(Не)правильні українці

Story in English, Geschichte auf deutsch, Historia po polsku, Рассказ на русском

Авторка Марічка Мельник

Ілюстраторка Катерина Сова

На грані двох світів

Перші російські військові з’явилися в моєму селі, що на півночі Київщини, на світанку 25 лютого 2022 року. Я прокинулася близько п’ятої ранку від наростаючого машинного гулу й тремтіння шибок. Незабаром піді мною затрусився диван, а ще за деякий час заходив ходором увесь дім. Обережно відхиливши фіранку, я виглянула у вікно. Повз неспішно, але неспинно тягнулася незліченна колона з БТРів, БРДМів, танків, самохідних установок, “Градів”, бензовозів, тягачів, машин для перекидання понтонів і глушіння зв’язку. Й тьма вантажівок із солдатами. Усі — підписані білою літерою “V”.

Побачене паралізувало. Причому — не тільки тіло, а й розум. Слова не складалися в речення, а пальці не знаходили потрібні літери на клавіатурі смартфона. Повідомлення на Facebook Сухопутних військ Збройних сил України — нещасні чотирнадцять слів про рух ворожої техніки територією моєї громади — я набирала, напевно, зі швидкістю одне слово за хвилину. А після того ще пів години заглядала в месенджер, чи не прийшла мені якась відповідь (не питайте, чому я думала, що хтось має мені відповісти).

Тоді можна було тільки припускати, як пролягав маршрут російських вояк до села. Але було цілком зрозуміло, куди вони прямували далі. Вулиця, на якій стоїть будинок моїх батьків, звідки я, майже не дихаючи, спостерігала всю цю страхітливу картину, — це частина траси Р-02, що веде на Київ. У звичайний час шлях звідси до міста займав не більше п’ятдесяти хвилин.

Ця процесія минула нас за дві з половиною години. Особливо не затримуючись на дорозі й залишивши по собі перше (і, на жаль, не останнє) прошите кулями авто — білий Opel Corsa 1998 року, що мав необережність виїхати їм назустріч. Чоловік за кермом і жінка на передньому пасажирському сидінні загинули. Їх розстріляли за двісті метрів від мого дому. Тридцять секунд прицільного кулеметного вогню, що відгукнувся глухим скреготом металу й тріскотнею розбитого скла, — і російська навала рушила далі.

Наступні “каравани” техніки, що проїжджали через село, були менш численні. Проте якщо раніше вони рухалися транзитом, то тепер почали робити зупинки. Подекуди — щоби почекати тих, хто трохи відставав, інколи — щоби розбити польову кухню. Та головним чином — аби сховатися поміж людських домівок від влучних обстрілів українських військових, які стали горою, щоби не підпустити ворога до столиці.

Ми з рідними не могли цього бачити, але прекрасно чули.

“Ми” — це мама, тато, я. А також брат Андрій із дружиною, сестра з чоловіком Олегом і троє моїх племінників. Вони приїхали в село одразу по тому, як Росія вдарила ракетами по нашим аеродромам і військовим складам. Понадіялися, що тут буде безпечніше перебути війну, ніж у місті.

“Перебуваючи війну”, ми швидко навчилися вловлювати навіть ледь чутні вібрації землі й пізнавали наближення колон заздалегідь, ще до їхньої появі на горизонті. А їхні простої в межах села, зазвичай, перележували на підлозі у веранді (батьківський дім спланований так, що це найвіддаленіша кімната від вулиці) або пересиджували в погребі. В перший же день знесли туди два дерев’яні піддони, старі матраци, подушки, ковдри, свічки з сірниками, дев’ятнадцятилітровий бутель із питною водою й совкову лопату.

Вибір місця сховку залежав від того, наскільки близько й гучно стріляли поруч.

Кожна хвилина під час перечікування небезпеки здавалася вічністю, що не має початку й кінця. Кожне настання темряви поглиблювало внутрішню тривогу, малюючи перед очима сотні невтішних сценаріїв того, що нас очікує, якщо Україна не вистоїть. Кожен схід сонця ніс надію на те, що все, що відбувається, — це просто страхітливий сон й ось-ось настане пробудження, в якому немає війни. Та сподівання були марні.

Зранку на третій день російського вторгнення в селі зникли електроенергія й мобільний зв’язок, а разом із ними — і можливість хоч якось допомогти нашим захисникам, передаючи інформацію про переміщення ворожої техніки. Єдина опція, яка ще залишалася доступною, — це “допомогти” росіянам краще орієнтуватися на місцевих дорогах. Тож прихопивши з собою лом, мої брат і зять, Андрій та Олег, пішли знімати знаки з назвами населених пунктів. Перша їхня вилазка з цією метою минула без особливих пригод. А ось наступна…

По обіді 28 лютого чергова орда, що сунула двома смугами дороги одразу, почала з’їжджати з головної траси й розпорошуватися селом. Солдати з автоматами в руках вривалися чи не в кожну другу хату, нахабно заявляючи господарям: “Ми пасєляємся!” “Припаркували” свою техніку в парку. Вдерлися в школу й клуб, де облаштували собі комендатуру й військовий госпіталь. До вечора на всіх великих і маленьких вулицях вже стояли блокпости. Час від часу лунали автоматні черги.

Ми опинилися під окупацією.

Надворі сутеніло, коли Андрій і Олег поверталися зі своєї “спецоперації”. Їм залишилося не більше ста п’ятдесяти метрів додому, коли на вулицю Білу, якою пролягала їхня дорога, в’їхали й зупинилися БТР і військовий джип. Звідти висипало до півтора десятка солдатів.

Чиї це вояки — не було жодного сумніву. Їх видавали колорадські стрічки, якими вони були обвішані, як собаки блохами, і мова. Тон, ритм, темп, наголоси — зовсім нетипові для “нашої” російської мови.

Брат і зять викинули лом і спробували сховатися за найближчим парканом, але безуспішно — їх побачили й схопили. Обшукуючи, змусили роздягнутися до пояса. Ретельно видивлялися, чи, бува, немає на тілі нацистських тату, відбитків від віддачі приклада чи носіння бронежилета, а на руках — слідів пороху. Тримаючи на мушці, перевіряли списки викликів, повідомлення й знімки в галереї їхніх смартфонів. Не знайшовши, до чого причепитися, Андрія і Олега відпустили.

— Ми прішлі навадіть здєсь парядак, — зверхньо, смакуючи кожне слово, відчеканив їм один із окупантів, бурят за національністю, наостанок. — Ідітє й пєрєдайтє всєм!

— Ніколи. Ніколи в житті я більше й слова не вимовлю російською. Й не відгукнуся на неї, — розповідаючи вдома про пережиту пригоду, підсумував брат.

Із-поміж нас трьох Андрій — старший. Від сестри — на три роки, від мене — на дев’ять. Тож він перший покинув батьківський дім у селі, поїхавши на навчання до одного зі столичних вишів. Я рідко згадую про цю різницю в роках, але де в чому вона мала вагомий вплив. Київ 1998-го, коли туди перебрався брат, і Київ 2007-го, коли я вирушила вслід за ним, за мовною картиною — два різні міста. Не засвоїти російську в нього практично не було шансів.

Вся родина зібралася у веранді, де віднедавна ми почали проводити наші спільні вечори.

Двері зачинені на один оберт. Вікна щільно затулені покривалами. На столі мерехтить, кидаючи тіні на стіни, свічка. Решта будинку — суцільна темрява. Всі одягнені (напоготові, щоби вибігати в погріб). Поруч із кожним — персональний тривожний рюкзак.

Андрій сидів на стільці поруч зі мною, й я буквально відчувала, що він тремтить усім тілом.

Його дрижаки передалися кожному в кімнаті. Всі чудово усвідомлювали, що ця зустріч із російськими парядканавадітєлями могла закінчитися зовсім інакше. Поміж нами залягла глибока мовчанка. Моя уява буяла кривавими сценами, від яких стискалися внутрішні органи й кололо в п’ятах.

— Усі мої колеги розмовляють українською, — подала я голос, щоби розірвати цю гнітючу німоту, і сьорбнула чай із чашки з наклейкою “Мочи Манту”.

— У мене на підприємстві більшість працівників — російськомовні. Але в розмові зі мною вони переходять на українську, — озвалася сестра, сидячи на пуфі й гойдаючи на колінах трирічну доньку. — Хоча ця зміна відбулася зовсім недавно, після Майдану.

— А в моєму офісі української практично не почуєш. Від сили — двоє-троє нею спілкуються, — зауважив брат. — Але відтепер хай валять усі лісом зі своєю російською!

— Ну справді, якщо війна — не достатній привід відмовитися від російської, тоді я навіть не знаю… — знову заговорила я. В душі я дуже раділа такому рішенню Андрія, хоча усвідомлювала, що злукавила, приписавши його війні. Бо війна триває вже дев’ятий рік, а остаточний вибір на користь рідної мови він зробив лише тоді, коли зустрівся з нею віч-на-віч.

Попри мої намагання в кімнаті знову запала тиша. Та принаймні тепер вона звучала українською.

— У вас вода нормальна? — почула я голос сусідки, що перемовлялася з моєю мамою через сітку на городі наступного ранку. Поруч із нею стовбичив незнайомець. Ми з братом стояли осторонь, біля нашого ґанку, але прислухалися до їхньої бесіди.

Сусідку звати Леся. Я знаю про неї небагато, бо вона відносно новенька на нашій вулиці. Живе через один будинок від нас. Родом із Полтавської області. До сорока років. Двічі одружена й двічі розлучена. Від двох шлюбів — двоє дітей. На цьому відомі мені факти з її біографії закінчуються й починаються чутки. Наприклад, що її перший чоловік нині — ополченець у ОРДЛО. А другий, із яким вона ще не встигла роз’їхатися, — теж великий молодець. Як тільки пролунали перші вистріли поблизу — забрав молодшого, рідного, сина й пішов із ним у дім до своїх батьків, що в глибині села, покинувши її саму з старшим.

— Та де там! Щоб із скважини качать, насос же треба, а з колодязя вода — рижа. Коли ж то ми його чистили останній раз? За царя Гороха… А тобі немає де води набрать? — розпереживалася мама.

— Та є! Я зараз у Сергія, — Леся кивнула на чоловіка поруч, який виявився нашим сусідом через городи. — Він приютив мене з Вітьком, бо у нас все ж на електриці. Там зараз так холодно, що зуб на зуб не попадає. А в нього хоч грубка є…

— А що ви за фестивалі ледь не до ранку справляли, що хата вся світилася й торохтіла? — допитувалася мама.

— Так вчора ж ввечері рускі прийшли. Спочатку всі закапелки обнишпорили, а потім рішили влаштувать собі баню. Підключили генератори в дворі й ото пів ночі гріли воду. Купалися-одмивалися з дороги. Чаями одігрівалися, бо померзли ж… Але на чай та вода не годиться…

— То ти про воду для кого питаєш? Для рускіх? — уточнила спантеличена мама.

— Та вони адекватні! — завзято взялася переконувати маму Леся, а Сергій поруч енергійно кивав головою, мабуть, для підсилення ефекту. — Вони зовсім не знали, куди їх везуть. Керівництво видало їм пайок на два дні й сказали, що відправляють на учєнія… — сусідка слово в слово повторювала російську пропаґанду й геть не усвідомлювала цього.

— Адекватні?! А як же люди, яких вони розстріляли? Просто так, без жодної причини… — вибухнув біля мене Андрій. Не чекаючи Лесиної реакції, він розвернувся й пішов геть. А я залишилася на місці, задумавшись.

Вулиця, де розташований Сергіїв будинок, — це та сама, де російські вояки перестріли моїх брата і зятя. Скільки себе пам’ятаю, вона називалася Совєцькою. Перейменувати її вирішили в 2015 році, коли я ще не жила з батьками. Спочатку я щиро раділа, почувши, що в рідному селі, вслід за усією Україною, відбувається декомунізація. Але емоції змарніли, коли я почула нову назву. “Біла? Серйозно?” Якщо можна було вибрати щось максимально безсенсове й порожнє, то мої односельці впоралися на відмінно. Бо єдине, що насправді закладено в це перейменування, — так це їхня неспроможність прорефлексувати історію України 20 сторіччя й чітко означити власну позицію стосовно совєцького минулого.

І ось тепер маємо безпосередній наслідок. Новітні совєти — прямі нащадки тих, хто сто років тому не міг змиритися з проголошенням незалежності Української Народної Республіки й силоміць нав’язав нам СССР — буквально постукали нам у двері. Й знову — прикладами автоматів. Принагідно оголошуючи, що “нєт такой страни — Украіна”.

— Наши пацани уєхалі… — скрушно зітхнула Леся, тримаючи над дерев’яним парканом, що розділяє нас, два термоси з холодною водою.

Минав третій тиждень, відколи в селі зникла електроенергія. Моїй родині пощастило: в нас підведено газ. Але багатьом односельцям, у яких опалення хат і готування їжі було зав’язане на електриці, довелося суттєво переглянути свій побут. Так, наприклад, кухня моїх найближчих сусідів справа вимушено переїхала на город, що простягається одразу позаду їхнього дому. Там господар змайстрував із цегли тимчасову напів пічку-напів плиту. Біля неї прихистили й Лесю зі старшим сином, бо ж хату Сергія зайняли росіяни.

Економлячи дрова, саморобну плиту розпалювали раз на день. Зазвичай, в обідню пору. А вранці й увечері старалися обходитися чаями. Мама кликала сусідів готувати їжу в нас на газу, та вони відмовлялися. Лише час від часу просили гріти для них воду.

“Чого це Лесю раптом на російську пробрало? І які-такі пацани уєхалі?”, — встигло мелькнути в голові, поки я, перестрибуючи через білюсінькі підсніжники, жовті й фіолетові крокуси на маминій клумбі, пробиралася до паркана. Я стала однією ногою на пеньок, щоби дотягнутися до тари з водою, зазирнула по той бік, де стояла сусідка, й побачила її набурмосене обличчя. “Справді, засмучена. Не здалося”.

Засмучена, але, як кажуть у моєму селі, — в повному бойовому розкрасі. Намальовані чорним брови, підведені очі, туш, тоналка, рум’яна, помада (чи то блиск для губ?). Русяве волосся, зібране в хвіст ледь не на маківці. Манікюр. Новий спортивний костюм. І багато-багато лавандового парфуму.

Лесин зовнішній вигляд дуже дисонував із моїм.

Тиждень немита голова, на якій цілком можна смажити яєчню (коли в домі замість постійних трьох — десятеро мешканців і одна на всіх пляшка шампуню, кожна його крапля — золота). Обличчя, яке не те що макіяжу, а звичайного крему для зволоження не бачило вже днів вісімнадцять, мабуть. Зрізані попід самі пучки нігті, під які все одно якось умудрявся забиватися бруд.

Я в братових штанах, які колись мама перешивала на мене, але калоши все одно довелося підгортати, та розтягнутому в’язаному светрі, який носила ен років тому, ще студенткою. Мені йшлося про те, щоби було тепло, зручно й не шкода зайти в сарай до кіз, яких я допомагала порати батькам (пахло від мене відповідно!). А Леся, здавалося, чи то щойно повернулася, чи саме збиралася до когось на побачення.

— Доброго ранку! — кинула я Лесі, простягаючи руки, щоби перехопити від неї термоси. Й одразу прикусила язик.

Таке звичне вітання останні пару тижнів здавалося геть недоречним. Автоматично вилітаючи з рота, воно залишало по собі гіркуватий, як після грейпфрута, присмак. Звучало, як насмішка. Бо який, до біса, “добрий” ранок, коли ти всю ніч не спав, рахуючи не слоників і овечок, а артилерійські постріли чи кола, які намотував ворожий гелікоптер над твоїм дахом? Одразу після цієї фрази люди, наче виправдовуючись, зазвичай, додавали “ну, якщо можна так сказати” й винувато опускали очі додолу. “З новим днем!” — якось пізніше привітався зі мною ще один сусід із нашого кутка, йдучи назустріч із півторарічним сином. Ці слова, на мою думку, краще відображали нашу нову реальність, в якій не було відомо, чи настане для тебе завтра.

— Хто поїхав, Лесю? — перепитала я, спершись плечем на дерев’яний стовп, аби легше було втримати баланс, стоячи на одній нозі.

— Пацани наши… — я все ще не розуміла, про кого вона веде мову, бо українських військових у селі не було. Ходили чутки, що передбачався якийсь загін, але до приходу російських солдатів зайняти позиції наші хлопці не встигли, а згодом уже й не було можливості. Зреагувавши на мої вигнуті дугою брови, жінка пояснила. — Ну, пацани, каториє в нас тут стаялі, — й махнула рукою в кінець городів. На вулицю Совєцьку Білу.

Її відповідь буквально збила мене з ніг. Втративши рівновагу, я незграбно звалилася з пенька, потоптавши мамині квіти. “Може, це слухові галюцинації?” — засумнівалася я, відмовляючись вірити власним вухам.

Я не піднялася, щоби продовжити розмову, а мовчки розвернулася й із термосами в руках попрямувала до хати гріти воду на чай.

Дерев’яний паркан більше не видавався мені ані стійкою опорою, ні надійною загорожею.

— Я чогось не розумію в Лесиній поведінці, — завела я розмову з рідними того ж вечора, коли ми знову зібралися у веранді. Вранішнє спілкування з сусідкою не давало мені спокою.

— А що не так? — відреагувала на мої слова мама. Вона стояла біля відчинених з кухні дверей і готувала пійло, щоби нагодувати козенят.

— Наприклад, вона називає окупантів “нашимі пацанамі”. Колотить їм чаї, щоби бідосі не сильно мерзли. Наряжається до них, як новорічна ялинка… Па-рускі заговорила, що зроду-віку такого не було, — перелічувала я все, що мене збентежило, вмощуючись на пуфа біля столу.

— Ну вона ж — женщіна маладая, свабодная… Може, чоловіка шукає. Наступного, — знизуючи плечима, припустила невістка.

— Може, але… Що, як наша сусідка — колаборантка? — наважилася я все-таки озвучити вголос свою підозру.

— А що це слово означає? — попросила пояснити мама.

— Це від англійського “collaborate” — “співробітничати”. Колаборант — це той АБО ТА, — наголосила я навмисно, — хто співпрацює з ворогом своєї держави під час війни. В нас це слово менш відоме, бо в Совєцькому Союзі таких частіше називали “ізменнікамі Родіни” чи “пасобніками фашистов”.

— А чи не перегинаєш ти палицю? — вступилася мама за сусідку. — Яким боком тут Леся?

— Мам, співпрацювати можна по-різному. Не обов’язково рити разом із рускіми окопи чи подавати їм артилерійські снаряди, — наполягала я на своєму. — У СССР потрапити в списки “ізмєнніков Родіни” можна було лише за те, що тобі “пощастило” опинитися на окупованих нацистами територіях… Це, звісно, не дуже вдалий приклад, щоби поговорити на цю тему, — зупинила я сама себе. — Але є кращий, якщо ви готові слухати мене довго.

Я обвела всіх питальним поглядом і, не почувши заперечень, продовжила.

— Пам’ятаєте, я восени минулого року літала з колегами до Нідерландів? Ось там я потрапила на цікавезну виставку під назвою “Війна, що тривала” в Національному архіві в Гаазі. Вона розповідала про виклики, з якими зіткнулася ця країна після Другої світової. Й спровокувала мене копнути трохи глибше…

Мама відставила прозоре пластикове відерце з вечерею козенят убік і присіла на другий пуф біля мене.

(Не)видимі діти (не)правильних батьків

— Радий вітати вас усіх в Амстердамі з цієї особливої нагоди… — широко всміхаючись, озвався з-за трибуни у конференц-холі Берс ван Берлахе (Beurs van Berlage) ошатно вбраний чоловік, на грудях якого красувався почесний колар.

У суботу, 2 лютого 2002 року, тут, у приміщенні колишньої фондової та товарної біржі, збудованої в самісінькому центрі міста на межі 19 і 20 сторіч, зібралося близько шестисот людей. Серед них — члени королівської родини Нідерландів, прем’єр-міністр, деякі урядовці та парламентарі. Всі їхні погляди були прикуті до промовця з прикрасою на грудях та молодої пари, що сиділа на стільцях перед ним — чоловіка у парадній уніформі капітана королівського флоту й жінки в довгій шовковій сукні слонового кольору з п’ятиметровим шлейфом. Її голову прикрашали коштовна тіара та мереживна фата, а в руках вона тримала букет із білих троянд, гарденій і конвалій.

— На превеликий жаль для наших англомовних та іспаномовних гостей, ми, як ви розумієте, будемо говорити нідерландською. Проте, насправді, все дуже просто: нідерландською англійське слово “yes” й іспанське “sí” ми вимовляємо “ja” — тож для вас не буде складно зрозуміти найбільш важливу частину цієї церемонії, — пожартував англійською той самий чоловік, який вже подавав голос, і присутні блискавично відгукнулися сміхом.

За трибуною стояв Джоб Коен — мер Амстердама. Йому випала неабияка честь — укласти цивільний шлюб крон-принца Нідерландів Віллема-Олександра та його обраниці Максими Сорреґ’єти, родом із Аргентини, яка одразу після одруження почала називатися принцеса Оранська-Нассау.

— Цей шлюб є підтвердженням союзу з цілою країною, — продовжив Коен рідною мовою. І багатозначно наголосив. — Ви, наречений, звикли, що ваше життя — це завжди й суспільне. Для вас, наречена, все це ще відносно нове, хоча останніми місяцями ви відчули, що все це означає (…) Сподіваємося, що ви полюбите цей інколи складний, але водночас чудовий клаптик землі так само, як і спадкоємного принца цієї країни…

Вже за кілька митей ударом церемоніального молотка мер закріпив їхнє “ja”, сказане одне одному, — й зала вибухнула вітальними аплодисментами.

Одразу з історичної біржі, що тепер служить амстердамцям на зразок італійських palazzo pubblico, молодята вирушили за церковним благословенням шлюбу до Ніве Керк (Nieuwe Kerk). Тут, у храмі 15 сторіччя, що на центральній площі міста Дам, традиційно відбуваються всі королівські урочистості: інавгурації, весілля тощо. Під час богослужіння, що проводив королівський капелан Карел тер Лінден, вони ще раз підтвердили свою взаємну згоду одружитися й обмінялися обручками, які подарував парі брат Максими.

З поваги до коріння новоспеченої принцеси наприкінці церемонії зіграли “Прощавай, Ноніно” (“Adiós Nonino”) — тужливе, але вкрай красиве танго аргентинського композитора Астора П’яццолли. Він написав цей твір у жовтні 1959 року, через кілька днів після того, як, перебуваючи далеко від рідного дому, отримав звістку про смерть батька. Вже кілька десятиріч ця композиція має велике символічне значення для аргентинців за межами Аргентини, навіюючи їм ностальгічні спогади про батьківщину.

У цей день на вулиці Амстердама вийшли тисячі нідерландців — із помаранчевими прапорцями й повітряними кульками, коронами та капелюхами, шарфами чи шаликами, щоби разом із усіма відсвяткувати весілля свого улюбленого принца. Збираючи їхні вітання, подружжя у супроводі почесної варти зробило невеликий тур у королівській кареті центральними вулицями міста й невдовзі знову опинилося на площі Дам. Цього разу — в Королівському палаці, на балконі якого вони — під радісні крики й оплески натовпу — нарешті, поцілувалися.

У цей момент Віллем-Олександр і Максима виглядали насправді щасливо. Єдине, що в найрадісніший день їхнього життя могло завдавати їм трохи жалю, — це те, що поруч не було батьків принцеси. Її тато виявився настільки небажаним гостем для нідерландців, що відвідування весілля рідної доньки йому заборонили. Мама ж не приїхала з почуття солідарності з чоловіком. І молодята вимушені були з цим змиритися, адже інакше їхній шлюб міг би взагалі не відбутися.

Покохавши одне одного й ухваливши рішення одружитися, Віллем-Олександр і Максима наступили на дуже чутливу мозолю, що на той момент уже понад пів сторіччя не давала спокою нідерландському суспільству. Її стрижень був закладений Другою світовою війною.

Коли восени 1939 року Гітлер і Сталін розв’язали нову війну в Європі, Нідерланди сподівалися зберегти нейтралітет. Однак трюк, який вдався їм у роки Першої світової війни, цього разу спрацював зовсім ненадовго.

“Мій народе!

Після того, як всі ці місяці наша країна з ретельною скрупульозністю дотримувалася суворого нейтралітету, не маючи іншого наміру, як суворо та послідовно підтримувати цю позицію, минулої ночі німецькі збройні сили розпочали раптовий напад без найменшого попередження…

Я та мій уряд зараз виконуємо свій обов’язок. Виконуйте й свій, скрізь і за будь-яких обставин, кожен у тому місці, де він знаходиться, з граничною пильністю і з тим внутрішнім спокоєм і віддачею, які дозволяє чисте сумління”.

10 травня 1940 року цю прокламацію королеви Вільгельміни — прабабусі Віллема-Олександра — надрукували всі місцеві газети. Рано-вранці цього дня німецькі літаки скинули перші бомби на нідерландські міста. Це стало початком війни, якої країна так старанно намагалася уникнути. Звісно, королівські війська чинили опір, але зрештою змогли протриматися лише кілька днів. Уже 14 травня вони капітулювали перед нацистською Німеччиною, а ще за два тижні на цій території було створено рейхскомісаріат Нідерландів — окупаційну адміністрацію, що зберігала владу над країною до травня 1945 року.

Весь цей час королева разом із прем’єр-міністром та іншими членами уряду перебували в еміграції. Вони встигли евакуюватися напередодні капітуляції й навідріз відкинули мирні переговори з Німеччиною. Решта звернень Вільгельміни до народу лунали вже з Лондона, де за допомогою Служби БіБіСі було запущено підпільну нідерландську радіопрограму “Радіо Оран’є” (“Radio Oranje”). За роки війни вона виступила по радіо понад тридцять разів. Здається, не було жодної промови, де королева не згадала б і не подякувала б за героїчну оборону королівських збройних сил і завзятий пасивний спротив цивільного населення, що опинилося під окупацією. Пам’ятаючи про це, нідерландці часто називають її ніяк інакше, як “матір’ю опору” або “матір’ю вітчизни”.

Точні втрати Нідерландів за роки Другої світової війни до сьогодні невідомі. Дослідники називають приблизно наступні цифри: 102 000 голландських євреїв та 215 ромів і синтів були знищені в нацистських таборах смерті; 16 000 солдат і 30 000 цивільних загинули в результаті воєнних дій; ще 50 000 нідерландців померли внаслідок погіршення стану здоров’я; від 15 000 до 25 000 — не пережили “голодну зиму” 1944-1945 років; 8 500 — загинуло на примусових роботах у Німеччині, 2 000-3 000 — були страчені нацистами за участь у русі опору. Цей перелік неповний. Загалом нараховують близько 250 000 жертв (станом на 1942 рік у Нідерландах проживало близько 9 млн людей).

Вже у найближчий повоєнний час пам’ять про Другу світову війну стала наріжним каменем національного міфу, що — як і будь-який інший міф за своїм призначенням — мав об’єднати нідерландське суспільство, викликати в нього почуття солідарності. Він наголошував два важливі моменти. Перший — що всі громадяни країни, а не лише євреї, стали жертвами нацистського режиму. Другий — що всі громадяни країни, як один, ризикуючи власним життям, чинили запеклий опір окупантам.

Таке трактування власного воєнного досвіду підживлювало загальне переконання, що нідерландці — хороші хлопці, які в непростих обставинах зробили правильний вибір. Безумовні герої, яким немає чим дорікнути.

Здавалося б, нічого крамольного.

Не було б нічого крамольного, якби не нехтування історичною правдою. З одного боку, правдою про те, що голландські євреї зазнали незрівнянно більшого горя, ніж решта членів нідерландського суспільства. А з іншого — що була частина громадян, що підтримувала або співпрацювала з нацистами. А отже, не всі в Нідерландах були безневинними жертвами чи героїчними борцями за визволення.

“У звільнених Нідерландах не буде місця для зрадників”, — зауважила королева Вільгельміна в одній зі своїх радіопромов із Лондона. Отримавши повідомлення, що тисячі нідерландців підозрюються у колабораціонізмі, вона разом із прем’єр-міністром Пітером Гербранді заходилися розробляти відповідне законодавство, щоби мати змогу покарати відступників. Це робилося так заздалегідь у тому числі й для того, щоби пересічні нідерландці, бажаючи справедливої відплати, не взялися за сокири власноруч (утім, повністю уникнути випадків самосуду таки не вдалося).

Наприкінці грудня 1943 року були ухвалені чотири закони: указ про надзвичайне кримінальне право, декрет про спеціальні суди (в тому числі й касаційний), указ про надзвичайну юстицію та декрет про помилування. Разом із декретом про політичні правопорушення, який був прийнятий пізніше, в 1945 році, ці документи заклали нормативно-правові основи спеціального правосуддя, що відбувалося в Нідерландах у перші повоєнні роки. На початках ним опікувалася тимчасова Військова адміністрація під командуванням генерала Крулса, пізніше — Генеральне управління спеціальної юстиції при Міністерстві юстиції Нідерландів.

За приблизними оцінками, в рамках спеціального правосуддя було заарештовано до 150 000 колаборантів, які відтоді були пожиттєво затавровані як “неправильні” нідерландці. Їх помістили в табори для інтернованих осіб, які були спеціально створені з цією метою, як-от “Де Верхілд Ханд” (“De Vergulde Hand”) у Влардінгені, або у в’язниці, казарми чи табори, які вже існували. Так, наприклад, із квітня 1945 по грудень 1948 року частина затриманих членів Націонал-соціалістичного руху Нідерландів і голландських добровольців із нацистських органів тотального контролю й безпеки СС і СД утримувалися в Вестерборку. Під час окупації це був головний транзитний пункт, звідки нацисти потягами відправляли голландських євреїв до таборів смерті, що знаходилися на території Польщі, Чехії та Німеччини.

Всього у Нідерландах діяло 130-180 таборів для інтернованих. На перших порах наглядачами там служили колишні учасники опору. Багато в’язнів, що утримувалися в цих таборах, страждали від епідемій, систематичного недоїдання й жорстокого поводження. Відомо про щонайменше 89 інтернованих осіб, які померли в Вестерборку лише впродовж перших чотирьох місяців перебування там. Також є свідчення, що в “Де Верхілд Ханд” арештовані вдень і вночі були закуті в кайданки й сковані одне з одним за допомогою ланцюга.

Що це було — поодинокі інциденти чи приклади систематичних зловживань? Відповідь на це запитання шукав Парламентський слідчий комітет із питань урядової політики 1940-1945 років, що розпочав свою роботу в 1947 році. “Майже скрізь охоронці не шкодували сил, щоби мучити та жорстоко поводитися з беззахисними людьми, для чого використовували ті ж самі методи, що й німці під час окупації”, — через два роки написав у своєму звіті барон Ван Туйля ван Серооскеркен, якому доручили перевірити умови перебування “неправильних” нідерландців у таборах.

Але зроблені ним висновки трохи запізнилися. Більшість таборів для інтернованих осіб вже припинили своє існування. Та й узагалі всі ці розмови були не на часі: не вписувалися в героїчний дискурс, що панував у суспільстві. Тож ніяких наслідків це розслідування за собою не мало.

150 000 арештів. Жодні слідчі, прокурори й судді не могли б дати раду такій лавині обвинувачень. Тому на лавах підсудних в Амстердамі, Арнемі, Гертогенбосі, Гаазі та Леувардені, де діяли спеціальні суди, опинилася від сили лише третина потенційних колаборантів, за якими рахувалися більш серйозні провини. Решта не були притягнуті до кримінальної відповідальності й, відбувши від кількох місяців до двох років у згаданих таборах для інтернованих, були відпущені на волю.

За підсумками спеціального правосуддя було ухвалено понад 14 000 вироків. Велика частина з них стосувалася нідерландців, які були членами Націонал-соціалістичного руху (Nationaal-Socialistische Beweging). NSB — єдина легальна партія, що діяла в країні під час окупації й відкрито співпрацювала з нацистами. На вересень 1943 року вона мала у своїх лавах до 100 000 партійців.

На засуджених чекали дуже різні вироки: від кількох років позбавлення волі до довічного ув’язнення й навіть страти. В 1945 році задля покарання осіб, винних у найбільших військових злочинах і злочинах проти людяності, в Нідерландах відновили смертну кару. Й більшістю населення цей крок вітався. Один із колишніх прокурорів, який працював у Спеціальному суді Леувардена, пізніше згадував у якомусь зі своїх інтерв’ю: “Ми були завалені заявками. Нам пропонували подарунки (…) в надії, що ми зможемо забронювати місце на трибунах. Зали судових засідань були переповнені. Іноді можна було почути, як аудиторія кричала “Браво!”, коли було винесено смертний вирок”.

Перша офіційна страта колаборанта відбулася в Нідерландах 16 березня 1946 року. Того дня розстріляли Макса Блокзійла — журналіста й радіоведучого, що відповідав за нацистську пропаґанду на окупованій території. Востаннє смертна кара була застосована 21 березня 1952 року — для покарання есесівця Андрієса Пітерса та керівника СД у Фрісландії Артура Альбрехта, які мали на своїй совісті десятки фактів катування і розправ над людьми.

Багато смертних вироків згодом були замінені довічним ув’язненням. Зокрема, зі ста сорока п’яти осіб, щодо яких було відповідне судове рішення, стратили лише сорок дві. Решту врятувало королівське помилування.

Єдиною жінкою серед засуджених до смерті була Анна (Анс) Ван Дейк — завербована нацистами єврейка. Вдаючи з себе учасницю руху опору, вона дізнавалася, де переховуються інші євреї, й за винагороду повідомляла про це окупаційну владу. Вона є однією з найвідоміших “мисливців за євреями” в Амстердамі. На її рахунку було щонайменше сто сорок п’ять жертв. У якийсь час навіть поширилася версія, що саме вона викрила сховок Анни Франк. І хоча ця підозра не знайшла офіційного підтвердження, до сьогодні в Нідерландах ім’я Анни Ван Дейк є прямою асоціацією зі зрадою.

Судові процеси — не єдине покарання, що чекало на тих нідерландців, яких помітили в співпраці з нацистами. Згідно з королівським указом були створені спеціальні ради з очищення, що охоплювали різноманітні сфери суспільного життя: державну й військову службу, поліцію, пресу, бізнес, творчі професії тощо.

“Позбавити права голосу та участі у виборах”, “конфіскувати майно на суму 20 000 гульденів”, “позбавити права займати керівну посаду в будь-якій компанії будь-якої галузі бізнесу терміном на десять років”, “позбавити права претендувати на спільне з дружиною майно”, “позбавити права працювати на будь-якій журналістській посаді”, “заборонити участь у конкурсах, що проводяться в галузі архітектури, а також участь у журі таких конкурсів на три роки”, “відправити у відставку без права на пенсію”, “заборонити будь-яку публічну професійну практику, в тому числі членство у професійних об’єднаннях на шість років” — це приклади санкцій, що накладалися на колаборантів радами з очищення. Часто — у різних конфігураціях і як додаток до рішення про інтернування, яке таким чином (пост фактум) легітимізувалося. Впродовж 1946-1950 років спеціальну перевірку пройшло понад 60 000 нідерландців. Третина з них були покарані ураженням у певних правах.

Озираючись у минуле сьогодні, можна почути думку, що політика Нідерландів щодо нацистських колаборантів була надто суворою, навіть жорстокою. Але в опонентів напоготові є контрарґумент: це було необхідне зло, зате тепер ніхто не може закинути нідерландцям, що вони покривають людей, винних у військових злочинах чи злочинах проти людяності, або ж просто нацистських посіпак. І в цьому є свій резон. Однак, у кожному твердженні можна знайти слабке місце. Тут це — діти “неправильних” батьків.

“Я народилася в Роттердамі і була другою донькою пари, де дружина виконувала роль домогосподарки та матері, а чоловік заробляв на життя кресленням кораблів. Наш будинок виходив на стадіон Феєнорд, він був у Південному Роттердамі, тому вцілів під час бомбардувань у травні 1940 року. Моя сестра народилася перед війною, у лютому. Мої батьки тоді були одружені майже два роки (…)

Коли я народилася, мій батько сидів у підніжжя ліжка у формі NSB. Я народилася у тіні свастики і роками дивувалася, як я змогла колись вибратися з цієї тіні… ”

Жінку, що написала ці рядки, звати Гонда Шефель-Баарс. Вона — одна з перших членів фонду “Веркгруп Херкенінг” (Stichting Werkgroep Herkenning), що був заснований у 1981 році для привернення суспільної уваги до досвіду дітей “неправильних” батьків. А ще вона — як зрозуміло зі вступних слів — сама є донькою колаборанта.

У січні 1942 року її батько приєднався до Націонал-соціалістичного руху Нідерландів. Що саме рухало ним тоді, нині зрозуміти складно. Можливо, він зробив цей вибір через те, що частково розділяв погляди нової німецької ідеології. Гонда пригадує, що він був расистом, антисемітом і “продовжував проклинати євреїв роками після війни”. Можливо, чоловік спокусився на економічні дивіденди, що давало членство в партії — єдиної незабороненої нацистами. Коли на східному фронті назрів перелом і совєцька Красна армія почала відтісняти німецькі війська з СССР, він пішов на війну добровольцем, бо, крім усього іншого, був ще й запеклим антикомуністом.

Восени 1944 року, за вказівкою батька, її мама разом із дітьми втекла до Німеччини. Вона не була єдиною. Спеціальними потягами туди виїхало 65 000 нідерландських біженців, переважно — сім’ї членів NSB. Але це їх не врятувало: вже через кілька місяців більшість повернулися назад, частина — як мама Гонди — опинилися в таборі для інтернованих осіб у Хогезанді.

Коли їхню групу переводили до місця утримання, обабіч дороги стояли місцеві мешканці, які кричали й плювали на жінок і дітей, що проходили повз.

“Вони не задавалися питанням, винні ці жінки чи ні, чи вони, можливо, чинили опір політичному вибору своїх чоловіків, як моя мати, [але] безрезультатно. Вони, насправді, не бачили дітей; якби вони могли сприймати нас як дітей, вони б усвідомили, що ми невинні в будь-якому випадку, тому що ми поза будь-яким політичним вибором. Але страждання п’яти років окупації затьмарили їм зір (…)

Для мене це момент, коли мене відкинув власний народ, коли я перестала належати до голландського народу. Ми стали вигнанцями, і з тих пір я емоційно була без громадянства, хоча, звичайно, у мене є лише голландський паспорт”.

Мама Гонди не належала до партії, тому з табору для інтернованих її відпустили приблизно через три місяці. На цей час вона віддала доньок сестрі, що жила в Амстердамі. В цьому їм дуже пощастило. Якби обвинувачені в колабораціонізмі були обоє батьків, держава забрала б дівчаток під свою опіку. Цим переймалося Бюро спеціального догляду за молоддю, створене в структурі Міністерства юстиції Нідерландів. Впродовж 1944-1945 років у інтернованих осіб було вилучено близько 20 000 дітей. 8 000 з них розмістили в окремих дитбудинках, 12 000 — у прийомних сім’ях.

Гонду з сестрою і мамою тимчасово прихистили родичі: спочатку бабуся з боку батька, а пізніше — без особливої охоти — мамині батьки. За членство в NSB та негативні висловлювання проти королеви Вільгельміни її батько отримав відносно невеликий термін, який до того ж скоротила амністія. Його звільнили в серпні 1948 року. Сім’я возз’єдналася, але насправді шлюб її батьків вже був майже зруйнований, “як багато шлюбів, в яких партнери не бачили одне одного роками”.

Вони переїхали жити в невелике село, де ніхто не знав їхнього минулого й де батьку було значно легше влаштуватися на роботу. Тут доньки пішли до школи. Саме там Гонда дізналася, “що означають букви NSB і чому нам слід мовчати про певні речі. Потім на уроці історії я почула історію “про героїв опору та поганих хлопців, які зрадили країну”. І я зрозуміла, що мій батько належав до останньої групи. Раніше ми мовчали, коли були з іншими, тому що боялися сказати “щось”, що заборонено, тепер ми знали, чому ми повинні мовчати. Тепер ми свідомо мовчали. Боячись, що нас знову відкинуть, так само, як у Хогезанді, ми ізолювалися… ”

Жалюгідні умови проживання, зумовлені конфіскацією будинків і майна; погане фінансове становище родини через дискримінацію з боку працівників соціальної служби, служби зайнятості й роботодавців; словесні цькування й фізичні напади від власних родичів, сусідів, учителів, однокласників і, як наслідок цього, соціальна ізоляція; мовчання й емоційне відсторонення всередині родини — ось реалії, в яких змушені були виростати діти, а подекуди й онуки “неправильних” нідерландців.

У багатьох із них так і не склалися довірливі стосунки з батьками, дідусями й бабусями. Вони мали значно менші освітні можливості, а отже — й гірший старт для професійної кар’єри. Невпевненість у собі, недовіра до людей й тривога щодо свого походження відчутно заважали будувати їм власне особисте життя.

Вже згаданий фонд “Веркгруп Херкенінг” був першою організацією в Нідерландах, що порушила стіну мовчання довкола цієї проблеми. Впродовж 2008-2011 років із їхньої ініціативи були записані десятки свідчень нащадків “неправильних” нідерландців, які нині представлені у вільному доступі на сайті Національного архіву. Там же можна прочитати повну історію Гонди Шефель-Баарс.

Країна йшла до цього моменту дуже довго. Існування стигми, якої зазнала певна частина нідерландського суспільства, спокутуючи гріхи батьків і дідів, публічно визнала лише королева Беатрікс — мама Віллема-Олександра. В своїй різдвяній промові 1994 року вона зауважила: “Різке зображення “правильного” і “неправильного”, яке зараз так часто визначає наше судження про війну, ґрунтується на минулому. Деякі обрали зовсім неправильно; через п’ятдесят років наступні покоління все ще несуть [на собі] шрами”.

Королева Беатрікс достоту знала, чим може відгукнутися неправильний вибір, зроблений у минулому. Її одруження з Клаусом фон Амсбергом у далекому 1966 році супроводжувалося численними протестами нідерландців, які не сприймали її нареченого. Бо він був німцем за походженням і, що важливіше, належав до “Гітлер’юґенду” — молодіжної воєнізованої нацистської організації.

Після цього виступу уряд Нідерландів уперше виділив державну субсидію на підтримку діяльності фонду “Веркгруп Херкенінг”. Низка організацій, що представляють інтереси учасників руху опору або інших постраждалих у Другій світовій війні, тоді гучно виступали проти цього кроку. Втім, безуспішно: субсидіювання не лише не скасували, а навпаки — пролонгували ще на кілька років.

Нове, значно гостріше, протистояння серед нідерландців припало на час одруження крон-принца Віллема-Олександра і Максими Сорреґ’єти.

Вони познайомилися й почали зустрічатися в 1999-му, а через два роки королівська родина вже офіційно оголосила про заручини спадкоємця трону. Далеко не всі в країні сприйняли цю новину схвально, адже його наречена була донькою колишнього аргентинського урядовця з дуже неоднозначною репутацією.

“Нідерландці!

Часто в ці дні мені пригадуються слова, які Гамлет сказав своєму найліпшому другу: “Гораціо, на світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось”. Шекспір не міг би краще передати мій теперішній настрій. Я в роздумах, тому що маю доньку, якій було тільки п’ять років, коли я став заступником міністра сільського господарства в 1976 році. Через чверть сторіччя після цього вона покохала вашого крон-принца, і тепер я повинен виправдовуватися перед вами… ”

Так починався лист Хорхе Сорреґ’єти, надісланий до редакції “НРК Ханделсблат” (“NRC Handelsblad”) — однієї з найтиражованіших щоденних газет у Нідерландах у січні 2001 року. Далі в цьому зверненні він намагався пояснити, що Аргентина завжди була божевільною країною, а він, хоча й служив жорстокому режиму, однак ніколи не займався політикою, натомість — завжди працював на аграрні інтереси аргентинців. Короче кажучи: вставляв бірки у вуха племінних биків — та й по всьому.

На цей момент у Нідерландах, мабуть, уже не було нікого, хто б не був у курсі скандальних пліток: батько майбутньої дружини принца Оранського обвинувачується у переслідуванні політичних опонентів у себе на батьківщині та злочинах проти людяності.

За дорученням нідерландського уряду професор Амстердамського університету та директор Центру вивчення та документації Латинської Америки Міхель Бод упродовж вересня-грудня 2000 року проводив спеціальне (таємне) дослідження, що мало б відповісти на запитання: чи мав Хорхе Сорреґ’єта якийсь стосунок до масових викрадень, тортур та інших репресій, що відбувалися в Аргентині в другій половині 1970-х – на початку 1980-х років та увійшли в історію під назвою “Брудна війна”.

У березні 1976 року внаслідок державного перевороту владу в цій латиноамериканській країні захопила військова хунта на чолі з головнокомандувачем армії Хорхе Віделою. Важливу роль у цьому процесі відіграв тодішній міністр економіки, який був безпосереднім керівником батька Максими. На той момент Хорхе Сорреґ’єта обіймав посаду заступника міністра з питань сільського господарства, а з березня 1979 до березня 1981 року був міністром із питань сільського господарства та тваринництва.

За оцінками правозахисних організацій, за правління Відели безслідно зникли від 15 000 до 30 000 аргентинців. Когось незаконно затримували й кидали до в’язниць, де на додаток катували й ґвалтували. Когось викрадали, накачували наркотиками й викидали з літаків в Атлантичний океан. Доля багатьох постраждалих від рук військової хунти в Аргентині до сих пір невідома.

У звіті професора Бода, укладеному в січні 2001 року, йшлося про те, що майбутній родич королівської родини Нідерландів “провів п’ять років на високій політичній посаді, активно і пристрасно віддавшись режиму, засудженому в країні та за кордоном за ліквідацію основних демократичних прав та масштабне порушення прав людини. Практично неможливо, щоб Сорреґ’єта особисто брав участь у репресіях або порушеннях прав людини за період своєї участі в уряді. З іншого боку, немислимо, щоби він не знав про практику репресій та ситуацію з правами людини”.

“У категоріях, що використовувалися в Нідерландах після Другої світової війни для покладання моральної провини, перебування на високій посаді під час військового режиму в Аргентині… було б позначено як “неправильне”, — зауважив професор Бод у цьому ж звіті, прагнучи пояснити природу обурення частини нідерландського суспільства. — “Голландська правильно-неправильна схема є наслідком конкретних історичних обставин, коли випадки активної підтримки та співпраці з ворогом призвели до морально-правових засуджень”, які, проте, “не завжди були однаково успішними та послідовними”.

Здавалося б, дослідження остаточно розставило всі крапки над “І”: прямого стосунку до політики державного терору батько Максими не мав, тобто закинути йому нічого. Але невдовзі двоє аргентинських журналістів-розслідувачів на основі сотень свідчень та документів опублікували біографію диктатора Відели. Вони стверджували: Хорхе Сорреґ’єта був одним із координаторів підготовки державного перевороту в Аргентині. Згодом займаючи посаду цивільного міністра, він хоч і не знав імена конкретних людей, які потрапили під приціл хунти, але точно знав, що саме відбувається. Знав і не сказав ні слова проти. А мовчання в таких обставинах також може трактуватися як злочин проти людяності.

У тому ж 2001 році родина однієї з жертв режиму Відели подала позов проти Хорхе Сорреґ’єти. Проте він не був задоволений, бо згідно з місцевим законодавством суд Нідерландів не мав юрисдикції розглядати цю справу.

У світлі всіх цих перипетій, що активно обговорювалися в пресі, нідерландське суспільство розкололося на два табори. Можна було б припустити, що проти шлюбу крон-принца Віллема-Олександра з донькою Сорреґ’єти виступали лише “правильні” громадяни, а “неправильні” — навпаки підтримували його. Та, насправді, тоді лунали зовсім різні думки, як ось ця — з листа до редактора газети “Алгемін Дагблад” (“Algemeen Dagblad”):

“Батько принцеси Максими, можливо, не зробив нічого поганого, але він помилився, будучи членом неправильного уряду, який діяв неправильно. Чи не повинна вона, як дитина “неправильного” батька, так само, як я і так багато інших дітей “неправильних” батьків, також нести цей тягар? Чи може вона згодом стати королевою Нідерландів — з огляду на заяву королеви Вільгельміни? Якщо принц Віллем-Олександр (…) тим не менш хоче одружитися з цією молодою леді (…), то йому теж доведеться взяти на себе цей тягар і відмовитись від престолу, щоби тільки вшанувати свою прабабусю… ”

Реальності такому розвитку подій додавало те, що серед противників одруження Віллема-Олександра та Максими була й частина парламентарів, у чиїх руках зосереджувалися цілком реальні важелі впливу на вирішення цього питання. Справа в тому, що в Нідерландах крон-принц не має права одружитися, не погодивши свій вибір із Генеральними Штатами. Точніше — він може це зробити, але в такому випадку одразу втрачає своє право престолонаслідування.

Через обраницю принца Оранського Нідерландам загрожувала справжня політична криза. Зрештою, врегулювати її допомогли прем’єр-міністр Вім Кок і державний міністр Ван дер Стоель, які виступили посередниками у переговорах між парламентом, із одного боку, та королівською родиною — з іншого. Сторони протистояння зійшлися на тому, що батько Максими не буде запрошеним на весілля. Тож 4 липня 2001 року Об’єднана Асамблея Генеральних Штатів ухвалила закон, що дозволив Віллему-Олександру та Максимі вступити в шлюб.

Через сім місяців вони відсвяткували своє весілля, а в 2013 році — після зречення від престолу королеви Беатрікс — стали наступними королем і королевою-консорт Нідерландів.

Їхня особиста історія завершилася геппі ендом. Але чи наблизила вона нідерландське суспільство до примирення? Хтозна. Принаймні інавгурація Віллема-Олександра, яка, як і його весілля, відбувалася в Ніве Керк, обійшлася без присутності неблагонадійного тестя з Аргентини. Та певніше ми знатимемо про якісь зрушення на цьому шляху лише через два з половиною роки. З 1 січня 2025 року Національний архів має відкрити доступ до документів Центрального архіву спеціальної юрисдикції, що містить близько 300 000 файлів на осіб, які співпрацювали або підозрювалися в співпраці з нацистами.

Кінець наївності

“Не доведи Господи вам жити в епоху змін”.

Мережа впевнено приписує авторство цього вислову відомому давньокитайському мудрецеві Конфуцію, що жив у 6-5 сторіччі до нашої ери. Я б не бралася це стверджувати. Ба більше — навіть схиляюся до думки, що це фейк, зважаючи, що ніхто не посилається на першоджерело, звідки запозичено цитату. Але тут і зараз мені не йдеться про достовірність її походження.

Я знаю цю фразу від одного із моїх професорів, який викладав на історичному факультеті Університету Шевченка й дуже полюбляв завершувати нею свої лекції, що стосувалися минулого Сходу. Він повторював її багато разів упродовж багатьох років, — тож не дивно, що у кількох поколінь його колишніх студентів цей вислів асоціюється саме з ним.

Пригадую, як міркувала про значення цих слів тоді, в 2008-му, будучи студенткою другого курсу й маючи за плечима лише вісімнадцять років. “В який нудний час ми живемо!” — нарікала я за себе і своїх однолітків. — “Війни, революції, голодомори — найжахливіші, але водночас найцікавіші події, які провокували доленосні зміни в житті українців, — вже позаду. Ми все пропустили! Навіть розпад СССР і здобуття Україною незалежності проспали, причому — в буквальному сенсі цього слова… ”

Й хоча з перших днів навчання мені звідусіль повторювали, що історія не знає умовного способу, я все одно була переконана: народилася б я трохи в інший час і в іншому місці — то не сиділа б склавши руки й неодмінно була б учасницею, наприклад, тої ж “Революції на граніті”.

Чотирнадцять років потому, зачаївшись від стрілянини російських вояк в імпровізованому бомбосховищі й міцно притискаючи до себе переляканого племінника, я завела геть іншу розмову. “Хотіла опинитися у вирі подій? Жити в епоху змін? Ось — отримай, підпишись… ” — розчарована власною безпорадністю й бездіяльністю, уїдливо шпиняла я сама себе. — “Камон! Чому сидимо? На що чекаємо? Марш із погреба надвір! А то ж знову все пропустиш, так і не проявивши себе жодним чином… Революціонерка хрінова!”

Повномасштабна війна, розпочата Росією проти України 24 лютого 2022 року, добре проявила справжню сутність людей. А тридцять чотири дні, прожиті під окупацією в селі на Київщині, дали мені додаткову оптику, щоби її роздивитися. Й роздивившись, — нарешті, позбутися наївності як стосовно себе, так і щодо тих, хто навколо.

Без полуди, що спала з очей, світ став для мене чорно-білим, а люди поділилися на правильних і неправильних.

“Ворогів хороших не буває”, — застерігала сусідку моя мама, марно намагаючись привести її до тями. Ці слова були сказані після того, як Леся — перший і єдиний раз за весь час окупації — передала їй через паркан шестилітрову каструлю з картоплею й попросила зварити її на нашій газовій плиті. А наступного дня до неї на гостину завітали п’ятеро “пацанов”.

Для мене ж мамина поресторога була не актуальною. З першого ж дня, а точніше — з першого розстріляного авто, я не тішила себе ілюзіями про випадкових заблуд, які “єхалі на учєнія, а папалі на войну”. Російські солдати прийшли до нас убивати, катувати, ґвалтувати та грабувати — й чинять ці злочини цілком свідомо, цілеспрямовано та холоднокровно. Бо це — єдиний відомий їм спосіб “навадіть парядак”.

Водночас прийшло розуміння, що власне я — не здатна чинити відкритий та активний спротив. На жаль, у мені немає тої відваги й сили духу, якими володіли хлопці й дівчата, що в жовтні 1990 року оголосили студентське голодування на тодішній площі Актябрьской рєволюциі в Києві, виступаючи проти підписання нового союзного договору з державою-окупантом. Але вони точно є у мешканців Херсона, Нової Каховки, Енергодара, Мелітополя та Славутича, які з українськими прапорами в руках виходили на мітинги проти російських загарбників нині. Вони мали мужність протистояти окупації, я ж — просто чекала, поки моє село звільнять Збройні сили України.

2 квітня, коли, женучи окупантів назад до білоруського кордону, у село увійшли-таки наші хлопці, на мене чекало ще одне прозріння. Хоча, правду кажучи, не таке вже й неочікуване. Я зауважила, що Леся не кинулася пригощати українських військових гарячим чаєм. Вона навіть не вийшла на вулицю, щоби їх привітати. Тоді я остаточно усвідомила: нас із нею розділяє дещо значно більше, ніж двометровий дерев’яний паркан між подвір’ями. Я з нетерпінням чекала, поки нас звільнять ЗСУ. Її ж, напевно, знову пробрала хандра: адже тепер “пацани уєхалі” назавжди (принаймні мені хочеться в це вірити).

— Чого тобі так муляє та жіночка з її чаями? — вислухавши розповідь про неї, спостеріг мій друг і колега Артем, який у перший же день пішов на фронт і брав участь у боях на Київщині. — Правда, Марічко, є повно випадків, коли свої ж ставлять мітки на інфраструктурі чи здають розташування нашої техніки. Ось про кого треба думати…

Тоді я не знайшлася з відповіддю, але маю її тепер. Я так переймаюся цією історією, бо переконана, що у звільненій Україні не повинно бути місця для зрадників. Ні для очевидних колаборантів, про яких зауважив Артем, ні для менш явних.

Ні для Медведчука з Кивою; ні для Шарія; ні для “знаного українського історика”, академіка Національної академії наук України Петра Толочка, який у 2005 році очолив “Партію Політики Путіна”, не визнає Голодомор геноцидом і радо бере участь у заходах за участі президента Росії й Патріарха Московського. Ні для тих, хто вісім років тому зрадив військовій присязі в Криму й на Донбасі, ні для тих, хто зробив це нині. Ні для мера Рубіжного Сергія Хортіва; ні для депутатів Ізюмської міськради Анатолія Фомічевського та Юрія Козлова; ні для пересічної родини — чоловіка та дружини з Бабинців, що у Бучанському районі, — які забезпечували російських загарбників житлом та їжею й показували їм місцеві дороги.

Ні для моєї сусідки Лесі. Бо як не буває хороших ворогів, так і не існує невинних зрадників.

Як саме карати колаборантів — завдання з зірочкою, що вимагає від нас водночас і суворого, і зваженого вирішення. Адже як показує досвід деокупованих по завершенню Другої світової війни Нідерландів, перевиховання “неправильних” громадян може мати довгострокові й часом непередбачувані наслідки.

Втім, я продовжую стояти на своєму: українці мають бути готовими не лише давати відсіч російським окупантам, а й протистояти своїм же співвітчизникам, які — свідомо чи ні — прагнуть бути окупованими. Досить дивитися на них крізь пальці. Ми робили так тридцять років, наївно сподіваючись, що від цього не буде великої шкоди. Реальність свідчить про зворотне. 

Інші оповіді Марічки Мельник 

Інші оповіді, ілюстровані Катериною Совою

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №3:

Deus ex Ucraina

Того дня я прокинувся від вибухів снарядів, що зі свистом приземлялися поруч із центром Москви…