Як збагнути Росію

Story in English, Рассказ на русском

Ілюстрації Андрія Єрмоленка

Використано з дозволу видавництва

«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

«Самотні у світі, ми світові нічого не дали, нічого його не навчили. Ми не додали жодної ідеї до загальної маси людських ідей; ми не долучилися до прогресу людського духу, а те, що ми позичили з цього прогресу, ми спотворили. З самого початку нашого існування як суспільства ми не виробили нічого задля спільної вигоди всього людства; жодна корисна думка не винирнула на посушливому ґрунті нашої вітчизни; жодна велика істина не зʼявилася у нашому середовищі; ми не завдавали собі клопотів винаходити щось самим, а з винаходів інших ми запозичили лише порожню зарозумілість та нездорові розкоші».

— Пьотр Яковлєвіч Чаадаєв, “Листи з філософії історії” з “Історії російської думки: Антологія” (Марк Раєв, Колумбійський університет).

Розуміння Росії зараз, коли ми прагнемо відновити мир та безпеку, є важливішим, ніж будь-коли. Обʼєктивна та чесна оцінка російської історії є життєво необхідною для кожного, хто хоче (або не хоче) мати справу з Росією. Це означає визнання її багатовікової агресії проти сусідів, зневаги до ліберальної демократії та просування расистського імперіалізму. І найкращий спосіб досягнення цього розуміння — поглянути на Росію очима свідків.

У 2020 році в українському видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” вийшла книга “Збагнути Росію. Свідчення очевидців: від Геродота до Кюстіна”, впорядкована Олександром Палієм. Придбати її можна тут. Переклад цієї книги англійською мовою зʼявиться восени 2022 року.

Ця книга — зібрання свідчень очевидців: послів, співробітників дипломатичних місій, офіцерів та купців із різних епох про країну, що зараз зветься Росією. Російські цензори не хотіли, аби ці дані стали публічними. Переклади цих документів часто навмисно спотворювалися російськими перекладачами, а деякі важливі твори, процитовані у книзі, ніколи не публікувалися російською мовою.

Один із розділів книги — це збірка з фрагментів трактату Джильса Флетчера “Про державу російську; або Спосіб управління російського імператора”, опублікованого у 1591 році. Джильс Флетчер Старший (1548-1611) був англійським письменником та дипломатом, членом англійського парламенту. 1588 року він був призначений послом у Москву, щоби відновити торгову угоду з Фьодором І. Arc.UA, з дозволу видавництва, передрукував український переклад із книги, впорядкованої Палієм. (Англійська версія була осучаснена для наших читачів).

Читаючи це зараз, у 2022-му, після воєнних злочинів Росії, скоєних у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Мотижині та інших українських містах, селищах та селах, що пережили російську окупацію, — складно не дійти висновку, що в “рускам мірє” мало що змінилося.

«Про державу російську», 1591 р.

Джильс Флетчер,

посол Англії в Московії у 1588–1589 роках.

Іван Васильович, батько нинішнього царя, часто хвалився, що предки його не росіяни, ніби гребував своїм походженням від росій­ської крові. Це зрозуміло зі слів його, сказаних одному анг­лій­цеві — його майстрові золотих справ. Коли той віддавав злитки задля приготування посуду, цар велів йому добряче дивитися за вагою. «Росіяни мої всі злодії», — сказав він. Майстер, почувши це, глянув на царя і посміхнувся. Тоді цар, чоловік вельми проник­ливого розуму, наказав пояснити, чому він сміється.

— Якщо ваша високість просить мене, — відповідав золотих справ майстер, — то я вам поясню. Ваша високість зволили ска­зати, що росіяни всі злодії, хоча забули, що й самі є росіянином.

— Я так і думав, — відповідав цар, — але ти помилився: я не росіянин, бо предки мої германці.

Росіяни вважають, що угорці є частиною німецького народу, тоді як вони походять від гунів, які насильно зайняли ту частину Паннонії, яка нині зветься Угорщиною.

Спосіб правління у московитів дуже схожий на турецький, який вони, мабуть, намагаються копіювати в міру своїх здібностей у політичних справах та фінансових можливостей країни.

Правління у них чисто тиранічне: всі його дії спрямовані на користь і вигоди одному цареві.

Втім, дворянству дана несправедлива і необмежена свобода наказувати простим або нижчим класам народу і пригноблювати їх в усій державі, куди б ці особи не прийшли, а особливо там, де вони мають маєтки або де були призначені царем для управління. Простолюду дали незначну поступку тим, що дозволили передавати свої землі у спадок будь-якому з синів і розпоряджатися майном своїм довільно, бо мають право дарувати й заповідати його за власним бажанням. Та попри це, обидва класи, дворяни та просто­люд, стосовно свого майна є лише хранителями царських дохо­дів, тому що все нажите ними рано чи пізно переходить у царські скрині.

Будь-який новий закон або постанова у справах держави ви­зна­чаються завжди раніше, ніж скликаються якісь загальні збори або рада. Крім своєї Думи, царю нема з ким радитися про справи, за якими вже попередньо зроблено постанову, за винятком небагатьох єпископів, архімандритів і ченців. Та й це лише задля того, щоб скористатися забобонністю народу, якому це завжди на шкоду, і який вважає святим і справедливим усе, що робиться за згодою їхніх єпископів і духовенства.

По-друге, щодо громадських і урядових посад у державі, то тут немає жодного спадкового звання, хоч би яким було воно високим чи низьким. Навпаки, призначення на ту чи іншу посаду залежить безпосередньо від самого царя, тож навіть дяки в кожному важливому місті здебільшого призначаються ним самим.

Судді так обмежені у своїх посадових обов,язках, що не сміють вирішити жодної важливої справи самі, а зобов,язані пересилати її до Москви, у царську Думу. Щоб показати свою владу над життям підданих, покійний цар Іван Васильович під час прогу­лянок або поїздок наказував рубати голови тим, хто траплявся на його шляху, якщо їхні обличчя йому не подобалися або коли хтось необережно на нього дивився. Наказ виконувався негайно, і голови падали до ніг його.

По-третє, щоб заволодіти всіма спадковими маєтками та зем­лями знаті, позбавивши їх майже всіх прав і лишивши тільки саму назву, він дав їм інші землі на праві помісному (так воно тут називається), володіння яким залежить від сваволі царя. А землі ті лежать дуже далеко, в інших краях держави. Так він спрямував їх у ті області, де б вони не могли користуватися ані милістю, ані владою, бо не були там ані тамтешніми уродженцями, ані добре відомими людьми у тих місцях. Методи, якими намагаються перешкодити піднесенню цих родів і поверненню їхнього минулого впливу, полягають ось у чому: багатьом спадкоємцям не дозволяється іти до шлюбу, аби рід припинив існувати разом з ними. Інших відправляють у Сибір, Казань і Астрахань під прикриттям служби і там вбивають або ж кидають до в,язниці. Деяких ув,язнюють у монастирі, де їх постригають у ченці під виглядом обітниці, даної за власним бажанням, але насправді з неволі, через страх, що їх звинуватять у якомусь злочині. Тут вони мешкають під таким пильним наглядом особливої варти й самих ченців, що їм не залишається ніякої надії, як закінчити дні свої в ув,язненні. Серед цих осіб багато належать до вищого дворянства.

Ці три розряди дворянства, а саме: князі удільні, бояри та воє­води, мають ту перевагу, що до імен їхніх додається «вич», як-то, Борис Федорович. Це вважається честю, на яку інші не мають права.

Гноблення і рабство такі очевидні й такі разючі, що треба дивуватися, як дворяни та простолюд могли їм підкоритися, хоча мали ще деякі засоби, аби уникнути або позбутися їх. Так само дивує і те, як царі, утвердившись сьогодні на престолі так міцно, можуть задовольнятися тим самим правлінням, поєднаним з такою очевидною несправедливістю і гнобленням їхніх підданих, коли самі вони сповідують віру християнську.

З усього сказаного тут зрозуміло, як важко змінити спосіб правління в Росії за нинішнього її стану. По-перше, там немає нікого серед дворянства, хто б міг очолити інших. Сановники не дворяни від природи, а дяки, яким подарував це звання цар. Вони повністю залежні від його милостей і, власне, служать тільки йому. Що ж до князів, які під ними керують областями, то це люди важливі тільки за назвою, без будь-якої влади, сили і довіри, за винятком того значення, яке мають від своєї посади, поки її обіймають. Але і тут отримують вони не любов, а, навпаки, ненависть народу, який бачить, що вони поставлені над ним не так задля того, щоб провадити справедливість і правосуддя, як для того, щоб гнобити і знімати з нього вовну не один раз на рік, як кожен власник зі своєї вівці, а стригти його протягом усього року. Крім того, влада і права їхні роздроблені на безліч дрібних частин, тому що в кожній великій області їх аж кілька осіб, і до того ж час, на який вони призначаються, вельми обмежений. Тому вони не можуть як-небудь поси­литися або виконати будь-яке розпорядження, якби навіть мали щасливий намір зробити що-небудь нове. Що ж до простолюду, то, крім нестачі зброї і досвіду у військовій справі, від якої його зумисне віддаляють, у нього безперестанку забирають і бадьорість духу, і гроші. Інколи це роблять під приводом якого-небудь вчинку для суспільного блага, а інколи навіть не посилаються на жодну потребу для держави або царя. Отже, ані дворянство, ані простолюд не мають можливості наважитися на якесь нововведення доти, поки військо, чисельність якого сягає принаймні 8000 осіб, що отримують постійну платню, буде одностайно і беззаперечно коритися царю і нинішньому станові справ. А таке ставлення, схоже, належить до їхньої посади, як через якості солдатів, так і тому, що вони користуються всюди повним правом вільно ображати і грабувати простолюд із власної волі. Це їм навмисне дозволили, аби вони були задоволені станом справ. Змови між війсь­ком і прос­тим народом боятися також не варто, тому що цілі у них надто різні та протилежні. Ця безнадія всередині держави змушує народ здебільшого бажати вторгнення якогось ворога ззовні, який, на думку його, один може позбавити усіх від тяжкого ярма тиранського правління.

У кожному великому місті влаштовано шинок, де прода­ється горілка, іменована тут російським вином, мед, пиво та інше. З них цар отримує оброк, що сягає значної суми: одні платять 800, інші 900, треті 1000, а деякі 2000 або 3000 рублів на рік. Там, крім низьких і безчесних намагань збільшити казну, стаються найжахливіші злочини. Бідний працівник і ремісник часто розтрачує усе майно дружини та дітей своїх. Деякі залишають в шинку 20, 30, 40 рублів або більше, напиваючись до тих пір, поки все не витратять. І це роблять вони, за їхніми словами, на честь господаря, або царя. Ви нерідко побачите людей, які пропили все на собі і ходять голі (їх звуть нагими). Поки вони сидять у шинку, ніхто і в жодному разі не сміє викликати їх звідти, тому що цим можна зашкодити збільшенню царського прибутку.

Щоб показати своє самодержавство під час здирання поборів, царі іноді йдуть на вельми прості, але дивні виверти. Ось як, наприклад, робив Іван Васильович, батько нинішнього царя. Він відправив людей до Пермі за кількома возами кедрового дерева, хоча знав, що воно там не росте. Коли ж люди відповідали, що не можуть знайти такого дерева, то цар велів стягнути з них 12 000 рублів, нібито тому, що вони його приховують. Іншим разом він послав до Москви добути йому ковпак живих бліх для ліків. Йому відповіли, що це неможливо зробити і якби навіть вдалося наловити стільки бліх, то ними не можна наповнити ковпак, бо вони порозстрибуються. За це цар стягнув з них штраф або вибив через правіж 7000 рублів.

Схожою хитрістю відібрав він у своїх бояр 30 000 рублів за те, що вони, коли пішли на полювання за зайцями, не зловили нічого, нібито самі витравили та перебили всіх зайців. А бояри, як завжди, негайно звернули цей правіж на мужиків, або простий народ.

Хоч би яким дивним здавався такий спосіб грабувати бідних під­даних без ґрунтовної причини, але він цілком личить характеру тамтешніх царів і жалюгідному рабству цієї нещасної держави.

Вони неймовірно принижені як раби не лише у ставленні до царя, а й до бояр і дворян взагалі. Ті й самі не що інше, як раби, особливо з певного моменту, що можна помітити в їхніх проханнях та інших паперах, поданих будь-кому з дворянства або вищих урядовців. Тут вони самі називаються і підписуються холопами, тобто їхніми кріпаками або рабами; так само і дворяни, своєю чергою, визнають себе холопами царя. Можна істинно сказати, що немає слуги або раба, який би більше боявся свого пана або який був би у більшому рабстві, ніж тутешній простолюд. І це у ставленні не лише до царя, а й до його дворянства, головних чиновників і усіх військових. Отож якщо бідний мужик зустрінеться з кимось із них на великій дорозі, то має відвернутися, наче не сміє дивитися йому в обличчя, і впасти ниць, б,ючи головою об землю, так само, як він схиляється перед зображеннями своїх святих.

Вам доводиться бачити багато порожніх сіл і міст, в півмилі або в цілу милю завдовжки — люд увесь розбігся по інших місцях від поганого ставлення до них і насильства. Так, дорогою до Мос­кви, між Вологдою та Ярославлем (на відстані 180 верст, за їхніми мірками це трохи більше ста англійських миль), можна натрапити принаймні на 50 сіл в півмилі або й на цілу милю завдовжки, цілком порожніх, так що у них немає жодного мешканця. Те саме можна побачити й в усіх інших частинах держави, як розповідають ті, що подорожували цієї країною більше, аніж дозволяв мені час або випадок.

Гравюра на дереві. Брошура Георга Брессляйна, 1561 р. Текст над зображенням: “Вельми мерзенні, жахливі, досі нечувані, правдиві нові звістки про те, що коять московити з полоненимі християнами з Лівонії, чоловіками й жінками, дівчатами та дітьми, і яку шкоду зоденно чинять їм у їхній країні. Вказано, в чому велика небезпека і потреба лівонців. Усім християнам на пересторогу та покращення їхнього гріховного життя писано з Лівонії і надруковано”.

Неймовірні утиски, яким піддається бідний простолюд, взагалі позбавляють їх бажання займатися своїми промислами, бо заможніші люди є в більшій небезпеці втратити не лише своє майно, а й саме життя. Якщо ж у когось і є якась власність, то намагається він приховати її, як може, іноді віддає у монастир, а іноді зариває в землю у лісі, бо так роблять під час ворожої навали. Цей страх сягає того, що часто можна помітити, як вони лякаються, коли хтось із бояр або дворян дізнається про товар, який вони мають намір продати. Я нерідко бачив, як вони, розклавши товар свій — хутра та інші речі, — все оглядалися і дивилися на двері, як люди, що бояться, аби їх не наздогнав і не захопив якийсь ворог. Коли я запитав причину їхньої такої поведінки, то довідався, що вони побоювалися, чи не було серед відвідувачів когось із цар­ських дворян або якогось сина боярського, що можуть прийти зі сво­їми спільниками і на­сильно забрати у них весь крам.

Ось чому народ, здібний до всілякої праці, віддається лінощам та пияцтву, не переймається ні про що, крім денного прожитку. Тому і буває, що товару, властивого Московії (як було сказано вище, це віск, сало, шкіра, льон, конопля тощо), виробляється і вивозиться за кордон значно менше, ніж раніше, бо затиснутий народ, у якого забирають усе, що він отримує, втрачає будь-яке бажання працювати.

Що ж до інших рис простолюдинів, то, хоча і помітна в них деяка схильність до мистецтва (про це можна зробити висновок з при­родного здорового глузду дорослих і дітей), проте вони не займаються ніяким, навіть ремісничим, виробництвом. А ще менше пере­ймаються знанням наук або літератури, від котрих так само, як і від усіх військових вправ, їх намагаються усунути. Це робиться аби легше було втримати їх у тому рабському стані, у якому вони зараз перебувають, і щоб вони не мали ані можливості, ані сили зважитися на будь-яке нововведення. З тією ж метою їм не дозволяють подорожувати, аби вони не навчилися чого-небудь у чужих краях і не ознайомилися з іншими звичаями. Ви рідко зустрінете російського мандрівника, хіба тільки втікача або когось із посланцем; але втікати звідси дуже важко, тому що всі кордони охороняються дуже пильно, а покаранням за таку спробу, якщо зловлять винного, є смертна кара і конфіскація всього майна. Вчаться тільки читати й писати, і то мало хто. З цієї ж причини не дозволяється у них іноземцям приїздити до їхньої країни з будь-якої освіченої держави інакше, ніж для торгівлі, збуту своїх товарів або для отри­мання чужоземних товарів.

Коли хто вб,є свою людину, то майже не відповідає за це або й геть не вважається винним, бо слуга визнається холопом або кріпаком, над життям якого пан має повну владу. Найбільше пока­рання за такий вчинок — якийсь незначний штраф на користь царя, і якщо злочинець багатий — тоді суд має справу радше з гаманцем, ніж протизаконним вчинком. Письмових законів у них немає, крім однієї невеликої книги, в якій визначається час і спосіб проведення засідань у судових місцях, порядок судочинства та інші судові форми й обставини. Але взагалі немає правил, якими могли б керуватися судді, щоб визнати саму справу правою або неправою. Єдиний у них закон — це закон усний, тобто воля царя, суддів та інших посадових осіб. Все це показує жалюгідне становище нещас­ного народу, який повинен визнавати джерелом своїх законів і стражами правосуддя тих, проти несправедливості та крайнього гноблення яких йому не завадило б мати кілька хороших і суворих законів.

Якби московський солдат з такою ж твердістю духу виконував ті чи інші приписи, з якою він терпить злидні і працю, або так само був би здатний до війни, яким є байдужим до свого житла і їжі, то далеко перевершив би наших солдатів. А зараз він сильно поступається їм і в хоробрості, і в самому виконанні військових обов,язків. Це стається частково через його рабське становище, яке не дозволяє розвинути у ньому хоробрості або доблесті, а частково через нестачу почестей і нагород, на які йому і сподіватися не варто, що б він не зробив.

Московський цар розраховує більше на кількість, ніж на хороб­рість своїх воїнів або на гарний устрій сил. Військо йде (або ведуть його) без будь-якого порядку, за винятком того, що чотири полки або легіони, на які воно поділяється, перебувають кожен біля свого прапора. І так усі змішаною юрбою раптово кидаються вперед за командою генерала.

Московський солдат, на нашу спільну думку, краще захищається у фортеці чи місті, ніж б,ється у відкритому полі. Це помі­чено в усіх війнах, а саме при облозі Пскова 8 років тому. Тоді польський король Стефан Баторій був відбитий з усією його армією зі ста тисяч людей і змушений був зняти облогу, втративши багатьох з кращих своїх вождів і солдат. Але в чистому полі поляки та шведи завжди беруть верх над московитами.

Про правління російського царя, де б то не було, в успадкованих чи завойованих країнах, можна сказати таке. По-перше, у наро­ду за­би­рають зброю та інші засоби для захисту і не дозволяють нікому тримати їх, крім бояр. По-друге, безперестанку забирають гроші, товари і за декілька років не залишають нічого, крім тіла й життя. По-третє, цар роздає і розділяє свої володіння на безліч дрібних частин, засновуючи в них окремі управління, щоб ніко­му не вистачило володінь для укріплення, навіть якби були інші засоби. По-четверте, областями керують люди незначні, які самі по собі не мають сили і є зовсім чужими для мешканців тих країв, якими керують. По-п,яте, цар змінює, як правило, своїх правителів один раз на рік, щоб вони не могли занадто зблизитися з народом чи заприятелювати з ворогом, якщо керують прикордонними областями. По-шосте, в одне й те ж місце він призначає правителів, неприязних один до одного, щоб один ніби контролював іншого. Наприклад, князів і дяків, бо через їхню взаємну заздрість і суперництво можна не боя­тися тісних взаємин між ними. Крім того, цар так дізнається про всі зловживання. По-сьоме, часто посилає він потай до кожної області посильних, які користуються особливою його довірою, щоб ті розві­дали все, що там відбувається, і всі тамтешні заворушення. Звісно, таких осіб посилають потайки, й ніхто не знає, коли на них чекати…

“Опричники”, картина 1890-х рр. Художник Ніколай Нєврєв. Зображено вбивство боярина І. Федорова, якого Іван Ґрозний змусив одягнутися в царські шати й сісти на трон, вклонився йому і власноруч зарізав.

Коли кримський хан запалив місто і насолодився картиною яскравого полум,я, та повернувся додому зі своїм військом, то наді­слав, як мені сказали, російському цареві ножа, щоб він у розпачі зарізав себе після такої втрати, не насмілюючись уже ані зустріти ворога в полі, ані покластися на своїх друзів і підданих…

Ось головні начальники чи полководці цих військ за назвою і за ступенями: по-перше, великий воєвода, тобто старший воєначальник або генерал-лейтенант, який підпорядковується безпосередньо царю. Зазвичай його обирають з чотирьох головних дворянських домів у державі, втім, обирають не за хоробрістю або досвідченістю в справах військових. Навпаки, вважають сповна гідним цієї посади того, хто користується особливою пошаною за знатність свого роду, хоча нічим більше не вирізняється. Намагаються навіть, щоб обидві чесноти, тобто знатність походження і влада, ніяк не поєднувалися в одній особі, особливо якщо в ній помітять розум або здібність до справ державних…

Основна причина безперервної ворожнечі росіян з крим­ця­ми — це деякі прикордонні землі, на які зазіхають татари, хоча вони належать росіянам. Татари стверджують, що, крім Астрахані та Казані, стародавнього володіння східних татар, вся країна від їхніх кор­донів на північ і захід до міста Москви із самою Москвою належить їм. Це здається справедливим, судячи зі слів самих росіян, які розповідають про особливий обряд, який російський цар мав повто­рю­­вати щороку на знак свого підданства великому хану кримсь­ко­му. Російський цар мав стояти біля коня, на якому сидів хан, і году­вати тварину вівсом з власної шапки. Це відбувалося в самому Кремлі московському. Цей обряд, як вони кажуть, тривав до часів Василя, діда нинішнього царя. Він, узявши гору над кримським царем завдяки хитрості одного зі своїх дворян, Івана Дмитровича Більського, прийняв охоче такий викуп: описаний обряд замінили даниною хут­ром, від якої згодом також відмовився батько нинішнього царя…

Татари кружляли біля кордону так, як літають дикі гуси, захоп­лювали дорогою все і прагнули потрапити туди, де бачили здобич. У рукопашному бою, коли справа доходить до загальної битви, татари, як кажуть, діють краще за росіян, бо вони лютіші від при­роди, а від безперервної війни стали ще хоробрішими і кровожерливішими, бо не знають жодних мирних цивільних занять. Попри це, татари хитріші, ніж можна подумати, судячи з їхнього варварського побуту. У постійних набігах і грабунку своїх прикордонних сусідів вони дуже кмітливі та винахідливі на всілякі хитрощі задля власної користі. Це довели вони, наприклад, у війні з Белою IV, королем угорським. Тоді вони напали на нього з 500 000 військом і здобули блискучу перемогу. Убивши королівського канцлера Миколу Чиника, вони знайшли у нього власну печатку короля. Такою знахідкою одразу скористалися, щоб скласти підроб­лені грамоти від королівського імені в усі міста і поселення, що лежали біля того місця, де відбулася битва. У грамотах був припис, щоб мешканці в жодному разі не тікали самі і не вивозили речей зі своїх осель, а лишалися спокійно на місцях, нічого не боялися і не віддавали розорену батьківщину в руки такому жалюгідному і варварському ворогу, як татари. Задля цього вони змусили кількох молодих людей, яких узяли в полон, написати грамоти поль­ською мовою і, додавши до них королівську печатку, надіслали їх в усі частини Угорщини, що лежали біля місця битви. Тоді угорці, які збиралися вже тікати зі своїм майном, дружинами і дітьми, отримавши звістку про поразку короля, заспокоїлися цими підроб­леними грамотами, лишилися вдома і так стали здобиччю татар, які напали на них раптово всією своєю масою і захопили їх.

Під час облоги міста або фортеці татари завжди починають тривалі переговори та роблять привабливі пропозиції, аби переконати місцевих здатися, обіцяючи виконати все, чого тільки ті зажа­дають. Однак коли вже заволоділи містом, стають жорстокими. Вони не люблять вступати в бій, але у них є деякі засідки. Вступивши одного разу злегка в бій, вони відразу ж відходять у ці засідки, ніби в страху, і так, якщо це можливо, заманюють ворога. Але росіяни, які добре знають їхні звичаї, бувають з ними вельми обережними. Коли татари нападають із невеликим військом, то садять на коней опудал у вигляді людей, аби їх здавалося більше. Націлившись на ворога, вони кидаються в бій з гучним вереском і кричать всі гуртом: «Олла білла! Олла білла!» (Бог в поміч! Бог в поміч!) Смерть до того зневажають, що охоче погоджуються померти, ніж поступитися ворогові, і, вже розбиті, гризуть зброю, якщо не можуть більше битися або допомогти собі. З цього зрозуміло, яка різниця між татарином, що має таку відчайдушну хоробрість, і росіянином або турком. Солдат російський, якщо він почав уже відступати, то весь порятунок свій вбачає у швидкій втечі, а якщо його взяв ворог, то не захищається і не благає про життя, бо впевнений, що повинен померти. Турок же зазвичай, щойно втратить надію врятуватися втечею, починає благати про життя, кидає зброю, простягає обидві руки й підносить їх догори, ніби дозволяє зв,я­зати себе, сподіваючись, що його залишать  живого, якщо він пого­диться бути рабом ворога.

Є ще різні інші татари, котрі живуть на кордоні Росії, як-то: ногайці, черемиси, мордва, черкеси та щелкали, які відрізняються від кримських татар радше назвою, ніж управлінням або чим-небудь іншим. Винятком є тільки черкеси, прилеглі до південно-західного кордону з боку Литви, які набагато освіченіші за інших татар. Вони вельми гарні з себе і благородні звичаями, наслідуючи в цьому звичаї польські. Деякі з них підкорилися королям польським і спо­відують християнську віру. Ногайці живуть на сході й вважаються найкращими воїнами з усіх татар, але вони більш дикі та лютіші за інших. Ногайці дуже часто турбували російських царів, які через це тепер залишаються задоволеними тим, що можуть купувати у них мир, сплачуючи щорічну данину російськими товарами їхнім мурзам, або дівей-мурзам, тобто начальникам племен. За це ногайці зі свого боку повинні служити царю в їхніх війнах на певних відомих умовах. Кажуть, що вони справедливі та чесні у своїх вчинках, і тому ненавидять росіян, яких вважають взагалі лукавими і несправедливими. Тому простий народ неохоче зберігає з ними договори, але мурзи, тобто князі, за одержувану з московитів данину утримують його від порушення умов.

Найбільш дикими та грубими вважаються татари мордовські, які як своїми звичаями, так і дивним способом життя відрізняються від всіх інших. Що ж до їхньої релігії, то хоча вони визнають єдиного Бога, але поклоняються як Богу кожній живій істоті, яку першою побачать вранці, і клянуться їй протягом цілого дня, хоч би що це було: кінь, собака, кішка або яка інша тварина.

Перм,яки вважаються народом дуже давнім, і сьогодні вони підвладні Росії. Займаються вони полюванням і торгівлею хутром, як і самоїди, що живуть далі до Північного моря. Самоїдами називають їх, за словами росіян, від самоз,їдення, бо за старих часів вони були людожерами й пожирали один одного. Думку цю підтверджує те, що і сьогодні вони їдять усіляке сире м,ясо без роз­бору, навіть падло. Самі ж самоїди стверджують, що вони є корінним народом, який виріс на тому самому місці, де вони живуть і тепер, і що ніколи не змінювали його, як більшість інших народів. Нині підвладні вони російському цареві.

Я говорив з деякими з них і довідався, що вони визнають єди­ного Бога, втім, уособлюють його в речах, особливо потрібних або корисних собі. Так вони поклоняються сонцю, оленю, лосеві та іншим…

Московські попи, які є неуками в усьому, намагаються всіма способами перешкодити поширенню освіти, немов побоюються, щоб не викрили їхнє власне невігластво і нечестя. Через це вони запев­нили царів, що будь-який успіх в освіті може призвести до перевороту в державі, а отже, може бути небезпечним для їхньої влади. У цьому випадку вони мають рацію, тому що людині розумній і здат­ній мислити, ще більш піднесеній знаннями та вільним вихо­ван­ням, надзвичайно важко терпіти примусовий спосіб правління. Кілька років тому, ще за покійного царя, привезли з Польщі до Москви дру­карський верстат та літери, і тут було засновано друкарню з дозволу самого царя і на превелике його задоволення. Але незабаром будинок вночі підпалили, і увесь верстат з літерами згорів, про що, як вважають, потурбувалося духовенство.

Але в основному московити мляві та бездіяльні, у чому винні, як можна припустити, почасти клімат і сонливість, спровоковані зимовим холодом, почасти їжа.

Ці дві крайнощі, особливо взимку (спека всередині будинків і холоднеча надворі), разом із їжею дають їм темний, хворобливий колір обличчя, тому що шкіра від холоду і спеки змінюється і морщиться, особливо у жінок, колір обличчя яких переважно набагато гір­ший, ніж у чоловіків. На мою думку, це стається тому, що вони по­­стійно сидять у спекотних покоях, топлять лазні й печі і часто паряться.

Московит, який звик до обох крайнощів, до спеки та до холо­ду, переносить їх набагато легше, ніж іноземці. Ви нерідко побачите, як вони для загартування тіла вибігають з лазень у милі і, хоча дим­ляться від жару, як порося на вертелі, кидаються голі в річку або обливаються холодною водою навіть у найлютіший мороз. Жінки, щоб приховати поганий колір обличчя, біляться і рум,яняться так сильно, що кожен може помітити. Однак там ніхто не звертає на це уваги, бо такий у них звичай, який не просто подобається чоловікам, а вони самі дозволяють своїм дружинам і дочкам купувати білила і рум,яна, щоб ті фарбували обличчя, і радіють, що зі страшних жінок вони перетворюються на гарних ляльок. Від фарби морщиться шкіра, і вони стають ще потворнішими, коли її змиють.

“Іван Ґрозний та його син Іван 16 листопада 1581 р.”. Художник Ілля Рєпін, 1885 р.

Що ж до їхніх якостей і способу життя, то вони мають гарні розумові здібності, проте не мають тих засобів, які є в інших народів для розвитку своїх талантів вихованням і наукою. Щоправда, вони могли б запозичити їх у поляків та інших сусідів, але ухиляються від них через марнославство, вважаючи за краще свої звичаї, ніж звичаї усіх інших країн. Почасти причиною цього є те (як було зазначено мною вище), що спосіб їхнього виховання, далекий від ґрунтовної освіти і громадянськості, визнається владою найкращим для держави та найбільш притаманним їхньому способу прав­ління, яке народ навряд чи став би терпіти, якби отримав якусь освіту і ліпші знання про Бога. Для цього царі знищують всі засоби покращення освіти й намагаються не допускати нічого іноземного, що могло б змінити тубільні звичаї. Такі вчинки можна було б як-­небудь вибачити, якби вони не накладали особливий відбиток на сам характер мешканців. Коли вони бачать, як грубо й жорс­токо поводяться з ними усі головні посадовці та інші начальники, то так само нелюдяно поводяться один з одним, особливо зі своїми підлеглими та нижчими за статусом. Тому найнижчий і найубогіший «крестьянин» (так вони називають простолюдина), який при­нижується, повзає перед дворянином і облизує пил під ногами його, як собака, стає нестерпним тираном, щойно бере гору над кимось. Тому тут буває багато грабежів і вбивств. Життя людини вважається нічим. Часто грабують у містах на вулицях, коли хто запізнюється ввечері, але на крик жодна людина не вийде з дому допомогти, хоча б і чула галас. Я не хочу говорити про дивні вбивства та інші жорстокості, які у них трапляються. Навряд хтось повірить, що такі злодіяння могли траплятися між людьми, особливо такими, які називають себе християнами.

Волоцюг і жебраків у них незліченна кількість: голод і крайня потреба так їх виснажують, що вони просять милостині найжахливішим, відчайдушним способом. Вони кажуть: «Подай і заріж мене, подай і убий мене». Звідси можна зрозуміти, як поводяться вони з іноземцями, якщо такі немилосердні й жорстокі до своїх співгромадян. І попри це, не можна сказати напевне, що переважає в цій країні — жорстокість або нестриманість. Втім, про останню я навіть говорити не стану, тому що вона настільки брудна, що важко знайти пристойні слова. Вся держава переповнена такими гріхами. Та й чи дивно це, коли у них немає законів, щоб приборкати блуд, перелюбство та інші гріхи?

Що ж до вірності слову, то московити здебільшого вважають його нічим, якщо можуть що-небудь виграти обманом і порушити дану обіцянку. По правді, можна сказати (як це відомо тим, хто мав з ними торговельні справи), що від великого до малого, крім небагатьох росіян, яких дуже важко відшукати, всяк не вірить нічому, що гово­рить інший, але і сам не скаже нічого такого, на що можна було б покластися. Ці якості роблять їх нікчемними в очах усіх їхніх сусідів, особливо татар, які вважають себе набагато чеснішими та спра­ведливішими за росіян. Ті, хто уважно обговорював стан обох народів, вважають, що ненависть до способу правління і вчинків московитів досі була головною причиною язичництва та від­рази татарів до християнської віри.

Інші передруки

Інші оповіді, ілюстровані Андрієм Єрмоленком

Придбати книгу “Збагнути Росію”:

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №3:

Deus ex Ucraina

Того дня я прокинувся від вибухів снарядів, що зі свистом приземлялися поруч із центром Москви…