Мапування деволюції Росії

Story in English, Geschichte auf deutsch, Cuento en español, Histoire en français, Storia in italiano, Stāsts latviešu valodā, Lugu eesti keeles, Pasakojimas lietuvių kalba, Разказ на български, Historia po polsku, Қазақ тілінде әңгіме, Рассказ на русском, القصة بالعربية

Автор Януш Буґайський

Ілюстраторка Марина Луцик

Розшматування Російської Федерації стане третьою фазою руйнування імперії після краху совєцького блоку та дезінтеграції Совєцького Союзу на початку 1990-х років. Воно також провіщає ще один “час негараздів” (смутноє врємя) — період політичної кризи та хаосу, який пережила Московська Росія наприкінці 16 і на початку 17 сторіч та який повторився під час розпаду царської Росії в роки Першої світової війні. Однак, на відміну від 17 і 20 сторіч, сучасній Москві бракує потужності і геополітичних можливостей для відновлення Росії як континентальної імперії.

Російська Федерація — спадкоємиця залишків московських домініонів — є неспроможною державою з несформованою національною ідентичністю. Вона виявилася нездатною перетворитися на національну державу, громадянську державу чи навіть на ефективну імперську державу. Численні слабкості Росії підсилюються збігом чинників, включаючи залежність від доходів із експорту, заснованих переважно на викопному паливі, економічне скорочення з незначними перспективами зростання або глобальної конкурентоспроможності, а також посилення регіональних та етнічних занепокоєнь. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року прискорило процес розшматування держави через невдачу в досягненні заявлених Кремлем цілей, що призвело до значних військових втрат і зашкодило міжнародними економічними санкціями.

Хоча Конституція Росії 1993 року визначає країну як федерацію, в реальності це — централізована неоімперська конструкція, інтегрована на основі адміністративного оповіщення, а не добровільної згоди. Штучна держава наближається до кінця циклу режиму, в якому політичний статус-кво стає дедалі більш нестабільним. Відтоді, як розколовся Совєцький Союз, ще не траплялося, щоби кілька криз загострювалися одночасно, серед них: нездатність уряду забезпечити сталий економічний розвиток, збільшення диспропорції між Москвою та федеральними регіонами, поглиблення недовіри до врядування з Москви, обмежена ефективність масових репресій та назрівання військової поразки чи невизначеного становища в Україні.

Посилення тиску

Щоби продовжити власне виживання, Росія потребує розвинутися в справжню федерацію. Але замість прямувати шляхом децентралізації, щоби задовольнити прагнення окремих етнічних і регіональних зацікавлених сторін, російський уряд вдається до масових обмежень. Обурення шириться як через одностороннє призначення Москвою регіональних губернаторів, привласнення нею місцевих ресурсів, її неадекватну реакцію на пандемію COVID-19 та інші надзвичайні ситуації в країні, так і через зростання жертв у війні проти України, зокрема серед неросійського населення. Хоча режим — одержимий запобіганням або придушенням протестів, одночасні кризи в кількох віддалених регіонах можуть перевантажити репресивний апарат Москви або її здатність надавати економічну допомогу для контролю заворушень.

Кремль побоюється будь-якого повторення “кольорових революцій”, які сколихнули Україну та Грузію, коли корумповані авторитарні уряди були повалені, бо вони більше не могли запобігати публічним протестам проти фальсифікації виборів. Масові демонстрації в Білорусі влітку 2020 року через відверті фальсифікації з голосуванням спростували загальноприйняту думку про пасивну білоруську громадськість, яка віддзеркалює широко розповсюджений образ громадян Росії. Хоча протести в Білорусі врешті-решт придушили, першопричини громадських заворушень не були усунуті. Демонстрації та напади на урядові будівлі в Казахстані в січні 2022 року стали ще одним попередженням для Москви, що громадський гнів, який закипає, може вибухнути раптово і швидко поширитися. Видимість стабільності не можна сприймати як належне, і такі тригерні події як підвищення цін або підроблені вибори можуть розбурхати вимоги громадськості до ширших політичних змін.

Російська Федерація протистоїть невідкладному екзистенційному парадоксу. Він оприявниться дужче із завершенням президентських повноважень Владіміра Путіна, незалежно від того, чи буде їх конституційно продовжено через сфальсифіковані вибори. Централізація та репресії без сталого економічного зростання посилять громадський спротив та спровокують потрясіння, тоді як лібералізація та децентралізація також призведуть до розвалу держави. Без політичного плюралізму, економічних реформ і регіональної автономії федеральна структура ставатиме все більш некерованою. Однак, навіть якби демократичні реформи й були проведені, декілька регіонів могли б скористатися можливістю, щоби відокремитися. Шанси на насильницькі конфлікти можуть зменшитися у випадку системної реформи, тоді як перспективи насильницького конфлікту істотно зростають, якщо реформи безстроково блокуються.

Оскільки країна скочується до локальних потрясінь, наявна федеральна система буде розглядатися як нелегітимна все більшими й більшими верствами населення. Тоді може матеріалізуватися низка місцевих сценаріїв, які підштовхнуть країну до фрагментації, включаючи посилення владної боротьби між елітами, ескалацію конфліктів між Кремлем та регіональними урядами, фракційні чвари в інституціях сіловіков і падіння центрального контролю в кількох частинах країни.

Структура влади в багатонаціональній федерації є більш крихкою, ніж у Совєцькому Союзі, через надмірну залежність від особи одного лідера та відсутність передбачуваного й законного методу правонаступництва. До того ж, Росія більше не володіє всеосяжним апаратом Комуністичної партії, який може забезпечити відносно плавну зміну керівництва. Демократичний перехід через конкурентні вибори є анафемою для урядущої кліки, оскільки це внесе ще більше невизначеності щодо майбутнього Росії. Справді, поява демократичної системи після смерті Путіна може бути менш імовірна зараз, аніж це було в 1990-х. Очікування справжньої загальнодержавної демократії — низькі, інституції — спорожнілі, альтернативні політичні партії — слабкі, громадянське суспільство — пригноблене. Це займе час, щоб обʼєднана політична еліта з’явилася на загальнодержавному рівні, і такий процес може бути оскаржений і відкладений автократичними, націоналістичними та популістськими силами.

Набагато більш імовірною перспективою є поглиблення тріщин всередині політичної структури, зростання викликів для ієрархії влади, послаблення центрального контролю та розширення політичних розколів. Національна ідентичність та етнічні розбіжності можуть живити сепаратизм, але розкольницькі настрої можуть також розвиватися в межах одного етносу, де окремі регіони таять асортимент скарг проти центрального уряду або розраховують, що відокремлення було б економічно вигідним. Початкові виклики для державної цілісності можуть бути поступовими і ненасильницькими, хоча насильницькі сценарії не можна скидати з рахунків. Це може призвести до повного відокремлення одних федеральних одиниць і злиття інших у нові федеральні або конфедеральні структури.

Рухи до відокремлення, зроблені будь-якою з 22 етнічних республік, можуть спровокувати вимоги самовизначення серед кількох регіонів із більшістю етнічних росіян. Це вельми послабить центр і зменшить імовірність утримання автократичної держави. Повчально, що на початку 1990-х років, коли Совєцький Союз почав розвалюватися, 40% регіонів, де переважали етнічні росіяни, наполягали на більшій автономії, а деякі схилялися до суверенітету, подібного до етнічних республік. Посилений регіональний активізм може бути переговорною тактикою для залучення фінансів чи інших ресурсів із центру. Однак, сепаратистські рухи часто починаються з вимогами економічної децентралізації, а потім посилюються у відповідь на дії центрального уряду та щораз більші прагнення еліти й суспільства.

Тригери потрясіння

Ключовою рушійною силою розпаду держави була б військова поразка або тривала військова безвихідь, у яких Кремль широко обвинувачують всередині країни. Публічна мовчазна згода та виживання режиму під управлінням Путіна дедалі більше ґрунтується на агресивній зовнішній політиці, територіальному ревізіонізмі, патріотичному мілітаризмі та антизахідній пропаґанді. Серйозна невдача або патова ситуація в Україні зі значними жертвами викличе протидію політиці Путіна, зрушить боротьбу за владу, щоби замінити його, стимулюватиме народні повстання проти дискредитованого керівництва та підкреслить накопичені державою провали. Царська імперія зазнала краху під час війни з імперською Німеччиною в Першу світову, а совєцька імперія розпалася внаслідок невдалої війни в Афганістані. Владіслав Сурков, колишній провідний ідеолог Кремля, можливо, мав рацію, коли у статті, опублікованій в листопаді 2021 року, стверджував: якщо Росія не займатиметься успішною імперською експансією, то помре як держава.

Російські лідери також побоюються спонтанних громадських заворушень, про що свідчить надмірна реакція на мирні вуличні протести та постійні спроби ліквідувати всі форми організованої опозиції. Чиновники усвідомлюють, що опитування громадської думки не є надійним барометром громадських настроїв. Вони, як правило, рідкісні у більшості регіонів країни, відображають неготовність виявляти справжні настрої та можуть гойдатися в непередбачуваних напрямках під час ескалації кризи та ймовірної крихкості режиму. До того ж, оскільки результати виборів фальсифікуються державними а́кторами, чиновники не можуть точно оцінити політичні уподобання громадськості, й це вносить занепокоєння у “вертикаль влади” щодо довговічності нинішньої системи. Те, що видається апатією, униканням і навіть безнадійністю серед більшості населення, може швидко обернутися ненавистю та агресією до влади.

Розлоге розшматування може підживлюватися багатьма чинниками і активуватися великою подією або серією накопичених криз. Це може мати великі економічні виміри з широким масивом суспільних скарг, як-от: поглиблення депресії, шалена інфляція, заборгованість по заробітній платі, неналежне житло, знищення навколишнього середовища, крах інфраструктури, скорочення соціальних послуг та швидке зростання безробіття. Запевнення Кремля, що економічні спади є лише тимчасовим явищем, лунатимуть все більш порожньо, якщо вони будуть тривалими та глибокими. Навіть традиційно провладне населення старшого віку та жителі невеликих міст, містечок та сільської місцевості відчуватимуть себе все більше покинутими та зрадженими Москвою. Місцеві політичні а́ктори звинувачуватимуть федеральний уряд в економічній експлуатації та висвітлюватимуть паразитизм і свавілля державних бюрократів ціною суспільного добробуту. Хоча протести можуть бути спонтанними і початково маломасштабними, вони також можуть наростати, як сніжна куля, обʼєднуючи в одне численні кампанії поодиноких скарг.

Режим Путіна витратив останні два десятиріччя, переконуючи громадян, що немає життєздатної альтернативи чинній системі. Разом із тим, взаємовідносини між протестами та станом економіки можуть бути легкозаймистими, коли суспільство переживає постійний занепад, а не просто “стагнацію”, коли нерівність між багатими та бідними стає все більш помітною, а офіційні погане управління та корупція буяють повсюди. Щоби запобігти революційному сценарію, адміністрація може вживати різні заходи, включаючи надання нагальних економічних пільг ключовим верствам населення або масові силові розгони в одному чи більше регіонах. Програма обмеженої децентралізації також може бути спробою заспокоїти громадські заворушення. Обмеження республіканського та регіонального суверенітету будуть протестовані в спробах сформувати працездатну федерацію, і декілька регіонів побачать можливість для досягнення максималістичних варіантів впродовж періоду плутанини на центральному рівні.

Спроби вмиротворити найбільш нестабільні зони за допомогою економічних заохочень можуть подіяти як бумеранг. Вибіркові економічні пільги можуть викликати обурення в інших регіонах та переконати їх, що масова протидія політиці Кремля може бути вигідною за рахунок збільшення державного фінансування. Політичні поступки місцевим лідерам і адміністративна деволюція спонукатимуть губернаторів діяти більш незалежно та підштовхнуть до більш широкої автономії. Збільшення ресурсів і повноважень етнічних республік також може розпалити російський етнічний націоналізм, керований ворожістю до національних республік, як-ось тих, що на Північному Кавказі, які вважаються фаворитами Москви. Це може або посилити заклики до більшої централізації та викорінення етнічних республік, або спровокувати вимоги створення окремої російської етнонаціональної республіки.

Спроможності режиму провадити масові репресії по всій країні або навіть у кількох неспокійних регіонах одночасно виявляться недостатніми. Страйки та інші форми виробничо-трудових акцій можуть спалахнути у кількох регіонах, коли працівники протестуватимуть проти низької або невиплаченої заробітної плати, поганих умов праці, зростання цін і падіння рівня життя. Спіралеподібний хаос стане свідком припливів і відливів масових протестів і поліцейських репресій. Напади поліції на мирні маніфестації можуть спричинити радикалізацію та більш насильницьку відповідь. Протести також забезпечать можливості для узгодження між різними рухами, причинами та місцями. Революційна ситуація розвиватиметься, коли держава нездатна підтримувати репресії, необхідні для придушення всіх громадських заворушень, а дедалі більше людей не бажають жити під провальним диктаторським режимом серед бідності, що поглиблюється.

Кремль також намагатиметься спрямувати населення до етнічних цапів-відбувайл, зображуючи потенційно сепаратистську республіку як екзистенційну загрозу для Росії та її громадян. Це повторювало б те, як Чечня демонізувалася можновладцями, коли прем’єр-міністр Путін розпочав другу війну-реконкісту в серпні 1999 року. Проте, розпалювання етнічної та релігійної ненависті буде надалі руйнувати національну та соціальну єдність і переконає значну частину мусульманського населення, що Росія стала їхньою екзистенційною загрозою. Москва не буде здатна забезпечувати державне виживання, якщо призначить цапами-відбувайлами окремі нації і налаштує проти себе конкретні етнічні групи. Така стратегія також може виявитися політично контрпродуктивною, переконуючи більшість громадян Росії, що сепаратистським утворенням слід дозволити відокремитися, щоб уникнути кровопролиття. Таким чином, класична стратегія “розділяй і володарюй” може призвести до більшого розподілу та зменшення влади.

Прийдешня боротьба за владу

До того, як федеральна структура почне розшматовуватися, Росія зіткнеться з тривалою спіраллю хаосу і некерованості та активізацією боротьби еліти за владу, в якій державні інституції свідчитимуть про розрив у ланцюзі управління, як це було очевидно в останні місяці Совєцького Союзу. Деякі інституції можуть абсолютно перестати функціонувати, поки регіональні та центральні еліти більш активно змагаються за зменшені фінансові ресурси. Побоювання Кремля щодо стійкої лояльності еліт, які отримали вигоду від президентського контролю над державними активами, справджуються. Їхня прихильність зникне разом із зменшенням економічних привілеїв, і це може провіщати серію боїв за сфери впливу, викрадень, убивств і спроб використання силових структур проти політичних та бізнес-суперників.

Політична стабільність Росії обертається навколо консенсусу еліти у підтримці Путіна разом із необхідною мовчазною згодою громадськості. Вона не залежить від легітимності в очах народу чи стійких інститутів. Путіну вдалося збалансувати конкуруючі політичні, економічні та силові фракції, покладаючись при цьому на свої зв’язки у службі безпеки та відданість свого найближчого ленінґрадського кола. Внутрішня боротьба за владу навряд чи визначить явного переможця: чи то реформатора, чи іншого централізованого автократа. Вона, швидше за все, буде тривалою, жорстокою та безрезультатною. Повалення Путіна не обов’язково завершить боротьбу за владу чи заспокоїть громадські протести. Навпаки, це посилить політичні баталії та громадські заворушення, оскільки довіра між високопосадовцями — низька, а впевненість громадськості в урядущій еліті — мінімальна.

Може спалахнути боротьба за владу між ворожими політичними “кланами” або мережами. До найсильніших із цих “кланів” належать чиновники державної безпеки та військові (сіловікі), керівники державних корпорацій, великі олігархи (магнати), лідери лояльних політичних партій, промислові лобісти та керівники регіонів. Ці конфлікти можуть вибухнути відкрито, як тільки консенсус навколо Путіна почне розвалюватися або якщо країна зіткнеться з тривалим економічним занепадом і зростанням конкуренції за дефіцитні ресурси. Змагання між політичними суперниками за зміщення Путіна підточать “вертикаль влади” та зміцнять фракції всередині внутрішньодержавних сил безпеки. Офіцери поліції в деяких регіонах, схоже, збережуть нейтралітет або навіть приєднаються до громадських протестів, щойно демонстрації розширяться. Парадоксально, але чималі верстви населення, які підтримували Путіна, бо він забезпечував порядок і передбачуваність, відмовляться від режиму, коли виявиться, що він стає дедалі слабкішим і більш поступливим. Коли невизначеність і хаос розповсюдяться країною, а в Москві не з’явиться гідний довіри наступник, верстви суспільства озиратимуться на місцевих і регіональних лідерів, щоби відновити певну видимість порядку в своїх містах і регіонах.

Лояльність еліти до Кремля ґрунтується не на спільній ідеології, а на грубих економічних і політичних вигодах. Частина еліти втратить довіру до режиму, якщо ресурси для корупції вичерпаються, міжнародна ізоляція обмежить доходи, а соціальні заворушення поширяться. Зі скороченням національного економічного “пирога” піраміда державного патерналізму, що надає перевагу конкретним групам інтересів, ставатиме дедалі нестабільнішою. Конфлікт всередині еліти може матеріалізуватися через змаління ресурсів, та й деякі індивіди прагнутимуть спрямувати соціальні заворушення проти своїх суперників. Урядуща “Єдіная Росія” може розколотися, оскільки багато регіональних членів партії вступили у неї не через ідеологічну чи політичну прихильність, а з опортуністичних міркувань і, ймовірно, покинуть її, коли боротьба за владу послабить центральний уряд. Системні опозиційні партії, включаючи комуністів і ліберальних демократів, можуть зайняти більш незалежну позицію в критиці Кремля, якщо їхня вигода скоротиться. Регіональні філії партійних організацій також виявилися менш поступливими, ніж національні органи, і могли б відірватися або кинути виклик прихильникам Москви. Це може призвести до фракційності, чисток і прямих конфліктів всередині урядущої страти.

У розпал невдалої війни та скорочення економіки коаліція високопосадовців і керівників служби безпеки може організувати “палацовий переворот” і звинуватити чинний режим у проблемах Росії. Проте така ротація “вертикалі влади” мало що дасть для економічного розвитку і може посилити соціальні потрясіння, навіть спровокувати громадянські конфлікти та повстання. Політичні фракції в Москві можуть шукати союзників серед регіональних еліт, як це було під час падіння Совєцького Союзу на початку 1990-х років. І Горбачьов, і Єльцин заохочували регіональний суверенітет, щоби послабити позиції своїх конкурентів та укріпити свою базу підтримки. Оновлені спроби маніпулювання республіканськими та регіональними лідерами стануть ще одним передвісником розчинення держави.

Оскільки боротьба за владу посилюється, російські військові командири поступово віддалятимуться від Кремля. Це було б особливо очевидним, якби збройні сили мобілізували для умиротворення громадських заворушень. У розпал краху держави військові також можуть зазнати розриву в ланцюзі управління, зламів за етнічною та релігійною ознаками, зіткнень між різними етнічними групами та вилучення неросіян зі служби за межами їхніх федеральних регіонів. Військові втрати у війні проти України демонструють, що неросіяни більш ніж надмірно представлені, але в основному тому, що військові пропонують біднішому населенню кар’єрні перспективи. Москва також шукала, як перекласти провину за військові злочини на національні меншини у російській армії, відповідно до підходу “розділяй і володарюй”, щоби відбілити етнічних росіян від геноциду. Проте, використання інших народів як гарматного м’яса у зовнішній війні посилить гнів проти Москви, а військові поразки в Україні зроблять російські збройні сили більш схильними до конфліктів і заколотів. Оскільки федеральна криза поглиблюється та військові розколюються, різноманітна зброя набуватиметься ополченцями, повстанцями та протодержавами, що з’являються.

Регіональні відродження

У той час, як потрясіння ширяться, регіональне відродження стане очевидним по всій країні. Російська “федеративна вертикаль” є крихкою, оскільки залишається залежною від поглинання лояльності владних еліт в обмеженій кількості ключових регіонів: чи то зі значним населенням, чи з ключовими виробництвами і ресурсами, особливо в енергетичній сфері. Стабільність федеральної структури буде піддаватися все сильнішому тиску, особливо коли центральний контроль слабшає через конфлікти еліти і бюджетні скорочення, що серйозно врізають субсидії суб’єктам федерації. Губернатори можуть добиватися народного визнання на своїх рідних територіях, обираючи регіональний суверенітет. Деякі губернатори також дійдуть висновку, що кампанія Москви проти титульних мов у республіках і плани регіонального злиття ще більше знизять їхній авторитет, ба — навіть призведуть до розформування республіканських інституцій і підпорядкування їх більш прямо Москві. Такий розвиток подій підвищить підтримку суверенітету та самовизначення серед губернаторів та місцевих законодавчих органів.

Вимоги в етнічних республіках і регіонах із більшістю росіян будуть обумовлені накопиченням скарг, включаючи різке зростання рівня бідності, падіння федеральних фінансових субсидій, погіршення місцевої інфраструктури, дороге та незадовільне транспортне сполучення між містами, суперечки щодо землекористування між федеральною та регіональною владами, відсутність захисту навколишнього середовища, погіршення послуг із охорони здоров’я, нехтування значущими історичними пам’ятками, шкідливу соціальну політику, поліцейську брутальність, повсюдну корупцію чиновників та загальну ізоляцію громадськості від центрального прийняття рішень. Водночас вони можуть позитивно спонукатися очікуваннями матеріальних благ, підвищенням етнонаціонального статусу та міжнародним визнанням, якщо верховенство Москви ліквідується.

Відмінності в регіональному самоствердженні ймовірні, коли лідери етнічно однорідних республік, багатих ресурсами регіонів чи структур, географічно більш віддалених від столиці, нарощують свої вимоги та зміцнюють зв’язки з сусідніми іноземними державами. Регіональні активісти будуть випробовувати правову основу федеративної держави та позиції її суб’єктів. Деякі могли б прагнути повного застосування принципу федералізму або запропонувати нові структурні механізми для послаблення зв’язків із Москвою, включаючи конфедерацію чи співдружність. Заможніші регіони з більшим економічним потенціалом і значним експортним портфоліо вимагатимуть радикального зменшення грошових трансфертів до центрального уряду або можуть призупинити виплати. Це може бути кейс для нафтовидобувних регіонів Західного Сибіру або багатої на корисні копалини республіки Саха.

Влада перейде до регіонів, коли москвоцентристська вертикаль почне розколюватися. У випадку великих громадських заворушень губернатори регіонів опиняться в невигідному становищі. Кремль вимагатиме від них придушення місцевих протестів, поки громадяни тиснутимуть, щоби вони виконували свої регіональні обов’язки. Спроби регіональної влади використовувати місцеві протести як розмінну монету для отримання ресурсів від Москви можуть більше не приносити плодів, якщо Центр не зможе дозволити собі поступитися, а протести вийдуть із-під контролю місцевих чиновників. Губернатори можуть або уникати розгону, або звинуватити Москву в жорсткій репресивній відповіді. У будь-якому випадку вони зміцнять місцеву громадську думку проти Центру. Цей процес викриє глибоко вкорінені регіональні образи на російську столицю, яка широко розглядається як колоніальний експлуататор із невиправно корумпованою бюрократією. Люди все частіше ідентифікуватимуть себе як мешканців певного регіону, а не як громадян цілісної російської держави.

Деякі республіканські та регіональні лідери будуть заявляти про дискримінацію у федеральній структурі та проштовхувати справжню автономію. Подібно до федеративної Югославії напередодні її розпаду на початку 1990-х років, деякі багатші регіони висловлять своє невдоволення субсидуванням бідніших і стверджуватимуть, що вони краще управлялися б та більше процвітали б, якби відокремилися від федерації або якби відокремилися бідніші республіки, як-от Північний Кавказ. Сепаратистські рухи, що доклалися до розпаду совєцької комуністичної імперії в 1990-х, були частково або початково проєктами еліт, покликаними зберегти більше ресурсів у руках союзних республік. Багато лідерів республіканських рухів за незалежність вийшли з совєцького істеблішменту.

Регіональні еліти дійдуть висновку, що витрати на підтримання лояльності до Москви переважають вигоди, і оберуть більший суверенітет для регіонів. Коли місцеві еліти більше не довірятимуть Кремлю в забезпеченні їхньої політичної легітимності та наданні необхідних ресурсів, вони просуватимуть власну владу у ролі автентичних республіканських чи регіональних лідерів. Громадські рухи та місцева влада в різних республіках, краях та областях можуть синхронізувати свої вимоги до Москви, щойно ієрархія влади дасть тріщину і вони матимуть можливість сформувати міжрегіональні звʼязки для взаємної підтримки. Ефект підбивання буде помітним, коли успіх деяких субʼєктів федерації в розширенні суверенітету без втручання центрального уряду спонукатиме інші республіки та регіони домагатися більш повної автономії. Традиційна для Москви політика розколу задля провокації конфліктів між етнічними групами та дезорієнтації опозиції виявиться менш успішною там, де республіканські етнічні лідери шукатимуть коаліції з представниками різних національних груп та допомагатимуть іншим субʼєктам у проштовхуванні суверенітету.

Республіканські лідери також вимагатимуть контролю над природними ресурсами та економічними активами на своїх територіях, наполягаючи, що вони були несправедливо експлуатовані Москвою. Навіть деякі етнічні райони, як-от Ханти-Мансійський автономний округ — Юґра в Тюменській області, можуть заявити про виключне право власності на природні ресурси в регіонах, які забезпечують істотну частку доходів Росії від нафти та природного газу. Разом із послабленням федерації регіональні уряди претендуватимуть на різні економічні вигоди, зокрема експортні пільги, зниження податків і спеціальні квоти для локальної продукції, а також на прямий доступ до трубопроводів, якими експортуються нафта та газ і які зараз контролюються на федеральному рівні.

У Росії простежуватиметься відродження багатьох рухів за незалежність, які виникли під час краху Совєцького Союзу. У кількох випадках члени титульних етнічних груп заявлятимуть про право відігравати більш визначальну роль в їхніх республіках. Численні етноси можуть відстоювати статус корінних народів і тяглість проживання на своїх рідних територіях на противагу етнічним росіянам та іншим недавнім поселенцям. Етноактивісти також кинуть виклик домінуванню московського наративу про те, що всі республіки добровільно увійшли в царську імперію, Совєцький Союз або Російську Федерацію. Етнічні еліти шукатимуть народної підтримки, переконуючи, що для менших націй республіки є єдиною батьківщиною, тоді як росіяни володіють набагато більшою територією за межами цих республік. Такі висловлювання тиснутимуть на представників нетитульних груп, особливо росіян, змушуючи їх залишати межі республіки.

У деяких частинах країни можна очікувати на міжетнічні та міжрелігійні суперечки та навіть на насильницькі сутички. На піку економічного занепаду та політичної невизначеності виникнуть численні етнонаціоналістичні рухи, що шукатимуть цапів-відбувайлів задля мобілізації громадськості. Члени деяких нетитульних груп скаржитимуться на те, що республіканські еліти просували власні нації за рахунок інших етносів та займалися асиміляцією меншин. Такі звинувачення можуть найбільше проявитися у збіжних історичних, територіальних і ресурсних претензіях у Північному Кавказі, тож вони можуть посилити прагнення як до відокремлення, так і до розколу деяких республік.

Кремль уважний до просування російського етнонаціоналізму всередині країни заради пригашення невдоволення через погіршення економіки, адже це сприятиме роздиранню країни на шматки. Роздмухування ксенофобії, расизму, ісламофобії та антиіммігрантських настроїв можуть підпалити детонатор, який Москва не зможе загасити. Опитування постійно показують, що етноцентричні та ксенофобські настрої, підкріплені негативним ставленням до мігрантів-робітників із Центральної Азії та Північного Кавказу, ширяться країною. Однак есплуатація подібних настроїв державними а́кторами та зростання російського етнонаціоналізму спровокують антиросійські настрої серед інших національностей.

Згідно з переписом 2010 року, населення Росії становило 142,9 мільйона. Близько однієї пʼятої, або майже 30 мільйонів людей, належать до неросійських національностей і їхня частка неухильно зростає. Демографічний спад у етнічних росіян кидає виклик суспільній, політичній та територіальній цілісності країни та стимулюватиме рухи за автономію, відділення та незалежність. За даними переписів, що проводилися між 1989 та 2010 роками, у 14 з 21 республіки (не враховуючи окуповану територію українського Криму) етнічне російське населення неминуче зменшувалося пропорційно до титульної національності. У 13 республіках етнічні росіяни становлять менше половини всього населення. У девʼяти республіках — етнічних росіян менше третини. В 11 республіках етнічних росіян менше, ніж представників титульної національності. До того ж, регіональні ідентичності в Сибіру, на Уралі, в Тихоокеанському регіоні та інших місцях також можуть консолідуватися і змотивувати заклики до державності, незважаючи на спільне походження та мову, як засвідчили колишні британські колонії.

Сценарії розшматування

Початкове розшматування держави може потягнути за собою обмежений злам. У розпал економічних негараздів та політичного хаосу відокремлення одного або більшої кількості субʼєктів федерації може відбутися там, де перспектива на примирення з Москвою мала. За цим сценарієм, Кремль погодиться на такий результат, щоб уникнути масового насильства, яке розповсюдилось би й на інші республіки та регіони. Головним кандидатом на такий розрив є Чечня, оскільки там уже існують основи для окремої держави і незалежність була початково досягнута впродовж 1990-х років. Інші республіки можуть задекларувати свій суверенітет без руху на відверте відокремлення або вони можуть відтворити приклад Чечні, особливо на Північному Кавказі чи Середньому Поволжі. Це нагадувало б ситуацію 1990 року, коли всі автономні республіки РСФСР проголосили свій суверенітет, але зупинилися за крок від відокремлення.

Деякі регіони, де переважає російське етнічне населення, можуть також вимагати статусу автономних республік. Це стосуватиметься країв та областей, які виступають проти асиметричної федерації посеред зростання закликів до суверенітету та самоуправління в частині Сибіру та Тихоокеанського регіону. Ширша фрагментація відбулася б, коли сам режим почав би розвалюватися з центру через напружену боротьбу за владу. Вона могла б спалахнути через недієздатність, вбивство, відсторонення або раптову природну смерть Путіна. За менш насильницьким сценарієм, реформістське або квазідемократичне керівництво перебирає на себе президентство і навіть залучає деяких членів політичної опозиції, щоби задобрити розчарований народ. Щоправда, спробу перевороту можуть влаштувати і прихильники жорсткої лінії, намагаючись зберегти політичну структуру і або утримати Путіна при кермі, або замінити його схожою авторитарною фігурою. Подібний сценарій скидався би на невдале захоплення влади совєцькими прихильниками жорсткої лінії у серпні 1991 року, що викликало крах Совєцького Союзу. Перевороту російських державників-імперіалістів могли би протистояти кілька етнонаціональних республік, так само як і Москва та Санкт-Петербурґ, хоча деяке регіональне керівництво може вирішити перечекати, поки результат проясниться.

Федеральна структура Росії постраждає від боротьби всередині еліт. Однак, адміністративні розшматування можуть не вплинути на всю країну однорідно. Деякі федеральні одиниці можуть проштовхувати відокремлення, тоді як інші — розширення автономії або конфедерації. У певний критичний момент Кремль міг би прийняти рішення про насильницьку централізацію та масові репресії, аби зберегти державу непорушною, а це зі свого боку спричинило би насильницьку відповідь у кількох частинах федерації. Якщо пасивний опір провалюється у спробі замінити режим, то єдиним життєздатним варіантом буде збройний опір через війну в міських умовах або збройний партизанський рух у незадоволених регіонах. Заганяючи опозицію в підпілля, режим радикалізує деякі групи, які вдаватимуться до диверсій, вибухів і вбивств, щоб іще більше розшматувати державну владу. Кремль може постаратися мобілізувати громадськість масштабним військовим вторгненням у бунтівну республіку, стверджуючи, що там розпочався “антиросійський сепаратизм” і під загрозою — територіальна цілісність держави. Щоправда, громадська думка може засвідчити відсутність ентузіазму до чергового військового протистояння і, внаслідок масових військових втрат в Україні, громадяни радше погодяться на відокремлення кількох республік, щоб уникнути тривалої війни всередині країни.

У деяких частинах країни крах центральної влади та вакуум у регіональній можуть призвести до того, що місцеві органи безпеки, озброєні ополченці або злочинні угрупування захоплять контроль над регіональними урядами та локальною економікою. Як альтернатива, регіональне керівництво може вимагати виведення російських військ і в деяких республіках і регіонах місцеві губернатори встановлять власні збройні сили та органи безпеки для захисту новостворених держав, подібно до створення збройних сил на початку 1990-х років у колишніх совєцьких республіках та у сепаратистських анклавах усередині Молдови, Грузії та Азербайджану.

Під час тривалих негараздів і російський етнонаціоналізм, і державницький імперіалізм відродяться та мобілізують прихильників, подібно до того, як етнічний і регіональний сепаратизм проросте, як гриби після дощу, по всій країні. Російські націоналісти та імперіалісти можуть кинути виклик як центральному уряду, так і регіональним адміністраціям. Деякі націоналістичні лідери можуть упорядкувати прорежимні групи, щоби запобігти розколу держави, або вони захочуть замінити уряд ще відвертішими імперіалістичним чи етнонаціоналістичним режимом, який може врятувати цілісність держави та ліквідувати опонентів. Націоналісти можуть встановлювати загони ополченців у контексті захисту російського етносу в різних республіках, опираючись регіональним рухам за незалежність і запобігаючи плавленню держави. Конфлікт посилюватиметься через релігійні відмінності між мусульманським та православним населенням, які можуть використовуватися ополченцями з обох боків.

Виникнення національних держав

У сценарії ескалації державного розпаду спроби Москви приборкати повстання роздмухають широке протистояння по всій Росії між протестувальниками та силовиками й конфлікти перекинуться на численні регіональні столиці. Військові та сили безпеки розпорошаться і будуть нездатними стримати множинні політичні протести. 1990-ті роки продемонстрували, що коли центральний уряд Росії слабшає і посилюється боротьба за владу, численні республіки та регіони прагнуть до суверенітету чи навіть незалежності задля забезпечення певного рівня стабільності. Політичний параліч федерального центру спонукатиме деякі республіки та регіони приймати декларації про незалежність та організовувати народні референдуми. Рухи до самовизначення в більш багатих та економічно розвинутих республіках, як-от Татарстан і Башкортостан, заохочуватимуть подібні ініціативи й у сусідніх республіках. Вони можуть оголошувати цілий спектр вимог щодо свого майбутнього статусу, включаючи суверенітет, конфедерацію чи цілковиту незалежність. Подібні заяви матимуть ефект доміно по всій країні та стимулюватимуть інші республіки та регіони наслідувати їхній успіх.

Низка націй відстоюватимуть історичні прецеденти державності, висвітлюючи періоди незалежності до російського імперського завоювання. До них належать татари, башкири, карели, удмурти, мокшани, ерзяни, марійці, черкеси, балкарці, чеченці, інґуші, калмики, хакаси, алтайці, буряти, тувинці та сахи. Активісти деяких інших націй крайньої Півночі, Сибіру та Тихоокеанського регіону можуть вимагати власні автономні регіони з більшим контролем над територіями та ресурсами, включаючи нафту, природний газ, золото, уран та інші корисні копалини. Низка корінних народів можуть заявляти про право на самовизначення відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй та Декларації ООН про права корінних народів 2017 року. Вони стверджуватимуть про законні права на свої традиційні території, ресурси та адміністративне самовизначення. Вони також можуть піти далі, відстоюючи державність відповідно до Декларації Генеральної Асамблеї ООН 1960 року про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Навіть нації з країв та областей, де більшість становлять росіяни, можуть претендувати на статус корінних народів — основу для самовизначення та незалежності, бо передували російському завоюванню та колонізації.

Федерація може розвалитися як вздовж регіональних ліній, так і за етнореспубліканськими кордонами.

Російські етнонаціоналісти заявлятимуть, що росіяни зазнавали дискримінації в СССР і Російській Федерації, тож потребують власної єдиної національної республіки або федерації російських республік. Мешканці регіонів, багатих на ресурси або з сильною місцевою ідентичністю, могли б проштовхувати ідею незалежності на основі інклюзивних мультиетнічних принципів. Деякі регіони, де переважають росіяни, вже створили зачатки державності і подібні ініціативи можуть бути відроджені. Найбільш помітним випадком стало коротке існування Уральської республіки у 1993 році, що включала шість областей — Свердловську, Пермську, Челябінську, Тюменську, Курґанську та Оренбурзьку. Інші регіони з російською більшістю можуть зʼявитися за замовчуванням як незалежні держави під час краху федерації, зокрема Калінінґрад як четверта республіка Балтії та Приморський край як нова Тихоокеанська держава, обидві — з перспективами економічної інтеграції з багатшими іноземними сусідами.

У Росії існували й інші тимчасові державні структури, базовані на регіональній ідентичності, тож деякі місцеві активісти можуть прагнути їхнього відродження чи використовувати їх як історичні прецеденти, щоби заявити про державну легітимність. До них належать Сибірська республіка та Далекосхідна республіка, території яких можуть охоплювати декілька країв та областей. Під час громадянських воєн у післяцарський час регіоналісти Сибіру, які заявили про окрему ідентичність та виступили, наслідуючи американську війну за незалежність, проти колоніального панування Росії, встановили тимчасовий уряд Сибірської автономії у січні 1918 року, але його формування ліквідували більшовики. Тим не менш, значна частина етнічних росіян може підтримувати суверенітет або відокремлення регіонів, в яких вони мають родове коріння та незначні зв’язки з Росією, незважаючи на спільну мову. Сибірська республіка може стати одним із перших субʼєктів, які проголосять свою незалежність. Велике українське населення Далекого сходу також може домагатися більшої регіональної автономії та більш тісних звʼязків із Україною. Нащадки українців та інших націй, включаючи татар та чувашів, яких депортували до південного Сибіру та Тихоокеанських територій, зазнали культурного та мовного омолодження після розкладання Совєцького Союзу.

Відокремлення, засноване на етнонаціональних принципах, може також розбурхати внутрішні суперечки між більшістю та меншинами або з російським етнічним населенням, що прагнутиме залишитися в єдиній федерації. Деякі лідери республік чи рухів, підтримуючи відокремлення від Росії, можуть проводити кампанію за здобуття територій та злиття сусідніх регіонів, що мають етнічне споріднення. Так як лінії розломів розширюються, Путін чи його наступник можуть звернутися до російського етнонаціоналізму, щоби спробувати втримати контроль Кремля, запобігти відокремленню регіонів, де більшість становлять росіяни, а також зберегти ядро російської держави.

Навмисна гонитва за етнічними розбіжностями через насильство нагадуватиме події краху федеративної Югославії впродовж 1990-х років. Та варто памʼятати, що “югославський сценарій” був різним: з обмеженими воєнними сутичками у Словенії, невеликою партизанською війною у Македонії, короткою кампанією бомбардувань НАТО в Сербії та беззбройними конфліктами в Чорногорії. Помітно контрастні, війни у Хорватії, Боснії та Герцеговині й Косові забрали життя десятків тисяч людей, а мільйони — переселили. Різні частини Російської Федерації можуть піти за різними цими сценаріями, включно з відвертою війною між центром та деякими республіками і регіонами. Москва може наслідувати Сербію, мобілізувавши етнічних росіян, щоби виокремити етнічно однорідні регіони з бунтівних республік. Вона може фінансувати, озброювати та спрямовувати групи ополченців і рухи добровольців, як це було в Югославії Мілошевича, для вбивства та вигнання неросійського населення. Різноманітні етнонаціоналістичні рухи, що підтримують насильство проти неросіян, можуть бути завербовані, деякі з них уже мають досвід насильницьких нападів на етнічні меншини та політичних опонентів. Бойовики, що повертаються з українського Донбасу та інших зон конфліктів, можуть тяжіти до внутрішніх полів битв — територіальних та етнічних.

У розпал відкритого конфлікту з Москвою процес дерусифікації може посилитися в деяких колишніх субʼєктах федерації. Нові уряди намагатимуться захистити ідентичність, що розвиватиметься, та незалежну державність і затулити себе від “рускава міра”. У деяких випадках це може включати вичищення росіян із важливих політичних посад, конфіскацію бізнесів, що належить росіянам, або навіть вигнання російського населення, яке розглядатиметься як потенційна пʼята колона. Операції “етнічної чистки” можуть проводитися центральним урядом і деякими республіканськими режимами для того, аби забезпечити етнічну однорідність або захопити території та створити більші держави.

Росія може пережити низку громадянських воєн, що нагадають період між 1917 та 1926 роками під час краху царської імперії та захоплення влади більшовиками. Деякі з цих конфліктів були національно-визвольними війнами за відродження чи становлення незалежних від Російської імперії держав. Подібна боротьба може включати партизанські війни проти центрального уряду чи проти лояльних до Москви регіональних урядів. Кремль переконається, що його сили безпеки занадто тонко розтягнуті, щоби впоратися з одночасними визвольними війнами по всій країні, й можуть лише втримати контроль над Москвою, Санкт-Петербурґом та основними областями європейської частини Росії. Менша Росія не обовʼязково тяжітиме до демократії та співпраці з регіонами. Вона може еволюціонувати в агресивну силу. Тим не менш, її військовий потенціал буде помітно зменшений, її геополітичні прагнення звузяться, будуть сфокусовані більше на забезпеченні виживання самої держави, ніж на імперській експансії. В розпал ескалації конфліктів конкуруючі фракції з відмінними ідеологіями та регіональними програмами можуть оголосити себе законними національними урядами нової російської держави. Країна тоді може зіткнутися з лівійським, іракським або сирійським сценаріями, коли конкуруючі політичні сили будуть битися за спірні території, економічні ресурси та політичну владу у зіщуленій Росії.

Після розшматування

Честолюбні країни, що зʼявляться з усіченої Російської Федерації, навряд чи швидко здобудуть міжнародне визнання. Деякі можуть еволюціонувати в “заморожені держави” з невирішеними внутрішніми етнічними та територіальними конфліктами чи навіть вплутатися у зовнішні суперечки з сусідами. Процес розлому може призвести до низки сценаріїв дестабілізації, через надлишок збройних конфліктів, потоки біженців, територіальні війни, енергетичні та торгівельні розриви чи різні військові вторгнення. Однак, це також може призвести до створення кількох життєздатних держав із помітним ступенем політичної стабільності, достатньою економічною базою, вигідним географічним розташуванням та урядами, відданими міжнародній співпраці.

Державність — важлива умова для збереження та розвитку національної ідентичності. Протодержави та інші утворення, що зʼявляться з Російської Федерації, не будуть однорідними за своїми внутрішніми політичними системами та адміністративними структурами. Кілька з них можуть розвинутися у зародкові демократії з наново створеними політичними партіями, що змагатимуться за посади, щойно республіканські та регіональні інституції досягнуть незалежності. Вони шукатимуть працездатні моделі суверенітету та можуть звертатися до трьох балтійських держав (Естонії, Латвії, Литви) та інших постсовєцьких країн за допомогою та вказівками.

Нові автократи можуть зʼявитися в деяких колишніх субʼєктах федерації, й декілька можуть нагадувати міні-Росію з корумпованими авторитарними місцевими лідерами, які вибудовують особисті вотчини завдяки контролю над законодавством, правоохоронною та судовою системами, що поєднані з внутрішніми репресіями і цензуруванням медіа. Вони можуть також вигадувати чи перебільшувати масштаб внутрішніх та зовнішніх загроз для того, щоби видавати себе за захисників цілісності нової держави. Через тривалі репресії в більшості регіонів організована демократична опозиція, здатна кинути виклик місцевим автократам, обмежена.

У частинах Північного Кавказу традиційна етнокланова система самоврядування зміцниться і замінить призначені Москвою регіональні адміністрації. У деяких колишніх автономних республіках місцеві лідери можуть збудувати етнократичні держави, урізаючи права некорінних. Відокремлення може також призвести до владної боротьби між елітами, що базуватиметься на конкуруючих мережах патронажу всередині новостворених держав, якщо стабільність та представницьке урядування не зможуть бути забезпечені. Рухи до незалежності стануть тестом на міцність для регіональної ідентичності та мультиетнічного співіснування в низці етнічно перемішаних територій. Деякі республіки можуть стати свідками етнічної дискримінації, чисток, вигнання або добровільного виходу нетитульних національностей, так як нові лідери намагатимуться створити більш етнічно однорідні утворення. Багато новонароджених держав зіткнуться з економічними проблемами, коли припиняться федеральні асигнування з Москви. Ба більше — бізнес-операції та іноземні інвестиції будуть знеохочуватися, якщо існуватиме постійна політична невизначеність, суспільні заворушення, етнічні конфлікти, чиновницька корупція та організована злочинність.

Тим не менше, кілька постросійських невеликих держав можуть стати більш орієнтованими на демократію, дружніми до бізнесу та сприйнятливими для міжнародних інвестицій, особливо ті, що межують із демократичними або процвітаючими іноземними державами. Вони могли би також домагатися ширшого етнічного представництва в урядових інституціях, щоби забезпечити ключовим групам виборців місце в новій державі та підтримати їхню незалежність. Однак, кожна країна, що розвивається, протистоятиме величезному завданню з реконструкції та економічної стабілізації й потребуватиме істотної міжнародної дипломатичної та матеріальної підтримки. Допомога, найімовірніше, надійде новоствореним державам, здатним забезпечити відносно стабільне та передбачуване політичне, суспільне та правове середовище, або тим, які володіють ресурсами та виробництвами, які можуть залучати іноземні інвестиції.

Суперечки між деяким постросійськими державами можуть перерости у збройні зіткнення, в яких контроль над ядерною зброєю, військовою технікою, енергетичною інфраструктурою чи критичними ресурсами можуть стати головними джерелами суперечки. Проте, було би помилкою припускати, що розколота російська держава генеруватиме конфлікт і хаос на всіх напрямках, як переконує пропаґанда Кремля. Держави, що розвиваються, можуть наслідувати приклад постколоніальної Африки, зберігаючи колишні адміністративні кордони, щоб уникнути постійних конфліктів через території та меншини, через які практично кожна держава матиме претензії до сусідів. Подібне рішення може проводитися новими урядами незалежно від того, чи протодержави розвиватимуться як демократії чи автократії.

Демонтаж московського управління може також сприяти появі панрегіональних та панреспубліканських обʼєднань. Такі ініціативи можуть еволюціонувати у федеративні та конфедеративні державні структури. Передвісник такого процесу виднівся в 1990-ті роки з розвитком восьми міжрегіональних обʼєднань, що охоплювали більшу частину Росії і були приборкані Єльцином. Найбільш показовою була Сибірська угода, з центром у Новосибірську, що включала 19 регіонів із метою координації економічної діяльності між західним та східним Сибіром. Москва опиралася будь-яким рухам до укладання угод із єдиним сибірським об’єднанням, оскільки боялася зміцнювати ширшу панрегіональну ідентичність і заохочувати сибірський сепаратизм. Проголошена у 1993 році Уральська республіка також могла б стати натхненням для нової конфедеративної угоди між колишніми областями, краями та національними республіками.

У регіоні Середнє Поволжя може бути відроджена Ідель-Уральська держава. Ця недовговічна незалежна республіка, проголошена у березні 1918 року в Казані, столиці Татарстану, претендувала на обʼєднання татар, башкирів, чувашів та інших народів та їхнє визволення з-під Російської імперії. Вона включала теперішні Татарстан, Башкортостан та Оренбурзьку область, а деякі діячі претендували навіть на частину узбережжя Каспійського моря. Сучасна інкарнація обʼєднання Середньої Волґи, яке пропаґується рухом “Вільний Ідель-Урал”, може включати республіки Татарстан, Башкортостан, Чувашію, Марій Ел, Удмуртію та Мордовію (остання перейменована як Ерзяно-Мокша на знак визнання двох націй, що її утворюють). Нова держава Ідель-Урал передбачається як конфедерація, в якій кожна республіка буде проводити власні внутрішню та зовнішню політики. Деякі активісти запропонували створити більшу конфедерацію, яка включала би ще Республіку Комі, Пермський край та Оренбурзьку область, щоби надати новій державі міжнародний кордон із Казахстаном.

Міжреспубліканські ініціативи можуть також включати відродження незалежної Республіки Горців Північного Кавказу, що існувала між 1918 та 1922 роками. Конфедеративна республіка включала сім твірних держав — Даґестан, Чечню, Інґушетію, Осетію, Черкесію, Абхазію та Ноґайський степ. Під час краху совєтів були спроби відродити Республіку Горців і в серпні 1989 року була скликана Асамблея гірських народів Північного Кавказу, перейменована в Конфедерацію гірських народів Кавказу. У жовтні 1990 року вона була проголошена наступницею Республіки Горців 1918 року та окремою від Російської Федерації. У листопаді 1991 року представники чотирнадцятьох народів Північного Кавказу підписали договір, що формально утворював Конфедерацію. Він був базований не на ісламських релігійних принципах, а на мультиетнічній солідарності та опозиції російському імперіалізму і колоніалізму.

На півночі Сибіру Республіка Саха стане найбільшою державою, витягнувши себе з Російської Федерації разом із власним арктичним узбережжям, портами, достатніми енергетичними та мінеральними ресурсами. З розумним політичним лідерством вона могла б отримати вигоду від розширення Північного морського шляху та значно розвинути свій торговельний потенціал із Азійсько-Тихоокеанським регіоном, а також із південним Сибіром та Китаєм. Інші північні регіони вздовж Північно-Льодовитого океану можуть наслідувати приклад Саха на світовій арені, як-от Республіка Комі, Ненецький автономний округ та Ямало-Ненецький автономний округ.

Паралельно з розвитком незалежності республік міг би зʼявитися суверенітет у більшості регіонів, де переважають росіяни, деякі з яких обʼєднуватимуться у федерації та конфедерації для створення нових державних структур. Це стало б сигналом для появи етнічної російської національної держави, хоча її політичний склад та повноваження центрального уряду, ймовірно, спричинять конкуренцію чи навіть конфлікт між регіональними лідерами та адміністраціями в Москві та Санкт-Петербурзі. Розкол Російської Федерації також вплине на всі сусідні країни. Деякі держави будуть вразливі до поширення конфлікту або стануть обʼєктом провокацій Москви, яка намагатиметься відвернути увагу від внутрішніх потрясінь. Інші країни виграють від слабкостей та розщеплення Росії, полегшивши їхні безпекові занепокоєння, розширюючи вплив і навіть повертаючи території, втрачені внаслідок різних ітерацій Московитської імперії.

Інші оповіді Януша Буґайського

Інші оповіді, ілюстровані Мариною Луцик


Януш Буґайський — старший науковий співробітник “Джеймстаунської фундації” у Вашинґтоні. Його нова книга “Failed State: A Guide to Russia’s Rupture” буде опублікована у видавництві “Jamestown” у липні 2022 року. Український переклад від “ArcUA” буде доступний восени 2022 року. Януш є автором 21 книги та численних доповідей про трансатлантичну безпеку, Європу та Росію.


Логотип The Arc

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №3:

Deus ex Ucraina

Того дня я прокинувся від вибухів снарядів, що зі свистом приземлялися поруч із центром Москви…