Завмерлий у зародку, ненароджений жах

До оповіді доклалися також Оля Василець та Олег Магдич

Моя мама була переповнена таким страхом,
що вона носила близнюків:
мене й разом зі мною страх.
— Томас Гоббс

Близько 9-ї години ранку поріг великої зали замку Фотерінгей, що в графстві Нортгемптоншир, майже за 100 миль північніше Лондона, поволі, шкутильгаючи через здобутий за роки ув’язнення ревматизм, але з гордо піднятою головою переступала сорокачотирирічна Мері Стюарт. У минулому — панівна королева Шотландії, а нині ж — бранка з понад вісімнадцятирічним стажем англійської королеви Елізабет І Тюдор. Жінку, вдягнену в чорний шовковий плащ поверх темно-коричневої оксамитової сукні, супроводжували двоє вартових, а також декілька її найвірніших служниць. Кожен із учасників процесії в той день, 8 лютого 1587 року, добре розумів, що це остання путь Мері й назад, у свої розкішні покої — золоту, та все ж клітку, вона більше не повернеться.

Тут, у Фотерінгеї — неприступній нормандській фортеці, збудованій поблизу річки Нін на межі 11 та 12 сторіч за принципом “мот енд бейлі” (кам’яниця на пагорбі, оточена великим внутрішнім двором, міцним муром, кількаметровим ровом із водою та земляним насипом навколо), — колишня шотландська королева провела понад 4 місяці. Її конвоювали сюди наприкінці вересня 1586 року, арештувавши за причетність до бабінґтонської змови — чергового зговору, учасники якого планувати вбити протестантку Елізабет І і в такий спосіб звільнити англійський престол для королеви-католички Мері Стюарт. Уже наступного місяця вона постала перед судом, що складався з 46 найіменитіших англійських дворян на чолі з лордом Вільямом Сесілом — найбільш довіреним радником королеви Англії, рішуче, але марно, відкидаючи будь-які звинувачення в державній зраді. 25 жовтня того ж року жінку майже одноголосно визнали винною та засудили до смертної кари.

Навряд чи оголошений вирок став для Мері великою несподіванкою, адже на той момент сер Ентоні Бабінґтон, який очолював змову, та його тринадцять співучасників уже зазнали покарання: були повішені, розпатрані та четвертовані, як це передбачали Акт про безпеку королеви (1585) й Акт про державну зраду (1351). Єдине, що залишалося фотерінгейській бранці в очікуванні своєї черги, — сподівання, що Елізабет І все-таки не наважиться стратити особу королівської крові та ревну католичку. Це означало б стовідсотково погіршити й без того кепські стосунки з Римською Курією та католицькими монархами Європи.

Надія королеви без королівства жевріла недаремно. Попри тиск із боку парламентарів, які не мали жодних сумнівів у провині Мері Стюарт, Елізабет І зволікала з ухваленням остаточного рішення. Тоді Палата громад і Палата лордів об’єднали свої зусилля. Щоби подолати її невпевненість, 12 листопада 1586 року депутати направили їй першу (і не останню) спільну петицію, наполягаючи на страті зрадниці. Англійська королева ж, однак, і далі годувала парламент “відповідями без відповіді”. Навіть після оприлюднення смертного вироку Мері Стюарт, на яке Елізабет І дала згоду 2 грудня 1586-го, вона однаково намагалася відтермінувати його виконання.

Два місяці потому Мері зробила пару кроків крізь арку дверей і на мить застигла на місці, обводячи поглядом просторе приміщення з високими склепіннями та каміном, вмурованим у стіну навпроти. В давні добрі часи, коли Фотерінгей ще не служив державною в’язницею, велика зала, вочевидь, призначалася для урочистих прийомів із бенкетами й танцями. В нових обставинах її функції змінилися. Не так давно це була зала судових засідань. Тоді в центрі кімнати стояв довгий дерев’яний стіл, вкритий скатертиною з торочками по краях, із лавками обабіч на дванадцять осіб. По периметру трьох стін також стояли масивні дерев’яні лавки та кілька табуретів для решти її суддів. А біля четвертої стіни, на невисокому помості під балдахіном, височіло крісло для бранки, що обвинувачувалася в зраді…

Сьогодні ж ця зала мала зовсім інший вигляд. Єдине її умеблювання — задрапірований чорною тканиною ешафот, навколо якого стовбичили вартові, тримаючи в руках широколезі сокири на довгому держаку, та кілька десятків глядачів. Дерев’яний підмосток споруджували нашвидкоруч, адже лише напередодні з Лондона в замок надійшло сповіщення від Таємної ради, що 1 лютого 1587 року Елізабет І, підігріта чутками про назрівання нової змови, підписала-таки смертний вирок для Мері Стюарт.

Фінальні дні свого життя колишня королева Шотландії витратила на молитви, складання заповіту, написання листів і дарування особистих речей на пам’ять про себе. Тоді ж, під гупання молотків, яке долинало до її покоїв із великої зали Фотерінгея, зародився її останній сонет — прощальна пісня, відома нам завдяки перекладу Лесі Українки:

Що я тепер, о боже! Жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, у котрім серця вже нема,
Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,
Самої смерті прагну, більше вже нічого…

Щойно Мері Стюарт піднялася по сходинках на ешафот і ступила перший крок підмостком, як кат і його помічник, покликані здійснити вирок, упали перед нею навколішки. Прохати вибачення в засудженого до смертної кари — звичний обряд для таких церемоній, та однаково момент виглядав зворушливо, особливо після відповіді, яку дала жінка: “Я прощаю вас від щирого серця, бо сподіваюся, що ви покладете кінець усім моїм бідам”. Тоді бранка обернулася до своїх компаньйонок Джейн Кеннеді та Елізабет Керл, які були поруч із нею всі ці довгі місяці ув’язнення, щоби вони допомогли їй зняти одяг. “Ніколи я не мала таких наречених… і ніколи не роздягалася перед таким товариством”, — вдалася до жартів Мері, намагаючись розвіяти пелену сліз, що стояла в очах її найближчих слуг. Залишившись у самій лише нижній сукні та рукавичках червоно-малинового кольору (літургійного кольору мучеництва, прийнятого в Католицькій Церкві), вона спокійно дочекалася, поки Джейн тремтливими руками пов’язже їй очі білим із золотою вишивкою шаликом, а тоді рішуче схилилася на коліна перед плахою.

“У руки Твої, Господи, віддаю дух мій”, — наостанок промовила Мері Стюарт. Через мить, зі свистом розсікаючи повітря, на шию жінки опустилася сокира ката. Останньому, проте, не вдалося відрубати їй голову з першого разу. Ще двічі він підносив своє знаряддя, поки, нарешті, зміг відділити її від тіла. “Боже, бережи королеву”, — виголосив чоловік, підіймаючи голову Мері Стюарт догори, щоби глядачі пересвідчилися, що вирок таки виконаний. Однак, та несподівано впала на підмосток і з глухим гуркотом покотилася долі, а в руці ката залишилася лише русява кучерява перука, під якою колишня шотландська королева приховувала коротке сиве волосся…

Звістка про смерть Мері Стюарт, як і очікувалося, збурила всю католицьку громаду, а особливо в Іспанії. Тамтешньому королеві Філіпе ІІ, чоловіку покійної Мері І — попередниці Елізабет І на англійському троні, вже кілька років не давали спокою незведені рахунки з Англією: і відкинуті Елізабет І сватання з його боку; і підтримання нею іншого претендента на португальський престол; і санкціоновані королевою напади англійських каперів на іспанські колоніальні порти та кораблі; і сприяння голландському повстанню за незалежність в Іспанських Нідерландах. Страта Мері Стюарт стала для нього останньою краплею. Заручившись підтримкою Папи Римського Сікста V, Філіпе ІІ взявся споряджати морську експедицію до Англії для повалення Елізабет І, яка в очах щирого католика була незаконною правителькою, єретичкою, узурпаторкою папської влади. Утвердженню задуму іспанського короля сприяли також заклики голови Римо-католицької Церкви в Англії Вільяма Аллена. У листі від 18 березня 1587 року той написав, що англійські та ірландські віряни наполегливо просять Філіпе ІІ прийти й покарати “цю жінку, яку ненавидять Бог і люди”.

Вторгнення в Англію готувалося в двох великих портах — іспанському Кадісі та португальському Лісабоні. Тут за наказом Філіпе ІІ збирали та озброювали потужний військовий флот. На весну 1587 року він уже нараховував понад сотню новеньких — збудованих переважно впродовж останніх трьох–чотирьох років — галеонів, галер, галеасів, забр, пінас, каравел та інших кораблів. Навіть невеличкі судна були оснащені хоча б однією гарматою, найбільші ж мали на своєму борту по 50 гармат і, крім 70–80 осіб екіпажу, могли вміщати понад 300 вояків. Керівництво “Непереможною армадою” — а саме такою славою був оповитий іспанський флот, який досі тримав першість у морях і океанах — було покладено на адмірала Альваро де Базана, маркіза Санта-Круз, який за пів сторіччя служби у військово-морських силах Іспанії не здобув жодної поразки. Папа Римський обіцяв допомогти майбутній експедиції фінансово, а також гарантував індульгенції за скоєні в ім’я Церкви гріхи всім учасникам вторгнення в Англію.

Згідно з планом Філіпе ІІ, флот на чолі з маркізом Санта-Круз мав об’єднатися з силами Алесандро Фарнезе, герцога Пармського, що був губернатором Іспанських Нідерландів. Опісля союзники разом висадилися б у графстві Кент, що на південно-східному узбережжі Англії, де не було серйозних укріплень, і звідти рушили б на Лондон, щоби взяти місто в облогу та скинути з трону Елізабет І. У випадку, якщо експедиція виявиться менш успішною, ніж передбачалося, проте не зовсім провальною, іспанські завойовники мали також завдання мінімум: домогтися свободи віросповідання для англійських католиків та відшкодування збитків, завданих Іспанії внаслідок голландського повстання в Нідерландах.

Організація Іспанією “Хрестового походу” проти “англійських єретиків” не могла залишитися непоміченою в самій Англії. Елізабет І регулярно інформувалася про хід підготовки іспанського вторгнення завдяки широкій мережі шпигунів при іспанському та папському дворах. Чутки про небезпеку, що загрожувала Британським островам, розповсюджувалися країною з неймовірною швидкістю. Однак, сподіване іспанцями протистояння між протестантами та католиками всередині країни не спалахнуло. Навпаки, два табори забули про релігійні розбіжності та об’єдналися, щоби спільно боротися з ворогом, якого ось-ось чекали на підступах біля узбережжя.

Королева також не сиділа склавши руки. Розуміючи, що до потенційної дати нападу повністю модернізувати англійський флот не вдасться, Елізабет І звернулася до бувалого морського вовка, що за кілька років до цього здійснив навколосвітню подорож, й одного з найуспішніших каперів Френсіса Дрейка, щоби разом вигадати план, який допоможе якщо не знешкодити загрозу, що нависла над Англією, то принаймні виграти трохи часу.

Благословенний королевою рейд Дрейка на Кадіс, що відбувся наприкінці квітня 1587 року, і наступні напади англійського флоту під його керівництвом на прибережні португальські форти влітку того ж року, в результаті яких переважна більшість кораблів противника були або частково пошкоджені, або геть зруйновані, або захоплені, врешті, змусили Іспанію відкласти вторгнення в Англію щонайменше на рік. Однак, незважаючи на “підсмалення бороди іспанського короля”, як глузуючи називали ці набіги англійці, від своїх намірів Філіпе ІІ не відмовився…

Увесь той час, поки в неоголошеній війні між Іспанією та Англією наростало загострення, за 100 миль західніше від Лондона, у Вестпорті — невеличкому селі, що в графстві Вілтшир, від занепокоєння через майбутнє вторгнення не знаходила собі місця вагітна другою дитиною дружина місцевого вікарія (священника Англіканської церкви). Тривога й боязнь, закравшись у її свідомість дрібним черв’ячком, щодня примножувалися — як і кількість гармат та солдатів на іспанських кораблях, що мали невдовзі, з дня на день, пристати до англійської землі, в чутках і небилицях, які ширяли і сповнювали навколишній простір.

Ані зараз, ані тоді, в 16 сторіччі, графство Вілтшир не мало власного узбережжя, воно не надто віддалене від столиці, але й не прилягає безпосередньо до Лондона, і в потенційних планах захоплення іспанською армією Англії не грало жодної ролі. Хоча навряд чи хтось із його пересічних мешканців був достатньо обізнаний із зовнішньополітичною ситуацією, щоби стверджувати це зі стовідсотковою певністю.

Село, де в очікуванні дитини й вторгнення загарбників від переживань не знаходила собі місця дружина вікарія, знаходилося зовсім неподалік від Малмсбері. Це місто — третє в графстві Вілтшир за чисельністю населення (з урахуванням Вестпорта та інших передмість) — розташовувалося на крутому пагорбі, який огортали своїми руслами дві притоки річки Ейвон — Тетбері-Ейвон і Шерстон-Ейвон; воно виросло навколо однойменного абатства, закладеного тут у 7 сторіччі, і ще здавна було оточене кам’яними стінами. Тобто теоретично могло б стати хорошим прихистком у разі іспанської навали… якби ті сторічні мури не хиталися від вітру й не розвалювалися на очах. Водночас “паплюження” Малмсберійського абатства, яке у 1530-ті роки після розпорядження Генрі VIII Тюдора, батька Елізабет І, про розпуск монастирів було викуплене заможним місцевим депутатом із роду ткачів Вільямом Стампе й перетворене на швейну мануфактуру, цілком могло послужити приводом для іспанських “хрестоносців” завітати в гості до цього міста. А звідти — рукою подати до будинку на околиці, який місцева громада виділила для проживання родини вікарія. Й хтозна, яка розплата очікувала б їх за падіння в гріх “єрєсі” та навернення до неї інших вірян…

Долучися до орбіти The Arc, щоби бути поінформованою/им про вихід нових оповідей і про майбутні події та матеріали.

Тривога, викликана близьким імовірним наступом “Непереможної армади” і страхом, що Лондон може не встояти перед іспанцями, спопеляла дотла, позбавляючи можливості дихати на повні груди, прискорюючи серцебиття, вкриваючи холодним потом шкіру, змушуючи тремтіти голос і руки та паралізуючи всі інші рухи тіла. Це було катування, не гірше найвишуканіших тортур іспанських інквізиторів. Внаслідок щоденних хвилювань і напруги, що витала в повітрі, в дружини вестпортського вікарія розпочалися передчасні пологи. 5 квітня 1588 року вона народила ще одного хлопчика — меншого братика для дворічного Едмунда, свого старшого сина.

Ім’я цієї жінки, на жаль, не збереглося до наших днів. А ось ім’я її другого сина, який — попри ранню появу на світ в умовах, які недоношених дітей переважно прирікали на вірну смерть, і похід іспанського флоту на Британські острови, що розпочався-таки в травні 1588 року, не лише вижив, але й дожив до глибокої (навіть за сучасними мірками) старості — стало відоме далеко за межами Англії й закарбувалося на віки. Вже в дорослому віці, пишучи власну автобіографію, один із найбільш знаних англійських філософів Томас Гоббс зауважив про обставини свого народження так: “Моя мама була переповнена таким страхом, що вона носила близнюків: мене й разом зі мною страх”.

Донедавна історія про Іспанську армаду, наступ якої, зрештою, зазнав поразки, сприймалася мною дуже поверхово. Як цікава казочка, настільки віддалена в часі й географії, що більше скидається навіть на вигадку, ніж на правду. Повертаючись до неї сьогодні, під час російсько-української війни, я не можу не проводити паралелі між “Непереможною армадою” і “втарой армієй міра”.

Не наважусь стверджувати, що звинувачення головного провідника рускава міра в Україні Віктора Медведчука в державній зраді та фінансуванні тероризму стало одним із приводів для рішення Путіна розпочати військову агресію проти нашої держави, проте є інші, на мою думку, беззаперечні схожості. Обидва нападники фактично розв’язали війну в Європі — щоправда, на різних її кінцях — не називаючи свої дії війною; обидва були настільки самозакохані і сповнені безапеляційною вірою у власну велич, що планували швидке загарбання чужої держави і заміну невгодного їм керманича на лояльного; обидва покладали сподівання на допомогу “п’ятої колони” всередині країни, а натомість зустріли шалений опір консолідованої нації…

Майже рік до повномасштабного вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року ми спостерігали, як Путін то стягував, то частково відводив від кордонів свою армію ницих убивць, ґвалтівників і грабіжників (ми пізнали їхню правдиву суть ще в 2014-му, коли Росія захопила Кримський півострів і український Донбас, хіба не підозрювали про масштаби їхнього морального провалля, дозволяючи собі надіятися, що існують і харошиє рускіє). На боротьбу з українськими “відступниками” їх благословив сам Московський патріарх Кіріл, спочатку, в березні 2022 року, подарувавши командувачу Росґвардіі Віктору Золотову ікону, що мала б надихати російських вояк на “защіту Атєчєства”, а згодом, у вересні 2022 року, заявивши, що, жертвуючи собою в Україні, вони змивають всі скоєні дотепер гріхи. Так, це робилося вже постфактум, але хіба не нагадує папську індульгенцію, обіцяну іспанським солдатам? Не здивуюся, дізнавшись, що за їхній успіх у війні проти України в московських храмах молиться найпалкіша вірянка і найсвятіша паломниця всіх часів і народів Оксана Марченко.

Далеко не всі українці сприймали загрозу військового нападу Росії всерйоз. Згідно з даними дослідницької компанії “Gradus Research”, у грудні 2021 року лише 26 відсотків респондентів їхнього опитування вважали, що небезпека повномасштабного вторгнення є реальною. У січні 2022 року вже 44 відсотків опитаних відповіли, що загроза існує, 29 відсотків були переконані, що її немає, а 26 відсотків все ще не знали, що й думати.

Я не була учасницею цих соціологічних досліджень, але — як і люди з мого найближчого кола — всупереч мейнстріму вірила, що галас, здійнятий західними партнерами України в медіа, які ґвалтом кричали про кровожерливого ненаситного вовка, що вже добряче зголоднів після поглинання грузинських Абхазії та Південної Осетії в серпні 2008 року і готовий заглитнути нову здобич, був не порожнім звуком. Неодноразові оманливі заяви ворожих політиків, що Росія не збирається нападати на Україну, і разом із цим кількамісячне гарцювання і брязкання зброєю 150 000 російських солдат за кілька кроків від українського кордону виснажували ментально, вибиваючи ґрунт із-під ніг у мене й багатьох моїх знайомих. Навіть у тих, хто зазвичай відрізнявся психологічною стійкістю.

Зроститися з тривогою та страхом так, щоби завагітніти ними й тижнями, а то й місяцями, виношувати в собі, ніби дитину, — це ще один досвід, який зближує українців 21 сторіччя з англійцями 16-го, та водночас де в чому нас і відрізняє…

І. Небажане зачаття

“Нас лякають великою війною і вкотре призначають дату воєнного вторгнення. Це вже не перший раз. З нами системно ведуть війну на всіх фронтах… ” — зауважив Володимир Зеленський під час термінового відеозвернення до народу ввечері в понеділок, 14 лютого 2022 року. Три дні потому, як репортери авторитетного німецького суспільного-політичного видання “Spiegel” оголосили, що наступ російської армії на Україну відбудеться вже найближчої середи, і як цю новину підхопили та рознесли по всіх усюдах українські медіа, збуривши велику частину суспільства. “На інформаційному фронті прагнуть посіяти паніку серед нас, серед громадян України, серед інвесторів через засоби масової інформації. Але наша держава сьогодні сильна, як ніколи… Нам кажуть, що 16 лютого стане днем нападу. Ми зробимо його Днем єднання. Відповідний указ я вже підписав. Цього дня ми вивісимо національні прапори, одягнемо синьо-жовті стрічки та покажемо всьому світу нашу єдність…”, — дивлячись прямо в очі і стримано всміхаючись, заспокоював українців президент. Із бездоганною зачіскою, чисто поголений, у класичному чорному костюмі, білосніжній сорочці та з краваткою на шиї.

Тимчасом як наступного після цього виступу дня, 15 лютого 2022 року, Міноборони Росії не червоніючи брехало про повернення російських військ до місць їхньої постійної дислокації (неначе підіграючи словам Зеленського), а Сєрґєй Лавров, керівник ворожого МЗС, безсоромно насміхався з нібито безпідставної “істєрікі Запада”; і поки президент США Джозеф Байден під час брифінгу в Білому домі зауважував, що озвучені російські заяви поки що не підтверджуються жодними діями, українці нашвидкоруч готувалися відзначати нове свято.

Одягнувшись у вишиті сорочки, обгорнувшись великими заквітчаними хустками з довгими торочками, озброївшись жовто-синіми стрічками та прапорцями, під запис “Ще не вмерла України ні слава, ні воля…”, який лунав із гучномовців на платформах, 16 лютого 2022 року, о 12:40, міські чиновники Рахова, що на Закарпатті, проводжали в рейс до Маріуполя, на Донеччину, символічний “потяг єднання”. Крім пасажирів, він віз із одного кінця України — через дванадцять областей — до іншого державний прапор. “Приходьте на залізничні вокзали з національною символікою України підтримати єдність держави”, — запрошувала Укрзалізниця, виклавши зняте з висоти пташиного польоту відео, як поїзд із десяти вагонів тільки-но рушив із пункту відбуття та в’ється залізничною колією крізь засніжені гори й ліси українського заходу.

Через двадцять із половиною годин, 17 лютого, о 09:12, так само наряджена юрба, не більше 20–30 людей, зустрічала його на першому пероні вокзалу Дніпра, де “потяг єднання” мав одну з п’ятнадцяти запланованих зупинок на маршруті, протяжністю 1 806 кілометрів. Тутешній краєвид, що відкривається з вікна, помітно інший: на зміну гірським хребтам, вкритим деревами й кущами, прийшли неозорі рівнини степів південного сходу України.

Дніпро важко охарактеризувати одним реченням. Ось уже 9 років подорожувальники, що сходять тут із потягу, знають, що прибули до прифронтового міста. Міста, яке в 2014 році пішло іншим шляхом, аніж Донецьк і Луганськ, а відтак — перейняло у них роль східного форпосту України. Незламне укріплення, що встояло тоді і непохитно стоїть в обороні нашої держави досі, — досить привабливий образ, навколо якого можна було б збудувати успішний бренд міста. Проте, Дніпро має ще кілька облич.

Місто лише в 2016 році спромоглося позбутися бридкої приставки “петровськ”, що була частиною його назви 90 років, увіковічнюючи криваві комуністичні подвиги місцевого уродженця Григорія Петровського — одного з організаторів Голодомору 1932–1933 років (і це — далеко не останній совєцький рудимент місцевого штибу). Воно дотепер офіційно веде свої витоки від 1776 року, коли Єкатєріна ІІ вирішила збудувати адміністративний центр на нібито необжитих українських землях, де лише рік перед цим ліквідувала запорозьке козацтво, й водночас сучасний герб Дніпра прикрашають семипроменеві зірки і перехрещені козацькі шабля та стріла, що були символами Кодацької паланки — однієї з адміністративно-територіальних одиниць Запорізької Січі у пониззі річки Дніпро.

На тридцять другому році незалежності ця розтроєність та невизначеність одного з найбільших міст України — одночасне прийняття Дніпром і своєї власне української природи, і російського імперського та совєцького намулу — пригнічують і болісно ранять. Хоча, правду кажучи, дисоціативний розлад ідентичності — достатньо поширена в Україні хвороба і притаманна не лише йому одному.

Більшого болю, ніж ця “одірваність од ґрунту”, завдає лише споглядання за тим, як на руїнах приватного будинку, що в ніч на 29 вересня 2022 року через пряме влучання російської ракети став могилою для цілої родини, безнадійно чекаючи на господарів, пускає сльози рясно припорошений пилом їхній вірний пес на ім’я Крим. Чи вслухання в те, як крики десятків людей, що застрягли під завалами зруйнованої ще однією російською ракетою багатоповерхівки 14 січня 2023 року, поступово згасають і змінюються гробовою тишею. Або ж вдихання чорно-сірого ядучого диму, що пеленою застелив один із районів міста після ракетного удару росіян по психіатричній лікарні 26 травня 2023-го, після якого від медзакладу залишились одні руїни… Це поки що найпам’ятніші трагедії, які зазнав Дніпро від початку повномасштабного російського наступу 24 лютого 2022 року.

— Я не вірила, що буде вторгнення, — даруючи мені через екран трішки зніяковілу, але разом із тим відкриту й привітну усмішку, розповідала Оля Василець.

На середину серпня 2022 року, коли ми познайомилися й уперше спілкувалися, Оля Василець була кураторкою розмовного клубу української в Центрі сучасної культури в Дніпрі. Нині ж вона поєднує це заняття ще з двома: створює подкасти для нового медіа про культуру під час війни “Поміж”, що також є проєктом згаданого центру, та моніторить новини і ситуацію з порушенням прав журналістів на Дніпропетровщині, відколи в січні 2023-го стала регіональною представницею Інституту масової інформації.

— Я чесно пробувала… переконати себе, що нападу не буде. Що ситуація напружена, але вдасться цього уникнути, — в цей момент нашу розмову перериває гавкіт, що лунає звідкілясь із-під Олиного столу. Це її кількамісячна джек-рассел-тер’єрка Бровко подала дзвінкий голосочок ніби на підтвердження слів своєї господині. — Ми обговорювали ці новини, — під “ми” моя співрозмовниця має на увазі і колег, і друзів, і родину. — Але… ніхто навіть не думав про те, що буде ось так. Що тисячам, мільйонам українців доведеться втікати… Що їхні друзі і мої друзі опиняться в окупації… Ми проговорювали це жахливе слово “війна”: що якщо раптом війна? Але не так, щоби конкретно кожен крок.

Олі Василець 28 років. Свій останній день народження вона “святкувала” в той самий день, 14 січня 2023-го, коли Росія завдала ракетного удару по дев’ятиповерхівці в Дніпрі, в результаті якого 46 людей загинули, 80 були поранені, а 11 досі залишаються зниклими безвісти.

Одним часом її волосся — коротке каштанове каре з проділом трішки на бік — природно кучеряве, а іншим — ідеально рівне. Іноді вона в окулярах, іноді — ні. Що ширша її усмішка — то вужчі шпаринки її теплих карих очей. Вона переважно не користується декоративною косметикою, але носить кульчики у вухах і — ось уже майже два роки, — обручку на правій руці.

Одну зі стін її домівки, пофарбовану ультрамарином, прикрашає малюнок львівської художниці Ірини Мориквас: білий кінь, скачучи чи то полем із гігантськими квітами, чи то лісом із мініатюрними деревами, якими навряд чи помилуєшся в реальному житті, несе верхи на собі пару — чоловіка в костюмі, що тримає повіддя, і жінку в білій сукні з фатою. Це — подарунок друзів на весілля, яке Оля та її обранець Максим Грусевич відсвяткували 6 серпня 2021-го.

Оля та Максим, який працює звукорежисером у Дніпровській філармонії та грає в гурті “Громадянин Топінамбур”, — не корінні дніпряни. Вона родом із села Піщанка, що за 30–35 кілометрів на північний схід від Дніпра, він — із Побузького, що на Кропивниччині. Проте, обидвоє з пари вже далеко не перший рік у Дніпрі: Максим переїхав сюди в 2008-му, Оля — у 2012-му, коли вступила в Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара навчатися видавничій справі. Одразу після бакалаврату вона подалася в журналістику. Відтоді — з невеликою перервою на магістерку з історії в Українському католицькому університеті в Львові — і до недавнього часу молода жінка працювала на різних місцевих медіа регіонального рівня: “9 канал”, Громадське Дніпро, Суспільне Дніпро…

Нині подружжя мешкає у Чечелівському районі Дніпра, що простягається на правому березі однойменної річки. На півночі він обмежується її водами і майже впритул прилягає до вокзалу, а на півдні завершується степами. Понад 80 років цей район називався Краснаґвардєйскім, допоки в 2015-му, під час декомунізації, йому не повернули історичну назву. Вона походить від робітничого селища Чечелівка, що почало розбудовуватися наприкінці 19 сторіччя, після прокладання тут єкатєрінославской залізниці (до 1926 року місто називалося Єкатєрінославом), яка з’єднала Донецький вугільний і Криворізькій залізорудний басейни, й відкриття Брянського заводу (теперішнього Дніпровського металургійного).

Коли я запитую про ті лютневі дні, що передували широкомасштабному нападу Росії, Оля Василець робить спробу, але так і не може пригадати нічого певного, крім фонового суспільного роздратування, викликаного запровадженням президентом Зеленським нового свята. “Куди це взагалі? Кому воно потрібне? Невже немає більш нагальних справ… ?” — такі реакції спостерегла жінка на новину про відзначення 16 лютого Дня єднання. Будь-які інші спогади — як-от із яким настроєм вони з чоловіком лягали спати 15 лютого і чим займалися наступного дня — Олина пам’ять не зберегла.

Все, що відбувалося з нею в наступні півтора місяці 2022 року, також залишилося в свідомості радше широкими мазками: більше на рівні відчуттів і переживань, менше — на рівні конкретних дій, деталі яких спливали в нашій розмові лише після моїх наполегливих розпитувань.

Восени 2021 року Оля Василець залишила Суспільне Дніпро й влаштувалася на стрічку новин одного з загальноукраїнських суспільно-політичних медіа, назву якого попросила не згадувати. Кістяк його команди знаходився в Києві, вона ж працювала віддалено з Дніпра.

Олина робота полягала в тому, щоби відслідковувати в інформаційному полі всі важливі події, що траплялися в Україні, або ж ті, які відбувалися в світі, але стосувалися чи впливали на Україну та українців, й наповнювати цими новинами сайт і соціальні мережі. Звісно — з посиланням на видання, які перші їх оприлюднили, та після перевірки правдивості фактів і заяв у першоджерелі, що б це не було: чи то сторінки політиків у твіттері та фейсбуці, чи то сайт Пентагону.

— Перша новина, це традиційно, … завжди була про обстріли на Донбасі. Скільки б їх не було або навіть… якщо не було взагалі. І тоді ми теж про це писали: “На Донбасі обстрілів за добу не зафіксовано”, — пояснювала мені нюанси свого журналістського повсякдення Оля. А згодом зауважила: щойно помітила, що ситуація на Донбасі загострилася, кількість обстрілів зросла — з п’яти за добу і умовно до ста, — почала відчувати колосальне напруження. — Я розуміла, що це не просто так, не якась там випадковість… і не розуміла, … на що чекати далі… Ця невідомість… лякала, безперечно.

Пізно ввечері 23 лютого, перед самісіньким сном, вона прочитала новину, де з посиланням на Антона Геращенка говорилося, що Україна закрила свій повітряний простір для цивільної авіації.

— Та не може такого бути, — вже лежачи в ліжку з чоловіком, намагалася вгамувати свою тривожність Оля. Молода жінка заспокоювала себе тим, що поширилася ця новина з якогось маловідомого, ненадійного телеґрам-каналу, якому не варто одразу вірити на слово. Врешті, вона вимкнула голосові сповіщення, як робила це завжди на ніч, і відклала телефон подалі.

Як і більшість українців, Оля і Максим ще спали, коли Владімір Путін, сидячи за столом у своєму робочому кабінеті в Крємлі, виголошував рішення про початок “спєциальной ваєнной апєрациі” — священної війни правовірних росіян проти українських є̶р̶е̶т̶и̶к̶і̶в неонацистів. Як і більшість українців, 24 лютого Оля і Максим пробудилися перш, ніж встигли пролунати заведені на ранок четверга будильники.

У перший день повномасштабного вторгнення Дніпропетровщина зазнала восьми авіаударів. Сім прийшлися по об’єктах військової інфраструктури області, знищивши та пошкодивши військові склади з боєприпасами та технікою, казарми і деякі господарські приміщення, один — по аеропорту Дніпра та його радіолокаційній системі, що відповідала за посадку і зліт літаків. В офіційних заявах місцевої прокуратури йшлося про одного травмованого військовослужбовця, якого госпіталізували до лікарні.

Домівка Олі і Максима розташована досить далеко від аеропорту, тож їм пощастило не чути пронизливого свисту ракет, що пролітали повз будинки інших дніпрян на шляху до своєї цілі, і гуркоту, схожого на перекати грому під час грози, що розходився на кілометри після їхнього приземлення.

— Я прокинулася, ніби якась сила мене підняла… і одразу [кинулася — примітка авторки] в телефон, — годинник показував близько 6-ї ранку, хоча, зазвичай, Оля пробуджується на годину пізніше, а телеґрам та інші месенджери — десятки, якщо не сотні сповіщень, які неслися нестримним потоком і збивали з ніг, ніби гірська річка, що вийшла з берегів по весні. — У всіх чатах… пишуть про вибухи… і що відбулося це звернення Путіна.

“Що робити?”, “Куди нам бігти?” — читала Оля налякано-розгублені повідомлення колег із Києва, що майже дослівно повторювали одне одного, але на той момент не мала відповідей ані для них там, ані для себе з чоловіком у Дніпрі.

Її роздуми перервав дзвінок тата з Піщанки, який сказав, що до них із Олиною мамою також долинуло розкотисте гримотіння від падіння російських ракет:

— А у вас що? — стурбовано запитав Михайло Василець у доньки.

— У нас все гаразд, — відказала Оля татові, стоячи біля вікна і виглядаючи надвір із п’ятого поверху їхньої з чоловіком панельної дев’ятиповерхівки на сім під’їздів — однієї з тих, що виросли в Чечелівському районі в 70-ті–80-ті роки минулого сторіччя. — Люди з собаками гуляють. Ніби все нормально…— вела вона далі, намагаючись заспокоїти і себе, і батьків. Хоча на той момент вже передчувала: відбуваються якісь такі події, що змінюють життя.

Підтвердження її здогаду не забарилося.

“Шановні громадяни України!” — 24 лютого, о 06:42, в офіційному телеґрам-каналі Володимира Зеленського з’явилося самотужки записане відео президента, яке серед дезорієнтованих і спраглих на інформацію людей поширювалося зі швидкістю світла. — “Ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави… ” — рівним, твердим голосом повідомляв він, одягнений у костюм і білу сорочку, але вже без ̶з̶а̶ш̶м̶о̶р̶г̶у̶,̶ ̶щ̶о̶ ̶с̶т̶и̶с̶к̶а̶в̶ ̶г̶о̶р̶л̶о̶ ̶і̶ ̶н̶е̶ ̶д̶а̶в̶а̶в̶ ̶д̶и̶х̶а̶т̶и̶ краватки і з розстібнутим комірцем. — “Сьогодні від вас, від кожного з вас, потрібен спокій. По можливості, залишайтеся, будь ласка, вдома… Працює весь сектор безпеки і оборони України… Без паніки. Ми сильні. Ми готові до всього… ”.

Виступ Зеленського став тим червоним прапорцем, який підштовхнув Олю та Максима, а разом із ними, напевно, і мільйони інших українців, до вкрай складної, серйозної та дуже конкретної розмови. Розмови, в якій уже не було місця умовним запитанням “що якщо?”, адже війна, попри їхню невіру, з ймовірної загрози трансформувалася в фактичну.

Чимало Олиних знайомих, із ширшого кола спілкування, взяло в руки зброю. “Відсьогодні я в ЗСУ”, “відсьогодні я в Нацгвардії”, “відсьогодні я в ТРО” — тільки й мелькали дописи в її соцмережах упродовж того дня і наступних. Водночас були й такі, хто одразу кинулися до керма.

— Ми обговорювали це і дійшли висновку, що зараз всі рішення правильні, якими б вони не були. І коли ти… виїжджаєш із дому, неважливо — за кордон чи просто далі кудись на захід України — це нормально. Ти не зрадник. Ти рятуєш або своє життя, або свою психіку, або свою дитину, — пригадувала Оля.

Але їхній із Максимом вибір того дня був інакшим:

— Ми вирішили, що будемо залишатися в Дніпрі, слідкувати за тим, що відбувається, і шукати способи, як ми можемо допомагати, — домовляючись про спільну лінію, подружжя встигло поснідати, зробити запаси води в квартирі, підключити всі енергомісткі ґаджети до мережі, щоби заряджалися, і скласти тривожні наплічники з документами, грошима, ліками й найнеобхіднішим одягом. Похід до магазину за харчами вони відклали трохи на пізніше, адже бачили повідомлення, що там, так само як біля аптек і заправок, вже вишикувалися довжелезні черги. Востаннє таке можна було побачити в Україні 1990-х років.

Після цих приготувань Оля продовжила свій звичний день. Тимчасом як вся країна прикипіла очима до своїх смартфонів, оновлюючи сторінки новинних сайтів і скролячи соціальні мережі з таким завзяттям, що повна батарея загрозливо мигала червоним вже за дві–три години, вона також не розлучалася з ноутбуком і телефоном. Однак, була по інший бік цього процесу. Підписавшись на офіційні телеґрам-канали Збройних сил України, голів міських рад і військових адміністрацій, що масово виникали, Оля відстежувала, перевіряла й публікувала інформацію про хід російського наступу і про відчайдушний опір, який чинили українські прикордонники і військові одночасно на півночі, сході та півдні нашої країни. В Гостомелі та Чорнобилі на Київщині, на околицях Чернігова, Сум і Харкова, у Щасті на Луганщині та Маріуполі на Донеччині, на підступах до Херсона та на острові Зміїний…

— Мені здається, якби я тоді не робила стрічку новин, я б зійшла з розуму просто, — відзначила рятівну роль своєї зайнятості Оля. — Мені легше було працювати цілодобово і спати трішки, лише коли це було необхідно, ніж нічого не робити…

Весь час, однією з кільканадцяти вкладок на ноутбуці, в неї фоново бубніло Суспільне, а згодом, щойно розпочався, — телемаратон “Єдині новини”:

— Я той марафон слухала цілодобово, тому що він заспокоював. …Не так важливо було, що вони говорять, як чути голос. Голос…

Пообіді 24 лютого Оля написала київським колегам, що їй необхідна перерва на годину–півтори, і все-таки пішла з Максимом до “АТБ”, що працював неподалік. Очікуваного натовпу людей і геть порожніх полиць вони в супермаркеті не застали, але зауважили, що деяких основних продуктів, дійсно, там було менше, ніж зазвичай, а деяких — не було взагалі. Закупившись кашами швидкого приготування, йогуртами й шоколадом, які в нормальний час вони минали десятою дорогою, стараючись харчуватися повноцінно, подружжя пропрямувало ще до одного магазину, де продавали сири та ковбаси. Олі міцно закарбувалося, як на її ввічливе прохання обслуговувати українською мовою тамтешня продавчиня, виглядаючи з-за прилавку, агресивно гаркнула: “Панаєхалі сюда і будєтє мнє расказивать, как мнє разґаварівать. Ви мєня нє панімаєтє?”, а потім вимагала розрахунку готівкою, бо термінали нібито не працювали, хоча в “АТБ” за рогом вони справно виконували свою функцію.

Звідти Оля й Максим вирушили на пошуки найближчого до дому сховища. Крокуючи аномально порожніми вулицями свого спального району, подружжя обійшло кілька адрес, зазначених у оприлюдненому місцевою владою переліку як укриття, та через відсутність вказівників не потрапило до жодного. Коли вони повернулись додому, Максим, відгукнувшись на прохання голови ОСББ їхнього будинку допомогти облаштувати підвал під сховок, взявся збивати дерев’яні лавки (заплановані філармонією концерти однаково відклалися на невизначений термін), а Оля знову сіла за стрічку новин.

“На Донбасі наші воїни діють на відмінно. Харківський напрямок дуже складний… Запеклі бої у передмісті Херсону… Ворог повільно просувається в Чернігівській області… Ворожий десант у Гостомелі блокують… Ми, на жаль, маємо втрати…”, — доповідав про оперативну інформацію на фронті Володимир Зеленський станом на 17:35 24 лютого 2022 року, вийшовши на брифінґ у футболці кольору хакі. — “…Від усіх нас зараз залежить, чи вдасться ворогу просунутись далі…”, — продовжував президент, майже не відриваючи погляду від трибуни, де лежала підготовлена промова. Його занепокоєння видавали насуплене чоло з глибоким вертикальним ровом між бровами і різкість, з якою він відчеканював кожне сказане слово. — “Якщо ви, шановні європейські лідери, шановні світові лідери,… якщо ви нам сьогодні не допоможете, … завтра війна постукає у ваші двері…”.

ІІ. Невільне виношування

У першу добу повномасштабного військового вторгнення Росії в Україну Олин особистий інформаційний маратон тривав до 3-ї години ранку 25 лютого. Тоді і в наступні дні, коли до подружжя вже прийшло усвідомлення Великої війни, не зійти з дистанції Олі допомагав чоловік, який готував для дружини каву й канапки, які вона з’їдала, не відриваючись від робочого місця.

— Я боялася ходити на кухню… Мені було страшно через те, що там вікно… Я собі малювала… що станеться якийсь вибух, вікно посиплеться, [розбите скло — примітка авторки] попаде мені в очі чи на тіло…

На перших порах сигнали повітряної тривоги не працювали однаково добре в усіх районах Дніпра. До домівки Олі й Максима виття сирени долинало ледве-ледве, тож вони більше орієнтувалися на сповіщення в телефоні.

— Їх [тривог — примітка авторки] було дуже багато. Вони могли бути щогодини, прям постійно відбуватися… — пригадала Оля. Вона бачила, як їхні сусіди по будинку спускаються в підвал, але самі з Максимом не надто вірили в надійність такого сховища. Вони вже прочитали про правило двох стін, тому пересиджували тривоги в коридорі. Там і спали. Голоси з маратону правили жінці за колискову, а екран ноутбука, який практично не вимикався в ті дні, виконував роль нічника.

— Для мене це була якась така ілюзія безпеки… — на мить опустивши очі додолу, пояснювала моя співрозмовниця.

Якщо спальний район, де мешкають Оля та Максим, скидався на безлюдну пустелю, то середмістя Дніпра навпаки — гуділо, ніби вулик. Тут, на перший погляд, дещо хаотично, але цілеспрямовано й невтомно снували волонтери. Пам’ятаючи досвід 2014–2015 років, коли в місто хлинули хвилі вимушених переселенців із Донеччини і Луганщини, вони діяли на випередження і організували пункти допомоги. Люди тяглися сюди з різних куточків міста безперервною вервечкою, шарудячи пакетами з продуктами харчування, одягом, ліками й іншими речами першої необхідності, які могли б знадобитися евакуйованим із місць, де йшли бої між російськими загарбниками та українськими захисниками. Також сюди зносили порожні скляні пляшки, бензин, машинне масло, ганчір’я й пінопласт — інгредієнти для коктейлів Молотова. Під час Революції Гідності українці використовували їх проти беркутівців у броні та з автоматами, нині ж збиралися атакувати ними російські танки й БТРи. 25 лютого 2022 року Міністерство внутрішніх справ України на своїх офіційних сторінках у соцмережах оприлюднило інструкцію з виготовлення цієї запалювальної суміші.

Виїжджаючи кілька разів у центр, аби відвезти речі до колишнього “Парку ракет”, що біля Дніпропетровської облдержадміністрації, де діяв один із таких пунктів допомоги, чи щоби зорієнтувати іноземних журналістів у незнайомому просторі, Оля спостерігала, як вулиці міста, що за 10 років життя тут стало для неї рідним, заполонили авто з номерними знаками на синьому та чорному тлі. Перші належали поліції, другі — армії. Водночас дороги Дніпра швидко і масово, ніби повзучим плющем, обпліталися звареними з металопрокату шестикінцевими зірками — протитанковими їжаками — та кількосоткілограмовими бетонними брилами, що в теорії мали б сповільнити просування ворога в разі, якби він підступав до міста.

Тепер щоразу виходячи з під’їзду свого будинку, вона впиралася поглядом у стрілку і напис над нею “УбежІще”, що з’явилися на паркані навпроти на другий чи третій день вторгнення, а повертаючись додому, так само щоразу чіплялася оком за оголошення, що тріпотіло на вхідних дверях: “Шановні сОсіди, будь ласка, дотримуйтеся світломаскування”. З 20-ї години вечора, коли розпочинався комендантський час, Дніпро поглинала суцільна темрява.

Занурення з головою в роботу і волонтерство в незначних перервах між нею підтримували Олю на плаву більше тижня від початку Великої війни, не дозволяючи геть упасти духом і остаточно піддатися страху. Впродовж цього часу Росія не завдала жодного ракетного удару по Дніпру. Ситуація тут видавалася значно спокійнішою, ніж, наприклад, у Києві, де українські воїни з ЗСУ та ТРО стримували наступ ворога всього за 10–15 кілометрів від меж міста. Рятуючись від можливого захоплення столиці, Олині колеги вже виїхали на захід України, знайшовши прихисток у Верховині, селищі в Івано-Франківській області, й продовжували стежити за ситуацією на фронті й генерувати новини звідтіля.

З кожним днем, як Оля вдивлялася в інфографіку британської розвідки і на рожеві плями, що розповзалися територією України, ніби ракові клітини розходяться здоровим організмом, її захисна броня тоншала, тоншала… і, зрештою, 4 березня, на дев’ятий день повномасштабного вторгнення Росії, також дала тріщину.

— Я дивилася на карту… і схід, і південь, і північ — на всіх цих територіях був фронт. Дніпро було ніби в серці… цього фронту. Якщо б він почав рухатися, то [місто — примітка авторки] в кільці опинилося б, — Оля трішки затиналася, малюючи руками в повітрі замкнуте коло, гадану пастку, в яку вона ризикувала б втрапити, якби українські захисники не встояли. — Ця карта мене дуже сильно тоді налякала і стривожила…

Дров до багаття, на якому палахкотіли залишки Олиної мужності, підкинуло попередження від друга, прочитане в одному з тисячі чатів, які були створені в ці перші дні, в стилі: “Не хочу нагнітати, але мій дядько, друг якого знає брата Івана, сказав, що за пару днів у Дніпро точно прилетить. Ми навіть знаємо, куди. І прилетить так, що там все — кінець світу!”.

— Я себе переконувала, що неправильно вірити в таке… Що це не є фактом. Звідки вони знають? Що це за джерело? Але все одно це [повідомлення — примітка авторки] зіграло зі мною… [злий] жарт, — з відчутною прикрістю в голосі легко кивала головою Оля.

Помітивши, що дружина згорає від занепокоєння, Максим запропонував їй поїхати з міста. Проте, супроводжувати її відмовився:

— Я буду тут. Тут дім. Його треба охороняти, — так чоловік аргументував Олі свій вибір залишитися в Дніпрі. А наступного ранку, в суботу 5 березня, вже проводжав її на евакуаційний потяг, що о 9-й ранку мав відбувати в Хелм.

Оля попередньо домовилася зі знайомою в Польщі, що та її прихистить, хоча й не мала певності, що зможе втрапити саме на цей рейс — занадто багато охочих було, крім неї.

— Я не знала, куди я доїду. Чи доїду я десь… у Львів чи у Івано-Франківськ, чи доїду я за кордон, — губилася в здогадах жінка.

Збираючись невідь куди, Оля вдягла улюблені джинси, взула найтепліші зимові чоботи, а під яскраво червоною курткою мала водолазку і чорний флісовий светр. Спереду на цій кофтині нанесені контурне зображення кордонів України і напис “HOME”. Її тато Михайло і мама Тамара мають по такій же — донька колись подарувала їм на Новий рік. За плечами, у жовтому рюкзаку, крім невеликого перекусу й пляшки води, вона несла ноутбук, фотоапарат, диктофон, павербанк; пару найнеобхідніших речей із одягу, а також кілька сімейних світлин, Максимову обітницю й весільні сережки-півмісяці.

Дорога з дому до вокзалу на таксі зайняла, як завжди, не більше 7 хвилин, однак під’їхати до центрального входу водієві не вдалося: останні 500 метрів Оля й Максим долали пішки, вдихаючи ледь морозне повітря, ловлячи обличчям дрібні сніжинки і ковзаючи взуттям по де-не-де намерзлому на асфальті льоду.

Площа, до якої вони прямували, була вщерть заповнена людьми. Такі натовпи, зазвичай, збирають на концерти відомі рок-гурти, проте цей зібрала війна. Стало очевидно, що на задуманий потяг Оля точно не сяде.

На відміну від попередніх днів, коли тут панував хаос і люди стрімголів неслися до потягів, стрибаючи з валізами, дітьми і тваринами в сумках-переносках із платформ на залізничні колії, щоби опинитися першими у черзі на відбуття, того дня юрба на площі була більш-менш організована. Поліція розгородила територію тимчасовими біло-червоними дорожніми блоками, які вказували напрямок руху. Зорієнтуватися в черзі, що петляла між різними вокзальними прибудовами, допомагали також волонтери. Для жінок із маленькими дітьми відвели окреме приміщення всередині вокзалу, щоби вони могли погрітися чи змінити підгузки. Там також діяв пункт, де наливали чай і роздавали їжу — як для тих, хто приїхав до Дніпра, наприклад, із Покровська на Донеччині, шукаючи прихистку, так і для тих, хто від’їжджав звідси, шукаючи його деінде.

Всі евакуаційні потяги прибували на перший перон. Прохід до цього діяв лише з лівого крила вокзалу, його контролювали поліціянти. Це був перший день, зауважила Оля, коли чоловіків призовного віку не пропускали на виїзд. Тупцюючи разом зі всіма, ніби колонія пінгвінів у пошуках нового місця для гніздування, вони поволі впродовж кількох годин просувалися з краю черги до її початку. Тут, на контрольному пункті, всі чоловіки, крім неповнолітніх і старших 60 років, цілували на прощання своїх дружин, дітей, матерів чи сестер та відходили в бік, поступаючись місцем якійсь наступній родині, що зі сльозами і зойками розлучалася з батьком, сином чи братом, аби на невизначений термін вирушити в невідоме місце дестинації.

— Були такі [чоловіки — примітка авторки], що навіть на коліна падали, — пригадувала Оля сцени розлуки, мимовільним свідком яких була.

Ніколи до нині ця монументальна двоповерхова, облицьована світлим мармуром, будівля, з двома прямокутними шестиповерховими баштами, вхідною аркою між ними та портиками з колонадою перед головним фасадом обабіч входу, не бачила стількох людей і не чула стількох плачів. Єдине багатолюдне зборище, що коли-небудь відбувалося біля стін сучасного вокзалу в Дніпрі, — це кількатисячний мітинґ 3 листопада 1951 року з нагоди його відкриття. Але та подія, як повідомляла “Днєпровкая правда”, була приправлена зовсім іншими емоціями: “С радаст’ю і ґордаст’ю ані атмєчялі видающєєся сабитіє в жизні індустріальнава Днєпропєтровска — ввод в експлуатацию новава вокзала. Прєкрасний падарак к 34-й ґодовщінє Вєлікава Актября палучілі трудящієся”.

А ось його попередник — старий, ще єкатєрінославскій вокзал, зведений у 1884 році — мовчазно приймав подібні натовпи щонайменше двічі за час свого існування. Під час Першої світової, коли з західних губерній Російської імперії, рятуючись від наступу німецьких і австро-угорських військ, сюди линули сотні тисяч біженців (на кінець 1915 року Єкатєрінославская губернія прихистила більше 220 000 людей — найбільше серед усіх губерній Європейської Росії), та під час Другої світової, коли під протяжне завивання повітряної тривоги вже самі дніпропетровці поспіхом залишали місто, якому загрожувала нацистська окупація. Тоді, в серпні–вересні 1941 року, під час боїв за Дніпропетровськ, німецька авіація не поцуралася скинути бомби на залізницю. Будівля старого вокзалу — в стилі російського тєрєма з кокошнікамі — була частково зруйнована. Відбудовувати після перемоги її не стали, натомість практично на тому ж місці звели вдвічі більший, помпезний (як більшість споруд у стилі сталінського ампіру) новий вокзал.

Неможливо уявити, що відчували люди на цьому вокзалі — як наші пращури, так і наші сучасники, не побувавши у їхньому взутті. В цей момент на думку спадають хіба скульптури з серії “Подорожні” французького митця, уродженця Марокко, Бруно Каталано: бронзові фігури з порожнечею всередині роблять непевний крок у невідоме майбутнє, помістивши ввесь багаж минулого життя в одну-єдину валізу. Напевно, це — чи не найближче мистецьке вираження переживань вимушених мігрантів, відірваних від своєї домівки.

Свій шлях до першого перону Оля Василець топтала близько 7 годин. Небо над її головою дедалі більше хмурилося, сніг поступово посилювався. За цей час її телефон кілька разів повідомляв про повітряну тривогу, проте вона всіма силами намагалася гнати від себе думки про можливі прильоти по вокзалу. Адже досі, здається, росіяни атакували хіба військову інфраструктуру. Якщо не рахувати, звісно, ракетного удару поблизу Південного вокзалу в Києві пізно ввечері 2 березня 2022 року (однак, як показав подальший хід війни, рахувати потрібно було: Путін, гідний послідовник найжахливіших диктаторів 20 сторіччя Гітлера і Сталіна, засвідчив, що для досягнення мети — всі засоби хороші, зокрема й постійний терор супроти цивільних українців. Страх, поряд із ракетами і бомбами, став його зброєю масового ураження).

— Можете придивитися за моїми речами? Я ненадовго відійду, — в якийсь момент відволікла Олю й Максима від далеко невеселих роздумів молода, на вигляд років 30, рудоволоса жінка з великим туристичним рюкзаком на спині й килимком-сидінням, пристібнутим до поперека. Тут, серед натовпу, вона була одна, без супроводу. Як виявилося після знайомства, її також звали Оля, вона працювала кондитеркою в одній із кав’ярень Дніпра. Розговорившись, далі дві Олі стали триматися разом.

Коли один евакуаційний потяг заповнювався пасажирами й рушав, на платформу прибував і завантажувався по самі вінця наступний. Що ближче маячив на горизонті пункт контролю в лівому крилі вокзалу — то менш доброзичливими і більш напруженими ставали сусіди по черзі, які до того кілька годин гуртувалися між собою та радо тримали одне одному місце, коли хтось відходив за гарячими кавою чи чаєм.

— Викидайте свої валізи! — сердито гарчали на незнайомців інші незнайомці в юрбі, втрачаючи людську подобу за переживаннями, що чийсь габаритний багаж займе зайві півтора квадрати площі у вагоні.

— Все, далі чоловіків ми не пускаємо. Відходьте в бік, — вказуючи рукою направо, суворо звернувся до Олі з Максимом один із поліціянтів. Залишаючи чоловіка на площі, за прохідним постом, жінка плакала.

Він вже встиг повернутися додому, в їхню квартиру в дев’ятиповерхівці в Чечелівському районі, а вона, ледь стримуючи сльози в очах, ще майже годину разом із новою приятелькою стояли на першому пероні. Обліпленому людьми — переважно жінками — так, що ніде було яблуку впасти. В очікуванні “потягу порятунку”, що відвезе їх невідомо куди, але точно подалі від розпочатої Росією війни.

Зачувши ще здалеку гуркіт колес по рельсам, чорно-сіро-бежевий натовп на платформі, подекуди розбавлений жовтими, червоними, синіми плямами — шапками, шарфами і рюкзаками, затамував подих. У передчутті фінального ривка кожен міцніше хапався за руки дітей і ручки валіз чи лямки наплічників. “Дніпро–Трускавець” — повідомляли кінцеву точку маршруту таблички у вікнах, що мелькали повз людей, поки прибулий потяг, стишуючи швидкість, поволі котився вздовж платформи. Тільки-но він зі скреготом і шипінням пригальмував, а провідники і провідниці взялися опускати сходинки до вагонів, почалася метушня, тиснява і гамір, ніби при вавилонському стовпотворінні.

— Тебе просто топчуть. Не важливо, що ти тримаєш: чи дитину, чи сумку, чи бабусю, допомагаючи їй сісти в потяг… — описувала свій досвід Оля. — Там абсолютно кожен сам за себе… Люди трохи на звірів були схожі, коли ломилися в цей вагон.

Під гримання й штовханину юрби працівники залізниці найперше пропускали жінок із немовлятами, виділивши для них окремий вагон, потім жінок із малечею до 5–6 років і лише після цього — всіх інших. Ніхто не запитував квитків. Ніхто не перевіряв документів. Ще два дні тому, 3 березня, Укрзалізниця оголосила всі рейси зі сходу на захід України евакуаційними.

Розпочаті на пероні сварки часто продовжувалися всередині, але вже навчені попередніми рейсами провідники старалися негайно їх обривати. В Олиному плацкарті всіма керувала невисока кругленька жінка, на вигляд років до 60, з короткою каштаново-червоною стрижкою, “різка в рухах, у висловах і вирішенні будь-яких проблем”.

Кожне відкрите купе було забите під зав’язок: на третіх, верхніх, полицях складали багаж, на другі — висаджували по двоє-троє дітей, а на перших, нижніх, розміщувалися дорослі — по троє-четверо, скільки можна було втрамбувати. Часом провідниця зривалася на крик, коли хтось не міг порозумітися щодо місця або коли пасажири відкривали фіранки. Щоправда, чіткого пояснення, чому це не можна робити, вона не дала. Шепталися, нібито був випадок, коли люди на пероні, не потрапивши до потягу, спересердя розбили вікно у заповненому вагоні. Тож тепер всі фіранки мали були наглухо зашторені, ̶щ̶о̶б̶и̶ ̶н̶е̶ ̶д̶р̶а̶з̶н̶и̶т̶и̶ ̶д̶и̶к̶и̶х̶ ̶т̶в̶а̶р̶и̶н̶ не пропускати заздрісних і розпачливих поглядів знадвору й не провокувати зайвий раз їхніх власників, яким цього разу не пощастило.

Пожертвуй на Креативний фонд The Arc!
Твоя пожертва допоможе розвивати і популяризувати сміливий і майстерний сторітелінґ, тимчасом як ти насолоджуватимешся гарно розказаним оригінальним контентом, щоби допомогти втілити Арку України та критичне мислення.

Надворі вечоріло. Годинник показував щось між 16-ю і 17-ю, коли, вмістивши в себе щонайменше втричі більше пасажирів, аніж передбачено місць у вагонах, Олин евакуаційний потяг зі скрипом, поволі гойдаючись уперед-назад та не вмикаючи ні прожектора і буферних ліхтарів ззовні, ні ламп усередині, рушив. Приблизно на 2 години пізніше, ніж мав би відправлятися за графіком, і прямуючи до Львова замість Трускавця (лише в жовтні 2022 року Укрзалізниця подовжила цей маршрут до передвоєнного стану).

Олі випало сидіти зажатою між двома іншими жінками.

— От як, коли я буду на польському кордоні, як мені запитати, де є аеропорт? — хвилювала старша жінка праворуч, що збиралася в Америку, де жила її донька. В напівтемряві, що обволікала купе, Оля, спершись на столик біля вікна, виписувала своїй безпорадній сусідці на папірці польські фрази українськими літерами, щоби вона змогла порозумітися з прикордонниками, дістатися в Польщі до летовища й купити квиток на літак у США.

Зліва їхала викладачка йоги Аліна, яка підсовувала під ніс випадковим товаришкам по купе різні аромамасла. Вони мали б заспокоювати й позбавляти головного болю, та насправді лиш ненадовго перебивали сморід від сигаретного диму, яким час від часу тягнуло з тамбура, й геть зовсім не рятували від неприємного запаху хлорки, який шлейфом тягнувся за провідницею щоразу, як вона проходила з одного кінця вагону до іншого зі старим роздовбаним металевим відром, напевно, щоби помити туалети.

Напроти Олі, так само посередині, отримала місце її рудоволоса тезка. Бувала туристка, напнувши на себе максимум одягу, аби звільнити місце в рюкзаку для якихось інших речей, вона сходила сімома потами. Втім, як і решта пасажирок у цьому парнику. Майже одразу, як поїзд рушив, всі почали роздягатися, закидаючи куртки з шапками на верхні полиці до сумок.

“Кльова кофтина. Треба й собі таку…” — мимоволі мелькнуло в Олиній голові, коли вона розгледіла, що туристка залишилася в спортивному джемпері з комірцем, що розстібався до середини грудей.

— О Боже, нікуди ще сюди [пхати — примітка авторки] людей! — стогнали знеможені годинною їздою в нестерпній тісноті й спекоті жінки, коли на станції Кам’янське двері вагону з рипом відчинилися, впускаючи всередину ще кільканадцять пасажирів. — Тут і так душогубка! Тут вже ніхто не поміститься! — гучно, але марно протестували евакуйовані з вокзалу Дніпра.

В потязі знову знялася колотнеча. Ніхто не хотів поступатися дорогоцінними сантиметрами зайнятого простору, та сувора провідниця, перекрикуючи обурливе голосіння, що розійшлося по вагону, все одно відвоювала новоприбулим трохи місця. Щоправда, тепер похід на перекур, до вбиральні або за гарячою водою для чаю чи кави нагадував проходження естафети з перешкодами — підлога в коридорі була завалена людьми й їхніми речами.

“Я вже скучила!”.

“Це має швидко закінчитися…”.

“Я вже хочу додому!”.

“Може, мені не треба було їхати? Можливо, я погарячкувала?”.

Швидко перебираючи пальцями по клавіатурі на екрані смартфона, Оля закидувала чоловіка, що залишився в Дніпрі, повідомленнями, ніби сніжками. В дорозі вона також писала друзям, яких завела під час навчання в УКУ, намагаючись зрозуміти, куди їй рухатись, опинившись на вокзалі в Львові. Чи зможе вона в когось перебути наступну ніч? “Якщо треба, то прихистимо” — отримала жінка відповідь, від якої їй від серця трішки відлягло.

— Тихо! Не говоріть! — десь протискаючись крізь людей, а десь — просто переступаючи через них, лементувала на весь вагон провідниця щоразу, коли вони наближалися до наступної зупинки. — І повимикайте телефони! Не світіть ними! — продовжувала вона — і майже всі беззаперечно виконували її накази. Окремих одиноких неслухів агресивно затсссикували їхні ж сусіди.

У цілковитій тиші, яку переривав лише гуркіт коліс, потяг без вогнів і з темними вікнами заїжджав на чергову залізничну станцію без вогнів і з темними платформами і, голосно пихкаючи паром, зупинявся. На декілька хвилин і дорослі, й діти застигали, подібно як у грі “Червоне світло, зелене світло”, перетворюючись на мовчазні статуї, хвилюючись, що будь-який зайвий рух чи звук може видати їхню присутність якісь гаданій небезпеці, що чигала на них назовні. Знадвору до принишклих пасажирів долинало лише шаркання чобіт по бруківці і глухі чоловічі голоси, що нерозбірливо перегукувалися між собою. Часом крізь шпарини в фіранках всередину вагона проникали одинокі відблиски ліхтарів, якими підсвічували собі невідомі люди на платформі.

— Ета нас рускіє асматрівают, да? — ледь ворушачи губами, прошепотіла оцепенівша від жаху пасажирка неподалік Олі під час однієї з перших таких зупинок. Хтозна, які картинки малювала її схвильована уява, що з неї вирвалося таке питання. Можливо, перед її очима проносилися ешелони з російськими солдатами, технікою та боєприпасами, що безперешкодно котяться українськими залізничними коліями, які ми за 30 років незалежності так і не спромоглися змінити з російського на європейський стандарт.

— Та ні! — тихо, але рішуче обірвала її марення Оля. Проте, в суцільній темряві ці слова прозвучали так моторошно, що вона мимоволі потяглася руками вперед… і під столом зустріла руки іншої Олі, рудоволосої туристки з полиці навпроти, яка так само спонтанно, не змовляючись, потяглася до неї, шукаючи опори.

Щоразу потому, розуміючи, що ось-ось їхній потяг-привид зупиниться на закляклому в пітьмі вокзалі, де пероном човгатимуть чорні невиразні тіні, дві жінки подавали одна одній руки й відпускали їх, лише коли рух відновлювався.

Олина розповідь про її березневу евакуаційну поїздку залізницею пробуджує в моїй пам’яті образ іншого потягу. Скаженого експресу з “Тигроловів” (1944) Івана Багряного: дракона з вогненними очима і диханням-полум’ям, битком набитого людьми, без квитків та броней, основний контингент якого — “Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах”. Скільки б десятиріч не розділяло ці два рейси, як би не різнилися їхні пасажири, мета вимушених мандрів і місця дестинації, головним рушієм обох виступала Росія. Щоправда, аби врятуватися від заклятого “старшого брата”, цього разу не треба було на ходу вистрибувати з тридцять другого вагона десь посеред тайги, як то зробив Григорій Многогрішний — 25-річний авіаконструктор, засуджений совєтами на 25 років каторги в Сибіру, головний герой згаданого вище роману. На відміну від етапного ешелону ОҐПУ–НКВД тіснота, задуха й спорадичні перевірки Олиного потягу були не каральними, а рятівними. Досить було лише дотерпіти до Львова…

Попри невпинні запевнення мера Бориса Філатова, що в Дніпрі безпечно, 5 березня 2022 року п’ятьма евакуаційними потягами місто покинуло близько 12 000 людей.

ІІІ. Довгожданий викидень

— Нас висадили на Підзамче [за одну станцію до кінцевого пункту призначення — примітка авторки]… Не пояснили, чому, але потяг не зміг заїхати, чи не зміг би заїхати, на львівський вокзал, — оповідала мені далі Оля Василець, ледь помітно знизуючи плечима. — Ми значно довше їхали, ніж зазвичай, — додала молода жінка. Їй було з чим порівняти: навчаючись в УКУ, вона півтора роки регулярно мандрувала між Дніпром і Львовом, зокрема й цим само потягом, поїздка яким ніколи не була довшою за 18 годин. Цього ж разу рейс тривав не менше 20.

Жінок із дітьми, які 6го березня, близько 13-ї години дня, з полегшенням вивалювалися з переповнених вагонів на свіже повітря, з іншого боку невеликої, давно випаленої сонцем гірчично-жовтої будівлі тутешньої залізничної станції зустрічали палатки з волонтерами й автобуси, готові переправляти через кордон до Польщі всіх тих, кого страх за власне життя не відпускав і гнав далі за Львів.

Підписавшись одна на одну в інстаґрамі, дві випадково зведені разом Олі, нарешті, розімкнули стиснуті долоні й розійшлися. Шлях кондитерки з великим туристичним рюкзаком лежав у котрусь із країн, що за 9 днів від початку повномасштабного наступу Росії, згідно з даними ООН, вже встигли прихистити на своїй території понад 1 300 000 українців, переважно жінок і дітей. На Олю ж журналістку біля виходу з вокзалу Підзамче чекав на авто знайомий її київських колег. Він мав прямувати до Верховини, що на Івано-Франківщині, туди, де ті вже встигли трішки освоїтися після евакуації зі столиці. За їхнім проханням чоловік згодився прихопити з собою пасажирку з Дніпра.

Кілометр за кілометром, ще понад 4 години, авто з Олею в салоні котилося чорно-сірими асфальтними латками передгір’я українських Карпат, везучи її на південь від Львова, в бік кордону з Румунією. Подалі від кільця, що, як вона побоювалася, росіяни загрожували стиснути навколо Дніпра. Символічно, що Олин “маршрут порятунку” майже повністю співпадав зі шляхом “потягу єдності”: Рахів на Закарпатті, звідки він відправлявся 16 лютого 2022 року, у день, коли мало б початися вторгнення Росії, в яке ніхто не вірив, і Верховину на Івано-Франківщині, куди прямувала жінка 2 тижні потому, розділяють не більше 100 кілометрів.

Разом із дедалі більшим відчуттям безпеки, що зростало прямо пропорційно з віддаленням від фізичного фронту війни, від можливого приходу російських військ, у цій дорозі її також невідступно супроводжувало інше почуття — липке й гнітюче, що не полишало в спокої ні на хвилину:

— Мені було соромно, що я поїхала, — неодноразово наголошувала Оля під час нашої розмови. Соромно перед людьми, які хотіли б, але не могли виїхати. Соромно перед рідними, які залишилися на Дніпропетровщині. Михайлу й Тамарі Васильцям у Піщанці новину про від’їзд їхньої доньки постфактум повідомив зать Максим, коли та була вже у Львові.

Селище Верховина — звикле до людей, адже це досить популярне місце відпочинку. Натоптаними стежками, маючи теплі контакти з господарями місцевих садиб, сюди ринули сотні колишніх туристів, але тепер в іншому статусі: внутрішньо переміщених осіб. Так, зокрема, тут опинилися й тимчасово осіли Олині колеги з Києва: орендували житло, де раніше зупинялися, приїжджаючи сюди у відпустку.

Це був двоповерховий приватний будинок, що розташовувався неподалік від місцевих “урядового кварталу” і “товарної біржі” — селищної ради та ринку. Він мав невисоку металеву огорожу навколо подвір’я з блакитною хвірткою, а всередині був оздоблений деревом і численними домотканими ліжниками. Перший поверх, де було три спальні, вітальня, в якій із тріскотом палахкотів кам’яний камін, і ще кілька прохідних кімнат, господиня виділила для гостей (у різний час їх було від семи до десяти людей), на другому — мешкала сама.

Команда медіа продовжувала відстежувати хід російсько-української війни, але Олина робота дещо переформатувалася: за нею залишилося ведення соцмереж, але на зміну наповненню сайту прийшли ранкові, о 8-й, та вечірні, о 23-й годині, інформаційні стріми в ютюбі.

— Оцей березень, поки я не була вдома, … — це [був] один дуже довгий новинний марафон, — пригадувала Оля. — Я багато працювала… І було соромно виходити десь на прогулянку, [бо] як це так? Я мушу працювати, щось робити, а не гуляти.

Через такі внутрішні налаштування знайомство з новою місцевістю, де вона знайшла тимчасовий притулок, відбувалося вкрай поволі й дуже обмежено.

Найперше, що відзначила для себе Оля: тут, у Верховині, на відміну від Дніпра сигнали повітряної тривоги лунали надзвичайно гучно. Й хоча цей звук “не так лякав, як загартовував”, на початку свого перебування там молода жінка не наважувалася на більше, ніж як переступити поріг будинку, перейти подвір’я й зробити, роззираючись навколо, кілька кроків за межі блакитної хвіртки.

Лише через пару днів, маючи звичку вести нотатки й виявивши, що під рукою немає жодного вільного папірця і валяється лиш один на всіх незаточений олівець, адже всі колеги працюють виключно за ноутбуками, Оля вийшла до магазину неподалік і придбала кілька блокнотів і ручок.

Під час наступної своєї короткочасної вилазки вона дійшла до селищної ради, де просили зареєструватися всіх новоприбулих. Звідтіля жінка повернулася з “Тимчасовим посвідченням особи, постраждалої від воєнної агресії на території України” — невеликим паперовим огризком із вписаними від руки її паспортними даними і без жодної печатки.

А ще — з черговою порцією сорому і відчайдушного суму за рідними: батьками, з якими вистачало духу лише переписуватися, та чоловіком, із яким хоч би й хотіла поділитися всіма своїми переживаннями, але не могла говорити відверто, бо навколо завжди крутилося повно людей.

Якось пізньої ночі, після чергового вечірнього прямого етеру, коли на серці було особливо тоскно, Оля відкрила один із куплених блокнотів — непоказний, на пружині та з чорною нецупкою картонною обкладинкою, на якій були помальовані рожево-жовто-зелені кола, взяла в руки кулькову ручку ненавидного ще зі школи синього кольору (інших у місцевому магазині жінка не знайшла) і почала виливати сірим клітинкам свій невимовлений біль.

— Я пам’ятаю, як написала, що ненавиджу людей, яких зустрічаю там, де я зараз… Які йдуть, тримаючись за руки. Які обіймаються. Які в себе на кухні… вечерю готують… Які лягають спати в свої ліжка… Притому, що в мене теж є ця можливість. Я можу собі це дозволити. Мені потрібно тільки повернутися в Дніпро, повернутися додому. Там я не втратила свій будинок. Це не окупована територія. Я можу повернутися, і сотні людей повертаються в Дніпро або не виїжджають з нього… Це таке неприємне відчуття було.

З дня в день Оля поступово втрачала здатність концентруватися, а провівши у Верховині тиждень — вже “не могла навернутися взагалі ні до якої роботи,… ні до читання, ні до писання”.

В першій половині березня 2022 року в інформаційний простір із захоплених Росією територій — тієї рожевої ракової плями, що розповзалася північними, східними і південними окраїнами України — почали просочуватися перші, поодинокі, звістки про зґвалтування окупантами місцевих жінок і дітей. Щойно натрапивши на подібні повідомлення в телеґрам-каналах, які Оля моніторила, збираючи новини для своїх стрімів, — вона одразу їх закривала, не вдаючись до подробиць. Жінка розуміла, що сексуальні злочини під час війни — цілком імовірні, але однаково не могла змусити себе читати про це. “Ця інформація не з офіційних джерел”, — такою мантрою журналістка намагалася втамувати емоційний шторм, збурений всередині неї поки ще не підтвердженими випадками насильства російських солдатів над українками, що застрягли в окупації.

“Увесь світ має розуміти, хто взагалі в цій країні нацист. І точно нацисти — це не ті мирні жителі, які потерпають, а ті, хто приходять, окупують, грабують, вбивають, ґвалтують. Ми зараз окремо ще робимо напрямок — це сексуальні злочини. Неприємна тема, але про неї так само треба говорити”, — заявила генеральна прокурорка України Ірина Венедіктова, виступаючи в телемаратоні “Єдині новини” 14 березня 2022 року.

Невдовзі потому, 18 березня, Офіс Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини у відповідь на запит журналістів “Української правди” повідомив, що від початку збройної агресії Росії на цілодобову “гарячу лінію” установи надходять скарги про злочини окупантів проти статевої свободи та статевої недоторканості, які переспрямовуються до правоохоронних органів. Ще через кілька днів, 22 березня, Венедіктова на своїй сторінці у фейсбуку написала про оголошення першої підозри російському військовослужбовцеві, який в одному з сіл Броварського району на Київщині п’яним вдерся в приватний будинок, застрелив господаря та зґвалтував його дружину в присутності їхньої малолітньої дитини.

— Коли почали писати офіційні джерела і називати конкретні приклади, то, звісно, я не могла цього оминути, — спохмурніла Оля Василець. — Це настільки сильно на мене вплинуло, що… я вирішила тоді йти з новин.

Під натиском української армії російські війська саме відступали з півночі України, залишаючи по собі поруйновані й пограбовані міста, селища, села і, що болючіше, — сотні вбитих, закатованих і зґвалтованих мирних мешканців, коли Оля Василець, попрощавшись із уже колишніми колегами, подалася до друзів у Золочів, що на Львівщині.

Ще трохи затриматися на заході України, а не їхати одразу додому, Олю просив її чоловік Максим, бо в ті дні інформаційний простір повнився чутками, що Росія перегруповує сили, готуючись до великого штурму, що ось-ось має розпочатися на Донбасі. Та відчайдушне прагнення повернутися в Дніпро дужчало з кожним днем і, врешті, перемогло, переваживши внутрішній страх — того “найжорстокішого вбивцю”, за влучним означенням Сергія Жадана в поетичній збірці “Життя Марії” (2015), що позбавляє людей любові й не лишає їм надії й віри в майбутнє.

— Дуже багато говорили про цей наступ… Але я вирішила все одно повертатися… а далі дивитися на ситуацію, — пояснювала Оля. Спільне з чоловіком рішення про її повернення додому було ухвалене після повідомлень місцевої влади, що Дніпропетровська область має чотири лінії оборони і є чи не найзахищенішою з усіх. — Плюс те, що повітряні тривоги є по всій Україні. Знову ж таки російська ракета може дістати куди завгодно…

Вранці 6 квітня 2022 року Оля зайшла на сайт Укрзалізниці і придбала квиток на вечірній рейс до Дніпра. На залізничній станції в Золочеві на відправлення в бік центру чи сходу України разом із нею чекало всього декілька осіб. Потяг запізнювався на годину і прибув на майже порожню платформу близько 17-ї. Як розтлумачив тутешній працівник, це через наказ їхати з меншою швидкістю.

Більшу частину шляху додому в купе новенького вагону з сірими м’якими сидіннями й робочими розетками молода жінка їхала сама, намагаючись спати. Лише серед ночі до неї на сусідню полицю підсів один пасажир-чоловік, але й він вийшов ще до світання. Як і під час останньої Олиної поїздки залізницею, потяг прямував своїм маршрутом без світла, та це єдине, що було в нього спільного з потягом-привидом, на якому вона рятувалася з Дніпра рівно місяць і один день тому. За словами Олі, було дуже дивно. Без юрби людей одне в одного на головах, без провідниці, яка всіх трамбувала, і з увімкненим телефоном, за користування яким ніхто не шикав.

Опівдні наступного дня, 7 квітня, вокзал рідного міста зустрічав Олю не переляканим натовпом, який наввипередки несеться на залізничним рейкам і щосили ломиться в битком заповнені вагони, голосно нарікаючи на тих, кому пощастило більше, і не контрольованою чергою з голосінням-прощанням біля поліцейського чекпоінта, а “життєвою хаотичністю”, від якої віяло повсякденною рутиною мирного часу. Хоча саме в день Олиного повернення стрічки новин, які вона гортала в дорозі, розривало від повідомлень, що Борис Філатов нібито оголосив про евакуацію з Дніпра у зв’язку з загостренням ситуації на Донбасі. “Оце так Благовіщення!” — подумки пожартувала вона і взялася з’ясовувати за першоджерелом, чи справді мер сказав те, що почули й рознесли по всіх усюдах журналісти. Виявилося, що ні.

Картину, що відкрилася перед її очима, щойно потяг, стишуючи хід, зупинився, Оля порівняла з помешканням, в якому згорнені килими, зняті штори з вікон, прибрана постіль із ліжка, перебрані і винесені книжки тощо.

— Таке відчуття, [як] коли заходиш в кімнату, де робиш генеральне прибирання, а там — ехо… Якась така трохи пустота… ніби чогось бракує. Ось таким був цей вокзал. Там були люди: хтось десь кудись ходив… Звучав голос, який оголошує прибуття-відбуття потягів. Але… з якоюсь пустотою навколо. Так, ніби треба щось добудувати, ще щось доробити, щоби він виглядав повноцінно, — жваво жестикулюючи руками біля обличчя, описувала побачене моя співрозмовниця. — Я бачила, як чоловік із великим букетом біг… Це було щось схоже на мирне життя. З іншого боку, ти розумієш, що ця жінка [яку зустрічав незнайомець із квітами — примітка авторки] повертається не з відрядження. Вона повертається, тому що теж утікала від війни… Війна тепер у кожному кроці: куди б ти не пішов, куди б ти не поглянув, і особливо на вокзалах.

У теплому светрі, зимових куртці та чоботях, із шапкою на голові, тримаючи свій жовтий рюкзак за плечима, у правій руці — ще один, у лівій — торбу з банкою меду, якою Олю пригостили друзі з Золочева, молода жінка обережно вивалилась на перон, під ранньовесняне, але досить пекуче сонце, що висіло в зеніті на ясно-блакитному небі. Її вагон виявився крайнім. Роззирнувшись, удалині, біля протилежного кінця потягу, вона впізнала постать свого чоловіка. Максим, у самій лише легесенькій куртці, накинутій на плечі, вже крокував до дружини. Знемагаючи від спеки, Оля теж поквапилася йому назустріч. Так швидко, як могла, адже була обвішана речима, обганяючи на своєму шляху працівників залізниці з візками для валіз і сумок. Що більше скорочувалася дистанція між ними — тим складніше їй було стримувати сльози, що мимоволі наверталися на очі. Коли ж подружжя, врешті, зустрілося, Оля більше не гамувала почуття і розплакалася. Не встигли вони потягнутись в обійми одне одного, як через пару секунд змушені були розімкнути руки і відійти в бік, поступаючись дорогою перевізнику багажу. Відступивши на метр, пара знову обійнялася, але зворушливу мить єднання сім’ї перервали вдруге: тепер вже інший працівник залізниці з візком, із яким вони не могли розминутися на платформі.

— Та блін! — трішки роздратовано, але вже з посмішкою на вустах реагувала Оля.

— Ходімо звідси, — махнув у відповідь Максим, і подружжя поїхало з вокзалу: спочатку попрямували додому, де на дверях під’їзду і далі тріпотіло оголошення “Шановні сОсіди…”, а звідти — до Олиних батьків у Піщанку.

Практично в цю саму пору наступного дня, 8 квітня 2022 року, російська армія завдала ракетного удару по залізничному вокзалу Краматорська, що в Донецькій області. Чекаючи евакуації, там перебувало близько 4 000 людей. Згідно з повідомленням СБУ від 21 травня 2022 року, внаслідок цього обстрілу 61 людина загинула, 121 — отримала поранення. Хоч і скоєний за 250 кілометрів від Дніпра, цей злочин шокував Олю, яка не могла не проєктувати цю ситуацію на себе:

— Ще день тому я теж їхала залізницею і хтозна, що могло б бути, — зауважила жінка. — Я зараз [у серпні 2022 року — примітка авторки]… досить часто буваю біля нашого вокзалу і кожного разу якнайшвидше намагаюся звідти відійти.

В ніч із 9 на 10 квітня в Дніпрі сирени повітряної тривоги вили ледь не щогодини. Близько 3-ї години ранку в місті пролунали вибухи: росіяни вдруге після 24 лютого вдарили по аеропорту. Це було настільки гучно, що глухе відлуння гуркоту докотилося навіть до Олиного і Максимового житла в Чечелівському районі. Над летовищем здійнялася димова хмара, почалася пожежа, що швидко поширювалася. На ліквідацію вогню виїхали кілька бригад надзвичайників. На початку 10-ї години, під час гасіння полум’я, російська армія ще раз завдала ракетного удару по цьому ж місцю. В результаті — дніпровський аеропорт знищений ущерть, а шестеро рятувальників, серед них — одна жінка, були поранені. 7 березня 2023 року, після 11 місяців боротьби за життя, 32-річна речниця Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України в Дніпропетровській області Євгенія Дудка, яка внаслідок обстрілу отримала найважчі травми, померла.

“Вчасно ти… Вітаємо з поверненням!” — читала в спільному чаті повідомлення від друзів Оля Василець 10 квітня 2022 року. Новини того дня резонували в її душі значно болючіше, адже з Женею вони були особисто знайомі ще з того часу, як Оля працювала на місцевому телебаченні в Дніпрі. Проте, ця ракетна атака, що відбулася всього через кілька днів після Олиного приїзду, не стала приводом, щоби засумніватися в правильності її рішення.

— Спочатку було дуже страшно…, а зараз є впевненість, довіра Збройним силам… і відчуття того, що все під контролем, наскільки це можливо… — міркувала Оля в розмові зі мною. До того ж вона розуміла, що вдома, поруч із чоловіком і батьками, може бути більш корисною і більш продуктивною.

Не марнуючи часу, молода жінка подалася до Центру сучасної культури — інституції, що з 2018 року розвиває культурне середовище в Дніпрі, організовуючи виставки, фестивалі, перформанси, резиденції, лекції тощо. З початком повномасштабного наступу Росії на Україну центр тимчасово поставив на паузу свою мистецько-освітню діяльність. Але на початку квітня 2022 року стара історична будівля губернського земства, де він розташовувався, відкрила свої двері для місцевих мешканців і вимушених переселенців як гуманітарний габ, де почали проводити тренінґи з домедичної допомоги, творчі заняття для дітей і воркшопи для дорослих.

“Я готова робити все, що завгодно”, — написала Оля Василець керівнику габу Андрію Палашу. “Приходь, поговоримо”, — відповів він. Так серед заходів інституції з’явився розмовний клуб української, зустрічі якого присвячені різним темам і відбуваються щотижня.

— Тут є ця теза, що “Днєпр — ета рускаґаварящій ґорад”, — зазначила Оля на мою ремарку-пересторогу, що її місто видається мені мовною цілиною в плані української. — Але ніхто не запитує, чому він російськомовний? Чи з власної волі ми говоримо російською, чи ні? — для нас обидвох останнє її питання є риторичним: ми добре знаємо, що це — наслідок багаторічної цілеспрямованої політики зросійщення українців, яку проводили різні ітерації Російської імперії.

— Зараз української стало значно більше, — виснувала Оля, ґрунтуючись на власних спостереженнях після повернення в Дніпро. — Я по вулиці чую, як люди… намагаються говорити українською, — допомогти їм у цьому й покликаний розмовний клуб, із учасниками якого молода жінка розгадує головоломки, частує їх борщем і заохочує перейти на українську іншими вигадливими способами.

Навіть рік потому про місяць, проведений далеко від рідного міста і сім’ї, — той суцільний “день бабака” — Оля Василець згадує з важкістю на серці. Це далеко не найприємніші спогади, що ними хотілося б поділитися. Молода жінка полегшено видихнула, коли, навідавшись одразу по приїзду в районний Центр надання адміністративних послуг, з’ясувала, що жодних відміток про її тимчасове “внутрішнє переміщення” з Дніпра на захід України система не зафіксувала. Тобто про “березень не вдома”, коли вона мимоволі піддалася страху, що зародився в її тілі з початком повномасштабного вторгнення російської армії, “ніхто не дізнається в державі”. Проте, викреслити з пам’яті пережите — не так просто, як приховати десь у кишені куртки чи рюкзака отриманий у Верховинській селищній раді папірець “постраждалої від воєнної агресії в Україні”. Ба більше — цього не потрібно робити.

“Моя історія не є аж такою унікальною. Щось подібне переживала велика кількість людей, які змушені були кудись їхати з дому”, — це ледь не перше, що зауважила Оля під час нашого з нею знайомства. Ніби виправдовуючись за неексклюзивний матеріал, в якому не йтиметься про неповторне геройство чи непоправні жертви, що переважно на слуху в медіа, коли мова про російсько-українську війну.

Подвиги і втрати, що традиційно закарбовуються в історії, пам’ятати дуже важливо, але часом найдостойніші і найтрагічніші оповіді закривають собою досвід, що між цими двома полюсами умовного маятника. Спробуйте пригадати, чи багато вам відомо про українських біженців, які рятувалися від жахіть Першої і Другої світових воєн, окрім приблизної статистики і географії їхнього переміщення. Отож-бо й воно!

“Є мільйони… подібних історій, як моя”, — трохи перефразовуючи, повторює моя співрозмовниця після нашого кількагодинного спілкування. Цього разу — вже з упевненістю, що досвід кожної і кожного цінний, незважаючи на його, здавалося б, масовість і пов’язану з цим неунікальність. Тим паче, коли йдеться про внутрішню перемогу над невидимим ворогом, що, як серійний ґвалтівник, підступно під покровом ночі підкрався до обраної жертви, яку довгий час відстежував, силоміць заволодів її тілом та окупував розум.

Тисячі років до народження Томаса Гоббса й ще кілька сотень після страх обмірковувався виключно філософами. Кожну епоху переслідувала своя глобальна, й подекуди — далеко не одна, примара: людей античності — страх перед богами, людей середньовіччя — страх перед Страшним судом і чумою, людей Відродження — страх перед морем і морськими чудовиськами, а також успадкований від попередників страх Апокаліпсису.

Арістотель трактував це почуття як нестачу мужності чи надлишок боягузтва, що в свою чергу, на його думку, були наслідками пороку. Аврелій Августин у проповіді “Про страх Божий” міркував про страх швидше як чесноту: “Хоча хоробрим називається той, хто нікого не боїться, хибно, проте, називається хоробрим той, хто не боїться Бога, так, щоби боячись слухатися Його, слухаючи — любити, люблячи — вже не боятися. Тоді він буде істинно безстрашним, не внаслідок гордовитої самовпевненості, а внаслідок безтрепетної справедливості”. Близько тисячі років потому Джордано Бруно, поставши перед інквізиторами за звинуваченням у богохульстві, аморальній поведінці та єретичних космологічних поглядах, за легендою, нібито мужньо закинув своїм суддям, які прирекли його до публічного спалення: “Можливо, ви, які виголошуєте мій вирок, перебуваєте в більшому страху, ніж я, який його отримав”.

Сам Гоббс, який, за власним же висловом, при народженні мав страх за брата-близнюка, також приділив увагу цій людській “пристрасті”, або ж одному з “внутрішіх начал мимовільних рухів”, як він писав у “Левіафані” (1651) — своєму трактаті, названому на честь морського чудовиська з Біблії. Згідно з Гоббсом, страхом називається відраза в сполученні з думкою про ушкодження, яке може бути завдане об’єктом; а страх без усвідомлення того, що і чому відбувається, — це панічний жах, який опановує не однією людиною, а натовпом.

Англійський філософ, який за життя став свідком чималих державних потрясінь: спроби вторгнення іспанської Армади на Британські острови (1588), громадянської війни в Англії між роялістами і парламентаріями (1642–1652), в результаті якої чинний король Карл І був страчений (1649), англо-іспанської війни, що припала на правління лорда-протектора Олівера Кромвеля (1654–1660), і зрештою реставрації монархії (1660), був переконаний: коли люди живуть поза громадянським станом, тобто без загальної влади, яка б усіх тримала у страху, вони перебувають у становищі, що називається війною.

“В такому становищі немає місця для працелюбства, бо плоди його непевні: і внаслідок цього немає ні землеробства, ні мореплавства, ні торгівлі заморськими товарами, ні зручних будівель, ні засобів руху та переміщення речей, що вимагають великої сили, ні знання земної поверхні, ні врахування часу, ні мистецтва, ні письма, ні суспільства, а найгірше понад усе — це постійний страх і небезпека насильницької смерті, і життя людини — самотнє, бідне, безпросвітне, тупе й коротке…”, — виснував Томас Гоббс, безнадійно, але досить влучно описавши нинішній досвід українців.

Ніби зазирнув через кротовину з Англії 17 сторіччя в Україну 21-го, з тією різницею, що визвольна війна українців проти російських окупантів ведеться не заради, а проти ув’язнення в “громадянському стані”, де, тримаючись на страху, панує самодур і невдаха Путін. І тому ще більш відчайдушно в мені резонують інші слова філософа: що саме страх смерті, бажання речей, необхідних для зручного життя, і надія отримати їх завдяки своєму працелюбству роблять людей схильними до миру. Страх, який привидом переслідує особисто мене, — це що подібними настроями українців зманіпулюють професійні торговці миром і, як наслідок, ми виміняємо Кримський півострів і український Донбас на комфорт — умовний і недовгочасний із огляду на Левіафана поряд зі східним кордоном України.

Ще одна суттєва різниця досвідів сучасників Гоббса і українців нині криється в тому, що ми маємо велику перевагу над попередниками: становлення і розвиток психології як окремої науки та шалені темпи накопичення знань із фізіології, починаючи з другої половини 19 сторіччя, забезпечили нас поясненнями і сприяли розумінню процесів, які відбуваються в людському тілі.

Наприклад, нині ми знаємо, що стикаючись віч-на-віч із реальною небезпекою, люди реагують на неї по-різному. Втім, загалом їхні дії вкладаються в рамки варіативної тріади “бийся–тікай–замри”, що вже стала класикою, адже вперше була описана американським фізіологом Волтером Бредфордом Кенноном у книзі “Мудрість тіла” ще в 1932 році, а згодом підтверджена й доповнена іншими вченими. Зокрема науковці спостерігли, що у разі назвичайної ситуації мигдалеподібне тіло, що міститься в скроневих частках нашого головного мозку, активує нервові реакції, які спонукають організм виробляти кортизол, адреналін, норадреналін, остеокальцин. Саме ці гормони, зрештою, й диктують відповідь нашого тіла на подію, що стала триґґером: або ми, закотивши рукави, приймаємо бій; або намагаємося уникнути його, взявши ноги в руки; або ж просто застигаємо на місці, нагадуючи непорушну льодову скульптуру.

Натовпи чоловіків, що утворилися біля військоматів по всій країні за лічені години після новини про введення воєнного стану; кількадесяткілометрові автомобільні затори в декілька смуг, що паралізували рух на українських дорогах у західному напрямку; розгубленість і ступор решти, правду кажучи — більшості українців, які не знали, як їм діяти, є чи не найкращими ілюстраціями згаданих реакцій людського мозку на гострий стрес, викликаний повномасштабним вторгненням російської армії 24 лютого 2022 року.

Разом із поясненнями наука надає нам також інструменти, що допомагають подолати страх, який може суттєво погіршувати якість людського життя, впливаючи на здатність їсти, спати, працювати абощо (інструменти, якими не володіла дружина вілтширського вікарія і мати Томаса Гоббса). Фахівці з ментального здоров’я рекомендують вести щоденник, аби краще розуміти свої страхи й тривоги; відволікатися від них фізичними вправами, спробувати медитацію, йогу, масаж та інші релаксаційні техніки; дотримуватися здорового харчування і уникати надмірного вживання алкоголю; а також не соромитися відвідувати групи підтримки, спілкуючись із людьми, які пережили схожий досвід, і звертатися до лікарів за медикаментозною допомогою, якщо з’являється враження, що страхи цілковито окуповують повсякденне життя.

Від початку неспровокованого нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року всякий прожитий українцями день — із тривогами, обстрілами, нескінченним потоком некрологів загиблих на війні українських воїнів і цивільних, ворожими ІПСО, спрямованими на залякування, сіяння паніки й розбрату серед українців, — за відчуттями нагадує атмосферу залізничної станції.

Одним часом — вокзал Дніпра, яким побачила його Оля Василець 5 березня. Іншим — той, на який прибула молода жінка 7 квітня 2022 року, повернувшись додому з вимушеної поїздки на захід. Із внутрішнім станом, що дуже співзвучний із настроєм Максима Колота — героя іншого роману Івана Багряного “Людина біжить над прірвою” (1965):

“Хай гримлять канонади, хай лютують віхоли, хай завивають смерчі й котиться самум… Ні, він з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ні на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі…”

Не випадково ж за кордоном поширилась і набула популярності фраза “Be brave like Ukraine”. Я переконана: врешті, кожному і кожній із нас під силу обрати, на якому саме умовному вокзалі чекати відбуття з України потягу війни.