Син Неба
Ковчег, нацисти і туалетний папір
Частина II
Автор Олексій Дубров
Ілюстратор Руслан Вашкевіч
Пролог
Рука Ноя неабияк тремтіла, коли він намагався піднести до рота деревʼяний кухоль пива. Та коли перші краплі врешті торкнулися його сухих потрісканих губ, тремор поволі заспокоївся. Ной впевнено перехилив половину напою, що залишив на густій сивій бороді з десяток баранців піни. Гучно гепнувши кухлем по столу, збитому з грубих деревʼяних дощок, він ліниво окинув втомленим поглядом таверну. Його сірі бляклі очі губилися під густими сивими бровами. Навколо — зо пʼять безладно розставлених столів, напівтемрява, стільці, які майже ніколи не бачили відвідувачів. Крім того одного, у найтемнішому кутку, де вже кілька тисяч років розташовувався сам Ной. Разом із двома десятками кухлів. Кілька з них безладно валялися на підлозі після сьогоднішніх відвідин заблукалих “туристів”, які здалися чоловіку пропащими душами.
Другим потужним ковтком бородань допив хмільний напій, підвівся, одним чітким рухом схопив дюжину кухлів в обидві руки й попрямував до шинквасу. Деревʼяна поверхня була липкою від засохлого пива. Ной підніс ємність до мідного крана й натиснув на важіль. Напівпрозора бурштинова рідина тонким стабільним струменем наповнювала кухоль. Духмяний аромат розливного пива з легкою гірчинкою ледь пробивався крізь застояне повітря в цьому приміщенні. Чоловік мовчки насолоджувався звуком, як пиво мʼяко опускається в посудину, та тим, як на поверхні утворюється все більше й більше білої піни. Закінчивши з першим кухлем, він поставив його на шинквас й узявся за наступний.
Процес наливання пива завжди занурював Ноя в стан медитації. Хлюпання води, пінні баранці нагадували йому час, коли Бог використав його для експерименту з потопом. Коли 40 днів і 40 ночей він не бачив із вікна Ковчегу нічого, крім зливи, а місяці після неї — лише нескінченну блакить океану. Чоловік памʼятав, як йому доводилося ділити палубу, крім родичів, зі зміями, голубами, вівцями, жирафами та левами. І як весь цей зоопарк — в умовах гучного бекання, ревіння, гарчання й шипіння, а також нестерпного смороду — треба було годувати, прибирати за ним і слідкувати, щоб учасники досліду не позжирали одне одного. Але це не заважало Ною спогадувати цей час із приємною ностальґією. Тоді він мав дружину, трьох синів і невісток, яких він, щоправда, ніколи не любив. Здавалося, що дружини гуртом налаштовували синів проти нього. І взагалі: всі біди сталися через жінок, чоловік тому й імена їхні стер із памʼяті.
На останньому, дванадцятому, кухлі Ной уже згадував сварки та бійки, що ставалися на цьому райському острові, а тоді — про Божу кару у вигляді вічної роботи Хранителем Ковчегу. Згрібши з шинквасу кухлі, заповнені прохолодним напоєм, бородань повернувся за свій стіл і важко плюхнувся на скрипучий стілець. Він міцно стис руки в кулак. Аж так, що гострі, давно нестрижені нігті вп’ялися у вже розідрані долоні. Пиво трохи розхлюпалося, та чоловік не зважав і підняв кухоль. Прохолода приємно розливалася спочатку в роті, тоді опускалася горлом нижче в шлунок і поступово дійшла до кожної клітини старого змученого тіла. Він пив повільно, великими ковтками, кухоль за кухлем. Алкоголь, якого Ною треба було все більше й більше, поступово все-таки взяв гору: відключив неприємні думки самітника, огорнув його своїм пʼянким маревом і змусив провалитися в сон.
Ной кілька годин так і сидів із опущеною головою. Храп із його вуст ворушив кучеряву бороду. Іноді чоловік здригався від короткочасних епізодів невловимих сновидінь, відкривав на мить очі, голосно лаявся, але потім знову провалювався в неспокій. Повноцінного глибокого сну він не памʼятав уже давно. Як і не уявляв, який час доби на вулиці. Хоча це не мало жодного значення, адже бородань чудово знав, що його чекатиме далі: страшний головний біль, десятки кухлів пива, хмільні марення замість сну — й так по колу ще цілу вічність.
Раптовий спалах світла, що зумів продертися крізь міцно стиснуті повіки і викликати болючу пульсацію в голові, змусив Ноя незаплановано прокинутися. Він скрикнув і відчайдушно спробував прикрити обличчя рукою, та сяйво, здавалося, пробивалося крізь плоть. Чоловік відвернувся, проте світло було скрізь, сховатися від нього було неможливо. Пульсація в скронях викликала хвилеподібні припливи такого болю, що Ной ледь не втратив свідомість. У роті було так сухо, що язик шкрябав щоку зсередини. Бородань взявся хаотично перебирати кухлі, щоби знайти залишки пива, та вони всі виявилися порожніми.
— На що ж ти перетворився, Сину Мій, — низький владний голос лунав звідусіль.
— Це Ти, Господи? — Ной миттю зліз зі стільця, впав на коліна і склав руки в благальному жесті. Очі тримав щільно заплющеними, хоча це й не мало жодного сенсу. — Нарешті Ти явився своєму рабові!
— І це вінець Мого творіння, Мій найкращий послідовник? — у голосі з сяйва чулося розчарування.
— Убий мене, я благаю Тебе! — Ной розридався. — Я більше не здатен цього терпіти! Навіщо ти покарав мене вічним життям у самотності?
— Хто витерпить до кінця, той спасенний буде, — голос не став більш поблажливим. Швидше, суворо батьківським.
— Але ж скільки іще? Я ж усе зробив, як Ти просив… Ковчег, кожної тварі по парі, зрікся роду свого, щоби не створити тут нових бід людських і бути прикладом, працювати наглядачем Ковчегу… Що ще Ти хочеш від раба Твого?
— Я тобі подарував вічне життя в Раю, а ти нарікаєш на Мене? Досі волієш вважати себе рабом?
— Ти змусив мене вигнати дружину, синів і жінок їхніх. Ти змусив мене зробити таку жертву. Я ненавиджу Тебе! — продовжував ридати Ной, вклонившись.
— Це був лише твій вибір зректися їх, аби залишитись у Раю, — голос Бога помʼякшав, — і я відправив дружину твою, і синів твоїх, і дружин їхніх на землю, і продовжили вони рід людський.
— Ні, ні, ні, це все Ти… — скиглив Ной.
— Люблю я тебе все одно, хоч ти й жалюгідний, — зітхнув Бог. — Даю тобі останній шанс врятуватися й отримати те, чого ти так хочеш.
— Ти дозволиш мені померти? — підвівши голову й розтуливши очі, запитав Ной.
— А ти цього бажаєш? — всміхнувся голос. — Виправ помилки, які звершив як Хранитель Ковчегу. Плин життя людського був порушений. Світи змішалися, гряде нова катастрофа на землі.
— Ні, я не творитиму більше зло на догоду Тобі, — Ной змахнув зі щоки скупі сльози.
— Цього разу ти матимеш вибір, — наполягав Бог.
— Який вибір?
— Дозволяю тобі увійти до Ковчега. Але лише раз. Як саме ти все виправиш, мені байдуже. Хоч потоп влаштуй.
— Але ж Ти дав обіцянку ніколи більше не робити цього! — дорікнув Богові Ной.
— Незвідані шляхи Господні… Втомився я від усього цього лайна, — голос зітхнув і замовк. Сяйво зникло так само раптово, як і зʼявилося. Ной знову опинився на самоті в затхлій таверні серед кухлів, деревʼяних столів та смороду свого поту.
Чоловік обережно підвівся, спершись однією рукою об стіл, а іншою підтримуючи голову, що постійно боліла. Ще раз нервово оглянувся навколо, кліпаючи важкими похмільними повіками: він був один, світло зникло. Бог не приходив до нього кілька тисяч років і зараз не мав би цього робити. Колись Ной вчинив страшну річ за Його наказом. Всі ті люди загинули, і він мав бути серед них. Він звинувачував себе за це, хоча Бога ненавидів більше.
Темні плями застилали очі Ноя, тож він обережно підступився до столу і навпомацки надибав кухоль. “Зараз випʼю і все налагодиться, — подумав бородань. — Швидше за все, це був просто напад білої гарячки”. Після кількох його кроків, зроблених все ще практично наосліп у напрямку шинквасу, кухоль раптово впав на підлогу з глухим стукотом. Ошелешений Ной примружився — в його руках залишилося тільки вушко від посудини. Почухавши брудне волосся, він узяв обома руками інший кухоль зі столу й успішно доніс його до пивних кранів. Натиснув на важіль — лише кілька крапель у результаті. Стукнув по ньому рукою, але пиво не полилося.
Бородань закричав і щосили вдарив кухлем по крану, що той аж заскрипів. Після першого посипалися й інші розлючені удари. Коли ж кухоль розлетівся на шматки, Ной продовжив гамселити шинквас кулаками. Навіть не помітив, як розбив їх до крові. Після кількох епізодів нападів втомлений чоловік опустився на підлогу, спершись спиною на деревʼяну стінку. Кілька разів схлипнув, але не зміг знайти в собі сили, щоби повноцінно розридатися.
Зненацька приміщення заполонив густий дим, від якого стало розʼїдати ніс та горло. Ной побачив, що всю таверну ні з того, ні з сього охопив всесильний вогонь. Він із блискавичною швидкістю зʼїдав деревʼяну будівлю, перетворюючи столи та стільці — один за одним — на попіл, й урешті дістався до шинквасу, під яким сидів Ной. Очі пекло від диму, з них покотилися рясні сльози. Усе, що було в полі зору, миттю розпливлося в єдину жовтогарячу суміш. Але Ной навіть не поворухнувся, лише голосно розреготався, впускаючи в і так пересушене горло ще більше диму. Його сміх постійно переривався потужним кашлем, що ніби виривав легені з тіла.
— Аха-ха-ха, давай! Покінчимо з цим зараз! — крикнув Ной, звертаючись до стелі. — Мені байдуже, як померти!
У цей момент вогняні язики охопили ноги чоловіка і за лічені секунди лизали вже його обличчя. Бородань полегшено зітхнув і закрив очі, звертаючи їх догори. Та тут же подивовано опустив голову, торкнувся до палаючих грудей, ніг — він не відчував навіть легкого тепла. Вогонь не обпікав тіло Ноя, його одяг палав, але не згорав, і підлога під чоловіком, хай і охоплена полумʼям, не стала розпеченим вугіллям для нього. Лише дим продовжував різати очі, подразнювати слизові носа й горла. Ной закашлявся і спробував підвестися, спершись на похилений шинквас, що затріщав під натиском його ваги. Закривши очі від диму, чоловік навпомацки попрямував до порога, якого не переступав кілька тисяч років. Опинившись назовні, він струсив із себе попіл і повернувся обличчям до таверни. Це була єдина будівля в поселенні, що палала. Вже за кілька хвилин навіть від цегляної основи таверни, що виступала на сантиметрів 20 із землі, не залишилось і сліду.
— Значить, так Ти зі мною? Так Ти мені вибір даєш? Ну то я Тобі ще покажу! — вигукнув Ной, пригрозивши кулаком повітрю.
Чоловік розвернувся й підійшов до возів, якими була рясно всіяна кругла площа з колодязем у центрі. Вони виявилися по вінця завантаженими їжею: хлібом, булками, ковбасою, овочами, фруктами. Розкидавши кілька кошиків і не знайшовши ні сліду випивки, Ной узяв морквину та злісно відкусив від неї шматок, уперше за тисячі років відчувши на язиці солодкий смак чогось іншого, а не рідкого хліба. Тоді він ще раз обернувся до згарища — з випаленої землі тонкими цівками здіймався дим. Прямо посередині, на місці, де раніше стояв шинквас, проміння сонця золотом відбивалися об якийсь блискучий предмет.
I. Син Неба
— Сину Неба, пробачте нас, — чоловіки азійської зовнішності з короткою зачіскою в обмундируванні та з автоматами схилилися на одне коліно перед Ендрю Скорюком. Директор Бурштинської теплової електростанції лежав на підлозі, коли його підлеглих повʼязали і відтягли геть. Після всього, що відбулося, його менше здивувала би смерть, аніж поклон.
— Який ще Син Неба? Ви з цього… Ковчегу чи з НАБУ? — Ендрю спробував скласти думки хоча б в якусь логічну послідовність.
— Ми обовʼязково знайдемо тих негідників, що привезли Вас у цю глушину, — заволав один із непроханих гостей.
— Негідників? — у голові Ендрю виринули спогади про дивакуватий Ковчег, нациста, білоруську комуністку та китайця, що хотів залишити його в іншому світі.
— О Сину Неба, ходімо з нами, будь ласка, — тонким голосом заскиглив інший. — Ми відвеземо Вас додому, до Вашого палацу. Слуги так зачекалися вас. Вони щиро сумували, Хуанді́!
— Слуги? Палац? — Ендрю дещо пожвавішав і обережно присів на підлогу. Азійці не сунулися з місця. “Щось таки нахімічив той китаєць”, — подумав він, а тоді запитав вголос: — Так ви знаєте щось про Ковчег і Юя?
Чоловіки, не підводячись із колін, переглянулися між собою. Їхні руки затремтіли, і вони знову заволали, бʼючи чолом об запилюжену бетонну підлогу:
— Не вбивайте нас, о Хуанді! Не знаємо ми про Юя нічого…
Раптом перед ними зʼявилася ще одна постать у бронежилеті та пістолетом у правій руці. Це була жінка з таким само вугільно-чорним волоссям, як і у вояків, що розтягнулися на підлозі, але з каре. Трималася вона явно впевненіше. Новоприбула ногою розштовхала чоловіків і підійшла майже впритул до Ендрю. Після чого вклонилася:
— Пробачте, Хуанді, що змусила вас чекати. Перевіряла периметр, — сказала вона спокійним тоном, ховаючи пістолет у кобуру.
— Хто ви така, вибачте? — запитав Ендрю.
— Розумію, Хуанді. Ви маєте багато роботи. Я капітанка Лі Мінґ, начальниця палацової охорони. Пробачте, що так підважили вашу довіру. Повірте, я зроблю все, аби віднині ви були в безпеці.
