Послання балтійських гіппі

Story in English

Автор Олексій Дубров

Ілюстратор Андрій Єрмоленко

Травень 1972-го у Каунасі видався напрочуд сонячним та теплим. Колишня столиця Литовської Республіки мало постраждала від військових дій Другої світової. На відміну від багатьох європейських міст, як-от Роттердам чи Варшава. Центр Каунаса зберігся і притягував туристів із усього СССР, щоби ті могли краєм ока поглянути “на Європу” і подихати повітрям відносної свободи.

Головна вулиця — Алея Лайсвес, або Алея Свободи — відрізнялася особливим шармом та затишком. Більша частина вулиці (загальною довжиною 1,6 км) — це два паралельні хідники, між якими розташовані ряди старих лип, акуратних лавок і клумб. Алея навіть зберегла оригінальну назву, хоча мала всі шанси стати “Ленінською” чи “Радянською”. Повз дво- та триповерхові будинки в “дореволюційному” та модерному стилі в 72-му ще їздили машини. Після війни справжні господарники додали кілька сірих совєцьких новобудов, які зовсім не вписувалися в історичний центр більш ніж шестисотрічного міста.

На правому боці алеї, що потопала в зелені та червоних тюльпанах, висаджених до Першотравня, пахло свіжою випічкою з “Konditerija”. Приємний аромат, розбавлений рясними вихлопами нових “Жигулі”, приваблював чергу з десятків голодних студентів факультету інженерної економіки Каунаського політеху. З усієї 1/6 земної кулі сюди з’їжджалися у відрядження, на військову службу чи до знайомих. Вивіски латинкою для приїжджих видавалися незвичними, тож вони дуже легко забувалися та опинялися ніби за кордоном. Балтів, або прибалтів (як їх тоді називали), в совку вважали не такими, як усі. Їх хоч і змусили приєднатися до СССР у 1940-му, та поведінкою вони відрізнялися від решти. В 1970-х жінки тут вільно носили штани, тоді як, наприклад, Київ відповідальніше слідував совєцькій моді. Такі собі “совєцкіє нємци”.

Інша диковинка — гіппі. Молоді люди у рваних джинсах, вільних сорочках, з довгим волоссям та гітарою. Частенько вони збиралися біля фонтану в Міському парку, що біля Музичного театру. З портативних магнітофонів та приймачів лунало Люксембурзьке рок-радіо. Воно було заборонене — та місцеві гіппі виражали з його допомогою прагнення до свободи. Іноді до них підходили наряди міліції або спеціальні комсомольські загони, били та відганяли, показово підстригали волосся. Могли і на п’ятнадцять діб за “дрібне хуліганство” посадити. В 1971-му в Гродно (Білорусь), Вільнюсі та Москві відбулися протести гіппі під гаслами “Руки геть від довгого волосся!”, “Свободу рок-н-ролу!”, “Припиніть міліцейський терор!”, “All you need is love”. Активну участь в протестах брали українські гіппі зі Львова.

Але загалом місто жило рутинним брєжнєвським життям.

В неділю, 14 травня 1972-го сонце на небі заступили хмари. Каунаські гіппі збиралися підпільно презентувати мюзикл “Волосся”. Та о 12:30 все змінилося. Молодий хлопець із довгим волоссям, вусами та бородою підійшов до фонтана. Дістав із авоськи трилітрову банку, вилив на себе її вміст, викрикнув “Свободу Литві!” та підпалив себе. Парком та околицями пронісся сильний запах смаженого з присмаком бензину. До юнака підбігли люди, намагаючись якнайшвидше загасити полум’я, та паливо зробило свою справу. Поруч знайшли записку з текстом: “В моїй смерті винен лише лад”.

Від сильних опіків хлопець помер у лікарні наступного ранку. 19-річного юнака звали Ромас Каланта.

Ромас Каланта народився в місті Алітус на півдні Литви у лютому 1953-го, за кілька днів до смерті Сталіна. Його батько був ветераном останньої війни з німцями, членом Комуністичної партії Совєцького Союзу (КПСС). Мати працювала у торгівлі. Коли Ромасу виповнилося десять, родина переїхала до Каунаса. Там батько отримав посаду викладача у політехнічному інституті. Сина віддали у школу №18. Є свідчення, що сім’я щороку 16 лютого таємно відзначала День Незалежності Литви. Втім, це не заважало батькові співпрацювати з окупаційною владою, бути їх “попутчіком” або як це називається в західній літературі — “fellow traveller”.

У старшій школі молодого Каланту вигнали з комсомолу через нелояльні до влади висловлювання на історичному дискусійному клубі. У 17-річному віці Ромас мав отримати атестат про середню освіту, хотів вступити в духовну семінарію (мати була віруючою католичкою). Втім, він не зумів скласти випускних іспитів, влаштувався на роботу та у вечірню школу, щоб наступного року завершити навчання. Деякі з його друзів були членами руху гіппі, які відмовлялися жити як “нормальниє совєцкіє ґражданє”. Ромас писав вірші, грав на гітарі, займався спортом та іноді зустрічався з однолітками-гіппі в Міському парку на Алеї Свободи. Комуністи не сприймали таких як він, керуючись словами Леніна: “Жить в общєствє і бить свободним от общєства нєльзя”. Школяр покінчив із собою, тільки в протесті знайшовши спосіб взяти контроль за життя в свої руки.

Каунас вибухнув.

18-19 травня, через чотири дні після загибелі Каланти, три тисячі школярів та молодих людей вийшли на протест Алеєю Лайсвес. Вони вигукували антисовєцькі гасла: “Свободу Литві!”, “Росіяни, забирайтеся геть!”. Окупанти тоді заарештували більше чотирьохсот людей, вісьмох кинули до в’язниці на кілька років за “хуліганство”. Та литовці не припинили протестувати — лише у 1972-му році, за офіційними даними, тринадцять людей наслідували приклад Ромаса Каланти. Травневі події увійшли в історію як “Каунаська весна”, а саме місто деякий час називали Калантаград. Під репресії потрапили і ненависні режиму гіппі, незважаючи на те, що Ромас не був офіційним членом їхнього руху. КҐБ не проґавив такої нагоди.

Хоч як комуністи не прагнули приховати вчинок Каланти, в діаспорі про нього почули. І почали говорити. Литовський письменник Алантас Вітаутас, що проживав у США, написав у 1976-му дослідження “Ромас Каланта”, пізніше створив три вірші про нього. Все більше і більше людей на батьківщині юнака дізнавались про його вчинок через зарубіжне радіо. Навіть без Інтернету.


Самоспалення — відчайдушний крок, на який зважуються лише тоді, коли решта методів вже вичерпані або інших можливостей привернути увагу до проблеми просто не існує. Першим гучним актом самоспалення стало самогубство буддиського ченця Тхіть Куанг Дика 11 червня 1963 року у Сайгоні (тоді — Південний В’єтнам). Він протестував проти переслідувань буддистів з боку президента-католика Нго Дінь З’єма. Фотографія самоспалення вже зранку наступного дня облетіла світ, а Президент США Джон Кеннеді прокоментував її так: “Ніколи газетна фотографія не викликала настільки сильного хвилювання”. Вчинок ченця спровокував протести, а Нго Дінь З’єма за кілька місяців убили. Автор фотографії — Малкольм Браун — отримав за знімок Пулітцерівську премію.

Цікаво, що навіть китайські ЗМІ опублікували фотографію Тхіть Куанг Дика, тоді як центральні газети СССР “Правда” та “Ізвєстія” повністю проігнорували подію. Це могло бути як і через релігійну мотивацію самоспалення, так і через те, що в той самий час відбувався політ першої жінки-космонавта Валентини Терешкової — нині депутатки Держдуми Росії, палкої прихильниці Путіна і війни з Україною. Про політ, як про велику перемогу “совєцкой женщіни і партіі” писали тиждень. Навіть у листопаді 63-го, коли Президента Південного В’єтнаму застрелили, про ченця не сказано ні слова. Але найголовніше — влада не хотіла повторення такого ж у СССР. Та коли тоталітарний режим не залишає інших способів висловлення протесту, цього не уникнути. Самоспалення студента Яна Палаха у Празі у 1969-му стало символом боротьби проти совєцької окупації Центральної та Східної Європи. Він виступав проти придушення “Празької весни”, а похорон переріс у політичну демонстрацію.

В Україні такі вчинки теж не були рідкістю. У 1968-му ветеран УПА Василь Макух, вигукуючи “Геть окупантів!” та “Хай живе вільна Україна!”, вилив бензин із трилітрової банки на себе і підпалив. Це сталося на Хрещатику, 5 листопада, напередодні чергової річниці “Октябрьской рєволюциі”. Міліціонери швидко оточили місце протесту, щоб цього не побачили люди.

Близько 3-ї ночі, 21 січня 1978-го, за день до 60-ї річниці проголошення незалежності УНР, на безлюдній Чернечій горі у Каневі спалив себе дисидент Олекса Гірник. Він розкидав близько тисячі антисовєцьких листівок, більшість із яких зранку зібрали співробітники міліції. КҐБ доклав великих зусиль, щоб про ці події мало хто почув.

У жовтні 2020-го на Хрещатику самоспалення здійснив ветеран російсько-української війни Микола Микитенко. Він протестував проти розведення військ на лінії розмежування та посилення російської окупації Донбасу. На жаль, навіть зараз трапляються ситуації, коли влада та громадянське суспільство вперто не чують своїх громадян. Ні цей випадок, ні вчинки Макуха і Гірника, не призвели до протестів чи якогось сильного суспільного резонансу, як це відбулося у В’єтнамі, Чехії та Литві.

Ромас Каланта не жив у незалежній Литві. СССР намагався окупувати країну впродовж двадцяти років після розвалу Російської імперії. Вдалося це лише у 1940-му і абсолютна більшість старших сучасників Каланти пам’ятали це. Те саме сталося з сусідами — Латвією та Естонією. Після вступу совєцьких військ десятки тисяч громадян емігрували на захід і створили потужні балтійські громади. Вони не пробачили окупацію і зберігали зв’язки з родичами на батьківщині. Саме завдяки контактам із діаспорою мешканці республік носили джинси та підпільно слухали західну музику.

Балти регулярно піднімали питання про незалежність перед елітами Заходу. В тому числі завдяки їхній діяльності, США та країни НАТО остаточно не визнали окупації Балтії. У 1960-му та 1983-му виходили резолюції, що засуджували анексію та повертали питання незалежності нехай і на теоретичний, але все-таки порядок денний.

Наприкінці 80-х Союз уже доживав останні роки. Все частіше почали відкрито обговорювати таємні домовленості СССР та нацистської Німеччини — так званий Пакт Молотова-Ріббентропа 1939-го року. Згідно з його додатковим протоколом, Латвія, Литва та Естонія віддавались Сталіну. Балти усвідомили, що їх не лише підступно окупували, а вони стали предметом цинічних торгів двох тоталітарних режимів. До них поставилися як до рабів. Десятиліттями замовчувана злість вийшла на вулиці. 23 серпня 1987-го (день підписання Пакту) відбулися перші протести. Рівно за рік у Вільнюсі антисовєцький мітинг зібрав вже 250 тисяч людей. А в 1989-му потужна акція “Балтійський шлях” з’єднала три країни в 600-кілометровий живий ланцюг. За кілька місяців українці наслідують їх приклад, руками об’єднавши й свою країну.

Латвія та Литва весною 1990-го прийняли рішення про “відновлення незалежності”. Таке формулювання відіграло вирішальну роль — за п’ятдесят років вони не забули, хто є ворогом і окупантом. Тим паче, ще були живі ті, хто народився і мешкав у вільних державах.

Висловлюючи волю народу, Верховна Рада Литовської Республіки постановляє та урочисто проголошує, що відновлюється реалізація суверенних прав Литовської Держави, потоптаних чужою силою в 1940-му році, і відтепер Литва знову стає незалежною державою…”

йшлося у Акті відновлення незалежності Литовської держави від 11 березня 1990 року.

СССР спробував “відновити конституційний лад” в Латвії, Литві та Естонії силою. У січні 1991 року совєцькі війська почали займати адміністративні будівлі у Вільнюсі. Сотні тисяч людей вийшли на протест проти цього — люди оточували військову техніку, намагались переконувати солдатів не придушувати рух за незалежність. Найбільша трагедія сталася під час штурму Вільнюської телевежі — там розстріляли чотирнадцять людей. Через кілька днів у Латвії загинуло ще п’ятеро людей. Після цього Москва не наважилась на подальші дії і фактично відступила. СССР визнав незалежність трьох колишніх республік 6 вересня 1991-го року, за кілька місяців до свого офіційного зникнення. Цей крок з боку Союзу мав би демонструвати світові хоча б якісь залишки контролю ситуації, але в реальності швидше скидався на агонію.

Балтійські країни з першого ж дня відновлення незалежності бачили перед собою чітку мету — “повернутися до Європи”. Якщо говорити конкретно, то це означало безальтернативний курс на приєднання до європейських структур та НАТО. Членство в цих організаціях мало убезпечити маленькі країни від нового поглинання Росією — вони пам’ятали, як у 1940-му залишилися сам на сам із агресором.

Ціль підхопили навіть колишні “fellow travellers”, що приходили до влади в перші роки після відновлення незалежності. Але якщо в Україні комуністи-комсомольці залишалися на лідерських позиціях фактично до середини 2000-х, то в країнах Балтії швидко поступалися владою соціал-демократам, лібералам та правоцентристам. В Естонії першим Президентом (1992-2001) став письменник Леннарт Мері, що з 1970-го жив в Європі. Представники балтійської діаспори швидко включилися в процеси перетвореннь на батьківщині, стали консультантами, урядовцями та главами держав: Президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга (1999-2007) — громадянка Канади, президенти Литви Валдас Адамкус (2004-2009) та Естонії Томас Хендрік Ілвес (2006-2016) — громадяни США. Їхній досвід та західні цінності значно прискорили реформи та долучення балтів до європейських об’єднань. Питання про те, чи люди з діаспори “свої” чи “іноземці” тут не стояло: ще вчора ці люди передавали контрабандою джинси.

Дерегуляція економіки, зниження податків, масштабна приватизація, злам застарілих господарчих зв’язків спочатку призвели до гіперінфляції та падіння економіки. Тому перших реформаторів традиційно всі проклинали. Але доведені до логічного завершення реформи дозволили Латвії, Литві та Естонії в 2000-х і 2010-х стабільно зростати в кілька разів швидше, ніж інші європейські країни. Тенденція зберігається і до сьогодні — країни заслужили звання “балтійських тигрів”. У 2020-му податкові системи Естонії та Латвії зайняли відповідно перше і друге місця у рейтингу серед країн Організації економічного співробітництва та розвитку.

Важливу роль відіграла підтримка західних держав. США та Британія допомагали тиснути на Росію, щоб та на початку 90-х вивела з країн Балтії війська. РФ на той час сама була ослабленою і не могла зберегти вплив на регіон. Це був ідеальний час для проведення реформ та руху в Європу.

Естонія не боялася найбільш радикальних кроків. Її реформа державного управління викликає і захват рішучістю, і обурення “антидемократичністю” (Європа була занепокоєна). У 1992-му естонська влада звільнила усіх урядових чиновників. Тоді провела реорганізацію органів державного управління та оголосила новий набір співробітників. Так одномоментно вдалося завести в установи сотні нових і мотивованих до змін людей. Ця реформа виявилася найбільш ефективним заходом проти корупції в країні. І нічого не розвалилося.

Коли застарілі норми неефективні, це не привід триматися за них, бо “інакше все пропаде”. В 2016-му МОЗ України скасувало Наказ №33, який встановлював типові штатні розписи для медичних закладів. Тоді в політичних та профспілкових колах буквально почалася паніка — говорили, що “лікарі будуть масово звільнятися”, “система розбалансується”, “зарплати зменшаться” і т.п. Але жодної катастрофи не сталося — лікарні не позакривалися, а співробітників не виставили на вулиці — навпаки, установи отримали можливість сформувати структуру, що найбільше відповідає їхнім потребам. Павло Ковтонюк, заступник Міністра охорони здоров’я України (2016-2019), охарактеризував скасування Наказу №33 як крок до більш ринкових принципів роботи в лікарнях:

“Дедалі лікарні будуть ставати все більш автономними. Зараз ми даємо їм інструмент для оптимізації власної роботи — спосіб, яким чином утримати тих лікарів, які якісно лікують пацієнтів”.

Під балтійське лезо пішли й академії наук. Їхня жорстка совкова ієрархічна структура з Президіями, роздутими штатами та непотрібними активами йшла в розріз із здоровим глуздом та духом перетворень. Багатьох дослідників перевели в університети, тисячі адміністративних робітників звільнили. Непотрібні приміщення продали. Саму структуру реорганізували за прикладом європейських асоціацій наукової еліти, перевели основну частину фінансування на грантову основу. Наука країн Балтії поступово переорієнтувалася з Росії на Захід, кількість наукових публікацій їхніх учених у світових журналах швидко зросла. Чисельність дослідників у наукових установах Латвії впала за два роки майже втричі — з 18 тисяч у 1990-му до 7 тисяч у 1992-му. У 2001-му їхня загальна чисельність не перевищувала 6 тисяч. Кількість ж наукових публікацій за цей час зросла майже вдвічі. Здійснивши подібні за масштабами трансформації, литовські та естонські вчені наростили продуктивність в чотири рази.

Зросла не тільки кількість, але й якість досліджень. Сьогодні статті балтійських вчених входять в ТОПи за показником цитування, а їхня “впливовість” (impact factor) щороку зростає. Цікаво, що показник впливовості починаючи з кінця 80-х років чітко корелювався з відмовою від публікацій у російських журналах: чим менше ставало таких публікацій, тим впливовішими ставали балтійські вчені.

В Україні вже покійному академіку Патону ставлять у найбільшу заслугу те, що він “зберіг Академію наук України від розвалу і розкрадання”. Та хіба добре, коли ти зберіг купу застарілого непотребу в приміщеннях без опалення, які не можеш утримувати? Ба більше, наявність зайвих активів породжує корупцію — в березні 2021 року заступника директора одного з інститутів НАН, доктора технічних наук, спіймали на хабарі від приватного підприємця. За це посадовець мав надати в оренду одне з нежитлових приміщень академії. Точно така ж історія повторилася за три місяці, але в іншому інституті НАН.


У 1991-му році ми “проголошували” незалежність з нуля. Наша історична пам’ять про УНР була фактично знищена — через на 20 років тривалішу окупацію (порівняно з країнами Балтії), Голодомор та сталінські чистки. В Акті проголошення незалежності України головний акцент робиться на зовнішні обставини, що склалися, та абстрактну “тисячолітню традицію державотворення”:

“Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні;

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами;

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ”.

Чи були 90-ті роки таким же ідеальним часом для реформ в Україні? Наївно вірити, що так. Тоді був потужний суспільний запит, а Росія мала купу внутрішніх проблем. Втім, ми могли розраховувати на слабшу підтримку Заходу, а українські еліти радше відновлювали “стабільність”, ніж здійснювали реальні реформи. Такого чіткого бачення мети, як у країн Балтії, ми не мали. Є легенда, що вступаючи на посаду Прем’єр-міністра України у 1992 році Леонід Кучма сказав депутатам таку фразу: “Скажіть, що ми будуємо і я вам побудую”. Йому ніхто предметно не відповів. І директор заводу збудував завод.

Діаспора так і не знайшла свого місця в новій українській державі. Більшість реформ були розпочаті, але навіть попри надмірну поміркованість так і не доведені до кінця. Запуск ринку землі, децентралізація проводяться на 30-й рік незалежності, тоді як балти зробили це від самого початку. Правоохоронну систему, суди та внутрішню безпеку порівнювати навіть не будемо. Наш шлях виявляється довшим, але в кінцевому підсумку правильним.

В часи СССР у балтійські республіки (як і в Україну, до речі) масово переселяли росіян. Дійшло до того, що в 1989-му в Латвії та Естонії вони становили третину населення, в Литві — близько 10%. Зрозумівши, що Росія буде використовувати національні меншини в політичних цілях, в Латвії та Естонії громадянство отримали лише громадяни довоєнних республік та їх нащадки. Був прийнятий принцип етнічного, а не територіального походження. Це також допомогло діаспорі швидко повернутися і включитися в трансформації країн. Росіян зобов’язали “натуралізуватись” — довести знання місцевої мови, історії та законів. Щонайменше третина росіян досі не скористалась можливістю і не отримала громадянство. А Росія використовує їх, розповідаючи світу про “дискримінацію”. Тим паче ЄС їй в цьому підіграє, бідкаючись про “порушення прав людини”. Україна свого часу прийняла так званий “нульовий варіант”, надавши громадянство всім, хто проживав на території УССР, без жодних умов. Наслідки можна спостерігати в Криму та чути під час обстрілів на Донбасі.

Швидкі та рішучі реформи, чітко визначений зовнішньополітичних курс, а також постійна підтримка Заходу, дозволили країнам Балтії долучитися до європейського клубу. У 2004 році Латвія, Литва та Естонія вступили до ЄС та НАТО. Та як виявилося, на цьому їхні проблеми не закінчилися.

Після окупації Росією частини Грузії у 2008-му, українського Криму у 2014-му та російсько-української війни, що триває, балтійські країни всерйоз зайнялися посиленням безпеки. Агресивні дії північного сусіда з відновлення імперії дають серйозні підстави остерігатися нової анексії. Вторгнення може розпочатися не лише зі Сходу, а й із Заходу, з Калінінградської області, що є найбільш мілітаризованим регіоном Європи. Суходолом із союзниками НАТО балтів об’єднує лише затиснутий між Російською Федерацією та Білоруссю Сувальський коридор довжиною в 104 км (кордон Литви та Польщі). В разі його захоплення росіянами, оборона Латвії, Литви та Естонії дуже сильно ускладниться.

НАТО посилив гарнізон у регіоні, США вирішили не виводити війська з Польщі. Та поки що це радше символічні кроки, які теоретично мають стримати Росію від різких рухів. Литва посилила контроль для претендентів на державну службу з метою попередження шпигунства. Тепер, якщо у кандидата є родичі в Росії, то йому можуть відмовити у посаді. Чи буде цього достатньо — покаже час.

Незважаючи на ризики, балти продовжують демонструвати світові несприйняття комуністичної ідеології — вони добре знають, що це таке. У лютому 2021-го КНР провела черговий саміт для країн Центрально-Східної та Південної Європи “17+1”. Він має на меті лобіювання економічних, політичних та культурних інтересів Китаю на європейському континенті, в тому числі просування проекту “Нового шовкового шляху”. Президент Польщі особисто взяв участь у саміті, тоді як Естонія та Латвія делегували Міністрів закордонних справ. Справжнього дипломатичного ляпаса Пекіну дала Литва — від неї на саміті був присутній Міністр транспорту, а з лютого 2021-го країна взагалі вийшла з формату “17+1”. У липні 2021-го литовський уряд домовився з Тайванем про відкриття представництва невизнаної держави у Вільнюсі. Литва та Китай вже обмінялися взаємним відкликанням послів, адже комуністична країна безапеляційно вважає Тайвань своєю територією.

Україна поки що не має такої принципової позиції. Вже політичною стала справа про продаж китайцям “Мотор-Січі”. А перший Президент України Леонід Кравчук так і залишився комуністом в теорії і на практиці — з 2006 року він є Почесним Президентом Товариства “Україна-Китай”, заснованого олігархом Григорієм Суркісом. У цьому статусі, наприклад, 2016-го року він їздив до КНР на запрошення Центрального комітету Комуністичної партії Китаю. Через рік Кравчук “високо оцінював” стратегію 19-го з’їзду цієї партії. Давид Арахамія, глава фракції Слуги Народу в парламенті, настільки захопився мудрістю Сі Цзіньпіна, що особисто сприяв виданню українською мовою праці лідера КНР про державне управління. Один із підрозділів книги називається “Продовжувати засвоювати і впроваджувати животворний дух ідей Мао Цзедуна”. Лише одна з його животворних ідей, Культурна революція, коштувала китайцям 20 мільйонів життів.

Щоб зрозуміти, як Китай зі свого боку ставиться до України, достатньо зайти на офіційний сайт Посольства КНР — там навіть немає україномовної версії. Є китайська та російська, українською опубліковано лише кілька новин. Та це не заважає Сергію Шефіру, першому помічнику Президента України Володимира Зеленського, підписувати угоду про показ мультика “Гулівер повертається” від Студії “Квартал 95”. Церемонія відбулася у вересні 2021-го року за участі посла КНР в Україні Фань Сяньжуна. Щось подібне годі й уявити у Литві, колезі України з комуністичної окупації.

Чітка позиція з дискутивних питань є ознакою дорослого суспільства. Україна не мала її сторіччями, зокрема і в попередні тридцять років. Так само нам не вистачало здатності на складні і непопулярні рішення. Цими слабкостями вміло маніпулювала Росія. Хоча й не так успішно, як здається — зрештою, Помаранчева революція та Революція гідності перемогли саме в Україні. Чим далі, там частіше підтверджується наступна закономірність. Коли хтось бʼє одного українця, то скоро до агресора завітають пʼятеро. І це аж ніяк не поняття девʼяностих. Це наша відповідь міфу про “моя хата скраю, нічого не знаю”. В цьому ми вже стали схожими на наших балтійських друзів. Рухаємося з перешкодами, але в правильному напрямку.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну, що розпочалося 24 лютого 2022 року, насправді мало кого здивувало. Але ніхто з “експертів” не вірив у можливість того шаленого опору другій за силою армії світу, який зараз показують працівник Укрпошти, колишній бармен чи навіть бабця з банкою огірків. Та сила, яку демонструє український народ в Харкові, Сумах, Чернігові, Миколаєві, Бердянську, Мелітополі, Маріуполі та інших великих і маленьких населених пунктах вже перекреслила вигадану російськими політтехнологами історію про “дві України”. Немає Східної чи Західної України. Немає міст “русской” чи “галицької” культур. Є лише одна Україна. Та, яка вже має власне місце на карті. Та, яка має шанс завершити боротьбу з “русскім міром”, що повзе сюди сторіччями. Та, яка прямо зараз веде справжню війну за незалежність. Палить русню так, як ніхто до сьогодні. Праведним вогнем.

Наполеону приписують фразу “історію пишуть переможці”. І це по-своєму справедливо. Підручники з історії України тривалий час складали в Москві. Та що б вони там не навигадували, колективна памʼять народу сильніша. Вона рухає нашими вчинками у війні сьогодні. 8 березня 2022-го року письменник Сергій Жадан, не полишаючи Харкова, написав у Твіттері: “Історія нині не просто переписується — вона переписується українською мовою”. Переможцями.


Алея Свободи в Каунасі не дуже змінилася з часом. Фасади тепер доглянуті і пофарбовані, але це ті ж самі невисокі затишні будинки, якими їх бачив школяр Ромас Каланта. Там, де була “Konditerija”, з’явилися десятки кафе та ресторанів місцевої і світової кухні. До запаху випічки додалися аромати кави, піци та парфумів. Вихлопи “Жигулі” зникли.

Очевидець смерті Каланти, Ромуалдас Бальчис, в інтерв’ю литовському виданню “15 min” не зміг підтвердити, що Ромас перед спаленням вигукнув “Слава Литві!” Правда це чи історичний міф, а 19-річний школяр так і залишиться символом боротьби балтійських народів за відновлення незалежності. Адже він не випадково це зробив неподалік від Музичного театру, де 1940-го під дулами російських гвинтівок зібрався “Народний сейм” підтримати включення Литви до СССР.

З 2002 року день самоспалення Каланти, 14 травня, відзначається в Литві на державному рівні. Тоді ж на місці трагедії відкрили меморіал “Поле жертви” скульпторів Робертаса Антініса та Саулюса Юскіса. Чавунні листи, що лежать на землі, символізують пошкоджені вогнем сторінки історії. Їх доповнюють дев’ятнадцять каменів — по одному за кожен рік життя Каланти. Щороку до пам’ятника з квітами приходять школярі знову вільної Литви. Пам’ять колеги вони вшановують хвилиною мовчання, а також піснями “The Beatles”, “Led Zeppelin”, Боба Ділана, Джимі Гендрікса та інших. 

There must be some kind of way outta here…” — так починається пісня Боба Ділана “All Along the Watchtower”, написана за п’ять років до протесту Ромаса Каланти. Найімовірніше, Ромас її чув. І задався тим самим питанням. Українці, здається, нащупали відповідь.

Інші оповіді Олексія Дуброва

Інші оповіді, ілюстровані Андрієм Єрмоленком

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

Більше з Випуску №1: