Серп і молот — смерть і голод

Story in English

Автор Кадм

Ілюстратор Олег Смаль

Слєва молот, справа сєрп —

Ґасударствєний наш гєрб.

Хочєш —  жні, а хочєш — куй,

Всьо равно палучіш — …!

Цей чотиривірш знали усі або майже всі, хто народився і якийсь час прожив у Совєцькому Союзі. В 1990-ті він навіть став предметом творчості принаймні одного музичного гурту. Сьогодні ж його цитування в мережі викликає глибоке обурення в росіян, які хором починають ностальгувати.

Виявляється, ця епіграма, присвячена совєцьким державним символам, — зовсім не народна творчість, як можна було б подумати. Вперше дошкульний віршик був зафіксований на німецькій аґітці 1941 року, що слугувала своєрідною перепусткою в полон. На звороті листівки її власнику, якого закликали здатися, обіцяли їжу та роботу. Блискуча пропаґанда! Розтиражовані нацистами чотири рядки люди пам’ятають досі, через 80 (!) років.

Немає кращої пропаґанди, ніж правда. Совєцький Союз епохи Сталіна, очевидно, був не найкращим місцем для життя. Мільйони людей померли з голоду, сотні тисяч одних були заслані, сотні тисяч інших — розстріляні. Логіки в тому, кого посадять чи вб’ють, не було. Будь-кого можна було призначити “куркулем”. Або “ворогом народу”. Або “іноземним фашистським шпигуном”.

Іноді такі звинувачення сповнювалися гіркою іронією. Це добре продемонстровано в епізоді з роману Івана Багряного “Сад Гетсиманський” (1950). Якось увечері один із увʼязнених в тюрмі на вулиці Раднаркомівській, що в середмісті Харкова, “вірменський отаман” Карапетьян, традиційно взявся розважати побратимів по нещастю. Натоптав махоркою люльку, припалив її в інженера Н, який сидів поруч із ним на долівці камери, затягнувся і, дивлячись тому прямісінько в очі, видав: “Карошій тюрма ти пастроіл… Карошій… Спасіба, брат…”.

В обставинах, коли у в’язниці запросто можна було зустріти автора проєкту цієї самої в’язниці, єдине, що лишалося, — жити в очікуванні, що така участь якось омине тебе. Якщо забирали сусіда, то тимчасово приходило полегшення. Бо не тебе. Хоча б цього разу. Тому недивно, що вірш із німецької аґітки знайшов відгук у душах красноармєйцев.

Але далеко не вся німецька пропаґанда мала такий успіх. Наприклад, листівки з зображенням генерала Власова в совєцьких солдат та їхнього керівництва викликали лише роздратування. Це зрозуміло, адже ніхто не любить зрадників. Самі німці спочатку не поспішали застосовувати “власівців” на фронті. В активні бої їх почали кидати тільки в 1944 році, вважаючи, що приклад совєцького воєначальника — відступника й перебіжчика — вкаже “правильний” шлях його колишнім соратникам.

Те, що в сталінську епоху віршик, який девальвує державну символіку, мав успіх — недивно. Вражає, що він зміг дожити аж до сьогодні. Німеччина була розгромлена і вже не мала можливості масово тиражувати аґітки, щоби візуально нагадувати слова. Виходить, що вірш поширився серед людей і його масово цитували. Благо, поетична форма спрощувала запам’ятовування. Але постійне повторення означає також солідарність зі змістом. Багато совєцьких громадян дійсно вважали, що серп і молот виражають щось не те, що артикулюється офіційно.


Людський розум володіє дивовижною здатністю: він може з’єднувати непов’язані речі в систему і бачити у випадкових обрисах якісь зображення. Всі коли-небудь споглядали хмари, що схожі на кота, ведмедя, корабель абощо. В 1976 році космічна станція “Вікінґ-1” здійснила фотографування Кідонії — регіону в північній півкулі планети Марс. На одному з кадрів, який охопив місцевий пагорб, нібито проглядалося людське обличчя. Хоча дослідники відразу вказали, що це є лише грою світла та тіні, все ж таки знайшлися ті, хто побачив в цьому зображенні свідчення існування невідомої досі цивілізації на Марсі. Врешті-решт, розвиток технологій дав можливість якісніше сфотографувати дивний марсіанський пагорб. І, звісно, у високій роздільній здатності жодного “людського обличчя” там вже не видно.

Схильність вбачати в навколишніх об’єктах те, чого там насправді немає, називається “парейдолія”: від грецького “пара” — “близько”, “поруч”, “відхилення від чого-небудь” та “ейдолон” — “зображення”. Парейдолія людського обличчя є однією з найпоширеніших візуальних ілюзій. Учені довели, що під час обробки та розпізнавання справжніх і хибних облич, задіюються ті самі ділянки мозку. Цей механізм люди успадкували від приматів, які використовували його для ідентифікації хижаків. За задумом природи, він мав би полегшити нашу соціальну взаємодію, допомогаючи розрізняти знайомих і незнайомців та зчитувати з них інформацію.

Проте, в закладеному природою програмному забезпеченні, очевидно, стався невеликий збій, що спровокував зовсім неочікувані результати. Адже саме на цьому ґрунті розквітла більшість теорій змов. Мається на увазі, що випадкові речі людський мозок використовує у якості доказів існування організації чи зговору для приховування якоїсь страшної таємниці. Наприклад, що Земля — пласка. На щастя, така поведінка гомо сапієнсів швидше є виключенням. Масштабно ця здатність людського мозку стала-таки еволюційною перевагою, що дозволила побудувати складні соціальні системи цивілізації. Завдяки цьому люди можуть домовитися про те, що літера “А” означає звук [а]. І, читаючи мене, зараз вам потрібно лише розкодовувати символи. Домовившись, що певні знаки будуть означати звуки, ми таким чином отримали фонетичне письмо. Єдині, хто пропустив цей соціальний договір, були лікарі. Тому тепер ніхто не може зрозуміти, що вони написали.

Людство оточило своє повсякдення символічними системами, що можуть бути зчитаними тільки в залежності від культурного контексту. Інколи наші знаки можна розуміти буквально. Зображена на картині людина означає людину і нічого більше. В деяких випадках символ може бути ніяк не пов’язаний із предметом чи його значенням. Червоний сигнал світлофора сигналізує про необхідність зупинки, але сам по собі є лише кольором. І десь у паралельній галактиці легко міг би слугувати і знаком для початку руху.

Та ходімо геть від нудного теоретизування і краще звернімося до іншого прикладу. Погляньмо на картину італійського живописця Фра Анджеліко “Благовіщення”, написану у 15 сторіччі. За її сюжетом, архангел Гавриїл сповіщає Діву Марію про те, що вона вагітна. На картині зображений промінь світла, що від сонця (в лівому верхньому куті полотна) тягнеться до молодої жінки, що сидить в арці ренесансного портика (внизу справа). Знайомий прихильник теорії змов демонстрував мені цей шедевр як один із доказів присутності інопланетян на стародавніх творах мистецтва. На моє зауваження, що це — зображення непорочного зачаття, він подивився на мене так, неначе це я йому доводив існування інопланетян, а не навпаки. Цікаво, як на місці Фра Анджеліко прихильники теорій змови малювали б цю біблійну історію?

Але без жартів: промінь як символ непорочного зачаття чи білий голуб, що на картинах епохи Відродження позначав Святий Дух (ну а як його, той дух, малювати інакше?), звичайно, тепер, через 600 років, зчитуються нами значно гірше, ніж сучасниками художника. Для розуміння знаків потрібно перебувати в контексті.

Найбільш важливим значенням символа, на мою думку, є можливість вміщати безкінечно велику кількість інформації. Наприклад, хрест уособлює собою всю християнську культуру та історію християнства — в очах як мільйонів вірян, так і мільйонів атеїстів, оскільки вони все одно зчитують цей символ. Вся інформація, яку виражає хрест (по факту — дві лінії, що перетинаються під прямим кутом), не вміститься на комп’ютері. Та навіть на багатьох комп’ютерах. Адже це — незліченна кількість сторінок різних історій, які об’єднує один-єдиний символ. Здатність мислення людини вміщати безмежну кількість інформації в стислий символ вражає. Це, мабуть, одна з небагатьох переваг нашого розуму над машинним інтелектом. І одна з головних причин, чому поки що ми робимо машини, а не машини нас.

З цього погляду, державні символи — такі собі зіп-файли, що об’єднують культуру, історію та сучасних людей. Герб чи прапор — швидкий спосіб розказати про себе достатньо багато за максимально короткий час. Той, хто бачить символ, зчитує певну кількість інформації в залежності від культурного контексту.

Німецька пропаґанда, висміюючи совєцькі серп і молот, перехрещені між собою, намагалася змінити акценти культурного контексту цього символу. Його бекґраунд на той час був взагалі коротенький. Фактично це історія одного покоління. Серп і молот вигадали в 1918 році. Так би мовити “з нуля”. За задумом, він символізував союз пролетарів та селян, які відповідно до марксистсько-лєнінської доктрини були класово близькими й протиставлялися буржуазії. Комунізм очікувався після перемоги пригноблених мас у світовій пролетарській революції. Політична ідеологія, таким чином, була спрямована вперед — у “світле” майбутнє. Рай більшості, згідно з нею, мав би бути побудований за рахунок меншості, яких називали / вважали експлуататорами. Тобто комуністична ідеологія по дефолту передбачала жертву. І хоча нею мала би стати буржуазія, найбільше постраждали класово близькі селяни. Саме вони вимирали мільйонами від штучно створеного голоду.

Нацистські пропаґандисти чітко влучили в мішень, коли створили аґітку про совєцький герб. Але чи думали вони, що їхній власний символ протримається ще всього-на-всього 4 роки? Мабуть, ні.

Свастика не була придумана німцями. Цей знак існував тисячі років до цього. “Ґачкуватий хрест”, як називали свастику самі нацисти, був затверджений Адольфом Гітлером як символ Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП) в 1920-ті. Червоно-біло-чорний прапор повторював кольорову гаму прапора Німецької імперії, що зазнала краху в результаті Першої світової.

Свастика була надзвичайно популярна. В той час вона означала побажання на кшталт “Щасти!” Асоціювалася зі своєрідним знаком удачі. Її нерідко використовували комерційні бренди, наприклад, “Кока-Кола”, але ніхто ніколи не заявляв на неї права.

Про те, як світ любив свастику, розповідає однойменна стаття на БіБіСі від 23 жовтня 2014 року. Висвітлюючи історію побутування цього символу, її автор згадав про вирізьблену з бивня мамонта статуетку пташки, нібито прикрашену візерунками зі свастик. Дослідники датували її завершенням Льодовикового періоду. Цінну знахідку виявили в 1908 році під час розкопок Мізинської стоянки, що на території Чернігівської області, а зберігають — у Національному музеї історії України в Києві. Згадка про цю пташку стала поштовхом до спекуляцій про те, що найдавніша свастика походить із території України, і похідних від цього байок. Хоча, насправді, візерунок на пташці — це безперервна звивиста лінія з повторюваним мотивом, що зветься “меандр” або “грецький ключ”.

У німців свастика почала набувати популярності після розкопок Трої, які наприкінці 19 сторіччя проводив Генріх Шліман. Три тисячі років відділяють нас від цього поселення, а на знайдених там уламках кераміки, серед іншого, були й реальні зображення свастики. Багато хто сприйняв тоді цей символ як певну ознаку цивілізації. Прихильники такого погляду вважали, що він з’являється там, куди еміґрували арійці — вищий та більш цивілізований народ, призначення якого, врешті-решт, панувати над світом.

Насправді, поширення свастики можна пояснити в геть різний спосіб. Наприклад, розселенням якихось племен, що жили певний час у відносній близькості, по світу. Інший варіант — торгівля керамікою абощо з нанесенням на крам свастики. В Бронзову добу та Ранній залізний вік ніхто не вимагав дотримання авторських прав і копірайту. Зображення потрапляло разом із посудом до якоїсь місцевості. Там воно могло припасти до вподоби автохтонам — і, вважайте, символ уже почали копіювати. Звідси він міг потрапити ще кудись. Власне кажучи, ці два пояснення можуть переплітатися, бо не є взаємовиключними. Племена, в культурі яких побутувала свастика, могли розселитись, а далі — почати торгувати керамікою. Жодних доказів того, що символ першопочатково мав якесь сакральне значення, що ним користувалися виключно представники одного етносу, немає. Також не існує жодних свідчень про те, що населення Трої міґрувало на північ чи, навпаки, прийшло звідти. Неможливо й пояснити, чому лише арійці могли використовувати свастику, як переконані адепти цієї теорії. Невже єврея вдарить блискавка, якщо він її намалює?

Не дивлячись на історичні невідповідності та всупереч здоровому ґлузду, ці псевдонаукові теорії продовжували розвиватися окультними товариствами в Австрії та Німеччині. Серед їхніх завсідників були також майбутні соратники Гітлера. Наприклад, одним із переконань, які вони сповідували, була віра в існування держави Туле, що знаходилася на крайній Півночі і де жили нащадки вцілілих після загибелі Атлантиди арійців. Товариство з такою ж назвою — “Туле” — займалося пошуком старожитностей на підтвердження розселення та міґрації вищої арійської раси. Всі теорії були приправлені скандинавською мітологією та магією. Широким вжитком, зокрема, користувалися руни, які наділялися сакральними та містичними функціями.

Адольф Гітлер із його ірраціональним складом характеру був ідеальним реципієнтом псевдонаукових теорій — як із погляду їхнього впливу, так і з погляду їхньої реалізації. (Як і ті, хто бачив за “людським обличчям” на Марсі існування марсіанської цивілізації.) Єфрейтор німецької армії в роки Першої світової, він важко переживав поразку Німецької імперії та прагнув реваншу. Ідеологія нацизму, на відміну від комунізму, прагнула не побудови “світлого” майбутнього, а повернення до “світлого” минулого. Реставрації минулої величі, найближчим уособленням якої була Німецька імперія. Саме тому прапор НСДАП виконаний в тій же кольоровій палітрі. Далеким же ідеалом була якась мітична “держава арійців”. В її пошуках та спробах відновити жертвою — замість буржуїв — мали стати євреї, слов’яни та інші унтерменші. Обидві ідеології ставлять права більшості в пріоритет до прав меншості.

Врешті-решт, нацизм зазнав повного краху в 1945 році. Гітлер застрелився, а свастика стала символічним синонімом Голокосту. В деяких країнах ґачкуватий хрест заборонений законом. В інших, як-от у США, де не можна заборонити символіку через Першу поправку до Конституції, що ґарантує свободу слова, він використовується лише марґіналами. Адже той, хто публічно демонструє свастику й робить це не з навчальною метою, ґарантовано опиняється в соціальному екзилі.

Комунізм як політико-економічна система перестав існувати тільки-но в 1991 році. Хоча в деяких країнах комуністичні партії й досі залишаються при владі, вони змушені були піти на серйозні реформи. В Китаї чи В’єтнамі їхні члени відмовилися від великої кількості ідеологічних догм. Інакше класово ворожі великі капіталісти ніколи не могли б бути прийняті до їхніх лав. Але цікаво інше: серп і молот чомусь не викликає настільки негативних емоцій, як це робить свастика.

В Україні закон про засудження тоталітарних режимів та заборону пропаґанди їхньої символіки був прийнятий лише в 2015 році. Його ухвалення, однак, не стало ані приводом, щоби прибрати серп і молот зі щита, який тримає в піднятій руці “Батьківщина-Мати”, ані перепоною для деяких, вже колишніх, на щастя, народних депутатів, щоби демонстративно використовувати їх на публіці. 31 грудня 2020 року, зокрема, Ілля Кива хизувався в соцмережах своїм фото в шапці-ушанці з комуністичною символікою. Незважаючи на сякий-такий розголос, покарання він, звичайно, не отримав. Натомість, коли після протесту в справі Сергія Стерненка, що відбувся 20 березня 2021 року на Банковій, на стінах Офісу Президента раптом вигулькнула свастика, це викликало широке суспільне обурення. Воно бурлило, аж поки не з’ясувалося, що з’явилася вона не під час протесту, а вже після його закінчення, і є нічим іншим як провокацією. Нагадаю, що дискусія щодо очищення одного з найвідоміших пам’ятників Києва, що височіє на дніпровських пагорбах, від комуністичних символів почалася тільки-но через кілька місяців після повномасштабного вторгнення російської армії в Україну.

Прикметно, що біженці з Совєцького Союзу значно раніше прийшли до усвідомлення тотожності двох тоталітарних режимів та їхніх символів. Ще в лютому 1986 року з їхньої ініціативи в Канаді був встановлений День чорної стрічки (Black Ribbon Day). Він мав відзначатися щороку 23 серпня, в роковини підписання пакту Молотова-Ріббентропа, на знак протесту проти Совєцького Союзу та їхньої окупаційної політики. Через рік цю ініціативу перейняли країни Балтії. Наймасштабнішим її оприявненням став “Балтійський шлях” 1989 року.

В 1996-му Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) прийняла резолюцію “Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем”. Поступово від використання зображення серпа і молота законодавчо відмовилися більшість країн Східної Європи. Виняток становлять лише Білорусь та Румунія (хоча в останній діяльність Компартії заборонена ще 12 січня 1990 року). В 2005 році в Європарламенті була спроба заборонити комуністичну символіку на рівні всієї Європи. Та ідею відхилили на підставі того, що дивно включати серп і молот та зірку в закон про засудження расизму. Тоді питання було залишено для нормативно-правового врегулювання на національному рівні.

За ініціативою Вацлава Гавела та Йоахіма Ґаука в 2009 році Європейський парламент визначив 23 серпня як День памʼяті жертв сталінізму та нацизму. Це, безумовно, було даниною діяльності руху чорної стрічки. Та минуло ще 10 років, аж поки була прийнята резолюція про важливість європейської пам’яті для майбутнього Європи — документ, що фактично вперше в історії урівнював між собою постраждалих від серпа і молота та від свастики. Крім цього, в ньому висловлювалася “глибока занепокоєність” розповсюдженням і використанням тоталітарної символіки та провідною роллю Росії у відмиванні репутації тоталітарного режиму.

Остання не могла залишити без відповіді такий ляпас. У грудні 2019-го на засіданні Російського організаційного комітету “Побєда” Владімір Путін назвав згадану резолюцію “ні на чьом не аснованой, бєзпардонай лож’ю”. А вже в січні 2020-го американське видання “Зе Нешнл Інтерест” (“The National Interest”) опублікувало офіційний російський погляд на озвучені звинувачення — статтю “Справжні уроки 75-ї річниці Другої світової війни”. Цей опус — своєрідний провідник до світу кривих дзеркал, жителі якого свято вірять у реальність “людського обличчя” на Марсі та намагаються завербувати до свого культу, де немає жодного натяку на здоровий ґлузд, нових членів. Лідер цієї секти, до речі, в липні 2021 року підписав закон про заборону публічного ототожнення цілей і діяльності державного керівництва та військового командування Совєцького Союзу та нацистської Німеччини.

Поруч із цим в Європі все ще діють комуністичні партії. Наприклад, у Чехії комуністи входять до парламенту. Доволі сильні комуністичні партії також в Італії та Франції. Їхні депутати є членами Європарламенту. Водночас певний проґрес в розумінні символіки спостерігається навіть у лавах європейських комуністів. Комуністична партія Франції відмовилася від використання серпа і молота на користь зірки, що викликало бурління всередині прихильників цієї політсили. Але все-таки, погодьтеся, важко навіть уявити нацистську партію, яка б входила в парламент, або будь-яку партію, що своєю емблемою мала би свастику.

В комунізму не було свого Нюрнберґа. Нікого з тих, хто здійснював злочини проти людяності, не було засуджено на такому рівні, коли за процесом спостерігав би весь світ. Доведений до відчаю, Гітлер завершив своє життя самогубством. Натомість Сталін помер власною смертю в результаті інсульту. Головну роль тут зіграло те, що Совєцький Союз був серед держав-переможниць і продовжив своє існування. Оскільки основна частина жертв тоталітарної системи припадає на сталінські часи, це дає підстави говорити, що винна не ідеологія, а конкретна особа. Але ми не знаємо, що було б із нацизмом без Гітлера. Можливо, євреїв не вбивали б, а просто висилали б із Європи. В кінці війни нацисти погоджувались обмінювати євреїв на вантажівки або валюту. Рятуючи людей, союзники вимушено підтримували Вермахт. Німці ж, намагаючись втримати від колапсу свою армію, відступали від власних расових теорій. І, на відміну від совєтів, вони хоча би здійснили спробу замаху на Гітлера.

Іноді для порівняння зла, вчиненого нацизмом та комунізмом, обирають механічний спосіб. Він очевидний: кількість жертв. У пояснювальній частині резолюції ПАРЄ жертвами комунізму названо трохи менше 95 мільйонів людей (95 000 000!). Було дослідження, де намагались обґрунтувати, що жертвами стали 100 мільйонів. Його піддали нищівній критиці за намагання отримати кругле число. Втім, чи применшує це масштаби катастрофи — питання риторичне. В олімпіаді кровожерливості комуністи однозначно перемогли нацистів.

Арґументи, що в кожному конкретному випадку провина — не за комунізмом, а за конкретним авторитарним лідером, необхідно відкинути. Всюди, де встановлювали комуністичну владу, були масові вбивства і голод. Не бачити в цьому закономірності означає бути або дуже дурним, або заанґажованим. Усюди, де приходив комунізм, найкривавіший час припадав саме на правління перших лідерів, які з небаченою затятістю починали втілювати свою хибну ідеологію в життя. В Совєцькому Союзі таким був Іосіф Сталін (формально першим був Владімір Лєнін, але він керував дуже короткий час), в Китаї — Мао Цзедун, в Північній Кореї — Кім Ір Сен, у Камбоджі — Пол Пот. Кожна з цих країн пережила голод! Є такий анекдот часів брєжнєвського Застою: “Лєонід Іліч, ідьом к комунізму, а єсть нєчєва! — А в дарогє карміть нікто нє абєщал”. Іронічно, правда ж?

Після перших лідерів комунізм, дійсно, став м’якшим. Наступники кровожерливих тиранів розуміли, що далі розкручувати маховик репресій немає жодного сенсу. Потенціал чинити опір був уже повністю задавлений. Коли ти голодний, то думаєш, аби поїсти, а не повалити владу. Та й скорочувати кількість власних підданих також не було сенсу.

На жаль, масштабного судового процесу, який виніс би вирок комуністичному терору та тим, хто його вчиняв, ніколи не було. На це є безліч причин. У першу чергу — політичних. Раніше проведення будь-якого трибуналу унеможливлювалося тим, що Совєцький Союз був потужною військовою силою, що володів правом вето в Організації Об’єднаних Націй. Зараз на порядку денному — російський газ та ядерна зброя, які знову пригальмовують засудження. Також є Китай — друга економіка у світі. Тамтешня Комуністична партія на чолі з Сі Цзіньпіном зараз повертає на шлях культу особи Мао. Людство хизується своїм технологічним проґресом і одночасно готове заплющити очі на мільйони життів в угоду політичній кон’юнктурі.

Практично ніхто з жертв комунізму ніколи не отримав компенсації. Це різко контрастує з жертвами Голокосту. Німеччина та її великі корпорації виплачували кошти тим, хто постраждав від злочинів нацизму. Звичайно, що гроші не здатні повернути мільйони життів, але це — матеріальний вираз визнання своєї провини. Слова важать набагато більше, коли той, хто їх промовляє, витягає копійчину з кишені. Це вже не просто слова, це — дія.

Левова частка жертв комунізму припадає на Китай (65 мільйонів) та Совєцький Союз (20 мільйонів). І це мова тільки про тих, хто загинув. Не всі з них визнані жертвами. Ми їх ділимо на відповідні катеґорії: ці загинули внаслідок голоду, ті були розстріляні, цих відправили в заслання, ті відсиділи в концтаборах. Хтось постраждав в роки сталінських репресій, хтось став в’язнем совісті за Брєжнєва. На Сході, в Китаї, одні погано ловили горобців, інші померли з голоду, коли врожай сточили комахи, треті були забиті до смерті хунвейбінами, бо не відповідали певним культурним стандартам. У публічній сфері здебільшого говорять про якісь конкретні випадки. На жаль, нечасто мова заходить про жертв комунізму загалом.

Самі комуністи іноді визнавали власні “пєрєґіби”. В Совєцькому Союзі на такий крок пішли після смерті Сталіна, коли почалася реабілітація певної кількості репресованих осіб. Кульмінацією процесу стала промова Нікіти Хрущьова на XX з’їзді Комуністичної партії Совєцького Союзу у 1956 році, присвячена розвінчанню культу особи Сталіна. Виступ нового лідера на закритій зустрічі шокував деяких старих партійців. Подейкували навіть, що серцевий напад, який стався в головного польського комуніста Болеслава Бєрута 12 березня 1956 року, був спровокований переживаннями від почутої на з’їзді доповіді. Хоча насправді нічого революційного в ній не було. Репресії та чистки були списані на вади характеру покійного вождя. Та навіть попри це, труп вусатого тирана пролежав у Мавзолеї ще 5 років.

Процес реабілітації після промови Хрущьова дещо прискорився. Справи поверталися з архівів на столи прокурорів, а потім направлялися до Верховного суду. Більшість вироків переглядалися тільки після заяв родичів ув’язненого. Деяким щастило, і вони отримували навіть невеличку компенсацію у вигляді двомісячної заробітної плати. Рядові виконавці репресій переважно лишалися безкарними. Лише ті, які належали до верхівки органів безпеки, були розстріляні. Головним чином, це стосувалося так званої “банди Бєріі”. Гіркою іронією є й той факт, що комісію з реабілітації очолював генеральний прокурор Совєцького Союзу Роман Руденко, якому під час репресій випало бути членом “асобай тройкі” — позасудового репресивного органу, за вироком якого людину цілком могли розстріляти. Тобто жертв комунізму реабілітовував їхній же колишній кат.

У 2018 році Верховна Рада ухвалила новий закон про реабілітацію жертв політичних репресій. Старий, прийнятий ще в 1991 році, не включав до катеґорії жертв членів Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, або тих, хто піднімав збройні заколоти проти більшовиків, як-от бійців Армії Української Народної Республіки чи учасників селянських бунтів проти колективізації. В травні 2021 року Кабінет Міністрів прийняв відповідну постанову і тепер, нарешті, може розпочатися процес грошової компенсації репресованим. Загальна сума розраховуватиметься за формулою: одна мінімальна зарплата (станом на липень 2022 року — 6 500 грн), помножена на кількість місяців ув’язнення. Це суттєва допомога тим небагатьом, хто ще залишився, оскільки часто ці люди через нестачу трудового стажу отримують маленькі пенсії.

Натомість ті, хто виносив вироки дисидентам, можуть спокійно отримувати суддівські пенсії. Як, наприклад, Григорій Зубець — заступник голови Київського міського суду, який 13-14 березня 1984 року розглядав справу публіциста Валерія Марченка, звинуваченого за 62 статтею Кримінального кодексу УССР — “антисовєцька аґітація і пропаґанда”. Підсудного визнали “особливо небезпечним рецидивістом” та засудили до 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. 5 жовтня 1984 року він помер у тюремній лікарні в Лєнінґраді. А Зубець продовжив будувати кар’єру: через певний час став головою Київського міського суду, членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, передав суддівську мантію в спадок сину. 6 жовтня 2017 року президент Петро Порошенко нагородив його орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня “за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян, багаторічну плідну працю та високий професіоналізм”.

На противагу цьому є приклад Польщі, що з кінця 1990-х вимагала від Великобританії екстрадиції Гелени Волінської-Брус — військової прокурорки часів комуністичної Польської Народної Республіки. Як з’ясував Інститут національної пам’яті (Instytut Pamięci Narodowej), у 1950-ті жінка брала участь в упереджених розслідуваннях і сумнівних судових процесах над учасниками польського руху опору. В 2006 році її позбавили прокурорської пенсії, а також державних нагород, а в 2007-му — Військовий окружний суд у Варшаві видав Європейський ордер на арешт Волінської. Від судового процесу її врятувала смерть.

Українці потроху вчаться поважати жертв, але — на відміну від поляків — все ще продовжують винагороджувати катів.

Людство, на жаль, поки що не запропонувало постраждалим від комунізму нічого, крім юридичного відновлення їхнього чесного імені. Ці люди лише перестали вважатися кримінальними злочинцями (й то — лише деякі) та й по всьому. У порівнянні з жертвами нацизму, жертви комунізму є другим сортом. Ані відплати, ні каяття — нічого, крім депутатів Європарламенту з партійною символікою серпа і молота.

Чому так? Чому ми не спроможні засудити комунізм із такою ж люттю та ненавистю, з якою засудили нацизм? Справа в кількості жертв. Їх, насправді, понад 100 мільйонів. Адже від комунізму також постраждали й ті, хто в нього повірив. Ці люди були обмануті власними елітами та, звичайна річ, власною недалекоглядністю. Віра в утопії спочатку калічить розум, і тільки з часом це виливається в фізичні жертви.

Якщо ми не здатні провести Нюрнберґ для комунізму, то можемо хоча би не толерувати символіку, за якою стоїть вбивство мільйонів людей. Нацизм обіцяв повернення до “світлого” минулого за рахунок нібито расово неповноцінних меншин. Комунізм не мав сентиментів до минулого, а йшов у “світле” майбутнє по трупах класово ворожої буржуазії і класово близьких селян. На майбутнє нам треба пам’ятати: всяка політична ідеологія, яка обіцяє “світле” майбутнє одній частині суспільства за рахунок іншої, навіть — невеликої, по суті нічим не відрізняється ні від нацизму, ні від комунізму. Обіцянки раю для більшості коштом меншості обов’язково обернеться пеклом. Тут і зараз.

Ніколи знову…

Після масштабної ескалації Кремлем війни з Україною лавиноподібного поширення набув новий символ — латинська літера “Z”. Російські державні медіа доклали неабияких зусиль до кампанії промотування військового символу. І, судячи з фото маркованих машин, різноманітних флешмобів та використання “Z” для мерчів, вона знайшла доволі широкий відгук у російському суспільстві. Цілі Кремля в розповсюдженні нового символізму загалом зрозумілі: вони просто намагаються згуртувати своїх громадян для війни проти нас.

Символічна провокація виявилася вдалою з того погляду, що стала цікава західним ЗМІ. Найбільші медійні гравці навперебій знімали сюжети та писали статті про новий російський символ аґресії та про засоби його поширення. Буквально всі світові аґенції розповіли про російського спортсмена, який під час Кубку світу зі спортивної гімнастики, що відбувався в березні 2022 року в місті Доха (Катар), вийшов за нагородою, наклеївши “зетку” собі на футболку, чи про те, як тоді ж, у березні, онкохворих дітей, пацієнтів госпісу в Казані, вишикували в дворі установи, щоби сформувати їхніми тілами ту ж “Z”.

Головним питанням усіх сюжетів про новий російський символ було “А що ж він означає?”. Більшість сходиться на думці, що першопочатково це був просто один із знаків маркування військової техніки, що вживався поруч із літерами “V” та “O” і мав за мету вберегти російських військових від стрілянини одне в одного. Інтерес іноземних журналістів до прихованих або явних сенсів літери “Z” радо підігрівали в Росії. Спочатку їхнє міністерство оборони пояснило, що це означає “Zа побєду”. Пізніше зʼявилися й інші інтерпретації: “Zа Путіна”, “Zа наших” тощо. Вони гарно накладаються на російську ментальність, бо звучать, як типовий застільний тост.

Зацікавлення світових ЗМІ “справжнім”, “істинним”, “першопочатковим” значенням тільки допомогало кремлівським пропаґандистам підтримувати багаття інтересу до нового символу. Технологія проста та геніальна: поширюй “Z”, а всі інші ламатимуть голову про глибокі чи не дуже сенси цієї літери.

Новий символ дуже влучно охрестили “Zвастикою”. І це недивно, бо візуальна схожість неймовірна. Таке враження, що з нацистської свастики просто прибрали одну з паличок. Це добре демонструє особливості роботи нашого мозку з символічними системами. Людина здатна впізнавати навіть частково стерті символи або потроху перероблювати старі форми у нові, модернізуючи та вдосконалюючи їх.

Та повернімось до питань, які мають бути поставлені до нової російської символіки. Найвлучніше тут видається наступне: навіщо їм стала до потреби ця латинська — така “західна” і така “не своя” — літера “Z”? Очевидно, що для консолідації суспільства навколо війни. Але чому треба було впроваджувати новий символ, коли в імперському арсеналі Кремля їх і так “вєлікає множества”? Тут тобі і двоголовий орел, серп і молот, червона п’ятикутна зірка, врешті-решт, “ґєоґієвская лєнта”, кольорова гама якої витягнута з часів побутування бароко і класицизму і яка так добре вписується в будь-які сучасні палітри. Проте путінський режим із якоїсь причини відчув потребу чи, можливо, навіть попит на новий символ.

Перше пояснення криється, безумовно, в формі. Точніше — у простоті її повторення. Все-таки “Z” намалювати може будь-який бовдур. Цим вона дуже схожа на свастику. Але основна причина повʼязана саме з наповненням сенсами. Символ ми розуміємо з контексту, але в той же час символ здатен формувати контекст.

Війна для Росії (при декларуванні її напрямку назовні, тобто на відштовхування від своїх кордонів всього ворожого, наприклад, блоку НАТО чи, як вони стверджують, нацизму) має й обʼєктивно величезне внутрішнє спрямування. Кремль розпочав війну, зокрема, також для того, щоби докорінно змінити власну державу. Справа в тім, що після захоплення Криму Російська Федерація сиділа на двох стільцях одночасно. З одного боку, завсідники Кремля задовольнили частину імперських амбіцій суспільства, з іншого боку, з огляду на слабку відповідь Заходу та недостатній спротив України, вони продовжували залишатися частиною глобального світу, хоча і відкрили двері, щоби вийти з нього. За 8 років сатисфакція від анексії Криму минулася, щоби прямувати далі — треба остаточно вийти зі світової спільноти, голосно грюкнувши дверима. Швидше за все Путін не був впевнений, наскільки такий, безумовно, стратегічний для держави крок підтримає російське суспільство. Бо ж глобальний світ пропонує величезну кількість переваг у вигляді комфортного життя: від можливості подорожувати та їсти хамон до обставити квартиру меблями від “Ікеа”.

Врешті-решт, у лютому 2022 року рішення було прийнято. Останні вагання Кремля відобразилися в недолугому евфемізмі — “спєциальная ваєнная апєрация”, який використали замість слова “війна”. Та виявилось, що попри наляканість росіян можливістю війни між Росією та Україною, як свідчить найсвіжіший щорічник моніторингу суспільних думок “Лєвада-Центра”, у 2021 році 43 відсотки опитаних були переконані, що Росія повинна “виступіть в вааружоннам канфліктє на старанє ДНР / ЛНР”, а 65 відсотків — заявили, що підтримують включення цих територій до складу Росії. Захопити українські землі в ієрархії життєво необхідного наших північних сусідів — ймовірно, набагато важливіша потреба, ніж відремонтовані дороги в Карелії, новий айфон чи бурґер із “МакДональдза”. Це дає Кремлю колосальний картбланш для перебудови з авторитарного режиму в тоталітарний. І латинська літера “Z”, що першопочатково використовувалася як знак військового розпізнавання й так добре була сприйнята суспільством, є символом цього переходу.

Всіх у світі шокує те, що смертельно хворих дітей із Казані вишиковують у формі літери “Z”. Але мало хто проговорив, чому ж саме цей флешмоб так лякає. Він лякає тому, що дитяча тілесність використовуються для пропаґанди!

Питання “Яке ж значення першопочатково мала ця “зетка”?” чи “Чому вибрали літеру з латинської абетки, а не з рідної кирилиці?” — точно другорядні. Саме зараз на наших очах набирає силу новий тоталітарний символ. Він вже уособлює тисячі смертей та різноманітні військові злочини: від крадіжок туалетів до розстрілів та зґвалтувань цивільних. Хоча самі  собою символи — це лише зображення, за деякими з них приховані історії невимовних страждань.

За кожним тоталітарним символом стоять жертви. Іноді, як за серпом молотом, це — абстрактна буржуазія. Іноді, як за свастикою та схожою на неї “Z”, — конкретні нації: євреї та українці. Тож найважливіше питання, яким має задатися кожен із нас: чи зробили ми достатньо, щоби старі тоталітарні символи були засуджені, а нові ніколи не набирали своєї смертельної сили?

Інші оповіді Кадма

Інші оповіді, ілюстровані Олегом Смалем

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №5: