Іван Федорович із Москви

Story in English

Автор Олексій Дубров

Ілюстраторка Марина Луцик

— Помер,

— випалив Іван Федоров, відкриваючи двері своєї друкарні на Нікольській вулиці в Москві. Він обстукав налиплий на валянки сніг об поріг, зняв вовняний тулуп із хутряним коміром та, зітхнувши, опустився на табурет біля столу з безладно розкиданими типографними матрицями для виготовлення літер. Поверхня була вкрита мідною пластиною. Потягнувшись, Федоров повісив тулуп на перила сходів, що вели на другий поверх. А тоді обернувся до чоловіка з іншого боку столу. — Чого ти все це так розкидав?

— Хто помер? — брови Петра Мстиславця, помічника Федорова, здійнялися до середини лоба. Він стояв поруч із друкарським верстатом. Від несподіванки з рук випали два кулеподібні відтискачі, покриті шкірою, якими він якраз наносив порцію чорнил на шаблон для друку. Волосся та борода Мстиславця, на відміну від Федорових, ще не були сивими. Хоча коли народився і скільки мав років, сам не пам’ятав.

— Ну я ж будую собі у високих колах славу перфекціоніста, а тут ти влаштовуєш такий безлад! Господи прости, — Федоров перехрестився.

— Перфе… що? — здивувався Мстиславець, роззявив рота й собі перехрестився. — Ти лякаєш мене, Іване. Це якась нова хвороба з Далекого Сходу? — помічник відступив на крок назад, упершись у дерев’яну стіну. Та відповіла жалісливим скрипом.

— Класне слово, так? Тобі теж здається, що воно випереджає час? — усміхнувся Федоров, а тоді раптом спохмурнів. — А, ледь не забув. Помер вчора ввечері, уявляєш? Хай Господь упокоїть… — звів очі до ікони, що висіла над входом праворуч від нього, і продовжив пошепки.

— Хай Господь упокоїть душу раба твого, — Мстиславець тричі вклонився іконі, а тоді обійшов стіл, ставши між Федоровим та сходами. Зачепив боком тулуп і той почав повільно сповзати перилами вниз. — Так а кого душу треба упокоїть? Невже царя-батюшки?

— Та ні, той ще років із тридцять протягне, — скривився Федоров, проводжаючи очима свій тулуп. Він гепнувся на підлогу, піднявши в повітря клуби пилу. — Знаєш, цар має відмінне здоров’я, хоча й розум іноді того, — друкар повертів долонею біля голови.

— Хай пошле Господь йому довге життя.

— А той хлопчина, Андронік, приніс мою шаблю? — запитав Федоров.

— Гостра як бритва і блищить як розплавлений свинець. Щось мимрив про те, що ледь встиг, бо для царської охорони замовлення робив, — протараторив Мстиславець. — Так хто помер, нарешті? Не скажеш, то я тебе тиглем огрію.

— Хороший хлопець той Андронік. Добрий і вправний коваль. А якщо ще й на казенне замовлення зброю почав робити… — Федоров зупинився, зустрівшись поглядом із розлюченим помічником, що навис прям над головою. Згадавши, чого той хотів, старий друкар перехрестився. — Його Блаженство митрополит Макарій віддав Богові душу.

— Митрополит Макарій? — настрій Мстиславця різко змінився, його голос затремтів. Він відступив на крок і ледь не впав, врізавшись у сходи. — Ще й 31-го грудня. Але ж ми от щойно його на різдвяній службі бачили… — на очах з’явилися сльози. — Чекай… це ж ми покровителя втратили, так?

— Угу, — буркнув Федоров. — На “Апостола” ми ще червонці зі скарбниці маємо, Господи прости. А от що буде далі, поки не знаю.

— Біжімо в Литву, або до корони, у мене речі на такий випадок зібрані. Переписники нас уб’ють.

Я тобі одразу говорив, що їхати в ці болота було поганою ідеєю.

— І що вони нам зроблять? Перами закидають? — посміхнувся Федоров. — Ні, вони-то можуть, але ж я інноватор. І цар тут інноватор. Все буде, як треба. Станемо ми з тобою першими книгодрукарями в Московії.

— Так а той датчанин? Ганс Месс… Мессій…

— Мессінгейм? — Федоров махнув рукою, вкритою опіками. — Постійно ти про нього згадуєш. Не зважай. Він жодної книги не підписав, в історії не залишиться.

— Недарма ти вчився в Кракові в університеті, — Мстиславець задоволено вишкірив зуби, поплескавши Федорова по плечу. — Шкода, що стільки років в Ніколо-Гостунській церкві змарнував.

— Перша робота, — старий друкар розвів руками.

Федоров натягнув на себе потертий шкіряний фартух. Стіл, за яким відбувалася розмова, ділив майстерню навпіл. Із однієї сторони стояв друкарський верстат, із іншої — піч, що яскраво освітлювала приміщення. За коротким боком столу починалися сходи нагору. Денне світло пробиралося всередину через одне-єдине вікно за верстатом. Мстиславець підняв із підлоги відтискачі, обтер їх від дерев’яної та металевої стружки. Тоді обережно окунув в чорнило і наніс його на шаблон, що лежав на верстаті. До друкарів донісся звичний металевий запах із горіховими нотками.

— Краще так, — Федоров підійшов і вирівняв шаблон. — Що з шрифтами?

— Мені потрібно замінити аз та покоі, — Мстиславець передав Федорову сторінку, що лежала на верстаті.

— Іже теж треба. Он шматочок відколовся у тієї, що в правому верхньому куті.

Федоров одяг грубі рукавиці зі свинячої шкіри, що сягали йому майже по лікті. Тоді взяв обома руками тигель, схожий на великий обгорілий ковш для приготування їжі, і поклав у піч. Коли ємність нагрілася, він витягнув її назад на стіл і кинув у тигель три дивакуватої форми шматки свинцю, що кольором скидалися на срібло. Тигель із металом повернув до печі, підклавши у вогонь дві величезні дровеняки. Вже за кілька хвилин шматки свинцю почали набувати округлішої форми та повільно плавитися. Піт рясно стікав із лоба Федорова, поки він мідною ложкою кілька разів згрібав шлак, що проступав на поверхні розплавленого металу.

— Ще з однієї покоі теж відколовся шматок, — озвався Мстиславець, — що у тебе?

— Ще не готові, — Федоров змахнув піт, що стікав вже до бороди.

— Ну то я поки дерев’яні візьму.

— Ні, почекай свинцеві.

— Сходжу поїм, чи що, — Мстиславець махнув рукою та піднявся сходами на другий поверх.

Поки процес плавлення завершувався, Федоров дістав з-під столу мідні матриці — шаблони з виїмками у вигляді літер. Взявши тигель, він акуратно залив у матриці в’язку сріблясту рідину. Метал затвердів за лічені хвилини і Федоров видобув звідти з десяток продовгуватих заготовок темно-сірого матового кольору. З одного боку на них були дрібні випуклі літери кириличної абетки. Тоді металевим штихелем із дерев’яною ручкою друкар ретельно усунув недоліки заготовки. Федоров не помітив, як ще годину тому Мстиславець спустився і поставив поруч миску з супом.

— Ось тепер ідеально, — Федоров підніс літери до вікна та пильно роздивився їх, а тоді поклав на стіл поруч із верстатом.

— Суп зовсім охолов, — зауважив помічник.

Іван посміхнувся у відповідь і підійшов поглянути на свіжий відбиток сторінки майбутнього “Апостола”, що Мстиславець щойно видобув із тайлера.

— Хіба ж це не прекрасно? — посміхнувся Федоров, вдивляючись у надрукований текст.

Раптом почувся сильний стукіт, наче в дерево хтось забивав цвях. Мстиславець, підстрибнувши на місці, відійшов ще на кілька кроків і сховався за друкарський верстат. Іван Федоров, посміявшись із помічника, впевнено покрокував до входу. Він відкрив двері, впустивши в задушливу майстерню морозного повітря. За ними нікого не було. Коли він вже збирався їх закривати, помітив шматок паперу, прибитий до дверей ззовні, і зірвав його. Недбалими літерами було написано: “Зупинимо геноцид!”

— Що там? — виглядаючи з-за верстата, запитав Мстиславець.

— Напевно, глашатай знову помилився дверима, — Федоров зіжмакав папірець і пожбурив його у напрямку за вітром. — Давай до роботи, ми лише перші сто сторінок надрукували.


Вже за два місяці щоденної роботи, 1 березня 1564 року, Іван Федоров та Петро Мстиславець вийшли з майстерні. Нікольська вулиця, що упиралася прямісінько в площу перед московським Кремлем, була тісно забудована дерев’яними будинками. Щілини товщиною в палець і більше оздоблювали недбалі житла, торгові лавки та майстерні. Лише одиниці з них мали кам’яний перший поверх, тож під час потужних зимових вітрів будинки тріщали та стогнали на всю вулицю, наче втомлені велетні з давніх казок.

Вже за десять хвилин повільного просування кучугурами Нікольської вулиці, друкарі вийшли на широку площу, що прямо закінчувалася червоною кремлівською стіною, а ліворуч — нещодавно зведеним Храмом Василія Блаженного з куполами в зелену, синю та білу смужку. Серед похмурих вулиць Москви храм скидався швидше на блазня, ніж на дім Божий. Сніг вкривав площу товстим шаром, майже до пояса, лише місцями проглядалися протоптані стежки: ширші — возами, вужчі — людьми. Федоров кілька разів перехрестився, дивлячись на храм.

— Іване, — Мстиславець звернувся до нього, й собі хрестячись лівою рукою, адже в правій тримав примірник “Апостола”, — ми ж тільки цьому новому митрополитові Афанасію книжку покажемо і підемо?

— Сподіваюсь, що так, бо він нам друг, — відповів Федоров, піднімаючи однією рукою хутряний комір тулупа повище, щоб захистити шию від морозного вітру. — Але скоріш за все буде ще кілька ченців, може, хтось із єпископів.

— Що ж це буде… — охнув Мстиславець, натягаючи шапку нижче на лоба. — А той старий, що головний у переписників?

— Сподіваюсь, що ні, прости Господи.

— А правда, що він триста років тому ще з монголами воював? Як таке можливо?

Федоров лише знизав плечима.

Митрополичі покої за кремлівськими стінами були збудовані з каменю, проте інтер’єр був досить скромний. Низькі стелі, недбало вибілені вапном, нерівні стіни, де-не-де вкриті тьмяними фресками. Пахло сирістю в перемішку з застійним смородом дешевого воску та ладану. Перед дверима стояв товстий воїн у гострому шоломі та з вузькими очима. Він зневажливо зиркав на відвідувачів.

Федоров та Мстиславець чекали на прийом у холодному коридорі більше години, коли до них вийшов чернець із великою бородавкою на носі та запросив досередини. Друкарі опинилися в просторій залі кроків вісім в довжину та шість у ширину. В центрі під стіною, що навпроти входу, на троні сидів митрополит Афанасій: із густою темною бородою, в білому півсферичному клобуку на голові та вкритим позолотою дерев’яним жезлом у правій руці. По обидва боки, у нижчих кріслах, розмістилися двоє єпископів. Федоров упізнав старого Іоасафа, керівника цеху переписувачів, та Германа, молодого ієрарха, якого невідомо хто поставив служити біля нового митрополита. Чернець із бородавкою присів на лавці неподалік від єпископа Германа. Праворуч, уздовж стіни, стояло ще з десяток ченців.

Друкарів та церковників розділяв стіл. Митрополит жестом наказав покласти книгу на нього. Мстиславець трохи заметушився, але Федоров швидко вихопив у нього книгу та махнув рукою, щоби той став біля дверей.

— Ваше Блаженство, Ваші Преосвященства, — Федоров зробив низький поклон присутнім. — Із благословення покійного митрополита Макарія, а також на прохання царя-батюшки Іоанна Васильовича вийшов у світ цей “Апостол”. Як і належить традиції, він оздоблений рисунками, а Апостол Лука вінчає першу сторінку. Папір французький.

Друкар розгорнув книгу перед ієрархами невизнаної ніким церкви, що сотню років тому самовільно відкололась від Київської митрополії. Ліворуч від титульного аркуша був акуратно вималюваний фронтиспис: Апостол Лука сидів, схилившись над столом із паперами і тримаючи в руці перо. В той момент старий Іоасаф підняв руку, перервавши розповідь Федорова. Впалі очі та щоки, худюще обличчя не викликали сумнівів, що він, дійсно, міг застати навалу хана Батия на Київ триста років тому.

— Тобто ви виготовляли цю одну книгу майже рік? — спитав єпископ Іоасаф слабким хриплим голосом.

— Дві тисячі точно таких книг, як ви бачите перед собою.

Іоасаф широко розкрив рота, нижня губа затремтіла. Він обвів запитальним поглядом своїх колег, сподіваючись на підтримку. Митрополит же уважно дивився прямо на книгу, а єпископ Герман із ченцем із бородавкою про щось перешіптувався. Зрозумівши, що сподіватися можна лише на себе, єпископ Іоасаф на диво різко, як для свого віку, підірвався і вигукнув:

— Це можливо лише чортом чи самим Сатаною, людська рука не єсть здатна до такого!

— Владико Іоасаф, та сядьте вже, — втрутився митрополит Афанасій, пововтузившись на жорсткому дерев’яному троні. — Ви так на кожну друковану книгу реагуєте, яку сюди приносять. Згадайте, як німці десять років тому приходили показувати. Ви їх так образили, що покійний митрополит Макарій, хай Господь упокоїть його душу, — присутні перехрестилися, — писав вибачення архієпископу Майнца, який прислав друкарів до нас.

— Господи прости гріхи наші, — старий ієрарх тричі перехрестився, — немає душі в такій книзі! До неї не торкалася рука людська, рука раба Божого. Служити з такою книгою єсть гріхом смертельним, — він високо підняв худий зморшкуватий палець, що скидався на старий гачок, до неба. Натомість вперся у низьку стелю митрополичих покоїв.

Федоров вже чув подібні розмови, але в присутності митрополита не смів суперечити єпископу. Він лише оглядав з-під лоба присутніх: ченці, як за командою, ствердно махали головами на кожне слово старого Іоасафа. Єпископ Герман ледь помітно махнув рукою ченцеві з бородавкою. Той встав та голосно промовив:

— Діло каже владика. Я от працюю переписувачем ще з минулого царя, ще коли навколо Китай-города, звідки прийшов цей Федоров, стін не було, — присутні втупились на ченця. — Переписав за цей час майже п’ятдесят книг, точніше двадцять вісім, так кожна з них така вартісна, що можна маєток у царя в вотчину за неї купити. А що пропонує нам Федоров? Завалити наші церкви дешевим бездушним сміттям, яке знаєте, що зробить? Накличе гнів Божий і той вдарить по ним блискавкою, що всі наші церкви і згорять!

— Саме так, Господи помилуй, — єпископ Іоасаф перервав ченця і тричі перехрестився, дванадцять разів повторивши “Господи помилуй”. — А ми не для того колись тікали з Києва в ці холодні болота, щоби наші церкви спалив якийсь Федоров, — Іоасаф перевів погляд на митрополита Афанасія. — Я навіть чув, що він вдома називає себе ФедорОвичем!

З особливим наголосом на другу “о” Іоасаф обернувся і показав своїм скрюченим гачкопальцем прямо на Федорова. Ченці вздовж стіни дружно охнули.

— Де це таке було, щоби без дозволу царя в Москві хтось себе так називав? — захрипів Іоасаф. — Я не хочу більше навіть знаходитися поряд ні з ним, ні з його диявольським творінням!

Ченці перехрестились. Старий єпископ Іоасаф рвучко попрямував до виходу. Петро Мстиславець, що стояв там, низько вклонився та промовив:

— Дякую, владико, що рятували наших предків від монголів у Києві. Мій далекий прадід теж там був, може ви знали його, Іван…

— Що ти мелеш, литвин? — вигукнув Іоасаф та дав Мстиславцю ляпаса. Той ледь не впав. Старий єпископ вийшов геть, голосно проревівши щось невідомою мовою. Мстиславець винувато поглянув на Федорова, розвівши руками: “Я хотів як краще”.

Запала мовчанка, митрополит Афанасій прикривав очі долонею, єпископ Герман ледь помітно кивнув ченцю з бородавкою. Той порушив тишу:

— Уявіть собі, що будуть робити тисячі моїх братів-переписувачів, якщо таких, як цей Федоров, буде десяток?

Знову запала мовчанка, ченці переглянулись. Мстиславець погладжував щоку, яка продовжувала боліти. “Ну буде десяток, то й що? Читатимуть більше”, — подумав він, намагаючись спіймати погляд Федорова. Та той продовжував слідкувати за ченцем із бородавкою, який якраз продовжив говорити:

— Що, кажете, робитимуть? — у відповідь ані писку. — Правильно, голодуватимуть! Останню рясу продадуть і замерзнуть у снігу, так і не доживши до наступного Різдва. Хіба це не геноцид? — Федорову здалося, що бородавка на носі у ченця засльозилася.

— А що таке геноцид? — запитав один із ченців біля стіни, але відповіді так і не отримав. Його брати голосно перешіптувались між собою. Шокований Федоров відкрив було рота, щоби стати на свій захист, але митрополит жестом зупинив його. Афанасій гупнув по скрипучій дерев’яній підлозі своїм жезлом так сильно, що одна з дощок тріснула. Всі спостерігали, як єпископ Герман майже хвилину допомагав митрополиту витягти жезл із підлоги. Ченці тихо захихотіли. Навіть той, що з бородавкою.

— Ану позатикалися всі! — Афанасій підвівся, щоби додати своїм словам більшої сили. Сміх припинився. — Я вас почув. Ми, православні, не такі деспоти, як той Папа в Римі.

Ченці замахали руками і вигукнули кілька образливих слів. Митрополит підняв руку, щоби ті замовкли.

— Тому я дослухаюся до вас. Всі книги спалимо, а Федорова поки помилуємо. Знайте всі: сам цар заборонив страчувати його. Можете бути вільні всі, крім друкаря. Я маю серйозну розмову.

Ченці повільно відкланялися. Перед тим, як піти, єпископ Герман щось сказав митрополитові Афанасію на вухо, але той відмахнувся. Ошелешений друкар опустив очі в підлогу. Коли всі вийшли, Федоров, а за ним і Мстиславець, впали на коліна.

— Помилуйте, Ваше Блаженство! Це ж стільки роботи, не можна їх палити!

— Заспокойся, Іване, — митрополит Афанасій підійшов і поклав йому руку на плече. — Підведись. Я не збираюся цього робити.

Федоров встав на ноги і здивовано витріщився на співрозмовника. Мстиславець так і не підняв голови. Його коліна на мить підкосилися, але він опанував себе.

— Але ж ви сказали…

— Я ж не дурень, щоби стільки казенних грошей у вогонь. Мені цар голову знесе. Ще й почне копати, скільки я там в якості пожертв на свій храм відписав, — останню фразу Афанасій промовив майже пошепки. — Спалимо сіно на площі, а мої глашатаї скажуть всім, що то були книжки.

— Але що будемо робити з двома тисячами “Апостолів”?

— Розішлю по новоздобутим парафіям в Казані та Астрахані, священики не відразу зрозуміють, що то не від руки. — митрополит на мить перевів погляд на Мстиславця, що продовжував стояти на колінах. — Вони й читають поки поганенько.

— Зрозуміють владико, — заперечив Федоров. — У моїх книжках немає помилок.

— Та заспокойся ти, — розізлився Афанасій і повернувся на трон. — Поки інформація дійде навіть на сусідню вулицю, то півроку пройде. Головне, щоби шпигуни цього Германа не пронюхали. Він раніше торговців під Москвою грабував, то має багато знайомих всюди, — Афанасій на мить замислився, а тоді продовжив.

— Ти зрозумій, тут народ темний. Це тобі не Київ і не Краків, чи де ти там вчився. Агресивна неосвічена орда. Була, є і буде.

Мстиславець перехрестився і щось прошепотів. Федоров підійшов до нього і примусив встати, потягнувши за лікоть. Помічник обережно підвів голову.

— Таких, як ти, — продовжив Афанасій, — що, як люди кажуть, “понаїхали з ворожого краю” та ще й після університету, не люблять. Я сам не тутешній. Ти намагаєшся зруйнувати традиції, до яких вони звикли.

— Але ж навіть в Москві книжок не вистачає для служб, вони ніколи стільки не перепишуть.

— Якийсь час ще матимуть роботу. В Москву тому й не даватиму поки “Апостолів”.

— Розумно, — вклинився у розмову Мстиславець, обтрушуючи коліна від пилу. Він не побачив жесту Федорова, який намагався заткнути раптом знахабнілого помічника. — І чому вас обрали митрополитом?

— Підкуп і залякування, все як завжди, — посміхнувся Афанасій. — Ну і на Германа помічником довелось погодитись. Тут розуміють тільки силу. Та пам’ятай, сьогодні я зробив тобі послугу. Я — твій єдиний друг тут, — митрополит поглянув старому друкареві прямо у вічі.

— І що я за неї муситиму зробити? — запитав Федоров.

— Побачимо. Я поки маю завадити старому Іоасафу затуманити мозок царя.


Дорогою до майстерні Іван Федоров розмірковував про те, чи презентація “Апостола” була успішною чи провальною. Із задуми його не могли витягти ні холодний вітер, що пробирав аж до кісток, ні шквал запитань від Петра Мстиславця, що пробирали навіть глибше. Лише зайшовши до майстерні, до нього долинули слова помічника:

— Нас уб’ють! — ледь не кричав Мстиславець. — Повертаймося до Литви. Я речі зібрав, а ти…

— Давай працювати, — махнув рукою Федоров і одягнув фартух. — Якщо зупинятися на півдорозі, то першопрохідцями не стати. Згадай Колумба.

— А він був у митрополита? — помічник погладив щоку, що досі боліла після ляпаса єпископа Іоасафа.

Наступні місяці друкарі посилено готували видання “Часослова”, що містив молитви для щоденного вжитку відповідно до часу доби. Майже рік Федоров і Мстиславець працювали над книгою. На видання пішло десятки літрів фарби, кілька кілограмів свинцю, незліченна кількість дров для печі. Особливо спекотно в майстерні було влітку: друкарі працювали в самих лише фартухах. Видання церковникам цього разу не показували. Митрополит Афанасій розіслав примірники без зайвого шуму. Та вже за кілька тижнів до вух Федорова долетіли з вулиці вигуки розгніваного натовпу.

Мстиславець обережно виглянув у вікно.

— Що там? — запитав Федоров.

— Душ двадцять-тридцять щось кричать біля сусіднього будинку, — відповів помічник, а тоді крикнув до натовпу. — Ви чиї будете?

Кілька чоловіків у дірявих сорочках відволіклися і глянули на нього.

— Ми прийшли до Федорова, хай виходить! — відповів один із них, намагаючись перекричати натовп, який скандував “Геть Сатану!”

— Так він не в тому будинку, а тут, — Мстиславець показав рукою всередину майстерні.

— Ти здурів? — Федоров відпихнув помічника від вікна і обережно виглянув сам. — Там Федорова точно немає. Щось йому передати?

— Але він має бути тут, — протестувальник кивнув головою на сусідній будинок. — Єпископ Герман сказав… — чоловіка обірвав тумак по потилиці від старого з бородавкою на носі.

— Герман? — Федоров на мить замислився. — В тому будинку ніколи нікого не було.

— Ти брешеш! Диявол засліпив наші очі, — вигукнув інший чоловік із іконою в руках, що стояв трохи позаду. — Федоров відьма і ти відьма! — Натовп із запалом підхопив новий вигук “Відьма!”, адресуючи його Федорову, що виглядав із майстерні. Натовп почав наближатися, продовжуючи надривати горлянки. Мстиславець прошепотів: “Я ж казав тобі, до Литви…”.

— Та він не відьма, він чорт! — раптом заперечив один із протестувальників, натовп зупинився.

— Ідіот, він не може бути чортом, де його роги і хвіст? Єпископ би нам сказав. Він відьма!

— Ну тоді вже відьмак, він чоловік!

— Мольфар! — вигукнув інший голос.

— Який у сраці мольфар? У нас таких немає, то європейське, — протестувальник із бородавкою на носі вперіщив кулаком прихильнику теорії про “мольфарів” прямо в обличчя.

— Звідки ти знаєш, вони з помічником із Заходу понаїхали! — крикнув ще один і накинувся на нападника. Бійка швидко стала масовою.

Поруч із Федоровим у вікні вигулькнув Мстиславець і заявив:

— Ну все, тепер точно по мішкам і в Литву.

— Та заспокойся ти, вони навіть не знають, що кричать на порожню будівлю, — заперечив Федоров і звернувся до натовпу. — Гей, так чого ваша хресна хода, прости Господи, хоче?

Раптом люди, одна частина з яких скрючилась долі, а інша стояла над ними із занесеними кулаками, дружно замовкли та обернулися до вікна, ніби не очікували почути запитання. Вимощеною дерев’яними дошками Нікольською вулицею проскакав кінь без вершника, голосно регочучи й здіймаючи куряву.

— Хай Федоров забирається звідси, треба зупинити геноцид пере… пере… — той, що перший говорив із ними, затнувся.

— Перепис… переписн… — спробував інший, але теж марно.

— Книжників, коротше, — втрутився ще один.

Федоров і Мстиславець переглянулися між собою.

— Так той друкар і є книжник. Я… чув таке, — сказав Федоров. Натовп знову замовк, ніби не розуміючи, що відбувається. Нарешті, один із протестувальників вийшов із загального ступору і з обуренням звернувся до того, хто стояв поруч. Але достатньо голосно, щоб Федоров його почув:

— Нам тепер не заплатять?

— Та він не такий книжник, а диявольський, чорнокнижник. Зупинимо геноцид!

— Ви взагалі знаєте, що таке “геноцид”? — та натовп вже не слухав Федорова, знову повернувшись до сусідньої будівлі, що втомлено крехтіла від вітру.

Федоров зачинив вікно та повернувся до роботи. Такі демонстрації відбувалися щонайменше двічі-тричі на місяць аж до наступної весни. Іноді люди кидали камінням у сусідній будинок, перетворивши його на решето. Але до них ніхто більше не виходив. Демонстрації стали майже традицією. Навіть Мстиславець заспокоївся і припинив панікувати. Вони з Федоровим працювали над третім виданням, цього разу — над граматикою для шкіл. Останні місяці більше працювали вночі, адже гучні протести заважали.

“І кого це принесло серед ночі?” — подумав Федоров, коли у двері майстерні раптом постукали, — “Петро ж тільки завтра повертається з Новгорода…” По дерев’яній шибці ритмічно постукував дощ. Друкар підняв кіку друкарського верстата, зняв із тайлера сторінку з абеткою і поклав на стіл просихати. Постукали ще раз, вже сильніше. Здавалося, що гупають чимось металевим. Вже дорогою до дверей рука Федорова інстинктивно витягла поруч з-за бочки шаблю, привезену ним ще з Кракова. Як тільки він відчинив двері, тут же його ледь не проткнули двома списами. Вчасно відсахнувшись, він став у бойову стійку і вже за мить спромігся відбитися від кількох ударів. Двічі він відвернувся від бойового ціпка, що важко опустився на стіл і проломив його навпіл. Голосно дзвенів метал об метал, здійнявся пил. До тісної майстерні заскочило з десяток чоловіків у гострих шоломах і почали штовхати одне одного. Вони щось голосно кричали, перебиваючи одне одного. Спис солдата в дірявій кольчузі проткнув свого ж товариша і важке тіло в металевих обладунках впало на верстат — заготовки літер розлетілися в усі сторони. Тіло повільно сповзло у відро з чорнилами. Федоров майстерно відбивався, та чисельна перевага далася взнаки. Один із нападників переліз через уламки стола і опинився прямо за спиною друкаря. Тоді ж на голову Федорова опустився важкий тупий предмет, а в очах потемніло.


Отямився друкар від сильного бажання виблювати, коли на його обличчя вилили відро смердючої води. Запах стояв такий, наче у рідині кілька днів бовталися гнилі фрукти. В очі врізався одинокий вогник від свічки. Коли зображення стало кращим, Федоров нервово оглянувся: сидів на стільці зі зв’язаними руками і ногами, а навпроти, за невеликим столом, сиділо троє чоловіків. Одного, по центру, він упізнав — єпископ Герман. Ліворуч сидів товстий воїн у шоломі, що майже закривав вузькі очі. Він нагадав Федорову охоронця в покоях митрополита. Праворуч — старий єпископ Іоасаф, що бачив хана Батия.

— Тобто натяків ти не розумієш? — холодно промовив єпископ Герман, змірявши Федорова зневажливим поглядом.

— Це ви про тих дурнів, яким ви платили гроші, щоб вони стовбичили під моїми вікнами? — ущипливо відказав Федоров, який вирішив, що йому більше нічого втрачати.

— Ти мав зупинитись. Ми давали тобі час, поки ти не перейшов межу, — Герман, здавалося, пропустив нахабний випад бранця повз вуха.

— Яку межу? Книжку для навчання дітей?

— Розумник. Вчити народ не входить у плани нашого государя як мінімум найближчі два століття. Освічені люди єсть небезпечні люди.

— Але ж митрополит Афанасій…

— Митрополит Афанасій віддав Богові душу кілька годин тому.

— Так він же здоровий був! — вигукнув Федоров зі щирим здивуванням. — Два дні тому був у нього, він не міг померти.

— Неважливо, — відрізав хриплим голосом єпископ Іоасаф. — Ми більше його не побачимо і це головне. А от ти, зраднику, відповіси перед Московською державою.

— Цар мене підтримує, я знаю. Він гарантував мені життя! — не здавався Федоров, намагаючись знайти хоча б якийсь арґумент на свою користь.

— Тому ми з тобою досі говоримо. У царя тепер період репресій, реформи закінчились, — гаркнув Іоасаф, відмахнувшись гачкуватими пальцями.

— Але ти-таки помреш, — неочікувано тонким голосом втрутився товстий воїн, а потім обернувся до єпископа Германа. — Правильно ж?

“Якби справді хотіли, то я був би вже мертвим”, — подумав Федоров. — “Це ж Москва, а не Краків”.

— Вже є вирок, — погодився Герман. — Тебе посадять на кіл. Ти стоятимеш на площі біля церкви, не матимеш сил навіть перехреститися, поки кіл повільно входитиме… — на обличчі єпископа проскочила самовдоволена посмішка.

— Ваше Преосвященство, можна без подробиць? — заверещав воїн і прикрив рота, стримуючи блювоту.

Єпископ Герман закотив очі, закрив їх рукою, а тоді продовжив:

— Хоча, якщо ти відплатиш борг, який маєш ще перед митрополитом Афанасієм, а також перед нашою казною, що годувала тебе десять років, то залишишся жити.

— Ви знаєте про борг?

— Ти не дурний, то мав зрозуміти: тобі тут не раді, — єпископ посміхнувся, огидно скривившись. — Я ж не можу розігнати тисячі переписників книг, бо ти тут такий намалювався і хочеш знищити їхню професію. Цар ще готовий тебе помилувати, але не підтримувати. Ти поїдеш назад в Литву.

— І це все? Могли мене й не тягти сюди, щоби це сказати. А де я, до речі? — Федоров відчув себе знову впевненіше.

— Це єсть підвал, — з гордістю кивнув воїн, розвівши свої короткі пухлі руки. — Звідси мало хто виходить живим.

— Мало хто? — запитав Федоров.

— Ніхто, — поправив його воїн, прищуривши й так вузькі очі.

— Ніхто? — перепитав друкар.

— Ти оглух біля свого диявольського верстата? Каже тобі людина, що ніхто, — прохрипів єпископ Іоасаф.

— Але ж ви вийдете? — зіронізував Федоров.

— Ах ти ж… — єпископ потягся за своїм жезлом, щоби дістати ним друкаря. Та патериця застрягла у вузькій арковій стелі. Герман тихо вилаявся і допоміг Іосафу повернути жезл. Зі стелі посипався пил. Воїн ковтав повітря, намагаючись підібрати потрібні слова. Його очі на мить стали круглими.

— Припиніть, — наказав Герман, підвівшись. Він обійшов стіл і став біля Федорова. Поклавши долоню на голову, він промовив. — У Литві, куди ти поїдеш, католики зовсім розгулялися. Треба допомогти православним.

— Навіщо? У них там все добре, — заперечив Федоров.

— Підготуєш їх до того, що Москва завоює… — Герман затнувся на мить, — що Москва поверне собі землі, що колись були Руссю. Зберемо їх назад. Видаватимеш книжки церковнослов’янською, це посилить позиції православних. Можеш називатися там справжнім іменем, Федоро́вич. Але всюди давай знати, що з Москви. Хай звикають. Можеш навіть себе там першим друкарем хоч всія Русі називати.

— Це не спрацює.

— Чому? — запитав єпископ Іоасаф, обтрушуючи зі свого жезла цегляний пил.

— Там давно є друкарі і друкарні, — Федоров спробував розвести руками, але ті були зв’язані і він лише незграбно підняв плечі. — Чому ж, по-вашому, я в ці холодні болота поїхав?

Єпископи Герман, Іоасаф та воїн переглянулися між собою. З обидвох точок на стелі, де застряг жезл Іоасафа, на стіл почало ритмічно капати.

— Тату, ти ж мені говорив, що там люди темні, — роздратований Герман повернувся до Іоасафа.

— Я так думав, — виправдовувався старий Іоасаф. — Ну то зроби з цим щось, у тебе ж купа знайомих!

— Тату? — здивовано пропищав воїн, а тоді продовжив пошепки собі під носом. — Якщо старому триста років…

— От старий дурню, — гримнув Герман і присів на стіл, знову обернувшись до Федорова. Дерево заскрипіло під вагою єпископа. — Це не змінить твого завдання. Я подбаю про те, щоби про інших друкарів забули. Може, ти й не застанеш це на своєму віку. Головне, повторюй, що ти з Москви.

— Я вже колись писав, що з Москви. Дурість по молодості, по п’яні вважав це модним. Але якщо я піду на службу до короля польського, чому я маю слухатися вас? Поїду до Австрії, там мене з руками відірвуть.

— Бо ми тебе знайдемо будь-де і вб’ємо, коли захочемо, — воїн стукнув кулаком по столу, виглянувши з-за спини єпископа Германа.

— Замовкни, блядь, твої люди рік верещали на порожню будівлю! — різко обірвав його Герман, а тоді звернувся до друкаря. — Ти будеш регулярно зустрічатися з нашими людьми і доповідати. Вони тебе самі відшукають.

— Ви не зможете, — недовірливо скривився Федоров, скосивши очі на воїна.

— Ми пошлемо когось іншого, — парирував Герман. — Тому обирай: або на кіл зараз, на площі вже все готово, публіку я організую. Або їдеш займатися улюбленою справою далі. Тут тобі нічого не світить, а там станеш багатим і знаменитим.

— Я маю заощадження, може, домовимось?

Єпископ Герман заперечно похитав головою і пішов назад на своє місце за столом. На шляху дав запотиличника воїну, що відкрив рота щось сказати. Шолом злетів із голови і з тріском впав на підлогу.

— Можна забрати Петра Мстиславця? — після деяких роздумів запитав Федоров.

— Котіться обоє під три чорти, — Герман всівся і поклав зверху руки, склавши їх в замок.

— А що з друкарнею?

— Мої люди подбають про неї.

Івана Федорова під руки вивели з підвалу, попередньо одягнувши на голову мішок. Сонце вже зійшло і його проміння пробивалося крізь нещільну тканину, пориви вітру приносили приємний запах весняного ранку. Його тягли розім’яклою від нічного дощу вулицею. Дошки, якими вона була вимощена, вже не рятували від болота. За кілька хвилин бранця залишили перед дверима його майстерні, давши фінального копняка. Друкар стягнув із голови мішок, підвівся і зайшов всередину. Обтирати ноги від налиплої грязюки після залишеного вночі безладу не було жодного сенсу. Мстиславець вже був там, розглядаючи зламаний стіл.

— Збираємось, — наказним тоном сказав Федоров.

— А що тут сталося? — ошелешено запитав помічник.

— Нам треба тікати, де твої речі?

— Тікати? То ти і не глянеш, що я з Новгорода привіз? Тут огірочки, булки, хріновуха. Трохи гидка, але… — Мстиславець почав викладати з невеликого мішка випічку і глиняні глечики.

— Та хрін із нею! Бери свої речі і забираємося звідси! І допоможи мені спакувати інструменти, — Федоров витряс із його мішка залишки продуктів, два глеки голосно розбилися об підлогу. М’які солені огірки покотилися майстернею.

— Ти здурів? Я цілий тиждень це на горбу пер! — розізлився Мстиславець.

— То попреш інструменти! До Литви їдемо, хіба не ти торочив мені про це останні два роки!? Де твої речі? — Федоров взяв у дорогу матриці та кілька мішечків із монетами.

— Так чого ж ти одразу не сказав? — зрадів помічник і поліз до скрині. Звідти він дістав дерев’яну ложку і урочисто підняв її догори.

— Я готовий.

Федоров на мить застиг. Чоловіки кілька секунд дивилися одне на одного, а тоді голосно розсміялися.

— Так я тобі вже взяв ложку, — крізь сміх та сльози промовив Федоров. — Скинь у другий мішок штихелі та інші інструменти.

— Але що ми будемо робити там, у Литві? — запитав Мстиславець, згрібаючи приладдя зі столу.

— Як що? Видавати “Апостол” і “Часослов”.

— Візьму ще це, — заявив Мстиславець, кладучи до мішка булки та два вцілілі глеки з хріновухою.

— А я це, — Федоров схопив у вільну руку шаблю, що після нічного нападу залишилась валятись на підлозі.

Чоловіки накинули мішки на спини і квапливо вийшли з друкарні, прищурюючи очі від травневого сонця та поривів вітру. Позаду почулися вигуки розлюченого натовпу. Завернувши за ріг, Федоров зупинився і поглянув на Нікольську вулицю, що була його домом і роботою останні десять років: люди з факелами якраз підійшли до сусіднього старого будинку і підпалювали його.

— Ідіоти, та це ж не друкарня! — вигукнув Федоров, ляснувши рукою себе по обличчю. — Такий вітер, вони ж половину Москви спалять!

— Справді!? А нечемний старий єпископ в якій половині? — радісно перепитав Мстилавець, погладивши щоку.

— Шкода стільки роботи…

Тут Іван Федоров звернув увагу на хлопця, що проходив повз, наспівуючи під ніс мелодію. Він був одягнений у потерту, але чисту сорочку та штани.

— Андронік, це ти? — запитав Федоров.

— Так, я Андронік, Андронік Нєвєжа, — голос юнака помітно тремтів. Лише коли придивився, він полегшено зітхнув. — А, це ви, барін Федоров. Налякали так. Шаблею задоволені?

— Та що ж це таке, — вигукнув позаду Мстиславець, обтираючи об дошку шматок кінського лайна, в яке вступив. За мить, втративши рівновагу, він ледь не впав разом із мішком у калюжу.

— Звісно, ти дуже хороший коваль, — Федоров підійшов та поплескав юнака по плечу. — Слухай, справу маю до тебе. Стати відомим хочеш?

— Відомим? — здивовано промимрив Андронік. — А нащо воно мені? Мене кілька людей і так знають. Я зброю для царської охорони роблю…

— Для царської охорони? Точно! Захист стане у нагоді. — Федоров показав на друкарню на Нікольській вулиці. — Впізнаєш ту будівлю, що біля того сараю, що палає?

— То ж ваша друкарня, барін, — Андронік махнув головою.

— Залишаю її на тебе. Якщо не згорить верстат, продовжиш друк книжок. Я допоможу тобі з Литви, як тільки зможу.

— Але барін… Книжки? Я ж навіть читати не вмію…

— До монастиря сходи, скажи, що хочеш книжки переписувати. Там швидко навчать. А тоді прикидайся дурником і тікай у друкарню, — не здавався Федоров. — Повір, багатим будеш і відомим. Це твій золотий ключик. У Москві є кілька німців, що допоможуть тобі. Я попереджу їх листом.

— Ви сказали багатим? — в очах Андроніка проблискнув вогник.

— Але почекай рік-два, поки все заспокоїться. Стережись московських священиків і особливо старого єпископа. І не забувай згадувати, що Іван Федорович тут був першим.

— Але ж барін…

— І візьми ще це, — Федорович простягнув Андроніку шаблю. — Вона тобі знадобиться.

Якраз закінчивши обтирати лайно зі взуття, Петро Мстиславець смикнув Федоровича за руку і ті хутко попрямували з мішками геть, залишивши ошелешеного Андроніка з ключами від типографії і шаблею в руках. Хлопець із грецьким іменем та неграмотним прізвищем, про минуле якого так ніхто і не дізнається, за кілька хвилин перетворився для кількох тисяч людей із перами, двох єпископів та товстого вузькоокого воїна на ворога номер один.

Як і будь-хто на його місці.

Теплого осіннього вечора 1574 Іван Федорович неспішно прогулювався православною частиною Львова. Будівельники храмової дзвіниці, на яку дав гроші сам Костянтин Корнякт, якраз закінчували робочий день і домовлялися піти до кнайпи на площі Ринок. Федорович йшов повільно, шкутильгаючи на ліве коліно. Біль розгулявся перед зимою. Друкар зупинився перепочити, спершись на цегляну стіну кам’яниці якогось грека. Вулиця була тихою і безлюдною, повз лише іноді проїжджали екіпажі зі скрипучими дерев’яними колесами. Металеві підкови залишали виразне ехо, із заспокійливим ритмом стукаючи об вимощену бруківкою вулицю. Раптом за спиною старого друкаря з’явився вусатий чоловік у чорному плащі. Федорович аж підстрибнув від несподіванки, коли чоловік майже пошепки сказав йому:

— Це ти Федоров?

Друкар не відповів. Він намагався перевести подих, серце калатало. Права рука інстинктивно опустилася на руків’я шаблі, яку він придбав після втечі з Москви і без якої ніколи не виходив на вулицю.

— Я з Москви. Ми маємо кілька запитань для тебе, — продовжив незнайомець.

Федорович зробив глибокий вдих і видих, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на чоловіка в чорному плащі. Сонце повільно опускалося за вежу Львівської ратуші, яку нещодавно відновили після чергової пожежі. Друкар випрямився та відповів, не повертаючись:

— Боюсь, ви обізналися. Я ФедорОвич, не Федоров.

Не чекаючи відповіді, старий друкар попрямував у напрямку площі Ринок вулицею, тісно забудованою сучасними цегляними будинками. Повз пройшла гучна компанія будівельників, що прямували до кнайпи.

Інші оповіді Олексій Дубров

Інші оповіді, ілюстровані Мариною Луцик

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №2: