Український солдат стоїть на російському прапорі. Ілюстрація.

Доросла Україна

Story in English

Автор Олексій Дубров

Ілюстраторка Марина Луцик

Крижаного грудневого вечора до столиці Російської імперії Петербурґа, задовго до появи перших аеропортів, приземлився чорт. Слуга диявола привіз на спині звичайного коваля Вакулу з села Диканьки, що під Полтавою. Таку довгу путь крізь простір і хуртовини коваль подолав, аби дістати черевички, що носила цариця. Без них односельчанка Оксана відмовлялася виходити за Вакулу заміж. Діставшись царського палацу, Вакула зустрів посольство запорозьких козаків, що прибули до столиці у справах. Приставши до них, коваль зустрівся з царицею й отримав від неї черевички. І, як результат, кохану Оксану.

Це — сюжет відомої кожному українцеві повісті “Ніч перед Різдвом”, написаної російським письменником українського походження Миколою Гоголем. Вийшла вона друком у 1832 році у Петербурзі. Гоголь, письменник-початківець, розповів зрозумілу широкій аудиторії оповідь, якій судилося пережити десятки постановок в опері, театрі та кіноекранізацій. Перший німий фільм вийшов уже в 1913 році, коли кінематограф заледве почав розвиватися.

1832 року, коли вийшла повість, минуло вже 68 років від того, як Катерина ІІ — та сама цариця, у якої за сюжетом коваль Вакула мав дістати черевички — видала указ про ліквідацію Гетьманщини, а згодом і фортеці запорожців — Січі. Що саме у Катерини просили козаки, до яких прибився Вакула, Гоголь не уточнює. Зате ввесь розділ красномовно і в деталях розписує, як українці захоплюються розкішним палацом, як плазують перед царицею. І як називають її не інакше, як “мамою”. А вона щиро радіє тому, що нарешті “Ясновельможний [тобто, Потьомкін — прим. автора] обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила”. Запорожці, як і Вакула, не знали придворних манер, виявилися грубуватими, але ця простодушність дуже сподобалась Катерині, так що хоча б один запит — черевички — вона задовольнила. А Запорозьку Січ, як відомо, знищила. Хоча Гоголь про це змовчав.

Простодушність — риса, якою обзиватимуть українців наступні майже 200 років. Ми добрі, гостинні, гарно готуємо, танцюємо і співаємо, а також милі та смішні. Такі люди не загрозливі. Принаймні так нас хотіли і хочуть бачити росіяни у складі своєї імперії. Микола Гоголь, якого ми так відчайдушно намагаємось приписати Україні, добре приклався до створення саме російських наративів сприйняття нашого народу. Хоча насправді запорожці у “Ночі перед Різдвом” виглядають швидше жалюгідно — як забиті жертви, що плазують перед абʼюзером. Причому щиро його люблять. Плазують, отримують у відповідь смішки, “милість” у вигляді черевичків і… знищену Січ.


В абʼюзивних стосунках агресор фізично й психологічно прагне зламати внутрішню силу жертви, підкорити собі її волю. У результаті “слабший” партнер втрачає віру у власні сили, у нього страждає самооцінка та здатність ухвалювати самостійні рішення. Але що найгірше — жертва вважає, що такою є норма і ще сильніше тяжіє до агресора. Позиція жертви, яку так красномовно описав Гоголь, була однією з найгірших досягнень рускава міра відносно українців. Нам намагалися пояснити, якими мають бути ідеальні українці.

За понад 300 років до виходу “Ночі перед Різдвом”, у 1503-му, закінчилася чергова московсько-литовська війна. Велике князівство Литовське втратило тоді 20 міст, щонайменше третину території, а володіння московського князя підійшло впритул до Києва. Та головним було не це, адже частину територій Литва згодом поверне. Московський князь Іван ІІІ у мирному договорі із литовським князем Олександром домігся визнання за собою титулу “ґасударя всєя Русі”. У московських еліт тоді викристалізувалася ідея, яка сторіччями живила їх енергією, незалежно від ідеологій, технологій та політичних устроїв. Москва сплаґіатила у Візантії герб із двоголовим орлом, оголосила себе правонаступницею Київської Русі й усіма методами наступні сторіччя намагалася “зібрати” землі колишньої середньовічної держави під своєю владою. Росіяни, тоді ще ними не будучи, підсіли на голку залежності і до сьогодні не злізли з неї.

Русь — держава, що виникла й розвинулась у 10-12 сторіччях, задовго до появи Москви. Її столицею був Київ. Але Київ на початку 16 сторіччя не був самостійним уже декілька віків. Як центр впливу, місто й регіон досі не відновило й близько того статусу, який був до зруйнування монгольською навалою 1240 року. Українці, які тоді ще у більшості називали себе русинами чи-то руськими людьми (московитів у клуб не зараховували, та вони й не особливо прагнули), — справжні нащадки й спадкоємці колишньої Київської Русі — допомагали литовцям творити цивілізоване Велике князівство Литовське, захищалися від агресивного католицького Польського королівства й водночас інкорпорувалися у нього, воювали проти Кримського ханства (поперемінно беручи участь у союзах із ним) й звикали до Московського князівства. Вельможі русинського походження почергово залучали московитів, литовців чи поляків для вирішення власних майнових чи політичних проблем.

У 1508 році представник одного з таких вельможних родів Михайло Глинський попросив допомоги у московитів, щоби перемогти поляків, які забрали у нього привілеї та посади, надані литовцями. Зазнавши невдачі, він втік до Москви, де отримав статус боярина, став тестем московського князя, потім був ув’язненим, звільненим, знову повернув вплив у найвищих владних колах, після чого знову був ув’язнений. Помер у тюрмі.

З усіх еліт та знатей регіону Східної Європи лише власне руська (протоукраїнська) не робила серйозних кроків, аби бути збирачем “руських земель”. Значно простішим виглядав алгоритм входження до вже існуючих систем та державних утворень. Ці системи більшою чи меншою мірою були чужими: з іншими мовами, релігіями чи конфесіями, культурами та звичаями — і, відповідно, у всіх цих системах наші предки, включно з елітами наших предків, завжди були людьми другого сорту. Однак, вся енергія найактивніших та найвпливовіших представників руських людей, які часто перебували на вищому рівні розвитку, ніж сусіди, направлялася на ефективну інкорпорацію, а не створення власної держави.

Запорозькі козаки, що набирають силу з середини 16 сторіччя, ще не мали шансів стати героями повісті Гоголя. Це були передусім воїни, що зі зброєю в руках виборювали свій статус та, як тоді говорили, “вольності”. І вже за кілька десятиріч козацький гетьман Петро Сагайдачний палитиме кримські фортеці, османські міста та частину Москви. Богдан Хмельницький силою зброї та дипломатії створить практично незалежну державу. Але тоді не вистачило сил та амбіцій на повну самостійність. Та й справедливо сказати, що ідеї про окрему державу в нашої еліти, як і у самого народу, тоді не існувало. Тож угодою 1654 року у Переяславі Гетьманщину віддано в підпорядкування Москві. І це стало фундаментом до поступового перетворення запорожців із умілих воїнів до простодушних літературних героїв.

Позиції козацької еліти теж змінювалися залежно від ситуації. 1664 року, з різницею у місяць, на Чернігівщині та на Київщині стратили Івана Богуна та Івана Виговського. Першого вбили поляки за начебто зрадницькі зв’язки з московитами. Другого — козаки Павла Тетері (тогочасного гетьмана Правобережжя) за начебто підтримку антипольського повстання. Обоє згаданих добре знали Богдана Хмельницького. Коли той укладав угоду з Москвою, Богун був різко проти й відмовився присягати царю, Виговський — проявив себе одним із найпалкіших прихильників союзу з північним сусідом (хоча через кілька років він вже знову укладатиме угоди з поляками). Вже за 10 років після Переяславської ради смерть зрівняє обох, а представники старшинської еліти у наступні десятиріччя будуть постійно шукати дивні моделі виживання, де головною ціллю був захист власних привілеїв й статусу в обмін на залежність того чи іншого формату. Будучи культурно значно ближчими до католиків поляків та литовців, українці того часу все частіше велися на хибну казку про православних братів, якими вважалися московити.

Якщо у поляків козаки виборювали вольності на полі бою, то у московитів все частіше через переговори, прохання і приниження, зраджуючи власне “я”. Як результат — фактична незалежність спочатку перетворилася в автономію, яка впродовж десятиріч все більше і більше звужувалася. Потрапивши з власної волі в абʼюзивні стосунки, козаки, а з ними й інше населення України, поступово скочувались до позиції жертви.

У 1709 році гетьман Іван Мазепа разом зі шведським королем Карлом ХІІ кинув виклик московитському пануванню на українських землях. Час гетьманування Мазепи на Лівобережжі з 1687 року був водночас періодом сталого розвитку культури й економіки регіону та поступового поглинання й знецінення “інституту гетьмана”. У жовтні 1708 року повстати проти Петра І могло виглядати логічним з погляду військової присутності потужної шведської армії, але те, що міг запропонувати сам Мазепа, як військовий союзник, виглядало досить скромно. По всій території Гетьманщини люди за пів сторіччя вже звикли до московських військових гарнізонів. Уся старшина обросла контактами з людьми царя, тож Гоголь не зі стелі брав своїх запорожців. Перспектива покарання за спільні дії з авантюристом Мазепою виглядала значно гіршою, ніж демонстрація вірності царю. Повністю вирізане населення Батурина, катування, знущання та вбивства “православними абʼюзерами” призводили до майже мовчазного прийняття такої долі. Здорова реакція у вигляді опору відзначалася ще 100 років тому у випадку з подібними акціями з боку католиків-поляків чи мусульман-татар. Зрештою, козацтво виникає в тому числі як реакція на регулярні напади з боку Кримського ханства.

Місцеві еліти повторили присягу на вірність царю та новим гетьманом було формально обрано Івана Скоропадського. Влітку 1709 року під Полтавою ні шведський, ні московський цар не надали особливої ролі козакам у власних арміях. Карл ХІІ залишив їм облогу Полтави та захист табору. А Петро І розташував подалі від головних позицій власних військ. Якщо між незалежністю і васальним особливим статусом ти обереш друге, зрештою втратиш і те й інше. Колишня військова потуга, з якою раніше рахувалась Європа, перетворилась на другорядний людський ресурс. Для українців по обидві сторони редутів та битва була програна ще до початку. Наступні 300 років головними акторами війн на території України знову будуть армії чужинців чи армії, підпорядковані чужинцям.

Еволюція від невдалого виступу Мазепи до повісті Гоголя була лише питанням часу. Україна стала обʼєктом фізичного, ментального, економічного та культурного насильства і свідомо грала в цю гру. Ми не можемо точно сказати, які настрої щодо національного питання панували в українських селян 19 сторіччя, але швидше за все — ніякі. Ті, що не так давно тікали на Січ і ставали до зброї, зараз змирилися з невластивою для українців роллю кріпаків. Ті ж, що “вибивалися в люди”, — передусім прагнули вислужитися.

У 1892 році Борис Грінченко у своєму листуванні з Михайлом Драгомановим пояснював останньому, що в українських діячів Наддніпрянщини живе дві душі — українська та російська: “Ото його, тодішнього російського інтелігента, і тягло і туди, і сюди, і до рідного краю, і до “Станіслава на шию” [вкрадений у поляків орден, яким у Російській імперії почали нагороджувати здебільшого чиновників, — прим. автора]; хотілося і рідному краєві послужити, і того, від кого “Станіслав” той залежить, не прогнівити. Тут, звісно, на поміч збирались і “общєрусскій вєлікій народ”, і “указания історіі”, і “общєрусская культура”, і “ґром побєди, раздавайся”, — і всякі інші такі прегарні історії, вживані, звичайно, тоді, коли треба вчинити який компроміс”. На той час любити Україну як свою неньку, територію та місце походження, і, водночас, служити росіянам стало вже елементом повсякденної культури. Розвивати мову, берегти традиції, ненавидіти поляків та дбати про успіх російського державного проєкту — суперглибоко засіло в головах нашої еліти.

Більшість видатних тогочасних діячів української спільноти й авторів творів зі шкільної програми українських закладів освіти не бачили ні Україну, ні самих себе незалежними. Автономія у складі Австро-Угорщини чи Російської імперії була вершиною прагнень — причому суверенітет метрополій навіть не оскаржувався. Водночас значно менші за чисельністю спільноти — фіни, литовці, латвійці та естонці — демонстрували суттєво масштабніші амбіції. І зовсім іншу якість. Хвиля захоплення соціалізмом у цих народів (як і у поляків, хоча ті на перше місце ставили незалежність) не змогла розмити запит на власну державу. Українські еліти ж тотально велися на нову казку про класову боротьбу проти світової буржуазії від своїх братів-росіян чи стару пісню про адін вєлікій народ. І водночас бачили більшою загрозою поляків чи умовний “буржуазний Захід”. Чи навіть своїх побратимів.

Полковник Армії УНР Петро Болбочан — один із найталановитіших військових діячів української національно-визвольної революції 1917-1921 років і випускник Чугуївського воєнного училища на Харківщині — писав: “Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большевикам, аби не показатися в їх очах противо-демократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів большевиків і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до “Єдіной Россіі”.

На момент написання цих рядків Болбочан перебував під арештом за наказом політичного керівництва Директорії. Арешт, який не мав під собою ніяких реальних підстав, був викликаний, швидше за все, страхом військового перевороту з боку очільника одного з небагатьох реально боєздатних підрозділів української армії на той час. Підрозділу, який цілком підкорявся Директорії та був її шансом зупинити більшовиків станом на початок 1919 року. Болбочан тоді написав декілька листів, переповнених болем людини, котра хотіла будувати незалежну Україну й готова була за це воювати, але стала заручником інтриг дрібних людей із високими посадами. Ці листи, як і процитований вище, адресувалися в першу чергу Симону Петлюрі, який, в принципі як і Винниченко з Грушевським, завжди більше боялись власних військових, аніж росіян. Точніше: більше боялись носіїв ідеї незалежної України, ніж носіїв ідеї світової революції пролетаріату (за сумісництвом відновлення Російської імперії у новому форматі). Болбочана тримали під арештом декілька місяців, тоді відпустили, коли справи були вже зовсім кепські, а потім знову передумали і 28 червня 1919 року розстріляли як військового злочинця. Він міг і хотів чинити опір більшовикам. Але програв війну своїм, які боялися рішучих українців. Своїм, яких він закликав у першу чергу бути українцями, а вже потім членами якихось політичних таборів. Його вбивцею сміливо можна називати Симона Петлюру, якого ми звикли сприймати героєм-державником.

Болбочан — не єдиний, хто загинув, прагнучи відновити субʼєктність українського народу. 4 травня 1924 року на одному із дерев у яблуневому саду на вулиці Жилянській у Києві, тодішньому центрі Київської губернії, знайшли повішеним дорослого чоловіка кремезної статури. У його кишені була знайдена передсмертна записка й, за чинними навіть у часи більшовицької окупації правилами, через декілька днів його поховали поруч із іншими самогубцями.

На похорон не прийшло багато людей. Одинадцять-дванадцять, згідно зі свідченнями очевидців. Людину, яку закопали того дня на Байковому кладовищі, ще на початку 20 сторіччя висміював у своїх творах Володимир Винниченко, виштовхував із-за трибуни сам Михайло Грушевський й успішно прохав у росіян зіслати на фронт Симон Петлюра влітку 1917-го. Найбільш популярною версією причини самогубства цієї постаті прийнято вважати активне схиляння його до співпраці з НКВД та постійний шантаж. Але близькі до нього Володимир Шемет та Микола Марченко пригадували його жахливий моральний стан весною 1924 року: справа життя зазнала краху, а стан української політичної еміграції більше деморалізував, ніж підбадьорював.

На шматку паперу, знайденого в повішеного Миколи Міхновського, було написано: “Ніж вони мене, краще я сам себе”.

Передсмертна записка Міхновського з написом "Ніж вони мене, краще я сам себе". Ілюстрація.

Ідея самостійної України, яку Міхновський першим почав активно озвучувати на межі 19-20 сторіч, за все його життя найгостріший та найжорсткіший опір знаходила не серед росіян чи поляків, а серед українців, чиїми іменами сьогодні названі інститути та центральні вулиці наших міст. І хоча дослідники вказують, що непорозуміння Міхновського з панівною більшістю української інтелігенції є наслідком його надмірної емоційності, грубості та впертості, було б наївно вважати особливості його характеру головною причиною такого ставлення.

Вимога незалежності України била у саме серце першородного гріха української еліти, що вже більше 200 років перебувала в абʼюзивних стосунках, — русофільство. Русофільство, з його бажанням добитися вигідного особливого статусу і не стати персоною нон ґрата у Петербурзі чи Москві. Компроміс зі злом став новою релігією. А безкомпромісність — єрессю. Цей компроміс виливався у своєму найрадикальнішому прояві, як запит на автономію у складі реформованої, хорошої Росії. І сам Міхновський, зрештою, погоджувався на подібний пріоритет, щоби зберегти єдність українських сил.

Але поставивши собі за ціль автономію у першу чергу, наші інтелектуали прирекли ідею незалежності на поразку. Ця культурна мутація з 18-19 сторіч органічно розвивалася у 20-му разом із українськими націонал-комуністами, українізацією та трактуванням СССР як держави, яку українці можуть вважати не окупантом, а своїм дітищем. І тут ми погодились, на відміну, наприклад, від країн Балтії.

Прянікі, якими більшовики задобрювали українців, були лише приманкою. Хоча вони загалом і піддавалися на ліві ідеї, на початку 20-х років 20 сторіччя в колективні господарства (скорочено — колгоспи) увійшли лише 3 % селянських господарств і до кінця десятиріччя цей процес відбувався вкрай мляво. Навпаки, селяни воліли працювати індивідуально на своїй землі, а за можливості ще й багатшати і розвивати господарство. Та комуністи в імʼя мертвої ідеї вирішили ламати людей через коліно. Сталін поставив завдання в найкоротші терміни колективізувати село.

Маючи можливість працювати на власній землі, в українців прокинулось те, що, здавалося, заснуло після підйому козацтва та тільки почало відроджуватись після 1917-го. Вони відчули відповідальність за життя і взялися чинити опір. Видають закон про націоналізацію худоби — селяни забивають велику її частину, щоби не здавати. Тероризують заможні господарства з метою їх ліквідації — отримують сотні і тисячі терактів у відповідь. Видають десяткам тисяч хворих на голову комсомольців та вихідців із внутрішніх регіонів Росії зброю для проведення колективізації — у відповідь 1,2 мільйона українських селян лише у 1930 році організовують більше 4 тисяч повстань. Лише штучний Голодомор, що забрав життя близько чотирьох мільйонів людей та травмував ціле покоління, зумів тоді зламати опір українського селянства. “Харошиє рускіє” та їхні прихильники в Україні страшною ціною колективізували майже всі господарства до 1937 року.

Згодом, вже після Другої світової війни, з українців у публічній прощині знову ліплять простодушний, трохи тупуватий, але милий і кумедний народ. Хоча і додають до цього реноме потенційних зрадників. Які, втім, дуже гарно співають і танцюють. Різноманітні шароварні хори Вєрьовки та ансамблі Вірського, Тарапуньки і Штепселі, перемоги у пісенних конкурсах цьому лише підтвердження. Російські ідеологи підтримували цей образ, посилювали престиж русофільства у своєї жертви. Мали безсумнівні успіхи, але аж занадто увірували у черговий штучно створений наратив.

Русофільство насправді було лише ширмою, своєрідним вірусом, і лише час від часу колективний імунітет намагався його атакувати. 20 вересня 1987 року в українській столиці київське “Динамо” програло московському “Спартаку” 0:1. Розгнівані господарі, обʼєднавшись із вболівальниками інших українських клубів, почали масову бійку з російськими вболівальниками, яка, стартувавши на стадіоні, швидко перекинулася на вулиці. Наступ українців був блискавичним — противника вдалось відтіснити до центрального залізничного вокзалу, заблокувати там і ще й розтрощити колону для відходу — потяг “Київ-Москва” і автобус самої футбольної команди гостей. Лише втручання міліції, яка тоді не була з народом, зупинило це. Звісно, футбольні матчі часом переходять у бійки, але в СССР лише протистояння команд Києва та Москви могло вилитися у таку наступальну операцію з безумовною капітуляцією останніх.


Наративи, що насаджувалися суспільству десятиріччями, дуже довго і боляче викорінювати. Загалом українці воліли не наражати себе на конфлікти, а часто намагалися всидіти на двох стільцях. Навіть тоді, коли вони під ними палали. Станом на початок 1991 року, Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова та Вірменія вже фактично оголосили власну незалежність або про перехід до неї. Коли у березні проводився всесоюзний референдум про збереження СССР — вище перераховані держави проігнорували його. Україна ж взяла активну участь і висловилася “за”.

Україна проголосить незалежність пізніше того ж року, але не через зривання кайданів тривалої окупації, а “виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…” Тобто смертельною загрозою був не СССР, Російська імперія чи поневолення, а переворот у метрополії. Ми, може, і не робили б цього, але раз ви там таке заварили — то не лишаєте нам вибору. Українська декларація незалежності у першому реченні містить реакцію на щось у Москві, а власне прагнення українців — незрозумілу фразу про “тисячолітню традицію державотворення” — в уточнюючих пунктах. На чільне місце поставили не справедливе право на свободу й результат боротьби за незалежність, а можливість побути самостійними, поки у Москві не розберуться. А що сталося, коли у Москві розібралися?

В історії України почергово змінюються два протилежні наративи: або ми озброєні до зубів козаки, яких бояться найпотужніші імперії (як-от Османська свого часу у 16-17 сторіччях), або простодушні гоголівські плазуни перед гладкою царицею. Або ми даємо по зубах одній із найсильніших команд світу з футболу (згадаймо матч із французами у 2013-му), або не знаємо, що зробити зі збірною Казахстану, що перебуває в пʼять разів нижче в рейтингу ФІФА. Сьогодні ми показуємо силу, а вже завтра можемо про неї забути.

У причинах поразок українців протягом сторіч домінував наратив про неготовність, незрілість та роз’єднаність. Наша еліта була не такою якісною, як у інших, народ був темним та далеким від національної свідомості, а геополітичне розташування таким, що куди вже там — шансів не було. Не вміємо об’єднуватися, легко пристосовуємося, не довіряємо державі. Але що якщо правда лежить глибше. Що якщо всі причини, які ми звикли чути й називати, є лише проявом синдрому “бідні ми”, яким ми захищаємось від фактів про те, що протягом сторіч українці не сильно-то й хотіли будувати власну незалежну державу. І часто не тільки через власне небажання чи обʼєктивні геополітичні причини, а й через серйозні психологічні наслідки співжиття з державою-абʼюзером.

Життя із насильником може провокувати не протидію йому, а навпаки — ідеалізацію і бажання підкорятися, а за можливості — прагнення всіляко наслідувати. Жертва може навіть глибоко в душі ненавидіти “сильнішого”, але одночасно і любити. 30 років істеблішмент, посткомуністична еліта намагались збудувати на наших 603 548 км² не Україну, а меншу копію Росії. Хай навіть ту, що матиме перспективу стати членом ЄС та НАТО. Ми залишали совкову медицину, але вважали, що росіяни краще її реформували, бо додали слово “страхування”. Коли у Москві перейменували “міліцію” на “поліцію”, яка так і продовжила ґвалтувати суспільство, у Києві вивчали їхній досвід реформи. Ми не змінювали сферу культури, але їздили на конференції в Пітєр і захоплювалися тамтешніми сканерами для оцифровки музейних експонатів. Ми не реформували нічого, хоча й із захопленням починали речення: “А от я був у Росії…” Прикладом була Москва, а не більш розвинуті Варшава чи Лондон. Бути на кілька кроків позаду від метрополії нам подобалося. А ще більше це подобалося самій метрополії… до 2014 року.

Революція Гідності серйозно струсонула суспільство і показала, що ми можемо чинити опір аб’юзеру. Вигнавши дурнуватого президента й знову відчувши втрачену силу, Україна отримала ляпаса у вигляді анексованого Криму та окупованого Донбасу. Жертва тоді спробувала вдарити по зубах, відкинути простодушність і піти на конфлікт. І це дало позитивні результати, необхідний час для переоцінки ситуації. Ми тоді не виграли війну, але битва точно не була програною.

Якщо поритися в історії російсько-українських відносин, то викриється, що українці ще жодного разу не вигравали війни з росіянами. Так, князь Острозький знищив найкращу московську кінноту під Оршею. Сагайдачний спалив частину Москви, а Виговський під Конотопом змусив московитів тікати, наче від ядерної бомби. Але це — окремі битви, а війни з тих чи інших причин ми програвали. Особливо тоді, коли припинили будувати Україну, а переорієнтувалися на “маленьку Росію”. Бо хіба маленька Росія може перемогти велику Росію?


Велику Україну ми часто соромились будувати. Це пафосно, нереально та й завжди не на часі. Це стало культурною проблемою. Хто для українців люди, які закликають прагнути більшого, ніж було раніше та яке влаштовує всіх, — білі пальта-мрійники чи лідери-візіонери? Що ми робимо, коли вони кидають виклик усталеним канонам суспільних компромісів зі злом — мовчки спостерігаємо, як їх з’їдають, чи підставляємо плече? Що українці обирають робити, коли заради якісних змін обов’язковим є конфлікт зі старим або сильним? Що коли це старе і перевірене захищають моральні авторитети та навіть колишні дисиденти?

Від старту незалежності і до перемоги Революції Гідності ми дискутували, чи варто вступати в НАТО. В основному перемагала думка, що ми не готові, що це розізлить Росію і взагалі — не можна так радикально обирати сторону. П’ята стаття НАТО проголошує принцип, що напад на одного члена Альянсу означає напад на всіх. Таке собі втілення креда мушкетерів “один за всіх і всі за одного”. Наші ж політики лякали, що НАТО перетворить мирну і сонячну Україну з її чорноземами та гостинними людьми на велику воєнну базу для вирішення проблем американців. Але замість того, щоби “просто поводитися, як голуби миру”, за допомогою того ж НАТО ми зуміли вигострити зуби.

24 лютого 2022 року, о 4-й ранку, армія росіян перейшла кордон та почала бомбардувати українські міста. На всіх напрямках — Харків, Чернігів, Суми, Київ, Маріуполь, Львів, Одеса та інші. Маючи прострочених харчів на три дні і з пристойним запасом парадної форми для переможної ходи на Хрещатику. Після двох місяців війни над кожним із міст досі майорить синьо-жовтий прапор.

Багато сказано про те, що аналітики Кремля прорахувались. Погано підготувались, не розуміли українців. Але ж потужний опір імперії став несподіванкою і для більшості із нас, хіба не так? І росіяни, і українці майже два сторіччя захоплюються “Ніччю перед Різдвом” Гоголя. Екранізують як окремо, так і в спільних проєктах. Сміються з того, як царський двір тішиться із простодушного Вакули.

Big data показувала і досі говорить про те, що українці мали програти війну 2022 року за кілька днів. Західні країни були переконані у цьому, чекали настання “нової реальності”. Про це згадують в інтервʼю українські дипломати. Та колективна памʼять про Конотоп і Переяслав, про Мазепу і Батурин, про Болбочана й УНР, про Голодомор і колективізацію, про матч “Динамо”-”Спартак” і російську інтервенцію в Крим виявилася сильнішою за аналітичні прогнози. Фраза “рускій ваєнний карабль, іді нахуй” резонувала в кожній частині України, адже виразила ту мету та силу, які українці весь час мали, але боялися показувати. Силу, з якою козаки виборювали “вольності” у поляків, а селяни 1930-х років різали комсомольців, що прийшли забирати землю.

Росіяни — класичні абʼюзери, які не витримують сильного удару у відповідь. Але єдиний спосіб подолати насильника — знищити його, а не йти на черговий компроміс. Інакше він буде повертатися і повертатися, тиснучи на колективну травму, яку сам і створив. Народна війна за незалежність, що триває, є нашим іспитом на дорослість. Вона є страшною трагедією, але і шансом стати першою переможною у протистоянні з Росією за всю історію. Шанс є, але успіх ще не гарантований. Як і залишається ризик повторення традиційних помилок після війни.

Ми маємо силу для перемоги, а принципи, декларовані НАТО і до яких ми прагнули, були весь час у нашій крові. Захід здивувався, бо вже сам давно не давав відсіч агресії. Міжнародні організації, покликані допомагати людям під час конфліктів, виявилися неспроможними відстоювати власні принципи та цілі. Чого варта ООН, організація, метою якої є перш за все забезпечення миру на всій планеті. Одну єдину резолюцію про засудження агресії за понад місяць — не можна назвати ніяк інакше, як імпотенцією та вироком для існування самої ООН. Їй на зміну вже має приходити інша структура — більш рішуча, менш забюрократизована, реально спроможна на забезпечення миру як для тих, хто готовий нести відповідальність за захист права на існування, так і для слабших. В якій 200 держав-членів не будуть заручниками однієї божевільної країни з правом вето.

Руїни Маріуполя, за якими видніється силует відбудованого міста. Ілюстрація.

Ще 18 березня 2021 року Владімір Путін, перебуваючи в протиправно анексованому Криму, обмовився одному зі своїх пропаґандистів про головну віху його президентства. Він сказав так: “Ґлавная вєха — ета сабіраніє, васстанавленіє Расіі как єдінава централізірованнава ґасударства”. Збирання земель, про яке москалі говорять свідомо з 1503 року. П’ятсот років минуло, а хвора імперська ідея під прикриттям двоголового орла не змінилася. Поки українці готові були йти на компроміс, вірити у власну простодушність, забувати про існування гострих “зубів”, то збирачі досягали цілей. Знищений Маріуполь має стати тим, чим колись не став спалений Батурин. Остаточною вакциною від “рускава міра”. А потім — і символом відбудованої, сильної, дорослої України.

Інші оповіді Олексія Дуброва

Інші оповіді, ілюстровані Мариною Луцик

До оповіді доклалися

Автор Олексій Дубров
Ілюстраторка Марина Луцик
Олег Магдич, Станіслав Грещишин, Кадм і Марічка Мельник доклалися до цієї оповіді.

Логотип The Arc

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №2: