Deus ex Ucraina
Story in English, Historia po polsku, Geschichte auf deutsch, Cuento en español, Storia in italiano, Histoire en français, Рассказ на русском
Автор Олексій Дубров
Ілюстраторка Марина Луцик
Того дня я прокинувся від вибухів снарядів, що зі свистом приземлялися поруч із центром Москви. Рефлекторно відкинув край теплої ковдри і в тоненькій літній піжамі зіскочив на тверду підлогу, вистелену дрібними кахлями, “під старовину”. В мою долоню їх вміщалося аж чотири. Такими, зазвичай, оздоблювали старі печі, але в цій квартирі вони чомусь лежали на підлозі. На них — синім по білому — були зображені химерні, неправильної форми, мушлі. Природа нізащо б не створила подібні. Напевно, місцевий майстер їх ніколи не бачив насправді.
Жодного сигналу повітряної тривоги не було, адже систему сповіщення урочисто демонтували з десяток років тому. Та звідкілясь я знав, що відбувається і що належить робити. Думаю, це повʼязане з епілепсією та дивними відчуттями дежа вю, на які я страждаю з дитинства.
Перше своє дежа вю я пригадую, коли мені було десять. Я мешкав у китайській зоні окупації Москви. Директорка інтернату — стара пані Мао, якій із вигляду було далеко за сто років, — у черговий раз замахнулася на мене своєю патерицею. Вона ходила з нею не тому, що стара, а тому що у свої понад сто років — незрозуміло як — залишалася дуже огрядною жінкою. Хоч убийте, не пригадаю, за що вона на мене тоді замахнулася. Вчився я добре. Та й поведінкою поганою не вирізнявся, здається. Втім періодично щось на неї находило і вона починала замахуватися… Як там це офіційно називалося? “Виховний момент” проводити. Якщо чесно, я назвав би це просто гамселенням усіх, хто попадався під гарячу руку. Найчастіше таке робили зі мною. Діти-китайці майже ніколи не потерпали.
Так от: мені було десять, гарного літнього ранку, коли навколо ще пахло розмазаною по одягу одного з однокласників яєчнею, пані Мао вирішила провести зі мною виховний момент. Її патериця вже просвистіла над головою, коли раптом завмерла: стара жінка зойкнула і застигла з відкритим ротом. Кілька секунд вона так і стояла, наче камʼяна статуя. А тоді як гепнулася на парту, що та аж перекинулася. З гуркотом, від якого я спочатку підскочив, а потім повалився на підлогу. Прямо поряд із пані Мао, що приземлилася туди секунду-дві тому.
Тоді мав настати найщасливіший день мого дитинства, адже відьма-директорка більше жодного разу не підвелася і не нашкодила мені. Але тоді ж у мене стався перший напад епілепсії. Так кажуть, бо самого нападу я не памʼятаю. Зате як тільки парта видала той гуркіт об деревʼяну підлогу, розлітаючись на друзки під вагою пані Мао, мені одразу ж здалося, що подібне вже відбувалося зі мною. Я автоматично повалився на підлогу, обхопивши руками голову. У животі почався ураган, перед очима засяяло усіма можливими кольорами, а тіло затремтіло. Щоправда, не можу сказати, що мені було страшно. Подальші події іноді виринають окремими сценами у снах. Прийом у лікаря, після якого я завжди пʼю таблетки; фото з похорону пані Мао, які я бачив на сайті інтернату. Відтоді мені постійно сниться сон, ніби якась гарна жінка у військовій формі кличе мене жестом до себе. Я ніколи не йшов за нею, хоча й намагався.
Кажуть, що хворі на епілепсію відчувають дежа вю в кілька разів частіше, ніж здорові люди. Це такий стан, коли у тебе формуються дві реальності: ти наче знаходишся в одному місці, але всі органи чуттів, підсвідомість — десь далеко. Та, інша реальність може бути повʼязана зі спогадами, з чимось справді пережитим. А іноді вона відсилає до зовсім чужого досвіду. Відчуваєш, що ситуація знайома, але шансів пригадати деталі — майже нуль. Наче вдивляєшся у дзеркало минулого, але відображення максимально розмите.
Із десятирічного віку майже кожен гуркіт провокував у мене те дурнувате дежа вю, за яким мав настати епілептичний напад. Добре, що я — попри власні забудькуватість та неуважність — сформував звичку тримати таблетки у кишені штанів і попереджати судоми. Та відчуття дежа вю, бурління в животі, зірочки в очах це не зупиняло, а навпаки — лише продовжувало симптоми. Прояви хвороби тривали до десяти хвилин. Доти я не міг змусити мозок і тіло нормально функціонувати. Після того, на деякий час, емоції наче зникали взагалі.
Такими ж відчуттями я зустрів той день. На підлозі московської квартири, тільки вже у зоні, що контролювала ООН. Коли з-за Уралу, де міжнародні організації проводять практичну частину проєкту з перевиховання росіян, полетіли ракети в нашу зону окупації.
Я теж працював у цьому проєкті, переїхавши кілька років тому до ООНівської частини Москви. Щоправда, прибиральником. Але платили гарні гроші, забезпечили сучасну світлу квартиру у футуристичному стилі. Вікна, які я завжди закривав ролетами, виходили на колишню Червону площу, де, щоправда, з усіх давніх споруд лишився тільки мавзолей. Тіло звідти вкрали після теракту тиждень тому. Та й площа більше не була червоною — архітектори з Берліна залили її сірим бетоном. Сама ж квартира мені мало подобалась, особливо планування, але роботодавець платив за оренду божевільні гроші, — хіба я міг бути проти? Ніколи не вважав себе перевантаженим роботою, та чомусь завжди почувався втомленим і розбитим.
Взагалі день нападу обіцяв бути сонячним і теплим — першим таким за все літо 2049 року. Синоптики не передбачили опади у вигляді бомб, що з усепроникним свистом і гуркотом падали на землю. Ситуація здавалася знайомою, хоча я і не звик надто покладатися на власну памʼять. То ключ забуду від квартири, то годинник. То розігрію собі заморожену піцу і забуду в духовці, аж поки про неї не нагадає система пожежогасіння. Ще стара пані Мао змушувала мене все записувати. Вона навіть навчила мене писати від руки, хоча цього вже давно ніхто не робив. Припинив і я, коли вона померла. Щойно мої вікна затряслися, я відчув холодок, що огорнув, здавалося, кожен внутрішній орган, а надто кістки. У роті одразу пересохло, втім на автоматі я закинув туди протиепілептичну таблетку, проковтнув її за допомогою слини та повалився на підлогу. Мов на біду, на правій руці несамовито засвербіло татуювання у вигляді букви “Х” — загострилася хронічна інфекція. Шкіра почервоніла і дещо набрякла.
Насправді, я не міг одразу усвідомити, що відбувалося. Ні, я зрозумів, що то бойові дії. Але хто міг напасти? Спочатку я подумав про китайців: їхня зона окупації Москви і колишньої Росії була найбільша. Та й ніхто не мав певності щодо них. Китайці вузькоокі, нижчі на зріст і завжди посміхаються. Щоправда, крім пані Мао. Та ніколи не посміхалася. Напевно, тому деякі діти захоплювалися її відвертістю. Ніхто не довіряв посмішці, особливо китайській.
Перші серії вибухів стихли десь за годину. До мене долинули завивання сирен чи то машин швидкої допомоги, чи то пожежних дронів. Пролежавши ще хвилин пʼятнадцять на підлозі, я підвівся і поглянув у вікно: небо у багатьох місцях застелив густий чорний дим, що здіймався великими клубами. Вулиці заполонили машини: наземні на повітряній подушці, повітряні дрони-поліцейські та дрони-курʼєри, навантажені валізами. Автомобілі без водіїв застрягли у нескінченному заторі. Зазвичай, такі вавилонські стовпотворіння розрулювали дрони-поліцейські. Та, здавалось, у них заглючила програма, бо вони просто зависли у повітрі і тряслися. Тротуарами рухалася тьма пішоходів, що прямували кудись, волочачи за собою важкі сумки та заспаних дітей. Моя свідомість переконувала, що треба йти за натовпом, але після епілептичного нападу я був малоздатним на будь-які рішення.
Лише тоді прийшла думка, щоби глянути новини на своєму годиннику. Я підійшов до шафки біля ліжка і взяв ґаджета до рук. Китайський годинник був стареньким, але справно служив уже пару років. Мініатюрний круглий циферблат міг проєктувати голозображення розміром 10х15 сантиметрів, чого мені цілком вистачало. Я натис на циферблат, але нічого не відбулося. Повторив — знову нічого. “Дідько!” — осінило мене тоді. — “Я ж забув поставити годинник на нічну повільну зарядку!” Зарядити на місці у мене теж не вийшло: зникла електроенергія. Ймовірно, бомби пошкодили найближчий вітряк, що розміщувався на даху за кілька кварталів від мене.
Далі я подумав спитати у людей, куди ті тікають, та податися за ними. Зібрав деякі речі в рюкзак (воду, білизну та постер АЗ із зображенням лондонського Сент-Мері Екс 30), але тоді стукнуло в голову, щоби заїхати на роботу, хоч я і мав вихідний. Громадська організація “Нові росіяни”, де я працював прибиральником, знаходилась у бізнес-центрі, що в іншому районі. І, можливо, там була електрика. Краще зарядити свій ґаджет перед переїздом, вирішив тоді я, адже там були всі мої документи. Походити по сусідах та спитати про електрику навіть не спало на думку, адже за пʼять років мешкання тут я так і не познайомився з жодним. Та й чого б мені хтось допомагав?
Раніше моя беземоційна поведінка після епілептичних нападів не викликала жодного інтересу на вулиці. Адже всі навколо ходили такі. Зараз же мій спокій сильно вирізнявся серед панічних чоловіків та жінок із важелезними валізами, ошелешеними дітьми та переляканими домашніми тваринами. Зрештою, пробившись крізь безладні натовпи людей, що продовжували бігти в різних напрямках і голосно викрикували “Achtung!” та “Сours plus vite!”, я дійшов до робочого офісу, де зустрів лише свого начальника — Ґюнтера Дюпре. Його вугільно-чорне волосся, зазвичай, змащене літрами лаку, сьогодні розкуйовдилося на всі боки.
— Гекторе, нащо ти припхався? — вирячив він на мене свої квадратні від жаху очі.
Вперше почув, щоби цей вишколений інтелігент із Саару сказав слово “припхався”.
— У мене немає електрики в будинку і є незаряджений годинник. Та й куди мені йти? — розвів руками я.
В мене немає жодних родичів, та й з друзями якось не склалося. Ні, я не жаліюся на колег — вони завжди були милими до мене. Ми нерідко ходили разом на обід та спілкувались у коридорах. Але як тільки переступали межі офісу — ставали неначе чужими людьми. Мене ніколи не звали на вечірні посиденьки у барах чи на дні народження, тож і недивно, що сьогодні ніхто навіть не поцікавився моєю долею.
Ґюнтер гарячково клацав на робочому голоекрані і щось агресивно бубнів собі під ніс, постійно озираючись навколо. Не памʼятаю, щоби бачив його таким наляканим. Завжди одягнений в ідеально випрасувану сорочку, показово чемний та привітний — сьогодні він скидався на полохливе оленятко, що очікує нападу хижого тигра. Я поставив годинник на швидку зарядку — кількох хвилин для моєї моделі було цілком достатньо.
— Тебе що взагалі не хвилюють бомби навколо? Ти ж розумієш, що наша зона взагалі беззахисна? — запитав Ґюнтер, не відводячи погляду від голоекрана. Згадую, як помітив тоді на його обличчі рясні краплі поту. Теж уперше.
— Нас переконували, що війна тут неможлива, — відповів я, вмикаючи свій годинник. — Думаєш, це китайці?
— Чому ж мене ніхто не попередив? — зітхнув він, прикривши обличчя рукою. — Після всього, що я зробив! — у цей момент голоекран Ґюнтера запищав. Він сіпнувся, а тоді витяг із рідера круглу картку памʼяті. Та була розміром не більша за ніготь на його елеґантному мізинці. Ґюнтер схопився і звернувся до мене з тремтінням у голосі:
— Зар-раз щ-ще мож-жна пройти н-на е-евакуацію, — промимрив він, роздивляючись у вікні дим, що здіймався на горизонті. Тоді зробив кілька вдихів та видихів, щоб опанувати себе. — Пішли зі мною, р-раз ти тут, удвох якось спокійніше.
— Евакуацію куди? — поцікавився я.
— У П-П-Париж, — вичавив він і зупинився, протискуючись поміж мною та столами. Тоді глянув на мене і сказав. — Ну добре, ти ніколи не посміхаєшся, але ж зараз міг би й злякатися!
Я знизав плечима і мовчки почовгав за ним. Коли ми вискочили на вулицю, наслідки ранкового епілептичного нападу почали потроху слабшати, мій мозок знову запустив якісь неавтоматичні процеси. Прямуючи за Ґюнтером крізь натовп шалених очей та роззявлених ротів, я оглядався на клуби диму, що продовжували огортати небо щільним куполом. Він поволі опускався долі, і дихати ставало важче і важче. У горлі пересохло. Люди навколо постійно кашляли, наче затяті курці перед смертю.
Ґюнтер мав рацію: наша частина Москви була абсолютно беззахисною перед будь-яким нападом. Всі війська та техніку звідси вивели, ще коли пані Мао була живою, а це — понад двадцять років тому. Тоді говорили, що міжнародні організації досягли вічного миру на цій території. У китайській, що на Далекому Сході, та балтійській, у Пєтєрбурґє, зонах окупації тоді зменшили гарнізони, але повністю не вивели. Українці ж лише посилили військову присутність у Смолєнскє та Москвє, за що їх всі ці двадцять років нещадно критикували. Може, це українці напали, звідки у росіян із Зони 5 бомби? Щоправда, “вічний мир” нашої зони вже кілька місяців порушували теракти, за які відповідальність не взяла жодна з відомих організацій. ООН безпорадно розводила руками.
Ґюнтер запанікував, коли почалася нова серія бомбардувань. Я ж, закинувшись таблеткою, швидко опинився на землі. Він втупився поглядом у мене на кілька секунд, а тоді гайнув на долівку за мною.
— Нам треба спуститися в сховище, на станцію метро, — запропонував я. Ґюнтер лише судомно гриз акуратно підстрижені нігті. — Найближча тут… — оглянувся я, щосили не дозволяючи мозку впасти у післяепілептичний ступор, — …площа Достоєвського.
— Н-н-ні, — заверещав Ґюнтер, — ми вже поруч, автобуси ж за кілька кварталів!
Велетенською долонею я вхопив його за комір сорочки та потяг у напрямку до підземного переходу. Ґюнтер намагався щось лепетати, розмахувати руками, та марно. Перечепившись на сходинках із десяток разів, він врешті-решт змирився, відсахнувся від мене і погодився зі спусканням на станцію.
Вже за хвилину ми перебували у натовпі переляканих людей усіх національностей: німців, французів, поляків, сербів, болгар, литовців та інших. Багато хто з недовірою озирався на моє спокійне обличчя, а побачивши його — одразу розвертався і намагався відійти якнайдалі. В принципі, все як завжди.
Ми не змогли далеко пройти самою платформою — спустившись незручними сходами вимкненого ескалатора, натовп зупинився. Я провів поглядом понад головами, що постійно смикалися у різні боки, і побачив невелике заглиблення, на стіні якого висіла червона скриня з протипожежним рукавом.
Проштовхуючись крізь натовп, наступаючи на ноги зустрічним бабцям і тягнучи за собою Ґюнтера Дюпре, я дістався тієї ніші. Пощастило: підлога під протипожежною скринею виявилася незайнятою, ми, зігнувшись, пролізли туди і сіли. Моє татуювання знову засвербіло, я спробував непомітно почухати його, але все одно привернув увагу. Бабця, що стояла поруч, осудливо похитала головою. Я жестом показав їй, що поруч зі мною ще є місце, аби сісти. Але у відповідь вона лише зневажливо піджала губи.
Поглянув на Ґюнтера Дюпре — він обхопив коліна руками, хоча це не вгамовувало їхнє тремтіння. Махнувши рукою перед його обличчям, я змусив його повернути голову до мене і сказав:
— Тут бомби нас не дістануть.
Він відвернувся. Натовп гомонів. Люди намагались активувати голоекрани на своїх телефонах, аби дізнатися останні новини. “Точно! Я ж теж можу глянути!” Я підняв свою ліву руку — годинника не було. Перевірив кишені штанів — порожньо. “Дідько, невже я забув годинник в офісі, щойно зарядивши його!?” Я різко відхилив голову назад і міцно вклепався в гранітну стіну. Біль пронизав мене, змусивши сильно стиснути зуби. Гарячково потираючи забиту потилицю рукою, я знову повернувся до Дюпре:
— Ґюнтере, а можеш дати свій годинник? Я спробую глянути новини.
— Офісом ширилися чутки, що ти родом із України. Це так? — запитав він, простягаючи мені ґаджет.
— Я сирота, — відповів йому, натискаючи на циферблат. Але голоекран був порожнім, згодом лише зʼявилася іконка “немає звʼязку”. Я повернув годинник Дюпре. — Моя мама начебто тікала з України під час війни 2022 року. Батько, здається, загинув. А тоді, після перемоги, якась міжнародна програма запхала мене до китайського інтернату в Москві. Це все, що я знаю.
— Тобто ти нікого не маєш? — здивовано уточнив він.
Я заперечно похитав головою.
— А у мене дружина і донька в Парижі, — посміхнувся Ґюнтер. — Вони працюють у сімейному бізнесі. Книжковий магазин.
— А-а-а, — лише і зумів видати я. Підозрюю, що в такій ситуації треба було б сказати щось більше, але смол токи ніколи не були моєю сильною стороною. Тим паче, ніхто раніше не говорив зі мною про особисте — тільки про робочі моменти. Брудно тут, поприбирай там. Максимум — “о, ти підстригся” й “які круті нові кросівки”. Запала незручна мовчанка. Мені здалося, що саме я мушу її перервати:
— А як ти думаєш… — заговорив, — це китайці чи українці напали? Останнім напевно не подобалася наша програма з перевиховання росіян.
Ґюнтер відкрив було рота, як люди навколо раптом почали рухатися. Я підвівся — всі прямували ескалатором нагору.
— Схоже, стихло, — сказав я Ґюнтеру і ми влилися в потік. Підійматися непрацюючим ескалатором було набагато важче, ніж спускатися. Рятувало те, що потік часто зупинявся і всі мали час перевести подих.
Коли ми вже дійшли до виходу з підземного переходу, я побачив, що щось не так. Ми зупинялися весь час тому, що нагорі стояли люди зі зброєю у руках. Я не мав жодних сумнівів, що це — нападники, адже наша зона була давно демілітаризованою. На китайську чи українську армії вони не скидались, адже одягнені були у що попало і не мали жодних елементів спорядження.
— Це не китайці. І не українці, — прошепотів я Ґюнтеру, який, здавалося, став ще більше боятися.
— Б-б-бо це р-р-росіяни, — відповів він.
— Ти знаєш? А звідки у них зброя? — дарма я тоді вигукнув це голосно, адже таким чином я привернув увагу військов… тих озброєних людей, і вони взялися стежити за мною. Я опустив голову, але вона однаково стирчала з натовпу.
— Дакумєнті, — так, це точно був росіянин. Незважаючи на літо, він був у потертому чорному светрі та грубих вицвілих джинсах. Обличчя було заховане під саморобною балаклавою, що нагадувала велику вʼязану шкарпетку. Отвори під очі були різними: один — великий, аж до брови, інший — ледь прорізаний, не було видно навіть вій.
Ґюнтер Дюпре, опустивши голову, дістав тремтливою рукою свій французький паспорт (вони досі видавалися паперовими). Але перевіряючий навіть не глянув на нього, втупившись натомість прямо на мене.
— У мене електронний, — знизав я плечима, — але я його в годиннику загубив…
— Что ти лєпєчєш? Па-рускі ґаварі! — закричав на мене чоловік зі зброєю.
— Елєктронний паспарт, — повторив я і показав на годинник Дюпре, а тоді на свою порожню руку. Думаю, що він зрозумів неправильно, бо зірвав годинник із руки Дюпре і поклав собі в кишеню. Ґюнтер кинув на мене злий погляд. Чоловік зі зброєю покликав іншого і голосно сказав:
— Вєді етіх на Нікольскую!
— А зачєм? І ґдє тєпєрь Нікольская? — запитав інший чоловік зі зброєю, вертячи у руках карту і розглядаючи місто довкола.
Впродовж пʼяти років роботи в громадській організації я дивувався, чому росіяни за Уралом не вірили, що після того, як їхні батьки чи діди висадили Москву у повітря восени 2022 року, вулиці стали вже зовсім іншими. Їх перепланували і переназвали на честь російських культурних діячів та літературних персонажів минулого. Там, де колись була Нікольская, тепер перехрещуються вулиця Бродскаґо і провулок Нєзнайкі. За програмами з перевиховання міжнародні організації витрачали мільярди євро, щоби донести їм їхню історію. Але чому ці чоловіки зі зброєю і паперовими картами у 2049 році досі не знають її?
Я відкрив було рота вказати йому шлях, але Ґюнтер втрутився, показуючи рукою у напрямку обіцяної евакуації.
— Т-т-там Н-н-нікольская, — промимрив він, показуючи рукою ліворуч — у єдину частину горизонту, яка ще не була оповита чорним димом пожеж.
Ми йшли повільно, чіпляючись ногами за груди каміння. Проходячи повз великий будинок, що дотлівав, я відчув виражений металевий запах згарища. Щойно він торкнувся мого носа, все тіло наче скував суцільний жах — до мене знову прийшло дежа вю. Та цього разу я побачив перед очима інше місце — таке ж випалене, але це точно не була Москва. Зображення швидко зникло, а тоді зʼявилося ще кілька разів — наче окремі кадри, що монтажер забув вирізати з фінальної версії фільму. Здалося, що зруйноване місто було поруч із морем. Але зовсім не пахло водою, лише таким самим згарищем.
Удар прикладом автомата швидко вибив із моєї голови ці образи. Чоловік зі зброєю явно цілився у висок, але трохи промазав і лише чиркнув потилицю. Я похитнувся і від несподіванки не втримався, впав рачки, в останній момент спершись на руки та втримавши рівновагу.
Вийшовши за ріг, ми опинилися на площі Остапа Бендера — досить крихітній, оточеній багатоповерхівками, але зі сквером на десяток дерев посередині, що якраз догорали. На балконі одного з будинків висів шматок тканини зі словами “For peace”, виведеними чорною фарбою. “Ну хоч трохи прикрив дурнувато оздоблений фасад”, — подумав я тоді. Аж мою увагу привернула група, що якраз виходила з підʼїзду: кожен із чоловіків ніс унітаз, на деяких залишалися шматки плитки з підлоги, в яку ті були вмуровані. Автомати лежали купою біля дверей. Мені пригадалось, як Дюпре розповідав на зборах, що ми мільйонами закуповували росіянам унітази. “Дідько, невже потрібні ще?”.
— Ну і что нам тут нада? — розвів руками один із наших конвоїрів. Інший лише знизав плечима. Він поглянув на чоловіків із унітазами і вигукнув: — Ти ссатрі, как за наш щьот нажилісь!
Я зиркнув на Дюпре, який із традиційною для сьогодні панікою оглядався на всі боки.
— Транспорт мав би бути вже тут, — прошепотів він мені.
— Ну хіба що дрони-курʼєри, — зіронізував я, ще раз оцінивши розміри площі Остапа Бендера. — Гадаю, ти помилився щодо евакуації.
Я не думав, що обличчя Ґюнтера Дюпре може побіліти ще більше. А волосся на його голові, здавалося, стало сивіти в реальному часі. Він обережно підійшов і сунув руку мені до кишені.
— Що ти робиш? — я відсахнувся, ледь не зачепивши плечем конвоїра. Він саме намагався звʼязатися з командиром за допомогою якогось древнього апарата: чорна прямокутна коробочка з кнопками та палкою нагорі. Прилад страшенно шипів. Схожий я бачив тільки у пані Мао, яка навідріз відмовлялася купувати годинник.
Користуючись хаосом у головах наших вартових, Ґюнтер Дюпре зробив кілька кроків убік. Я спробував дотягнутися до нього, аби зупинити, але той був вже задалеко. Ще кілька тихих кроків — і він вже майже підповз до найближчої будівлі, зупинившись якраз під написом “For peace”. Раптом наш конвоїр, що тримав у руках апарат звʼязку, з якого хтось дуже голосно кричав, розвернувся і скомандував:
— Етіх пріказано ліквідіровать, — чоловіки підняли зброю, готуючись стріляти.
Побачивши Ґюнтера, один із них закричав:
— Ану стаять! — і почав стріляти.
Від несподіванки чоловіки впустили кілька унітазів, що одразу розкололися на кілька шматків. Я впав на бруківку і закинувся останньою таблеткою, що мав. Краєм ока я бачив Ґюнтера, що різко розвернувся і побіг до підʼїзду. Та, врешті-решт, кулі його наздогнали і він упав долі. Командир загону з унітазами сварився на підлеглих, що впустили цінний вантаж. Мої двоє конвоїрів миттю побігли до ще теплого Дюпре і стали нишпорити його кишенями.
Я підвів голову і оглянувся: тягачі унітазів продовжили свою ходу, мої конвоїри голосно лаялися. Тоді поглянули на мене і гукнули:
— Флешка у нєво!
“Флешка? Що це таке?” І тоді я згадав, як Ґюнтер сунув мені щось у кишеню. Я опустив туди руку, але спітнілими пальцями не спромігся нічого намацати. Таблетка від епілептичного нападу загальмовувала думки, і тікати я вирішив лише в той момент, коли перша куля пролетіла над головою та влучила в дерево. Осколки, зливаючись із зірочками в очах, розлетілися в усі боки. Я пригнувся, як друга куля влучила мені у ногу. Тіло підкосилось. Тупий біль пройняв мʼязи, але, схоже, адреналін зменшував мої відчуття.
Зібравши волю, я зумів рвонути з місця і дивом опинився за деревом. Живий. Тоді я почув ще більше пострілів, міцно закрив очі і відчув, як моє тіло затремтіло. Крізь стиснуті повіки я бачив різнокольорові кола, що кружляли в якомусь хаотичному танку. Голова розболілася, і я щосили намагався стиснути її руками, ніби це могло допомогти. Скорчившись від болю, геть забув про поранену ногу. Від чергової кулі, що просвистіла поруч, мої вуха заклало. Калейдоскоп перед очима раптом припинився, і я миттю опинився в цілковитій тиші та мороці.
Не памʼятаю, чи втрачав я свідомість, чи таблетка не спрацювала і у мене стався-таки напад. Але прийшов у себе я від того, що хтось силоміць звів мене на ноги і приставив до дерева.
— Ти хто? — долинув до мене грізний голос. Він повторив. Говорив не російською, але я розумів. “Українці?” — промайнуло в моїй голові.
— Гектор Харабетс, житель… мирний… — вичавив я з себе і ризикнув ледь привідкрити очі.
— Ти знаєш Ґюнтера Дюпре? — чоловік у військовій формі був нижчим за мене, але це не заважало йому ніби “нависати” наді мною.
— Т-так, я працював у нього.
— Ну то прощавай, — чоловік раптом відійшов і наставив на мене зброю. Він вже був готовий натиснути на ґачок, коли інший голос обірвав його.
— Зачекай, — голос був тоншим, хоч явно прокуреним. Навпроти мене швидко зʼявилася жінка у повній екіпіровці. Здавалося, що я її бачив десь, але памʼять зовсім відмовлялася працювати. Жінка оглянула мене, обнишпоривши кишені. Перевіривши останню, вона витягла з неї малесеньку картку памʼяті, яку я вранці бачив у Ґюнтера і яку він все ж таки сунув мені у кишеню. Вона була настільки маленькою, що я її не знайшов.
— Поговоримо з ним спочатку, — сказала жінка англійською.
— Але ж пані полковник, він допомагав ворогу, — теж англійською розчаровано проказав чоловік, що вже збирався мене пристрелити. Та жінка відмахнулася, даючи зрозуміти, що наказ не обговорюють.
Далі все відбувалося з блискавичною чіткістю і швидкістю: я встиг вловити поглядом лише трупи моїх конвоїрів та їхніх колег із унітазами, поки мене вели за ріг, на вулицю Шарікова, а там — заштовхнули у вертоліт. Вже за кілька хвилин ми опинилися в українській зоні окупації Москви.
Вертоліт сів на даху і мене так швидко повели в будівлю, що я не зміг навіть роззирнутися. Вже за кілька хвилин сидів зі звʼязаними руками за столом у маленькій кімнаті зі скляними стінами і без жодних інших меблів. Напроти сіла жінка, завдяки якій я досі живий, а біля дверей був військовий у повному обмундируванні та з автоматом. На його руці виднівся синьо-жовтий прапорець. Я багато знав про китайців та європейців, але й гадки не мав, чого чекати від тих, хто, напевно, були зі мною однієї крові. Жінка мовчала, поки прийшов лікар і перебинтовував мені поранену ліву гомілку.
— Ви говорите українською? — запитала мене пані полковник.
— Я дещо розумію, але краще говорю китайською або англійською, — опустив я очі в підлогу.
— Добре, — продовжила жінка англійською. — Ви були спільником Ґюнтера Дюпре?
— Спільником? — перепитав я.
— Ви роками постачали зброю росіянам — от і маєте результат, — пані полковник дістала упаковку з жуйками і вкинула дві до рота. Я глянув на неї: жінка жувала і уважно спостерігала за мною.
— Яку зброю?! — обурився я, ледь не вперше в житті підвищивши голос. — Ми займались програмами виховання, навчання, підтримки. Жодної зброї!
Не знаю, що було написано на моєму обличчі, що пані полковник аж посміхнулась. Або ж просто не вірила моїм словам. А тоді раптом підірвалась та закричала прямо в обличчя:
— Ви пʼять років, переслідуючи добрі наміри, давали гроші прямо в руки цим ідіотам! Невже ви думали, що вони витратять їх на щось інше? Теракти відбувалися ледь не щотижня!
Здається, саме зараз я впізнав її. Я бачив її роками і ніяк не міг наблизитися. Це саме та жінка, що кликала мене уві сні! Підозрюю, що виглядав я дурнувато: мене звинувачують у злочині, а на обличчі — посмішка. Пані полковник аж скривилася. Тоді ж їй щось сказали в комунікатор у вусі, і вона взялася вивчати інформацію на планшеті. Поступово її обличчя стало мʼякшати.
— Значить так, пане Гектор Хара-д-м-бтс… — моє прізвище пані полковник проказала нерозбірливо, не припиняючи завзято жувати жуйку. Вона була гарною. Такою ж, як і та, що уві сні. Хоча з якого дива я вирішив, що то саме вона? На руку знову напала сверблячка, і я спробував вгамувати її об пластиковий джгут, яким мені звʼязали кисті.
Пані полковник помітила це, пильно спостерігаючи за моїми рухами. Прожувавши кілька разів жуйку, вона витягла її з рота та приліпила до столу знизу.
— Чого ж ви не сказали, що це — перша робота, куди вас направили за обовʼязковим розподілом після інтернату? І взагалі, що ви прибиральником працювали?
— Та хіба це важливо? — я знизав плечима.
— Так, — жінка склала руки в замок та сперлася ними об стіл. — Українська дитина з Маріуполя, яку у 2022 році з матірʼю примусово вивезли, — її губи ледь помітно затремтіли. — Мій тато загинув, коли забирав нас із бабусею до Запоріжжя. — Тоді вона простягла до мене правицю, підкотила рукав — трохи нижче за кисть мала таке ж саме татуювання буквою “Х”, як і у мене. Та вже за секунду втупилась назад у папери, ніби боялась, що мітку помітить охоронець у дверях. — Далі інтернат і робота, від яких ви не могли відмовитися. Ще й дані чорної бухгалтерії “Нових росіян”, які, нарешті, розвʼяжуть нам руки, зберегли.
Пані полковник сказала щось у комунікатор і взялася міряти кроками кімнату. Спочатку вона мовчки зробила кілька кіл — я відчув, як на якусь мить вона зупинилася позаду мене. Готовий закластися, що намагалася зазирнути у мою свідомість, аби зрозуміти, чи маю я злі наміри. Тоді знову пішла колами і запитала:
— Тобто ви реально вірили, що зможете їх перевиховати?
— Дюпре розповідав на загальних зборах, що проводилися консультації з психологами, правозахисниками, політиками від соціал-демократів, ООН… І всі підтримали проєкт, — відказав я. — Росіяни ж мали колись велику культуру, страждали від тиранії, то ж ми і вирішили показати їм інший шлях. Контрольований експеримент, так би мовити. Концепція така (я читав на сайті кілька разів, аби запамʼятати): ми довіряємо їм, допомагаємо відчути себе повноцінними людьми, співпрацюємо, сприяємо особистому зростанню кожного…
— Ха! — перебила мене пані полковник. У цей момент через скло їй хтось помахав, і вона вийшла.
Пані полковник зачинила скляні двері і щось довго пояснювала співрозмовникові, ледь помітно жестикулюючи руками. Тоді ще довше слухала його, не рухаючись. Я практично не знав української, тому не зміг прочитати жодного слова по губах. Аж ось на обличчі пані полковник зʼявилася широка усмішка і вона обійняла чоловіка, з яким говорила. Це була перша посмішка у житті, яка мені здалася щирою. Мимоволі я всміхнувся теж.
Завершивши розмову, вона увійшла до мене і заявила:
— Коли все завершиться, ви зможете повернутися до Китаю.
— Завершиться? — перепитав я, але вона вже вийшла геть.
Я залишився сидіти. Десь за пів години охоронцю щось сказали на вухо і він наказав встати, звільнив мої руки та провів до маленького, але затишного приміщення. Одне ліжко, шафа, стіл із стільцем та санвузол із душем в окремій кімнатці. Майже весь час допиту я думав, що сяду до вʼязниці, але мені пощастило опинитися в теплій кімнаті з мʼяким матрацом.
Коли я прийняв гарячий душ і влігся спати, то крізь відчинене на провітрювання вікно почув нові вибухи. Автоматично рука потягнулася до кишені штанів, що звисали зі спинки стільця, за протиепілептичною таблеткою — але там було порожньою. Дихання прискорилося, стало важчим. По тілу пробігли мурахи. У животі щось заворушилося.
Але це… це було якось інакше. Пройшло кілька хвилин, але нападу не сталося. Як і не було дежа вю. Коли в мою голову прийшло це усвідомлення — я не впав на підлогу. Залишився на місці: у теплому ліжку, без таблеток, із вибухами на фоні. Цього разу грізна канонада чомусь подіяла на мене як колискова. Вже за мить очі закрилися, втома переважила і я провалився у глибокий та спокійний сон.
— Зони 5 більше немає, — прямо з дверей радісно відрапортувала мені пані полковник наступного ранку. — Інформація з флешки вашої організації шокувала всіх у Європі, особливо нагорі, — вона показала пальцем на стелю.
Я продер очі, намагаючись усвідомити, де я і що відбувається. Нога занила після вчорашнього поранення, я скривився.
— Я поговорила з керівником, — посміхнулася вона. — Він дозволив вам залишитися в Україні. За законом, вам навіть можуть видати паспорт, якщо віднайдете якісь відомості про родичів. Або можна податися до Китаю, до людей, серед яких ви виросли. Що хочете?
— Це якось занадто несподівано, — промимрив я, всідаючись на ліжку. Жінка втупилася прямо мені в очі, від чого мені стало ніяково. Тоді я згадав пані Мао, роботу прибиральником і випалив. — Я не хочу назад!
— Добре, — пані полковник засміялася і поплескала мене по плечу. Тоді витягла з кишені невеликий синьо-білий тюбик і поклала мені до рук. — Не свербітиме, — прошепотіла, кивнувши головою на татуювання, і вийшла.
Ще не повністю прокинувшись, я забув уточнити в неї, що саме сталося з Зоною 5. Упродовж наступних днів тривало всезагальне святкування, та навіть тоді ніхто так і не пояснив мені нічого конкретного. Всі лише вигукували хором єдине слово: “Роз’їбали!”. Одні подейкували, що на місці Зони 5 відтепер мертва пустеля, інші — що велетенське озеро з отруйною водою.
Так само не було одностайної думки і щодо долі тамтешнього населення. Українські журналісти переконували, що ті загинули або “самоліквідувалися”. Західні ж експерти запевняли: там збереглася-таки певна група людей, і вони створили нову релігію — культ поклоніння білому унітазу. Італійський журналіст навіть знайшов будинок неподалік Києва, з якого, як він вважав, росіяни вкрали той артефакт ще під час війни 2022 року. Але я думаю, що якщо вони й вижили, то поклонялися радше трупові з мавзолею — для чогось же його викрали терористи. До речі, мало хто звернув увагу, але я відзначив, що після зникнення Зони 5 у світі більше не сталося жодного теракту. Так само непомітно, по-тихому, пропала ООН.
Насамперед мене поселили в гуртожиток на лівому березі Києва і видали невелику грошову допомогу. Роботи знайти не вдавалося, тож у вільний час (а його в мене було достатньо) я вчив українську. А після занять заходив в архів. Через два тижні пошуку я знайшов запис про свого батька: він загинув у вересні 2022 року від російського снаряда під час визволення Амвросіївки. Працівниця допомогла завантажити документ до спеціальної бази. За кілька тижнів мені зателефонували, видали паспорт і запропонували переїхати у рідне місто — Маріуполь.
Будиночок насправді розташовувався у передмісті Маріуполя — у великому котеджному містечку “Сталь”, що на березі Азовського моря. Ключі вручав якийсь генерал, прізвища якого я так і не запамʼятав, але він назвався побратимом мого батька. З хорошого — тут, біля моря, я більше не мав приступів епілепсії, як і огидного відчуття дежа вю. Навіть на памʼять я більше не нарікаю. Зараз вже сумніваюся, чи взагалі мав ту хворобу.
Іноді уві сні ловлю себе на бажанні повернутися до Москви та розвідати становище у Зоні 5. Але потім, гуляючи морським узбережжям, ловлячи обличчям перші несміливі промені сонця та дрібні краплі солоної води, що несе ранковий бриз, я щоразу переконую себе лишитися. Нічого, крім бомб та дежа вю, там немає. Переконаний, що і білого унітаза, якому всі поклоняються, теж. А тут під моїми ногами такі красиві мушлі, і вони — справжні.
Часто згадую пані полковник та її посмішку — першу щиру, яку я побачив у своєму житті. Одного разу я навіть відшукав її у соцмережі та написав, але відповіді на повідомлення так і не отримав. Пізніше, років через десять чи пʼятнадцять, побачив її на інтервʼю, де вона була вже у званні генерала. На її обличчі — та сама посмішка, яка змушувала мене й самого посміхатися.
Тут, у Маріуполі, на березі Азовського моря. Де я не хочу закривати ролетами вікна і щоранку прокидаюся, сповнений енергії для занять архітектурою — моєю новою професією. Займаючись нею, я поступово забув і про пані Мао, і про Ґюнтера Дюпре, і навіть про існування колись Зони 5.
Інші оповіді Олексія Дуброва
Інші оповіді, ілюстровані Мариною Луцик
БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №3:
