Провидіння перемоги України

Як посилити безпеку Заходу

Частина I

Як зазначив професор Єльського університету Тімоті Снайдер, Україна неодноразово опинялася в центрі європейської історії. Зокрема, під час Першої та Другої світових воєн, Голодомору та Великого терору Іосіфа Сталіна 1930-х років, а також нацистського Голокосту. Прагнення України до незалежності та бажання знову приєднатися до Європи призвели до розпаду Совєцького Союзу та призведуть до краху Російської імперії, що маскується під Російську Федерацію.

У грудні 1991 року референдум щодо незалежності України підтримали 92 відсотки населення. Совєцька імперія перестала існувати 31 грудня 1991 року. Білорусь проголосила незалежність, але не провела референдум, тимчасом як Російська СФСР ніколи не проголошувала незалежності від СССР. Майбутня воєнна перемога України над Росією запустить процес розпаду останньої Російської імперії.

Захід боявся, що розпад СССР призведе до “ядерної Югославії”, чого так і не сталося. СССР розпався переважно мирно. Конфлікти, які спалахнули в молдовському Придністров’ї та грузинських Абхазії і Південній Осетії, виникли через гібридне втручання Росії. Совєцький Союз і Росія підтримували вірменських ставлеників, які вчинили етнічну чистку трьох чвертей мільйона азербайджанців, винищили понад 4 000 азербайджанських цивільних осіб^[1] та комбатантів і окупували п’яту частину території Азербайджану, яку було звільнено лише у 2020 році.

Ядерну зброю було передано з України до Російської Федерації в обмін на передбачені Будапештським меморандумом гарантії безпеки, які в 2014 році виявилися нічого не вартими, коли Україна зазнала вторгнення, Росія їх знехтувала, а Захід тимчасом ігнорував. Із кінця 1990-х років совєцька ядерна зброя базується лише в Російській Федерації.

Майбутня воєнна перемога України над Росією запустить процес розпаду останньої Російської імперії, що ще існує. Крах Російської Федерації призведе до її деколонізації та створення вперше в історії меншої за розміром російської національної держави. Це стане позитивним і давно назрілим зрушенням для російського народу, що покладе край десятиріччям ксенофобського антагонізму з Заходом та імперіалістичних війн із сусідами. Росія піде слідами турків, які перейшли від Османської імперії до турецької національної держави під проводом Мустафи Кемаля Ататюрка. І так само, як у випадку з крахом СССР, після розпаду Російської імперії не буде ніякої “ядерної Югославії”.

Шість цілей Заходу

Вторгнення Росії в Україну стало катастрофічним і веде до демілітаризації Росії. Це може піти тільки на користь безпеці Заходу.

Неминуча поразка Росії у війні з Україною призведе до депутінізації Росії, оскільки його режим не переживе такого лиха. Путіна та інших крємлівських лідерів судитимуть за воєнні злочини, найімовірніше, заочно. Демілітаризація, воєнна поразка та депутінізація призведуть до розпаду Російської Федерації та деколонізації останньої імперії у світі. Неросіяни в Російській імперії, які зазнали багатовікової жорстокої колонізації, створять незалежні національні держави. Ув’язнений опозиціонер Алєксєй Навальний застеріг, що Росія прямує до катастрофи, сказавши, що питання лише в тому, “наскільки сильно Росія впаде на дно і чи не розвалиться вона при цьому”.^[2]

Захід повинен прагнути досягнення шести стратегічних цілей щодо Росії:

Перша ціль — підтримувати Україну військово та фінансово для продовження боротьби, доки Росія не зазнає поразки, а її війська не буде виведено з усіх українських територій, включно з Кримом. Президент України Володимир Зеленський і український народ ніколи не приймуть мир як повернення до територіального статусу-кво 2014–2022 років, коли було окуповано Крим і 40 відсотків українського Донбасу. Впродовж 2022 року, під час війни з Росією, опитування Київського міжнародного інституту соціології показало, що 82 відсотки (у травні 2022 року)–87 відсотків (у вересні 2022 року) українців відмовилися йти на компроміс щодо територіальної цілісності країни, навіть якщо війна триватиме довше.^[3] Такої думки дотримуються 80 відсотків українців на півдні, 82 відсотки на сході та 88 відсотків на заході країни. Також немає істотної різниці між україномовними (89 відсотків), двомовними українсько-російськомовними (86 відсотків) і російськомовними (76 відсотків) щодо непідтримки територіальних поступок в обмін на мир.

Другою ціллю має бути усунення Владіміра Путіна від влади. Це може відбутися внаслідок російської воєнної поразки або іншими шляхами. Залишаючись при владі, Путін становитиме майбутню загрозу безпеці України та її західних сусідів. Після поразки Росії Путіна і його крємлівських ідеологів та командирів органів безпеки потрібно притягнути до відповідальності за злочини агресії, воєнні злочини та геноцид.

Третьою ціллю має бути забезпечення того, щоби Росія більше не становила загрози для своїх сусідів, а її воєнна агресія не призвела до глобальної кризи. Війна Росії проти України призведе до знищення або виведення з ладу величезної частини російської військової техніки. Захід має домагатися деколонізації Російської імперії, яка маскується під федерацію, але вже давно є гнобителькою неросійських народів, включно з українцями. Деколонізація останньої в світі імперії поклала б край русифікації та геноциду неросійських народів у Російській Федерації.

На відміну від Англії та Франції, Росія ніколи не будувала національної держави до того, як збудувала імперію, і тому ці два поняття завжди були взаємозамінними. Російська ідентичність була прив’язана до Совєцького Союзу, а не до Російської СФСР. У постсовєцький період російська ідентичність вийшла за межі Російської Федерації і тяжіє до СССР, Співдружності Незалежних Держав (СНД), Євразії та “рускава міра”. Росія виграла б від деколонізації, ставши національною державою вперше у своїй історії. Деколонізація забезпечила б трансформацію російської ідентичності з імперської на громадянську причетність до російської національної держави. Як писав Януш Буґайський, “…Росія потребує звільнення від самої себе”.^[4]

Четверту ціль вже ініціювала Україна в Організації Об’єднаних Націй (ООН), а саме: виключення Російської Федерації з Ради Безпеки ООН, де вона успадкувала місце СССР, не пройшовши обов’язкові кроки, встановлені ООН.^[5]

П’ятою ціллю має бути запобігання майбутнім спокусам Росії знову почати військову агресію проти своїх сусідів шляхом закриття сірої зони безпеки між Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) та Європейським Союзом (ЄС) на заході та Організацією договору про колективну безпеку (ОДКБ) та Євразійського економічного союзу на сході. Це можна реалізувати шляхом надання Україні, Грузії та Азербайджану ПДЧ НАТО (Планів дій щодо членства). Україна, інтегрована в НАТО, завадить Росії розпочати майбутнє друге вторгнення і водночас вирішить заморожені конфлікти в Грузії та Азербайджані.

Шостою ціллю має бути підтримка демократичного переходу в Білорусі до постлукашенківського режиму шляхом сприяння його заміні Святланою Ціхановською, яка перемогла на президентських виборах у серпні 2020 року, але її перемогу вкрали самопроголошений президент Білорусі Аляксандр Лукашенка та Путін. Лукашенка також має постати перед судом за підтримку воєнних злочинів Росії. ЄС має підтримати Belexit із Євразійського економічного союзу та підписання Ціхановською Угоди про асоціацію з ЄС.

Імператив деколонізації Росії

Російський президент Путін засуджує однополярний світ під проводом США ще з часів своєї відомої промови на Мюнхенській безпековій конференції в лютому 2007 року.^[6] Відтоді антизахідна ксенофобія є опорою його режиму, ставши особливо різкою після його повернення на посаду президента в 2012 році. Вторгнення Росії в Україну та війну проти українців Росія трактує як проксі-війну проти Заходу, який нібито перетворив Україну на “антиросію” всупереч бажанням її нібито “малоросійського” населення.

Путінські волання про багатополярний світ замість однополярного суперечать руйнуванню ним багатополярності в Російській Федерації. Росія є бутафорською федерацією, в якій місцеву автономію і регіональну деволюцію знищено та замінено гіперцентралізованою державою. Губернаторибільше не обираються на виборах, а призначаються Крємлем. Регіональні збори більше не можуть ухвалювати закони.^[7] Тимчасом як федералізм у Росії є фікцією, Крємль вісім років, які передували вторгненню, змушував Україну стати федеративною державою в рамках виконання Мінських угод, підписаних у 2014–2015 роках.

Руйнуючи федералізм і багатополярність, Москва зробила з себе “імперську метрополію”.^[8] Олігархи та великі державні компанії експлуатують природні ресурси на неросійських національних територіях у набагато гірший спосіб, аніж будь-що, що робили європейські колонізатори у своїх імперіях. Надцентралізація і руйнація федералізму супроводжується хижою експлуатацією сировини і природних ресурсів неросійських народів Російської Федерації. Олігархів, які перебувають під опікою Крємля, відправляють у ці колонії так само, як британці та французи посилали високопосадовців для експлуатації своїх заморських колоній. Російська мафіозна держава прагне хижацько експлуатувати ресурси своїх колоній у такий спосіб, який змусив би західноєвропейських колонізаторів почервоніти від заздрості.

Гроші, зароблені на цих ресурсах, залишають неросійські регіони і наповнюють державний бюджет для щедрих витрат у Москві, Санкт-Петербурзі та інших великих містах Росії. Значна частина прибутків спрямовується в офшорні зони, де корумповані чиновники та олігархи ховають награбоване ними.

Розбіжності щодо дуже поганих соціально-економічних умов та відсутності перспектив працевлаштування між неросійськими регіонами і європейською Росією стали очевидними після того, як Росія почала вторгнення в Україну. Російські військові з Даґестану, Бурятії, Туви та інших неросійських регіонів не могли збагнути, наскільки заможнішими були українські села та міста. Вони не могли повірити, що в українських селах є водопровід, ванні кімнати, внутрішні туалети та електрика, яких у них не було понад два десятиріччя з часу першого обрання Путіна президентом Росії.^[9] Мародерство пральних машин не мало особливого сенсу, адже ними не можна користуватися вдома в російських селах, де відсутні базові зручності, як-от водопостачання та електрика.

Тому не дивно, що неросійські народи Російської Федерації виступають за децентралізацію та незалежність. Їхні представники засуджують непропорційне залучення неросіян для вторгнення в Україну та більший рівень втрат серед них. Під час мобілізації було призвано більше неросіян, ніж етнічних росіян.^[10]

З 2015 року український парламент відіграє провідну роль у підтримці неросійських народів у Російській Федерації та в засудженні російської колоніальної та расистської політики щодо кримських татар та політичних репресій проти них. Чотири резолюції, ухвалені в травні 2015 року, травні та жовтні 2016 року та березні 2018 року, підтримали кримських татар як основну титульну націю в Криму, а не етнічних росіян. Кримськотатарська держава існувала шістсот років до завоювання Криму Російською імперією в 1783 році. Впродовж чотирьох сторіч до монгольської навали 1240 року Крим був частиною Київської Русі (перша назва України). Відтак, українці та кримські татари панували в Криму майже тисячоріччя до російського імперського завоювання. Претензії росіян на те, що вони є корінним народом Криму, є расистськими так само, якби європейці стверджували, що вони, а не автохтонне населення, є корінними в США, Канаді, Австралії та інших країнах, колонізованих європейцями.

У травні 2019 року український парламент ухвалив резолюцію на підтримку кримських татар та інших менших корінних народів Криму на основі Декларації ООН про права корінних народів від вересня 2007 року.^[11] Інша постанова парламенту засудила масові порушення прав корінних неросійських народів у Російській Федерації в десяти ключових сферах:

1. Закриття організацій національних меншин.
2. Кримінальне переслідування організацій національних меншин за “екстремізм”.
3. Порушення кримінальних справ проти неросійських національних активістів.
4. Втручання в релігійні конфесії неросійських народів.
5. Освітня політика, яка перешкоджає вивченню мов неросійських народів.
6. Заборона політичних партій і організацій, створених неросійськими народами.
7. Неросійські громадяни позбавлені контролю та суверенітету над своїми природними ресурсами, які експлуатуються олігархами від імені російської мафіозної держави.
8. Неросіяни зазнають політичних репресій за критику та засудження вторгнення в Україну та злочинну поведінку російської армії.
9. Кримські татари зазнають жорстоких політичних репресій та расистського знищення їхньої культури та ідентичності з боку окупаційної влади Криму.
10. Російська влада цілеспрямовано перешкоджає кримінальним розслідуванням убивств неросійських активістів.

Український парламент вимагав актом ООН засудити порушення Росією політичних, громадянських, національних, релігійних і культурних прав неросійських народів у Російській імперії. Україна також наполягала на тому, щоби Росія припинила свою русифікаційну та асиміляційну політику щодо неросійських народів і припинила знищення автономних прав неросійських республік. Резолюція закликала ООН вимагати від Російської Федерації забезпечити ресурси для вивчення мов неросійських народів у школах і дозволити реєстрацію медійних видань їхніми мовами.

У жовтні 2022 року Верховна Рада України ухвалила постанову, якою визнала Чеченську Республіку Ічкерію тимчасово окупованою Росією та засудила геноцид чеченського народу. У війні Путіна проти Чечні на початку 2000-х років було вбито понад 100 000 чеченців. Український парламент підтримав Декларацію Національного конгресу чеченського народу про державний суверенітет Чечні від 25 листопада 1990 року та право чеченського народу на самовизначення, закріплене в Статуті ООН.^[12]

У постанові український парламент:

1. Задекларував політику невизнання окупації Російською Федерацією території Чеченської Республіки Ічкерія та визнав нинішній режим окупаційним і нелегітимним.
2. Засудив міжнародні злочини, вчинені Російською Федерацією під час першої (1994–1996) і другої (1999–2009) воєн проти Чеченської Республіки Ічкерія, а також політику геноциду чеченського народу, яка уподібнюється злочинним діям царського режиму в Криму в 1817–1864 роках та совєцького уряду в 1944 році.
3. Закликав держави-члени ООН та міжнародні організації забезпечити незалежне та неупереджене розслідування воєнних злочинів, скоєних на території тимчасово окупованої Чеченської Республіки Ічкерія, та притягнути винних до відповідальності, а також визнати Чеченську Республіку Ічкерія тимчасово окупованою Російською Федерацією та виступити з засудженням злочину геноциду проти чеченського народу.

Перший і другий Форуми вільних народів Росії відбулися у Варшаві та Празі у травні та липні 2022 року відповідно.^[13] На другому форумі представники неросійських народів ухвалили “Декларацію про деколонізацію Росії”.^[14] У Декларації зазначено, що Росія “сторіччями проводила колоніальну політику та практику, залишаючи наші корінні народи та колоніальні регіони жертвами історичної несправедливості, а в деяких випадках — примусового переміщення та геноциду. Зараз колоніальна політика виражається у дедалі більших масштабах державного тероризму та репресій”.

“Сьогодні Російська Федерація є терористичною державою, яку очолюють воєнні злочинці. Кілька божевільних війн, розв’язаних імперським керівництвом Російської Федерації за останні тридцять років, позбавляють наші корінні народи та колоніальні регіони найголовнішого — права на життя, адже представників корінних народів та колоніальних регіонів мобілізовують у першу чергу і використовують як “гарматне м’ясо”, — йдеться далі в Декларації.

“З початком загарбницької війни проти України наші народи та регіони були проти своєї волі втягнуті у воєнні злочини, включаючи геноцид української нації, розв’язаний Крємлем. Через таку політику імперського центру народи і регіони Російської Федерації опинилися під санкціями, загрозою цивілізаційної ізоляції і навіть повного зникнення”, — підкреслено в Декларації.

Другий Форум вільних народів Росії вимагав права на самовизначення, передбаченого чотирма міжнародно-правовими документами:

1. Статутом ООН.
2. Декларацією ООН про надання незалежності колоніальним народам.
3. Декларацією ООН про права корінних народів.
4. Декларацією про державний суверенітет Російської СФСР від 12 червня 1990 року.

Другий Форум вільних народів Росії засудив “порушення основних прав і свобод” корінних народів у Російській Федерації, а також “внутрішній терор і репресії” проти них. Імперська політика Росії щодо неросійських народів “закріплює неповноцінне колоніальне становище корінних народів”, а дискримінація проти них, як-от “примусова асиміляція”, спрямована на “колонізацію та знищення” їхніх мов, культури та систем освіти.

Екоцид і надмірна експлуатація природних ресурсів годують крємлівських клептократів і російську воєнну машину, тимчасом як у неросійські республіки реінвестується лише незначна частина фінансів. Ці національні території позбавлено самоврядування, оскільки режим Путіна підірвав федералізм шляхом надмірної централізації держави. Центральна влада ігнорує протести і дозволяє зберігання небезпечних відходів, ядерної та хімічної зброї в неросійських республіках.

Другий Форум вільних народів Росії висунув три вимоги:

1. Повна та контрольована деколонізація з метою звільнення та відновлення незалежності та суверенітету.
2. Створення національних перехідних урядів і регіональних парламентів.
3. Проведення міжнародної конференції “Про мирну деколонізацію та територіальну організацію постсовєцького простору”, яка передбачатиме:
– Мирний шлях до деколонізації.
– Демаркацію кордонів.
– Договори про дружбу.
– Принципи поділу активів і боргів.
– Нові конституції.
– Повернення органів безпеки на свою нову батьківщину.
– Створення Національних легіонів як сил самооборони.

Після вторгнення Росії президент Зеленський опублікував власне звернення у вересні 2022 року, де зазначив:^[15]

“Народи Кавказу! Усі народи на території Росії! У вас немає жодної причини бути серед цих багатьох, хто все ще служить тому одному, хто хоче цієї війни. Ви не маєте гинути в Україні. Ваші сини не повинні помирати в Україні. Немає у вас такого обов’язку. Ні перед вашими батьками, ні перед вашими дітьми, ні перед вашим майбутнім, ні перед майбутнім вашої землі. І ви це знаєте”.

“Кожен, хто підняв зброю проти істини, піднімає її на свою погибель”, — у Крємлі, схоже, не знають цих слів імама Шаміля. Але ці слова повинні знати на Кавказі. Їх мають почути в Сибіру та на всіх інших землях, із яких відправляють людей на цю війну”, — продовжив президент Зеленський.

“І тепер — мобілізація. Боріться, щоби не загинути! Захищайте свою свободу зараз на вулицях і площах, щоби потім не довелося воювати в горах і лісах просто за своє право жити, коли російська влада почне й наступні хвилі мобілізації”.

Зеленський порадив російським військовим:

“Робіть хоча б татуювання з вашим іменем та прізвищем, щоби ми знали, як знайти ваших рідних, коли вас уб’ють і коли при вас не буде навіть солдатського жетона. Російська влада відправляє на цю війну людей без солдатських жетонів, часто — без документів!”.

Наприкінці свого звернення президент Зеленський сказав: “Даґестанці не мають гинути в Україні. Чеченці, інґуші, осетини, черкеси та будь-який інший народ, який опинився під російським прапором. Загалом майже 200 різних народів… Ви знаєте, хто відправляє їх до України. Той, хто відправляє, він і хоче їх зробити “вантажем 200”.

Західні русофіли

Русофіли в західних наукових колах, аналітичних центрах і медіа, зрозуміло, стурбовані зростанням підтримки деколонізації Російської імперії, що маскується під Російську Федерацію. Становлення Росії як національної держави позбавить їх можливості претендувати на роль експертів, оскільки багато керівників наукових і аналітичних центрів посткомуністичного світу є головними зовнішніми рецензентами статей і наукових робіт, поданих до наукових журналів.

Потенційний занепад майбутніх перспектив працевлаштування для західних русофілів буде позитивним зрушенням. Зрештою, багато з них применшували або заперечували зростання націоналізму в путінській Росії, а навіть ті, хто писав про російський націоналізм, ігнорували зростання впливу російської білої еміграції, яка заперечує існування України та українців.^[16] Дві великі книги, опубліковані після кризи 2014 року та напередодні вторгнення, ігнорували те, як російський націоналізм еволюціонував від совєцького прийняття України та українців до прямого заперечення їхнього існування російською білою еміграцією.^[17]

В одній із цих книг, окрім заперечення того, що режим Путіна є націоналістичним, Марлен Ларюель також виступає проти визнання Росії фашистським режимом; її книгу на цю тему^[18] було опубліковано дуже невчасно — того ж місяця, коли було викрито російські воєнні злочини в Бучі, поблизу Києва. Відтоді з’являється все більше доказів фашистської та геноцидної природи російського вторгнення в Україну.

Тому, можливо, не цілком дивно, що Ларюель також є затятою противницею деколонізації Російської Федерації. Замість деколонізації Ларюель пропонує “переосмислення” російського федералізму, який є неприйнятним для російських націоналістів. Більшість росіян не поважають неросійські народи, які вони окуповують і експлуатують, і вірять у глибоко вкорінений міт про те, що вони несуть їм вищу російську цивілізацію.

Ларюель, до її честі, визнає, що неросійські народи в Російській Федерації мають довгий перелік скарг супроти московського імперського центру, що постійно зростає. Їх надмірно використовують у війні проти України і кількість жертв у неросійських регіонах значно вища. Даґестанців, чеченців, татар, бурятів, тувинців та інших неросійських народів гине набагато більше, ніж етнічних росіян. Мобілізацію восени 2022 року було організовано непропорційно в неросійських регіонах, і ці новомобілізовані солдати, відправлені як гарматне м’ясо в Україну, зазнали більшої кількості втрат, аніж етнічні росіяни. Оскільки Крємль не переймається високим рівнем убитих російських солдатів (100 000 станом на грудень 2022 року) і планує затягнути вторгнення, якщо вдасться, до війни на виснаження, кількість втрат із боку неросійських народів продовжуватиме зростати.

Неросійські народи Російської Федерації також мають культурні невдоволення, подібно до великої української меншини, яку Ларюель, як і всі західні русисти, ігнорує. Неросійські народи та українська меншина в Російській Федерації дуже незадоволені своєю денаціоналізацією та русифікацією. Вони вимагають внесення змін до російських шкільних підручників, які прославляють анексії та вторгнення як “менше з двох зол” порівняно з анексією іншими державами і що Росія нібито принесла їм вищу цивілізацію та культуру.

Російські підручники та зарозумілий російський шовінізм щодо неросіян та українців навряд чи зміняться, оскільки вони глибоко вкорінені в російській психіці. Сторіччя побудови росіянами імперії і десятиріччя совєцької історіографії та підручників глибоко вкоренили шовіністичні погляди на неросіян та українців. Вони лише зміцнилися через путінську ресовєтизацію та ресталілінізацію Росії.^[19] Таким чином, заклик Ларюель змінити “національну оцінку спадщини російської колонізації”, за всіма ознаками, є безперспективним.^[20]

Ще одне нарікання — це надмірна експлуатація природних ресурсів у неросійських республіках Російської Федерації. Важко зрозуміти, як зміниться ця система, якщо Росія й надалі залишатиметься мафіозною державою з олігархами, які діють, як бояри Крємля в неросійських регіонах.

Нездатність Ларюель не бачити націоналізму серед неросійських республік Російської Федерації варто розуміти разом із її запереченням існування націоналізму в путінській Росії. Ларюель вірить у зв’язки, які об’єднують росіян і неросіян. Вона стверджує, що західні експерти, які підтримують деколонізацію Російської Федерації, дотримуються “помилкової стратегії”, оскільки їм нібито “не вистачає знань про те, що пов’язує російське суспільство у всьому його різноманітті”.^[21] Подібні заяви, безсумнівно, лунали і на захист колоніальних зв’язків Великобританії та Франції з їхніми колоніями.

Насамкінець Ларюель попереджає, що дезінтеграція Російської Федерації призведе до громадянської війни та насильства проти неросійських націоналістів, які вимагають незалежності. Хоча це було б трагічно, але не гірше, ніж збереження Російської імперії в її нинішньому вигляді, коли неросійські народи будуть непропорційно гинути в гонитві Крємля за імперіалізмом. Зрештою, денаціоналізація та русифікація також є формами насильства щодо неросійської та української меншини в Російській Федерації. Громадянська війна в Росії, швидше за все, відбуватиметься між російськими елітами та органами безпеки, які прагнуть отримати владу в постпутінську епоху, а не між неросіянами. Громадянська війна між росіянами призвела б до виведення органів безпеки з територій неросійських народів, що було б вигідним для них і дозволило б мирним шляхом здобути національну незалежність.

Росія повинна позбутися своєї імперії, щоби процвітати як національна держава

Після розпаду СССР наприкінці 1991 року Російська Федерація прийняла ту саму імперську ідентичність, яку Совєцький Союз успадкував від своїх царських попередників поколіннями раніше. З початку 1990-х років Росія вимагала від Заходу визнати колишній СССР своєю виключною сферою впливу. Така позиція відображала сильні імперські інстинкти в Крємлі та в усьому російському суспільстві разом із плутаниною щодо того, що саме становить кордони “Росії”.

Російська православна церква також розглядала весь СССР як свою канонічну територію, особливо Україну та Білорусь. Це дуже відрізнялося від православних церков в інших країнах, які були прив’язані до національних держав, а не до багатонаціональних імперій. Влада Російської православної церкви над колишнім СССР почала занепадати в середині 1990-х років, коли від неї відокремилася Естонська православна церква. Великий виклик надійшов у 2018–2019 роках, коли Константинополь проголосив, що Україна не є канонічною територією Російської православної церкви та визнав автокефалію Православної церкви України. До і особливо після вторгнення Російська православна церква в Україні втратила свої позиції: лише чотири відсотки українців заявляли про свою належність до неї, тимчасом як у липні 2022 року до (автокефальної) Православної церкви України належало 54 відсотки українців.^[22] Українська греко-католицька церква має вдвічі більше вірян (вісім відсотків), аніж Російська православна церква в Україні. Латвійська, Литовська та Молдовська православні церкви також почали домагатися автокефалії від Російської православної церкви. Повалення влади Лукашенка, яке буде неминучим за постпутінського режиму в Росії, також, імовірно, призведе до того, що і в Білорусі почнуть вимагати православної автокефалії.

Ці події є важливими в процесі деімперіалізації Російської православної церкви, полегшуючи перехід від претензій на юрисдикцію над усім колишнім СССР і, таким чином, зміцнення зв’язків між совєцькою та російською ідентичністю, до становлення національної церкви російської національної держави.

Російська та совєцька ідентичність були практично нероздільними всередині СССР. Коли Совєцький Союз розпався, Російська СФСР взяла під контроль совєцькі інституції в Москві та розпочала процес постсовєцького державотворення згори донизу. Небажання Росії повністю відмежуватися від СССР було очевидним у грудні 1991 року, коли президент Боріс Єльцин спочатку підтримав продовження переговорів про перетворення СССР у Союз Суверенних Держав, але після того, як Україна відкинула цю ідею, запропонував створити Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Упродовж 1990-х років громадянська прихильність до Російської Федерації як батьківщини національної держави для росіян залишалася слабкою. Ще в 1993 році Росія вимагала від Заходу визнати Євразію її виключною сферою впливу, при цьому Крємль виступив проти розширення НАТО і ЄС у цьому регіоні та використання миротворців ООН у заморожених конфліктах, які він сам же і створив.

Тим часом більш відверто імперські форми російської ідентичності виявилися набагато популярнішими, що призвело до закликів до відновлення Совєцького Союзу та царської імперії або до того, щоби новопостала Росія очолила новий Євразійський Союз. Ця тенденція проявилася ще до падіння совєцької імперії, коли російський націоналіст-дисидент Алєксандр Солженіцин у 1990 році закликав до заміни СССР Російським Союзом трьох східнослов’янських націй (Росії, України та Білорусі). Ця концепція була відроджена та розширена, щоби слугувати основою для путінського “рускава міра”, який було представлено у 2007 році.

Популярність супранаціональних імперських ідентичностей у постсовєцькій Росії стала очевидною під час конституційної кризи 1993 року, коли “червоно-коричневий” альянс комуністів із крайніми націоналістами та фашистами намагався скинути президента Єльцина. Три роки потому, під час президентських виборів у Росії, Єльцин прийняв імперську програму створення союзної держави з Білоруссю, щоби протистояти потужній реваншистській підтримці лідера Комуністичної партії Гєннадія Зюґанова.

Коли ветеран КҐБ Путін став президентом на зламі тисячоріч, Росія вже помітно відходила від свого короткого загравання з європейською інтеграцією, яке готував інший колишній офіцер КҐБ. У 1996 році колишній офіцер КҐБ і голова СВР (Служби зовнішньої розвідки Росії) Євгєній Прімаков змінив Андрєя Козирєва на посаді міністра закордонних справ. Прімаков переформатував російську зовнішню політику з політики Росії в “спільному європейському домі” на Росію в центрі євразійської цивілізації, яка перевершує Захід і конфліктує з ним. Путін відкрито прийняв імперську ідентичність Росії. Важливо, що коріння одержимості Путіна Україною сягає самого початку його президентства і до кінця 2000-х перетворилося на мету неодмінно повернути Україну в “рускій мір”.

Позиція Путіна навряд чи була несподіваною. Совєцький КҐБ, де він провів роки становлення своєї професійної кар’єри, завжди був шовіністичною структурою, яка відкрито сповідувала імперську місію Росії та російський шовінізм щодо українців. Совєцький КҐБ стояв за численними хвилями політичних і культурних репресій в Україні в 1960-х і 1970-х роках, які були найбільшими гоніннями в Совєцькому Союзі. Ця російська шовіністична ментальність була передана постсовєцьким інституціям-спадкоємцям КҐБ, які отримали домінантну роль у Росії після приходу Путіна до влади та створення мілітократії.^[23] Сусіди Росії, колишні совєцькі республіки, як-от Україна, ніколи не розглядалися такими, що мають реальну владу чи справжній суверенітет. Натомість їх вважали частиною сучасної російської неформальної імперії. Такі ідеї користувалися широкою підтримкою серед російської громадськості та активно пропагувалися в ретельно курованих російських мейнстрімових медіа та через дезінформацію Крємля.

У 2012 році Путін повернувся на пост президента з метою увійти в історію як збирач російських земель. На практиці це означало завершення реінтеграції Білорусі та України. Путін завжди розглядав ці дві східнослов’янські держави як основних членів свого “рускава міра” та Євразійського Союзу. Після анексії Криму в 2014 році та перетворення Білорусі на російську маріонеткову державу в 2020 році останнім і вирішальним кроком у цьому історичному процесі мало стати повне підкорення України в 2022 році. На жаль для Путіна, його вторгнення в Україну призведе не до завоювання України, а до розпаду Російської Федерації.

Вторгнення в Україну пішло не за планом. Далекий від завершення історичної місії Путіна, стрімкий провальний напад на Україну різко підірвав репутацію Росії як великої держави та військової сили, з якою треба рахуватися. Натомість багато хто зараз розглядає Росію як державу, що занепадає, і вважає, що Російська Федерація дозріла для розпаду. Здатність Москви поширювати вплив в Євразії та за її межами відповідно постраждала. Це дає сусідам Росії та західному світу чудову можливість сприяти еволюції постімперської російської ідентичності, підтримуючи деколонізацію останньої імперії, що залишилася у світі.

Щоби досягти цієї мети, демократичний світ повинен припинити непряме визнання імперських прагнень Росії, натомість заохочувати Росію еволюціонувати в національну державу, відкидаючи неросійські народи. Західні лідери також повинні заохочувати неросійські держави колишнього СССР припинити підтримку супранаціональної ідентичності Росії та покласти край своїй участі у постсовєцьких структурах, основною метою яких є продовження регіонального домінування Росії. Членів ОДКБ (Організації договору про колективну безпеки) та Євразійського економічного союзу необхідно заохочувати до виходу з них. Вірменію, одну з двох російських маріонеткових держав, варто переконати повернутися до Угоди про асоціацію з ЄС, від якої вона відмовилася під тиском Росії в 2013 році.

Через три десятиріччя після розпаду СССР війна в Україні показала, що Росія є не великою державою, за яку вона себе видавала, а імперією в занепаді. Катастрофічне вторгнення в Україну викрило внутрішні слабкості і спричинило крах російського впливу на всій території колишньої совєцької імперії та ймовірну деколонізацію останньої імперії світу. У стратегічних інтересах Заходу заохочувати ці процеси, оскільки трансформація російської національної ідентичності в постімперську та громадянську форму покращить європейську безпеку, зменшивши загрозу постійних вторгнень Росії до її сусідів. Кінцевим бенефеціаром буде сам російський народ.

Росія завжди буде загрозою для Заходу, поки вона “гіперцентралізована імперія з месіанською ідеологією”.^[24] Деколонізована Росія, перетворена на національну державу, більше не вестиме агресивні імперіалістичні війни, оскільки нею більше не керуватиме “месіанська ідеологія”.

Частина II

Інші оповіді Тараса Кузьо

Інші оповіді, ілюстровані Мариною Луцик

Тарас Кузьо — британський науковець, спеціаліст із історії та політики незалежної України, професор політології Національного університету “Києво-Могилянська академія” й автор книги “Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет” (2018).

[1]Taras Kuzio, ‘The European Mass Graves You Never Knew About,’ Rolling Stone magazine, Серпень-Вересень 2022, сс.44–49.

[2] Arkady Ostrovsky, ‘Russia risks becoming ungovernable and descending into chaos,’ The Economist, 18 листопада 2022.

[3] https://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1167&page=1

[4] Janusz Bugajski, Failed. State. A Guide to Russia’s Rupture (Washington: Jamestown Foundation, 2022), с.5.

[5] https://mfa.gov.ua/en/news/zayava-mzs-ukrayini-shchodo-nelegitimnosti-perebuvannya-rosijskoyi-federaciyi-v-radi-bezpeki-oon-ta-organizaciyi-obyednanih-nacij-u-cilomu?s=03

[6] https://www.youtube.com/watch?v=hQ58Yv6kP44 and https://en.kremlin.ru/events/president/transcripts/24034

[7] Vadim Shtepa, ‘Russia’s Inside-Out Federation,’ Eurasia Daily Monitor, 19, 148 (6 жовтня 2022). https://jamestown.org/program/russias-inside-out-federation/

[8] V. Shtepa, ‘Putin’s Double Standards. A Unitary Empire for a ‘Multipolar World’,’ Eurasia Daily Monitor, 19, 168 (10 листопада 2022). https://jamestown.org/program/putins-double-standards-a-unitary-empire-for-a-multipolar-world/

[9] https://www.youtube.com/watch?v=DOd7Oy0xJ-s&t=4s

[10] Yekateryna Bezmenova, ‘Russia’s ‘Shadow Mobilization’ Accelerates With New Ethnic Units From The North Caucasus,’ RFERL, 26 червня 2022. https://www.rferl.org/a/russia-ukraine-war-north-caucasus-recruitment/31915842.html

[11] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2734-19#Text і “Голос України”, 7 червня 2019.

[12] https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/40676

[13] V. Shtepa, ‘Responding to Moscow’s Imperial Revanchism, a “Post-Russia” Forum Is Born,’ Eurasia Daily Monitor, 19, 122 (10 серпня 2022). https://jamestown.org/program/responding-to-moscows-imperial-revanchism-a-post-russia-forum-is-born/

[14] https://www.voltairenet.org/article217772.html

[15] https://www.president.gov.ua/news/zvernennya-prezidenta-ukrayini-do-korinnih-narodiv-rosiyi-bo-78137

[16] Taras Kuzio, ‘The nationalism in Putin’s Russia that scholars could not find but which invaded Ukraine,’ Ideology, Theory, Practice, Journal of Political Ideologies, 4 квітня 2022. https://www.ideology-theory-practice.org/blog/the-nationalism-in-putins-russia-that-scholars-could-not-find-but-which-invaded-ukraine

[17] Pal Kolstø and Helge Blakkisrud eds., The New Russian Nationalism. Imperialism, Ethnicity and Authoritarianism (Единбург: Edinburgh University Press, 2016) and Marlene Laruelle, Russian Nationalism. Imaginaries, Doctrines, and Political Battlefields (Лондон: Routledge, 2019).

[18] M. Laruelle, Is Russia Fascist? Unraveling Propaganda East and West (Ітака, Нью-Йорк: Cornell University Press, 2022).

[19] Olga Kryshtanovskaya and Stephen White, ‘The Sovietization of Russian Politics,’ Post-Soviet Affairs, 25, 4 (2009): 283–309 і Taras Kuzio, ‘Stalinism and Russian and Ukrainian National Identities,’ Communist and Post-Communist Studies 50, 4 (2017): 289–302.

[20] M. Laruelle, ‘Putin’s War and the Dangers of Russia’s Disintegration,’ Foreign Affairs, 9 грудня 2022. https://www.foreignaffairs.com/russian-federation/putins-war-and-dangers-russian-disintegration

[21] M. Laruelle, ‘Putin’s War and the Dangers of Russia’s Disintegration.’

[22] https://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1129&page=5

[23] Olga Kryshtanovskaya and Stephen White, ‘Putin’s Militocracy,’ Post-Soviet Affairs, 19, 4 (2003): 289–306.

[24] Shtepa, ‘Putin’s Double Standards.’