Жінка жестом показала двом чоловікам забиратися геть. Вони підвелись із колін і, не розпрямляючи спини, позадкували, віддалившись на кілька кроків.
— Так а що, по-вашому, сталося? — Ендрю встав і поправив темно-синю куртку, на якій було написано “Охорона”.
— Ми ще самі до кінця не знаємо, адже все було добре, а потім ви просто зникли. Та якось ми знали, де шукати. Й от ми тут, за лічені години долетіли.
— Якось? — перепитав Ендрю.
— Провидіння, напевно, — кивнула Лі. У її голосі відчувалося легке здивування. — Якщо чесно, я просто знала, куди їхати.
Ендрю надув щоки і важко видихнув, рукою скуйовдив густе русе волосся. “А що якщо я досі в тому Ковчегу?” — подумав він, намагаючись виявити навколо ще якісь ознаки того, що він не вдома. Чоловік без сумніву перебував у приміщенні 13-го енергоблоку Бурштинської теплової електростанції, що от-от мали здати в експлуатацію (він особисто 2 роки керував спорудженням цієї будівлі та нового каналу Дністер-Гнила Липа. Нові енергоблоки на синтетичній нафті потребували більше води для охолодження, ніж могло запропонувати старе Бурштинське море). Все навколо було добре знайомим — просторий бетонний анґар із рядом прямокутних вікон ближче до даху. Більшість приміщення машинної зали займали велетенські круглі турбіни, які наполовину заглиблювалися в землю.
— Але чому ви вирішили, що я… як ви мене називаєте… Ху… Хуян… — Ендрю повернувся до китаянки, не виявивши нічого незвичного в інтерʼєрі.
— Хуанді, імператор Китаю, — прийшла на допомогу Лі. — Мій володарю, у вас точно все добре? Думаю, після приїзду до палацу вас обовʼязково має оглянути придворний і́шен. — Лі Мінґ витягла з кишені смартфон, швидко щось натиснула й показала екран Ендрю. — Ось ви, Вужоу, третій імператор Китаю династії Юн.
Чоловік побачив на екрані своє обличчя в якомусь халаті й чудернацькому капелюсі у формі циліндра, з пласкою прямокутною верхівкою і з десятком ниток, що звисали з двох боків. На кожній нитці були нанизані достатньо великі чорні та білі намистини, що знаходилися на однаковій відстані одна від одної. Під фотографією красувалися кілька ієроґліфів, а рядком нижче, зрозумілою українцеві англійською мовою, був напис: “Вужоу, третій імператор Китаю династії Юн від 4704 року, володар пʼяти континентів, Син Неба”.
— 4704 рік? — Ендрю скептично поглянув на Лі.
— Тоді почалося Ваше правління. Це за традиційним китайським календарем, хоча всі користуються світовим. 4704-й — це 2006-й, 20 років тому.
— Та невже? — посміхнувся Ендрю, знову запустивши руку собі у волосся. Він визирнув за плече Лі Мінґ, туди, де військові притисли його співробітників до підлоги. “Охорона імператора” щось кричала на них, та сумнівно, що ті що-небудь розуміли. “А чом би й ні… — промайнуло у його голові. — Але ж, дідько, я таки люблю цю станцію!”.
— Знаєте, що… — почав чоловік, затнувшись на мить. Він намагався підібрати потрібні слова, стукаючи себе по стегну пальцями. Але це не дуже допомагало. — Я нікуди не їхатиму. Я насправді не імператор, а енергетик. Це все помилка синхронізації.
В очах Лі Мінґ промайнуло здивування.
— Код 89, — сказала вона в рацію, а тоді звернулася до Ендрю: — Пробачте, але ви не можете. Ваш обовʼязок керувати імперією.
— Ну нехай ЦЕ буде моя імперія, — “імператор” махнув рукою, показуючи на енергоблок. — Ви ж вважаєте мене вашим імператором, правильно?
— Ви є ним, — сухо кинула Лі.
— Тоді я як імператор наказую вам залишити мене тут, — Ендрю підняв підборіддя, напускаючи на обличчя владний вираз.
За спиною Лі Мінґ зʼявилося двоє чоловіків, які були схожими на тих, що плазували перед ним спочатку. Або це були ті ж самі, просто всі китайці здавалися Ендрю однаковими. Жінка відступила на крок, парочка ж чоловіків підійшли до Ендрю і стали з обох боків.
— Вибачте, Хуанді, — Лі Мінґ посміхнулася до нього. Доброзичливо так, поблажливо. Наче матір, дитина якої сказала якусь дурну, але нешкідливу річ. — Вибачте, Хуанді, але це так не працює, — жінка махнула головою до чоловіків. Ті синхронно взяли Ендрю під руки й потягли до виходу.
— Добре-добре, я сам можу йти, — гаркнув українець, звільняючись із лещат охоронців, що зростом ледве діставали його плечей. А тоді, посміхнувшись, додав: — Імператор, кажете?
Випрямивши плечі, Ендрю повільно покрокував босими ногами до виходу. Лі Мінґ йшла попереду, діставши пістолет і тримаючи його напоготові на рівні плеча. Дюжина військових утворили для імператора коридор. За дверима енергоблоку крізь хмари диму, що виривалися з труб електростанції, створюючи темно-сіру завісу, ледве проглядалися пʼять чорних позашляховиків і кілька осіб у червоно-золотих шовкових халатах. Щойно Ендрю з’явився в їхньому полі зору, вони одночасно вклонилися майже до землі. Так і завмерли.
— Що, сюди? — Ендрю показав на відчинені двері авто, що стояло найближче. Лі Мінґ ствердно кивнула.
Оглянувшись навколо та вдихнувши ще раз солодкуватий запах свіжого бетону, українець зітхнув і обережно заліз до автівки. Всередині було темно, як у підземеллі — крізь затоновані вікна світло практично не пробивалося. Тьмяна лампочка на стелі дозволяла лише в загальних обрисах побачити два широкі задні сидіння, розділені чимось на зразок столика. Ендрю опустився в крісло, але відсахнувся одразу, як тільки голова та шия торкнулася шкіряного покриття — сидіння виявилося холодним.
Лі Мінґ сіла поруч із ним, двері зачинилися. За кермом була жінка в сонцезахисних окулярах і зубочисткою в роті. Поруч із нею — чоловік із автоматом на колінах.
— А можна мені на переднє сидіння хоча б? — з надією в голосі запитав Ендрю.
— Рушаймо, — холодно промовила Лі Мінґ у рацію. Пʼять позашляховиків ювелірно оминули всі будівлі і вже за 2 хвилини виїхали за межі Бурштинської ТЕЦ. Чим далі вони віддалялися від станції, тим більше розсіювалася димова завіса. Невдовзі на небі показалося сонце. Теплі травневі промені поволі ховалися за горизонтом, розмальовуючи небо помаранчево-рожевими кольорами.
— Лі, а ви щось чули про китайця на імʼя Юй із 17 сторіччя? — Ендрю обернувся до жінки.
— Юй? Та… — Мінґ затнулася на мить. — Це дуже поширене імʼя. Так звали одного леґендарного імператора, що зумів подолати велику повінь. Та, знаєте, я в школі ненавиділа історію, — сама собі заперечила жінка, відвернувшись у бік вікна. Її брови насупилися, хоча Ендрю не міг цього бачити.
II. Новий дім
Уже за якихось 10 хвилин позашляховики звернули з шосе, що огортало Бурштинське море, на ґрунтову дорогу. В лобове скло Ендрю помітив великий літак у червоній лівреї, до якого вони наближалися. Він міг заприсягтися, що тут, серед пустирю, не було аеродрому, тим паче для повітряного судна таких розмірів. За лічені миті двері, за якими сидів українець, якраз порівнялися з трапом, вкритим червоною, чітко в тон літака, доріжкою.
Невідомо звідки біля авто намалювався китаєць у халаті та відчинив двері. Низько схилившись, він нерухомо чекав, поки Ендрю не вийшов із салону. Літак стояв посеред широкої злітної смуги, що, здавалося, була складена з великих бетонних платформ, викладених із ідеальною точністю. Українець оглянувся навколо — жодної будівлі терміналу, лише розлога долина, поросла високим різнотравʼям. І раптом — злітна смуга, якої тут ніколи не було. Лі Мінґ швидко підійшла до новоспеченого імператора та показала рукою на трап:
— Це ваш літак, Хуанді. Ласкаво прошу на борт, — сказала вона з показовою ввічливістю і легко вклонилась, торкнувшись грудей правою рукою.
— Як тут зʼявилася ця смуга?
— Наш новий конструктор, — посміхнулася Лі Мінґ. Згадавши, як у 2022-му китайці за 10 днів збудували велетенський шпиталь, Ендрю вдовольнився відповіддю і рушив по сходинках угору. “Чи не будували? В якій то реальності було?” — роздумував він підіймаючись.
Інтерʼєр літака був нудотно-розкішним. Червоні килими та стіни, помережані золотистими вставками, неприємно врізалися в око. У передній частині літака розміщувалося чотири крісла навколо деревʼяного столу, прикрашеного позолотою та різьбленими драконами. Одне з них — помітно вище і ширше за інші. Таке ж червоне, як і салон, увінчане згори білим вишитим сонцем. Крім цього, поряд із цим троном, стояло невелике ліжко з балдахіном. У хвості літака було зо два десятка шкіряних сидінь, у які вже всідалися імператорські охоронці. Лі Мінґ майже одразу наглухо зачинила туди двері, розділивши таким чином простір дві частини. Сама ж залишилася разом із Ендрю.
— Летіти до Константинополя майже 2 години, Хуанді, — сказала Лі Мінґ, запрошуючи імператора зайняти своє місце.
— Константинополя? — здивувався українець. — Хіба столиця Китаю не Пекін?
— Ви самі обрали це місто, коли наказали затопити Пекін, — байдуже промовила жінка. — Тут є їжа, напої і…
— Я би просто подрімав, дякую, — сказав Ендрю і розмістився на ліжку. На вигляд жорстке, у реальності воно виявилося напрочуд зручним і мʼяким. Ще під час маневрів літака злітною смугою втомлений імператор провалився в глибокий сон. Востаннє він спав ще в Ковчегу, на березі озера. Та й то поганенько. Дорогою була сильна турбулентність, але чоловік її не помітив.
Прокинувся імператор від поштовху в плече. Здалося, наче підлога затрусилася. Він підірвався на ліжку, але поруч була лише Лі Мінґ, що дивилася в ілюмінатор. За ним уже було темно.
— Приземлилися, Хуанді, — сказала жінка й підвелась. Одягнула бронежилет, перевірила пістолет та вклала його назад до кобури.
Ендрю позіхнув, потягнувся і протер очі. Одягатися не було жодної потреби — він так і заснув у своїй брудній формі охоронця.
— За пів години будете вдома, у палаці. Для вас приготують теплу ванну та подадуть вечерю, — додала Мінґ.
Шлях видався українцю швидким і легким. Дороги виявилися порожніми, з вікон автівки він бачив лише сірі бетонні коробки багатоповерхівок, де-не-де розбавлені діодними вивісками з китайськими ієроґліфами. І жодної живої душі. Хоч і проспав 2 години, Ендрю усе одно відчував неймовірну втому і не мав бажання ще щось питати сьогодні. Оживився лише тоді, коли машина вʼїхала на добре освітлену площу, що впиралася у велику червону стіну, посередині якої були, ймовірно, ворота з чотирискатним дахом із задраними догори ребрами. Брама йому нагадала вʼїзд до Забороненого міста в Пекіні, куди він мандрував із колишньою дружиною у відпустку і де він сказав, що кидає її. Але замість кількох прольотів широких сходів ця будівля була справжніми воротами — дві велетенські металеві стулки міцно притискались одна до одної.
За якусь сотню метрів від входу кортеж зупинився.
— Код 7, — сказав водій у рацію. Земля завібрувала, коли ворота почали повільно прочинятися. Але не так, як очікував Ендрю — не вперед чи назад, а в сторони. Менше ніж за хвилину попереду виник отвір, достатній для проїзду. Авто рушило, просуваючись все далі й далі і, перетнувши ворота, раптом опинилося серед красивого парку, між деревами якого де-не-де вигулькували дрібні вогники. Машина швидко звивалася брукованими вуличками, гуркіт шин заглушував будь-які думки імператора. Іноді вони прошмигували повз невисокі одноповерхові будиночки, наче змальовані з гри “Епоха імперій”, де у вікнах виднілися тіні. Світло фар яскраво освітлювало вузьку дорогу — лише паркові скульптури та дрібні комахи створювали йому перешкоди на шляху у нескінченну темряву.
Пасок безпеки втримав Ендрю на місці, коли кортеж різко зупинився перед ще одним, нижчим, муром із кованою брамою. Водій промовив номер коду, щоправда цього разу імператор позіхав і не розчув номер. Ворота розчинилися. Машина вʼїхала досередини й, оминувши ряд ідеально підстрижених кущів та дерев із кулеподібною кроною, зупинилася біля великої чотири- чи пʼятиповерхової будівлі, країв котрої було не видно в мороці. Єдине, що міг зараз зрозуміти Ендрю, — вона була також виконана в типово китайському стилі.
Двері машини відчинив якийсь чоловік, напевно лакей, одягнений у різнокольоровий шовковий халат. Українець вийшов, розімʼяв плечі і вдихнув прохолодного середземноморського повітря. Воно виявилося набагато свіжішим за той хімічний сморід від спалювання синтетичної нафти, що наповнював прилеглу до Бурштинської електростанції територію. Лі Мінґ підійшла, послухала повідомлення в рації і, не сказавши нічого у відповідь, легким помахом руки запросила Ендрю всередину будівлі.
Одразу за дверима вони опинились у великій залі, що скидалася не на голл, а на місце для урочистих заходів на кількасот людей. Її темно-зелена стеля, метрів 4 у висоту, була оздоблена сотнями однакових квадратів із золотою квіткою всередині та спиралася на кілька рядів вузьких червоних колон. Зовсім не таких масивних, як у грецькій архітектурі, що її Ендрю бачив під час подорожі до Атен. Здавалося, що масивна стеля надломить ці тонкі соломинки під час найменшого протягу. Але якимось чином конструкція стояла.
Навпроти них, метрів за 30–40, на підвищенні стояв трон. Схожий на той, що в літаку, яскраво-червоний із білим сонцем, тільки набагато більший. Над ним чорними ієроґліфами на жовтому фоні було написано “Син Неба”. “Стоп, я таки знаю китайську?” — тільки зараз запитав себе Ендрю. Він був переконаний, що до подорожі в Ковчег, де всі всіх розуміли, він ніколи не вивчав китайської.
— Ну що, Хуанді, пам’ять прояснилася, коли ви повернулися додому? — Лі Мінґ вирвала імператора з роздумів.
— Дивлячись, що саме вам потрібно, — хмикнув українець.
— Я проведу вас до покоїв, хочу впевнитись у безпеці.
Лі Мінґ йшла попереду, постійно обертаючись на чоловіка, який зупинявся на кожному повороті і роздивлявся палац. Вони зайшли в потайні двері обабіч трону, яких він ніколи не помітив би. За дверима вони потрапили у кімнату, оздоблену килимами з побутовими сюжетами, потім у приміщення, де на стінах висів Ґохуа — традиційний китайський живопис, Ендрю бачив такий у київському музеї Ханенків та в Пекіні. Потім було ще кілька кімнат, але Лі Мінґ не давала йому часу, аби роздивитися — вона мовчки крокувала вперед. Раптом за черговим поворотом українець ледь не врізався у статую черепахи. Він аж підстрибнув — та була розфарбованою і здавалася живою. Чоловік обережно торкнувся її — холод каміння дуже контрастував із теплотою його долоні.
— Хуанді, вас бачать слуги, не поводьте себе так, — у голосі його провідниці пролунало роздратування.
Ендрю спробував щось сказати, але Мінґ уже йшла далі, тож нічого не залишалось, як поспішити за нею. Оминувши ще кілька поворотів, коридорів та кімнат, вони підійшли до синіх деревʼяних дверей, по обидва боки яких стояли вартові зі списами і в обладунках, немов із Середньовіччя. “Ну точно, як з “Епохи імперій” вилізли”, — усміхнувся чоловік мовчки.
Один із вартових, не здіймаючи голови, постукав у двері. За мить вони відчинилися — за ними стояло двоє жінок, їхні голови були опущені. Обидві чорняві, у білих шовкових халатах та з широкими посмішками, від яких взагалі не віяло щирістю. Позаду них Ендрю помітив ванну, з якої здіймалась пара, а ще далі — ліжко з червоною постіллю та жовтим балдахіном. Він увійшов, Лі Мінґ пройшлася кімнатою, оглянувши порожнини під ліжком і закутки за важкими шторами та меблями.
— Все чисто, ви можете почуватися тут у безпеці, — сказала вона, ставши між імператором та служницями. — Якщо щось потрібно, Хуанді, я можу…
— Знаєте, а мені починає подобатись ваш світ, — усміхнувся Ендрю, і, обминаючи начальницю охорони, підійшов до ванни. — Не будіть рано.
— Я прийду о шостій, а після сніданку у вас нарада з Відомством військових таємниць, — холодно кинула Мінґ і вийшла за двері. Вартові зачинили їх.
Служниці обступили імператора і запросили його до ванної, допомагаючи зняти брудну уніформу охоронця. Поруч стояв золотистого кольору стіл із фруктами та вином. Роздягнувшись повністю, імператор взяв келих із напоєм, зробив добрячий ковток і заліз у воду. Служниці, продовжуючи приторно всміхатися, ніжними круговими рухами взялися масажувати чоловікові плечі та спину, з кожним колом опускаючись все нижче і нижче.
Щойно двері за її спиною зачинилися, Лі Мінґ виснажено прикрила повіки. “Нарешті цей день закінчився”, — до горла жінки підкотився клубок і вона ще міцніше зажмурила очі. Зробивши кілька ледь помітних, але глибоких вдихів-видихів, вона змогла опанувати себе. Розправивши плечі та перевіривши, чи на місці пістолет, начальниця палацової охорони зробила пару кроків уперед по коридору. Але тут же зупинилася і, повернувшись до одного з вартових, прошепотіла:
— Слідкуйте, щоби ніхто, крім служниць, не заходив і не виходив до ранку, — і пішла геть, не дочекавшись навіть легкого кивка у відповідь.
III. Шанс
Юй гарячково хапався за металеві перила, що відділяли міст управління Ковчегом від нього та глибокої прірви, в яку він ледь не скотився. Він був упевнений, що те провалля, оточене зусібіч товстелезними, наче стовбури дерев, трубами зеленого та блакитного кольорів, не мало дна. Тож падіння обіцяло перетворитися у вічний політ униз. Або ні. Не маючи ні найменшого бажання це перевіряти, китаєць міцно вчепився за найнижчу перекладину і повиснув із неї. Це виявилося неабияк вчасно, адже в той самий момент місток затрясся і все залило яскравим білим світлом. Юй примружився, з усіх боків до нього зазвучав низький голос, що рівним тоном, наче робот, промовив: “Реалізую переміщення і синхронізацію… Щасливого майбутнього! Ной–3000”.
Біле світло, що заполонило весь простір, раптом набрало обрисів кулі навколо металевого містка і різко полетіло донизу. Юя вхопили дрижаки від холодного вітру, що пронісся за цим згустком. Чоловік привідкрив одне око, поглянувши у прірву: біла куля стрімко віддалялася й зменшувалася, аж поки не перетворилася на дрібну цятку і, врешті-решт, зовсім не зникла. Кольорові труби на кілька секунд згасли, зануривши простір у непроглядну темряву, а тоді знову засвітилися. Речовина всередині них повільно зарухалася то вгору, то вниз.
Роботичний голос промовив: “Синхронізацію завершено” і замовк. Тишу порушувало лише ритмічне пищання трьох компʼютерів нагорі. Юй спробував підтягнутися, щоби вхопитися за перила другою рукою, але промахнувся. Він видихнув, зробив ще один ривок — біцепс, що оголився від широкого рукава шовкового халата, напнувся і, врешті, він вже тримався за метал обома руками. Відпочивши трохи, китаєць дуже технічно підтягнувся вгору, закинувши одну ногу на місток. Тоді підтягнувся ще раз, взявся за верхню перекладину і вже за мить переліз на тверду, холодну поверхню.
Юй випростав своє худощаве тіло, хруснув в обидва боки шиєю та підійшов до одного з трьох компʼютерів. Натиснувши кілька кнопок та перевіривши показники, він криво всміхнувся і опустив голову, спершись руками на панель. Китаєць застиг так на кілька секунд, а тоді підвів обличчя і чимдуж закричав. Рев чоловіка розливався потужним відлунням, яке спочатку кружляло поруч, а тоді, стихаючи, хвилями опускалося донизу, кудись у невідомість.
— А що б вас!.. — не шкодуючи легень, вигукнув Юй і грюкнув дрібним кулаком по поверхні компʼютера так, що кілька кнопок вискочили зі своїх гнізд та розлетілися металевим містком.
Зненацька в його очах блимнув хитрий вогник. Чоловік взявся поспіхом збирати кнопки назад, остання, щоправда, не слухалася, постійно висковзуючи в напрямку провалля. Коли неслухняний шматок пластику вдалося-таки вхопити, він повернувся до компʼютера і вставив кнопки на місце. Китаєць натис кнопку із дивакуватим символом. Він не знав, як той називається, але добре, що цей (на відміну від інших) не повторювався. Компʼютер кілька секунд подумав, а тоді сказав: “Наявна копія перед останньою синхронізацією”. Юй перечитав технічні дані, що висвітилися навпроти, мов у повітрі, а тоді знову натиснув потрібну кнопку. “Ви впевнені, що плануєте зробити відкат до попередньої версії?”. Повторив натискання. “Помилка 33, помилка 33, помилка 33. Бекап заборонений”, — заявив голос.
— Ні-ні-ні! Тільки не помилка 33, — благав китаєць, прикривши рукою свої вузькі очі.
Тоді він роздратовано зробив ще кілька маніпуляцій. Одна з кнопок знову відлетіла, хоч і недалеко. Повернувши на місце, Юй сильно натиснув на неї. “Помилка 33, помилка 33, помилка 33. Бекап заборонений”. Спробував іншу комбінацію. “Помилка 33, помилка 33, помилка 33. Перезавантаження заборонене”. Ще одну. “Ліміт спроб вичерпано, — безкомпромісний напис замиготів червоним. — Активовано захист від злому на 40 років, 40 днів і 40 ночей”.
— Тільки не це, — Юй безпорадно впав у крісло навпроти терміналу. Кілька хвилин він сидів непорушно і тихо. Тоді підвівся і пішов до виходу. Порівнявшись із бетонною стіною коридору, він рвучко розвернувся та вгатив об неї кулаком — біль пройняв не лише руку, але й, на мить, усе тіло. Стара штукатурка обсипалася і приміщення наповнилося дрібним сірим пилом. Чоловік почав кашляти.
Горло дерло, викликаючи все новий і новий приступ кашлю. Юй прикрив рот рукою, намагаючись захиститися від нових нападів, і поплентався коридором до виходу з центру керування Ковчегом. Приступи кашлю супроводжували весь його шлях нагору, звідки — через деревʼяний сарай — він вийшов на вулицю. Там, попри пекуче сонце, на землі лежав сніг. Віднайшовши стежину, що звивалася між соснами та пальмами вперемішку, китаєць рушив до великого озера.
Пробуючи вгамувати кашель, він підбіг до берега і почав жадібно заковтувати воду. Кілька разів ледь не вдавившись, Юй продовжував пити. Холодна рідина огортала горло пекучим потоком, але поволі заспокоювала роздерту слизову. Чоловік припинив пити лише тоді, коли його стало нудити. Стримавши блювання, він знесилено впав на пісок та закрив очі. Дихання було нерівним. Голова розболілася. Тіло розімліло, поважчало, поволі наливаючись свинцем. Здавалося, що Юй от-от засне, але сонливість була оманливою — він відключався лише на мить, після чого знову приходив до тями.
Вчергове прокинувшись від приємного лоскоту вітру, що доносився від водойми, Юй спробував підвестися. Обважніле тіло опиралося, поки нарешті чоловікові не вдалося спертися на лікті. Сонце поступово хилилося до заходу, небо набувало рожево-фіолетових барв. Повітря наповнилося приємною вологістю та свіжим ароматом. Зібравши сили, китаєць випростався, обтрусив із себе пісок і поглянув на протилежний берег озера. Його гострий зір вловив там невелику темну пляму від вогнища, за яким він вчора вечеряв із українцем, німцем та тією, що не могла визначитися, хто вона: чи росіянка, чи білоруска.
“Плакала моя імперія, — промайнуло у голові китайця. — Я мусив спробувати врятувати людей. Шкода, що не вийшло”. Злість знову сповнила його тіло, руки мимоволі стислися в кулаки, а тоді раптом розслабилися. В цей момент він більше не хотів нічого. Нічого, крім того, від чого відмовився майже сотню років тому: Юю неймовірно захотілося випити.
Сонце вже сховалося за кронами дерев, лише окремі промінчики пробивались крізь густе гілля. Китаєць вийшов до поселення та оминув кілька давно спорожнілих будинків із жовто-сірої цегли, похилі дахи яких вкривала потріскана черепиця. Завернувши за черговий ріг, він вийшов на центральну площу з возами та їжею на них. Харчі були розкидані. “Дивно”, — подумав він, як дещо відволікло його увагу ще більше. Колись затишну площу Юй не впізнав — її головного акценту, старої деревʼяної таверни, більше не було. Лише величезний шматок вигорілої чорної землі нагадував про місце, де та стояла тисячі років.
— Дійсно, куди ж іще гірше! — розпачливо вигукнув чоловік. — Спочатку план, який ти готував десятиріччями, пішов коту під хвіст. Померти — теж не можна. Так мені тепер навіть заливати це нічим наступні довбані 40 років, днів та ночей?!
Ліниво переставляючи ноги, Юй підійшов до згарища. Воно було ідеальної форми: рівні прямокутні контури, однаковий відтінок чорного. Вітер здіймав і відносив геть невагомі клуби попелу. З ними до китайця долітав запах згорілої деревини. Він вже збиралася піти заночувати в будинку, де мешкав вже понад 300 років, як помітив невелику ямку чітко посередині згарища. Земля там була дещо світлішою, ніж навколо. Чоловік підійшов і присів, ретельно розглядаючи це місце. Це було невелике заглиблення, де, здавалося, лежав тонкий прямокутний предмет, один край якого мав зубці.
— Цікаво, що це? — тихо промовив Юй, коли здогад наче сам виринув в його голові. — Та́ са́ма схéма?!
Китаєць вскочив, на його обличчі заграла посмішка. Вузькі очі загорілися, а тонкі, ідеально симетричні губи привідкрили рівні білосніжні зуби. Юй швидко розвернувся, але раптом щось виникло перед ним: китаєць не встиг навіть зойкнути, як на його голову опустилося щось важке, а в очах усе померкло.
IV. Старий знайомий
Ендрю прокинувся від гучного кахикання поряд. Він зіщулився, відчувши пульсуючий біль у потилиці. Хтось якраз відкривав штори, пускаючи ранкові сонячні промені в імператорські покої. Чоловік відсахнувся від світла, яке лише посилювало больові відчуття. Крізь ледь продерті повіки він помітив двох оголених служниць, що лежали поруч і мляво ворушили ногами. Українець спробував видобути свою руку з-під однієї з них, та кінцівка заніміла і майже не слухалася. Тож замість того, щоби прикрити нею очі, він добряче ляснув сам себе по заспаному обличчю.
— Час вставати, Хуанді, — почувся поруч жіночий голос. Навіть спросоння Ендрю відчув у ньому крижану холодність. Ніби в мареві, що поволі розвіювалося, він побачив Лі Мінґ. Вона поставила на тумбочку біля ліжка склянку з водою. Таблетка в ній з шипінням розчинялася, здіймаючи вгору сотні дрібних бульбашок.
— Ви маєте дуже напружений графік сьогодні. Через 10 хвилин подадуть сніданок, — додала жінка.
Йдучи геть, вона розбудила служниць, ляснувши по черзі одну й другу по ступням, від чого ті підскочили і почали швидко вдягатися. Щоби дійти до дверей, Мінґ довелося пробиратися крізь розкидані тарілки та порожні пляшки з вином. Дорогою вона байдуже розтоптала ґроно винограду. За порогом імператорських покоїв капітанка скомандувала по рації: “Код 3”.
Вже за якихось 5 хвилин двоє низькорослих чоловіків в однакових біло-червоних халатах допомагали Ендрю вдягнутися. Хоча він чекав якихось старомодних тунік, дивакуватих капелюхів та різнобарвних штанів, його одягли у досить звичайний воєнний однострій чорного кольору. “Ну майже як форма охоронця, тільки краще сидить”, — посміхнувся українець своєму відображенню у дзеркалі. Слуги піднесли кітель із червоним коміром та золотистими погонами, з яких по колу звисали китиці. На правій частині висіли з десяток нагород, а ліворуч — там, де вчора красувався потертий напис “Охорона”, — знак у вигляді білого сонця, розміром із апельсин, прикріплений на червоно-чорну стрічку, що навскіс спускалася з плеча та кріпилася на талії. Наостанок на попереку Ендрю застібнули золотистий пояс із довгим вузьким мечем у піхвах.
Закінчивши одягати імператора, один зі слуг взяв гребінець та причесав скуйовджене волосся, змастив його олією, а також наніс на лице якусь пудру, що зробила обличчя дещо свіжішим. “Здається, цей світ просто прекрасний”, — посміхнувся українець і краєм ока побачив, що на стіл вже накрили сніданок.
В покої сьогодні подали рисову локшину з соєвим соусом, фаршировані мʼясом рулети і млинці, притрушені смаженим яйцем. На десерт принесли фруктовий пудинґ. Щоправда, Ендрю так і не зрозумів його смаку: наче ананаси перемололи з корицею і лимонами. Наприкінці трапези піднесли маленькі горнятка з зеленим чаєм. Весь цей час кілька слуг стояли поруч, опустивши голови.
— Та приєднуйтесь, чого ви? Я все не зʼїм, — запропонував імператор, насолоджуючись млинцем. Натомість слуги синхронно начепили на обличчя вже звичні штучні посмішки і не вимовили жодного слова. Навіть не перевели погляд.
Після сніданку знову прийшла Лі Мінґ, буркнула у рацію кілька сухих фраз, які українець не розчув, і провела його коридорами у просторе приміщення з несподівано сучасним інтерʼєром. Майже всю його площу займав круглий стіл. Біля кожного з крісел, окрім одного, стояли однакові на вигляд чоловіки та жінки з опущеними головами. Начальниця охорони вказала імператорові на вільне крісло, куди він одразу ж опустився. Ніхто з присутніх навіть не поворухнувся. Мінґ прочистила горло, звертаючи увагу Ендрю на себе. Та той лише розвів руками, не розуміючи сигналу. Жінка підійшла й прошепотіла на вухо:
— Хуанді, вони чекають, коли ви дозволите їм сісти і розпочати засідання.
— Аааа!.. Добре, — Ендрю зверхньо обвів поглядом присутніх. — Шановні, сідайте. Давайте починати. А що ми починаємо? — останню фразу він промовив пошепки.
Дві дюжини однакових китайців майже безшумно та з ідеальною одночасністю зайняли свої місця. Знову запала мовчанка. Чутно було лише гудіння системи вентиляції. Всі втупилися в стіл. Українець оглядав їхні обличчя: люди геть не кліпали, хоча Ендрю був не певен щодо цього.
— Тепер вступна промова, як і кожного засідання Відомства військових таємниць, — підказала Лі Мінґ.
— Це як планьорка на станції, — відповів Ендрю і продовжив. — Я хочу відкрити це засідання… — він зробив паузу, намагаючись дібрати доречні слова, — знаєте… ем… сьогодні важливий день у житті країни. І важливий час, так, — для підтвердження він кілька разів кивнув. — Я переконаний, що нам всім разом сьогодні потрібно вирішити багато важливих питань. Я хочу почути ваші пропозиції, бо роботи дуже багато. Дуже… — із запитанням на обличчі він обернувся до Лі Мінґ. Та зітхнула, підійшла до чоловіка праворуч від імператора і прошепотіла щось йому на вухо.
Чоловік, що до того скидався на нерухому статую, раптом ожив і почав розповідати про нові податки для нещодавно приєднаних провінцій на Заході, про проблеми з опозиціонерами в Ірані, про боротьбу з криміналітетом у Пенджабі. Коли мова зайшла про статистику смертності некитайських народів Заходу від якоїсь нової лихоманки, свідомість Ендрю попливла.
Він намагався сидіти рівно і періодично ствердно махав головою, але думки відносили його то до України з рідною Бурштинською станцією, то до Ковчегу з божевільними нацистами і відсутнім туалетним папером у білорусів, то до спогадів про колишню дружину. Як вона дивилася мильні опери, думаючи, що він не знає. Як готувала надзвичайно красиві торти, які хотілося зʼїсти прямо на місці. Як ревнувала його до десятків колишніх і, напевно, здогадувалася, що він із ними періодично бачився… “А що з цього було?” — задумався Ендрю, коли піймав збентежений погляд чоловіка, що фактично вів замість нього засідання:
— Але ми все ще чекаємо згоди Сина Неба на цей план, — сказав той, легко вклонившись.
Українець роззирнувся і помітив, як усі присутні дивилися на нього. Так само однаково посміхались. Не ворушилися. Не кліпали. Зрозумівши, що усі чекають, він твердо промовив:
— Я даю згоду. Робіть все, що треба.
— Дякуємо, Хуанді, — сказав доповідач і вперше за час виступу його голос випромінював щиру радість. — Тоді я накажу почати усі приготування і консультації з німецькою стороною.
На цьому засідання, що тривало понад 2 години, завершилося, й Ендрю з полегшенням вийшов за двері, на які йому вказала Лі Мінґ.
— Зараз би прилягти, — сказав він.
— Далі зустріч із культурними діячами, — сказала жінка, коли вони йшли нескінченними коридорами вдвох. Іноді доводилося спускатися сходами кудись униз, а тоді знову підійматися. Тоді знову спускатися, а потім ще раз підійматися.
— А, може, культура якось без мене обійдеться? — важко зітхаючи після чергового підйому, протягнув українець. Відчувалося, що вони переходять із однієї будівлі в іншу, але підземними ходами. — І взагалі: хіба імператора не мусять носити чи возити?
— Ви виконуєте свою функцію, я — свою, — холодно відрізала Мінґ.
— Функцію? — перепитав імператор, поки капітанка, ніби робот, вела його далі.
Вони щодня ходили коридорами, долали містки через підземні потічки, ухилялися від низьких одвірків. Щоправда, Ендрю набив собі кілька синців та шишок у перший день. Імператор брав участь у нескінченних засіданнях, які тягнулися годинами, говорив якісь порожні вступні фрази, зустрічався з сотнею гостей, куняв на урочистих обідах та підписував тонни документів, у яких мало що розумів. Йому здавалося, що, керуючи станцією, він контролював більше, ніж зараз. Люди приходили і йшли, служниці постійно мінялися, хоча Ендрю не мав жодних сил проводити з ними час. Шістнадцятигодинні робочі дні з перервою на виступи театральних колективів та пʼятнадцятихвилинний денний сон у суворо визначений час перетворилися на один неспинний конвеєр. Жінки, вино й різноманітна їжа в наступні місяці стали прісними для Ендрю. Лі Мінґ найчастіше мовчки виконувала рутинну роботу, слідкувала за його графіком і обмежувала коло спілкування, тож він не мав жодної близької людини в палаці, з якою можна було би поговорити.
Минули місяці до того дня, коли Ендрю готували до зустрічі з черговим закордонним гостем. Цього разу його вдягли не у військовий однострій, а в недоладний парадний халат червоно-жовтого кольору. В дзеркалі він скидався радше на клоуна з цирку, обвішаного кількома мішками, ніж на імператора. Після цього чоловіку подали чашку ароматної кави — нова традиція була єдиним рішенням, яке йому дали ухвалити. Чай зовсім не смакував українцю, хоча й повністю відмовитися від нього не дозволяли офіційні протоколи.
Імператора у супроводі почесної варти, що була одягнена в подібні кумедні костюми та зі списами на плечах, повели до трону в просторому голлі, що знаходився біля самого входу до палацу.
— Його Величність, Хуанді Вужоу, Син Неба, — звично оголосив лакей.
Ендрю, не приховуючи страшенної втоми, важко опустився на трон, підперши голову долонею. В той момент інший лакей, що стовбичив у дверях, промовив:
— Високоповажний Пан Амбассадор Третього Німецького Райху!
“Стоп. Що за Третій Райх у 2027 році?”.
Двері повільно розчинилися, після цього всередину, відчеканюючи кожен крок, увійшов військовий у сірій формі з білими плетеними лампасами. Його штани були широкими в стегнах, а потім звужувалися й були ідеально рівно заправленні у високі чорні чоботи. На шиї Амбассадора красувався Залізний хрест чорного кольору. Прислуга імператора не видавала жодного звуку, тож марш прибулого відбивався луною в приміщенні.
— Ганс? — Ендрю аж підскочив. Лі Мінґ, що стояла неподалік, ледь помітно розстібнула кобуру та поклала руку на пістолет.
— Ваша імператорська величносте, — голосно промовив чоловік та вклонився до колін. Ендрю впізнав цей голос — безперечно, це був нацист із Ковчега.
— Ганс Мюллер, це я, Ендрю Скорюк із Ковчега, впізнаєш мене? — в ажіотажі українець спустився зі свого пʼєдесталу та підійшов ближче до німця.
Нацист відступив на кілька кроків, не розгинаючи спини. Здавалося, він не розумів, що відбувається.
— Я… — порушив мовчанку Амбассадор, — прибув до вас із повідомленням від нашого світлого Фюрера.
— Але ж ти мав уже померти! Як це можливо? — на цих словах імператора один із лакеїв, що стояв неподалік, охнув і втратив свідомість. Його миттєво відтягнули геть. Лі Мінґ дістала пістолет із кобури.
— Пробачте, Хуанді, зухвалість військового, та я не розумію, про що ви…
— Ти мене тут не знаєш, — розчаровано зітхнув Ендрю та неохоче повернувся на трон.
Пан Амбассадор продовжував мовчки стояти, вагаючись, чи варто продовжувати справу, заради якої прибув.
— Говоріть, — наказав українець, байдуже махнувши рукою.
— Наш світлий Фюрер просив передати Вашій імператорській величності, — подав голос Амбассадор, — що проєкт, над яким наші великі держави трудились останні кілька місяців і на завершення якого ви любʼязно дали своє добро, готовий до запуску.
— Який проєкт? — позіхнувши, перепитав Ендрю.
— Осушення Середземного моря, звісно, — уточнив німець. — Вже завтра ми готові запустити усі шлюзи каналів, які затоплять…
— Ого, круто! — байдужість українця змінилася захватом. — Я навіть мріяти про такі проєкти раніше не міг. Даю добро на запуск!
Присутні лакеї, мов за командою, зааплодували. Раптом імператор відчув поштовх, що із силою вклепав його назад у трон. Присутні охнули, а зі стелі рясно посипався пил. Не встиг Ендрю озирнутися, як підбігла Лі Мінґ та схопила його під руку і потягнула геть із голлу.
— Що це було? — запитав чоловік. Він підтюпцем біг за жінкою, що стрімко минала коридор за коридором, міцно тримаючи його правицю вище ліктя. На своєму шляху вони нікого не зустрічали. Хоча це й не дивно, адже для імператора були відведені окремі коридори, якими мав право ходити лише він та Лі Мінґ. За дні, проведені тут, Ендрю вже встиг їх трохи вивчити. Але ці були йому невідомі.
— Куди ти мене зараз тягнеш? — поцікавився він. Ігноруючи запитання, Лі Мінґ продовжувала волочити його далі. Українець відчував, що вони спускалися все нижче і нижче, коридори ставали гірше освітленими і в них страшенно смерділо затхлістю.
— Зупинись! — Ендрю висмикнув лікоть із залізної хватки його начальниці охорони. — Я не піду далі, поки ти мені не поясниш, що відбувається і куди ми йдемо!
— Хуанді, у разі землетрусу я маю терміново вас евакуювати. Це код 108, — намагаючись піймати його руку знову, процідила крізь зуби Лі Мінґ.
— Зачекай, це точно був Ганс. А це неможливо, бо він з минулого, — вивертаючись від китаянки, наполягав українець.
Після цієї фрази Лі Мінґ відступила й пильно подивилася прямо у вічі імператорові, чого до того завжди намагалася уникати. Для цього вона навіть прибрала з обличчя пасма вугільно-чорного волосся, що під час їхньої гонки дещо розкуйовдилося й заважало.
— Так говорив ваш батько, — жінка піднесла пістолет і направила прямо в обличчя Ендрю.
— Воу-воу, — чоловік спробував зробити крок назад, та натомість вперся у стіну. Тоді він підняв руки перед собою. — Я розумію, що це звучить дивно…
— Це ваша родова хвороба. Якщо імператор сходить із розуму, його треба ліквідувати одразу. Так говорить Закон. Код 369, — капітанка Лі Мінґ звела курок і поклала палець на спусковий ґачок.
— Не… — процідив Ендрю, коли пролунав постріл.
За мить на його обличчі та на одязі зʼявилася величезна пляма крові. Чоловік очікував відчути біль, та, крім тремтіння в кінцівках, нічого не було. Він поглянув на начальницю палацової охорони — та стояла з розплющеними очима та витягнутою рукою з пістолетом. Раптом її тіло розімліло і жінка впала на землю.
Позаду, у напівмороці, хтось стояв, так само, як секунду до цього Лі Мінґ, тримаючи у витягнутій руці зброю, що кидала тьмяні відблиски на стіни. Ендрю підняв руки ще вище. Тінь зробила впевнений крок назустріч так, щоби приглушене світло, нарешті, впало на неї.
— Mein Freud, — Ганс міцно обійняв переляканого українця. А тоді, відступивши, підняв праву руку вгору. — Heil Hitler!
— Навіщо ти її вбив?! — закричав Ендрю.
— Вона взагалі-то майже підсмажила твою дупу, — взявся виправдовуватися німець. — Я тобі життя врятував.
— Що ти взагалі робиш в моєму часі? — запитав українець, витираючи кров на обличчі рукавом свого парадного халата.
— Хочу вижити, — Ганс махнув рукою, закликаючи імператора йти за ним.
Інші оповіді Олексія Дуброва
Інші оповіді, ілюстровані Русланом Вашкевічем
БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №6:
