукою. — Але я хоча б можу вибратися.

— А як же хвалене азійське дбання про колектив? — зіронізував Ной.

— На алкоголіків не розповсюджується.

Біль у голові Ноя не вгавав. Йому було страшенно кортіло випити, але він розумів, що Бог не лишив ані краплі, якщо захотів. А він, судячи з усього, захотів.

— Допоможи мені, а я допоможу тобі, — запропонував Ной.

— Чому я маю тобі довіряти? — запитав китаєць.

— А чому я маю довіряти тобі?

Юй задумався. Дійсно, якщо у світі й були двоє, які не могли одне одному довіряти, — так це вони тут, у раю. Але варто спробувати.

— То що ти пропонуєш? — запитав Юй.

Ной поглянув йому прямісінько у вічі, а тоді серйозним тоном прохрипів:

— Влаштуймо тут потоп!

ІІ. Спуститися нагору

Кілька поворотів коридору — і Ганс вивів Ендрю на широкий бетонний майданчик, оточений навколо десятком химерно підстрижених кущів та дерев. Ґвинти гелікоптера, що стояв прямо попереду, повільно оберталися, змушуючи листя ритмічно лоскотати повітря. Утікачі почули голосні вигуки: це охорона з імператорського палацу намагалася наздогнати свого правителя та повернути його на трон. Німець вскочив на борт першим і, поправивши кобуру з пістолетом, що зачепилася за поручень, всівся на місце пілота та почав натискати почергово з десяток кнопок. Українець сів поряд, захлопнувши за собою важкі двері. Перед тим, як заклацнути ремінь безпеки, він стягнув із себе чудернацький халат, в якому було неймовірно жарко, й залишився лише в шовкових туніці та штанях.

Ганс схопився за важіль та здійняв гелікоптер у повітря саме в той момент, коли на злітний майданчик висипало з десяток охоронців імператора. Вони кілька разів вистрілили, але автоматні кулі лише легенько чиркнули корпус. Передні бокові вікна гелікоптера були відчиненими, тож у салон проривався досить сильний вітер. Він приносив із собою крупні краплі зливи, яка почалася майже одразу, щойно повітряне судно покинуло Константинополь. Ендрю зіщулився, адже кілька з них потрапили прямо в його обличчя.

— Досить сучасна машина, — помітив українець, оглядаючи акуратну панель із сотнею кнопок та екранів.

— У Райху гелікоптери не дуже, довелось позичити в твоєму світі, — пояснив німець.

— М-м-мг, — роздалося мугикання позаду. Пілот і його пасажир розвернулися.

— Точно, забув сказати, — посміхнувся німець, обертаючись назад до штурвала. — Не скажу, що піймати її було легше, ніж тебе. Кусалася, зараза, — Ганс показав свіжу рану на своїй руці та подув на неї.

— Владлєна Едуардовна? — очі українця округлилися. Він обережно переліз через сидіння та пішов у хвіст вертольота, де розміщувалася невелика зона без стільців. Владлєна сиділа прямо на підлозі, у самісінькій нічній сорочці, зі звʼязаними за спиною руками та заклеєним ротом. — А чому ти заліпив їй рота? — запитав Ендрю, намагаючись відклеїти армований скотч. Владлєна лише брикалася та важко стогнала.

— Ти не хочеш знати причину… — скривився Ганс.

— Ах ти хам! — Владлєна заверещала ще до того, як українець спромігся повністю відкрити їй рота, зробивши безкоштовну депіляцію її вусам. — Інфантіл! Та я тебе не те, що КҐБ[1], я тебе самому Ґєнсєку здам!

— Я попереджав, — зітхнув нацист.

— Що тут відбувається, ти можеш пояснити? — останні слова Ендрю заглушив гуркіт грому, що роздався геть поруч із гелікоптером. Повітряним судном пройшлася сильна вібрація.

— Натворили ми справ у тому Ковчегу, — почав пояснювати Ганс, періодично розглядаючись на всі боки. — Пішло все геть шкереберть, о Mein Führer.

— Він мене нахабно поцупив прямісінько з ліжка! — прокричала білоруска, поки Ендрю розвʼязував їй руки. — І обмацав усю!

— Ти собі лестиш, — кинув жінці на зауваження нацист.

— Так що сталось із Ковчегом? — Ендрю намагався направити дискусію у більш конструктивне русло.

— Я не знаю, що сталося з Ковчегом, — сказав нацист. — Але зі світом точно щось не так: всюди відбуваються землетруси. Та врешті-решт ми одне з одним не маємо зараз говорити!

— Я й не мала жодного бажання, — Владлєна сперлася руками об підлогу, намагаючись втримати рівновагу й не дивитися зайвий раз у вікно. Її кінцівки тремтіли. Ендрю, якому теж було важко триматися в умовах періодичної турбулентності, повернувся у своє крісло. Жінка підвела благальний погляд на нього, натякаючи поступитися їй місцем, але українець не зчитав цього.

— То ви всі опинилися в моєму часі і тут всюди моя імперія? — запитав Ендрю.

Владлєна, спираючись спиною об корпус гелікоптера, відповіла:

— Я прокинулась у своїй квартирі у Мінську, нічого не змінилося.

— І у мене все звично було. Спочатку… — затнувся Ганс.

— Спочатку? — перепитав Ендрю.

— Майже одразу мене відправили в Грецію, щоби виявити там пронімецькі настрої. І що ви думаєте? Сідаю я в Атенах в аеропорту, а там… — Ганс, тримаючи однією рукою штурвал, схопився іншою за голову, мимоволі скинувши із себе кашкет. Під ним було ідеального тону світле густе волосся.

— Мені це не цікаво, поверніть мене додому! — буркнула Владлєна. — Мене Вовка жде.

— Що, клюнув-таки хтось? — посміхнувся Ендрю й, проігнорувавши вигук жінки “Хам!”, звернувся до Ганса, що якраз закурював вільною рукою цигарку. — І що в Атенах?

— Одні китайці, o Mein Führer! У Греції! Присягаюся, — процідив він крізь зуби, не випускаючи сигарети з рота. Не обертаючись, протягнув через спину тютюн та подерту хромовану запальничку Zippo Владлєні, та не відмовилася. — І мене зустрічають як посла Третього Райху у Китайській імперії, уявляєш? — продовжив Ганс.

— Напевно, — посміхнувся Ендрю.

— І ти, — нацист ткнув пальцем прямо в обличчя українцеві, — висушуєш без мене Середземне море. А це я, між іншим, Атлантиду хотів першим знайти. Тоді я для цікавості їду таємним потягом у Мінськ, до цієї, — скривився він, кивнувши головою на білоруску, — а там… той… комунізм, — промовивши останнє слово, Ганс скривився.

— То ми тепер подорожуємо у часі просто, як із місця на місце? — оживився Ендрю. — Це ж круто!

— Ага, — буркнув Ганс, коли гвинтокрил трусонуло з такою силою, що українець ледь не влетів у низьке лобове скло, і лише ремінь безпеки втримав його на місці. За вікном посилилася громовиця, вітер нещадно гойдав повітряне судно, заважаючи йому триматися курсу. Німець, марно намагаючись щось розгледіти крізь суцільну завісу дощу, яка застилала лобове скло, на мить визирнув із бокового вікна. — Тільки боюсь, що ця подорож може бути останньою, — крикнув він. За шквалами вітру й гуркотом грому Ендрю ледь почув, що він говорить.

— Ця негода, землетруси, які були в палаці, — це все наслідок того, що час і простір перемішалися? — припустив імператор-утікач.

— Думаю, що так, — погодився Ганс. — Нам треба повернутися на Ковчег і все виправити, інакше буде катастрофа. Кожен раз перетин цих ліній стає все важчим. Тому я і викрав якнайшвидше цю істеричку і знайшов привід, щоби потрапити у твій палац…

— А як ми дістанемося до Ковчега? — несподівано озвалася ззаду Владлєна.

— Через пекло, Frau Ґромова! — Ганс раптом розреготався так, що заглушив негоду навколо.

Через кілька хвилин хитання вертольота різко припинилися, хмари розступились і попереду показалося ясне блакитне небо.

— Переміщення проведене, — відрапортував Ганс, витерши піт із лоба.

— Невже, — буркнула Владлєна. — І де ми тепер?

— Арарат, — розплився в посмішці Ганс, киваючи головою вперед. У молочному серпанку виднілися величні обриси гори, верхівка якої була вкрита білою сніговою шапкою. — Тут знаходиться вхід до Ковчега.

— А ми теж, он наш КҐБ, шукали всі ці старозавітні штуки, — похвалилася білоруска.

— Ви шукали, а ми знайшли, — огризнувся нацист. — Думаю, ця галявина біля підніжжя буде ідеальною.

Всесвітній Потоп

Гелікоптер, легко погойдуючись, підлетів до вказаної точки та, зависнувши в повітрі, став поволі опускатися на землю. Шасі торкнулися поверхні майже непомітно для тих, хто знаходився у салоні. Ґвинти, поступово загальмовуючись, продовжували гойдати високу траву навколо повітряного судна.

Пілот і його пасажири зіскочили з борту на травʼянисту поверхню та взялися, наче за командою, розминатися — мʼязи ніг, спини та шиї затекли під час кількагодинного перельоту і неприємно поколювали. Владлєна зітхала під час кожного руху.

Завершивши руханку, Ганс закурив та, діставши з внутрішньої кишені кітеля невеликий блокнот, взявся вивчати його вміст. Періодично відривався від жовтих потертих сторінок та оглядався довкола. Ендрю та Владлєна підійшли до нациста.

— То що далі? — запитав українець.

— Дорога в рай, де знаходиться Ковчег, лежить через пекло, — відповів Ганс. — А в царство Сатани треба підійматися тисячею сходинок десь біля цієї гори.

— Що це за маячня? — буркнула Владлєна. — Навіть атеїстам відомо, що пекло знаходиться під землею.

— Слухай, Аненербе[2] майже десятиріччя досліджує давні письмена і давно відшукало цю інформацію, — заперечив Ганс. — Але увійти туди може лише той, кого вже колись викликали до Ковчега.

— Припини, — скептично підвів брови Ендрю. — Ти це щойно вигадав.

— Я не знаю, як це відбувається, але я звідкілясь знаю, що робити. Якась сила веде мене, це складно пояснити. Просто повірте мені цього разу!

— Та ну… — почав було говорити українець, коли його обірвав відчутний підземний поштовх. Гуркотіння, що супроводжувало його, луною рознеслося навколо. — Ну добре, давай спробуємо.

Землю продовжувало трусити і, ледь втримавши рівновагу, Ганс ще раз поглянув у блокнот та пішов прямо в напрямку гори. Він уважно придивлявся до поверхні, якою ступав, періодично зупиняючись і простукуючи її чоботом. Раптом його нога провалилася і німець, голосно лаючись, упав. Ендрю та Владлєна, що до того пленталися позаду, підбігли до нього.

— Знайшов! — радісний Ганс щосили намагався витягти ногу, що застрягла по щиколотку. — Треба рити! — на цих словах нацист взявся розгрібати руками землю навколо чобота. Ендрю теж підключився, Владлєна ж просто мовчки спостерігала за обома.

— Отам краще підкопни, — жінка показала пальцем на місце біля Гансової п’яти. — Та лівіше візьми!

— А, може, ти перестанеш розказувати, а допоможеш? — гаркнув на неї нацист.

— Це не жіноча справа, — розвела руками білоруска. — Та лівіше, кажу!

Несподівано, після чергової відкинутої вбік жмені землі, ґрунт просів і посипався кудись донизу. Ганс та Ендрю відсахнулися, щоби не потрапити в яму. Перед ними відкрились кілька вузьких сходинок, грубо видовбаних із каменю.

— А я казала, що під землею, — радісно вигукнула Владлєна.

— А ми точно не можемо залишитися тут? — висловив надію Ендрю, пригадавши своє розкішне, хоч і безглузде життя в імператорському палаці. Та черговий поштовх земної кори зробив його питання риторичним.

Німець, білоруска та українець, спустившись на кілька сходинок вниз, зненацька опинилися перед височенною скелею, що невідомо як зʼявилася під землею. Вузькі сходи різко здіймалися догори, гублячись у густому білому тумані.

ІІІ. Випробування пеклом

— Не можу повірити, що послухалася і пішла за вами, — бідкалася Владлєна поки, періодично зітхаючи, збиралася вгору сходинка за сходинкою. Порядно стомившись, вона зупинилася перевести подих.

— Не можу повірити, що я знову з тобою звʼязався, — сердито крикнув їй Ганс, що впевнено марширував далеко попереду.

Ендрю мовчки крокував між ними, похнюплено опустивши голову і не маючи жодного бажання вступати в суперечки. Напевно, цього разу він погоджувався з комуністкою. Щойно його життя перетворилося на рай — ну… майже, — одразу ж доводиться рятувати світ. Та людей, долями яких він ніколи не переймався.

— Все, я не пройшла випробування пеклом, — не вгавала жінка, вмостившись на холодну сходинку спиною до інших і, задихаючись, несамовито махала рукою на спітніле обличчя.

— О Mein Fuhrer! Ти серйозно!? — Ганс не витримав і кількома велетенськими стрибками спустився, ледь не збивши Ендрю з ніг. Зупинившись трохи вище Владлєни, він заволав на неї. — Ти дійсно думаєш, що ЦЕ пекло?! От коли я в Велику війну на Соммі 3 дні під безперервними бомбардуваннями артилерії та літаків бритів пролежав у зруйнованому окопі, прикритий тілами побратимів, що стали мені за щит, коли мені дихати нічим було в тісноті й смороді, — ото було пекло! А ти не можеш десяток сходинок подолати, нікчемна комуністко!

— Чого ти на мене репетуєш?! — Владлєна заревіла і додала ще кілька нерозбірливих прокльонів, розмахуючи руками. Ганс закотив очі, прогарчав у небо нерозбірливу лайку і пішов нагору. Тим часом Ендрю підійшов і подав жінці руку. Вона кинула погляд на простягнуту долоню і відвернулася, витираючи носа кулаком.

— Припини поводити себе інфантильно, — сказав українець. — Нам дійсно треба це зробити до того, як все полетить під три чорти.

Владлєна гучно висякалася в поділ нічної сорочки, прийняла допомогу і підвелася. Всміхнувшись до Ендрю, вона повільно пошкандибала нагору. Українець йшов позаду, ніби хотів переконатися, що та більше не відстане. Вгамувавши емоції, їх почекав Ганс, і далі вони попрямували разом. Година складного підйому, що аж німець почав запихуватися, — і вони видерлися нагору.

— Не може бути! — крикнув Ганс, ляснувши себе руками по стегнам. Владлєна, тримаючись за серце, всілася на сіру суху землю. Вони вибрели до велетенської пустки, що простягалася далеко за горизонт — і жодного краю цієї мертвої твердіні не було видно.

— То це вже вхід до Ковчега? — запитав Ендрю.

— Ні, — важко дихаючи, промовила проповідниця наукового атеїзму. — Земне втілення Ковчега має бути обовʼязково у вигляді великого деревʼяного човна. Або хоча б позначене його знаком. Інакше ніяк.

— Правду каже, — нацист присів поряд із жінкою. — В цьому випадку, човен — не метафора. Якщо вірити звітам Аненербе, вхід до Ковчега має бути на верхівці сходів. Але, як бачиш… — Ганс демонстративно обвів рукою простір перед ними.

Ендрю приклав долоню до лоба, пильно вдивляючись у далечінь. Здійнявся легкий вітерець, що неприємно ущипнув обличчя українця дрібними частинками пилу. Якась порошина залетіла до правого ока — Ендрю розтер його до червоноти.

— Нам треба йти далі, — тихо промовив українець, не обертаючись до супутників.

— Що ти кажеш? — вичавила з себе Владлєна.

— Нам треба йти далі, — повторив Ендрю голосніше, присівши навпочіпки поруч із білорускою та німцем. — Помилки бути не може, раз ми вже відшукали неіснуючі сходи, то і Ковчег десь у цій пустці.

То куди йти, розумнику? — гаркнув Ганс. — Прямо, праворуч чи ліворуч? Цього Аненербе не знає!

— В усі напрямки одночасно, — радісно випалив Ендрю. Комуністка і нацист переглянулися.

— Молодий чоловіче, — Владлєна говорила це мʼяко, наче до ментально хворого, — ми не можемо разом вирушити в трьох напрямках…

— О Mein Fuhrer, — Ганс ляснув себе по лобу. — Геніально! Кожен із нас піде в одну з трьох сторін!

— І потім ми повернемося в домовлений час… — почав пояснювати Ендрю.

Нєт-нєт-нєт! — перебила його Владлєна. — Я сама нікуди не піду.

— Припини, — прохрипів німець, дістаючи цигарку з портсигара й закурюючи. — Що з тобою тут станеться?

— А раптом тут теж є хижі звірі, як у Ковчегу? — торгувалася жінка.

— Комуністи їм не смакують, — сказав Ендрю, викликавши щирий захват у нациста.

— Будуть із тебе люди, — розреготався Ганс і штурхнув його в плече.

— Та ну вас, — Владлєна підвелася і обтрусила зі своєї дупи пилюку. — От зʼїдять мене алігатори, не потрапите в Ковчег!

Владлєна почургикала в лівий від сходів бік, важко переносячи вагу то на одну, то на іншу ногу.

— Зустрічаємось ввечері на цьому місці! — крикнув їй Ендрю, білоруска лиш нервово відмахнулася. Ганс махнув Heil Hitler та пішов у правий бік. Українцеві залишилося йти прямо.

Першу годину Ендрю ще бачив на горизонті Владлєну та Ганса — вони йшли з різною швидкістю, але з курсу не звертали. Згодом, коли ті зникли з поля зору, кожен залишився наодинці з сухою земляною пусткою та поривами кволого вітерцю, що хоч якось урізноманітнював навколишню тишу.

Ендрю не зрозумів, як почав іти швидше. Вітерець поступово затих — і тепер єдине, що українець міг чути, це власне ритмічне дихання та пульсацію крові у скронях. Він пришвидшився ще — тепер пересувався підтюпцем.

“Що це таке?” — подумки здивувався Ендрю, марно намагаючись зупинитися чи бодай трохи сповільнити рух. Але результат виявився протилежним: його дихання пришвидшилося, пульс зростав, а тіло пересувалося вже зі швидкістю легкої пробіжки. Українець зібрав усю волю й спробував знову опанувати власні мʼязи, але нічого не виходило. Він не міг припинити біг.

“Ох вже ці прикольчики, — міркував чоловік. — Ну що ж… побачимо, куди це мене приведе”.

Сонце, що, здавалося, вже мало б рухатися до заходу, знову опинилося в зеніті та нерухомо повисло над головою Ендрю. Стояла суха, тепла, невітряна погода. Він продовжував бігти, позаду був вже не один кілометр, а тим часом навколишня природа жодним чином не змінювалася. Лише небо з ясно блакитного стало трохи світлішим, аніж ґрунт, і вітерець, який час від часу здіймав у повітря пилюку, остаточно вщух.

— Хоча би знати, куди я біжу, — сказав українець уголос, однак жоден звук не сколихнув довколишню тишу. Він не на жарт злякався.

— Напевно, краще вертатися, — беззвучно заворушилися губи Ендрю. Він розвернувся, щоби бігти назад.

“Стоп, а це точно правильний напрямок? — подумав він. — Хоч би якийсь орієнтир. Але біжу я десь годину, отже, за цей же час маю повернути змогу ходити”.

Минула година, може, навіть дві, але Ендрю так і не міг зупинитися. При цьому він зовсім не втомився. Дихання бігуна було рівним та спокійним. На його сухій шкірі, що покрилася пилом, не проступило ні краплі поту.

— Бляха, куди ж я біжу тоді? — пролунала та сама мовчанка. Він напружив горло сильніше, як для крику. — Гей, хто-небудь! Боже чи Сатано, чи хто тут хазяїн?!

У відповідь лише тиша.

Scheiß drauf![3] — вилаявся в тишу Ганс, не зупиняючи свого бігу. — Я можу бігти хоч вічність! Було б куди…

Німець зняв із шиї та сховав у передню кишеню Залізний хрест і розстібнув ґудзик на комірі свого кітеля, що вже до крові натер шкіру.

“Це все задля блага арійської раси, — переконував себе Ганс в умі. — А раптом ні? Що якщо я застряг тут навічно? Хіба взагалі законні такі страждання для арійця?! Я ж не Jude якийсь…”.

“Геть не спітніла. Так вагу не скинеш, — думала десь у лівому напрямку Владлєна. — Скільки ще доведеться витерпіти нещасній жінці?”.

Білоруска давно так швидко не пересувалася. Востаннє бігала ще в університетській команді з легкої атлетики, до вагітності. Та коли народила Володьку, а через рік після цього її кинув чоловік-алкоголік (інших у Союзі годі шукати!), то спорт жінка закинула остаточно.

“Хоч би щось показалося на горизонті!” — марно надіявся Ендрю, ні на мить не зупиняючись. Тиша ставала нестерпною, здавалася густою і тягучою, як згущене молоко — та він все біг і біг. “Поверніть мене до бісового Бурштина, до рідних енергоблоків!”.

Deutschland, Deutschland über alles, über alles in der Welt! Deutsche Frauen, deutsche Treue…[4] — німо наспівував німець. — “Дурня це все, пісня в тиші не звучить… Що тоді робити?”.

“Хай тільки-но Володька математику погано напише — я йому влаштую! — планувала потенційне майбутнє білоруска. — Якщо, звісно, побачу його ще…”.

— Замовкни! — безвучно прокричав Ендрю у сіру неживу далечінь. — “Перестань… зараз же… думати… Заткнися!”.

“Ля-ля-ля, тра-ля-ля, — кривлявся Ганс. — Як тут нудно, на-на-на”.

Каґда Іллічь кончіл, апладісмєнтам і авациям нє било конца. Пєрєд намі стаял вєлікій рєвалюціонєр, тєарєтік і трібун”, — подумки цитувала Владлєна біографію Лєніна, яку знала напамʼять.

“Якщо це і є пекло, то найгірше у світі, — крутилося в голові українця. — Я сподівався хоч на якусь динаміку, котел гарячий і чортів навколо, що скачуть і співають…”.

“Краще б я ще 3 дні під трупами на Соммі пролежав, — жалкував німець. — Там хоча б не було тихо”.

“Цікаво, а в КҐБ знають про це місце? — задалася питанням комуністка. — А якщо вони слухають зараз мої думки? Треба припинити думати, вони можуть неправильно витлумачити мої сумніви. Звісно, КҐБ все знає і всіх слухає, так!”.

“Та не хотів я бути імператором, чесно! — Ендрю підняв голову догори. — Якщо це кара за затоплення Пекіна, то каюсь. То було не в моєму минулому, я навіть не пам’ятаю і не відповідаю за це!”.

“Бісові Jude придумали цю релігію, — дорікав Ганс. — От хто їх просив, скажіть мені? Нормально ж жили, нє — подавай їм пекла, раї, ковчеги… ”.

“Ну, може, іноді й сумніваюся. Що в цьому такого? — розмірковувала Владлєна. — А хто не сумнівається? Хіба я не людина? Замовкніть, думки!” — жінка вцідила собі ляпаса.

“Ну добре. В Бурштині я теж хочу відселити людей, але ж це заради блага! Вони просто нічого не розуміють, тому й протестують. Неадеквати, таким нічого не поясниш”, — виправдовувався Ендрю, вдивляючись у тьмяний сонячний диск.

“Тому їх і треба знищити, ну хіба я не правий? — полемізував сам із собою німець, підводячи голову. — Всі ще нам дякуватимуть”.

“Якщо ви мене чуєте, товаріщі з КҐБ, — звернулася білоруска догори, — можна викладачеві університету по разнарядкє видавать щось краще за марґарін і сардіни в маслє? Хоча б ковбасу і мандаринки. Я Володьку уґащу на Новий ґод”.

“Ну от про що з ними говорити? — виправдовувався Ендрю. — Енергетиці вони не навчалися, економіку не розуміють. Я ж про стратегічні речі, а не про їхню лісопосадку. Висадимо нову! Он Пекін затопило в цій реальності і нічого, імперії ж на користь”.

“Ну добре, я переведуся в інший відділ. Займатимусь паперовою роботою, — продовжував свій монолог із небом Ганс. — Я не стрілятиму Jude. Так годиться? Покажеш мені Ковчег?”.

“Яке тяжке у мене життя, — бідкалася Владлєна. — І я ж нічого з цим не можу зробити. Все залежить від партії і нових людей, савєцкіх ґраждан… А я стара вже щось міняти. Мені скоро сорок…”.

— Я розумію, що мільйони людей із Пекіна переселились. Але ж то не я, — говорив до пустки Ендрю. — Я цього всього не памʼятаю. Я б не руйнував їхні долі, якби прожив те життя насправді.

— Ну що мені зробити? Звільнитися зі служби? — кричав німець. — Кому я в цивільному потрібен? Після Сомми я намагався влаштуватися якось, та тільки пиячив. Я ж лише виконую наказ… Заткнись, не говори більше!

Нєт-нєт-нєт, — стримувала себе Владлєна, щоби не ляпнути чого зайвого. — Я нічого не думаю, я нічого не думаю, я нічого не думаю…

“Ну добре! Добре! Я зробив би так само, бо я такий! Я знаю, що так із людьми не можна було! — заволав подумки Ендрю, з подивом відчувши на собі перший подув вітру за години бігу. — Це Ти, Боже? Забери мене!”.

“Все, за першої ж нагоди здамся американцям у полон і розкажу все, — зітхнув Ганс. — До комуністів не піду — краще застрелитися одразу! O Mein Fuhrer, врятуй від цих думок!”.

“Але ж як казав той буржуй Декарт: “Cogito ergo sum”, — сумніви закралися в голову білоруски. — Якщо партія і КҐБ думає замість мене, то я не існую? О Лєнін, поможи!”.

Ендрю взявся гамселити себе кулаком то по голові, то по тілу, не зупиняючи бігу ні на мить. Жодної втоми він не відчував, пейзаж навколо не змінювався, сонце так і знаходилося в зеніті. Зіщуливши очі, чоловік оглянувся навколо, але жодного сліду Ковчега не було. 

Всесвітній Потоп

Раптом щось різко зупинило його. Українець немов врізався у щось невидиме. Навколо була та ж сама пустка. Коли він поглянув під ноги — на сухій потрісканій твердіні почав промальовуватися якийсь контур. Чоловік відсахнувся, та невидима сила повернула його на місце. На ґрунті зʼявився невеликий малюнок корабля — Ковчега. Такий самий Ендрю бачив у дитячій Біблії.

Зненацька земля затряслася, тріщини під ногами Ендрю розходилися навколо й невпинно поглиблювалися — і вже за мить Ендрю, що не встиг навіть оком змигнути, провалився разом зі шматками породи у прірву і відключився.

ІV. Пароль

— Ти таки геть збожеволів, — сказав Юй, покрутивши пальцем біля скроні.

— Де ти розгубив свої східні манери? — запитав його Ной.

— В раю, — скривився китаєць.

— Тим краще. Влаштуй мені тут потоп, а сам відправишся на землю. По руках? — простягнув долоню Ной.

— Що це дасть?

— Немає раю — немає потреби в Хранителі. Бог тільки так переконається в тому, що я дійсно хочу померти.

— Немає раю — немає синхронізації світів, йолопе, — розвів руками Юй. — Ти готовий пожертвувати людством заради своєї авантюри?

— Хто сказав, що мати три унікальні світи гірше, ніж три однакові? — стояв на своєму Ной.

— Твій Бог сказав.

— Ні, не казав.

— Ні, сказав! — підвищив голос китаєць. — І це було в інструкції, яку я, на відміну від тебе, прочитав і запамʼятав. І там написано, що у разі проблем тут неодмінно зʼявляться проблеми в світах. Ти не думав, що влаштувавши потоп у раю, ти повториш його у людей?

— Мені байдуже, — махнув рукою Ной. — Люди не змінилися відтоді, дарма я їх рятував. Ідея Бога про очищення не встановила благодать.

— Бо утопічні ідеї безглузді, — відказав йому Юй. — Я тобі не допомагатиму, — додав він після короткої паузи.

— Ну й не треба, я вивчу інструкцію самостійно, — Ной розвернувся і пішов у напрямку центру управління.

— Щасти тобі через 40 років, днів і ночей, Сяньшен, — помахав йому вслід китаєць.

— Ти що, примудрився заблокувати панелі?

— Ну ой.

— А-а-а! — розлючено заревів Ной, що встиг відійти тільки на пару кроків. Він обернувся і замахнувся величезним кулаком на китайця, та Юй спритно відскочив, тож рука нападника лиш боляче зустрілася зі стіною.

Юй побіг геть, швидко сховавшись за деревами. Ной попрямував слідом за ним, та прудкий китаєць таки зумів десь затаїтися і зникнути з поля зору. Важко сопучи і страждаючи через головний біль, бородань кружляв між пальмами, дубами, кущами чорниці та кактусами. Але Юя ніде не було видно. Зрештою, знесилений чоловік опустився на землю й провалився у сон, голосно хропучи.

Дочекавшись, поки Ной засне міцніше, Юй обережно спустився з найближчого дуба та зіскочив на лісову підстилку. Галуззя хруснуло під його вагою. Китаєць завмер, але  здоровань неподалік захропів іще гучніше. Тільки-но ж Юй взявся зробити крок у той бік, як рулади Ноя різко припинилися. На кілька митей запанувала цілковита тиша, яку раптово перервали кілька важких, судомних вдихів, ніби сплячому не вистачало повітря. Китаєць дочекався, поки дихання Хранителя Ковчега стане розміренішим. Тоді, повільно пробираючись між кущами, підкрався до Ноя і заліз йому до лівої кишені. Там було порожньо, але чомусь липко. Юй видобув руку та з огидою обтер її об шовковий халат. Тоді понюхав пальці і аж закашлявся від смороду — ніби вимазав руку у тухлій рибі.

— Що? Де? — вигукнув Ной, розплющивши очі. Юй принишк поряд і затамував подих. Та бородань не помітив його і вже за мить заснув знову.

Юй змахнув із чола піт, що проступив, та обійшов здорованя з іншого боку. Обережно торкнувшись його руки, що прикривала праву кишеню, він відсунув її вбік. Тоді пірнув — і аккуратно, вправними рухами тонких пальців, вийняв звідти красиву золоту плату — її блиск переливався у місячному сяйві ночі. Посміхнувшись, Юй сховав плату у потайну кишеню халата і так само крадькома віддалився від Ноя.

— Старий геть забув, що золота плата може розблокувати панель, — промимрив собі під ніс китаєць, виходячи до попелища на березі озера.

Пильно вдивляючись у проблиски водної гладі, Юй тихенько дріботів піщаним пляжем. Його босі ноги постійно вгрузали у пісок, що зверху вже був прохолодним, а в глибині — досі нагрітим денним сонцем. Повний місяць світив яскраво,  легкий приємний вітерець лоскотав китайця своїми оксамитовими поривами, поки той спокійно йшов знайомою дорогою до пункту управління.

На півдорозі він зупинився на невеликому мисі і присів, схрестивши ноги. Звідти завжди відкривався найкращий краєвид у раю: водне плесо, що попереду зникало в небокраї, з обох боків було оточене густими, постійно зеленими лісами. Хоча зараз все тонуло у глибині місячної ночі, та китаєць чудово знав місцевість і міг домальовувати пейзаж у власній уяві. Особливо Юю подобалося тут, коли крони дерев вкривалися білим снігом, на якому по-особливому відбивалося тепле сонячне проміння. Щоразу він уявляв, як осідлає невблаганну водну стихію, покривши землю каналами та дамбами — і більше жодна людина не загине від повеней. І зараз він знову отримав шанс реалізувати свою мету.

— Рай цієї релігії є неймовірної краси, — прошепотів Юй. — Хоч і залишається досить безглуздим місцем, — додав через кілька хвилин, підвівшись.

За пару годин спокійного пересування берегом китаєць завернув на протоптану стежину, що вела у ліс. Ще кількасот метрів — і він опинився на невеликій галявині, посеред якої стояв похилений деревʼяний сарай, грубо збитий із кількох десятків дощок. Відчинивши двері, чоловік спустився сходами, далі коридором — і потрапив у пункт керування. Великий бездонний циліндр із товстими трубками-дротами вздовж стін, якими то вгору, то донизу рухалася вʼязка різнобарвна рідина. Кожна трубка мерехтіла млявим світлом зсередини, заповнюючи приміщення всіма кольорами райдуги.

Юй підійшов до центрального компʼютера, дістав золоту плату і підніс її до спеціального отвору. Цей момент. Сторіччями він вивчав Ковчег, він полюбив його і зненавидів його, аж поки не викликав людей із кожного зі світів. А зараз, так просто, він вставить плату, яку дарує лише Бог, введе код і змінить світ. Йому навіть не потрібна була картка памʼяті, що залишилася у того українця — за стільки років він вивчив потрібний код напамʼять.

З легким натиском Юй вставив картку до компʼютера — вона підійшла ідеально. Панель запищала. Навпроти зʼявився напис, озвучений низьким грубим голосом: “Ной–3000 розблоковано”. Наступний напис викликав у китайця на обличчі широку посмішку. “Режим Бога активовано”.

Раптом щось привернуло увагу Юя. Він вже збирався вводити комбінацію, як відступив на крок та почав пильно роздивлятися різнокольорові стіни. Це була лише коротка мить, та той, хто стільки часу провів у цій кімнаті, не міг її пропустити. Дві труби-дроти коротко блимнули яскравіше — після чого одна з них підʼєдналася до сусідньої і рідина з першої потекла в іншу трубу. Юй поглянув навколо: таких зʼєднаних трубок було кілька. Минуло кілька хвилин, коли замигали ще дві трубки — і зʼєдналися, ніби ріки, в єдиний потік.

— А от це дуже і дуже погано… — тихенько сказав Юй, коли раптом його ноги підкосилися — Ной підкрався і повалив спантеличеного китайця підніжкою.

Бородань і сам здивувався тому, що китаєць не розчув його важкого гупання за спиною. Та раз удача посміхнулася вдруге — треба скористатись і цього разу таки переконати його допомогти.

— От дурень, — зітхнув Ной. — Золота картка без присутності Хранителя — лише шматок металу.

— Ти не розумієш, що я вже наробив… — процідив крізь зуби китаєць, присівши на підлозі.

V. Повернення до раю

Ендрю прийшов до тями в той момент, коли пекуче сонячне проміння торкнулося сухої шкіри його щік. Він підвів голову й усмішка на всі тридцять два розпливлася на його обличчі — він лежав на піщаному пляжі, позаду шуміло море, а попереду — височів чудернацький ліс із пальмами та дубами на спільній площі. На шиї висіла невелика зелена плата на тонкому металевому ланцюжку.

Українець вскочив і, в самісінькій туніці, штанях та деревʼяних імператорських капцях, куди постійно засипався гарячий пісок, попрямував до лісу. Дійшов до перших дерев, де минулого разу його перестрів Ганс, але цього разу нікого там не виявив. Ендрю зробив кілька кроків уперед — опале листя зашаруділо. З глибини заростей долинув вереск мавпи.

— Ганс! Влада! — гукнув чоловік, врізавшись у розкішний кущ малини, голки якого впилися йому в обличчя. Та у відповідь почув лише вовче завивання, що перегукувалось із папужим хором.

Відчепивши від себе рослину-нападника, Ендрю побачив сліди на лісовій підстилці. Чи були вони людські, чи належали тварині — він не знав, але на перший погляд здавалися свіжими. Пробравшись крізь ліс, українець, зрештою, дістався до вже відомого йому поселення з казковими середньовічними цегляними і деревʼяними будиночками. Пройшовши повз два такі, він опинився на центральній площі з возами. Там вже стояв Ганс, понуро опустивши голову.

— А я тебе шукаю, — сказав йому Ендрю і став поруч.

Ганс мовчки показав рукою вперед на велику чорну, ідеально прямокутну пляму. Ендрю оглянувся і зрозумів, що дещо зникло.

— Тут була таверна, — озвучив він свої роздуми.

— Старий алкоголік Jude згорів, китаєць провалився у безодню, — продовжив його міркування нацист. — Що клацати на тій машині — ми не знаємо.

— Отже, ми тут застрягли, — зітхнув Ендрю і, спершись спиною об колесо, присів під возом, навантаженим ковбасою, виноградом та хлібом. 

Ганс опустився поруч і закурив цигарку. Ендрю мовчки взяв із рук німця портсигар, Zippo та зробив те ж саме. Глибоко затягнувшись, українець закрив очі та сказав: 

— Кілька років тому кинув.

— Хотів жити до ста? — глузливо усміхнувся Ганс.

Владлєна вигулькнула з-за лісу, підозріло оглядаючись навколо. Вона намагалася ступати максимально нечутно, щоби не привернути увагу мавпячої банди. “Ви вже тріпали нєрви нещасній жінці, — подумала вона. — І так расшатаниє”. Білоруска вийшла на площу, підійшла до возу і взяла шматок ковбаси. Ясна погода поволі погіршувалася: небо застилали темно-сірі хмари, віщуючи дощ. Смакуючи кожен шматочок, Владлєна обійшла віз із іншого боку, щоби дістати шматок хліба, і підстрибнула від несподіванки.

Всесвітній Потоп

— А щоб ви повиздихали! — обличчя жінки кумедно вирячилися і вона спробувала схопитися за воза, щоби не впасти, натомість схопила помідор і розчавила його прямо в долоні. Червоні бризки розлетілися навколо, кілька потрапили прямо на Гансовий кітель. Та він навіть бровою не повів. — Кинули бідну жінку одну в лісі з горилами, а тепер ледь серце не стало у мене. Сидять, курять! — продовжила нарікати Владлєна. 

— Доведеться тепер цілу вічність це слухати, — закотив очі Ганс. — Який ідіот сказав, що рай — це благо?

— Чого ви порозсідалися? — розвела руками Владлєна. — Я додому хочу, до Вовки.

— Тепер це наш дім, — Ендрю випустив білий дим із рота.

— Я тут не залишусь, — обурилась білоруска. — Тим паче з ха́мамі!

— Алкоголік згорів, китайця наш Ендрю кинув із прогином у безодню, — продовжив бідкатися німець. — А жоден із нас, розумників, не знає, як працюють ті різнокольорові дроти.

Владлєна поривалася щось заперечити, але потім прийняла той факт, що Ганс був правий. Одне діло — знайти вхід до раю з Ковчегом, інша справа — зрозуміти, як все влаштовано. Для цього могла знадобитися вічність. Владлєна викинула ковбасу та приземлилася поряд із чоловіками. Ганс мовчки подав їй цигарку. Вже торкнувшись її губами, білоруска раптом зупинилася, а тоді несподівано різко вскочила на ноги.

— Вставайте, — скомандувала вона.

— І? — скептично протягнув Ендрю.

— Той китаєць із 17 сторіччя навчився керувати Ковчегом, то й ми зможемо! — наполягала на своєму білоруска.

— Він тут сидів сотні років, куди поспішати, — Ганс вмощувався, щоби лягти вздовж воза.

— То що, ми дурніші? — кричала жінка. — Раніше почнемо, раніше закінчимо. Вставайте, — вона копнула нациста ногою.

— Ти як моя вчителька з німецької, — застогнав Ганс і напнув кашкета на очі.

Ендрю сидів із порожнім поглядом, вдивляючись у глибоку чорноту згарища. Ще вранці він виконував функцію імператора світу. Так, це рутинно і складно. Але він мав життя. Тут же, у раю, він абсолютно не розумів, що робити. Голос Владлєни долинав до нього, наче десь здалеку. Його відлуння змішувалося з шелестом гілля на деревах та громом, що гуркотів все дужче й дужче. Велика крапля дощу важко ляпнула йому по лобі, нагло вирвавши з задуми. Ендрю поглянув на своїх супутників. Вони лаялися. В принципі, як і завжди.

Інфантіли! — верещала Владлєна, тупочучи ногами. З неба почало капати інтенсивніше. Її нічна сорочка, на якій у ритмі з її рухами погойдувалася плата, поволі вкривалася вологими потьоками.

— А знаєш, — заговорив Ендрю. — Вона права.

— Відколи це ти злигався з комуністкою? — обурився нацист.

— Треба діяти, ходімо! — Ендрю підскочив та під рясним дощем почалапав до лісу.

— Куди ти пішов? — гукнув йому в спину Ганс.

— До Володьки, — посміхнулася Владлєна і пошкутильгала слідом.

VI. Подолати минуле

— Я викликав максимальний дощ і запрограмував його на сорок днів і ночей, на довше чомусь не можна. Але немає певності, що це призведе до потопу тут, — промовив Юй, натискаючи кнопки на компʼютері.

— Призведе, — посміхнувся Ной, показуючи свої криві, жовті зуби.

— Добре, це ми зробили, — китаєць поглянув на різнокольорові труби. Все частіше якісь спалахували та зливалися в єдине русло. — Тепер треба зупинити руйнування світів через невдалу минулу синхронізацію…

— Ні, — підійшов Ной і відсунув Юя від панелі. Він швидко вийняв золоту плату та сховав її в кишеню.

— Що ти робиш? — закричав китаєць, намагаючись відібрати артефакт. — Ти ж їй усіх убʼєш!

— Грішники мають загинути раз і назавжди, — Ной замахнувся та спробував ляснути Юя по обличчю, та прудкий суперник вдало вивернувся та схопив здорованя за довгу сиву бороду. Ной зойкнув і сам ледь не повалився на землю, втративши від несподіванки рівновагу. Китаєць застрибнув ззаду йому на шию та намагався дотягнутися до кишені, щоби вийняти плату, — як Ной, марно силкуючись скинути Юя, сам витяг шматок золота та викинув його геть у безодню.

— Нііііііііііііііі! — розпачливо вигукнув Юй, зіскочив із чоловіка і притиснувся тілом до краю металевого містка, хапаючи руками повітря. Та було запізно — плата невпинно летіла донизу, лиш востаннє блиснувши і загубившись у вічному падінні у невідомість. А з нею — і надія людства врятуватися від апокаліпсису.

— То ці Jude живі! — долинув до них вигук нациста, що разом із Ендрю та Владлєною увійшли до кімнати керування.

— Один із них китаєць, — нагадав йому Ендрю.

— То що, китаєць не може бути євреєм? — наполягав Ганс.

— А ви як тут опинилися? — Ной, подивований, розвернувся і зробив їм назустріч кілька кроків.

Зненацька все навколо залилося сліпучо білим світлом. Відвідувачі центру керування пробували затулити очі чи відвести їх, але це мало чим допомагало. Світло було скрізь і проникало навіть через повіки.

— Господи, Ти явився! — залепетав Ной, опускаючись на коліна. — Я виконав прохання Твоє. Виправив усе.

— Тобто нічого кращого за знищення ти не вигадав?! — грізний голос лунав звідусіль.

Владлєна присіла і закрила голову обома руками. Вони трусилися.

— Я брав приклад із Тебе, Господи! — парирував Ной.

— Але ж Я розкаявся, — відповів тому Бог. — А ти так і не знайшов свого шляху.

Мій шлях — це твій шлях, — кричав старий пияк.

— Я перепрошую, — не розтуляючи повік, Ганс підняв руку. Він крутився навколо себе, не розуміючи, в яку сторону краще говорити. — А можу я, скромний член нацистської партії, попросити втрутитись і врятувати світ.

— Член КПСС теж просить, так, — підтримала Владлєна, не підводячи голови.

— Я ж привів нациста і вас у рай, що ще ви від мене хочете? — поцікавилося світло.

— Ну ви ж Бог, виправіть усе, — озвався Ендрю.

— Про Бога раптом згадали? — у всепроникному голосі почувся глузливий смішок. — Здається, про божественні справи ви більше знаєте, ніж я сам. Ні, люди таки безнадійні.

Всесвітній Потоп

— Дай нам напуття перед крахом усього сущого! — попросив Ной.

— Як там кажуть у вас… Їбіться самі, — сказав грізний голос і світло погасло так само різко, як і зʼявилося.

Ганс, Владлєна, Ендрю та Ной обережно привідкрили очі та переглянулись. Юй весь цей час тихо сидів біля лівого компʼютера та, обхопивши голову руками, ритмічно хитався взад та вперед. Він все життя хотів вибратися і перебудувати світ на власний розсуд — а невдовзі не залишиться нічого. І саме він це спровокував.

До присутніх долинуло дзюркотіння — з коридору, через двері, в центр управління почала литися брудна вода. Дістаючись країв металевої платформи, вона стрімко падала вниз.

— То що, це кінець? — запитав Ендрю, з залишками надії поглянувши спочатку на нациста, тоді на комуністку і, зрештою, на старого Ноя, який задоволено посміхався. Всі мовчали.

Українець пройшовся металевим містком у напрямку трьох панелей. Він торкнувся їх — пластикових кнопок і запилених скляних екранів, на яких хаотично блимали пікселі.

На панель впала крапля і скотилася пологою поверхнею вниз. Ендрю звів погляд догори — дощ падав прямо з темряви, що час від часу освітлювалася іскрами. Чоловік зиркнув на панель ще раз. І тут його очі ковзнули на місце, куди впала чергова крапля. Це був отвір для плати.

— Ми ідіоти! — ляснув він себе по лобі. — Гансе, Владо, ми ж маємо кожен свої плати після переміщення в Ковчег!

— Ні, ви не можете! — крикнув Ной і, підскочивши до Ендрю, спробував відштовхнути того від панелі.

— Ану розказуй, морда псяча, як нам звідси вибратися та запобігти глобальному Scheiße[5]! — німець дістав пістолет із кобури та приставив його старому прямо під носа.

Ной лише голосно розреготався. Ганс розізлився та вистрілив йому в плече — куля пролетіла навиліт та з дзенькотом зрикошетила від металевої підлоги кудись геть. Ноя навіть не подряпало. Бородань вибив зброю з рук отетерілого на мить нациста та притис його до поручнів. Плата вискочила з-під кітеля Ганса і повисла вниз, тримаючись лише на шиї. Владлєна підбігла та вдарила Ноя кулаком по спині — старий зовсім не відчув.

Ендрю поспіхом розглядав панель. На кнопках були намальовані символи, але деякі з них геть стерлися. “Х”, “+”, “=”, “!”, “<”, “>”, “?”, “Ґ” — вони повторювалися рядами в різних комбінаціях. Але жодного натяку на те, що це могло б означати.

Раптом Юй міцно схопив Ендрю за руку. Біль пронизав кістку українця аж до плеча. Він спробував вивільнитися, але хватка китайця виявилася мертвою.

— Зроби бекап, я вже награвся з цим, — прохрипів Юй. Його волосся було геть скуйовджене, а очі шаленими. — Така кнопка там одна!

Після цього Юй зробив два великі кроки, стрибнув — і миттю опинився на спині Ноя. Здоровань змушений був відпустити Ганса. Той гарантовано впав би, якби Владлєна, попри панічні махання, не схопила його за кітель і, тримаючись за поручень, не витягла нациста на місток. Німець та білоруска побігли до панелей.

Води згоди надходило все більше. Але тепер це були не поодинокі краплі — вона лилася цілими струменями. Один із них із шумом відбивався від містка, де якраз боролись Юй та Ной. Китаєць звивався на спині старого, як наїзник на бику для родео. От-от — і, здавалося, ковбой злетить із нього у прірву. 

Та, попри незграбні спроби Ноя скинути причепу з себе, китаєць тримався. Мить — і Хранитель Ковчега послизнувся на вологому металі і перевалився разом із Юєм через поручні. До тріо долинули лише прокльони, які поступово віддалялися і, зрештою, розчинилися у шумі водоспаду.

— Всі на місця! — скомандував Ендрю. Ганс та Владлєна вставили свої картки, сіли в два з трьох крісла і пристібнулися ременями безпеки. Українець бубонів собі під ніс. — Вона одна… вона одна… вона одна… Х… =… !… Ґ… вона одна! Точно! — Ендрю натис кнопку “Ґ”. Компʼютер запросив підтвердження: “Ви впевнені, що плануєте зробити відкат до попередньої версії?”. Ендрю знову натиснув на унікальну літеру української абетки та всівся у своє крісло.

Роботичний голос не було чути через воду, що лилася велетенськими потоками. Все наповнилося білим світлом якраз у той момент, коли водоспад накрив три компʼютери та повалив їх у темну нескінченну безодню.

Епілог

— То ви точно вирішили?

Ендрю не відреагував на запитання. Він відволікся на телефон на круглому столі з прозорого скла, що займав більшість площі невеликої конференц-зали адміністративного корпусу Бурштинської ТЕС.

Він зайшов у ґуґл та набрав там “Ганс Мюллер”. Першим результатом став любительський сайт із військової історії Другої світової війни. Під назвою та коротким описом на сторінці результатів пошуку світло-сірим кольором було написано: “Ви вже відвідували цю сторінку багато разів. Останнє відвідування 10.05.29”. Ендрю натис на посилання. Коротка довідка, яку він вже знав напамʼять, повідомляла: “Ганс Мюллер (нар. 01.09.1892, Мюнхен, Німецька імперія — пом. 21.06.1942, Тобрук, Італійська Лівія) — SS-Obersturmführer[6]. Народився у сімʼї хліборобів. Член НСДАП[7] з 1926 року, СС[8] з 1927 року. Можливо, брав участь у діяльності Аненербе з пошуку Ковчега Завіту протягом 1940 року. Загинув під час Другого наступу Роммеля в околицях Тобрука. Нагороджений Залізним хрестом (1940)”.

Далі Ендрю ввів у пошуковику “Владлєна Ґромова”. Про неї на сайті Білоруського державного університету, в підрозділі “Кафєдра історіі Расіі”, інформація була ще скупішою. “Про жінок завжди пишуть менше”, — промайнуло в голові Ендрю. В повідомленні про комуністку йшлося: “Владлєна Едуардовна Ґромова (нар. 20.03.1937, Волоґда, РСФСР[9] — пом. 19.03.2007, Мінск, Рєспубліка Бєларусь) — викладач кафедри історії КПСС[10] із 1966 року, старший викладач із 1983 року. Автор близько 200 наукових статей та однієї монографії”.

Всесвітній Потоп

“Не думаю, що вони зрозуміли б моє рішення”, — подумав Ендрю.

— Може, почекаємо ще? Уряд готовий відтермінувати процес, — жінка в діловому костюмі, що сиділа навпроти нього, поклала руки на папери та підтягнула їх до себе.

— Ні-ні, — заперечив Ендрю, заблокувавши та склавши навпіл свій iPhone 19 із хвилястим ребром та блідо-жовтою задньою панеллю. — Давайте, нарешті, зробимо це.

Жінка передала йому документи, він взяв ручку в праву руку та на мить завмер над місцем внизу, де мав би стояти його, директора, підпис. У верхньому рядку, на який він кинув останній погляд, було написано “Акт зняття Бурштинської теплової електростанції з експлуатації”. Повагавшись не більше секунди, він швидким розчерком пера підписав акт.

— Ваш дід проєктував цю станцію, батько все життя пропрацював тут, а вам не шкода її закривати? — перепитала жінка, забираючи папери та ховаючи їх у трендову сіру папку з переробленого паперу.

Ендрю підвівся та, простягнувши співрозмовниці руку, впевнено промовив:

— А хто сказав, що має бути шкода?

Частина I

Частина II

Інші оповіді Олексія Дуброва

Інші оповіді, ілюстровані Русланом Вашкевічем


[1] Камітєт ґасударствєнной бєзапаснасті(КҐБ) — спецслужба в Союзє Савєцкіх Социалістічєскіх Рєспублік (СССР).

[2] Аненербе — німецьке нацистське товариство, що існувало у 1935–1945 роках та займалося вивченням історії.

[3] До біса! (нім.)

[4] Німеччина, Німеччина понад усе, Над усе на світі! Німецькі жінки, німецька вірність… (уривок із “Пісні німців”)

[5] Лайну (нім.)

[6] СС-Оберштурмфюрер (нім.) — німецьке військове звання СС, відповідає лейтенанту.

[7] Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП).

[8] Воєнізовані загони НСДАП.

[9] Расійская Савєцкая Социалістічєская Рєспубліка (РСФСР)

[10] Комуністічєская партія Савєцкава Союза (КПСС)

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №7:

Deus ex Ucraina: Вогонь

Цього разу Іґнату Ємєл’янову з російської ґлубінкі, напевно, не пробачать…
  • Всесвітній Потоп