Синиця в руках — вибір, який вилазить українцям боком 

Story in English

Авторка Марічка Мельник

Ілюстраторка Ірина Лисенко

(Не)оголошена війна

У липні 2013 року Україна готувалася відзначати 1025-річчя хрещення Київської Русі. Урочисті заходи планувалися по всій країні, проте головне святкування мало відбуватися в столиці. 

Місто рясно обвішали білбордами й сітілайтами з вітаннями президента Януковича. Будівельники гарячково завершували реконструкцію та ремонт церковних пам’яток давньоруського часу. Дорожні служби поспіхом латали дірки у столичному асфальті, засипаючи їх щебенем, заливаючи смолою й проїжджаючи зверху спеціальним катком. Комунальники квапливо обрізали дерева, білили бордюри, встеляли свіжим газоном парки та висаджували квіти на клумбах. Монтажники зводили сцени: на дніпровських схилах — для здійснення молебню, на Хрещатику — для святкового концерту.

Укрпошта готувалася випустити блок святкових марок, Національний банк України — презентувати пам’ятні монети номіналом п’ять, двадцять та сто гривень. Музеї, архіви та бібліотеки подіставали зі своїх сховищ найцінніші картини, документи та книги, щоби представити їх на виставках. Дослідники метушливо дописували останні речення для доповідей на наукових конференціях, а вчителі організовували тематичні уроки та екскурсійні тури для школярів до різних храмів…       

В українському календарі державних свят хрещення Київської Русі з’явилося завдяки президенту Ющенку. 25 липня 2008 року, напередодні 1020-ї річниці, він підписав відповідний указ, віддаючи таким чином належне “значенню православних традицій в історії і розвитку українського суспільства”. 

Наслідуючи одну з таких традицій, що тягнеться від рішення Святійшого Синоду Російської православної церкви 1888 року, справляти нове свято було вирішено щорічно 28 липня — в день іменин київського князя Володимира Великого, під час правління якого й відбулася християнізація Русі. 

Про це Ющенко повідомив у промові, яку виголосив на наступний після підписання указу день. Тоді ж він зауважив: “Я вірю у те, що будь-які поділи українських віруючих — недовговічні. Я вірю у те, що як Божий дар, як історична правда та справедливість в Україні постане національна помісна церква”. Він стояв на сцені, що спорудили на Софійській площі, на тлі величезного банера з зображенням Богоматері Оранти, а поруч із ним знаходився Вселенський патріарх Варфоломій І.

Це був другий візит голови Константинопольської церкви в Україну, але перший — до Києва. В своєму зверненні до вірян він, серед іншого, наголосив: Українська церква впродовж семи сторіч — від хрещення в 988 році до анексії її Російською державою за Петра І в 1687 році — належала до канонічної юрисдикції Вселенського патріархату. Останній поступився цим правом та визнав її церковне підпорядкування Московському патріархатові, “щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом — хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню”. 

Після офіційних виступів Варфоломій І поклав квіти до пам’ятного знаку жертвам Голодомору 1932-1933 років, що неподалік — на Михайлівській площі, та відправив за ними панахиду.  

На урочистостях із нагоди хрещення Київської Русі через п’ять років — у 2013-му, коли ударно асфальтувалися столичні дороги, —  Вселенського патріарха серед почесних гостей не передбачалося. На офіційне запрошення він відповів відмовою (від Константинопольської церкви мала б бути делегація на чолі з митрополитом Гальським Еммануїлом). Натомість Україна очікувала приїзду багатьох інших високих церковних ієрархів, насамперед — патріархів Олександрійської, Єрусалимської, Грузинської, Сербської, Болгарської, а також — Російської церкви. Крім них, свою участь у святкуванні підтвердили кілька президентів інших держав. 

Українські дипломати поклали щонайменше пів року на перемовини, щоби залучити іноземних персон такого рангу до заходів із відзначення в Україні 1025-річчя хрещення Київської Русі. Здавалося, все сплановано, домовлено й під контролем. Навіть гроші знайшлися. Сорок сім мільйонів гривень на святкову програму виділив уряд. Ще тридцять мільйонів гривень інвестувало місто з власного бюджету. Окремі заходи — як-от концерт на Хрещатику, організація якого мала обійтися в шістсот-сімсот тисяч доларів, — обіцяли проплатити невідомі благодійники (вочевидь, купуючи собі перепустку в рай).  

До святкування залишався рівно місяць, але…

У ніч із 26 на 27 червня 2013 року двадцятидев’ятирічна жителька Врадіївки — невеликого селища Первомайського району, що на півночі Миколаївщині, — поверталася з дискотеки. На шляху додому її підстерегли троє чоловіків, які їхали на авто. Вони зупинилися й спочатку запропонували підвезти жінку, а коли та відмовилася — силоміць заштовхали її до салону.

Попри благання відпустити жінку зґвалтували і побили. Знявши цінні прикраси та годинник і забравши телефон, її викинули з автівки, ніби непотріб, у лісосмузі неподалік села Сирове, що за дванадцять кілометрів від її дому. Трохи прийшовши до тями, вона знайшла в собі сили, щоби добрести до околиці цього населеного пункту. Там, біля млина, її й виявила працівниця, яка першою в той день прийшла на роботу. Молода врадіївчанка була майже без одягу та з очевидними слідами фізичного, зокрема — й сексуального, насильства. Свою голизну вона намагалася сховати за лапатими листями лопуха. Жінку одразу доправили до місцевої лікарні.   

Незважаючи на проломлений у декількох місцях череп, зламаний ніс й інші численні травми тіла, постраждала — продавчиня Ірина Крашкова — вижила. Опритомнівши на наступний день у реанімації Врадіївської районної лікарні, вона вказала імена своїх кривдників. Це були її односельці, а не якісь випадкові незнайомці. Усі троє чоловіків неодноразово купували товари в крамниці, де вона працювала. 

Невдовзі після госпіталізації — через погіршення стану здоров’я — жінку гелікоптером доправили до Лікарні швидкої медичної допомоги Миколаєва. Там вона провела ще близько місяця. Її фото з лікарняного ліжка з забинтованою головою, набряком і чорно-фіолетово-жовтими колами навколо очей, а також зашитою губою, обробленою зеленкою, облетіло чимало медіа. Спочатку місцевих, а потім і всеукраїнських. 

Сталося чєпе, що сплутало тодішньому політичному керівництву України всі карти та мало високі шанси якщо не затьмарити, то принаймні кинути серйозну тінь на майбутні урочистості.

Вже за кілька днів історія Ірини Крашкової набула широкого розголосу. Проте не стільки через факт насильства над жінкою — бо кого б це, насправді, тоді здивувало, принаймні в Україні, — скільки через тих, хто скоїв цей злочин. Над нею позбиткувалися представники врадіївської міліції — лейтенант Дмитро Поліщук та капітан Євген Дрижак. Третім був Сергій Рябиненко — місцевий єгер, а по сумісництву — водій таксі, на якому тієї ночі згадані двоє мисливців правоохоронців роз’їжджали Врадіївкою в пошуках здобичі розваг.

Після заяви Ірини Поліщука й Рябиненка затримали наступного ж дня. Їм висунули підозру в зґвалтуванні, розбійному нападі та нанесенні тяжких тілесних ушкоджень. Суддя, який розглядав цю справу, обрав для них як запобіжний засіб шістдесят днів тримання під вартою. 

Але третій чоловік, на якого вказала жертва, — Дрижак — тоді уникнув обвинувачень. Як запевняли в прокуратурі Миколаївської області, він мав залізне алібі: нібито перебував на чергуванні. Камери спостереження Врадіївського райвідділу міліції не зафіксували момент, коли капітан виходив би за межі будівлі. Та й п’ятеро його колег підтвердили, що він не покидав своє робоче місце. Тож правоохоронець відбувся лише усуненням від обов’язків через можливу причетність до злочину. 

30 червня 2013 року на знак незгоди з тим, що один із кривдників Ірини залишився на волі, під Врадіївський районний суд почали сходитися місцеві мешканці. Ще повністю не оговтавшись від зґвалтування та вбивства тутешньої п’ятнадцятирічної школярки Аліни Поркул, — в його здійсненні двома роками раніше зізналося одразу одинадцять осіб, але ніхто так і не поніс покарання — мітингарі прагнули не допустити, щоби ситуація повторилася, й вимагали затримання другого міліціянта-ґвалтівника. 

У людей, до речі, було власне пояснення стосовно неспростовного алібі Дрижака. Банальне, але цілком імовірне в українських реаліях. Капітан просто приходився похресником начальнику Управління Міністерства внутрішніх справ України (УМВС) в Миколаївській області, генерал-майору Валентину Парсенюку. Останній, до речі, не так давно — на початку 2000-х — сам очолював Врадіївський райвідділ міліції.

Аби з’ясувати — чи то пак визнати, — що в Дрижака була-таки можливість через чорний хід непомітно залишити робоче місце й так само непомітно повернутися, а слова жертви важать більше, ніж свідчення його колег — підлеглих і друзяк, прокуратурі знадобилося два дні, а також… каміння, петарди й коктейлі Молотова, що в ніч із 1 на 2 липня 2013 року полетіли у вікна й двері будівлі врадіївської міліції, під стіни якої з-під суду перемістилися протестувальники. На придушення бунту в селище надіслали “беркутівців” — українських спецпризначенців, які давно славилися своєю невиправданою і надмірною жорстокістю. 

З цього моменту про інцидент із Іриною Крашковою та про обурення врадіївської громади свавіллям місцевих правоохоронців, яке зчинилося на його тлі й вилилося у відкрите протистояння, заговорили вже зі шпальт іноземних медіа. “The Washington Post”, “The Telegraph”, “USA Today” тощо опублікували матеріали, головна теза яких зводилася до того, що в Україні досі панує культура безкарності.

3 липня 2013 року Дрижака, зрештою, затримали. Але народне обурення не стихло. На підтримку врадіївчан піднялися люди по всій країні. “Свавільній владі — відсіч громади!”, “МВД=ОПГ” (скорочення від “Міністєрство внутрєніх дєл=Організованная прєступная групіровка”), “Геть поліцаїв із міліції!”, “Вся Украіна — ето Врадієвка”, “Де закон і честь?!”, “Нєт бандітізму в паґонах” — з такими гаслами українці виходили на мітинги у Львові, Донецьку, Запоріжжі, Харкові, Дніпрі, Джанкої в липні 2013 року. В Києві, прямуючи під стіни МВС, протестувальники прихопили з собою не лише плакати, а й гумових жінок. 

Під тиском громадської думки теплих, роками насиджених місць у правоохоронних органах позбулися обидва міліціянти, звинувачені в побитті й зґвалтуванні Ірини Крашкової, начальник і заступник начальника Врадіївського райвідділу міліції, один із місцевих прокурорів, а також Валентин Парсенюк разом зі своїм заступником і начальником кадрового підрозділу УМВС у Миколаївській області. 

Цей крок трохи вгамував народний гнів, але не погасив його повністю. Вранці 7 липня 2013 року близько двадцяти протестувальників пішки вирушило з Врадіївки до Києва, вимагаючи переатестації всіх працівників міліції та звільнення міністра внутрішніх справ України Віталія Захарченка. Останній, до речі, за гарною українською чиновницькою традицією, щойно запахло смаленим — подався у відпустку. 

18 липня учасники “Врадіївської ходи” дісталися-таки столиці, але тут — трохи більше, як за тиждень до святкових урочистостей із нагоди 1025-річчя Київської Русі — їхній появі, зрозуміло, не зраділи. 

Навряд чи випадково в той день у Києві відбулося одразу два рівновеликі мітинги, які загалом зібрали до чотирьох тисяч учасників. На площі Слави ветерани МВС, тримаючи роздруковані, як під копірку, транспаранти з написами на зразок “Міліція — дзеркало українського народу”, вимагали поважати міліціянтів і підвищити їм зарплату. “Голодна міліція — це страшна міліція”, — безсоромно заявив у розмові з журналістами “Радіо свободи” голова Асоціації ветеранів МВС України, генерал-лейтенант міліції у відставці Володимир Корнійчук.

Тим часом за якихось три кілометри звідси — попри практично всепроникні ницість і цинізм, які витали у спекотному київському повітрі часів Януковича, — намагалися пробитися паростки гідності з альтернативної реальності. 

На майдан Незалежності сходилися рідні й близькі тих, хто постраждав від свавілля або ж навпаки — бездіяльності — міліціянтів. До них приєдналися кільканадцять сотень цілковитих незнайомців, які розуміли необхідність і відкрито виступали за невідкладну реформу української  криво правоохоронної системи. Вони теж прийшли не з порожніми руками. “Зі 114 474 скарг на дії міліції, що надійшли до органів прокуратури в 2012 році, розслідування відбулося лише за 1 750”, — повідомляв їхній банер.   

Близько 23:30 18 липня 2013 року учасників другого мітингу, яких проти ночі залишилося трохи більше ста, силою розігнав “Беркут” — міліція, на яку українці, очевидно, заслужили й якій, очевидно, недостатньо платили, щоби та перестала розбивати кийками голови власних співгромадян. Після цього Окружний адміністративний суд Києва заборонив проведення будь-яких акцій на майдані Незалежності та поблизу нього з 20 до 31 липня 2013 року.  

Ось так місяць, який мав би ознаменуватися величним святкуванням в Україні важливої для всього християнського світу пам’ятної дати, фактично минав під знаком міліцейського безчинства та насильства. 

Прикметно, що українські церкви майже повністю проігнорували незгойну рану, що так боліла їхній пастві. Поодинокою, яка не змовчала і дала відгук, була Українська Православна Церква Київського Патріархату.     

“Те, що сталося у Врадіївці — виклик цілому суспільству. Понад рік тому всю Україну вразив злочин, вчинений проти Оксани Макар [вісімнадцятирічна дівчина, яку троє молодиків зґвалтували, душили й намагалися спалити в Миколаєві 9 березня 2012 року — прим. автора], що показав, у яку прірву падає людина і яку диявольську жорстокість вона може виявляти, якщо не знає і не виконує морального закону. 

Нинішній злочин у Врадіївці багатьох змушує питати — де шукати захист від беззаконня та жорстокості, якщо покликані охороняти закон самі виявляються злочинцями? У такому випадку людина має право сама стати на захист закону”, — таку заяву опублікувала прес-служба УПЦ КП на своєму сайті, наприкінці поспівчувавши Ірині Крашковій та закликавши своїх парафіян молитися про неї.  

Святкування в Києві стартували згідно з планом і тривали три дні. Офіційна програма була розписана по годинам, починаючи з 10:00 у п’ятницю, 26 липня 2013 року, і завершуючи 21:00 у неділю, 28 липня. Вона включала тринадцять різноманітних заходів: і міжнародну наукову конференцію “Володимир Святий і хрещення Русі” в Дипломатичній академії; і урочисту зустріч президента Януковича та членів уряду з представниками Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій в палаці “Україна”; і спільний молебень предстоятелів Помісних православних церков біля пам’ятника Святому Володимиру за участю високопоставлених гостей з-за кордону; і відкриття відреставрованої Колони Магдебурзького права — одного з найстаріших монументів Києва, зведеного на честь здобуття киянами права вільно обирати міську владу тощо. 

Всі ці заходи супроводжували пекельна спека, десятибальні затори на дорогах та безпрецендентні заходи безпеки. Центр міста кишів озброєними міліціянтами. Наприклад, під час концерту на Хрещатику, де послухати музику совєцько-російських рок-гуртів “Воскресен’є”, “Ю-Пітєр” і “Брат’я Карамазови” зібралося чотири тисячі киян і гостей міста, за громадським порядком стежили три тисячі правоохоронців. 

Так-так, саме за “порядком”. Адже головне завдання сили-силенної міліціянтів, яких вивели на київські вулиці, зводилося до того, аби на тлі скандалу з Врадіївкою зберегти обличчя політичного керівництва держави. З чим вони й справлялися на відмінно, пропускаючи на святкові заходи лише обраних із спеціальними запрошеннями та затримуючи нахабних “провокаторів”, які насмілилися на проведення незаконних акцій протесту. 

Одна з таких акцій відбувалася під стінами “Мистецького арсеналу”. Тут, у найбільшому культурно-мистецькому комплексі України, вранці 26 липня 2013 року стартував проєкт “Велике і величне” — виставка, яка зібрала в одному місці тисячу творів українського сакрального мистецтва різних епох, різних видів і різної географії. Доповнювали експозицію, що переважно складалася з музейних артефактів, роботи сучасних митців Анатолія Криволапа, Тіберія Сільваші, Романа Мініна та інших.  

Вагомими завданнями виставки є пробудження історичної та культурної пам’яті українців, зміцнення відчуття спільності цивілізаційного досвіду та єдності історичних засад і світоглядних орієнтирів, усвідомлення причетності кожно­го до видатних сторінок минулого, а відтак і відповідальності за творення сьогодення”, — наголошували куратори проєкту в анонсі.

Однією з цієї тисячі творів мала б стати робота сучасного художника Володимира Кузнєцова під назвою “Коліївщина: Страшний суд”. Величезне полотно — шість метрів заввишки та одинадцять завдовжки — створювалося спеціально для цієї виставки. Автор мав намір обіграти класичний християнський сюжет про судний день, і першопочатково ніхто не був проти.

Композиція твору традиційно складалася з трьох частин. Трохи зліва від центру митець зобразив Христа, який вершив суд над людьми, визначаючи нагороди для праведників та покарання для грішників. Безбородий, із красивим рельєфним торсом, могутніми м’язистими руками та сильними ногами-стовпами, він швидше нагадував давньогрецького Аполлона. Цей незвичний образ Кузнєцов запозичив із фрески Мікеланджело, що в Сікстинській капелі у Ватикані. 

Права рука Христа була піднесена догори, лівою він підтримував чоловіка в захисному спорядженні — ліквідатора наслідків Чорнобильської катастрофи. Поруч із сином Божим знайшлося також місце для шахтаря з каскою на голові та молотом у руках, двох представників ЛГБТ-спільноти, зігнутої пополам бабусі-пенсіонерки з ковінькою, а також… жінки з повністю забинтованою головою та швом над верхньою губою. 

Коли всі інші присутні на полотні були радше узагальненими образами стражденних українців, остання представляла одну, дуже конкретну людину — Ірину Крашкову.

Дивом жива після зґвалтування й побиття, жінка височіла над своїми кривдниками. Ввесь врадіївський відділ міліції, оточений ґратами, кипів у сповненому кров’ю казані. Поруч із ними каралися в пеклі за власні гріхи п’яні мажори на лімузині, продажні судді та депутати, безпринципні священники. Навколо них плавали свастика та серпи з молотами, а на задньому фоні палала Чорнобильська АЕС. 

Ще незавершена — без третьої частини, де мало б бути зображення раю, ця картина вже загрожувала стати більмом на оці для Януковича та його почету з високих церковних та державних чинів, які мали відкривати цю виставку. Аж надто прямолінійно вона нагадувала про “відповідальність за сьогодення”. Не зчитати її меседж було неможливо. Тож напередодні головна кураторка проєкту, вона ж — директорка “Мистецького арсеналу”, Наталія Заболотна власноруч зафарбувала полотно в чорний колір.   

“Виставка “Велике та величне” має викликати гордість за державу, в якій ми живемо… Не можна критикувати батьківщину, як не можна критикувати матір. Все сказане проти батьківщини я вважаю аморальним”, — прокоментувала свій учинок жінка, коли цим неприхованим актом цензури обурилася велика частина української мистецької спільноти. 

Ввечері 26 липня під стінами “Мистецького арсеналу” зібралася жменька мітингарів. Вони ледь встигли підняти свої плакати, як міліціянти вже затримали вісім людей. Вдень 27 липня те саме чекало й шістьох протестувальників на майдані Незалежності. Серед них були й учасники “Врадіївської ходи”.  

Паралельно з заходами офіційної програми в святковому Києві відбулася ще одна подія —  конференція “Праваславна-славянскіє ценнасті — аснова цивілізационного вибара Украіни”. 

“… Ето нє проста цивілізационний вибор Украіни. Вєдь на том мєстє, гдє ми находімся, … на днєпровскай купєлі, на кієвской купєлі бил сдєлан вибор для всєй Святой Русі. Здєсь бил сдєлан вибор для всєх нас. Наши с вамі прєдкі, каториє жилі на етіх тєріторіях, сдєлалі етот вибор для всєго нашего народа.

“Для всєго нашего народа” — я ґаварю так, імєя в віду, что, бєзусловна, ми панімаєм сегодняшніє рєаліі, єсть і украінский народ, і бєлорускій, і друґіє єсть народи, і ми с уваженієм ка всєму етому наслєдію атносімся, но в асновє лєжат, безусловна, наши общіє духовниє ценнасті, каториє дєлают нас єдіним народам. Сєводня прєдстаятєлі Украінской праваславной церкві аб етом как раз ґаварілі. І трудна с етім нє сагласіца, с етім нужна толька саглашаца”, — безапеляційно відзначив у своїй промові один із її почесних учасників, сидячи на тлі банерів “Український вибір”.

Ці слова належали Владіміру Путіну. Це був його останній візит в Україну. Сьогодні, коли дослідники намагаються з’ясувати той день і час, як Росія оголосила нам війну, вони повертаються до виступу російського президента в Києві 27 липня 2013 року. Тоді в офіційній промові замість “в Україні” він активно й послідовно вживав словосполучення “на Україні”, прямо вказуючи на свої загарбницькі плани. 

Чесно кажучи, тоді ця конференція не здавалася значущою. На порядку денному українців були інші, більш нагальні, турботи. 

Сказані слова не викликали ані великого здивування, ні глибокого обурення ще й тому, що пісня про Святу Русь — колиску трьох братніх народів і спільні цінності — давня, як світ. Звісно, час від часу ще знаходився якийсь її шанувальник, що діставав із горища старенький програвач, стирав із нього три сантиметри пилу і вставляв туди цю антикварну платівку. Однак, пошкрябана часом, вона більше шипіла, ніж грала, і вже не мала того ефекту, що раніше. З кожним роком тих, хто колись любив цю мелодію і ностальгував за нею, ставало все менше. 

“Переживати нема за що. Принаймні з цього приводу”, — безтурботно думалося в останнє мирне літо в Україні. 

Наука вибору та вибір як наука

Робити вибір і нести за нього відповідальність — складна наука. Людство вчиться цьому фактично з самого початку свого існування, ледь не щодня зіштовхуючись із різними варіантами дій. Історія всього світу — це фактично історія хороших і поганих виборів, які здійснили люди, та наслідків, які ці вибори несли за собою.

Чи не найвідоміший приклад вибору описаний у біблійному міфі про вигнання з раю. Перші люди, яких створив Бог, живуть у Едемі — райському саду, де панує благодать і немає потреби про щось турбуватися. Маєш спрагу — ось вода, зголоднів — навколо їжа. Людина живе у гармонії з природою, є невід’ємною її частиною, тож не потребує навіть одягу. Вона — частина цілого. Тут, у раю, не потрібно думати, не потрібно обирати, не потрібно працювати. Адам і Єва вільні від цього. І так буде завжди, адже вони мають вічне життя. За єдиної умови — ніколи не їсти плоди з дерева пізнання добра і зла. 

У той день, коли Адам і Єва скуштували заборонений плід, вони здійснили вибір. Вибір, який суперечив настановам Бога — отже, перші люди мали понести відповідальність за свій вчинок. Їх вигнали з раю і заборонили повертатися. Вони стали смертними. Чоловік був покараний працею у поті чола, а жінка — народженням дітей у муках. 

Зазвичай, ця історія наводиться як ледь не хрестоматійний приклад поганого, неправильного вибору. Складно не погодитись, адже в голові не вкладається: як так? Як людина, яка мала все необхідне для свого існування, могла проміняти вічне життя в раю на повну невизначеність, животіння поза Божим планом? Із погляду християнської церкви такий вибір — гріх, адже це прямий акт непокори вищій владі. 

Але те, що церковні авторитети називають гріхопадінням, можна потрактувати з іншого погляду. Зокрема, як перший в історії людства акт вияву свободи. Свободи самостійно керувати власним життям і на власний розсуд визначати, що є добро, а що — зло. Адже цілком може бути, що життя в Едемі для перших людей видавалося зовсім не раєм, а швидше в’язницею. В такому випадку заборонений плід був нічим іншим, як просто їхньою перепусткою на волю. 

Німецький психолог і філософ Еріх Фромм у книзі “Втеча від свободи” (1941) зауважив, що “людське існування і свобода є від самого початку нерозлучними”. Однак, існує “свобода від” та “свобода для”. У першому випадку, це свобода, де людині не потрібно обирати. Вона погоджується із заданими умовами життя (які можуть бути далеко не найкращі), аби не відчувати себе самотньою і не брати на себе відповідальності, та делегує своє право вибору комусь іншому, таким чином утікаючи від свободи. В другому випадку людина звільняється від зовнішнього контролю та примусу й сама обирає, як, де, коли і з ким прожити своє життя. Але страх, сумніви, вагання і наслідки за скоєне — вічні супутники її вибору, адже свобода=відповідальність. 

Принципова різниця між цими двома свободами в тому, що результатом першої є сіра безлика маса людей (об’єкт, яким керують), а результатом другої — окремий самосвідомий індивід (суб’єкт, який керує). А щоби з’ясувати, до якої категорії віднести власне себе, варто поставити просте, на перший погляд, запитання: чи живу я власним життям, чи хтось інший обирає, як мені жити? Бо вибір — невід’ємна умова еволюції людини, в ході якої вона виокремлюється з маси (чи природи, як у випадку з Адамом і Євою) та перетворюється на індивіда. 

Цю трансформацію Фромм називав процесом індивідуалізації. Це саме те, що останні тридцять років переживають українці. І переживатимуть, напевно, ще не одне десятиріччя, адже на цьому шляху ми помітно відстали від інших. Значним чином, тому що в минулому сторіччі зупинилися на довгу паузу. Її ім’я — Совєцький Союз.

Жоден тоталітарний режим не зацікавлений мати громадян, якими не можна управляти, й комуністичний не був у цьому винятком. Більшовики від самого початку оголосили примат інтересів загалу над інтересами окремої людини й сумлінно викорінювали будь-які прояви індивідуалізму, пішовши на нього хрестовим походом.

Упорядники “Краткава палітічєскава славаря” (1971) пояснювали: індивідуалізм — це ніщо інше як “аснавной прінцип буржуазной ідєалогії і маралі”, що “в епоху імпєріалізма пєрєрастаєт в цинічний егаізм”. Й тут же зізнавалися: “Пєрєжиткі індівідуалізма в сазнаніі савєтскіх людєй стаят в глубокам протіворєчіі с прінципамі комуністічєской маралі”. Долаючи ці пережитки, “соціалістічєскоє общєства защіщяєт подлінниє інтєрєси лічнасті і саздаєт рєальниє условія для расцвєта індівідуальнасті і развітія дараваній чєлавєка”.

Щоби переконати народні маси в правильності проголошених постулатів, держава активно підключала пропаґанду. Показовими тут, зокрема, є карикатури данського художника, члена тамтешньої компартії Герлуфа Бідструпа, чиї роботи часто публікувалися в офіційній газеті совєцьких комуністів “Правда”. 

На одній із його карикатур 1950 року знайшло відображення правдиве життя данських індивідуалістів: ось малеча з дитячого садка по шнурочку чимчикує за своєю вихователькою, далі — найменші школярі, всі як один, уважно ловлять кожне слово учителя, трішки старші — проходять скаутський вишкіл. Самосвідомі й відповідальні, в дорослому віці вони шикуються в чергу, щоби заплатити податки, ходять військовим строєм під командуванням якогось генерала, а далі… лежать рівненькими рядами на кладовищах. 

Увесь цей час, поки данчани проходять свій життєвий цикл, — за ними з широкою посмішкою, потираючи від задоволення велетенський пуз, спостерігає якийсь буржуй. У дорогому костюмі та з сигарою в зубах, він стоїть на горі мішків, у кожному з яких — сотні тисяч доларів. 

Майже без жодного слова малюнок промовляв: “Подивіться! Ось що у підсумку чекає індивідуалістів. Можливо, вони й думають, що принципово відрізняються від нас, але це просто самообман. Насправді, на них безсоромно наживаються, а вони — сліпі дурні —  цього навіть і не помічають”.   

На таких відверто маніпулятивних меседжах трималася вся ідеологія більшовиків. Українців, як і інші ув’язнені у Союзі нації, десятиріччями манили обіцянками побудувати земний рай, свєтлоє будущєє человєчєства — комунізм. Це мало бути суспільство загальної рівності і справедливості, без експлуататорів і експлуатованих, де від кожного братимуть по здібностям, а віддаватимуть — за потребами. За це майбутнє щастя, що, за останньою версією, мало б настати в 1980 році, українці поплатилися правом вибору. Не офіційно, звісно ж. СССР до останнього намагався тримати марку демократичної держави. А тому так важливо було навчити людей обирати правильно. 

Правильний вибір по-совєцькі означав, наприклад, прийти на виборчу дільницю ще до її відкриття, відстояти чергу та проголосувати за єдиного кандидата в бюлетені. Стати піонером, комсомольцем, кандидатом, а потім — і членом партії. Вступити в колгосп із усім своїм майном, безпросвітно впахувати на гектарах із буряками “за себе і за того хлопця” й водночас бути вдячним за зрівняйлівку в зарплаті. Працювати на одному заводі до скону, не маючи можливості перейти на інше місце роботи з кращими умовами. Не мати родичів за кордоном, бо вони за замовчуванням оголошувалися іноземними агентами. Не перебувати на окупованій території, адже вижити під нацистами могли лише ізмєннікі родіни. Бути вдячним за низькосортні продукти й речі, які вдавалося отримати за картками чи талонами, відстоявши кількагодинну чергу. Без зайвих запитань виконувати свій інтернаціональний обов’язок — в Угорщині, Польщі, Чехословаччині або в Афганістані, щоби потім на кожному кроці чути: “Я вас туда нє пасилал!” У кожному науковому дослідженні посилатися на класиків марксизму-ленінізму, навіть якщо це монографія про жертвопринесення в чукчів. Писати хвалебні оди компартії та вождю в стилі “Пісні про Сталіна” Рильського:

Хай шумить земля піснями

В цей крилатий, горний час!..

Слово Сталіна між нами,

Воля Сталіна між нас!

У комуністичному раю знали, як переконати того, хто хоча б трохи сумнівався у правильності свого вибору. “Всемогутність арґументу” — так назвав цю методику Василь Барка у романі “Рай” (1953). Досить загнати громадян у табори, обгородити їх колючим дротом і поставити навколо сторожу з рушницями і багнетами. Після цього можна згодовувати цим щасливчикам будь-які фантазії. Наприклад, що вони дійсно живуть у раю. Що папіросний кіоск у центрі таборової площі, який виглядає як хатинка баби-яги, — то, насправді, Академія, а продавець у ньому — “Шекспір, який на тім світі почув про рай, де ви тепер живете, воскрес і продає папіроси”. 

Можливо, як зауважив письменник, перший, другий, третій мешканець цього табору ще сумніватиметься, що перед ними великий англійський поет. Але розстріли інакодумців легко виправлять ситуацію. Тоді десятий мешканець раю, якого начальник табору запитає, чи йому “все понятно”, визнає: “Так, можливо, перед нами Академія, в ній Шекспір продає папіроси, а ми сидимо в раю”. Двадцятий вже піднесено виголосить: “Нехай живе учасник соціялістичного будівництва, дорогий товариш Шекспір!”. Настане час і сам продавець увірує, що він — Шекспір, і звернеться від імені табору до керівництва: “Спасибі нашому дорогому начальникові раю, батькові і сонцю всесвітнього пролетаріяту, за щасливе життя!”, а ув’язнені хором закричать у відповідь: “Ура-а!” 

Десятиріччя такої науки — чи то пак муштри — не минають даремно. Насправді, єдиний реальний вибір, який робили совєцькі громадяни, був фактично з револьвером біля скроні. Це був вибір між життям і смертю/в’язницею/таборами/засланням. Долі Валеріана Підмогильного, Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Михайля Семенка, Леся Курбаса та інших митців 1920-1930-х років або Василя Стуса, Алли Горської, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Валерія Марченка та їхніх побратимів-шістдесятників — найкраще підтвердження цього. 

Ціною ж індульгенції на життя була безумовна лояльність до режиму. Цей шлях обрала більшість. Але так не могло тривати вічно, — й українці скуштували-таки заборонений плід.

“Сьогодні не підтримати незалежність означає лише одне — підтримати залежність… ” — йшлося в заяві Президії Верховної Ради України, опублікованій у “Голосі України” за кілька днів до всеукраїнського референдуму. Після більш ніж трьох місяців активної аґітації 1 грудня 1991 року дев’яносто відсотків його учасників підтвердили Акт проголошення незалежності України. З погляду тих, хто вважав, що труп СССР ще можна реанімувати, та аґітував за підписання нового союзного договору, такий вибір був зрадою. Виявом непокори. Фактично — гріхопадінням у його хрестоматійному розумінні, адже замість комуністичного раю українці обрали жити власним життям. Як у свій час це зробили Адам і Єва.

Якщо слідувати за логікою Фромма, кожен голос за незалежність України був голосом за “свободу для”. Свободу на президентських, парламентських і місцевих виборах обирати з багатьох кандидатів. Свободу, щоби подорожувати світом. Свободу проживати та працювати, де заманеться. Свободу мати приватну власність. Свободу обирати, що сьогодні готуватимеш на вечерю. Свободу творити науку і культуру поза ідеологічними вказівками керівної партії. Свободу самостійно управляти шахтами і заводами, не ділячись прибутками з вождями в Кремлі (насправді, роблячи той вибір, кожен керувався власними мотивами, часом — досить далекими від альтруїзму).  

Але, як часто буває з в’язнями, які провели пів життя в місцях позбавлення волі, далеко не всі виявилися готовими до подібної свободи. Серед симптомів посттюремного синдрому розгубленість через невизначеність свого завтра, невміння робити вибір, неготовність ухвалювати рішення і брати за них відповідальність. В українців це безпосередній наслідок семидесяти років перебування в складі тюрми народів СССР. 

Можливо, саме звідси ростуть ноги другого важливого рішення, що було ухвалене тоді ж, 1 грудня 1991 року обрання президентом України Леоніда Кравчука. Скидається на те, що частина виборців, проголосувавши за незалежність, злякалася відповідальності. Тому обираючи голову держави, делегувала її тому, хто, здавалося, має найбільше досвіду в державному будівництві. Вчорашньому компартійному функціонеру. 

Але на результат перших президентських виборів незалежної України можна поглянути з іншого ракурсу. Може бути, що справа не в поганому виборі, а в тому, що українці взагалі його не зробили.

Сучасні дослідження у галузі психології стверджують: люди більше схильні залишати речі такими, як вони є, аніж щось змінювати. Цей феномен називається упередженням статусу-кво. З одного боку, коли мова йде про дрібні повсякденні дії — як от купівля молока чи яєць у супермаркеті, вибір на користь тієї самої торгової марки, яку ми давно вподобали й завжди купуємо, може бути цілком виправданий. У цьому випадку зроблений автоматично вибір, що рівноцінний невибору альтернативного продукту, дає можливість організму економити енергію й зберігає наш час. 

Однак ходити по втоптаній стежці — не завжди ок, особливо якщо йдеться про більш важливіші справи. Наприклад, про вибори першої особи держави. Надання переваги статусу-кво за замовчуванням може обернутися втраченими можливостями. Навіть знаючи це, людям все одно складно наважитися на зміни. 

Психологи запропонували кілька пояснень цього явища. По-перше, люди можуть триматися за поточний стан справ через неприйняття втрат. Доведено, що психологічно біль від невдач ми переживаємо сильніше, ніж задоволення від досягнень. Друга причина це уникнення жалю. Згідно з дослідженнями, люди більше шкодують про негативні наслідки, спричинені своїми діями, ніж бездіяльністю. Ще один можливий чинник, що змушує нас триматися за статус-кво, перевантаження вибором. Зокрема, наявність широкої альтернативи спонукає людей приймати гірші рішення, обирати те, що нам уже знайомо. Так ми уникаємо стресу від вибору й відчуваємо себе в безпеці.

На посаду президента України в 1991 році претендувало шість кандидатів. Це були: чинний голова Верховної Ради, до серпня — член політбюро компартії Леонід Кравчук, його заступник на посаді спікера й член “Демплатформи в КПСС” Володимир Гриньов, а також четверо представників від демократичних сил у парламенті: голова опозиційної групи “Народна рада” Ігор Юхновський, лідер її радикального крила В’ячеслав Чорновіл, голова Республіканської партії України Левко Лук’яненко та голова Народної партії України Леопольд Табурянський. 

61,69% виборців віддали свої голоси за Кравчука. 

Маючи на руках наукові підказки про психологічні упередження, що спрацьовують у наших головах під час прийняття рішень, сьогодні набагато легше простежити причини цього (не)вибору. “Кравчук — знайомий, зрозумілий. Від нього відомо, що чекати, а що ні. Будь-який інший кандидат у президенти — це ризик, що може призвести до непередбачуваних втрат. Лук’яненко, Чорновіл, Юхновський — як взнати, хто з них буде кращим? Нехай вже синиця в руках, аніж журавель у небі”, — мабуть, десь так міркував пересічний українець, прямуючи в першу неділю грудня 1991 року на виборчу дільницю. 

“Нехай вже на чолі з перевзутим комуністом, аби тільки незалежна”, — можливо, так пояснював свої дії останній президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав’юк, передаючи Кравчуку клейноди та грамоту про правонаступництво України 22 серпня 1992 року.  

Врожай

Мітинги, які прокотилися українськими містами після зґвалтування й побиття Ірини Крашкової врадіївськими міліціянтами в липні 2013 року, фактично стали передвісниками значно масштабнішого протесту українців проти несправедливості, що розпочався вже через чотири місяці, — Революції Гідності. Останню часом навіть називають “великою Врадіївкою”. 

Ця аналогія дуже чітко оприявнилася, зокрема, після силового розгону студентського Євромайдану 30 листопада 2013 року. Тисячі людей, які після цього наважилися вийти на майдан Незалежності, висловлюючи свою незгоду з політикою Януковича, — попри погрози відрахуванням із університетів чи звільненням із роботи, під кийки беркутівців, кастети тітушок і кулі невідомих снайперів — є живим свідченням того, що за понад двадцять років незалежності в Україні сформувалася-таки когорта громадян, здатних ухвалювати складні рішення та готових брати на себе відповідальність. 

Зовсім незабаром трапилася ще одна нагода це перевірити. В лютому-березні 2014 року Росія окупувала й анексувала український Крим, а через місяць вторглася також в український Донбас. І знову тьма людей — ризикуючи життям, жертвуючи особистим щастям і добробутом — піднялася на захист країни. 

За те, аби вона не стала частиною рускава міра, який роками безперешкодно процвітав в Україні під прапорами “Українського Путінсько-медведчуківського вибору”, згідно з даними Управління верховного комісара ООН з прав людини, з 14 квітня 2014 року до 31 січня 2021 року більше семи тисяч українців — військових і цивільних — загинуло й щонайменше понад шістнадцять із половиною тисяч здобули поранення. Й це ще до початку повномасштабного російського нападу в лютому 2022 року. Станом на 9 червня 2022 року, за словами міністра оборони Олексія Рєзнікова, ми щодня втрачаємо до ста воїнів загиблими та п’ятсот пораненими. 

Прикро, але водночас потрібно визнавати: частково відповідальність за інцидент у Врадіївці, за розстріли під час Революції Гідності, за війну з Росією, що триває ось уже дев’ятий рік, лежить також і на пересічних українцях. Головне — на тих, які після розвалу Совєцького Союзу застрягли в парадигмі простого вибору й, обмінявши свій голос на гречку або популістські обіцянки високих зарплат, низьких податків і практично безкоштовних комунальних послуг, привели до влади регіоналів на чолі з Януковичем.

Ні, вони не ґвалтували Ірину Крашкову особисто. Ні, не спускали власноруч курок гвинтівки, з якої вбили Михайла Жизневського, Сергія Нігояна чи Юрія Вербицького. Ні, не організовували незаконні референдуми в Криму чи ОРДЛО. Але так, кожною своєю галочкою в бюлетені навпроти прізвища “Янукович” — на сході та заході, в центрі, на півночі й півдні України — сприяли утвердженню в нашій державі злочинного режиму, який це покривав, віддавав безпосередні накази або ж готував необхідне підґрунтя для захоплення українських територій російськими військами.

Разом із виборцями Януковича, цю відповідальність також поділяють ті, хто в різних сферах і в різних спосіб відстоювали його інтереси. 

Наприклад, ті правоохоронці — як чинні, так і у відставці, які замість виступити з засудженням злочину своїх колег, докладали максимум зусиль, аби запобігти розголосу врадіївської історії та придушити праведне обурення нею власних співгромадян. Бо простіше слухняно виконувати накази згори. Та й не хотілося ризикувати власними погонами. 

Або Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій України, яка жодним чином не прокоментувала факт насильства правоохоронців над молодою жінкою, зрадивши свій головний духовний обов’язок — підтримати людину, що потрапила в біду. Бо простіше промовчати. Та й не хотілося втратити козирні місця поруч із президентом на урочистостях до 1025-річчя хрещення Київської Русі. 

Або директорка “Мистецького арсеналу” Наталія Заболотна, яка знищила полотно Володимира Кузнєцова “Коліївщина: Страшний суд”. Бо простіше цензурувати правдиве висловлювання одного-єдиного митця. Та й не хотілося накликати на себе гнів високих державних і церковних мужів й, не дай Боже, позбутися директорського крісла.   

Зрештою, ця відповідальність — відповідальність кожного українця, який щодня обирав опцію заплющити очі на беззаконня й несправедливість і спокійно жити далі, вдаючи, що нічого ганебного не відбувається.

Легший шлях часто виглядає більш привабливо, бо нібито економить час, не вимагає докладання зусиль, несе менше ризиків. Але, зазвичай, він виявляється хибним і веде до руйнівних наслідків.

Робити хороший вибір непросто, але цього можна навчитися.

Один із кроків назустріч цьому — проаналізувати свої попередні вибори й відверто поглянути в очі результату, який вони спричинили. 

Робити хороший вибір треба навчитися, щоби не бути частиною безликої маси, а стати господарем власного життя та прожити його свідомо. І це теж вибір, на який треба зважитися, щоби не наступити на граблі, про які писав Фромм: “Нещасна доля багатьох людей — наслідок незробленого ними вибору. Вони ані живі, ані мертві. Життя виявляється тягарем, безцільним заняттям, а справи — лише засобом захисту від мук буття у царстві тіней”. 

Інші оповіді Марічки Мельник

Інші оповіді, ілюстровані Іриною Лисенко

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №4:

Провал віри

Після того, як в Європі запанувала тотальна справедливість, Авраам більше ніколи не бачив сонця на вулицях Парижа…