Провал віри

Story in English

Автор Олексій Дубров

Ілюстраторка Марина Луцик 

— Як давно він цим займається?

— запитав Авраам, розминаючи довгу худу шию нахилами голови з боку в бік. Він опустився на праве коліно поруч із блакитнооким білявим хлопчиком, що грався у кутку. Суглоб хруснув — і звук ехом рознісся напів порожнім приміщенням. Із усього інтерʼєру тут можна було виділити хіба похилену шафу та купу старих простирадл на підлозі, що слугували за ліжко. Стандартне облаштування житла — жодних ознак, які вказували б на порушення засад справедливості та рівності.

— Вчора ввечері помітила вперше, — відповіла жінка з короткою стрижкою, потираючи плечі схрещеними на грудях руками. Обʼємні туніка та штани, обидвоє з грубої вовни, мішком звисали на ній. Іноді протяг змушував одяг колихатися, і той торкався ледь помітного тіла жінки.

— Можливо, ви помічали підозрілих людей поряд? — Авраам уважно розглядав зліплений із дощаних обрізків предмет, яким бавився малий. Хлопчик носив таку ж велику сіру туніку, як і його мати чи сам Авраам.

— Ні, він завжди був зі мною. Тому я й злякалася, коли це побачила. Я одразу до вас прийшла, правда, — виправдовувалася жінка.

— А де ваш чоловік? — Авраам обернувся до співрозмовниці, не випускаючи з поля зору хлопчика.

— Він живе зі старшим сином у Берліні… здається.

— Я забираю його, — Авраам підвівся і взяв малого під руку, притискаючи до себе.

— Але ж йому лише пʼять років! — жінка зробила крок у бік сина, та Авраам зупинив її, виставивши руку перед собою.

— Десять років тому я викрив змову трирічних. Тому навіть не сумнівайтеся, що тут щось нечисто. Ми його допитаємо, а тоді…

— Ви вбʼєте його? — на очі жінки навернулися сльози й потекли по щоках, хоча вона й намагалася стримати їх щосили.

— Ви ж бачите, що він змайстрував, — Авраам показав на іграшку у вигляді табурета. — Ніхто з його однолітків так не вміє. Це — порушення. Або його хтось учив, або ви погано стежили.

Матір нервово гризла брудні нігті, намагаючись опанувати себе. Авраам звів погляд на обличчя жінки, дочекався, коли їхні очі зустрілися, і промовив байдужо-монотонним голосом:

— Якщо злочин підтвердиться, то його життя стане необхідною жертвою в імʼя справедливого ладу. Щодо вас — побачимо… — Авраам вже майже дійшов до виходу. — Поки можете повертатися на роботу, — кинув він, обернувшись через плече.

Чоловік вивів пʼятирічного хлопчика на холодну вулицю. Було темно, незважаючи на третю годину дня. Оминаючи ями, що з роками утворилися на дорозі, де колись лежала бруківка, Авраам йшов із опущеною головою, як і десяток інших перехожих. Маленьким, Авраам памʼятав затори на вулицях колишньої французької столиці, — зараз же тут можна пройти двісті метрів і зовсім не зустріти людей по дорозі. Колись він також бачив сніг, але дуже давно — чотири пори року в Європейських Територіях злилися в одну, схожу на постійну пізню осінь.

Хлопчик мовчки йшов біля нього, час від часу намагаючись нишком роздивитися, що відбувається навколо. Помічаючи це, Авраам щоразу смикав малого за руку, змушуючи його опускати голову. За кілька кварталів вони повернули у темний провулок, повністю захаращений струхлявілими дошками та іншим сміттям. Тут смерділо гниллю, можливо, навіть від мертвої плоті. Хлопчик скривився і потер очі, які стало щипати. З них мимоволі потекли сльози.

Авраам зупинився, повернув хлопчика обличчям до себе і відійшов на два кроки назад. Дістав із-під туніки пістолет, що завжди носив із собою у потертій шкіряній кобурі, і направив малому прямо в білявого лоба. Хлопчик підняв на нього свої блакитні очі — рука Авраама затряслася й опустилася. “Точно такі, які були у тебе, синку”, — подумав він, стримуючи клубок суму, що хотів вирватися з горла назовні. Чоловік взяв хлопчика за плече, аби повернути його спиною, та передумав і, зробивши глибоких вдих, зрештою, опанував себе. Він — професіонал і має виконувати свою роботу, як завжди.

“Ти ж робив це сто разів! Він — необхідна жертва для справедливого ладу, якою також став твій Ісаак”, — переконував Авраам сам себе.

Чоловік знову звів зброю, приставив хлопчикові до чола і натиснув на спусковий гачок — маленьке тіло, ніби мішок, впало йому під ноги, на купу сміття. Звук постріла ехом відбився від стін і полинув углиб провулку, потрохи стихаючи в звалищі непотребу. Авраам оглянувся навколо. Чи не бачив хто його вагання? Проте вулиця була порожньою.

Він повернув пістолет у кобуру й вийшов із провулку, тримаючи руки на грудях, ніби в замку. Дорога до офісу заспокоїла його остаточно. Перетнувши Сену старим камʼяним мостом, Авраам підійшов до Дому правосуддя — місця, де він працював останні тридцять років. Велична будівля, колись прикрашена скульптурою, зараз стояла облупленою і позбавленою будь-яких оздоб. Високі стелі, голі, потріскані стіни з залишками фарби бордового відтінку та два уламки розколотої ліпнини на стінах просторого холу — це все, що нагадувало про минулу розкіш будівлі у центрі Парижа.

Раптовий порив морозного вітру пронизав тіло Авраама до самих кісток. У його кабінеті на другому поверсі скляних вікон не було стільки, скільки він там працював. Старі дошки, якими збори колективу колись дозволили йому забити отвори колишніх шибок, аж ніяк не рятували від холоду чи смороду, що стояв у повітрі від згарищ сміття. Скаржитись було нікому. Та й не можна: всі його неофіційні підлеглі працювали в таких само умовах.

Авраам підвівся з табурета і, щоби хоча б трохи зігрітися, зробив кілька присідань. А потім ще з десяток разів відтиснувся від підлоги, відчуваючи, як задерев’янілість на деякий час покидає його тіло й м’язами пробігає ледь вловиме тепло. Офіційно Авраам ніколи не був керівником Народної дружини Парижа, адже ієрархії були заборонені від початку існування Європейської Території. Та в спецслужбах інакше не можна було, тому Справедливі закривали на це очі. Як і на заняття спортом, які Конституція 2027 року назвала джерелом нерівності та упереджень. Поряд зі знаннями, грошима та національними відмінностями.

Раптом до нього долинув тихий, невпевнений стукіт у двері. “Дивно”, — подумав він, а тоді гучно крикнув:

— Заходьте!

Та двері так і залишилися зачиненими.

Більше Авраам не чув нічого, крім тиші, що переривалася гучним кахиканням із сусіднього кабінету. Колеги ніколи не стукали у двері, завжди заходили без попередження. Хіба що зʼявився хтось новенький, який ще не знав місцевих порядків.

Авраам зітхнув та відчинив двері, очікуючи побачити там якогось переляканого молодика. Ззовні нікого не було. Він зробив крок уперед, аби роздивитися коридор, як ногою натрапив на щось мʼяке. Чоловік поглянув додолу — він наступив на чорну картонну папку із зображенням офіційного символу Європейських Територій — риби, від якої навсібіч розходилися промені.

Живіт Авраама скрутило. Він миттю оглянув коридор, примружившись, аби звикнути до напів темряви, але там нікого не було. Тоді чоловік одним рухом схопив папку та поспішив зачинити за собою двері. Авраам чув від колишнього господаря цього кабінету про таємні завдання від Справедливих, які надсилають подібні теки. Та ніколи ще не бачив їх на власні очі. Шанс отримати таку випадав лише раз у житті і перш за все означав, що з завдання можна й не повернутися. Водночас подейкували, що тих, хто успішно виконував доручення з чорної папки, залучали до єдиної вищої касти — Справедливих. І переселяли в країну, де цілодобово світило сонце, небо було блакитним і росла зелена трава.

Повернувшись за стіл, Авраам відкрив папку. Там був лише один аркуш, в якому розповідалося про незвичайну активність у Білгород-Дністровській фортеці. Місцеві жителі скаржилися на рогатих монстрів. Цілком схоже на звичайну справу, яку міг би виконати місцевий оперативник. Та щось у ній не давало чоловіку спокою. Він ще і ще раз перечитував завдання.

“Білгород-Дністровський… фортеця… рогаті монстри…” — важливий здогад крутився в голові невловимим метеликом, але так і не зміг пробитися до Авраамової свідомості.

Через пів години, рівно о шостій вечора, міськими вулицями прокотилося потужне завивання сирени. Раніше її призначенням було лише повідомляти про повітряні обстріли, проте тепер вона лунала тричі на день. Живіт Авраама тут же нагадав про себе тужливим стогоном. Чоловік швидко закрив папку, поклав її до дірявої бавовняної торби і вийшов за двері. На вечерю не можна було спізнюватися, адже дістати харчі більше не було де.

Громадська їдальня знаходилася прямо на острові посеред Сени, неподалік від будівлі, де працював Авраам. На її місці колись стояла якась велика церковна споруда, підірвана в рамках боротьби з релігією. Ні як вона називалась, ні як виглядала дізнатися вже було ні у кого. Та й ніде: книжки давно відійшли в минуле.

Величезний одноповерховий ангар, що слугував за їдальню, був грубо збитий із тонких металевих пластин і заставлений довжелезними дерев’яними столами з розхитаними лавками, за які похапцем всідалися люди. Меблі скрипіли під худющими тілами, які швидше нагадували обтягнуті шкірою скелети та губилися у великих, однакового кольору й крою, балахонах. Павільйон швидко наповнився смородом давно непраного одягу та немитого волосся.

Тут були і чоловіки, і жінки, і діти. Разом сиділи представники усіх професій: вантажники, шахтарі, робітники фабрик, правоохоронці та інші дозволені спеціальності. Втім, хто є хто, знали хіба що колеги по роботі — адже усі ходили в уніфікованих сірих туніках-унісекс, що стали обовʼязковими в першу річницю встановлення тотальної справедливості. На той момент мати Авраама працювала в хімчистці, батько помер під час пандемії COVID-19, а сам хлопець був підлітком і дуже добре памʼятав події, що розгорталися.

У 2027 році Братство народу вийшло з тіні. Одним указом воно розпустило всі підконтрольні йому уряди і створило Європейські Території, що простягалися від Атлантики до північно-східних безлюдних пустель. Тоді першими приставили до стіни політиків-антипопулістів, бізнесменів, айтішників та представників творчих професій. Потім — тих мешканців, які заробляли більше, ніж інші вісімдесят відсотків. А далі — тих, хто заробляв більше, ніж вісімдесят відсотків тих, хто залишився після першої чистки. Люди, які всю історію страждали від нерівності доходів, масово записувалися до Народної дружини, щоб одним потужним ударом знести старий порядок. Найкращі з них були удостоєні честі потрапити в таємну касту Справедливих, що спрямовували розвиток Територій в інтересах народу.

Авраам кинув у дерев’яну миску з теплою водою традиційний рибний концентрат і розмішав його дерев’яною ложкою. Кубик розчинявся поганенько, завжди лишалися грудки. Смак теж не радував, зате всі їли одне й те саме: розведений рибний суп і шматок солодкого чорного хліба. Чи була в тому концентраті реальна риба, Авраам не знав. Та й ніколи не питав про таке. Відсутність будь-якої зайвої інформації гарантувала рівні можливості та убезпечувала людей від всіляких шкідливих таємних змов проти справедливого суспільного ладу. Від супу віяло чимось протухлим, але запах був таким завжди — свіжої риби ніхто не бачив після того, як вона зникла з забруднених річок та верхніх шарів океанів.

Закінчивши з супом та хлібом, Авраам запив усе це пристойною чаркою міцного напою, схожого на неочищену горілку. Її теж пили усі тричі на день, хіба що крім дітей до дванадцяти років. Люди навколо мовчали, щоби не порушувати спокій один одного. Було чути лише глухий стукіт деревʼяного посуду та монотонне плямкання. В голові Авраама прошмигнула думка про те, що скоро все це зміниться. Як тільки він доведе Справедливим, що гідний стати частиною їхнього вузького кола. Він посміхнувся своїм міркуванням. Однак, одразу відчувши на собі осудливі погляди навколишніх, чоловік умить стер радість із обличчя. За таке цілком могли поскаржитися або навіть покарати прямо на місці. Сміятися можна було лише всім разом. Або коли точно ніхто не бачить.

Після вечері та обов’язкової години колективних танців у тому ж приміщенні, Авраам пішов додому, прихопивши дорогою газету “Світ Справедливості” — єдине дозволене джерело інформації в Європейських Територіях. Після заборони всіх медіа, телефонів та Інтернету, залишилася лише ця єдина газета. Один примірник щодня на кожного мешканця. Так всі могли на роботі та в родині обговорювати спільні теми — й ніхто не відчував себе ніяково через більшу чи меншу обізнаність у тому, що відбувається в світі.

Підставивши твердий табурет до стіни, щоби для зручності спертися на неї плечем, Авраам всівся читати газету. Під назвою “Світ Справедливості” курсивом традиційно надрукували офіційний життєвий девіз нового суспільства: “Ніколи не вважайте за випадковість чи глупоту те, що можна пояснити злими намірами”. Чоловік переглянув заголовки статей: “Викрито масштабну змову вантажників на цегляному заводі”, “У підвалі берлінського будинку таємне товариство навчало дітей математиці”, “Американські ілюмінати закатували до смерті мільйон мешканців Бостона за нездачу щорічних іспитів із англійської граматики”, “Тридцятеро людей загинули в результаті отруєння в Любляні: злочинну групу у складі трьох кухарів притягнуто до термінового покарання”. На його обличчі з’явилася ледь помітна посмішка: “термінове покарання” означало лише одне — смерть. Скільки таких вироків Авраам виконав особисто — він збився рахувати ще після другої тисячі. Чоловік виглянув у вікно, аби пересвідчитися, що ніхто за ним не підглядав, і помітив, як вулицею промайнула тінь. “Напевно, Сара йде”, — подумав він. Коли ж за мить хтось торкнувся його плеча, Авраам все одно підскочив.

— Ну що, ти підготувався до переїзду? — запитала Сара, коли переляканий чоловік обернувся до неї обличчям.

— Тьху на тебе! — крикнув Авраам. — Ти можеш не заходити щоразу, ніби привид? Як ти так безшумно вмієш відкривати ті скрипучі двері?

— Цілого шефа Парижа налякала? — Сара поцілувала чоловіка в лоб. — Ти ж не забув, що нам цими вихідними переїхати треба? Міняємося з Ренуарами квартирами на наступні три місяці.

— Скільки говорити, щоби ти не називала мене так, — чоловік продовжував гортати газету. — Це заборонено, і нас можуть слухати, — він показав пальцем на стіни.

— Це не заважає іншим тебе слухатися, — зауважила Сара. — Вранці прокинемося раніше, щоби зібрати сумку для переїзду, — продовжила вона. — На край міста, в старі гуртожитки.

— Я не зможу, — Авраам розплився у посмішці, та за мить опанував свою реакцію, знову зробивши байдуже лице. — Маю завдання поза Парижем.

— Саме завтра? Хіба це справедливо, що я переїжджатиму сама? — Сара розмахувала руками від злості.

— Я отримав чорну папку, — прошепотів Авраам, побоюючись, що їх все-таки хтось почує.

Сара присіла на табурет навпроти чоловіка й пильно подивилась на нього.

— Тобто я втрачу тебе в будь-якому випадку, — холодно промовила вона.

— Але ж це мій шанс! — викрикнув Авраам. — Стати Справедливим мало кому вдається, — він трохи збавив свій тон. — Можливо, мені вдасться і тебе забрати…

— Не вдасться, — Сара засмучено похитала головою. — Куди їдеш хоч? 

— Білгород-Дністровська фортеця.

Сара прикрила долонею очі. Авраам встав і підійшов до неї, нарешті, зрозумівши те, що муляло йому в офісі, а він так і не зміг уторопати.

— Ісаак зник саме там, правда? — спитала жінка. По її щоках потекли сльози.

— Так, — чоловік обійняв дружину за плечі. — Якщо наш син все ще там, то я знайду його, — пообіцяв він. Сара витерла патьоки з обличчя та глибоко вдихнула.

— Знаєш, Аврааме, за два роки я вже майже змирилася, що більше не побачу його, — вона поглянула чоловікові в очі. — Треба просто перестати про нього думати, — промовила вона мантру, яку повторювала собі щоразу, коли згадувала про Ісаака. — Чого і тобі раджу… А ти взагалі чув, що сталося сьогодні у нас?

— Ні, звіти ж лише вранці принесуть.

— Отримала повідомлення: один із робітників примудрився порахувати, що ми виготовляємо стільки лавок, що всі їдальні Парижа можна оновлювати щомісяця. А потім ще й примудрився запитати, чому всі постійно сидять на розхитаних?

— І що, ти передала моїм?

— Та не довелося. За десять хвилин сама вибила зізнання, що він учасник змови з американськими ілюмінатами, — погляд Сари пашів гордістю за себе. — А далі вже люди з ним розбиралися, винесли термінове покарання.

— Так, завжди треба давати їм можливість спустити пар, — кивнув Авраам. Узявши до рук газету, він продовжив читання. Сара наслідувала його приклад.

Наступного дня, о восьмій ранку, якраз після рибного супу з солодким хлібом та горілкою на сніданок, Авраам уже сидів у старому пошарпаному вагоні з деревʼяними лавками. Транспорт у Європейській Території давно порізали на металобрухт, залишивши лише з десяток потягів для потреб спецслужб. Чоловік їхав залізницею чотири доби, зустрівши за весь час поїздки лише одного попутника.

Більшість часу ландшафт за вікном був майже незмінний — непроглядні дерева, гілки яких постійно чіплялися об вагон. Лише незадовго до пункту призначення потяг, винирнувши з лісів, опинився серед широких степів, усіяних густою високою травою. Іноді серед неї були помітні залишки давно покинутих будівель або ж залізничних стовпів. Подейкували, що в такій дикій природі водилися страшні звірі, що харчувалися трупами робітників, які колись розбирали зайву залізницю за наказом Справедливих. Вони принесли себе в жертву. “Може, Ісаак теж потрапив на цю роботу і лежить десь тут? Хоча його вже давно зжерли б ці звірі”, — подумав Авраам.

За годину до прибуття в Білгород-Дністровський, Авраам доїв вечірню порцію супу з хлібом, струсив пил зі свого одягу і знову відкрив папку з завданням. Місцеві жителі бачили людиноподібних істот із рогами у фортеці. Кілька працівників спецслужб, які вирушили перевірити інформацію, не повернулися звідти. “Раз плюнути”, — таких історій Авраам розкрив сотні за свою кар’єру. Зазвичай, то виявлялися змови Братства Благочесних із Азійської Території або недобитків давніх релігійних культів.

“Справа на пару годин”, — вирішив про себе чоловік і подивився у запилене вікно: місцями з-за щільних хмар проглядалося сіруватого відтінку Сонце, якого в Парижі він не бачив ще з підліткового віку.

Міста і села Європейської Території завжди перебували під куполом диму та смороду від спалення сміття. Його вже ніхто не вивозив, адже цю систему Справедливі визнали занадто складною. Вирішили спалювати на місці. Він знову згадав про Ісаака, який два роки тому не повернувся з сезонних робіт у Білгород-Дністровському. “А чи не пов’язані якимось чином його завдання й зникнення сина?” — Авраам замотиляв головою, намагаючись викинути ці міркування з голови. Адже мозок вже почав вибудовувати, як він думав, занадто складні конструкції.

На пероні не було жодної живої душі. Двері потяга зачинилися за спиною чоловіка зі страшним скреготом. Стара одноповерхова будівля вокзалу була давно закинута: всі її вікна та двері забиті дошками, а напис “Вокзал” невідомими Аврааму кириличними літерами лежав на землі. Зроблені з пластику, вони лежатимуть тут ще років чотириста. Обійшовши будівлю, він побачив, як безлюдною площею хтось біжить, — молода жінка з виразним шрамом на лівій щоці наближалася прямо до нього.

— Вітаю, Аврааме, — новоприбула протягнула руку для привітання, звертаючись ламаною універсальною мовою. — Мене звати Ревека. Я одна з небагатьох правоохоронців, хто ще залишився у місті. Напевно, взагалі єдина, але точно не знаю.

— Чому єдина?

— Дехто зник у фортеці. Інші просто одного дня не з’явилися на роботі… Я приписала їм участь в організації, яка планувала підірвати безпеку в місті. Як тільки знайду, то покарання їм не уникнути.

— Гарна робота, — офіційним тоном похвалив чоловік. — Я хотів би поговорити зі свідком, про якого прочитав у досьє.

— Її звати Кетура. Зараз вона живе… — Ревека дістала свій записник, — за кілька кварталів звідси. Я проведу.

Щоби скоротити собі шлях, кілька хвилин вони пробиралися собачими стежками. Крізь високі чагарники ледь-ледь можна було помітити одноповерхові похилені будинки. До одного з таких Ревека повернула і постукала. За мить двері прочинилися на малесеньку щілину.

— Кетуро, це мій колега Авраам. Він допоможе в розслідуванні, — сказала Ревека в проміжок. Двері прочинилися ширше. За ними стояла рудоволоса жінка середнього віку зі “Світом Справедливості” в руках. — Впустіть, нам треба поговорити, — попросила Ревека.

Кетура обережно відчинила двері повністю і, квадратними очима поглянувши на Авраама, впустила їх досередини.

— Кетуро, розкажіть ще раз для мого колеги, що ви бачили у замку, — сказала Ревека, коли вони втрьох присіли на лавку.

— Вперше я побачила щось дивне у фортеці пів року тому, — тремтячим голосом почала розповідати Кетура. — Я саме переїхала у квартиру неподалік. Однієї ночі, коли мені не спалося, я підійшла до віконного отвору, з якого видно мури. Було темно, але раптом в одній із бійниць, зовсім унизу, я побачила вогонь. Далі наче хтось промайнув, і світло за якусь мить зникло. Це повторювалося кілька ночей підряд. Тоді я разом із сусідом пішла поглянути ближче. Ми ледь не попадали на місці: кілька силуетів пройшли повз нас, всього за кількасот метрів, із отакенними рогами, — вона показала руками на своїй голові товсті закручені всередину відростки. — Ми дременули геть. А наступного ранку, — Кетура схлипнула, — сусіда знайшли повішеним у кімнаті…

— Коли вона звернулася до нас, ми розпочали розслідування, — втрутилася Ревека. — Але досі ніхто з правоохоронців так і не повернувся з тієї фортеці. Я вже хотіла скласти звіт про змову сектантів і забути про цю справу, але мені повідомили, що пришлють вас із столиці для уточнення. Тобто не столиці, просто міста… — затнулася жінка на забороненому слові.

— Це відбувається лише вночі? — запитав Авраам у Кетури.

— Удень я працюю в їдальні, тому не можу бачити… — почала виправдовуватися Кетура.

— А чому повісився сусід? — перебив її Авраам, звертаючись уже до Ревеки.

— Рогаті монстри це зробили, не інакше.

Аврааму знав, що він може тут і зараз вибити з Кетури будь-яке зізнання. Проте влаштовувати допит після довгої поїздки йому не хотілося. Та й, може, затягування справи дозволить пролити світло на зникнення Ісаака? Наказавши Ревеці завершити допит свідка, він підвівся, попрощався з Кетурою й вийшов на подвір’я біля дому.

— То що, підемо сьогодні вночі перевірити? — запитала Ревека, коли Кетура зачинила за нею двері й вони вдвох із Авраамом попрямували геть від її будинку.

— Ні, вони могли бачити потяг, — заперечив Авраам. — Пересидимо дві ночі. Займайтесь поки що звичними справами. Якщо там дійсно хтось є, то треба підкрастися непомітно, без зайвого шуму.

Авраам оселився неподалік від фортеці у службовій квартирі. Та нічим не відрізнялася від звичайної: такі ж напівзруйновані меблі та простирадла на підлозі. Він обдумував те, що сказала Кетура. Людям постійно ввижалися рогаті чи рептилоїдні істоти. Через ці міражі доходило навіть до спалення цілих сіл. Зазвичай, проблему вирішували, знайшовши кількох хуліганів, яких змушували зізнатися в злочинній змові проти справедливого ладу. Після публічного суду для новини в газеті або, що частіше, і без нього — їх віддавали на поталу юрбі та й по всьому. Авраам поглянув у вікно. Місто вже сповила ніч. Де-не-де виднівся вогонь від спалення куп сміття. Місячне сяйво зуміло прокрастися крізь дим лише на мить, після чого зникло.

Близько десятої чоловік вже мостився спати, коли до нього долинули одночасно десятки голосів. Він визирнув у віконний отвір і побачив, як до фортеці, вигукуючи якісь гасла, наближався натовп людей зі смолоскипами. Вони точно користувалися універсальною мовою, адже інші були заборонені, та хор був настільки несинхронний, що чоловік так і не зумів розібрати жодного їхнього слова. Авраам швидко начепив кобуру, накинув туніку та вибіг на вулицю. Раптом біля будинку хтось схопив його за плече. Чоловік аж підстрибнув. А тоді різко розвернувся і відштовхнув нападника, одним чітким рухом діставши пістолет.

— Гей! Це я, Ревека, — захищаючись, жінка виставила вперед руку, в якій тримала незапалений смолоскип. — Я прибігла, як тільки почула галас. Хтось побачив вогні і здійняв тривогу. А через чутки про втечу правоохоронців люди самі вирішили викурити монстрів. Є план просто спалити фортецю. Думаю, ви можете повертатися до Парижа, все вирішиться само собою.

Авраам оглянувся на розлючений натовп, який неспішно, але цілеспрямовано прямував прямісінько до мурів.

— Спалити цегляну фортецю? — запитав він не без іронії в голосі. — Ходімо! Ми маємо прошмигнути і з’ясувати, що там відбувається. Ми самі віддамо винуватців натовпу, щоби люди не втрачали віру в здатність Справедливих підтримувати порядок.

Авраам знову згадав про сина. “Він зник саме тут, у Білгород-Дністровську. Хіба може бути таке співпадіння? Можливо, його тримають у полоні рогаті сектанти? Юрба ж спалить усіх без розбору”.

Авраам та Ревека рушили до фортеці, всіляко уникаючи зустрічі з місцевими. В практично цілковитій темряві правоохоронниця вела паризького колегу в’юнкими вуличками незнайомого йому міста. Він бачив лише її тінь та чув легке тупотіння, що вело його до фортеці. Тримаючись глухих проходів і найтемніших закутків, їм вдалося впритул підійти до центральної брами та пірнути досередини раніше за збіговисько людей.

— Здається, я щойно бачила вогонь, — прошепотіла жінка, коли щось проблиснуло перед ними, і показала в напрямку сходів, що вели донизу, прямо під вхідною брамою. — Думаю, вони можуть втекти. Треба поспішати.

Ревека запалила смолоскип і вони з Авраамом побігли до підземелля. Вузькі звивисті сходи вели їх все нижче і нижче під фортечні мури. Помітивши проблиск світла попереду, вони побігли швидше, аж поки не вперлися у замкнені двері. Недовго роздумуючи, чоловік розбігся та навалився на них плечем. Стара деревина з тріскотом розчахнулася, утворивши велику діру посередині.

Намагаючись викарабкатися з дверного пролому, в якому застряг, раптом Авраам почув важке дихання поруч. Підвівши голову, він побачив невиразну фігуру, що стрімко рухалася прямо на нього, піднявши палицю. Коли удару вже було майже не уникнути, пролунав постріл — із пістолету Ревеки, яка стояла позаду нього, здіймалася тонка цівка диму. Нападник — у сірій туніці та такій же масці — впав мертвий.

Щойно вони пробралися всередину невеликої замкової кімнати з низькою арковою стелею, що освітлювалася парою смолоскипів, як на них налетіла ще одна сіра тінь у масці. Авраам зумів ухилитися від першого удару, та в цей момент втратив рівновагу. Другий удар, який прийшовся йому по спині, збив чоловіка з ніг.

Ревека готова була вистрілити вдруге, проте нападник влучним ударом палиці вибив пістолет із її рук, а потім тим же дрючком вдарив її по голові. Жінка втратила свідомість і впала на підлогу, впустивши смолоскип, що несла із собою весь час.

В цей момент Авраам кинувся на їхнього кривдника ззаду, намертво обхопивши його горло правим ліктем. Чоловіки почали боротися, повалившись додолу. Та, зрештою, досвід Авраама дався взнаки: він натиснув сильніше на сонну артерію і за кілька секунд тіло супротивника обм’якло й привалило його зверху.

Скинувши непритомного з себе й трохи віддихавшись, Авраам оглянувся: в кімнаті більше нікого не було. Ревека, тримаючись за голову, обережно підвелася.

— Мертвий? — запитала вона.

— Лише відключив. Хай натовп пограється з ним, — все ще відсапуючись, відповів Авраам.

— Ну хоч поглянемо на нього, — Ревека підійшла і зірвала маску. Під нею ховалося обличчя молодого хлопця з білявим волоссям та блакитними очима.

— Ісаак? — вигукнув отетерілий Авраам.

— Ви знаєте його? — здивовано запитала Ревека.

Чоловік підповз до непритомного хлопця і поклав його голову собі на коліна. Він уважно оглядав риси обличчя, шукаючи характерні родимки. Поза всяким сумнівом це був його син! Увагу Ревеки привернуло щось на підлозі. Вона уважно це роздивлялась, поки погляд Авраама був прикутий до Ісаака. Повіки хлопця повільно заворушилися і привідкрилися.

— Тату? — озвався Ісаак слабким голосом.

— Я ж думав, що тебе давно немає, — Авраам міцно обіймав його. — Тебе тримали тут? Катували? Розкажи мені все! — він на мить зупинився. — Чому ти напав на нас? — додав чоловік після короткої паузи.

— Я не був у полоні, тату, — відповів Ісаак.

— Подивіться сюди, — Ревека простягнула кілька аркушів паперу та стару потерту книжку.

— Що це? — запитав Авраам, краєм ока поглянувши на аркуші. На них кривими каракулями були написані якісь цифри та букви, що не складалися у слова.

— Це моє. Цифри, рівняння, — Ісаак опустив голову. — Мене ніхто тут не утримував. Ми лише займалися математикою.

— Ми? — перепитав Авраам, піднімаючись із підлоги.

— Я і моя подруга, — Ісаак кивнув головою на мертве тіло біля дверей, що лежало у калюжі крові.

— А де ваші роги? — запитала Ревека.

— Які роги? — здивовано уточнив хлопець.

— Ті, про які люди говорять!

— Люди багато чого говорять, — Ісаак лише знизав плечима.

Авраам відсахнувся, відійшовши на пару кроків. Його син, єдине дитя, порушив одну з найсуворіших заборон Справедливих: вчити що-небудь, крім основ читання, історії світових змов та правил народної моралі. Ніхто не мав права вивищуватися над іншими своїм інтелектом.

— Ти злочинець! — резюмував Авраам. — Те, що ти вчинив, — змова проти справедливого ладу.

— Він підлягає арешту, — втрутилася Ревека, підбираючи долі свій пістолет і наводячи його на хлопця.

— Ні, тату, — Ісаак подивився батьку прямо в очі. — Якщо вони прислали тебе, то лише для того, щоби вбити мене.

— Справедливі не стали б вимагати від батька вбити свого сина, давши наостанок його побачити, — заперечив чоловік. — Я лише виконаю свою роботу, а народ все вирішить. Ходімо!

Приставивши пістолет до спини Ісаака, Авраам наказав йому підійматися вгору.

— Аврааме, — озвалася Ревека, що йшла позаду, — не говоріть зі злочинцем. Не дайте йому затьмарити ваш розум!

— Як мама? — повністю ігноруючи жінку, запитав Ісаак.

— Намагається про тебе не думати, — пробурчав за його спиною Авраам.

— Це те, що вони і хочуть, — хлопець похитав головою.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився батько.

— Щоб все відбувалося просто. Прості рішення, просте закривання очей на складні проблеми, просте нікчемне існування.

— Аврааме, не слухайте його, — роздратовано кинула Ревека.

— Бо це єдиний правильний шлях, синку, — зауважив хлопцю Авраам. — Гроші, амбіції, багатство отруювали суспільство тисячі років. Складнощів будь-чому додавали саме вони. Справедливі просто взяли і поклали цьому край.

— Математика вчить додавати, віднімати, множити і ділити. В житті має бути так само. Тоді воно має сенс, — уперто стояв на своєму Ісаак.

— Це тобі твоя подружка наплела? Сенс є лише в рівності. Завдяки цьому у нас немає воєн, заздрості та ненависті. Тебе контролювали злочинці.

— Я сам себе контролював, тату.

Авраам не відреагував на останню репліку. Всю свою кар’єру він знав, що люди мають знати свого ворога і за можливості розправлятися з ним на власний розсуд. Помститися за тисячі років рабства. І все було просто. Поки ворогом не став його власний син.

Вони подолали, за відчуттями, половину шляху нагору. Звідти до них вже долинали віддалені голоси людей, які зібралися біля мурів, але не наважувалися зайти.

— Тату, ти щасливий? — знову порушив мовчанку Ісаак.

— Іще одне слово і я пристрелю його на місці, — попередила Ревека, не даючи Авраамові відповісти.

— За останній рік я жодного разу не їв риб’ячого супу чи того огидного солодкого чорного хліба, — посміхнувся хлопець, не звертаючи уваги на погрози.

На цих словах навіть Ревека задумалася.

Авраам теж мимоволі усміхнувся. В молодості він іноді мріяв про те, щоби втекти з цього світу, змовитися з іншими і жити інакше. Але це означало б піти проти народу, стати відлюдником. Про таких ходили легенди, але реального підтвердження, що вони існують, він ніколи не бачив. Справедливі давно стали для нього єдино правильним орієнтиром.

— Це все неважливо. Скоро мене приймуть до вищої касти, — заспокоював сам себе Авраам. До виходу лишалося якихось два десятки сходинок. Вже можна було розчути тупотіння людей, що взялися обстежувати фортечні стіни.

— Якщо Справедливі й існують, то навряд чи чимось керують. Це вже просто не потрібно, — Ісаак зупинився і повернув голову до батька. — Я знаю, як втекти. Якщо піднятися трохи вище й пробігти кількадесят метрів старими мурами — можна стрибнути в море. Ходімо разом!

— Справедливі існують, — заперечив чоловік, наставивши пістолет прямо в обличчя синові.

— Це ж для тебе не вперше, — зітхнув Ісаак. — Нумо! Зроби це!

По щоці Авраама скотилася сльоза. Він знав, що натовп вдіє з його сином, тому милосердніше було б закінчити цю справу самому. Це буде правильно. Він звів курок. Ісаак дивився прямо батькові в очі. Рука Авраама здригнулася. Він опустив пістолет й обійняв хлопця.

— Йди, — промовив чоловік.

— А як же ти? — запитав Ісаак, поглядаючи то на батька, то на Ревеку, то на сходи, що вели нагору — до його порятунку.

— Наша дорога вже прокладена, — сказала Ревека, поки Авраам намагався підібрати влучні слова.

Ісаак завагався на мить, але розлючений натовп кричав уже практично у них над головами. Ось-ось вони знайдуть вхід у підземелля і схоплять його. Хлопець кинув прощальний погляд на батька і побіг уперед, у темряві прошмигнувши непоміченим.

Авраам видихнув із полегшенням. Але якщо його чогось і навчило життя — так це ніколи не залишати свідків. Особливо коли проявив слабкість. Не випускаючи зброю з рук, він було смикнувся праворуч, щоби розвернутися у вузькому проході. Але холодний метал, приставлений до скроні, зупинив чоловіка.

— Ви провалили завдання ще в той момент, коли не застрелили сина одразу, — пролунав позаду байдужий голос Ревеки. — Вони попередили мене. Віддайте пістолет і виходьте на подвір’я.

Авраам мовчки підкорився. Лише кілька кроків — і він вже стояв прямісінько навпроти юрби зі смолоскипами.

— Люди! — звернулася до них Ревека. — Ось цей чоловік турбував ваш спокій останні пів року! Він убив кількох правоохоронців і скинув їхні тіла у море. Він змовився проти вас ще з кількома порушниками, яким я вже винесла термінове покарання. Віддаю цю жертву на народний суд. За справедливий лад!

Натовп переможно заревів. Сильним ударом у спину Ревека підштовхнула Авраама вперед, і на нього тут же накинулися люди. Вони щось волали незрозумілою йому мовою, били ногами та ціпками, обпікали вогнем.

У цей час чоловік не думав про Справедливих.

Лише про Сару та Ісаака. Не відчував болю, холоду чи злості. Чомусь саме зараз Авраам був максимально спокійним. Навіть щасливим. До того останнього моменту, коли пригадав маленького хлопчика, який змайстрував табурет і тіло якого він залишив гнити на звалищі сміття у темному паризькому провулку. Його груди стиснув шалений біль — і тоді світло в очах Авраама погасло назавжди.

Інші оповіді Олексія Дуброва

Інші оповіді, ілюстровані Мариною Луцик 

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №4: